Мовна стійкість українців у першій половині ХХ століття (за матеріалами книги "Незвичайні долі звичайних жінок. Усна історія ХХ століття")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовна стійкість українців у першій половині ХХ століття (за матеріалами книги «Незвичайні долі звичайних жінок. Усна історія ХХ століття»)

Людмила Підкуймуха

У статті розглянуто поняття мовної стійкості, здійснено аналіз мовної поведінки українців у першій половині ХХ століття. Окреслено історичні передумови та шляхи формування мовної особистості. Матеріалом дослідження слугували інтерв'ю жінок, що народилися наприкінціXIX- на початку ХХ століття.

Ключові слова: мовна стійкість, мовна стабільність, національна належність, національна свідомість, українська мова, мовна картина світу.

Проблема мовної стійкості стає доволі акту-альною й викликає науковий інтерес провідних дослідників. Особливу увагу цьому питанню у своїх працях приділили українські мовознавці Б. Ажнюк, О. Бондар, Л. Масенко, О. Селіванова, О. Тараненко, О. Ткаченко та ін., а також такі за-рубіжні лінгвісти, як-от: У Альтерматт, Ф. Боас, М. Геллер, Р Вишинський, Є. Смоліч, Р Харріс. Мовна стійкість тісно пов'язана з мовною ситуа-цією - взаємодією різних мов у певній державі чи регіоні з огляду на функціональну специфіку й ареал поширення мов у певний момент історич-ного розвитку.

Теоретичне підґрунтя

Н. Шумарова зауважує, що мовна ситуація є водночас і процесом, і результатом історичного розвитку соціуму, вона формується і розвиваєть-ся під впливом об'єктивних і суб'єктивних чин-ників соціально-економічних, демографічних, національно-культурних напрямів мовної полі-тики (Шумарова, 2000).

О. Ткаченко розрізняє поняття мовна стійкість і мовна стабільність. «Мовна стабільність і мовна стійкість народу - різні речі, - зауважує дослід-ник. - Втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може поступово поверну-ти й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найстабільнішу і найвпливовішу, найпоши-ренішу в світі мову» (Ткаченко, 1990, с. 3).

Науковець зазначає, що мовну стійкість на-роду живлять чотири джерела, які є доконечни-ми умовами його національного існування: на-ціональна традиція (історична пам'ять); національна свідомість та солідарність, що мають становити взаємопов'язану нерозривну пару; національна культура, духовна і матері-альна; національний мир і співпраця з іншими етносами, що живуть на території відповідного народу, а також з іншими народами світу (Тка-ченко, 2007, с. 7).

На думку Г Стойкової, мову й суспільство по-трібно розглядати як єдину цілісну систему, утво-рену мовцями не тільки як індивідами, здатними говорити, а в ширшому розумінні - як продукта-ми індивідуальної взаємодії в процесі їхньої практичної та духовної діяльності з наявністю таких складових: мовний стійкість жінка інтерв'ю

- мовна самосвідомість (усвідомлення окре- мішності, мовний патріотизм);

- національна самосвідомість (усвідомлення самоцінності своєї нації);

- наявність особливого менталітету (особ-ливого способу мислення, вияв національної психології);

- національна гідність (патріотизм, шануван-ня, гордість за свою націю);

- духовність (сукупність національних ідей, цілей, моральних цінностей: істини, віри, любо-ві, надії, добра, краси) (Стойкова, 2015, с. 161).

Своє розуміння мовної стійкості подає Т. Си-моненко: «Мовна стійкість - це, на нашу думку, якість, намір, психологічний орієнтир індивіда непохитно користуватися у щоденному спілку-ванні певною мовою, мовними засобами, які є для людини природовідповідними та близьки-ми з погляду її виховання та освіти» (Симонен-ко, 2004, с. 46).

За О. Ткаченком, у виробленні і зміцненні мовної стійкості провідне місце належить вну-трішнім чинникам, пов'язаним із кожним наро-дом, з його національною традицією, національ-ною свідомістю та солідарністю, з його націо-нальною культурою (Ткаченко, 1993, с. 34-41). У разі зіткнення двох мов, викликаного однією з них на території іншої, для мови, на територію якої проникли носії іншої мови в особі завойов- ників-переможців, настає з неминучістю серйоз-не випробування, що його не кожна мова витри-мує. Зауважимо, що комунікація є не тільки зустріччю дискурсів, сприймання і розуміння, спонукання й обміну інформацією, а й зустріччю позицій, норм і ціннісних орієнтацій.

Методи та матеріал дослідження

Матеріалом вивчення мовної стійкості укра-їнців у першій половині ХХ століття слугувала книга «Незвичайні долі звичайних жінок. Усна історія ХХ століття» (Винницька, 2013), яка містить 21 розшифроване інтерв'ю представ-ниць різного віку, соціального статусу, що наро-дилися в різних куточках України. Наші героїні здебільшого походять з інтелігенції (наприклад, Василина Саламон народилася в сім'ї священи-ка, а Надія Олійник - вчителя, колишнього сот-ника УГА, Володимира Лучків - у заможній ро-дині, Галина Скасків - донька офіцера УНР, активного діяча просвітницького руху в Галичи-ні). Кожна з них здобула освіту: зокрема, Марія Горбань закінчила гімназію сестер Василіянок у Львові, Анеля Варварук - українську народну гімназію в Дрогобичі, Надія Олійник - державну гімназію в Сокалі, Володимира Лучків навчала-ся на медичному факультеті Львівського універ-ситету тощо.

Як слушно зазначає Л. Ткач у своїй праці «Українська літературна мова на Буковині в кінці ХІХ - на початку ХХ століття», вирі-шальний вплив на формування західноукраїн-ського варіанта літературної мови мала інтелі-гентна, освічена верства, з високим рівнем компетенції в кількох мовах. Саме ця верства, на думку дослідниці, «була водночас і об'єктом, і суб'єктом міжмовної взаємодії, виступила про-відником чужомовних впливів, як це було зага-лом в історії кожної європейської літературної мови» (Ткач, 2007, с. 362). Додамо, що саме ця верства була також рушієм національного відро-дження, збереження традицій і мови.

Результати дослідження

У передмові до книги «Незвичайні долі зви-чайних жінок. Усна історія ХХ століття» Я. Гри-цак зазначає, що «однією з найбільших змін, яка сталася протягом цих років - це віднайдення Батьківщини. <.. .> Світ перед Першою світовою війною, а в деяких реґіонах, і між війнами, був світом етнічних, релігійних або локальних іден-тичностей (“тутейші”). В освічених сім'ях укра-їнською мовою чи її діялектним варіянтом гово-рили лише для домашнього вжитку, залежно від місця проживання, польською, російською чи угорською» (Грицак, 2013, с. 13). Так, одна з оповідачок Людмила Бризгун упродовж трьох тижнів 1917 року в Києві українську мову почу-ла лише п'ятнадцять разів, а коли переїхала до Трипілля, де «дістала працю», то зіткнулася ще з такою ситуацією: «То дуже гарне містечко було, я туди приїжджаю, говорю по-українськи. А мені кажуть там ті санітарки, як їх акушер-ки називали, фельдшериці: “Паніко, говоріть по нашому...” Я кажу: “Я говорю по-українськи, а хто ж ви, хіба не українки?” “Ми тутейші”. От вам і тутейші. То був 1917рік» (Винниць-ка, 2013, с. 16).

Отже, локальна ідентичність переважила гло-бальну (власне українську). Людмилі Бризгун вдалося зберегти мову й усвідомлення націо-нальної належності, попри те, що народилася в Сибіру, навчалася в Томському медичному університеті, де на 500 студентів було близько 20 українців: «Мова українська була. Ви знаєте, навіть в присутності професорів ми говорили по-українськи» (Винницька, 2013, с. 11). Станов-ленню Людмили як національно свідомої грома-дянки сприяло сімейне середовище, а також ді-яльність місцевих українських громад у Сибіру, де кожен мав купувати українську пресу й гово-рити рідною мовою: «Хто починав говорити не по-українськи, то того викидали [з громади. - Л. П.]» (Винницька, 2013, с. 16).

Таку ситуацію, з якою зіткнулася Людмила Бризгун у Києві й Трипіллі, практично неможли-во уявити, наприклад, серед інтелігенції підав- стрійської Галичини, а також тієї частини га-лицького й буковинського селянства, яке було залучене в просвітницькому, кооперативному й підпільницькому рухах. На думку Я. Грицака, «дві світові війни і міжвоєнне насильство різни-ми способами націоналізували життєвий досвід мільйонів, нерідко роблячи їхню національну ідентичність справою життя чи смерті» (Грицак, 2013, с. 14).

У міжвоєнній Польщі такий вибір міг при-звести до труднощів у школі (Надія Олійник), закриття дороги до державної праці, а навіть до репресій. У радянській Україні, коли припи-нилася політика українізації, українська мова стала причиною насмішок серед російсько-мовного населення великих міст (Грицак, 2013, с. 15). Так, Надія Юхима пригадує, як в одній із орендованих квартир на Одещині «не могла їм [господарям. - Л. П.] догодити ніяк говорити. Знаєте, все що скажу, то все не так. Все ніби вони посміхалися з моєї мови» (Винницька, 2013, с. 716).

Для інших вибір української мови міг при-звести до арешту чи навіть смерті, а щонаймен-ше позбавляв можливості влаштуватися на робо-ту (Марія Горбань і Надія Олійник). Але в містах підпольської України в результаті політики при-ниження української мови витворилося, за сло-вами Ю. Шевельова, «відчайдушне ставлення до вибору мови в кожному окремому випадку з де-якими ознаками соціяльної гістерії та взаємної майже гіпнози» (Шевельов, 1998, с. 146).

У період між двома світовими війнами поля-ки вдавалися до переслідувань українськомов- них, про що свідчить розповідь Галини Скасків: коли вона поверталася потягом до Бережан із навчання, «то було так не раз, що якщо україн-ка заговорила до польки по-українськи, то друга, старша, я пам'ятаю цей момент і цю особу, каже: “Czemu mowiszpo rusku? Teraz jest Polska, nie Ukraina”. Вони навіть не дозволили нам гово-рити, а в інших випадках навіть не дозволили... таких побачили скромненьких дівчаток, які між собою говорили. “Чому ти не?.. Говори по-поль- ськи”. Розумієте, то були страшні пересліду-вання» (Винницька, 2013, с. 602).

Ю. Шевельов у праці «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус» зазначає, що в підпольській Україні мова виконувала «не саму тільки комуні-кативну функцію між селянами, духовенством та іншими групами інтелігенції; вона набула но-вого значення як засіб національного самоутвер-дження, як форма виклику, як вияв зневаги до політичного режиму» (Шевельов, 1998, с. 146).

Мова як засіб спротиву й самоутвердження особливого значення набувала у середовищі школярів та гімназистів. За словами Надії Олій-ник, насаджування польської мови в навчаль-них закладах спонукало молодь до бунту, до використання винятково української, а також вступу до лав ОУН. Жінка пригадує ситуацію, як перед заняттями промовила «Отче наш» тоді, коли весь клас молився польською, адже «була вихована в патріотичному дусі, багато читала і почувала себе гордою українкою на той час» (Винницька, 2013, с. 626). Такий вчи-нок, який директор вважав «каригідним зухваль-ством», спровокував ще більшу ворожнечу в класі, а далі і труднощі в навчанні для шко-лярки. Проте дівчина і далі виявляла мовну стійкість і наступні рази просто не молилася, а коли почалися крики й дорікання, то «встала, знов перехрестилася три рази і сказала “Бого-родице Діво”» (Винницька, 2013, с. 627). «Ви-глядало, - зазначає Ю. Шевельов, - наче до нормальних функцій мови: зв'язку, заклику й вияву почуття, додалася ще особлива функція демонстрації» (Шевельов, 1998, с. 146).

У цій ситуації мовна стійкість була виявом духовного опору поневоленню, оскільки «пере-хід на мову окупанта є кроком до компромісу з ним, пристосування до нерівноправних сто-сунків, тобто певною мірою і прийняття прини-женого становища своєї мови» (Масенко, 2002, с. 12).

Разом із мовною стійкістю українці виявля-ли також і релігійну в умовах радянської окупа-ції Галичини. Так, Надія Олійник розповідає, що не мали змоги похоронити брата відповідно до християнських обрядів: не було ані свяще-ника, ані панахиди, ані похорону. Та навіть більше, антихристиянська сутність більшо-вицької ідеології породжувала в її послідовни-ків схильність до примітивних інстинктів, що призводило до масових випадків насилля, са-дизму та наруги над людською особистістю. Нищилися моральні та етичні цінності, тради-ції, плюндрувалася духовність. «Це ж було все антирелігійне, - пригадує Надія Олійник. - Від-бувалися паради проти релігії, з кпинами, з му-зикою, Матір Божу висмівали... Як ми входили вранці перед школою до церкви, бо церква була напроти гімназії, то ті босяки, знаєте, робіт-ники, нас обзивали різними словами, кляли нас, що ми йдемо якимсь ідолам молитися. Це не було легко» (Винницька, 2013, с. 631). Та, попри глузування, українці Галичини і далі відвідува-ли церкви, виявляючи в такий спосіб свою гро-мадянську позицію і стійкість.

Антирелігійну пропаганду в Радянському Союзі втілювали на рівні більшовицької держав-ної політики, лекції з атеїзму були обов'язкови-ми, а невідвідування занять могло спричинити труднощі в університеті, на роботі, відрахування або й звільнення. У таких складних умовах важко було зберігати релігійну стійкість, але героїням книги «Незвичайні долі звичайних жінок. Усна історія XX століття» це вдавалося. Так, Марія Горбань пригадує діалог із директором:

Директор: «Марія Василівна, Ви не берете участь в лекціях про атеїзм». Я: «так». Дирек-тор: «Чому?» Я: «Мене виховали в релігійному християнському дусі. За тих кілька місяців ра-дянської влади я не могла змінити релігійних поглядів. Якщо б я сказала, що не вірю в Бога, ви не повірили б; скажете: «Бреше». Тоді яка ваша думка про мене?» (Винницька, 2013, с. 208).

Послідовність у діях і стійкість, чи то мовна, чи релігійна, свідчили про моральні й духовні якості людини.

Мовну стійкість вихідці із Західної України зберігали і після окупації регіону більшовика-ми, не переходячи на російську мову, про що свідчать спогади Марії Горбань:

- А якою мовою він [російський офіцер. - Л. П.] говорив?

- Він, мабуть, починав по-російськи. Я каза-ла, що я говорю по-українськи (Винницька, 2013, с. 203);

<...> Отже, я цьому кажу: «Яросійської мови не знаю, я знаю українську мову». «Марія Василівна, ти напиши усе по-українськи» (Винницька, 2013, с. 206).

Неабияку мовну стійкість виявила і Галина Скасків, уродженка Тернопільської області, яка і далі говорила лише українською з російськи-ми офіцерами навіть у центральній тюрмі Москви, виступаючи на судових засіданнях:

- А перекладу не було на російську?