Ще раз про "русинськый язык" і збереження діалектного середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ще раз про «русинськый язык» і збереження діалектного середовища

Василь Німчук

У статті йдеться про явище політичного русинства в Закарпатті; розглянуто історію виникнення цієї політичної течії, яку підтримують деякі місцеві видання. Здійснено мовний аналіз цих видань і зроблено висновок про штучне «конструювання» норми «русинської мови», ґрунтованої на протиставленні її нормі української мови. Наголошено, що закарпатський діалект має визначальні риси української мови.

Ключові слова: закарпатський діалект; українські говори; захист діалектного середовища; русинство; громадське товариство.

Не вдаючись у докладну історію русинства як суспільно- культурної течії на території нинішньої Закарпатської області України, нагадаємо, що після окупації Закарпаття фашистською Угорщиною тут на державному рівні влада запланувала створення окремого, відрубного від українців «русинського» народу та відповідної писемно-літературної мови. Цей намір зазнав краху, бо ще в 30-х рр. ХХ ст. серед тутешнього східнослов'янського люду остаточно перемогло усвідомлення себе як частини українського етносу, великою мірою й завдяки праці товариства «Просвіта» та існуванню (хоч нетривалому) автономної Карпатської України у складі Чехословацької Республіки. Крім того, 1931 р. Учительське товариство Підкарпатської Руси видало в Мука- чові «Граматику української мови» А. Штефана та І. Васка.

Зауважимо, що в окупованій угорськими фашистами Східній Словаччині державна влада стимулювала виділення тут окремого слов'яцького етносу з літературною мовою на базі східнословацьких говорів (такі спроби були й до Першої світової війни). 1941 р. у місті Кошиці навіть було надруковано посібник Е. Добранського «Slovjacka gramatika». Однак із цього нічого не вийшло. У повоєнній Словаччині «слов'яцьку» літературну мову не визнано. Проте ідея окремого русинського народу й русинської мови на Пряшівщині знайшла активну підтримку в офіційних колах Словацької держави!

Дивно нам тепер слухати балачки активістів політичного русинства, що етнонім українець закарпатцям нав'язано за радянської влади, ніби вони й не відають, що тут була держава Карпатська Україна і свідомі інтелігентні підкарпатці давно вважали себе українцями. За часів фашистської окупації підкарпатців офіційно навіть не іменували русинами. Зберігаємо своє свідоцтво з початкової «руської» школи, в якому рідну мову учня визначено як «языкъ угрорусскій». За угорської окупації етноназва українець стосовно підкарпатців була під суворою забороною.

Після приєднання Закарпатської України до Радянського Союзу ніхто, навіть фанатичні поборники нинішнього русинства, ніколи публічно не заявляв, що він за національністю не українець, а русин. У час так званої перебудови радянського суспільства восени 1989 р. з'явилася «русинська» ініціативна група, а 17 лютого 1990 р. відбулася установча конференція організації, що назвала себе Товариством карпатських русинів (Обществом карпатських русинов), яке негайно офіційно зареєстрували -- 23 лютого 1990 р. [3].

Зазначене Товариство заявило, що його головним завданням є популяризація русинського національно-етнічного самоусвідомлення закарпатців, але «невдовзі... почало функціонувати як політична лобістська група... Майже повна переорієнтація на виключно політичну діяльність, а також взаємні чвари між членами товариства спричинили внутрішній конфлікт всередині організації» [11: 737--738], і воно розпалося на дві організації -- політично орієнтоване Товариство карпатських русинів та спрямоване переважно на громадсько-культурну працю Товариство підкарпатських русинів (Общество подкарпатських русинов) [Там само: 738]. З 1992 р. Товариство підкарпатських русинів видає газету «Подкарпатська Русь».

Москвофільське культурно-просвітнє Товариство (Общество) ім. О. Духновича, що функціонувало на Підкарпатті від 1923 до початку 1945 р., відродилося після розпаду Радянського Союзу, прийнявши русинську ідеологічну орієнтацію. «Від 1994 р. воно діє як обласна організація з головним офісом в Ужгороді та філіями в кількох містах» [12: 735], зокрема в Мукачові та Сваляві. Воно спонсорувало кілька русинських публікацій, зокрема граматику (1999) та словник (2001) [Там само]. Не вдалося точно з'ясувати, який стосунок до Товариства ім. О. Духновича має Русинське науково-просвітнє товариство (Русинское научно-просветительское общество), створене восени 1997 р., яке має за мету: наукове дослідження історії, мови, фольклору, літератури, народних звичаїв, народної культури русинів тощо. Першим головою Товариства було вибрано кандидата історичних наук М.П. Макару [1: 329]. Воно опублікувало кілька збірників «Руснацький світ».

Нарешті вийшов у світ «Выпуск № 1, юлій 2016» часопису «Отцюзнина». На обкладинці його читаємо: «Културно-белетристичный журнал Закарпатського обласного [!] научно-културологичного общества им. А. Духно- вича». Прочитання «Отцюзнины» переконало нас, що ревнителі русин- ства, дуже м'яко кажучи, не демонструють належного знання мови населення, котре вважають своїм окремим русинським етносом.

Словоформа отцюзнина -- штучна. Один зі старих ідеологів русин- ства -- А. Годинка, який глибоко знав закарпатський діалект і користувався у-кальним говором, під псевдонімом Еденъ Сокырницькый Сиро- хманъ надрукував історичний нарис про Підкарпаття з заголовком «Ут- цюзнина, газдувство и прошлость южно-карпатськыхъ русинувъ» (Будапешт, 1923. -- 103 с.). Пор. також «Утцюзнина» [10]. В у-кальних говорах, носієм яких є й ми, спадщина по батькові називається вутц'узнина.

У першому реченні зворотного боку обкладинки журналу сказано, що «“Отцюзнина” издає ся Закарпатським областным [!] ... обществом им. Александера Духновича, котроє и несе удповідалность за зміст проекта». У закарпатських говірках дієслово здавати с'а (издавати с'а), здати с'а має ті ж значення, що і в українській літературній мові лексема здаватися -- зокрема «припиняти опір, визнавати себе переможеним». Словоформа издавати -- русизм церковнослов'янського походження. По- закарпатському тут має бути удає або видає в активній формі з іменником у називному, а не орудному відмінку (удає... общество). Форма Александера звучить дико для звичайного закарпатця (пор. Митер «Дмитро» -- Митра, міністер -- міністра, літер «літр» -- літра і т. ін.). Вираз несе удповідалность -- канцеляризм (чому в кінцевому суфіксі немає у в закритому складі -- загадка, пор. там само нижче періодичность изданя!). Природно було б: удповідат, удповідає. Закономірним було б замість проекта принаймні написання проєкта.

Далі повідомлено, що журнал «издає ся за фінансової пудпори...». Така конструкція з прийменником за та вжитим тут іменником не притаманна закарпатському діалектові. До того ж в абсолютній більшості закарпатських говорів літературній формі префікса під- (й відповідного прийменника) відповідає форма пуд- (із у, а не у).

Невідомо, де тепер уживають у Закарпатті російське слово печатня, котре в цій мові лінгвісти кваліфікують як застаріле (нині звичайне -- типография). Корінні мешканці краю ще в ХІХ ст. на позначення цього закладу використовували лексему друкарня [20: 81]. В нашому народі кажуть пошта (поща у верхньонадборжавських), а в «Отцюзнині» використано російську форму почта. У рецензованому часописі вжито російське слово изданя, тоді як уже в знаному лексиконі Л. Чопея (ще в позаминулому столітті) засвідчено найменування виданя [Там само: 43].

На зворотному боці обкладинки «Отцюзнины» названо коректора журналу, але не повідомлено, хто є його головним редактором. Незрозуміло, що мають на увазі видавці, які застерегли: «Ушорені рукописы не вертавуть ся», адже діалектне слово шорити -- це «упорядковувати, наводити порядок, лад, чистоту», ушорити 1. «улагоджувати», 2. (переносно) «зробити кому-небудь неприємність» [17: 423, 396].

Як ми бачили, співробітники журналу охоче вдаються до використання російських слів і «суржикують» тексти. Але в тому, що всі вони досконало знають російську мову, можна засумніватися. Якщо це не так, то як пояснити вживання слова содержимоє у контексті: «За содер- жимоє и обьєм [!] матеріала удповідать автор», адже содержимое -- «вміст: с. емкости вміст ємності; с. желудка вміст шлунка» [17: 191], тобто йдеться про фізичні об'єкти.

«Періодичность изданя -- чотири раз на рук», -- сказано в інформації про журнал. Числівникова форма чотири в закарпатських говірках рідкісна (засвідчена лише в одному поселенні), а типова в них -- чотири [7: 15].

Редакція часопису «лишать за собов право міняти и покуртшати пу- блікациї». Право міняти публікації -- унікальне!

«Власник журнала: Михаил Чухран», -- зазначено на звороті обкладинки. Коли б він не заявив про себе на сторінках «Отцюзнины» як збирача анекдотів, а поза нею як талановитого поета у Закарпатті, то можна б подумати, що це духовна особа (та й тоді треба було б чекати написання Михайил), бо в закарпатців звичайно це ім'я звучить Михайло або Мигаль (у молоді -- Мішо, Мішко, Міша, Мішка).

Щоправда, абсолютна більшість авторів часопису має «нормальні» для закарпатців форми імен: Василь Голодняк, Євген Фенцик, Митро Човрій.

Привертає увагу те, що часопис не оснащений рубрикою «Зміст».

На першій сторінці «Отцюзнины» голова обласного «Научно-култу- рологичного общества им. Александера [!] Духновича» Ю. Продан до читачів звертається словами «Честовані читателі!». На означення якості «шановний» закарпатці традиційно вживали прикметник чесний, пор. чесный, честный «becsuletes» [20: 427], тобто «поважаний». Ми самі чули, як у 30--40 рр. минулого століття до публічного зібрання людей зверталися: «Чесна громадо!». Знаний ідеолог русинства А. Годинка в 20--40 рр. ХХ ст. звертався до читачів: «Чесьні моі братчикы!» [5: 3]. Оскільки прикметник чесный у закарпатських говорах багатозначний -- «чесний, порядний; чемний, доброї поведінки, не гулящий, не розпутній», для вираження якості «шановний» шукано інших засобів. У нашому рідному селі Довге Іршавського району ми засвідчили прикметник чистууний «шановний». У живому мовленні народу в Закарпатті ніколи не чули често- ваний зі семантикою «шановний». Можливо, десь структура честований із цим значенням справді функціонує в живому мовленні. Її вжив в одному зі своїх творів А. Годинка у значенні «шанований»: «Мигалкович... цілому нижньому мараморошському краю познатый и честований чоловік, примірньїй намістник и паство свое люблящый, любимый и много заслуженый священник быв и душпастырь» [6: 103].

Закарпатські українці долини Боржави поняття «читач» позначають лексемою читалник (принаймні так називають тих, хто публічно, на спеціальному зібранні вірян читає Псалтир).

У зверненні до читачів журналу сказано: «Мы ввели у нашу азбуку буквы у, о, ы, які май точно передавуть особенности вымовы русинського языка и якых не є в украйинському алфавіті» [16: 1].

Букву у запозичено, між іншим, із української транскрипції діалектного мовлення. Звідсіля ж узято й знак о, що ним українські діалектологи позначають дуже лабіалізований варіант фонеми о, яка в закарпатському діалекті має відкритіший характер, ніж в українській літературній мові. Позиційний варіант фонеми о -- закритий о виступає перед м'яким приголосним, перед складом із і, у, й, у, у (нескладовим у), а також перед о; наприклад: коза -- коз'і, козу, козду; корова -- кордву -- кордві, кордвоу «коровою», кордул'а «корівка», короулЫй «коров'ячий»; гора -- над горду; горі «нагорі, зверху»; оріх «горіх», огурок «огірок», колдпн'а «конопля» тощо. Не будучи діалектологами-фахівцями, «кодифікатори-русиністи» морочать людям голови. У «русинських» публікаціях букву о вживають переважно у закінченні орудного відмінка однини іменників першої відміни та прикметників у формі орудного відмінка жіночого роду.

До речі, «русинські» ідеологи, коли їм доводиться транскрибувати угорські слова з фонемою (літерою) о (о), вдаються до російського зразка, забуваючи, як це роблять у своєму мовленні українці-русини Закарпаття. Росіяни угорський лабіалізований звук о (о) передають за допомогою буквосполуки ьё. Наприклад, пор. угор. Gone -- рос. транскрипція Гьёнц, угор. Gyor -- рос. транскрипція Дьёр, угор. Gyorgy «Юрій» -- Дьёрдь і т. д.

Із подивом читаємо в «Отцюзнині»: «немеша Дьордя Дожа», «Дьордь І Ракоци» [14: 32--33]. Однак пор. угорськ. Gyorgy Dozsa, Gyorgy Rakoei.

Принагідно завважимо, що слов'янські сусіди мадярів, між ними й закарпатські українці, угорський звук o -- довгий о -- заміняють своєю звукосполукою оу -- Доужа, Ракоуці(й).

Корінні закарпатці на місці угорського лабіального короткого е, який позначається літерою о, вимовляють український звук и, а угорський довгий лабіалізований о заміняють звукосполукою ев (еу), ив (иу), що спостерігаємо в онімах угорського походження -- у топонімах: Севлюш, Сивлюш (угор. Szollos, від szollo «виноград», szolloskert «виноградник»; районний центр, перейменований 1946 р. на Виноградів, але залізнична станція до 1965 р. мала стару назву Севлюш), Кив'яжд (угор. Kovesd, від угор. ко «камінь»; село, 1946 р. перейменоване на Кам'ян- ське), в антропонімах місцевих українців: Еврій [Иврі] (угор. Or -- с. Сторожниця, пор. угор. or «сторожа», «варта»), Кивер (угор. Kover «товстий, повний, жирний»), Ливрінц (угор. Lorine «Лаврентій»), Сивч (Севч) (пор. угор. діал. szoes, літерат. szues «кушнір»), Терек (угор. torok «турок») [21: 220, 260, 329, 337, 506, 511-512, 548] тощо. русинська мова політичний

Аналогічне відображення угорських o, о спостерігаємо у запозичених із угорської мови загальних найменуваннях, наприклад: биуный «вільний, широкий (про одяг)» (угор. Ьо), китифи(й)к «вуздечка» (угор. kotdfek), лиуч «лушня» (угор. ldes), лиур'а «поганий алкогольний напій» (угор. lore), пйрґилт «страва з тушкованого м'яса з червоним перцем» (угор. porkolt), тйучар' «лійка» (угор. tolcser), тирґил'анка «горілка» (жарт.) (угор. torkolypalinka «горілка з вичавків винограду, виноградна горілка»), чиреґь «вергуни, хрущики» (угор. csorogefank), чиудар' «жеребець» (угор. csodor) тощо.

Такі закарпатоукраїнські субституції угорських o, o спостерігаємо в письмових пам'ятках: кумлевы «шпигуни» (угор. kemlo) в Углянському учительному Євангелії XVII ст. [22: 42] (пор. також ст.-укр. -- молдав. оурикъ (урыкъ) «спадкове феодальне володіння», «власність» та ін. [18: 482] пор. угор. orok «спадщина, спадок»); у згаданого вище А. Годинки маємо: «Я возьму папірь та перо и беру у йедьзевкевнь [!] ушитко, а што ся скаржут» [6: 121--122] (угор. jegyzokonyv «протокол»).

Кінець кінцем росіяни пишуть Шандор Петёфи, а вкраїнці -- Петефі (в Закарпатті -- Петиуфі)! У закарпатському діалекті угорське ім'я Gyorgy вимовляють Д'ир'д' [Дьирьдь], Д'ер'д' [Дєрьдь]!

Кодифікатори «русинського языка» бояться використовувати звичні всім закарпатцям засоби (зокрема й оригінальні) української орфографії. Вони неохоче, нерегулярно вживають букву ґ на позначення проривного дзвінкого задньоязикового приголосного звука, застосовуючи тільки літеру г, що нею позначається гортанний г. Чорним по білому на зворотному боці обкладинки «Отцюзнины» бачимо написання Мегела, хоч добре знаємо, що на заході Закарпаття багацько людей мають прізвище Меґела. Ігнорування ґ може призводити до небажаної омонімії. Пор. Ґус- ті (з угор. Guszti -- утята форма антропоніма Agoston «Августин») і Густі (з угор. Huszti «хустський»), ґати «форма род. відміка назви ґат'і 1. «штани з білого полотна, що їх носили селяни в деяких закарпатських селах», 2. «кальсони» -- гати (форма наз. відмінка множини терміна гат' «гребля»).

Русинські нормалізатори сахаються всього, що нагадує українську орфографію, не вживають апострофа і пишуть замість нього (на російський лад) м'який знак: обьєм. Автор «русинської» граматики І. Гарайда (Ґарайда) свого часу (1941 р.) підкреслював: «Такожъ не пишеме ъ-а (и тоже ь-я) в середині слова, а вмісто нихъ уживаеме апострофъ. Прим. в'едно, б'ю, з'Ьздъ и пр.» [4: 13].

Представники політичного русинства вже понад чверть століття твердять про кодифікацію «русинського языка», висунули кілька правописів запланованої літературної мови, однак досі не мають єдиної, загальноприйнятої норми. І в часописі «Отцюзнина», як ми вже зазначали, вони заявили, що кодифікація нової мови йде до завершення, але перше число «Отцюзнины» пересвідчує нас, що кодифікації як такої, власне, немає. За винятком поодиноких матеріалів, зокрема прози А. Хуста, мова публікацій в «Отцюзнині» -- це нове язичіє, типовий діалектно-ук- раїнськолітературний-російський суржик (по-закарпатському -- кшцереш- ка (пор. суржик 1. ketszeres, elegybuza, abajdoc) [9: 357]. Проілюструємо цей факт, розглянувши мову вірша Ивана Бузаша «Отцюзнина», що надрукований на першій сторінці однойменного часопису:

Люблю отцюзнину, як мож ї не любити,

И Усевышньому я буду ся молити,

Вбы серенчливый быв муй рудный край,

Подай нам, Боже, милости, подай.

Земле сята, отцюзнино любима,

И де бы я не быв в далекум світі,

У сердцю моюм ты останеш ся єдина,

Як днина Божа в файнум теплум літі.

Туй люблю всьо: и рікьі и хамникы,

Хребты Карпатські, ґруні - полонины,

Ведуть из світа всі сюды стежкы,

Зовуть ня фурт зеленій сі долины.

А щи пройти ся босым по росі,

Коли туманом стелить більїм низько,

Кой сонце заревом изходить у красі,

Понад горами ги бы дуже близько.

Люблю отцюзнину, пак як ї не любити!

Не поганьблю ся за русинськый наш народ...

Я вырос туй и, доки буду жити,

Я честовати буду наш прадавньый род.

Виходячи з форми назви журналу -- «Отцюзнина» можна гадати, що редакція основним фонетичним варіантом «русинської» мови наче обрала у-кальний варіант (пор. укальний -- вутц'узнина). А автор вірша наче вибрав у-кання: муй рудный край; в далекум світі; в файнум теплум літі, хоч не цурається й у-кання: отцюзнину, у... моюм. Крім цього, він використовує о в новозакритому складі, всупереч живому мовленню: пройти ся, вырос, народ, род (пор. у центральних закарпатських говірках: пруйтис'а, вырус -- урус, труд, руд). Після задньоязикового к пише то ы (хамникы, стежкы), то и (доки). Звичайно закарпатці кажуть обстанеш (упстанеш), а не на російський лад -- останеш. Наші земляки в своїй масі вживають форму хрыбет, а не хребет (та й то лише як анатомічний термін, а не географічний номен (літературному українському слову хребет у значенні гірського рельєфу у закарпатському діалекті відповідає лексема д'іл, родов. відм. -- д'іла).

Прикметник серенчливый (серенчл'авый) у закарпатських говірках виступає з двома відтінками у значенні -- 1. «удачливий», «якому щастить», 2. «щасливий» [17: 329], хоч їм не чуже праслов'янської давнини слово щасливый.

Серед простого закарпатського люду ми ніколи не чули вживання прикметника дієприкметникового походження любимый, бо його функцію успішно виконує ад'єктив л'убьш.

Дивно звучить у вірші поєднання ґруні-полониті, адже ґрунь -- «вершина, хребет гори» [8: 606], а полонина -- «високогірське пасовисько», «висока гора без лісу або чагарнику у верхній частині».

Нормативному українському слову стежка в закарпатському діалекті відповідають кілька еквівалентів -- пішак, пішоука, пішачка, пішка, піхурка та ін.

Русизм зовуть на Закарпатті має відповідник кличуть!

Туман у Закарпатті іменують словом мрак, мрака (пор. літерат. мряка), а туман (щоправда, з наголосом на першому складі!) у карпатських говорах має семантику «дурень, тупак, тупиця».

Носії закарпатського діалекту не використовують російської лексеми зарево, бо на позначення відповідного явища природи мають своє давнє слово заря.

Дієслово поганьбитися «(по)соромитися» в закарпатському діалекті вимагає орудного безприйменникового відмінка: (по)ган'битис'а, (за) ган'битис'а братом собі, а не знахідного відмінка із прийменником за!

Адепти окремішньої «русинської» мови свідомо і залюбки вживають іншомовні запозичення, навіть тоді, коли в діалекті наявні загальноукраїнські або питомі діалектні слова (пор. ушорити й ур'адити, серенч- ливый -- щасливий), аби тільки не ті, що спільні для всіх українців.

Пригадую, як ми, учні середньої школи, гралися «перекладанням» українських літературних і російських текстів рідким надборжавським діалектом, навмисне підшукуючи говіркові слова, відмінні від літературних українських та російських. Може, варто тут повідомити, що поширений тепер у Закарпатті вираз навхтема вракаши скомпонували ми особисто. Будучи студентом 4-го курсу філфаку УжДУ, ми так жартома «переклали» діалектом назву п'єси Л. Дмитерка «Навіки разом», яка 1954 р. йшла в Ужгородському драмтеатрі на відзначення 300-річчя «возз'єднання» України з Росією. Афіша, яка сповіщала про спектакль, тривалий час висіла біля пішохідного мосту. Тут зазначимо, що ми особисто створили і лексему розкладайка як відповідник російському ра- складайка (пор. діал. помывайка «мийка, ганчірка, віхоть для миття чого- небудь, помачайка «помазок» тощо.

Кілька років тому в ж. «Українська мова» ми опублікували статтю про недоцільність творення на основі окремих українських діалектів нових, кодифікованих літературних мов, пропонували створити науково- громадське товариство шанувальників рідних говорів [13: 3--26], закликали колег до дискусії. На жаль, обговорення проблеми й пропозиції у нашому часописі не сталося. Але усно чимало поважних лінгвістів підтримали пропозицію створити Товариство шанувальників і захисників українських говорів. Багато учасників міжнародної конференції «Ареалогія й ономастика», що відбулася в Ужгороді 13--14 жовтня 2016 р., написали заяви про своє бажання бути членами такого Товариства.

Тим часом у Закарпатській області й далі не згасають намагання поодиноких людей створити окремішню норму, штучно відірвану від її українського коріння [15], адже закарпатський діалект має всі визначальні риси української мови.

Цей факт спонукав нас повернутися до проблеми захисту не тільки своєї материнської бесіди від занепаду, спотворення та виродження, але й збереження природного функціонування, розвитку всіх українських діалектів і опублікувати проект статуту Товариства шанувальників і захисників українських говорів, щоб із ним ознайомилися ширші кола читачів, зацікавлених громадян й організували осередки Товариства в Україні та поза її межами.

Згадане Товариство вже зареєстроване 17.05.2017 р. (див. с. 159--165).

Свої міркування з цього приводу просимо надсилати на адресу журналу «Українська мова»: Україна. 01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4, к. 706.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Алмаший М. Русинское научно-просветительское общество // Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. -- Ужгород, 2001. -- С. 329.

2. Атлас української мови. -- Т 2: Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. -- К., 1988. -- 5 с. (103 с. + 407 мап.).

3. Белей Л. Неорусинський проект // Український тиждень. -- № 49 (110). -- 4 грудня 2009.

4. Гарайда И. Грамматика руського языка. -- Унгваръ, 1941. -- 143 с.

5. Годинка А. Утцюзнина, газдууйство и прошлость южнокарпатськыхъ русинувъ. На- писсау еденъ сокырницькый сирохманъ. -- Nyiregyhaza, 2000. -- С. 3--103.

6. Годинка А. Час гурше, ги вода... Русинські тексты / Матеріал зобрав, ушорив, коментарії застачив и вступноє слово написав М. Капраль / Спередслово І. Удварі. -- Нїредь- газа, 2005. -- 198 с.

7. Дзендзелівський Й.О. Спостереження над системою числівників говірок Закарпатської області // Наукові записки УжДУ. -- Т ХГУ: Діалектологічний збірник. -- Ужгород, 1955. -- С. 7-80.

8. Етимологічний словник української мови. -- Т 1. -- К., 1982. -- 631 с.

9. Katona L. Ukran -- magyar szotar. -- Budapest -- Uzshorod, 1963. -- 457 с.

10. Керча І. Утцюзнина / Читанка про недільні школы / Удан. другоє, росширеноє. -- Ужгород, 2002. -- 191 с.

11. Маґочій П.Р. Товариство карпатських русинів (Общество карпатських русинов) // Маґочій Павло Роберт, Поп Іван. Енциклопедія історії та культури карпатських русинів / Загальна ред. П.Р. Маґочій / Переклад з англ. мови. -- Ужгород, 2010. -- С. 737-738.

12. Маґочій П.Р., Поп І. Товариство імені Олександра Духновича / Общество имени Александра Духновича // Маґочій П. Р., Поп І. Зазнач. праця. -- С. 733-736.

13. Німчук В. «Кодифікувати» нові літературні мови? Зберегти й захистити українські говори! // Українська мова. -- 2013. -- № 3 (47). -- С. 3-26.

14. Отцюзнина / Културно-белетристичный журнал Закарпатського обласного научно- културологичного общества им. А. Духновича. -- Вып. № 1, юлій. -- 2016.

15. Печора Н. Русинськый язык. 1-3. Цвіт про русинські школы. Пятьрічной сістемьі народной освгты / Научный редактор В. Падяка, к. філол. н. -- Ужгород, 2013. -- 143 с.

16. Продан Ю. Честовані читателі // Отцюзнина. --2016. -- №1. -- С.1.

17. Російсько-український словник у 4-х томах. -- Т 4. -- К., 2014. -- 934 с.

18. Сабадош І. Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району. -- Ужгород, 2008. -- 478 с.

19. Словник староукраїнської мови Х1У -- XV ст. -- Т 2. -- К., 1978. -- 521 с.

20. Чопей Л. Русько-мадярский словарь. -- У Будапешті, 1883. -- 444 с.

21. Чучка П. Прізвища закарпатських українців: історико-етимологічний словник. -- Львів, 2005. -- 702 с.

22. Яворский Ю.А. Новые рукописные находки в области старинной карпаторусской письменности XV--XVin веков. -- Прага, 1931. -- 135 с. + 5 фото.

Размещено на Allbest.ru