Вербальний компонент обряду комори у східнослобожанських говірках Луганщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вербальний компонент обряду комори у східнослобожанських говірках Луганщини

Перспективним напрямом сучасної славістики є етнолінгвістика - галузь мовознавства, яка вивчає зв'язки між мовою та різними сторонами матеріальної і духовної культури етносу: міфологією, релігією, звичаями, мистецтвом, етнопсихологією та ін. [20, с. 164]. Один з аспектів етнолінгвістики - вивчення явищ традиційної народної духовної культури як цілісного культурного тексту в єдності, взаємодії і взаємозумовленості вербальних і невербальних засобів вираження значень.

Етнолінгвістичні дослідження мовних фактів, пов'язаних із традиційною родинною обрядовістю українців, завжди зберігатимуть свою актуальність, оскільки їх здійснення відкриває шлях до встановлення зв'язків між матеріальною і духовною культурою етносу і висновків про світосприйняття наших предків.

Оскільки з-поміж інших родинних обрядів весільний досі збережений якнайповніше, це уможливлює спостереження за його вербальною стороною в різних українських діалектах у наш час.

Безсумнівну наукову цінність становить етно- лінгвістичне дослідження обряду комори - особливого звичаю першої шлюбної ночі, який донедавна зберігав рудименти давніх землеробських культів (адже статевий акт у весільних піснях порівнюється з оранкою незайманої землі [2, с. 281]) й, очевидно, у минулому належав до жіночих ритуальних ініціацій [2, с. 318].

Цей обряд як культурний феномен здавна привертає увагу вчених. Так, іще в XVII ст. французький етнограф і мандріник Г. де Боплан детально описав мало не прилюдну дефлорацію дівчини-на- реченої [1, с. 66-68]. Опис обряду комори з різних українських теренів, а також весільні пісні, пов'язані із цим обрядом, знаходимо у працях відомих етнографів кінця XIX - початку XX ст. (X. Вовка, І. Данильченка, В. Кравченка, В. Милорадовича, П. Чубинського), а також у матеріалах Етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка. Структуроване весілля, елементом якого є обряд комори, подають пізніші етнографічні праці Н. Здоровеги, В. Борисенко, І. Несен.

Сьогодні український весільний обряд комори є об'єктом уваги більшою мірою етнологів [3; 6; 10], меншою - етнографів [8; 12], культурологів [9] та етнолінгвістів [18].

Досі мало наукових публікацій про схід- нослобожанський діалектний континуум як ареал пізнього формування; не здійснено й цілісного етнолінгвального опису обряду першої шлюбної ночі з теренів Східної Слобожанщини.

Наша розвідка має на меті представити лексику, що відбиває процесуальну, агентивну і предметну сторони обряду комори, й описати весільні номени в широкому етнолінгвальному контексті.

Аналіз ґрунтується на емпіричному матеріалі, зібраному польовим методом у 102 українських селах переважно північної частини Луганської області в середині 90-х рр. минулого сторіччя за спеціально укладеною програмою, а також на зафіксованих на аудіоплівку описах східнослобо- жанського весільного обряду. Нашими інформантами були люди, які добре знають традиційне весілля. У діахронному аспекті використано давніші описи слобожанського весілля [4;7; 14].

Дозволимо собі погодитися з висновком етнологів [6, с. 192] про те, що обряд комори відбувався в регіонах, де практикувалася спільна ночівля молоді на вечорницях. Так, в одному із сіл на Лу- ганщині, де існувала перевірка молодої на цнотливість, нам розповіли: «Примісткй намощують, рядна настелюють і стять усі разом. На восім душ робили примісткй: чотири дівчат і чотири хлопці. А договор був такий: до кого буде хтось надолужати - обзивайся. І робили так, шо всі дівчата були хороші» (тут примісткй - «дерев'я- ні лави», надолужати - «надокучати», хороші - «цнотливі»).

Учені стверджують, що збереження дівчатами недоторканості до весілля, а також публічний осуд дошлюбних сексуальних стосунків - загальноукраїнська традиція. Певним доказом цього може слугувати й почута нами розповідь одного з наших земляків - відвідувачів музею на місці колишнього німецького концентраційного табору «Заксенгаузен». Під час екскурсії групі туристів, серед яких він був, розповіли, що, коли в період Другої світової війни молодих українців забирали до Німеччини, їм спочатку робили медогляд на виявлення можливих хвороб та придатності їх до фізичної праці - і, за статистикою німецьких лікарів-гінекологів, 96% українських дівчат були незайманими (для порівняння: 90% тодішніх німкень утратили свою цнотливість до шлюбу).

Старші люди, з якими ми спілкувалися під час експедицій, кажуть, що після недовгого перебування за весільним столом молодих відправляли спати в окреме приміщення - комору чи сусідську хату. Свашки стелили постіль, а свекруха вручала невістці нову сорочку.

Висока народна мораль вимагала від дівчи- ни-слобожанки збереження цноти до весілля, і більшість дівчат дотримувалася цього правила. Після першої шлюбної ночі з'ясовувалося, чи була молода цнотливою. Знали, що жених, якщо любив наречену, міг довести її «порядність» нечесним шляхом: брав голуба і його кров'ю позначав сорочку та простирадло - казали, що голуб'я, ча кров підходить під людську. Часто з молодою відправляли спати сторонню людину - дружка (розпорядника весілля від роду молодого) або ж він був присутнім при цьому.

У давньому обряді перед шлюбною ніччю молода роззувала чоловіка, а він бив її халявою по спині й велів узяти гроші, що випали з халяви [7, с. 170]. Наші інформанти розповіли, що дружко брав із собою двох свідків - чоловіка та жінку, які приносили курку або півня і в разі, якщо шлюбна ніч закінчувалася щасливо, ловили птаха й варили на вогнищі, а самі стрибали через нього. У цьому ж випадку свашки знімали з молодої сорочку і як аргумент невинності дівчини показували усім присутнім гостям; мати молодого підносила дітям солодке вино; до батьків молодої відправляли послів, які з галасом, музикою й танцями повідомляли про щасливий кінець шлюбної ночі. У минулому посли молодого несли із собою варену чи сиру курку, якою дружко пригощав батьків молодої: батькові давав курячу голову, матері - задню частину, іншим родичам - по шматку [7, с. 172].

Якщо ж молода виявлялася нечесною, то цього ж вечора їй співали сороміцьких пісень і все руйнували в хаті: дружко ковиряє грубу, долівку довбе, все в хаті розкидає, шоб молода утром поприбирала все й пісочком зсипала; горох молотили, комин обдирали, всю долівку зривали; стіни драли, коминя.

Частіше молода виявлялася цнотливою й весілля завершувалося щасливо. Наступного ранку мати молодої приносила зятеві сніданок, гості молодого влаштовували веселе гуляння з музикою, танцями, співами та демонстрацією відповідних атрибутів.

Для обстеженої нами території характерна різноманітність давніх традицій вшанування дівчини, яка зберегла цноту, та її батьків, але обов'язковими знаками цього були символічні предмети червоного кольору. В іншому ж випадку наступного дня продовжувалося прилюдне ганьблення молодої та її родини, що також донедавна зберігало численні традиції з використанням інших атрибутів. Часто на цьому весілля й завершувалося. Бувало навіть, що після публічного сорому та глузування молода або хтось із її батьків покінчували життя самогубством: «Було п'ять год назад таке: матері наділи на шию хомут, а вона злізла на стіл та все на столі поперекидала й перетоптала, а наутро нівєсти батько повісився».

Сучасний обряд комори відрізняється від давнього відсутністю демонстраційних дій і атрибутів, він не має продовження, оскільки сьогоднішня мораль не дуже вимоглива до цнотливості дівчи- ни-нареченої, що стала таїною для молодої пари. Калина на короваї, традиційний символ дівочої невинності, наявна тепер на кожному без винятку весіллі, навіть якщо молода вже вагітна.

С. Маховська відзначає, що у зв'язку з падінням моралі, поширенням урбанізації та цивільних шлюбів обряд комори від 1930-х рр. почав зазнавати змін, однак цю традицію повністю не знівельовано [10, с. 138].

Найпоширенішими елементами демонстрації цнотливості молодої в регіональному весіллі є такі реалії, як калина на короваї, червоні стрічки та заполоч (ними прикрашали весільне печиво, пляшку горілки чи вина із житніми колосками, пару ложок для молодих, а також кінські гриви), що позначені назвами: калина, красні ленти, заполоч. Менш поширеними знаками дівочої цноти є предмети, що мають назви: сорочка (рубашка) «сорочка молодої після шлюбної ночі», простінь (рядно, постіль) «постіль після шлюбної ночі, яку підносили матері молодого/молодої або вивішували на воротах двору молодого», красний флаг «весільний прапор», віха «прив'язаний до палиці пучок сіна із червоною стрічкою; імітація весільного прапора», пучок красної ленти «червоні стрічки, які вручали матері молодої», красна матерія «червона матерія, яку дарували матері молодої», красна ленточка «стрічка, якою розмахували родичі молодої», подушка із красною наволочкою «червона подушка, з якою танцювали свашки молодого, підкидаючи її вгору», красний пояс «елемент одягу молодої», красниї рушник «атрибут дружка».

Уже на основі переліку назв реалій, що сигналізують про невинність молодої, переконуємося в тому, що їх сполучною мотиваційною ланкою є червоний колір предметів, який другого весільного дня стає відповідним архісимволом. Важливими в цьому плані є слова матері молодої, яка, радіючи через наявність цих ритуальних атрибутів, вигукує: «Тепёру насусё красніє!».

Зважаючи на те, що калинові грона найчастіше використовуються в обстежених нами селах під час дівич-вечора та другого весільного дня, можна зробити висновок про те, що цей східнослов'янський рослинний символ дівоцтва, незайманості, жіночості, краси, здоров'я у східнослобожансько- му весіллі має вужчу семантику: в умовах першої обрядової ситуації калина реалізує себе як символ заміжжя, а в умовах другої - як символ цноти молодої.

Лексема флаг позначає весільний прапор, який, на думку М. Сумцова, первісно був корогвою вершників жениха [16, с. 11-12]. Лексема віха як назва весільного прапора, очевидно, зберігає формальний і значеннєвий зв'язок із заг.-вж. віха «жердина з віхтем соломи; гілка як знак».

Обрядово маркованими є найменування сорочки молодої з ознаками її дівоцтва, яку демонстру- валиусім присутнім, - краса [14, с. 695], чесность. На нашу думку, позначення конкретного предмета абстрактними евфемізованими назвами - свідчення високого ступеня важливості атрибута, який, без сумніву, не лише вирішував успіх подальшого весілля, а й долю молодої жінки. Аргументом цієї тези можуть бути слова матері молодого, яка, даючи невістці чисту сорочку напередодні шлюбної ночі, зауважує: «Ця сорочка - твоя доля, твоє щастя, твоя й воля», і дружка, який, демонструючи позначену кров'ю сорочку, каже: «Чесність - дуже важне діло” [14, с. 695].

Поодиноку фіксацію в говірках Луганщини має лексема своє «весільна шишка із червоними стрічками, за якою приходили посланці роду молодого, щоб пересвідчитися у цнотливості молодої». Цей лексичний евфемізм реалізовано у словах посланців: «Ми прийшли за своїм!».

До цієї самої групи обрядових реалій можна віднести вогнище, яке учасники весілля розпалювали біля двору молодого і плигали через нього, прядку і гребінь, з якими йшли до річки й імітували прядіння, і воду, якою обмивали молоду чи молодих, мили батькам ноги, а учасники весілля мили в річці руки. Вони позначені відповідними назвами: костьор, веретено, прялка й гребінь, вода. На наш погляд, ці реалії мають символіку повернення молодої до первісної чистоти. Таке припущення ґрунтується на тому, що вогонь у слов'янських традиціях має очищувальну й цілющу силу [17, с. 14]; вода, за міфологічними уявленнями, є першоосновою, фундаментальною стихією світобудови [11,1, с. 240]; прядіння в моделі світу займає особливе, не співвіднесене ні з господарством, ні з ремеслом, місце, належить до божественних занять і регламентується богами, а не людиною [21, с. 189-190]; із цілющими властивостями веретена в українців пов'язано чимало повір'їв [19, с. 64].

Протилежну обрядову семантику мають предмети домашнього вжитку, які символізують нечесність, порочність молодої. Ці весільні атрибути позначені лексемами, що вживаються також у позаобрядовому мовленні: хом]т «хомут, який надівали на когось із батьків молодої або на саму молоду (молодого)» (назва хомутъ у цьому самому значенні зафіксована і в давніх описах слобожанського весілля [14, с. 695]), решето, відро без дна «предмети домашнього вжитку, якими примушували молоду носити воду», дірява бочка, зрізок без дна, жлукто «ємності, у які молода лила воду», колесо «колесо, яке вивішували на ворота і крутили», дірява ложка «ложка для молодої». Об'єднувальним елементом семантичної структури цих назв є «дірявість, непридатність для користування» позначуваних реалій. Репрезентанти цієї мікрогрупи назв виявляють прозорий метонімічний зв'язок із відсутністю цноти в молодої, тому співвіднесені з ними денотати можна віднести до генітальних символів.

В одному із сіл нам розповіли, що на знак здійснення дефлорації молодої просвердлювали у ставні дірку. А в іншому, відправляючи молодих спати, дружко наказує їм: «Ідіть порешетіть!». X. Вовк зауважує, що в українському весільному фольклорі «понеділкові» (весільні гості) навіть зверталися до поганських богів, щоб ті допомогли «провертіти дірку», тобто здійснити обрядовий акт дефлорації. І додає, що це не лише українська, а й європейська традиція [2, с. 281].

Безперечно, у номінації інших атрибутів, позначених назвами жовті (сині) ленти «стрічки, якими «прикрашали» в разі нецнотливості молодої весільних коней», жовта глина «глина, якою примушували матір молодої фарбувати ворота свого двору», білий рушник «атрибут дружка», біла заполоч «біла заполоч на пляшці із житніми колосками», мотиваційною ознакою став їх колір.

Таким чином, у регіональному обряді комори жовтий, синій, білий кольори вступають в антонімічні відношення із червоним кольором.

Явно негативну реакцію у присутніх викликають атрибути, що мають назви: ганчірки, желізо, відра «предмети, які вішали до підводи», склянки, побиті пляшки, чоботи драні «предмети, які сусіди кидали у двір молодого», биття по мішк] з попелом, молотьба жита, розбивання посуду.

Використання цих реалій зумовлене змістом обрядової ситуації.

На перший погляд, дивний ритуал виконують в одному з обстежених нами сіл: «У понеділок якась жінка била глечик на пузі у свекрухи. Її завернуть у рядно й качають, а вона б'є, шоб усі сміялися». Немає сумніву, що процес биття глиняного посуду в цій ситуації пов'язаний із позитивними емоціями учасників весілля. А в минулому, очевидно, він був пов'язаний з обрядом комори. Авторитетним підтвердженням нашого припущення є висновок А. Топоркова про те, що у слов'янському весільному обряді биття посуду пов'язане з актами, що змінюють соціальний статус нареченої, й асоціюється з дефлорацією чи пологами, осмислюється як побажання щастя молодим [15, с. 180-182].

У деяких населених пунктах у разі нецнотли- вості молодої на стіл клали гарбуз або ж підносили його матері молодої чи самій молодій, або ж кидали гарбузчата услід поїзду. Припускаємо, що на формування власне «коморної» символіки цього овоча вплинула така його ознака, як внутрішня порожнистість.

Подеколи з ритуальною метою у східнослобо- жанському весіллі використовують також тварин. Так, демонструючи цноту молодої, представники роду молодого впускають у хату, де перебувають весільні гості, червоного півня чи курку, що мають назви: красний петух, курка; потім їх ловлять і несуть варити. Позитивна весільна символіка півня має давні корені: у слов'янській міфології цей представник фауни є одним із зооморфних образів сонця [5, с. 135]. Червоного ж півня народна уява наділила особливими властивостями: вважається, що він приносить щастя, охороняє худобу від відьом, а малих дітей - від підміни нечистою силою [19, с. 236]. Учені відзначають, що курка як «вище» створіння у весільному ритуалі символізує продовження роду, відродження життя [19, с. 235]. Із цією самою метою в сучасному обряді пускаютьу воздух голубів і стріляють. Відомо, що голуб в Україні здавна символізує любов [13, с. 36].

Із протилежною семантикою використовується в обряді шлюбної ночі кінь, позначений лексемами лоша, кобила: «Матері лоша підводять задом - це мати винувата, шо дочка нечесна. Як плоха молода - кобилу в хату введуть - вона на- пакосте, а молода прибирає». Різні весільно-обрядові дії з конем чи його імітацією зустрічаються натериторії всього східнослов'янського ареалу.

У східнослобожанських говірках існують і спеціальні назви молодої, зумовлені обрядом першої шлюбної ночі. Об'єднані вони навколо сем: «цнотлива молода» - «нецнотлива молода». Частіше на позначення дівчини, яка зберегла цноту до весілля, вживають назви: чесна (дівчина, дівка, молода), рідше - девочка, хороша (дівчина, молода), гарна (добросовісна) дівка, целка, благополучна, баришня, молодець, непорочниця, непорочна, нетріпуха, чиста, невинна, нетронута, незайнята (хлопцями), незаймана, яка себе видержала. Нецнотливу молоду називають переважно нечесна (молода), інколи - плоха (молода), нехороша (дівчина, дівка), недівчина, недівка, бариня, гуляща дівка, баба розодрана, покритка, грешна, сучка, тріпуха, спорчена, стрьопана, прогуляна, прогулялась, свердлена, опорочена, зраджена, неблагополучна, яка себе не видержала. Давніші джерела фіксують у відповідних значеннях поняття чесна - нечесна (молода) [4; 14]. Немає сумніву, що ці лексеми є позитивно або негативно конотованими, чимало з них виявляють додаткову генітальну семантику.

Наведений лексичний матеріал переконує в досить активній мовотворчості носіїв українських говірок Луганщини у характеристиці дівчини, яка зберегла/не зберегла цноту до весілля. А це є свідченням того, що цьому питанню тут донедавна надавалося неабияке значення.

Номінативні одиниці, пов'язані з обрядом комори, засвідчують свій високий потенціал до власне весільної символізації (зокрема, колірної, генітальної), евфемізації слів на позначення конкретних ритуальних атрибутів, а також до їх конотації (позитивної або негативної).

Опис обрядових номенів у їх єдності з екстралінгвальними елементами обряду дозволив побачити ментальні й морально-психологічні особливості слобожан, а також певною мірою наблизив нас до встановлення етимології давнього обряду комори як феномена української духовної культури.

Подальше дослідження репрезентованого у статті матеріалу (як окремих лексем і виразів, так і транскрибованого тексту) не лише філологами, а й етнографами та істориками відкриває перспективу створення в майбутньому цілісного портрету Східної Слобожанщини як української етнокультурної території.

Література

1. Боплан Г. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом із їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн ІГ. де Боплан. - К. : Наукова думка; Кембрідж (Мас.): Укр. наук, ін-т, 1990. -256 с.

2. Вовк X. Студії з української етнографії та антропології IX. Вовк. - К. : Мистецтво, 1995. - 336 с.

3. Гримич М. З дівчини - в жінку: перша шлюбна ніч в українців ІМ. Гримич II Народна культура українців: життєвий цикл людини : іст.-етнол. дослідж. : у 5 т. І наук. ред. М. Гримич. - К. : Дуліби, 2012. - Т. З : Зрілість: Жіноцтво, жіноча субкульту- ра.-2012.-С. 176-191.

4. Жизнь и творчество крестьянъ Харьковской губерній: Очерки по зтнографіи края I сост. В. Ивановъ. - X., 1898. - Т. 1.-1012С.

5. Иванов В. Славянские моделирующие семиотические системы: Древний период I В. Иванов, В. Топоров. - М. : Наука, 1965. - 244 с.

6. Ігнатенко І. З дівчини - в жінку: обряд «комори» та символіка дівочої цноти в українському весільному ритуалі 11. Ігна- тенко II Народна культура українців: життєвий цикл людини : іст.-етнол. дослідж. :у5т. І наук. ред. М. Гримич. - К. : Дуліби, 2012. -Т. 3: Зрілість: Жіноцтво, жіноча субкультура. - 2012. - С. 192-202.

7. Каліновскій Г. Описаніе свадебныхъ украинскихъ простонародныхъ обрядовъ, въ Малой Россіи и въ Слободской Украинской губерній, такожъ и въ Великороссійскихь слободахъ, населенныхъ малороссіянами употребляемыхъ I Г. Каліновскій II Харьковскій сборникь. -Вып. 3. -X., 1889. - С. 163-174.

8. Костенко Л. Весільна комора у контексті обрядів господарської магії І Л. Костенко [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://pyrohiv.com.ua/ua/articles/read/192/vesilna-komora-u-konteksti-obrjadiv-gospodarskoj.

9. Махній М. Чистота шлюбу або Дівоча цнота як культурний феномен І М. Махній [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://mahniy.blox.ua/.

10. Маховська С. «Ой з-за гори старостоньки»: Весільні традиції Слобожанщини кінця XIX - початку XXI ст. І С. Махов- ська -К. : Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУкраїни, ПП «Фоліант», 2014. - 316 с.

11. Мифы народов мира : [энциклопедия] I гл. ред. С. Токарев. -М. : Советская энциклопедия, 1991-1992. - Т. 1-2.

12. Порхун І. Етапи втаємничення української молоді в суть сексуальних стосунків (XIX - початок XX ст.) 11. Порхун [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.rusnauka.com/40_OINBG_2014/Istoria/4_181159.doc.htm.

13. Потапенко О. Словник символів І [О. Потапенко, М. Дмитренко, Г. Потапенко та ін.] ; за ред. О. Потапенка, М. Дми- тренка. -К. : Ред. часопису «Народознавство», 1997. - 156 с.

14. Свадьба, записанная въ Харьковской губерній II Труды этнографическо-статистической зкепедиціи въ западно-рус- скій край, снаряженной И. Р. Географическимъ обществомъ, Юго-западный отдйлъ : Матері. изслЬдованія, собранныя д. чл. П. Чубинскимъ. - СПб., 1877. -Т.4.- С. 679-696.

15. Славянские древности : [этнолингвистический словарь] : у 5 т. I под ред. Н. Толстого. - М. : Международные отноше- ния,1995.-Т. 1.-584С.

16. Сумцовъ Н. Хлебъ въ обрядахъ и пЬсняхъ IН. Сумцовъ. - X., 1885. - 140 с.

17. Токарев С. К вопросу о значении женских изображений эпохи палеолита I С. Токарев II Советская археология. - 1961. - № 2. - С. 12-20.

18. Толстая С. Символика девственности в полесском свадебном обряде I С. Толстая II Секс и эротика в русской традиционной культуре I сост. Л. Топорков. - М. : Ладомир, 1996. - С. 192-206.

19. Українська минувшина : [ілюстрований етнографічний довідник] І А. Пономарьов, Л. Артюх, Т. Косміна та ін. - 2-е вид. - К. : Либідь, 1994. - 256 с.

20. Українська мова : [енциклопедія] І редкол. В. Русанівський, О. Тараненко, М. Зяблюк та ін. - 2-ге вид. виправ, і допов. - К. : Вид-во «Українська енциклопедія», 2000. - 752 с.

21. Цивьян Т. К мифологическим обоснованиям одного случая табу: Ласка (Mustela Vulgaris) I T. Цивьян II Проблемы сов. этнографии: К 100-летию со дня рожд. чл.-корр. АН СССР Д. Зеленина. - Ленинград : Наука, 1979. - С. 187-193.

Размещено на Allbest.ru