Мова як цінність і засіб консолідації нації у процесі глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мова як цінність і засіб консолідації нації у процесі глобалізації

Поліщук О. С.,

доктор філософських наук, доцент, доцент кафедри

суспільних дисциплін, Хмельницька

гуманітарно- педагогічна академія (Україна, Хмельницький)

Поліщук О. В.,

кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри

культурології та зарубіжної літератури, Хмельницька

гуманітарно-педагогічна академія (Україна, Хмельницький)

Анотація

Розглянуто мову з точки зору аксіології. Встановлено, що вона є важливою цінністю людини, народу, нації, держави. Завдяки їй людина входить у соціум, переймає традиції, звичаї, вивчає культуру. Тобто відбувається процес ідентифікації. Звернуто увагу на держави у яких є етнічні групи. На основі історичного аналізу вдалося з'ясувати, що в силу політичних, економічних, соціальних та культурних процесів, що відбувалися протягом усього процесу формування держав, на території окремих політичних утворень проживають представники національних меншин, які в силу свого локального розташування надають перевагу мові національної меншини. Ця ситуація не засуджується і не викликає ніякого негативного відношення, але це не означає, що вони не повинні володіти мовою титульної нації з якою пов'язані геополітично, як іншої (іноземної). Адже володіння іншою, державною мовою сприяє розширенню світогляду. Відзначено, що вивчення державної мови сприяє розширенню своїх не лише комунікативних можливостей, а й реалізації себе у державі в якій перебувають представники національних меншин. Тобто вони мають володіти державною мовою. У цьому контексті національна, державна мова виконує роль консолідації усіх національних меншин в межах політико-територіального утворення, а це дуже важливо в період глобалізаційних процесів, які, як політична концепція несуть не лише благо, а й створюють чимало труднощів, проблем, що в кінцевому результаті може призвести до розпаду національних держав. Аналізуючи сучасний соціально-політичний та економічний стан Європи звернуто увагу на ті процеси, що відбуваються в Іспанії та Італії. Така ситуація може виникнути і в інших національних державах, а особливо в тих, у яких слаборозвинена економіка або які розглядаються розвинутими країнами, як країною--сировиною. У зв'язку з цим ставиться під сумнів, з точки зору розвитку держави, примусове вивчення на рівні державотворчих процесів іноземної мови. Це повинна бути особиста справа кожного.

Ключові слова: мова, нація, етнос, держава, особистість, комунікація, цінність, глобалізація.

Abstract

The language is considered in terms of axiology. It is established that it is an important value of a person, people, nation, and state. Thanks to it, a person enters the social world, adopts traditions, customs, and studies culture. That is, the identification process takes place. The attention is paid to the states with ethnic groups. On the basis of historical analysis, it wasfound that due to the political, economic, social and cultural processes that took place throughout the process offormation of states, representatives of national minorities 'who, on the basis of their local situation, prefer the language of the national minority in the territory of separate political entities. This situation is not condemned and does not cause any negative attitude, but this does not mean that they do not have to speak the language of the titular nation with 'which they are related geopolitically as another (foreign). After all, knowledge of another, state language contributes to the expansion of the worldview. It is noted that learning of the state language helps to expand not only their communicative opportunities, but also to realize themselves in the state in 'which there are representatives of national minorities. That is, they should possess the state language. In this context, the national, state language acts as the consolidation of all national minorities within the political-territorial formation, and this is very important during the period of globalization processes, 'which, as a political concept, bear not only good, but also create a lot of difficulties, problems that can result to the collapse of national states. Analysing the current sociopolitical and economic state ofEurope, attention is paid to those processes, 'which take place in Spain and Italy. This situation may also arise in other national states, especially in those 'with a poorly developed economy, orwhich are considered by the developed countries as raw material ones. In this connection,from the point of view of the development of the state, the compulsory study at the level of state-building processes of aforeign language is questioned. This should be the personal matter for everyone.

Keywords: language, nation, ethnos, state, personality, communication.

XXI століття характеризується як століття глобалізаційних процесів та інтенсивного розвитку, в основі якого покладені нові відкриття, що не є властивими часу. Такий розвиток спричинив економічний розвиток окремих країн, що стали на шлях раціоналізму. Обраний шлях європейського розвитку став не лише причиною економічного розвитку, а й спровокував чимало інших соціальних проблем, однією з яких є мова - національна, рідна мова. Постмодерна природа сучасної доби є непростою і внутрішньо вкрай суперечливою й ускладнюється глобалізаційними процесами, які справляють неабиякий вплив на суспільний розвиток і пізнання людини цим самим привносячи низку корективів різноманітного Гатунку, що провокує зміну пріоритетів і не завжди позитивних. Варто відмітити, що не врахування цієї проблеми може призвести не лише до неповаги до своєї мови, а й зникнення її як ціннісного феномену, культурного надбання нації, засобу пізнання і консолідації, але й може стати причиною міждержавних конфліктів і як наслідок перегляду державних кордонів. Іншими словами, мова є суспільно-важливим феноменом, який сформувався не в сучасних умовах і не сьогодні. Він, на думку П. Рудякова, формувався протягом усього історичного розвитку, узагальнювався гуманітарною наукою й актуалізувався на етапі становлення нації [7, с. 555-565]. І з цим важко не погодитися, адже мова розвивається у відповідності до розвитку людини, особистості, нації - її носія. національний меншина мова комунікативний

Отже, питання мови є надзвичайно важливим не лише з точки зору владних, державотворчих позицій, а й з точки зору соціальної філософії, аксіології та гносеології.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аспекти пов'язані з феноменом мови в тій чи іншій мірі з'являлися в усі періоди розвитку людства, особливо в період становлення націй. Цікавим у цьому контексті є розуміння мови В. фон Гумбольдта, що пов'язане з світобаченням народу. Він ототожнює поняття «мова» і «народ» («нація»), «мова» і «культура». Подібне ототожнення: мова і народний дух простежується в американських дослідників Е. Сепіра, Б. Лі Ворф і в європейських Й. Вайсберга. Варто відмітити, що ця позиція присутня і серед сучасних дослідників цієї проблеми, особливо тих хто перебуває на антиглобалістських позиціях. Серед філософських поглядів на феномен мови, мови як ціннісної категорії в освіті є цікавими погляди сучасних українських дослідників В. Андрущенка, С. Клепка. Мовне середовище у процесі глобалізації і трансформації розглядає О. Яковлева. Особливу увагу привертає значення мови в період інформатизації суспільства у контексті міжкультурної комунікації в працях М. Бойченка і Н. Бойченко.

Такий інтерес до феномену мови вказаного формату не випадковий, адже вона є основою культури в цілому.

Мета статті: показати роль мови (на прикладі національної, державної) в культуротворчому та державному форматах у період глобалізації.

Завдання статті: з'ясувати роль мови у індетифікаційних процесах; показати значення національної мови у формуванні особистості, можливостях комунікації представників національних меншин на рівні держави; звернути увагу на негативні впливи глобалізації на національну мову.

Величезна культурна спадщина українського народу, що плекалася протягом багатьох століть, його традиції і цінності - особливо мова - становлять основу для подальшого формування української нації в період глобалізації. Це тому, що мова є головною ознакою нації, що забезпечує процеси ідентифікації і нормальне функціонування етнонаціонального організму у всіх його виявах. З цього приводу С. Рудницький зазначав, що без утвердження панівного становища української мови є неможливим елементарне виживання українців як етносу. «Без панування мови в державотворчому етносі на теренах даної держави національний характер останньої є фіктивним, а це перешкоджає вільному всебічному розвиткові цього етносу» [6, с. 210-272]. Виходячи із запропонованого С. Рудницьким світобаченням стає зрозумілим поява нової редакції Закону України «Про освіту». В ньому основна увага звернута на викладання української державної мови у школах національних меншин, що розташовані на території нашої держави. Прийняття цього закону викликало шквал протесту в сусідніх країн - Росії, Румунії та Угорщини, чиї національні меншини найбільш представлені на українській мовній мапі. Польща, судячи з її поведінки, займає позицію вичікування. Однак такі заяви є неоправданими, адже треба розуміти, що є мова спільнот (національних меншин) і спільна мова (народу), що є державною, на цьому наголошує П. Рудяков [7, с. 555565]. Тобто, для представників національних меншин рідною мовою, у нашому випадку, є російська, угорська, румунська та польська, але є мова що зумовлена буттям у якому перебувають ці національні меншини. Виходячи з політичної мапи, мовою їхнього буття є українська, про що і говориться в Конституції України.

Ця ситуація спровокована ще однією проблемою, на яку звертає увагу О. Яковлева: здійснення переходу від «територіальної» нації, об'єднаної й структурованої на основі переважно природно-географічних та економічних факторів, до нації «мовної», внутрішню єдність якої забезпечують і гарантують як спільні цінності, так і однотипні завдання й цілі, а також шляхи їх досягнення, осмислені й сформульовані спільною мовою, яка є близькою для переважної більшості населення, а також державною, на основі спільної етнокультурної традиції [12, с. 57-68]. У цьому випадку мова виконує об'єднуючу функцію в межах держави, а це свідчить про те, що мова є однією з ознак держави. Свідченням цього є слова давньогрецького філософа Сократа, який зустрічаючись із незнайомцем, просив: «Заговори, щоб я тебе побачив». Адже коли ми говоримо, робить висновок О. Скубашевська, то розкриваємося повністю. І якщо нам не вистачає знань, бракує культури, то цього не приховати нічим. Не забувайте, що пташку впізнають по пір'ю, а людину - по мові й думкам [9, с. 377-381]. Такий висновок, підштовхує нас до думки, що в процесі спілкування розкривається самоідентифікація і національний характер суб'єкта, рівень національної культури й відбувається обмін інформацією. Підтвердженням цього світогляду є думка О. Потебні: «Єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, людину, і разом з тим єдиною, незмінною нічим умовою існування народу, є єдність мови» [5, с. 257-258]. Мова у цьому випадку є національною цінністю.

Осмислення її як цінності теж не є раз і назавжди даним і незмінним. Воно, на думку, згадуваного нами, П. Рудякова, залежить від генеральної орієнтації індивідуального або колективного суб'єкта в той чи інший конкретно-історичний момент, а також від тієї мети, яку кожен із цих суб'єктів ставить перед собою й які засоби задля її досягнення вважає за потрібне й можливе використовувати, а які - ні [7, с. 555-565]. З цього стає зрозумілим, що мова є цінністю яка має ледь не сакральне значення, що існує поза історичним часом і простором. І саме і цьому полягає її суть у процесі державотворення. Саме мова є основою ідентифікації, але сама по собі вона не спрацьовує, вона є лише відображенням території, історії, культури. Тобто здійснюючи комунікативну функцію - мова виконує консолідуючу роль.

Мова, зазначає О. Салогубова, стає знаряддям, завдяки якому суспільство може захистити власні інтереси, історію, традиції та культуру [8, с. 58-59]. Відсутність національної мови є однією з найбільш серйозних перешкод, яку необхідно перебороти при створенні національної ідентичності [1, с. 20-48]. Тому державна мова стає тим гвинтиком, який має поєднати всі частини такої машини-країни, як наша. Потреба в єдиній національній мові з'явилася тоді, коли прості громадяни стали важливої складовою держави [11, с. 49-59]. Саме тому треба враховувати інтереси тих же самих простих громадян, які ще неготові до абсолютного україномовного простору в силу багаторічного російсько-українського білінгвізму. Адже у мови, як засобу спілкування між людьми, є особливість, яку ні в якому разі не слід забувати: будь-яке ущемлення прав людини у сфері мови неминуче призводить до порушення нормальної життєдіяльності людини, а отже, і її психічної рівноваги, стимулюючи неадекватні зовнішні реакції. Тому треба, не руйнуючи психіку багатьох людей, створити умови для безболісного сприйняття державної мови, а згодом і її функціонування у всіх сферах життєдіяльності країни. Якщо порівняти ситуацію з державною мовою сьогодні та п'ять років тому, можна побачити, що престиж та соціальна значущість української мови зросли. Для сучасної молоді, що бажає зробити кар'єру, особливо це стосується державних установ, обов'язковою умовою є вільне володіння державною мовою, що звичайно підвищує зацікавленість молодого покоління у вивченні мови. Однією з умов стабільного розвитку такої поліетнічної держави, як сучасна Україна, стає повага до мови рідної і мови державної (бо сьогодні це не завжди одна і таж мова).

Отже, мова забезпечує функціонування державних форм, адже всі види діяльності людини так чи інакше пов'язані з її комунікативною діяльністю, опосередковані нею. Це вкладається в утворені рамки модернізації національного буття, що продиктовано суспільно- політичними та історичними вимогами.

Говорячи про значення національної, державної мови не можна применшувати роль рідної мови, оскільки саме рідна мова сприяє становленню і розвитку особистості, сприяє формуванню її світогляду. За допомогою мови відбувається передача первинного образу світу в якому формується соціально-комунікативний та культурний простір.

Відомо, що мова виступає могутнім чинником у процесі відображення дійсності, в її національному виявленні. На цьому наголошував у свій час І. Огієнко, який говорив, що в мові відбивається «дух нашого народу» і що по «корнях слів можна довідуватись і про культуру нашу». Тобто «Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості... Мова - це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова - душа кожної національності, її святощі, її національний скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові - наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання!.. Мова - це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова - це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я... І поки живе мова - житиме й народ яко національність. Не стане мови - не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом...» [3]. Продовжуючи цю думку, О. Скубашевська зазначає, що на Грунті національної мови створюється система понять, яка визначає зрештою наукову картину світу. У процесі оволодіння національно-мовними категоріями, що відтворюють спосіб життя, світобачення українця, розвивається національна свідомість. Саме тому звернення до мовних компонентів із національною орієнтацією сприяє духовному, культурному збагаченню людини, забезпечує високий рівень міжетнічних відносин [9, с. 377-381].

Повертаючись до мовної мапи української держави та тієї ситуації, що виникла з набранням чинності вищезазначеного закону, варто відмітити, що «різні» не означає «протилежні». Звідси виходить, що ані мовні спільноти, засновані на різних (рідних) мовах, ані окремі члени цих спільнот не мали б використовувати різницю мов як привід для протистояння та нагнітання конфліктів. Зважаючи на обставини, що склалися з утворенням політичної карти світу після Другої світової війни, представники національних меншин, які проживають на території України зобов'язанні знати державну, спільну мову. В іншому випадку представники національних меншим будуть обмежені у процесі пізнання і державотворення. У цьому контексті, послуговуючись думками В. Гумбольдта, можна сказати - «мова не продукт діяльності, а діяльність» [10]. Ця теза свідчить про те, що мова є головним чинником формування людини, як духовно-збагаченої, національно-свідомої людини, патріота своєї держави, а це не можливо без володіння національної, спільної мови. Саме оволодіння мовою є не лише засобом національного виховання, а й засобом, що забезпечить комфортне перебування представника національної меншини у суспільстві, що утворює національну державу - це сприятиме виробленню загальнонародних, національно зумовлених уявлень, пізнати національний характер, спільно творити національне буття.

Крім забезпечення діяльності державних форм, спільна мова виконує важливу ідентифікуючу роль у суспільстві і державі. Дивлячись на мовну мапу України важко говорити про цю роль, оскільки на території нашої держави проживає чимала кількість представників різних національних менш, діти яких від народження розмовляють мовою якою розмовляють їх батьки. Виходячи з цього, ми можемо стверджувати, що діти будуть себе ідентифікувати з національною меншиною, а це означає, що вони є членом цієї національної меншини тобто мовною особистістю, носієм певної мови. Ця ситуація зумовлюється тим, що формування такої особистості розпочинається у ранньому віці (дитинстві), де вирішальне значення, як вже зазначалося, належить рідній мові. Завдяки їй відбувається формування майбутнього світогляду тобто забезпечується можливість повноцінного розвитку особистості та задоволення соціально-комунікативних потреб. Тобто у процесі формування соціально-комунікативного та культурного простору, який доступний мовній особистості - вона може почувати себе комфортно. Але ця комфортність порушиться, коли вона вийде за межі мовної спільноти. Враховуючи тенденцію новітньої доби - розширення комунікативних та культурних меж або ж принаймні прагнення до такого розширення, якщо ж особистість володіє лише мовою національної меншини, то її соціально-комунікативний простір буде обмежуватися мовою спільноти. Для того, щоб його розширити, особистість має оволодіти спільною мовою, що визначена в державі. Оволодівши нею, особистість, представник національної меншини, долучається до процесу самоідентифікації в межах визначеної держави і в такий спосіб розширює простір мовної комунікації. Крім цього, такий підхід не варто оцінювати як ворожий, він є вимогою часу і потребою держав, що прагнуть зберегти себе як соціально-політичні утворення. Це світобачення базується на тому, що саме мова має неабиякий вплив на процеси самоідентифікації, а відповідно і на історію тієї чи іншої держави - він може бути як негативним так і позитивним, і саме це сьогодні ми можемо спостерігати на прикладі нашої держави.

Варто відмітити, що починаючи з XVIII ст., момент утворення в Європі національних держав, був утворений і принцип: одна нація - одна мова - одна держава, тому, не випадково саме держава стала потужним чинником мовної інтеграції. Держава, виступає тим соціально- політичним утворенням, що започаткувало формування загальнонаціональної мови у відповідності до наявної титульної нації, й піклується про її збереження. Адже, саме мова, за словами Л. Заблоцької, є явищем незмірно глибшим і важливішим, вона не зводиться лише до однієї з своїх функцій [2, с. 347-350]. Практично мова у сьогоднішньому суспільстві залишається чи не єдиним показником, що дозволяє відокремити населення однієї держави від зовнішнього світу. Однак, цей показник порушується процесами глобалізації.

Говорячи про глобалізацію, як процес ми розуміємо, що це стиль управління, який визначають політики, коли те чи інше питання розглядається і вирішується у контексті загальних для людства проблем, які стосуються всіх. Іншими словами це стиль і механізм управління суспільством, що перебуває виключно у політичній площині. Зважаючи на те, що друга половина XX - початок XXI ст. характеризується періодом глобалізації, мова як засіб комунікації у соціальному просторі теж піддається впливові. Ця ситуація зумовлена ідеєю Європейського дому, що вимагає європейської мови для європейської спільноти. Наслідком цього може бути те, що національна мова відійде на другий план, перший - займе мова міжнародного спілкування, мова європейської спільноти. Надаючи перевагу вивченню іноземної мови на державному рівні - Україна може розчинитися у європейському просторі.

Звернення до соціального простору та побудови мовного порядку дає підстави виділити такі тенденції:

1) збереження монополії на національну мову, адже саме вона, з вищенаведеного аналізу, сприймається як головна ознака державності і національної ідентичності;

2) безпрецедентне поширення англійської (надається перевага) чи іншої іноземної мови. Як бачимо друга тенденція є суперечливою по відношенню до першої. Але сучасні політики, використовуючи ідею глобалізації спонукають до насильного запровадження і володіння іноземною мовою підкріплюючи такі дії різними заохочувальними факторами. Ніхто не ставить під сумнів, що володіння іноземною мовою відкриває більші комунікативні можливості. Але в національному та державотворчому процесі це може мати негативні наслідки - якщо науковець, чи взагалі пересічний громадянин, вільно володіючи тією чи іншою іноземною мовою, в нашій країні змушений шукати собі постійного заробітку і, враховуючи реальний економічний стан, щоразу перебувати у зоні ризику втратити роботу, то в іншій країні, мовою якої він володіє, він швидко знайде собі застосування. Такі люди залишатимуть Україну і емігруватимуть закордон у пошуках «кращого» життя, а це призведе до зниження рівня творення буття. Крім цього, виникає ще й інший парадокс мовної політики: лобіюючи вивчення української державної мови на початкових етапах формування особистості, на вищому рівні, починаючи з старшої школи, держава змушує вивчати іноземну мову, цим самим спонукає свідому особистість відмежовуватися від української культури і при сприятливих умовах емігрувати, поповнюючи соціальний ресурс іншої держави.

Також, варто відмітити і те, що разом з еміграцією інтелектуально-розвинутої еліти нації, пропорційно зменшуватиметься і рівень розвитку культури. Остання почне застигати в часі. Щоб цього не відбулося, нація зобов'язана зберегти свою мову, розвивати, популяризувати і підтримувати не лише на рівні національної держави, а й на рівні міждержавного спілкування. Мається на увазі, що політична еліта, представляючи державу на міждержавному рівні, повинна розмовляти державною мовою в іншому випадку вона демонструє свою меншовартість. Такий світогляд є невипадковим, оскільки глобалізація має безліч слабких сторін і проблем що приходять у держави, що інтегруються у глобалізаційну спільноту. Ці процеси може пом'якшити лише мова, мова держави, нації. Оскільки вона найповніше виявляється в соціальній виразності індивіда, етносу в цілому як складової частини народу. Вона пом'якшує жорсткі й невідворотні глобалізаційні тенденції, які переконливо підтверджують, що відродження етнічної самосвідомості в сучасних умовах йде паралельно процесу асиміляції. Адже загальнолюдське не існує за межами нації, яка, залучаючи людину до людства, акумулює його досвід у своїй специфічній практиці. Отже, на думку С. Петькун, є всі підстави стверджувати, що загальнолюдське перебуває всередині нації, всередині тієї соціокультурної діяльності, котра може набувати універсального значення без втрати своєї національної ідентифікації. І запобігає зазначеній втраті передусім мова, мовна свідомість народу, яка, будучи формою самовираження народу, його цивілізаційного увиразнення, самим фактором свого існування неспростовно доводить, що при всьому посиленні глобальної взаємозалежності людської спільноти світ був, є і буде багатоманітним, а існування безлічі людей на планеті (як за попередніх часів) залишатиметься нерозривно пов'язаним із поняттями національної культури і чітких національних орієнтирів у всіх сферах життя. Це положення цілком відповідає реаліям українського етносу, який має велику історію, що визначає його як специфічно український автопортрет людства з його окремішньою культурою [4, с. 97-101].

Висновки з цього дослідження. З вищевикладеного можна зробити висновок, що мова є важливим елементом національної культури, який, забезпечує не лише комунікативні можливості людини, а й здатний здійснювати як об'єднуючу так і роз'єднуючу роль у державі, відповідно до цього вона здійснює вплив на історію держави. Щодо мов національних меншин, що територіально належать до визначеної держави - вони мають вивчати, оволодівати державну мову, як іншу, хоча б з позиції розширення комунікативного простору та можливості своєї реалізації у державі до якої вони належать територіально. Що ж до підняття рівня володіння іноземною мовою на рівні держави, то це є не коректно по відношенню до національної, державної мови. Ніхто не забороняє вивчати, володіти іноземними мова, але це має визначати сама людина. Держава, яка хоче зберегти себе національною, не повинна заохочувати, стимулювати вивчення мови інших - навпаки основний акцент повинен бути зробленим на володінні державною мовою. Прикриваючись ідеями глобалізації, процесами інтеграції у європейське співтовариство, влада у такий спосіб робить наступ на національну культуру в цілому. Щоб цього не відбулося, суспільство має розуміти, що тільки як національна держава ми можемо вистояти перед викликами часу, зберегти свою культуру, а це не можливо без володіння національною мовою, яка одночасно є спільною мовою для національних меншин, що геополітично об'єднанні в одній державі. В іншому випадку нас очікуватиме доля Іспанії, події, що відбуваються в Каталонії, Італії та багатьох інших держав-націй, які відчувши слабкі сторони глобалізації, зокрема в частині культури та економіки, використовують їх для задоволення певних інтересів. Зрозуміло, що ми відобразили лише окремі негативні сторони, культуротворчого формату, в період глобалізації.

Список використаних джерел

1. Джозеф Д. Язык и национальная идентичность / Д. Джозеф // Логос. - 2005. - №4 (49). - С.20-48.

2. Заблоцька Л. Українська мова в контексті сучасної мовної ситуації в Україні (до питання про її роль в умовах глобалізації) / Лідія Заблоцька // Українознавчий альманах. - Київ, 2012. - Вип.9. -С.347-350.

3. Історія української літературної мови / Іван Огієнко; упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та прим. М. Тимошик. - Київ: Либідь, 1995. - 296 с.

4. Петькун С. М. Мова як складова людської культури в умовах світової глобалізації / Світлана Петькун і і Наука. Релігія. Суспільства. -2012.-№1.- С.97-101.

5. Потебня А. Мысль и язык. - Киев: Наукова думка, 1993. - 324 с.

6. Рудницький Степан. Огляд національної території України / Степан Рудницький // Чому ми хочемо самостійної України. - Львів: Світ, 1994.-С.210-272.

7. Рудяков П. М. Мова як цінність у теорії і практиці / П. М. Рудяков // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. -Вип.4. -С.555-565.

8. Салогубова О. Є. Мова в світоглядних орієнтаціях українців / О. Є. Салогубова // Гуманітарний вісник ЗДІА. - 2009. - Вип.38. -С.58-59.

9. Скубашевська О. С. Мовний контекст полікультурного середовища / О. С. Скубашевська // Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки: науковий вісник: збірник наукових праць. - Київ: ВІРУАН, 2011. -Вип.50 (№8). - С.377-381.

10. Філософський словник / [за ред. В. І. Шинкарука]. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Київ: Голов, ред. УРЕ, 1986. - 800 с.

11. Хобсбаум Э. Все ли языки равны? Язык, культура и национальная идентичность / Э. Хобсбаум // Логос. - 2005. - №4 (49).-С.49-59.

12. Яковлева О. Мовне середовище у контексті процесів у контексті процесів трансформації та глобалізації / О. В. Яковлева // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. - 2013.-ВИП.54.-С.57-68.

References

1. Dzhozef D. Yazyk і natsionalnaia identichnost / D. Dzhozef // Logos. - 2005. - №4 (49). - S.20-48.

2. Zablotska L. Ukrainska mova v konteksti suchasnoi movnoi sytuatsii v Ukraini (do pytannia pro ii rol v umovakh hlobalizatsii) / Lidiia Zablotska // Ukrainoznavchyi almanakh. - Kyiv, 2012. - Vyp.9. -S.347-350.

3. Istoriia ukrainskoi literaturnoi movy / Ivan Ohiienko; uporiad., avt. ist.-biohr. narysu ta prym. M. Tymoshyk. - Kyiv: Lybid, 1995. - 296 s.

4. Petkun S. M. Mova yak skladova liudskoi kultury v umovakh svitovoi hlobalizatsii / Svitlana Petkun і і Nauka. Relihiia. Suspilstva. - 2012.-№1.-S.97-101.

5. Potebnia A. Mysl і yazyk. - Kiev: Naukova dumka, 1993. - 324 s.

6. Rudnytskyi Stepan. Ohliad natsionalnoi terytorii Ukrainy / Stepan Rudnytskyi // Chomu my khochemo samostiinoi Ukrainy. - Lviv: Svit, 1994.-S.210-272.

7. Rudiakov P. M. Mova yak tsinnist u teorii і praktytsi / P. M. Rudiakov // Naukovi zapysky Instytutu politychnykh і etnonatsionalnykh doslidzhen im. I. L. Kurasa. - Vyp.4. - S.555-565.

8. Salohubova O. Ye. Mova v svitohliadnykh oriientatsiiakh ukraintsiv / O. Ye. Salohubova // Humanitarnyi visnyk ZDIA. - 2009 - Vyp.38. - S.58-59.

9. Skubashevska O. S. Movnyi kontekst polikulturnoho seredovyshcha / O. S. Skubashevska // Hileia. Istorychni nauky. Lilosofski nauky. Politychni nauky: naukovyivisnyk: zbirnyknaukovykh prats. - Kyiv: VIR UAN, 2011. - Vyp.50 (№8).-S.377-381.

10. Lilosofskyi slovnyk / [za red. V. I. Shynkaruka]. - 2-he vyd., pererob. і dop

11. Hobsbaum E. Vse li yazyki ravny? Yazyk, kultura і natsionalnaia identichnost / E. Hobsbaum //Logos. - 2005. - №4 (49). - S.49-59.

12. Yakovleva O. Movne seredovyshche u konteksti protsesiv transformatsii ta hlobalizatsii / О. V. Yakovleva // Humanitarnyi visnyk Zaporizkoi derzhavnoi inzhenernoi akademii. -2013. - Vyp.54. - S.57-68. Размещено на Allbest.ru