Інтертекстуальність і переклад

Постановка проблеми в загальному вигляді... Різноманітні аспекти інтертекстуальності художнього твору є предметом дослідження в значній кількості наукових праць, проте феномен інтертекстуальності у багатогранності його проявів потребує подальшого вивчення та систематизації, зокрема в перекладознавчому аспекті. В процесі перекладу художнього тексту навіть за умови досягнення найточнішого відтворення змісту оригіналу все ж відбувається певна видозміна тексту-перекладу в порівнянні з оригіналом, так як будь-який переклад є інтерпретацією оригіналу. Переклад є отим третім текстом, який постає унаслідок інтертекстуальної взаємодії. Відповідно до основних тез теорії інтертекстуальності, неможливо створити художній твір, не опираючись на попередній писемний досвід людства, згадування інших авторів та їхніх творів. Ледь не кожний художній твір сприймається на фоні й асоціативним шляхом із попереднім культурним досвідом. Автор, який є носієм цього культурного досвіду, створеного та накопиченого його попередниками, в свою чергу надихається ним і створює власний твір, пов'язаний із тим, що було створено до нього.

Аналіз досліджень і публікацій... Різним аспектам інтертекстуальності присвячували свої праці сучасні вітчизняні і зарубіжних учені: І. Арнольд, Р. Барт, М. Бахтін, Ж. Женетт, Ю. Крістева, Н. Кузьміна, Ю. Лотман, Н. Фатєєва та ін. П. Тороп, Г. Денисова проаналізували інтертекстуальність у перекладі в дослідженнях загальнотеоретичного плану. А. Гудманян, М. Гаспаров, А. Попович, У. Еко, Л. Венуті, С. Холтуїс, С. Басснетт, А. Лефевр, Е. Паyнд, І. Лєвий, Ю. Найда провели окремі спостереження щодо відтворення інтертекстуальності в перекладі. Л. Грек, Ю. Чала, Я. Кривоніс, С. Швачко, Є. Овсянникова розглядали в свої працях інтертекстуальність передовсім як перекладознавчу проблему.

Формулювання цілей статті... Метою статті є узагальнення основних підходів до розуміння терміну «інтертекстуальності» на даному етапі розвитку мовознавчої науки, виявлення й обґрунтування оптимальних перекладацьких рішень, які зумовлюються специфікою художніх текстів, встановлення специфіки взаємодії інтертекстуальності та перекладу.

Виклад основного матеріалу... Актуальність статті визначається тим, що взаємозв'язки між інтертекстуальністю та перекладом є наразі недостатньо вивченими. На наш погляд, інтертекстуальність є не стільки проблемою, скільки новим ресурсом для творчості перекладача, генератором нових смислів художнього тексту.

Інтертекстуальність як проблема універсальна випромінює низку різних рівнів вивченого тексту, підходів до нього, фольклорні мотиви тексту, взаємодію й взаємне проникнення різних тем, проблем, ідей, характерів, способів, типологічних сходжень, усвідомлених запозичень тощо. Інтертекстуальність пов'язана з інтерпретацією, історичною поетикою, з історико-літературним процесом.

Як стверджує Н. Пьєге-Гро, «жоден текст не може бути написаний незалежно від того, що було написано до нього; будь-який текст несе в собі сліди певної спадщини та пам'ять про традиції, кожен текст перебуває в оточенні чисельних творів, що йому передують» [11, с. 48].

У роботах різних дослідників відображені різні трактування поняття інтертекстуальності. Інтертекстуальність - термін, що вживається для позначення спектру міжтекстових відношень і постулює, що будь-який текст завжди є складником широкого культурного тексту; полягає у: відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання тощо; явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямків) - тут мають місце всі різновиди стилізації.

Цей зв'язок може бути виражений через спільність сюжету композиції деяких рис характеру героїв або опису пейзажів. Відповідно до теорії поліфонічності Бахтіна немає і не може бути ізольованого висловлювання (при цьому під «висловлюванням» він розуміє будь- який мовленнєвий твір). Жодне висловлення не є ні першим, ні останнім воно лише ланка в ланцюзі і не може бути досліджено за її межами [11]. Однак Бахтін вважає, що жодне висловлювання не може повторитися навіть якщо наводиться дослівна цитата, так як в ньому змінені прагматичні орієнтири суб'єкта місця та часу, тобто текст одночасно є і відтворюваним і чимось унікальним [3].

Поняття інтертекстуальності було вперше введено в 1967 році Ю. Кристевою для позначення загальної властивості текстів, що виражається у наявності між ними зв'язків, що дозволяють їм явно чи неявно посилатися один на одного. Ю. Кристева вказувала на те, що кожен текст є місцем перетину як мінімум двох кодів. У її роботах, а також у роботах її послідовників кожен текст розглядається як мозаїка цитат однак не просто як їх збірка або довільне нагромадження, а як взаємодія діалогів різних видів. Науковцю належить і схема інтертекстуальних відносин, які можуть будуватися за трьома принципами: І.Повне заперечення (повна інверсія смислів);

2.Симетричне заперечення (логіка сенсу, проте суттєві відтінки зняті); З.Часткове заперечення (заперечується частина тексту) [8].

Ролан Барт розуміє інтертекстуальність як довільне змішання голосів, нагромадження цитат і алюзій, прихованих чи явних. На його думку кожен текст є інтертекстом, це новий твір який складається зі старих цитат. «Я упиваюся цією владою словесних виразів коріння яких переплуталися абсолютно довільно так, що більш ранній текст як би виникає з більш пізнього.» [1]. На думку Барта ця довільність і непередбачуваність несе в собі відбиток такого ж непередбачуваного і рухомого життя. Проте багато хто з дослідників не поділяють точку зору школи Барта-Кристевої, які не визнають наявності вторинного і первинного текстів. Зокрема Л. Женні говорить про процес асиміляції і трансформації, який здійснюється провідним центральним текстом «центральний текст зберігає за собою лідерство сенсу» [6]. Тієї ж точки зору дотримується і М. Риффатерр. «Будь-яке інтертекстуальне зближення керується не лексичними збігами але структурним подібністю» [6]. О. Попович стверджує, що художній текст діє на двох осях: горизонтальній осі, яку він називає віссю оперативності (на ній за його словами розгортається сюжет, будується композиція тощо) і вертикальної осі, на якій відображається «природа змін» [7]. На цій вертикальній осі очевидно і відбивається вплив інтертексту.

Перекладознавчий ракурс інтертекстуальності є особливо актуальним, оскільки передбачає не лише вивчення прецедентності оригінального твору, але й ступеню та шляхів відтворення інтертекстуальної структури оригіналу в перекладі. Взаємодія автора та перекладача має важливе місце, так як у більшості випадків мають відмінні культурологічні та соціолінгвістичні позиції.

Від належності до однієї з енциклопедій залежить спосіб перекладу інтертекстуальних одиниць. Л. Грек запропонувала класифікацію поділу інтертекстуальних одиниць за фактом їх належності до універсальної, національної чи індивідуальної енциклопедії [4, с.5]. Дослідниця зазначає, що інтертекстуальні одиниці, які належать до універсальної енциклопедії й входять до спільного інтертекстуального простору як читача оригіналу, так і читача перекладу, перекладати шляхом цитування канонічного перекладу, що функціонує в культурі- реципієнті або, якщо цитата належить до текстів національної літератури культури-реципієнта, - шляхом відтворення відповідника безпосередньо із цитованого джерела [5, с. 11]. Інтертекстуальні одиниці, що належать до національної й індивідуальної енциклопедій, доцільно перекладати шляхом точного відтворення лексичного матеріалу з коментарем, підбору функціонального аналога в культурі- реципієнті, експлікації змісту усічених інтертекстуальних одиниць [5, с. 12].

Під час перекладу інтертекстуальних одиниць важливу роль відіграє фактор володіння читачем перекладу фоновою інформацією під час розкодування інтертекстуальних вкраплень. Акцентуючи увагу на інтертекстуальності в перекладі, слід зазначити, що між читацькою й авторською знаходиться перекладацька інтертекстуальність, яка, у свою чергу, суттєво впливає на читацьку. Перекладач розширює інтертекстуальні можливості тексту завдяки приналежності принаймні щонайменше до двох культур і зважаючи на подвійну свідомість - одночасного реципієнта й автора». В процесі перекладу інтертекстуальних одиниць перекладач має максимально наблизитись до «ідеального читача», а його інтерпретації мають бути максимально відповідними авторському задуму. Ми вважаємо, що інтертекстуальність із позиції перекладача - це не лише глибинне розуміння тексту, а й встановлення багатовимірних зв'язків інтертексту з іншими текстами, з певною культурою, епохою або мовою.

Як зазначають сучасні українські науковці А. Кам'янець і Т. Некряч, важливим для концепції інтертекстуальності - особливо в перекладознавчому ракурсі - є поняття «прецедентність» текстів. Термін «прецедентний текст» трактується як «включення до фонду обов'язкових знань у даній національній культурі і в силу цього - загальновідомість, знайомість кожному носієві даної мови» [7, с.18]. Ф. Бацевич зазначає, «прецедентний текст - це текст, основними ознаками якого є особлива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих особистостей... Прецедентні тексти можна назвати хрестоматійними в тому сенсі, що всі мовці знають їх. Прецедентні тексти формуються з фольклорних шедеврів, Святого Письма, світової та національної класики» [2, с. 151-152]. Істотною ознакою прецедентного тексту є його семіотичність, тобто актуалізація його змісту натяком, відсиланням, ознакою, цитатою. Прецедентні тексти характеризують певну епоху і є важливим чинником культури етносу. Формування корпусу прецедентних текстів - одна з найважливіших дидактичних проблем, що постає перед укладачами шкільних і вузівських хрестоматій рідної та зарубіжної літератури [2, с. 152]. Іншим важливим поняттям, що перетинається з концепцією інтертекстуальності, є поняття «вертикальний контекст», яке запровадили російські мовознавці О. Ахманова та І. Гюббенет. «Вертикальний контекст - це історико-філологічний контекст літературного твору; інформація загальнокультурного плану, знання якої автор твору очікує від свого читача» тобто це культурно-історичні, соціальні, політичні факти, реалії конкретної країни та епохи, загальний історико-філологічний фон та літературно-суспільна стихія епохи, стилістичні традиції та культурні алюзії - вся та інформація, що об'єктивно закладена в літературному творі, однак перебуває поза межами його «горизонтального контексту». Головні категорії вертикального контексту - це літературні алюзії та цитати, основними джерелами яких в англомовній літературі є твори В. Шекспіра, Біблія короля Якова, дитячі вірші, література Давньої Греції та Риму, а також класична міфологія та англійська класична література тобто іншими словами, прецеденті тексти англомовної культури [7, с. 18].

У процесі перекладу художніх текстів надзвичайно важливою є роль перекладача. Перекладач має: сприйняти й інтерпретувати художній текст, пропустити його через себе та дешифрувати відповідно до контексту і коду своєї культури; встановити ті значення тексту, які могли бути закладеним у нього його автором; провести відповідний аналіз тексту; висловити засобами мови транслятора багатство смислів художнього твору, відтворивши смислову напругу між «своїм» і «чужим» словом у творі; забезпечити впізнаваність «чужого» слова як «чужого» на цільовому інтертекстуальному полі, що має привести до виникнення в читача асоціативних вібрацій і складатиме основу для генерування смислів.

Широке застосування теорії інтертекстуальності різними філологічними дисциплінами і різними методами гуманітарного аналізу спричинило розмитість основних понять, що функціонують як мовні механізми інтертекстуальності (цитати, ремінісценції, алюзії), а також понять, що з ними корелюються (чуже слово, прецедентний текст). У своїй роботі, керуючись принципом доцільності застосування цих термінів як інструментарію перекладознавства, Л. Грек зробила спробу їх уніфікації.

Дослідниця як основну структурну одиницю інтертекстуальності розглядає цитату, за якою закріплює статус родового поняття. В такому розумінні цитата включає в себе власне цитату - точне відтворення будь-якого фрагмента чужого тексту, алюзію - натяк на історичну подію, побутовий або літературний факт, що мають бути відомими читачу, та ремінісценцію - не буквальне відтворення, несвідоме або свідоме, чужих структур, слів, що наводять на спогад про інший твір. Отже, цитата виступає синонімічним поняттям до поняття «чуже слово» і є мовним механізмом апеляції до корпусу прецедентних текстів, які, слідом за А. Кремнєвою, розуміємо як набір текстових структур, що зберігаються в довгочасній пам'яті письменника та / або читача і використовуються ними для породження та інтерпретації нових смислів [3].

Питання відтворення інтертекстуальності в перекладі найбільш повно розглянуте в роботах П. Торопа і Г. Денисової. Модель передачі інтертекстуальних елементів П. Торопа має високотеоретичний характер і навряд чи може бути плодотворно використана на практиці. Концепція Г. Денисової має більшу практичну спрямованість і включає комплексний аналіз функціонування інтертекстуальних зв'язків у перекладі, проте широке розуміння дослідницею інтертекстуальності, яка включає власне інтертекстуальність, що створює конструкції «текст у тексті», паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність та архітекстуальність, дозволяє лише окреслити перекладацькі підходи і зробити узагальнені висновки.

Основою прийому одомашнення щодо інтертекстуальних одиниць є заміна інтертекстуальної одиниці функціональним аналогом культури- реципієнта. Так, М. Царинник та М. Горбань передають назву вірша в оповіданні С.Кас'янової «Авітодрузін» як «Tom Thumb». Пор.: «Дети. Сегодня мы будем учить стих Некрасова «Мужичок с ноготок». Хором. «Нет, дети. «Однажды в студеную зимнюю пору...»- «Children. Today we are going to learn Nekrasov's poem «Tom Thumb». All together now: «Once upon a cold winter day...».

Прийом очуження щодо інтертекстуальних одиниць полягає у дослівному перекладі інтертекстуальної одиниці та супроводженні її коментарем. Зокрема, у «Перверзії» Ю. Андруховича М. Найдан відтворює лексичний матеріал Шевченкової цитати і вказує її джерело.

Порівн.: «Я свою п'ю, а не кров людськую, - процитував у відповідь Перфецький, можливо, й не зовсім доречно.» - «But not human blood,» Perfetsky quoted in answer, perhaps not entirely appropriately. (Коментар перекладача: «From Shevchenko's poem «The Dream») [4].