Складні прикметники з першою основою благо- в історії української мови

Размещено на http://www.allbest.ru

СКЛАДНІ ПРИКМЕТНИКИ З ПЕРШОЮ ОСНОВОЮ БЛАГО- В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Руслана Коца

Інститут української мови

НАН України, м. Київ

У статті здійснено семантико-структурний аналіз складних прикметників з першою основою благо- та другим іменним компонентом, виявлених у пам'ятках української мови XI-XX ст. Зокрема відстежено їхнє походження та шляхи запозичування, визначено їхню семантику і словотвірну структуру в різні періоди розвитку української мови, з'ясовано їхню стилістичну функцію та особливості використання.

Ключові слова: складні прикметники, композити, церковнослов'янізми, словотвірна модель, словотвірне значення, благо.

прикметник пам'ятка український мова

У сучасній українській мові функціонує чимала група складних прикметників-церковнослов'янізмів різної структури й семантики. Процес тісної взаємодії української та церковнослов'янської мов бере початок ще з XI ст. І це не дивно. Адже -- добре внормована літературна мова -- церковнослов'янська на той час стояла на вищому рівні щодо давньої руськоукраїнської мови й поступово проникала в усі сфери духовного життя Київської Русі. Унаслідок таких проникнень давньоукраїнська мова цілком природно запозичила в церковнослов'янської ряд лексичних елементів, які збагатили її словниковий склад. Як правило, вони позначали нові, важливі для духовного й культурного життя народу поняття й не мали відповідників у давньоукраїнській мові.

Церковнослов'янська мова потужно вплинула і на розвиток словотвірної системи давньоукраїнської мови. Перші складні слова, що були кальками з грецької мови, прийшли до нас саме через посередництво старослов'янської, а пізніше -- церковнослов'янської мови як її різновиду на території Київської Русі. І якщо спочатку запозичувалися окремі слова, то згодом -- цілі словотвірні моделі, окремі з яких, ставши продуктивними в давньорусько-українській мові, отримали продовження й у сучасній українській літературній мові. Саме тому вивчення церковнослов'янізмів, а особливо їхньої структури, має велике значення для розуміння становлення й розвитку словотвірної системи української мови.

До питання церковнослов'янізмів (старослов'янізмів) в історії української мови зверталося чимало науковців: їхнє функціонування в лексиці староукраїнської мови описали В.М. Русанівський, Л.М. Полюга, Ф.Є. Ткач, Л.Л. Гумецька, В.А. Передрієнко, А.А. Дем'янюк, Н.В. Заболотна, С.І. Корнієнко та ін.; стилістичну функцію церковнослов'янізмів в українській мові нового періоду на матеріалі творів І.П. Котляревського простежив Ю.В. Шевельов, на матеріалі творів Т.Г. Шевченка -- В.І. Сімович, В.М. Русанівський та О.Г. Муромцева, на матеріалі творів П.О. Куліша -- Ю.В. Шевельов. Не оминули дослідники увагою й давньоукраїнський період -- І.І. Огієнко, І.С. Свенціцький, В.М. Русанівський, В.В. Колесов та ін. Отже, робіт, присвячених взаємозв'язкам старослов'янської та української мов, немало. Однак особливості запозичування й засвоєння церковнослов'янізмів давньоукраїнською мовою, їх функціонування в ній, а також у наступні періоди, остаточно не з'ясовані. Промовистим на цьому ґрунті є дослідження особливостей структури й основних словотвірних моделей складних прикметників, що містять церковнослов'янські компоненти.

Об'єктом дослідження у цій статті є складні прикметники з першою основою благо- та другим іменним компонентом. Колись це була продуктивна й поширена словотвірна модель, яка постала в давньоукраїнській мові як результат вимог доби, як необхідність заповнити ту прогалину в лексиці релігійної літератури, що утворилася внаслідок прийняття Київською Руссю християнства. Нині в українській мові функціонує невелика кількість прикметників із таким компонентом. Більшість із них не витримала перевірки часом, і сьогодні ми говоримо про такі композити як про своєрідні релікти української мови, відлуння її історії.

Отже, щоб визначити походження, відстежити розвиток семантики та структури складних прикметників із першою основою благо-, а також з'ясувати причини поступового занепаду цієї словотвірної моделі в українській мові, необхідно: 1) відібрати з пам'яток української мови XI--XX ст. складні прикметники з першою основою благо-; 2) відстежити їхнє походження та шляхи запозичування; 3) визначити їхню семантику і словотвірну структуру в різні періоди розвитку української мови; 4) з'ясувати їхню стилістичну функцію та особливості використання.

Із опрацьованих джерел для структурно-семантичного аналізу виокремлено 66 лексем, які поділяємо на дві групи.

Композити першої групи утворено за схемою «основа прикметника благии (П) + іменник (І) + суфікс», а їхнє словотвірне значення передає перифраза `той, який має ПІ', напр.: благовидьнъ (СДРЯ І: 170) `який має приємну зовнішність' ^ блигии видь `той, який має благий вид'; бла- говольныи (170) `добровільний' ^ благай воля `той, який має благу волю', а також: благовоньныи (171) `ароматний', благовЪрьныи (172) `побожний', благозаконьныи (186) `законопослушний', благоличьныи (188) `прекрасний', благомолитвьныи (189) `зв'язаний з молитвою', благонравьнъ (190) `доброчесний', благообразныи (190) `гарний' та ін. Як бачимо, у процесі творення таких композитів брав участь суфікс -ьн-, який був основним і зустрічався майже у ста відсотках похідних. Поодинокими є утворення з іншими суфіксами, зокрема -евьн- (благодоушевьныи (СДРЯ І: 182), -ив- (благочьстивыи (216), -ивьн- (благочьстивьнъ (217), -j- (благосьрдыи (207). Багато з таких прикметників мали відповідники із суфіксом -ьн-: благодоушевьныи /благодоушьныи (СДРЯ І: 182), благочьстивыи/благочьстьныи (219), які використовувалися як паралельні варіанти. Саме існування словотвірних відповідників серед композитів свідчить про процес активної адаптації чужомовних лексем давньоукраїнською мовою.

До цієї групи належали запозичені книжним шляхом зі старослов'янської мови складні прикметники, які за своєю структурою були кальками грецьких складних слів з першою частиною єв- `добре', напр.: бла- говременныи < єи-иаірод `своєчасний' (ДГС І: 693), благочьстивыи < єи-аєРрд (708) `побожний', благосьрдыи < єі)-иар5юд `мужній' (693). У старослов'янській мові відповідником вид `добрий' стала основа прикметника благъ `добрий, милостивий'.

Прикметник благъ -- без сумніву, південнослов'янського походження, що розвинувся з праслов'янського *Ьо^ь(]ь) (ЭССЯ 2: 174; ЕСУМ І: 203). Повноголосний східнослов'янський його варіант зник з літературної мови дуже давно. Уже на ранніх стадіях розвитку давньоукраїнської мови корінь болог- був рідкістю й зустрічався в небагатьох пам'ятках, зокрема в «Руській правді»: ему болого дЪлъ и хоронилъ товаръ его. Зберігся цей корінь також у топонімі Бологоє (назва міста у Тверській області РФ), в українському діалектному не-з-болуга `не з добра' (ЕСУМ I: 203), блр. балазе `добре' (ГС 1: 48). На думку О.І. Смирнової, корінь благ- у південнослов'янському озвученні «стає в давньоруській мові єдиною формою і використовується в писемних пам'ятках різних жанрів» [8: 57--58].

У сучасній українській мові прикметник благий означає `слабий, кволий' (СУМ І: 191) і вживається в народно-розмовній мові. Старослов'янське значення `добрий, милостивий' є застарілим. Розвиток протилежної семантики в цього прикметника засвідчили вже пам'ятки XI--XIII ст.: благыи (Срезн. І: 109--110) 1) `добрий, милосердний'; 2) `поганий, слабий'. «Словник староукраїнської мови XIV--XV ст.» фіксує два значення цього прикметника: 1) `ласкавий, милостивий', 2) `благочестивий' (ССУМ І: 99). Однак, уже починаючи з XVI ст., значення негативної семантики прикметника благий знову зафіксовано словниками: благий, благій, благъ, благь `поганий; убогий, дешевий, недорогий' (СУМ XVI--XVII 2: 92--93). У наступні століття процес розвитку і позитивної, і негативної семантики триває: `добрий, м'якосердий, витриманий' (Жел. І: 32), `благий, добрий, блаженний', `поганий', `старий, ветхий', `слабкий, немічний' (Гр. І: 82). Як бачимо, значення позитивної семантики у прикметника благий поступово зникає. Виникнення не тільки різноманітних, але й протилежних значень у цього прикметника здавна було предметом зацікавлення науковців, зокрема Б.О. Ларіна, В.М. Прохорової, О.І. Смирнової, О.Г. Порохової та ін. Щодо причин такого явища існує декілька гіпотез, зокрема:

1) енантіосемія як результат евфемізації (В.І. Даль, Д.К. Зеленін, В. Ха- верс, О.Г Преображенський, М. Фасмер, О.М. Трубачов, П.Я. Черних);

2) гетерогенні утворення (Ф. Міклошич, Е. Бернекер, Ю. Покорний, В. Мачек, Е.В. Френкель);

3) проблематична реконструкція (О.Є. Ані- кін; ЭССЯ). Однак це явище досі не отримало однозначного трактування. Водночас було спостережено, що «прикметник із “хорошою” семантикою функціонує у сфері впливу старослов'янської та церковнослов'янської мов, а з “поганою” -- переважно в розмовній мові українців, росіян і білорусів» [4: 180]. У дослідженнях О.А. Фелькіної, присвячених прикметникам загальної оцінки в слов'янських мовах, зроблено припущення, що слово благъ (судячи з використання у давніх старослов'янських пам'ятках) отримало значення позитивної оцінки в старослов'янській мові під впливом грецької [9: 9]. Названий ад'єктив використовували в перекладних текстах як відповідник до таких грецьких слів, як ayaboq `хороший, добрий; морально і духовно досконалий' (ДГС І: 16), какое, `прекрасний (про осіб і предмети, про зовнішню і внутрішню красу)' (868), єО-оєРце `благочестивий' (708), ей-цєуєОце `дуже великий, значний; важливий' (697), ауюе `святий, священний' (20), афОшое `щедрий'(273). Як бачимо, семантична структура більшості грецьких слів має значення позитивної оцінки. Тому не дивно, що прикметник благій (СЦСЯ І: 48) у церковнослов'янській мові означав тільки `добрий, хороший'. Однак, як слушно зауважує Л.П. Дронова: на якій підставі всі ці грецькі слова перекладалися б словом благъ, якщо воно не мало такого значення, якщо їхні функції (хоча б частково) не збігалися? [4: 183].

Дослідження засвідчених у пам'ятках XI -- XX ст. композитів-ад'єк- тивів з першою частиною, що є основою прикметника благии, показало, що корінь благ- у їхньому складі мав виключно позитивну семантику, а самі композити широко використовувалися в книжних пам'ятках і часто були термінами християнської релігії. Ще одним цікавим і показовим фактом є функціонування таких прикметників у сучасних діалектах. Зокрема, у говірках Нижньої Наддніпрянщини прикметник благий має значення `наївний, простакуватий' і `хворий' (СГНН І: 87), а складні прикметники, до складу яких він входить, містять позитивні конотації: благо- надежний (СГНН І: 88) `такий, що має добру надію', благорозсудливий (88) `розсудливий, виважений'.

Своєрідною рисою складних прикметників цієї групи було отримання прикметником благии додаткового семантичного навантаження: благий -- це не просто добрий, це той, який стосується Бога, даний Богом,

пов'язаний із ним. Слова благо й добро та їхні похідні широко використовувалися в пам'ятках XI--XIII ст. на позначення позитивної оцінки найрізноманітніших предметів із погляду як народної, так і щойно прийнятої русичами християнської етики. Однак уже в той період спостерігається розмежування сфер використання названих лексем. І.А. Васи- левська, дослідивши використання слів благо і добро та їхніх похідних у «Повісті про Варлаама та Іосафа» (переклад із грецької XII ст.), зробила висновок, що «благо характеризує божественні сили, діяння, явища, а добро -- людські. Благо належить до сакральної сфери, а добро -- до буденної» [1].

У ХІІ ст. калькування з грецької набуває активного розвитку. Перші переклади релігійних текстів сильно залежали від оригіналів і були в основному не просто послівними, а поморфемними. Оскільки вони важко сприймалися слов'янами, перекладачі почали прагнути до максимального наближення перекладів до системи давньоукраїнської мови. У цей час спостерігається й розширення словотвірних засобів при перекладі грецьких слів. На думку, Н.Х. Нізаметдінової, калькуючи грецькі складні слова, перекладач максимально використовує лексичне й афіксальне багатство своєї рідної мови [6: 127]. І що найголовніше -- перекладає грецькі слова відповідно до свого розуміння нової картини світу. С.О. Нікіфорова, вивчаючи перекладні тексти XI -- XIII ст., спостерегла, що грецька частина sti- частіше перекладалася благо-, рідше -- бого-. Таке явище, на думку дослідниці, визначається поняттєвими зв'язками семантичних просторів «Бог» і «благо» у новій слов'янській картині світу, яка формувалася значною мірою під впливом церковно-книжних текстів [7: 117]. Таким чином, прикметник благии розширює свою семантику за рахунок включення до неї семантики основи бого-.

Продовження такої церковнослов'янської традиції спостерігаємо у всій літературі й культурі Київської Русі. Описуючи цей період, В.В. Колесов зазначав: «... добро і благо розподіляються в протилежності “земне -- небесне”. Благо закріплюється за духовним, небесним, божественним, добро -- за земним, матеріальним, людським проявом життя» [5: 108]. Підтвердженням таких висновків дослідників є й складні слова з першою основою благо-, виявлені в пам'ятках давньоукраїнської мови: благовидьнъ (СДРЯ І: 170) `який має приємну зовнішність', благовірьньш (172) `який сповідує істинну віру', благодоушьныи (182) `прихильний до людей', благо- законьныи (186) `оснований на добрих, правильних законах', благонравьнъ (190) `який має хороший характер, доброчесний', благообразныи (190) `гарний; почесний', благоплодьныи (191) `родючий', `такий, що дає добрі плоди', благородьныи (196) `знатний; великодушний' та ін.

Прикметник благии (-ъ) у їхньому складі вживався тільки в позитивному значенні, позначаючи одну з основних характеристик Бога -- те, яким Бог постає перед людиною і світом, -- а відповідні композити, як правило, уточнювали ці характеристики -- Бог має благу волю, благий норов тощо -- і вживалися як епітети при назвах Бога, Богородиці,

Христа та інших релігійних понять: приносл кадило молитвеноє. темьанъ блговоньныи (1091 / 1377 ПВЛ: 71 зв.). Однак частіше такі композити стосувалися самої людини (тільки в тому випадку, коли її наміри були добрі, богоугодні), напр.: игумени ш всіхь манастыревъ. с черноризцы придоба. и людьє блговірнии (1091 / 1377 ПВЛ: 70 зв.), и сяде на столі діда свого и шца своего сии блговірньи кнзь Ростиславъ (1160 / 1425 ЛІ: 180 зв.), [князь] 6ашє же кротокъ. блгонравень. манастьірі любж (1173 / 1425 ЛІ: 200 зв.), благо- образни скопци (XIII / 1554 КПП: 418), благороденъ ш блгородны(х) каганъ (1037--1050 / XV Іл.: 185 а), при блгородьнімь кнАзи Всеволоді державному Русьскьт землж (1089 / 1377 ПВЛ: 69 зв.), родисж 'em блгоч(с)тивому и х(с)олюбивому кнжзю Костжнтину (1207 / 1377 ЛЛ: 147 зв.).

Отже, композити з першою основою благо-, утворені складносуфік- сальним способом на основі прикметниково-іменникових сполучень, дуже широко представлені в релігійно-церковних текстах XI--XIII ст. Вони були запозичені книжним шляхом із церковнослов'янської мови, а структурою тісно пов'язані зі своїми грецькими відповідниками. Прикметник благии у їхньому складі передавав позитивну оцінку, а у своєму розвитку пройшов певну семантичну еволюцію. К.Р. Добрушина виділяє такі її етапи: 1) виступає епітетом при слові Бог та його синонімах; 2) застосовується до діянь Божих; 3) застосовується для характеристики таких дій і результатів дій людини, які відповідають Божим замислам [3: 30].

У «Словнику староукраїнської мови XIV--XV століть» зафіксовано всього два композити з першою основою благо-, які утворені складносу- фіксальним способом на основі прикметниково-іменникових сполучень: благовірньи (ССУМ I: 97) та благочьстивыи (98) із поміткою «церковнослов'янізм». Із одного боку (й насамперед), така незначна кількість аналізованих похідних зумовлена тим, що дуже мало пам'яток зазначеного періоду збереглося до наших днів. З іншого боку -- вже у цей час спостерігається стилістично-стильова диференціація у вживанні композитів з першою основою благо-. Більшість пам'яток XIV--XV ст. представлена грамотами, дипломатичними чи правовими актами, пов'язаними з повсякденною практичною діяльністю людей. Звичайні житейські факти -- основний зміст таких документів. Відповідно до цього, як зазначає А.М. Матвієнко, і мовне оформлення їх характеризується тісним зв'язком із живою народною мовою, охоплюючи значний ареал живомовної лексики і фразеології (ВГ: 7--8). Відсутність композитів на благо- в текстах ділового стилю свідчить про те, що вони не були характерними для народнорозмовної мови. Однак офіційні документи писали за традиційним зразком, що вимагав чіткої структури, одним із основних елементів якої були звертання, називання особи, що часто супроводжувалися великою кількістю епітетів, серед яких були й композити з першою основою благо-. Водночас первісна семантика таких прикметників поступово нейтралізувалася, а самі композити почали вживатися просто як шанобливі епітети при назвах осіб: а повєлінькмь блговірнаго ї хр(с)толюбиваго кназа вєликого Михаїла кєдиминовича (1350 Роз. Гр.: 8), блговірни(и) и бгоч(с)- тивы(и) и х(ст)шюбивы(и)... воивю(да) (УГр. XV: 136), Мл(с)тїю бжїєю Азъ блгочьстивы г(д)нь, ирабь вЛ(д)кы моєгоіу ха (1429 УГр. XV: 84), благородному и благочестивому его милости киръ Андрею Желиборскому, дворя- ныну земли Московской (1650 Пам. III: 66). Основним значенням прикметника благоверный стало вираження поваги до людей із підкресленням належності названої особи до православної віри, що робило її в очах мовця ще більш шанованою. Семантика прикметника благочестивыи не змінилася, його основним значенням і надалі залишалося `побожний, правовірний', натомість він отримував додаткове стилістичне навантаження. Таке явище спостерігаємо і в приватних листах: благородная мосьцЄ пане Ялоцкая (XVIII ПЛ: 18), блгоро(д)ный м(с)цЄ пне (19).

Традиція широкого використання композитів на благо- у церковно- релігійних творах отримала продовження і в XVI--XVIII ст. Переважна більшість із них була церковнослов'янізмами і перейшла в староукраїнську мову як готовий мовний матеріал, напр.: благоверный (СУМ XVI--XVII 2: 94) `правовірний', благодушенъ (98) / благодушный (XVII Слав.-Кор.: 426) `добродушний', благонравный (СУМ XVI--XVII 2: 97) `доброчесний', благо- сердъ (102) `милосердний', благочестивый (СУМ XVI--XVII 2: 107; Т. Мат. I: 56) `побожний', благоязычный (XVII Слав.-Кор.: 428) `красномовний'. Характерною особливістю цієї групи композитів було те, що прикметник благий у їхньому складі повністю втрачає прив'язаність до Бога і починає означати щось найвище, найцінніше в межах певної ідеології, яке в релігійній картині світу прирівнювалося до Бога. Такі похідні характеризували вже не самого Бога, а людину, її розум, душу, характер, дії та вчинки, котрі є гідними, морально й етично досконалими. Це так зване внутрішнє благо: юнь жє 6лговЄрньш моу(ж) агринъ, оуготовивъ каноунъ свєчи и тємь- янъ (1489 Чет.: 95 зв.), ра(д)уисж козмо блгоразумный защитничє пєчал- нымъ (69 зв.), блговЄрнь(м) жє сщгникомъ и всемъхристолюбивымълюдємъ (1598--1599 Апокр.: 185), и всем вєспол блгонравным Сп^дєю(м) ... здоровж доброго (1636 МІКСВ: 316), яко апостола благоразумна (1581 ПОБ: 5), людемъ блгочестивимъ тяжкіє и нєслиханніє дани наложиша (1739 ГГ: 6 зв.), Гайд^къ блгочєстивій (1740 ЛК: 40 зв.), сохраня(и) бжє людє(и) блгоч(с)- тивыхъ: ю(т) техъ то кръ бєзчє(ст)ньі(х) (к. XVII--п. XVIII КЗ: 318 зв.), хто такъ веритъ, то правдивый єсть хр(с)тїлнин, правоверный, блгочєсти- вый, и правдивый Сынъ (1646 Перло: 12).

Окрім внутрішнього блага людині притаманне також благо зовнішнє, тобто все те, що властиве не людині, а її оточенню. Як правило, це були композити, які характеризували світ речей і природи: благовременный (XVII Слав.-Кор.: 426; СУМ XVI--XVII 2: 94) `своєчасний', благовонный (СУМ XVI--XVII 2: 93) `ароматний', благоплодный (100) `родючий'. Епоха бароко стала важливим пунктом в еволюції вчення про людину, коли традиційна теологічна проблема «Людина -- Бог» переросла у світоглядну проблему «Людина -- Бог -- Всесвіт». Тому речі (матеріальний світ) і природа (оточення людини) є закономірними складниками людського блага, а саме: земного життя людини, які споріднюють її з природою, напр.: от которого духа источника ... чистого ли или мутнаго, благовоннаго ли или смердячого (1608--1609 Виш.: 209), сладость т(т) дрєва, вшєлжкихь плюдовь ... сладшсть и цвЪтшвъ, блгшвонны(х) (1646 Перло: 4--4 зв.), блго- врємєнную помощъ получити т(т) ва(с) блгоч(с)тивы(х) христїят (1592 ЛСБ: 198), Церковь есть различного жития цветущий благоплодный и доб- ровонныйрай (1600--1601 Виш.: 168).

У староукраїнський період відбувається зміщення центру мірила доброчинності зі сфери релігійної до сфери моральної. Оскільки людина -- це ідеальна істота, створена Богом, то вона повинна бути досконалою, а отже, наділеною найвищими моральними якостями. У цьому руслі відбувається й переосмислення семантики деяких похідних. Так, композит благородный (СУМ XVI--XVII 2: 101) поряд зі значенням `знатний' починає використовуватися для характеристики людини, яка `відзначається високими моральними якостями': была юдна двица ... красна оубо лицє(м). багата жє и блгородна (1489 Чет.: 60 зв.), ність благороден ни простецъ, ність любомудръ,.. ни невіжа (1624 Пам. I: 36). Саме таке значення збереглося як основне за аналізованою одиницею в сучасній українській літературній мові (СУМ I: 193).

Прикметник благообразный навпаки звужує свою семантику: якщо у церковнослов'янській мові він міг означати: `1) гарний; 2) благопристойний; 3) почесний, відомий' (СЦСЯ I: 53), то в староукраїнський період його єдиним значенням стає `достойний' (СУМ XVI--XVII 2: 100): блгошбразныи совЪтникъ (1556--1561 ПЄ: 195 зв.), Прч(с)тал до нєго рєкла: блгоюбразныи Ішсифє, кто(ж) можє кро(м) тєбє тоє вчинити?(XVI УЄ Трос.: 79), по которых благообразных и подвижныхъ [мужехъ] ленивьіє и недобрьіє настали (1605--1606 Перест.: 26).

У цей період за аналогією до вже наявних композитів і за усталеною й дуже продуктивною в церковнослов'янській мові моделлю утворюються нові слова. Це благодержавный (СУМ XVI--XVII 2, 98) `благочинний', благопобідтш (100) `переможний', благофортунный `щасливий' і благоплє- мєнтш (XVII Слав.-Кор.: 427) як синонім до прикметника благородный у значенні `знатний'. Такі похідні виникли на позначення прагнень і бажань людини, не пов'язаних з морально-етичними цінностями: Блгодєр- жавн(и) (1627 Бер. Лекс.: 205), аґавонік: блготбідньі(и) (172), благофортун- наго в добрих и отчизні полезних замислах ваших повоженя (1720 Вел.: 193).

Отже, у давньоукраїнський період композитні утворення на благо - використовувалися для характеристики Бога, показуючи яким він постає перед людиною і світом. Частіше такі похідні стосувалися опису людини, однак тільки в тому випадку, коли її наміри були богоугодні. У староукраїнську добу благом вважається все те, що стало для людини бажаним і кожен обирає те, що йому більше до вподоби. Звідси широка сполучуваність композитів на благо- з назвами істот, предметів, різних абстрактних понять. Як і раніше, прикметник благий у складі композитів має позитивну семантику. Протягом XIV--XVIII ст. спостерігається чітка стильова диференціація у використанні складних прикметників з першою основою благо-. У ділових документах, а також приватних листах такі слова зустрічаються рідко, за винятком певних усталених фраз, на зразок звертань, де вони використовувалися як шанобливі епітети. У художніх та релігійних текстах вони продовжують бути поширеними. Переважна більшість із них була церковнослов'янізмами, тільки чотири композити, виявлені в опрацьованих пам'ятках староукраїнської мови, були новотворами цієї доби. Водночас не всі складні прикметники з першою основою благо-, які зафіксовані в пам'ятках XI -- XIII ст., стали надбанням староукраїнської мови, зокрема благовольныи (СДРЯ І: 170) `вчинений з доброї волі', благозаконьныи (186) `сформований на добрих законах', бла- голичьныи (188) `прекрасний', благомолитвьныи (189) `зв'язаний з молитвою', благоподобьнъ (192) `поважний' та ін.

У словнику П.П. Білецького-Носенка, який, на думку В.В. Німчука, є найповнішим словником української мови і цінним джерелом вивчення народної мови історичної Полтавщини XIX ст. (Б.-Н.: 34), композити- ад'єктиви з першою основою благо- відсутні. Нагадаємо, що основними джерелами цього словника були жива розмовна мова й фольклор. Тому відсутність у ньому аналізованих похідних свідчить про те, що церковнослов'янізми такої структури, широко представлені в релігійних текстах XI--XVIn ст., залишалися чужорідними елементами для живої мови і не були засвоєні нею.

Окремі композити зафіксовано у словниках кінця XIX -- початку XX ст., але кількість їх дуже мала: благовидний (Жел. І: 31), благовірний (Гр. І: 82), благородний (Гр. І: 83 -- у двох знач.) / (Жел. І: 32) `знатний', благочестивий (Гр. І: 84; Жел. І: 32) 1) `православний'; 2) `релігійний'. Їхні значення тотожні значенням відповідних похідних, що засвідчені в попередні періоди.

У сучасній українській літературній мові збереглося шість композитів аналізованої структури. Два з них вживаються як нормативні: благодушний (СУМ І: 193) `лагідний, ласкавий, прихильний до людей; добродушний' і благородний (193) `який відзначається високими моральними якостями; чесний, порядний'; `породжений високою метою, пройнятий високим поривом, ідеєю і т. ін.'; `який відзначається дуже гарними рисами, якостями'. Значення `знатний' у композита благородний поступово нівелюється, і він вживається як застаріла, дореволюційна форма на позначення аристократичного, дворянського походження. Водночас використання цього прикметника закріплюється в термінології, де він «уживається як складова частина термінів -- складних назв у ботаніці, зоології, хімії і т. ін.» (СУМ І: 193), а також у народній медицині. Зокрема, на Кіро- воградщині побутує назва благородні краплі на позначення лимонника (меліси), настояного на горілці [2: 31]. Розширення семантики аналізованого композита свідчить про повне засвоєння українською мовою цієї лексеми: вона вже не сприймається як чужорідний елемент, більше того -- на початку ХХІ ст. саме цей прикметник стає твірним для неологізму благородитися `ставати благородним' (ЛСІ 2008--2009: 14): бо в наших мислях вічність благородиться, Без дурості і мудрість не народиться (С. Стриженюк).

Три композити з першою основою благо- є стилістично маркованими (застаріле, вживається рідко, книжне): благонамірений (СУМ І: 193) заст. `який має добрі, щирі наміри', благообразний (193) рідко. `поважний і гарний на вигляд', благочестивий (195) книжн., заст. `який додержується приписів релігії; побожний, набожний'; `належний до православної віри'. Їхнє значення теж не змінилося. Прикметник благовірний, -а повністю втратив свою первісну семантику й у сучасній українській літературній мові виступає у формі іменника та має значення `чоловік; дружина' (СУМ І: 191).

Другу групу складних прикметників з першою основою благо- становили похідні типу благодостоиныи (СДРЯ І: 182) `достойний', благо- изкоусьнъ (187) `прославлений, оточений повагою', благокріпькь (188) `сильний', благолітіи (188) `благопристойний', благомоудрыи (189) `дуже мудрий', благопокорьливъ (193) `покірний, слухняний', благопокорьнъ (193) `покірний', благокрасьныи (187) `гарний', благоразсоуденъ (196) `розсудливий', благоразоумьныи (196) `розумний', благосьвістьтіи (207) `сумлінний, добросовісний' та ін. Такі похідні також були кальками грецьких слів з першою основою єи-: благовеликии < sti-psysOn? (ДГС І, 697), бла- голітіи < єй-лрєлрд (704) -- та утворювалися за зразком вже установленої і закріпленої в давньоукраїнській мові старослов'янської схеми.

Перша основа таких композитів представлена прислівником благо `добре'. Однак ще в церковнослов'янській мові, а згодом і в давньоукраїнській спостерігається втрата ним свого первісного значення і перетворення на своєрідний префікс-модифікатор для вираження високої міри вияву ознаки. Словотвірне значення таких похідних можна описати перифразою `дуже + відповідний прикметник', напр.: благооумьныи (СДРЯ І: 211) `дуже розумний, мудрий', благовеликъ (169) `дуже великий', благоприатьнь (195) `дуже приємний'. Такі композити характеризували особу чи предмет, підсилюючи ступінь вияву позитивної ознаки: и сила блговелика (ГБ XIV: 171 а), и толико са стыжю блгокрасньш тоа вашеа ризы (87 г), блгоразу(м)ныи кна(з) Юрги (1229 / 1377 ЛЛ: 156), моудро пришелъ еси въ блготишно~пристанище (XIII / 1554 КПП: 2 г), блгооумныи кнзь Мрополкь (1136 / 1425 ЛІ: 111 зв.), приаліь еси кнажє Андрію мужьству тізоимените братома блгооумныма (1175 / 1425 ЛІ: 206 зв.). Зрідка складні прикметники на благо- могли підсилювати значення негативної ознаки: благо - горькь (СДРЯ І: 176) `неприємний', благодьрзыи (183) `відвертий'.

Продуктивна й поширена в церковнослов'янській і давньоукраїнській мові словотвірна модель не отримує розвитку у староукраїнський період. Окремі слова продовжують вживатися в релігійних текстах, полемічних творах і художній літературі, де їхнє використання було стилістично мотивованим та зумовлювалося вимогами жанру текстів і прагненням авторів до урочистості та пишномовності: а которая мудрость зь высокости, пер- вій есть чиста потомь же мирна, кротка, благопокорлива, полна милости

и овоцовъ добрыхъ (1603 Пит.: 106), гды хто живєть EzYво вшєлАкой свАто- бливости и справєдливости и правді, и ставаєтсл жертвою дховною блго- прЇА(т)ною бгви (1620 См. Каз.: 11 зв.), яко апостола благоразумна (1581 ПОБ: 5), блгоразумны(х) читє(л)нико(в) (к. XVII--п. XVIII КЗ: 195), ра(д)уисА козмо блгоразумный защитничє пєчалньїмь (1489 Чет.: 69 зв.), и ва(с) вси(х) вє(р)нь(х) и блготслЧшны(х) жєлатєлє(и) тою бы(т)но(ст)ю своєю посєтимь (1591 ЛСБ: 152), прото вМ в то(м) ІЇпоминає(м) жєбь вМ заховалися по блгоч(с)тному хр(с)тия(н)скому юбычаю (1584 ЛСБ: 66).

Своєрідне «плетіння словес», характерне для літератури бароко, сприяло виникненню й неологізмів, утворених за аналізованою моделлю. Але такі явища є поодинокими: и вЪтры тог(д)а блгопрохладны лунали просїаваєми, И всАко птичє стадо по(д) нбсє(м) поє(т) сла(д)кими пінїами (1591 Просф.: 70).

Як правило, основа благо-, продовжуючи давньоукраїнську традицію, вказує на високий ступінь вияву ознаки: благоискусенъ (СУМ XVI-- XVII 2: 99) `прославлений', благопрІАттш (100) `приємний', благоразумный (101) `розважливий', благочестный (109) `праведний', благомощный (XVII Слав.-Кор., 427) `дуже сильний', благонарочитый (427) `дуже знаменитий, відомий', благопотребный (427) `необхідний'. Однак все частіше спостерігається нейтралізація семантики першої основи, а словотвірне значення таких похідних починає дорівнювати значенню твірного іменника: благоліпний (СУМ XVI--XVII 2: 99) `гарний', благопокорливый (100) `покірний', благопослушный (100) `покірний', благополучный (XVII Слав.- Кор., 427) `щасливий', благострастный (427) `пристрасний', благоумный (428) `розумний', блгопры(з)ный (1596 Зиз. Лекс.: 30) `приємний'. Такі прикметники використовувалися й у текстах іншої стильової тематики, зокрема літописах: зде положили за вещъ блгопо(т)рг(б)ну (1739 ГГ: 11 зв.).

Поступово композити описуваної структури виходять з ужитку. Зокрема, у словнику Є. Желехівського та С. Недільського зафіксовано тільки один прикметник -- благопристойний (Жел. І: 32), у словнику за редакцією Б. Грінченка -- два: благополучний (Гр. І: 83) і благонадійний (83). У сучасній українській мові тільки один композит вважається нормативним -- благополучний `який перебуває в доброму стані; який щасливо, успішно відбувається чи закінчується; щасливий, успішний, добрий' (СУМ І: 193). Три вживаються як застарілі: благоліпний `гарний', благопристойний `цілком пристойний' та благонадійний `який заслуговує на довіру, цілком надійний' (СУМ І: 193). У дореволюційній Росії церковнослов'янський прикметник благонадежный (СЦСЯ I: 53) отримує політичне забарвлення і використовується для позначення осіб, які `з політичного боку не викликають недовіру у влади' (СУМ І: 193). У говірках Нижньої Наддніпрянщини зберігся композит благорозсудливий (СГНН: 88) `такий, що звертає увагу на всі життєві обставини перед прийняттям якогось рішення', котрий не став надбанням літературної мови.

Таким чином, дослідивши семантику та структуру складних прикметників з першою основою благо- та другим іменним компонентом, можна сказати, що вони складали особливу групу похідних, які виконували важливу контекстно-ідеологічну функцію. Перші такі похідні з'явилися в результаті запозичування зі старослов'янської мови, які у свою чергу, були кальками з грецької. Згодом за зразком грецьких моделей вже на власному мовному ґрунті утворюються нові ад'єктиви, причому форма першої частини благо- залишається незмінною, міцно ввійшовши в лексику давньоукраїнської мови. Такі слова можна назвати «словами-формулами». Водночас відбувається розширення семантики прикметника благий, що дає змогу розширити мотивувальну базу, залучивши до неї нові слова. Формуються дві основні словотвірні моделі: 1) прикметник + іменник + суфікс; 2) прислівник + прикметник. Перша основа всіх композитів цієї структури має позитивну семантику, зберігає давнє церковнослов'янське значення як прикметника благий, так і прислівника благо.

Найбільше похідних проаналізованої структури виявлено в пам'ятках XI -- XIII ст., що насамперед зумовлено релігійністю всієї культури того часу; значно менше -- у староукраїнську добу, і майже повну відсутність їх можна констатувати в сучасній українській літературній мові. Це явище є цілком умотивованим: адже досліджені композити, від самого початку будучи книжними елементами, виявилися чужими живій народній мові, тому й не «прижилися» в ній.

Загалом функціонування складних прикметників із першою основою благо- та другим іменним компонентом в сучасній українській літературній мові характеризується такими ознаками, як: 1) збереження невеликої кількості композитів-прикметників із першою основою благо- в сучасній українській літературній мові; 2) семантичні зміни в аналізованих похідних, зокрема: а) збереження первісного значення: благодушний, благоліпний, благонамірений, благополучний, благопристойний, благочестивий; б) деактуалізація первісного значення з одночасною актуалізацією пізнішої семантики: благородний: `знатний' (застаріле, рідко вживане) -- `який відзначається високими моральними якостями; чесний, порядний' (актуалізоване); в) повна втрата первісного значення; семантичне переосмислення: благовірний: `правовірний' ^ `чоловік / дружина'; г) розширення семантики за рахунок появи нових значень: благородний -- використовується як складова частини термінів; 3) стилістична маркованість переважної більшості композитів: а) книжне: благоліпний, благочестивий; б) застаріле: благоліпний, благонамірений, благопристойний, благочестивий; в) рідковживане: благообразний.

Отже, структурні й семантичні особливості ад'єктивних композитів з першою основою благо-, а також специфіка походження й функціонування визначають особливу їхню роль в українській мові протягом усього періоду її розвитку. У перспективі дослідження всіх словотвірних моделей складних прикметників з першою основою благо-, а також процесу виникнення синонімічних утворень до одиниць такого типу, їх функціонування, взаємозаміна тощо, що дозволить провести цілісний і системний аналіз ад'єктивних композитів названого словотвірного типу.

Бібліографія

1. Василевская И.А. Перевод абстрактных понятий в древнерусском варианте «Повести о Варлааме и Иоасафе» (проблема закономерности в выборе лексических средств при переводе с греческого) : автореф. дис. ... канд. филол. наук : спец. 10.02.19 «Общее языкознание, социолингвистика, психолингвистика», 10.02.20 «Сравнительно-историческое языкознание, типологическое языкознание, теория перевода». -- М., 1998. -- 22 с.

2. Вікторіна О.М. Словник лексики та фразеології народної медицини й лікувальної магії Кіровоградщини / відп. ред. В.В. Лучик. --2006. -- 436 с.

3. Добрушина Е.Р. Абсолютность добра и относительность блага или наоборот? / Е.Р. Доб- рушина // Вестник ПСТГУ. ІІІ: Филология. -- 2009. -- Вып. 1(15). -- С. 25--40.

4. Дронова Л.П. Прилагательное благой в историко-культурном контексте / Л.П. Дро- нова // Известия Уральского государственного университета. -- 2005. -- № 39. -- С. 175--190.

5. Колесов В.В. Древняя Русь: наследие в слове : в 5 кн. -- Кн. 2 : добро и зло. -- СПб., 2001. -- 304 с.

6. Низаметдинова Н.Х. К вопросу о влиянии греческого языка на русское словосложение // Мова. -- 2014. -- № 21. -- С. 123--129.

7. Никифорова С.А. Композиты с начальными БОГО- и БЛАГО- в Ильиной книге XI -- XII вв.: определение понятийных связей на базе греко-славянских соответствий // Вестник Удмуртского университета. Филологические науки. -- 2006. -- № 5 (2). -- С. 113--126.

8. Смирнова О.И. Один случай энантиосемии / О.И. Смирнова // Лексикология и словообразование древнерусского языка / под ред. Р.И. Аванесова. -- М. : Наука, 1966. -- С. 57--58.

9. Фелькина О.А. Развитие семантики славянских прилагательных общей оценки в русском языке. -- Минск, 1990.

Размещено на Allbest.ru