Принципи створення апелятивної та онімної метафори

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принципи створення апелятивної та онімної метафори

Зубрілова Юлія Василівна

Аннотация: В статті робиться аналіз принципів створення метафоричних конструкцій, які було запропоновано Арутюновою Н.Д. Визначається відмінність у можливості застосування цих принципів для ономастичних конструкцій з загальною та власної назвою у своєму складі. Ключевые слова: метафора, метафорична конструкція, онім, конотонім, категоріальний зсув, ідентифікація

THE PRINCIPLES OF ONIM AND APELATIVE METAPHORS CREATION

Zubrilova Yulia Vasilievna Donetsk National University of Economics and Trade named after Mykhailo Tugan-Baranovsky, Donetsk

Abstract: The article analyses the principles of creation of metaphorical constructions that have been proposed by Arutiunova N. D. Difference in the possibility of applying these principles for onomastic constructions with common and proper names in their composition is defined. Keywords: metaphor, metaphorical construction, onim, connotative onim, categorical shift, identification

Метафора, як об'єкт наукового дослідження практично завжди, ще з часів античності і до сьогодення, знаходилась у центрі уваги гуманітарних дисциплін. За сотні років гуманітарні науки накопичили великий запас знань про метафору та її роль у мові та мовленні. Однак, є підґрунтя вважати, що саме в останні десятиріччя ХХ століття вивчення метафори перейшло на якісно новий рівень. Цей період вирізняється не лише різким збільшенням кількості робіт з цієї теми, але й переводом об'єкту в іншу парадигму дослідження, що відкрило нові перспективи для розглядання метафори як елементу мови та мислення. Дослідження повернулись від статики до динаміки, до людської свідомості. У попередні періоди метафора розглядалась переважно як засіб створення образності в мові, як засіб прикрашання мовлення, тобто в межах риторики, поетики, стилістики та теорії літератури. У 70-ті роки почалось активне вивчення метафори в парадигмах когнітивної лінгвістики, психолінгвістики, лінгвокультурології, яке довело, що метафора є необхідним, обов'язковим елементом мови, вона представляє собою такий спосіб усвідомлення світу, без якого людина не може обійтись. Факт, що метафора пов'язана з певними когнітивними структурами і є необхідним засобом для мови, можна довести розповсюдженістю метафоричних номінацій в різних підсистемах мови і мовленнєвих жанрах - від мови науки до мови реклами. З цією думкою погоджується Н.Д. Арутюнова. Вона стверджує, що «зростання теоретичного інтересу до метафори було стимульовано збільшенням її присутності в різних видах текстів, починаючи з поетичного мовлення та публіцистики, і закінчуючи мовами різних галузей наукового знання» [1, c. 6]. Центр ваги вивчення метафори перемістився в область вивчення практичного мовлення, в ті сфери, які звернені до мислення, пізнання і свідомості, до концептуальних структур, до моделювання штучного інтелекту. Складається враження, що метафори присутні всюди, в усіх видах дискурсу. Але при звертанні до практичного мовлення, ми помічаємо відсутність метафоричних конструкцій. Можна відзначити її незручність та неприпустимість у цілому ряді функціональних стилів. Н.Д. Арутюнова вказує на мову телеграм, різні види ділового дискурсу (закони, накази, устави, заборони, резолюції і т.і.), тобто все, що повинно безумовно виконуватись, дотримуватись і контролюватись, що належить точному та однозначному розумінню не може містити метафори. Вона несумісна з прескриптивною та комісивною функціями мовлення, але коли ми переносимо центр тяжіння на емоційний вплив, заборона на метафору знімається. Емоційна сфера вносить в повсякденне мовлення елемент артистизму, а разом з ним і метафору.

Н.Д. Арутюнова визначає цілу низку принципів, за якими будується метафора:

1) Метафора ґрунтується на свідомій помилці в таксономії об'єктів. Метафора працює на категоріальному зсуві.

2) З метафори вилучається термін, який містить заперечення.

3) Метафора вчить вилучати ознаки з предмету, перетворювати світ предметів в світ смислів, метафора поглиблює поняття реальності.

4) Метафора прагне дотримуватися принципу одиничності. Метафора це образна індивідуалізація.

5) В метафорі припускається транспозиція ідентифікуючої функції, призначеної для вказування на предмет, в сферу предикатів, призначену для вказівки на його ознаки чи якості.

6) Метафору неможна звести до перифрази.

Перший визначений принцип визначається як один з головних при утворенні метафори багатьма дослідниками. Х. Ортегі-і-Гассет стверджує, що метафора на підґрунті часткової схожості двох об'єктів робить ложне ствердження про їх повну тотожність [1, c. 74]. П. Рікьор визначає метафору як спосіб говорити про одну річ в термінах іншої, яка на неї несхожа. «Метафора - навмисна категоріальна помилка. Метафора прямо вказує, що «це - те». Таке предикування ознаки забезпечує здатність метафори народжувати нові смисли. Сила метафори - в здатності ломати існуючу категоризацію, щоб потім на руїнах старих логічних меж будувати нові» [1, c. 441]. Щоб продемонструвати дію цього принципу Н.Д. Арутюнова використовує наступний приклад: »Ваня справжня мавпочка». Тут ми можемо простежити категоріальний зсув Ваня = хлопчик = унікальний об'єкт > мавпочка = клас об'єктів, який і утворює метафоричне значення цієї конструкції. Але у випадку онімної метафори такий категоріальний зсув не відбувається. Розглянемо такий самий приклад метафоричної конструкції, але введемо у її склад онімну одиницю: «Ваня - Наполеон». Обидва суб'єкти метафоричної конструкції, і головний і допоміжний, є унікальними об'єктами і зміни категорії не відбувається. Тобто можна дійти висновку, що перший з запропонованих принципів побудови метафори, а саме категоріальний зсув, не працює на онімному матеріалі, а є дієвим лише в сфері апелятивів. Апелятивна метафора передбачає категоріальний зсув, в онімній метафорі категоріальний зсув відсутній, бо як головний, так і допоміжний суб'єкти метафоричної ономастичної конструкції належать до унікальних об'єктів. На нашу думку зсув в онімній метафорі може мати вигляд транспозиції власних назв певного класу (антропонімів, топонімів і т.і.) для позначення та, відповідно, характеризації онімів іншого класу. Наведемо декілька прикладів таких метафоричних конструкцій: »Ты - Урюпинск, я - как Европа», «Ты - Везувий, объятый льдом», «Смотрю, и вижу столько страсти!.., // Скопилось там, где сердца тик, // …Готов делиться на две части, // Ты Джомолунгма!.., - ты мой пик. » (Роберт Сташефф. Маг).

Н.Д. Арутюнова стверджує, що метафора це не тільки й не стільки скорочене порівняння, скільки скорочене протиставлення. Тобто, тут автор визначає другий принцип побудови метафори - принцип вилучення заперечного терміну. А. Вежбицька дію цього принципу доводить використовуючи спосіб моделювання семантичних відношень. Згідно з цим принципом модель метафори має наступний вигляд: «можна сказати, що це не…, а …». Спираючись на докладне дослідження цієї моделі з використанням мовного матеріалу, А. Вежбицька постулює тезис про наявність заперечення в глибинній структурі метафори. Принцип імпліцитного чи експліцитного заперечення у складі метафоричної конструкції вважається дослідницею дуже важливим, бо завдяки йому метафору можна зрозуміти та описати її зміст.

Розглянемо як діє вище зазначена логіка на ономастичному матеріалі. Щоб речення з власною назвою реалізовувало метафоричне значення, тобто було сприйнято адресатом як не буквальне, значеннєва структура оніму повинна зазнати певних трансформацій. Метафоричний потенціал онімів проявляється, коли вони припиняють виконувати номінативну функцію в чистому вигляді, а починають виражати певні поняття. Тобто семи імплікаціоналу метафоричного оніму переходять в семи інтенсіоналу (обов'язкові семантичні ознаки, які дозволяють відрізнити денотат даної власної назви від інших можливих носіїв цього імені). Так, наприклад, імплікаціонал метафоричних антропонімів формують ознаки, які характеризують діяльність (творчість), стиль, манеру творчості, подію, період часу, які пов'язані з носієм імені, його характер, типові вчинки, зовнішність, манера поведінки і т.д. В імплікаціонал хрематонімів входять ознаки, які висловлюють головну ідею твору або його основні колізії. Найбільш можливими імплікаційними ознаками хрононімів можна вважати ознаки «характер події та її наслідки» або «основні риси та характеристики явища». Імплікаціонал міфонімів та казкових персонажів створюють ознаки, які визначають атрибут або функції персонажу. Семантичні ознаки, які віддзеркалюють максимальне узагальнення образу або вказують на певну ситуацію (подію) з ним пов'язану, окреслюють область імплікаціоналу художніх антропонімів або онімів біблійного походження.

Порівняємо аналогічні речення з онімною та апелятивною метафорою у складі - «Він справжній Ахілл», «Він справжній лев». Пресупозиційні компоненти цих речень виглядатимуть таким чином «він - Ахіллл», «він - лев». Перша пресупозиція може бути істинною, оскільки Ахілл - це власна назва, якою може бути названа будь-яка людина. У випадку «він - лев» пресупозиція не може вважатись істинною або ложною, оскільки не відповідає істині. Людина не може стати твариною з погляду формальної логіки. За відсутності пресупозиції з істинним значенням, судження стає або несумісним або семантично аномальним. Саме здатність метафори створювати з миру предметів мир смислів дозволяє вірно інтерпретувати апелятивну метафору -»він - смілива, відважна людина». У випадку онімної метафори завжди буде залишатись подвійна можливість інтерпретації схожих конструкцій. У нашому прикладі головний суб'єкт пропозицій може сприйматись як такий, що 1) є людиною на ім'я Ахілл, а має інше і'мя; 2) є героєм «Іліади» Гомера, а саме речення тлумачитись як таке, що містить власну назву у її прямому (денотативному) розумінні, коли головною функцією власної назви залишається номінація. Можна сказати, що при такому тлумаченні, буде відсутня пресупозиція з істинним значенням, а саме ствердження стає неумісним або семантично аномальним. Істинна пропозиція дозволяє побудувати прагматичний міст між тим, що повідомляється, і тим, що під цим мається на увазі: тобто, - головний суб'єкт є сміливою, безстрашною людиною, видатним воїном і т.д. Вірно декодований смисл такого речення - це результат переосмислення та трансформації значення метафоричної власної назви. Заперечна функція не виходить на перший план таких переносних уживань, вона залишається в глибині метафоричної структури (Ми можемо встановити цю структуру «Він не є труслива людина, а смілива»), але саме таке імпліцитне заперечення і дозволяє словам розвинути своє метафоричне значення.

На думку Н.Д. Арутюнової : «Метафора часто містить точну та яскраву характеристику особи. Це - приговор, але не судовий». Метафора вчить вилучати ознаки з предмету, перетворювати світ предметів в світ смислів, метафора поглиблює поняття реальності. Цьому третьому принципу побудови метафори на сто відсотків відповідає сутність онімної метафори, бо метафора в сфері ономастики завжди містить точну та яскраву характеристику. Наведемо декілька прикладів, в яких ономастична метафора використана з метою характеристики зовнішності людини: «Эта роль показала, что он (Владимир Машков - Ю.З.) не какой-нибудь «секс-символ», «русский Бандерас», как его часто называли в середине 90-х, а актер огромных возможностей» (Публика. 2004. №26); «Ах, как она была хороша, эта медноволосая, крепко сбитая русская Кармен»( Публика. 2004. №28). Ономастична власна назва виконує тут роль дескриптора та дозволяє уникнути цілої низки словосполучень та підрядних речень, які б розкрили ідею та смисл повідомлення. Тобто метафору можна розглядати як найкоротший та нетривіальний шлях до істини. Процес метафоризації у такому випадку - це вміння пізнавати одні предмети через інші, а нові явища - через порівняння з уже відомими. Метафора - це особливий вид узагальнення. Вона є результатом пізнавальної діяльності людини та формування у її свідомості абстрактних понять. Здатність метафори відшукувати схожість не лише між предметами чуттєво сприймає мого світу, але й між конкретними предметами та абстрактними сутностями, зіставляти те, що неможливо зіставити, та порівняти те, що порівняти неможливо, породжує метафору у різних видах дискурсу.

Всебічне вивчення метафори дозволяє побачити ту сировину, з якої твориться значення слова. Метафора надає характеристику об'єкту, але у той же час вона не зовсім відірвалась від таксономічного принципу мислення, який припускає , що об'єкт може бути включений тільки в один вузький клас, у той час коли характеризація предмету імплікує численність, тобто виділення необмеженого набору властивостей. Метафора прагне дотримуватись принципу одиничності. Коли метафора виводить на поверхню сутність предмету, вона уникає плюралізму та прагне до конвенціоналізації свого смислу. В онімній метафорі конвенціоналізація стирає її семантичну двоплановість. Власна назва втрачає свою одиничність, та починає позначати вже не унікальний об'єкт, а клас об'єктів.

В сфері ономастики конвенціональними метафорами можна вважати такі власні назви як меценат, ментор, клондайк, ескулап, бо вони вже втратили зв'язок із своїм первинним денотатом та сприймаються у нашій свідомості як апелятив. Більшість мовців не знають що Ментор це персонаж поеми Гомера «Одісей», друг Одісея, який, коли відправлявся воювати до стін Трої, доручив саме Ментору доглядати за своїм домом та сином Телемахом; Меценат це один з наближених до Римського імператора Августа (І ст. до н.е.), який був покровителем поетів; Клондайк це річка в Канаді, притока Юкона, де на початку ХХ ст. було відкрито золотоносний район, який отримав таку ж назву. Ескулап - бог лікування у стародавніх греків. Але незнання цієї інформації не заважає нам широко використовувати ці конотативні оніми. Коли ми називаємо певну людину Меценатом або Ментором, ми використовуємо ці власні назви як би підсвідомо, автоматично, як синонім апелятивам спонсор, покровитель діячів мистецтва, літератури та вчитель, вихователь відповідно. Конотонім Клондайк ми використовуємо для позначення прибуткового, багатого на щось місця або діяльності. Ескулап для багатьох людей є синонімом слова лікар. Для розуміння інтенції мовця нам не потрібно нічого знати про первинний денотат, для нас неважлива фактична інформація про походження цієї власної назви. Такі метафори втратили семантичну двоплановість, але ще зберігають конотативність. Таким чином четвертий принцип побудови метафори, а саме принцип одиничності та образної індивідуалізації, може бути доречним лише в метафоричних конструкціях з конотонімами зі стертою семантичною двоплановістю. Якщо конотонім зберігає зв'язок зі своїм первинним денотатом, то принцип одиничності та образної індивідуалізації суперечить природі власної назви, бо оніми є індивідуальними найменуваннями окремих одиничних об'єктів, а використання онімів в метафоричних конструкціях веде до їхньої конвенціоналізації.

Метафора погано узгоджується з тими функціями, які виконують в практичному мовленні основні компоненти речення - його суб'єкт та предикат. У повсякденному мовленні метафора не знаходить собі місця в жодній з цих функцій. Для ідентифікуючої функції, яку виконує суб'єкт, метафора є занадто довільною, вона не може з повною визначеністю вказувати на предмет мовлення. Для предиката, який вводить нову інформацію, метафора занадто туманна, семантично дифузна. Особливо явно це протиріччя спостерігається в онімній метафорі, бо власні назви у метафоричних конструкціях припиняють виконувати свою типову роль ідентифікації і починають виконувати функцію характеризації. Тобто ономастична метафора повністю відповідає п'ятому принципу побудови метафори, а саме - транспозиція ідентифікуючої функції, призначеної для вказування на предмет, в сферу предикатів, призначену для вказівки на його ознаки чи якості. Тут має місце порушення відповідності між лексичним типом слова та синтаксичною функцією, яку воно виконує.

Так ідентифікуюча власна назва переноситься в позицію предикату, наприклад: Він - справжній Гамлет; «Я бы мог быть Шопенгауэром, Достоевским… Пропала жизнь…» (Публика. 2007.№18); «Так вот, я - Ниро, а ты - Арчи»; (Д. Донцова. Букет прекрасных дам). Буквальне прочитання наведених метафоричних конструкцій є логічною помилкою. Щоб її уникнути, необхідно усвідомити ту фіктивність, яка лежить в основі метафори. Метафора початково створюється силою уявлення, в якому провідну роль відіграє здатність бачити та встановлювати подібність, схожість. Логічна структура подібності характеризується напруженістю між однаковістю та відмінністю. При цьому кожна нова, встановлена силою уявлення схожість порушує попередню категоризацію і викликає переструктурування семантичних полей. Метафора заперечує приналежність об'єкту до того класу, в який він входить, і стверджує, що його включено в категорію, до якої він не може бути віднесений на раціональному підґрунті.

Шостий принцип побудови метафори це неможливість звести її до буквальної перифрази. Перифраза це такий стилістичний прийом, який у формі вільного словосполучення або цілого речення замінює назву відповідного предмета або явища. Перифраза зазвичай виділяє одну з рис явища, яка представляється в даному конкретному випадку характерною, істотною. Таке виділення нової риси описуваного явища одночасно показує і суб'єктивне ставлення автора до описуваного. Кухаренко В.А. визначає перифразу як дуже специфічний стилістичний прийом, який в основному складається з використання непрямої форми висловлення, замість більш простої, наприклад використання більш-менш ускладненої синтаксичної структури замість слова [2, 37]. Онімна метафора, мабуть, може бути зведена до буквальної перифрази, лише коли у її складі вжито узуальний конотативний онім, а якщо ми зустрічаємо оказіональне вживання власних назв у метафоричній конструкції, то ціла низка пояснювальних речень необхідна, щоб розтлумачити ідею творця метафоричного найменування.

Таким чином можна визначити провідні принципи створення ономастичних метафоричних конструкцій. Категоріальний зсув не є властивим при метафоричному перенесенні власної назви. Заперечний термін дозволяє подвійну інтерпретацію ономастичних метафоричних конструкцій. Ономастична метафора поглиблює поняття реальності, вчить вилучати ознаки з предмету, перетворювати світ предметів в світ смислів. В метафорі припускається транспозиція ідентифікуючої функції, призначеної для вказування на предмет, в сферу предикатів, призначену для вказівки на його ознаки чи якості. Метафору практично неможливо звести до перифрази.

метафоричний арутюнова ономастичний назва

Библиографический список

1. Теория метафоры: Сборник: Пер. с анг., фр., нем., исп., польск. яз. / Вступ. ст. и сост. Н. Д. Арутюновой; Общ. ред. Н. Д. Арутюновой и М. А. Журинской. -- М.: Прогресс, 1990. -- 512 с.

2. Кухаренко В.А. Practice in English stilistics. Пiдручник-Вiнниця: Нова книга, 2000.

Размещено на Allbest.ru