Акцентуаційні особливості української редакції церковнослов'янської мови та їх відображення в текстах Г. Сковороди і Т. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Узагальнено спостереження І. Огієнка щодо специфіки наголошування в церковнослов'янській мові української редакції XVII--XVIII ст., яка істотно відрізнялася своєю вимовою й акцентуаційною системою від церковнослов'янської мови російської редакції, і показано продовження цієї староукраїнської книжної традиції в мовній практиці Г. Сковороди і Т. Шевченка.

Ключові слова: історія українського наголосу, староукраїнська книжна традиція, українська система наголошування, церковнослов'янська мова української редакції, церковнослов'янська мова російської редакції.

церковнослов'янський мова український шевченко

В українській лінгвістиці досі мало вивченим залишається питання про специфіку української редакції церковнослов'янської мови, яка, як відомо, відіграла значну роль в історії української культури минулих століть, передусім в історії української духовності. Відомо, що аж до 1784 р. (коли київський митрополит С. Миславський, догоджаючи Катерині II, видав наказ навчати студентів Київської академії чистої російської вимови богослужбових текстів) по українських церквах тексти, написані церковнослов'янською мовою, читали відповідно до давньої традиції - з українською вимовою, замінюючи незрозумілі болгарські слова на зрозумілі питомі, щоб краще донести зміст сказаного до слухачів, тобто використовували церковнослов'янську мову української редакції (на відміну від церковнослов'янської мови російської редакції, якою послуговувалися в Росії).

На специфіку давньоукраїнської церковної вимови, наближеної до живої народної мови, уже з XI ст. вказують помилки, які робили писарі при переписуванні книг. Так, за спостереженням І. Огієнка, уже Ізборник Святослава 1073 р. засвідчує, що \ читали як [/'], і як [и], e як [е], g як [г] [Огієнко, 1930 : 75].

Одним із важливих елементів вимови є наголос. На жаль, історія українського наголосу кінця XVI-ХУШ ст., попри істотний внесок І. Огієнка [Огієнко 1925; Огієнко 1926; Огієнко 1928; Огієнко 1932; Огієнко 1952 : 20-49] та дослідження інших лінгвістів [Веселовська; Гальчук; Жовтобрюх; Зинякова, 1995; Зинякова, 1996], вивчена ще недостатньо.

Мета пропонованої статті - узагальнивши спостереження І. Огієнка щодо специфіки наголошування в церковнослов'янській мові української редакції, показати продовження цієї староукраїнської книжної традиції в мовній практиці Г. Сковороди і Т. Шевченка.

Істотну відмінність у наголошуванні богослужбових текстів в Україні та Росії І. Огієнко показав на прикладі зіставлення Служебника 1604 р. - першого друкованого служебника з українськими наголосами, поширеними в той час у церковному вжитку в Україні, що вийшов у Стрятинській друкарні (якою тоді керував Памво Беринда) в Галичині, та Служебника 1656 р., виданого в Москві [Огієнко, 1926]. Дослідник стверджував, що - з огляду на велику консервативність церковної вимови - у Служебнику 1604 р. “перед нами вимова перших віків християнства на Україні, може, ще віку десь XII-XIII, а то й давніше” [Огієнко, 1926 : 5]. Прикметним є те, що київські видання Служебників 1620 і 1629 рр. мають ті самі наголоси, що й “Служебник Стрятинський” [Огієнко, 1926 : 5], що спричинило поширення цих наголосів по Україні.

Іменні частини мови в українській редакції Служебника мали переважно кореневий наголос (за винятками законъ, народь, де наголос падає на префікс), який зберігали і при відмінюванні:

Традиційність кореневого наголосу в деяких словах підтверджує і “Євангеліє учителноє” М. Смотрицького 1616 р.: главы (УЄ, 199), в языках (УЄ, 199).

За спостереженням І. Огієнка, у дієсловах на -ати в українській редакції церковнослов'янської мови, на відміну від російської редакції, наголос зазвичай падав на суфікс -а-, у дієсловах на -овати - також на -а-, у дієсловах на -ити - на суфікс -и- (у російській редакції в усіх названих випадках - на корінь):

У рукописній копії 1734 р. з видання “Лисеївської Тріоді” писар також наголошував -єни: непосредственно, єстественно, преєстественно, озлобленныя, божественнїя [Огієнко, 1932 : 11, 12, 22]. У Галичині ще в XIX ст. зберігався наголос вещест- венний на противагу російському вещественный (УС, 72).

За спостереженням І. Огієнка, яскравою особливістю наголосу українських стародруків, зокрема “Стрятинського Служебника”, є й те, що в них найвищий ступінь порівняння прикметників має наголос на формотворчому суфіксі, тобто на звуці, позначуваному літерою \ (благочестив \йшихъ, благородн \йшимъ, в \рн \йшихъ, пространн \йши тощо), на відміну від російської мови, у якій найвищий ступінь звичайно зберігає наголос вищого ступеня [Огієнко, 1926 : 13]. Це підтверджує і З. Веселовська [Веселовська].

Отже, на початку XVII ст. наголоси в українській та російській редакціях церковнослов'янської мови істотно відрізнялися. Наголоси, засвідчені в “Стрятинському Служебнику” 1604 р., були, за переконанням І. Огієнка, не тільки тогочасними літературними, а й до певної міри відбивали живомовне наголошування. Порівняння наголосів цієї пам'ятки з акцентованими київськими пам'ятками того часу дало дослідникові підстави стверджувати, що вони здебільшого збігалися з наголосами у східноукраїнських говірках. Проте західноукраїнські говори зберегли давній український наголос послідовніше, ніж східноукраїнські [Огієнко, 1926 : 16-17].

Дослідивши акцентуацію іменників у граматиці М. Смотрицького 1619 р., І. Гальчук наголосив на тому, що скодифіко- ваний М. Смотрицьким варіант церковнослов'янської мови східнослов'янської редакції ґрунтувався на українській акцентуаційній системі [Гальчук : 90].

Проаналізувавши наголоси рукописної “Лисеївської Тріоді” 1734 р., І. Огієнко дійшов такого висновку: “Наголоси скрізь українські, відмінні від наголосів російських. Докладний аналіз цих наголосів дає повну картину українського церковного наголосу в XVIII ст., що, зрештою, той самий, яким бачимо його і в віках XVI-XVII” [Огієнко, 1932 : 25].

Висновки І. Огієнка підтверджують і наші спостереження щодо використання української вимови церковнослов'янського письма одним із найосвіченіших мислителів XVIII ст. - Григорієм Сковородою (ми звернули увагу на специфіку його наголосів, коли працювали з рукописами; скрупульозно видані Л. Ушкаловим тексти Г. Сковороди відображають усі особливості автографів філософа, тому ми покликаємось на це видання).

Свого часу Д. Чижевський, уважно проаналізувавши фрагмент тексту Сковороди з діакритичними знаками над деякими словами, звернув увагу на те, що система наголосів філософа є українською [Cyzevskyj : 22]. Вона відбиває живу вимову, поширену, як слушно зазначив М. Жовтобрюх, у південно-східних говорах української мови [Жовтобрюх : 70].

Цитати зі Святого Письма у Сковороди (з проставленим ним самим у деяких словах наголосом) свідчать про українське церковне наголошування (кореневе) виокремлених елементів: “Р\х: той сотрет твою Главу' (С., 269), “Воскликните на Главу Языков” (С., 297), “Открыю задняя твоя к лицу твоему и покажу языком срамоту твою...”(С., 789), “Се Тма покрыла Землю! И Мрак на Языках!”, “Кто прейде на ону Страну Моря.” (С., 941), “ЗвКзды прелестныя: имже Мрак Тмы во В\кы Блюдется” (С., 947) поряд із флективним наголошуванням: “. во Мрак влюбившаяся Зв\зда” (С., 947). На кореневе наголошування натрапляємо також у деяких загальновідомих фонетичних церковнослов'янізмах: елени (С., 487).

Наголос главу підтверджується і поетичним розміром у Пісні 6-й “Саду божественных п\сней”, хоча відповідного діакритичного знака в наведеному нижче прикладі й немає:

Освяти струи и нам, змію сотри главу,

Духа твоего, Христе, росу даждь и славу (С., 56).

За переважання кореневого наголосу в усіх відмінкових формах цього слова все ж (можливо, під впливом наголосів у Святому Письмі 1751 р., виданому в Москві, чи за аналогією до наголосу в повноголосному відповіднику голова (наприклад, С., 952) в окремих випадках засвідчено і наголос на флексії: глава (С., 256, 941), главою (С., 944), во глав \ (С., 803).

Кореневе наголошування іменників засвідчено й у текстах Г. Сковороди поза цитатами зі Святого Письма: глава (С., 237, 487, 738, 971), гробы (С., 750, 842), в дворы (С., 255), зв\ды (С., 947), зерно (С., 248, 254, 255, 402, 749), в страну (С., 971) поряд із странЫ (С., 789), язЫку (С., 749, 897) поряд із языку (С., 257), языка (С., 257), языкам (С., 295), языками (С., 897), языках (С., 170) та ін.

Мовна практика мислителя відображає і послідовне наголошування суфікса -енн-, -анн- у дієприкметниках возб \шенны (С., 962), возвышенное (С., 962), избранных (С., 896), лишенны (С., 234), наполненныя (С., 259), необузданная (С., 902), опро- верженное (С., 909), повапленный (С., 839), посребренны (С., 259), раскушенное (С., 802), сотворенна (С., 839), созданного (С., 967), украшенный (С., 839), а також у похідних несказанно (С., 236), созданно (С., 242), очищенно (С., 249), утаенно (С., 249) та формах прикметників Божественное (С., 945), Божественных (С., 803), Божественныя (С., 952), вещественный (С., 945), во вещественном (С., 944), невещественная (С., 944), невещественныи (С., 944), огненный (С., 945, 962), земленныи (С., 307) та ін.

Окремі дієприкметники з названими суфіксами традиційно наголошено й у висловах зі Святого Письма: “Еда познанна будут во тм\ чудеса твоя..?” (С., 293), “Зубы твои, яко стада остриженныхе...” (С., 325).

Припускаємо, що Сковорода наголошував і прикметники найвищого ступеня порівняння відповідно до української традиції (хоча в текстах наголоси не засвідчені): искусн \йшу симмит- рію (С., 216), всепрехвальн Кйшее око (С., 436), на главнКйшем м \ст \ (С., 694) і под.

Відомо й те, що за українською церковною традицією займенники мали наголос моєго, твоєго, своєго, вьсєго, коєгождо, моєя, твоєя, своєя, сея, всея тощо.

Навіть у XVIII ст. російська влада не змогла добитися цілковито російської вимови богослужбових текстів, “так що все-таки українська вимова по деяких церквах на Київщині й Волині, а особливо на Поділлі, трималася навіть до другої половини XIX-го віку” [Огієнко, 1952 : 27].

Притаманне староукраїнській книжній традиції кореневе акцентування в усіх словоформах лексеми язик `1) мова; 2) народ' послідовно відбиває і мовна практика Т. Шевченка, що засвідчують передусім рими: “Од молдованина до фіна / на всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує” (Ш-1, 345, “Кавказ”); “Встане правда! Встане воля! / І Тобі одному / Помоляться всі язики / Вовіки і віки” (Ш-1, 344, “Кавказ”); “І мечі в руках їх добрі, / Острі обоюду, / На отмщеніє язикам/ І в науку людям” (Ш-1, 365, “Давидові псалми”).

У текстах Шевченка натрапляємо й на кореневе наголошування прикметників, що також цілком можна пояснити впливом староукраїнської літературно-писемної традиції, у тому числі специфікою наголосів української редакції церковнослов'янського тексту: “І мене в сем'ї великій, / В сем'ї вольній, новій / Не забудьте пом'янути / Незлим тихим словом” (Ш-1, 371, “Як умру, то поховайте...”); “Пошли мені святеє слово / Святої правди голос новий !” (Ш-2, 245, “Неофіти”), “І тихим, добрим, кротким словом / Благовістив їм слово нове, / Любов, і правду, і добро...” (Ш-2, 247-248, “Неофіти”); “І забудеться срамотня / Давняя година, / І оживе добра слава, / Слава України, / І світ ясний, невечерній / Тихо засіяє.” (Ш-1, 354, “І мертвим, і живим, і ненарожденним...”); “Світе ясний! Світе тихий! / Світе вольний, несповитий! ” (Ш -2, 350, “Світе ясний! Світе тихий!”); “Замовкли гармати, / Оніміли дзвони, / І громада покладає / Земниє поклони” (Ш-2, 145, “У неділеньку у святую”).

Водночас у Шевченка засвідчено і флективне наголошування прикметників новий, ясний: “Перед Нероном, / Перед Юпітером новим, / Молились вчора сенатори / І всі патриції, і вчора / Лилася Божа благодать” (Ш-2, 251, “Неофіти”); “О роде суєтний, проклятий, / Коли ти видохнеш? Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом?” (Ш-2, 258, “Юродивий”); “Плете волоки, озуває, / І у кедрових стін нових / Про батькове осля питає” ' (Ш-2, 358, “Саул”); “Присняться діточки мені, / Веселая присниться мати, / Давнє-колишній та ясний / Присниться сон мені!' ' (Ш-2, 354, “Поставлю хату і кімнату...”); “Орися ж ти, моя ниво, / Долом та горою! / Та засійся, чорна ниво, / Волею ясною! ' (Ш-2, 355, “Не нарікаю я на Бога...”; наголос поставлено Шевченком]. За спостереженням З. Веселовської, староукраїнські пам'ятки кінця XVI-XVII ст. уже засвідчують вагання наголосу в прикметнику новий [Веселовська : 83]. Це явище, як було показано вище, відбиває і мовна практика Шевченка.

Староукраїнську орфоепічну традицію відбиває наголошування Шевченком, як свідчать рими, деяких прикметників і дієприкметників: похиленному: “Як сніг, три пташечки летіли / Через Суботове і сіли / На похиленному хресті / На старій церкві” (Ш-1, 314, “Великий льох”, наголос поставлено автором); водночас засвідчено і кореневий наголос: “Козацька церква невеличка / Стоїть з похиленим хрестом” (Ш-2, 39, “Сон” (“Гори мої високії... ”); огненная: “Мітла з востоку / Над самим Віфліє- мом, боком, / Мітла огненная зійшла” (Ш-2, 319, “Марія”); огненне: “А батькових старих, кровавих, / Не ріки - море розлилось, / Огненне море! Слава! Слава!” (Ш-1, 344, “Кавказ”; наголос поставлено Т. Шевченком); ненарожденним у посланні “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” (Ш-1, 348) та в поемі “Марія”: “А мітла, / мітла огненная світила, / неначе сонце, і дивилась / На ту ослицю, що несла / В Єгипет кроткую Марію і нарожденного Месію” (Ш-2, 320); неутомл^нниє: “Храми, каплиці, і ікони, / І ставники, і мирри дим, / І перед образом Твоїм / Неутомленниє поклони” (Ш-1, 346, “Кавказ”); незціленний: “Сповідали, причащали / Й ворожки питали - / Не помогло... з незціленним / В дорогу рушали” (Ш-1, 280, “У неділю не гуляла”; наголос поставлено автором); непрощенний: “А тим часом непрощенний / Грішний умирає” (Ш-1, 390; наголос поставлено Т. Шевченком); “Їх із костьола повели / В возобновленнії покої” (Ш-2, 75, “Варнак”); ізбранний: “Що Він зробив їм, той святий, / Той Назорей, той Син єдиний / Богом ізбранної Марії...” (Ш-2, 245, “Неофіти”); осквернений: “Чи буде правда меж людьми? / Повинна буть, бо сонце стане / І осквернену землю спалить” (Ш-2, 363, “О люди! Люди небораки!”; наголос поставлено Т. Шевченком; водночас засвідчено і кореневий наголос: “- Якби- то, - думаю, - якби / Не похилилися раби... / То не стояло б над Невою / Оцих осквернених палат!” (Ш-2, 367, “Якось-то йдучи уночі”). У сучасній українській літературній мові зберігся прикметник огненний, який успадкував особливості староукраїнського наголошування.

Отже, українська вимова богослужбового тексту церковнослов'янською мовою спирається на давню традицію. Відмінність української редакції церковнослов'янської мови від російської редакції засвідчують не тільки зафіксовані в текстах XVII- XVIII ст. наголоси, а й цитати зі Святого Письма у Григорія Сковороди та його власна мовна практика. Давня система українського церковного наголошування стала органічним елементом мовної свідомості й Тараса Шевченка, що яскраво відображають тексти його поезій.

Джерела

1. С. - Сковорода Григорій. Повна академічна збірка творів / Григорій Сковорода ; за ред. Л. Ушкалова. - X. : Майдан, 2010.

2. УЄ - Smotryckyj М. The Jevanhelije ucytelnoje of Meletij Smotryckyj / mtrod. ву D. A. Frick. - Cambridge : Harvard University Press, [1987]. - XVI, (Harvard Library of Early Ukrainian Literature / cd. Ch. O. Pritsak; vol. 2).

3. УС - Словарь російсько-український / зібрав і впорядкув. М. Уманець та А. Спілка. - Львів : з друк. т-ва ім. Шевченка, 1893. - Т. 1.

4. Ш-1 - Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12 т. / Т. Шевченко. - К. : Наук. думка, 2001. - Т. 1.

5. Ш-2 - Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12 т. / Т. Шевченко. - К. : Наук. думка, 2001. - Т. 2.

Література

1. Веселовська З. М. Наголос у східнослов'янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй (кінець XVI - початок XVIII ст.) / З. М. Веселовська. - Х. : Вид-во Харків. ун-ту, 1970.

2. Гальчук І. Ю. Наголос граматики М. Смотрицького як відбиття староукраїнської акцентної системи / І. Ю. Гальчук // Мовознавство. - 2008.

3. № 4/5. - С. 79-91.

4. Жовтобрюх М. А. Відбиття процессу становлення фонологічної системи української літературної мови у творах Г. Сковороди / М. А. Жовтобрюх // Мовознавство. - 1972. - № 4. - С. 59-70.

5. Зинякова А. А. Наголошення іменників жіночого роду на -а, -я в “Енеїді” І. Котляревського / А. А. Зинякова // Східнослов'янські мови в їх історичному розвитку : зб. наук. пр., присвяч. пам'яті професора С. П. Самійленка. Запоріжжя, 1996. - Ч. 2. - C. 22-25.

6. Зинякова А. А. Наголошення іменників середнього роду на -о, -е в “Енеїді” І. Котляревського / А. А. Зинякова // Мовознавство. - 1995. - № 2.

7. С. 38-47.

8. Огієнко І. Історія української літературної мови / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). - К. : Либідь, 1995.

9. Огієнко І. Лисеївська тріодь 1734 року : з історії укр. мови в XVIII віці / І. Огієнко. - Варшава : друк. Синодальна, 1932.

10. Огієнко І. Наголос яко метод означення місця виходу стародрукованих книжок : замітки з історії наголосу на послугах палеотипії / І. Огієнко // Записки Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. - 1925. - Т. 136/137. С. 197-224.

11. Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го ст. і український Крехівсь- кий Апостол / Іван Огієнко. - Т. I. - Варшава : Друкарня синодальна, 1930.

12. Огієнко І. Український літературний наголос / Іван Огієнко. - Вінніпег : The Christian Press, 1952.

13. Огієнко І. Український наголос на початку XVII віку / Іван Огієнко. Жовква : ЧСВВ, 1926.

14. Огієнко І. Український наголос у XVI віці / І. Огієнко // Сборник статей в честь академика Алексея Ивановича Соболевского ; под ред. В. Н. Перетца. Л., 1928. - С. 444-451. - (Сборник Отделения русского языка и словесности АН СССР; т. 101, № 3).

15. Cyzevskyj D. Literarische Lesefruchte : Zur Sprache Skovorodas / D. Cyzevskyj // Zeitschrift fur slavische Philologie. - 1934. - Bd. 11. - S. 21-22.

Размещено на Allbest.ur