Актуальні проблеми номінації та класифікації запозичень у сучасній лінгвістиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НОМІНАЦІЇ ТА КЛАСИФІКАЦІЇ ЗАПОЗИЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ

А. Бикова

Необхідність запозичень і їх місце в лексичній системі мови великою мірою визначаються соціокультурними процесами. В останні десятиріччя із розвитком інформаційно-комунікаційних технологій у світі процес запозичення значно прискорився, оскільки мовні контакти стали більш тісними й багатогранними. Лінгвістична теорія не встигає фіксувати та описувати всі обмінні процеси лексичного матеріалу. Наявність потреби наукових розробок із цієї проблеми і становить актуальність дослідження. Окрім того, аналіз літератури, присвяченої іншомовній лексиці, свідчить про неузгодженість окремих лінгвістичних понять і термінів, тобто метамова теорії запозичень є недостатньо розробленою. Отже, метою статті є побудувати теоретичну основу для подальшого дослідження проблеми запозичення. Для досягнення поставленої мети в рамках статті ставляться такі завдання: 1) зробити огляд наукової літератури з питань номінації запозичених слів у лінгвістиці; 2) розглянути теоретичну проблему класифікації запозиченої лексики; 3) здійснити аналіз як вітчизняної, так і зарубіжної класичної та сучасної літератури, присвяченої іншомовній лексиці; 4) окреслити необхідність створення цілісної характеристики запозичень.

Вивчення запозичень у діахронічному аспекті дає змогу не тільки пролити світло на певні процеси в історії тих чи інших мов, а й певною мірою прослідкувати за історією народів, що говорять цими мовами. Інтерес до вивчення запозичень великий як у вітчизняній науці, так і в зарубіжній і пов'язаний передусім з іменами таких учених, як У Вайнрайх, Ю.О. Жлуктенко, Ю.Н. Караулов, Л.П. Крисін, Ю.С. Сорокін, Л.М. Баш, Е. Хауген, М. Дардано, Т. Де Мауро та ін.

Термін «запозичення» багато вчених розуміють надто широко. Американський дескриптивіст Л. Блумфілд вкладає в це поняття й засвоєння різних елементів чужих мов, і явища, які перейшли в цю мову з діалектів цієї самої мови, і навіть перехід мовних навичок, який відбувається в процесі спілкування між носіями однієї мови. За межі цього поняття не виходять і явища наслідування дітьми манери мови дорослих [3, с. 511-554].

У Вайнрайх розглядає запозичення як початкову форму інтерференції в умовах двомовності. Але не можна погодитися з висновком дослідника, що запозичення є «простим перенесенням послідовності фонем з однієї мови в іншу» [5, с. 56].

До термінологічних непорозумінь часто призводить неоднакова оцінка процесів і явищ мовної міграції. Ю.О. Жлуктенко вважає досить умовним сам термін «запозичення» й указує на його номінативну незручність [8, с. 42]. Елемент структури мови А під час переходу до структури мови Б в результаті різних пристосувань і адаптацій зазнає таких змін, що ототожнювати ці елементи не можна. Лексична одиниця мови-джерела, на думку вченого, «слугує лише моделлю, під впливом якої в мові-реципієнті створюється її копія, складена з власного мовного матеріалу (власних фонем, що поєднуються за власними правилами сполучення)» [9, с. 15-18].

Більшість учених, що займалися теоретичними проблемами запозиченої лексики, намагалися розмежувати діахронічний і синхронічний аспекти цього явища. При цьому підкреслюється, що виділення запозиченої лексики в синхронії має під собою етимологічну основу. Діахронічне вивчення запозичень передбачає встановлення часу появи чужомовного слова в мові-реципієнті, поширення, вживання його в наступні періоди, дає змогу простежити зв'язок назви з предметом, поняттям і зміни цього зв'язку протягом певного історичного періоду. До діахронії належать також і процеси фонетичної, граматичної й семантичної адаптації. Разом із тим окремі аспекти вимагають застосування синхронічного методу під час розгляду запозичень: виділення тематичних груп лексики, характеристики семантичного обсягу слів і семантичних відношень усередині цих груп.

Д.В. Будняк, визначаючи «лексичне запозичення», поєднує аспекти діахронії та синхронії, пропонує таку дефініцію: «Лексичне запозичення - це тривалий процес, у результаті якого слова і їх структурні елементи однієї мови постійно засвоюються системою іншої мови на основі мовних, економічних і культурних відносин різних народів». Результати ж мовних контактів дослідниця називає «запозиченнями», широко розуміючи цей термін і називаючи ним елементи іншомовного походження на певному мовному рівні й незалежно від структурної ієрархії, коли вони є результатами взаємодії мов [4, с. 12-14].

Фундаментальна типологія запозичень - одна з найбільш відомих типологій у зарубіжній лінгвістиці - розроблена Е. Хаугеном, який визначив запозичення як «навмисне відтворення в одній мові моделей, зразків, що раніше існували в іншій мові». Говорячи про зразки та моделі, вчений ураховує можливість запозичення не тільки окремих слів, а й різноманітних конструкцій, зокрема словосполучень. Саме завдяки цьому вищевказане визначення вважається найбільш точним на сьогоднішній день. Аналізуючи лексичні запозичення в норвезькій мові, Е. Хауген поділив запозичені слова на два класи: необхідні (necessity borrowings) і надлишкові (luxury borrowings), уживання яких не має під собою достатніх лексико-семантичних причин, оскільки в таких невиправданих запозичень є еквіваленти в рідній мові індивіда.

Усі іншомовні слова, за Е. Хаугеном, діляться на такі три основні типи:

1) слова без морфологічної заміни, що зберегли в мові, яка їх запозичила, свій морфологічний склад (тобто запозичені слова);

2) слова з частковою морфологічною субституцією (запозичені морфеми);

3) слова з повною морфологічною субституцією, що зберігають лише значення прототипу, кальки [12, с. 344-382].

Отже, запозичені слова являють собою випадки повного переносу форми та значення іншомовного слова з різним ступенем фонетичної адаптації (асимільовані, неасимільовані). При запозиченнях-зсувах відбувається зрушення в значенні (позамовному контексті) лексеми рідної мови. При цьому значення новоствореного слова в мові-реципієнті може зовсім не збігатися зі значенням відповідного слова в мові-джерелі (омонімічні запозичення) або мати з ним дещо спільне (синонімічні запозичення). Другу підгрупу серед запозичень-зсувів становлять запозичення-утворення, що формуються шляхом перекладу всіх (точні) або лише деяких (приблизні) частин іноземного слова. Фактично точні запозичення-утворення в термінології Е. Хаугена відповідають калькованим одиницям у традиційному розумінні. Запозичення-гібриди - це складні слова, в яких одна з частин запозичена (являє собою запозичене слово), а інша є типовою для мови-реципієнта.

Класифікація, розроблена Е. Хаугеном, уважаєгься традиційною, або класичною. Саме її беруть за основу сучасні вчені під час дослідження природи іншомовних запозичень у різних мовах.

Своєрідним продовженням, а також розвитком ідей Е. Хаугена є концепція Л.М. Ваш, згідно з якою під терміном «запозичення» об'єднано низку різнорідних явищ, тому вводиться розмежування: власне запозичення та квазізапозичення (лат. quassi - «на зразок, наче»).

Власне запозичення, у свою чергу, діляться на такі групи:

1) варваризми - іншомовні слова та вирази, що вживаються без перекладу зі збереженням графіки й орфографії мови-джерела;

2) транслітерація - переклад з однієї графічної системи в іншу, передача чужої графіки за допомогою своєї графіки;

3) власне запозичення, чи запозичення у вузькому смислі, - слова, що прийшли з інших мов, передаються засобами своєї (рідної) графічної системи, які не зазнали суттєвих трансформацій;

4) інтернаціоналізми. Цей тип лексики є проміжним між запозиченнями та квазізапозиченнями.

Серед квазізапозичень виділяються такі групи:

1) власне переоформлення - запозичення, що зазнали трансформації в мові-реципієнті;

2) слова-міксти - переоформлені слова, але не можна сказати, вони були переоформлені в мові-реципієнті чи створені на її базі від запозиченого слова за певними мовними моделями;

3) слова-гібриди - рідні слова, створені на основі запозичених слів, але за правилами мови-реципієнта [2, с. 22-34].

Великий вклад в описання процесу запозичення іншомовної лексики зробив Л.П. Крисін. Він називає запозиченням «процес переміщення різноманітних елементів із однієї мови в іншу». Під «різноманітним елементами» маються на увазі одиниці мовних рівнів (фонології, морфології, синтаксису, лексики, семантики). Як наслідок цього, Л.П. Крисін розрізняє запозичення фонеми, морфеми, лексеми тощо. У вітчизняному мовознавстві прийнятий запропонований ним розподіл іншомовних слів на три групи:

а)запозичене слово;

б)екзотизм;

в)іншомовне вкраплення.

У свою чергу, запозичені слова представлені такими групами слів:

а)слова, що структурно збігаються з іншомовними прототипами, тобто слова, які змінені графічно й передаються відповідними фонемними засобами мови, що запозичує, без будь-яких структурних додавань;

б)слова, морфологічно оформлені засобами мови, що запозичує;

в)слова з частковою морфологічною субституцією [10, с. 68-70].

С.В. Гриньов класифікує запозичення за такими ознаками:

I. Час запозичення.

II. Мова-джерело запозичення.

III. Сфера вживання запозичених слів (загальновживані та спеціальні).

IV. Характер запозиченого матеріалу:

1) пряме чи матеріальне запозичення, тобто запозичення із чужої мови як матеріальної (звукової чи графічної) частини знака, так і його значення;

2) калькування, представлене трьома різновидами:

a) словотвірне калькування, що імітує чужу словотвірну модель при наповненні її своїм морфемним матеріалом;

b) смислове чи семантичне калькування, при якому у слів національної мови під впливом чужої з'являються нові значення;

c) фразеологічне калькування: по суті, це - дослівний переклад іншомовного виразу [7, с. 132-134].

Одну з найдетальніших класифікацій запозичень пропонує М.В. Орєшкіна, яка характеризує запозичену лексику за такими критеріями:

- за генетичною належністю до мов-джерел чи мовних сімей: індоєвропеїзми, арабізми тощо;

- за поширеністю в мовах світу: інтернаціоналізми, регіоналізми, локалізми, оказіоналізми;

- за ступенем засвоєння мовою-реципієнтом: повністю засвоєні, частково засвоєні, незасвоєні;

- за структурою запозиченого слова: чужа/іншомовна форма, змішана форма/напівкалька, власна/рідна форма/калька;

- за графічним образом запозиченого слова: власна графічна форма/іншомовні слова, чужа графічна форма/іншомовні вкраплення;

- за наявністю в семантиці запозиченого слова національно-культурного чи культурно-історичного компонента: екзотизми, варваризми, етнографізми, орієнталізми тощо;

- за лексико-граматичними класами: іменники, прикметники, дієслова, вигуки тощо;

- за тематичними групами: апелятивна запозичена лексика (суспільно-історичні, природні, культурно-побутові реалії й поняття), неапелятивна запозичена лексика (антропоніми, топоніми, гідроніми, етноніми);

- за стилістичним відтінком запозиченої лексики;

- за сферою використання: загальновживані й обмежені професійно/запозичені терміни;

- за часом запозичення: ранні (історичні, етимологічні, старі), пізні (сучасні, нові) [11, с. 7-75].

Цей перелік критеріїв можна було б продовжувати й деталізувати, тому що відмінності між групами запозичень не завщди є чіткими.

Сучасна українська дослідниця Л.М. Архипенко ділить англіцизми відповідно до широти вживання на дві групи: загальновживані англіцизми та англіцизми з обмеженою сферою вживання. Група загальновживаних англіцизмів включає в себе чотири основні категорії слів: давні англіцизми; колишні екзотизми; слова, у яких з'явилися на українському грунті нові значення; новітні англіцизми. Групу англіцизмів з обмеженою сферою вживання вона ділить на дві підгрупи: спеціальні та сленгізми/жаргонізми. Останні, на думку дослідниці, зазнають впливу моди на все американське [1, с.5].

Італійський учений Р. Гузмані визначає запозичення як «будь-яке явище мовної інтерференції, тобто контакту і взаємовпливу різних мов». Під мовами він розуміє не лише національні мови, а й індивідуальні говірки окремо взятих мовців, які формуються, запозичуючи елементи інших індивідуальних говірок. Науковець стверджує, що запозичення виникають як індивідуальне явище й надалі пропагуються (як і кожне нове слово, не обов'язково іншомовний термін) серед індивідів, поширюючись, зрештою, на все суспільство. Не варто, однак, зараховувати до запозичень так звані ксенізми (терміни, що позначають екзотичні поняття, відсутні в мові-реципієнті), які Р. Гузмані називає «оказіоналізми». Необхідно також бути уважними, аналізуючи «хибні запозичення», тобто слова, які лише за формою нагадують іншомовні, а насправді мають цілком італійське походження. Зазвичай вони є семантично автономними, не зважаючи на те що містять англійську основу. Крім того, вчений виділяє так звані «скорочені» запозичення, тобто неповні форми іншомовних виразів. Окрему групу становлять епоніми, терміни, які в мові-донорі були власною назвою, а в мові-реципієнті стали назвою загальною. Така трансформація інколи відбувається вже в мові-донорі й потім розповсюджується на інші мови [15, с. 35].

Р. Гузмані запропонував типологію залежно від шляху проникнення запозичення в мову-реципієнт:

1) пряме запозичення проникає усним шляхом через безпосередній мовний контакт у двомовних регіонах;

2) дистанційне запозичення потрапляє через писемні джерела;

3) опосередковане запозичення, тобто таке, що повернулося в мову, з якої прийшло, але після трансформації в мові-посереднику (casind: італійська - французька - італійська) [15, с. 117-118].

Інший італійський лінгвіст М. Дардано вважає, що будь-яке слово, взяте з іншої мови, є запозиченням. Учений класифікує запозичення на інтегровані та неінтегровані, тобто такі, які пройшли морфологічну й фонологічну адаптацію до італійської мови, і такі, які увійшли до неї в незмінному вигляді. Крім того, М. Дардано ділить запозичення на необхідні (денотативні) й надлишкові (конотативні). Перші позначають нове поняття, якого раніше в мові не було, а останні є лише іншомовною копією слова, яке вже існувало, і виконують не стільки номінативну, скільки прагматичну функцію [14, с. 291-313].

Ще одна класифікація була запропонована В. Пульчіні:

1. Запозичення. Вони можуть бути повністю неадаптовані і сприйматися як іншомовні форми, частково адаптовані, але такі, що сприймаються як іншомовні форми, й адаптовані. Варто зазначити, що деякі запозичення в семантичному плані можуть вкорінюватися в мову, зберігаючи при цьому іншомовну морфологічну форму, а деякі, навіть будучи повністю адаптованими, функціонують як запозичення.

2. Заміщення. У цю категорію входять переклад іншомовних конструкцій, які зберігають морфологічну форму та значення (калька); частковий переклад відповідно до правил морфології мови-реципієнта (часткова калька); новоутворення, тобто незалежний еквівалент, який дає загальне уявлення про предмет (довільна калька); семантичне запозичення, при якому рідному слову надається нове значення, таке, яке в іншомовного еквівалента (семантична калька).

Хибні запозичення. Вони можуть бути лексичними, морфологічними й семантичними. До них належать новоутворення з використанням іншомовних елементів, але таких, які не мають аналога в мові-донорі, скорочені запозичення та семантичні розширення, при яких запозиченню надається нове значення, якого немає в початковій мові [16, с. 151-167].

Отже, огляд наукової літератури із цієї теми засвідчує, з одного боку, відсутність єдності в підході до побудови класифікації запозичень, з іншого - недосконалість самих класифікацій, бо вони часто базуються на різних критеріях. Для створення цілісної картини такого складного явища, як запозичення, доцільно говорити не про одну узагальнену класифікацію, а про взаємопов'язану низку чи систему класифікацій, які змогли б відобразити такий неоднорідний предмет із різних боків. У перспективі подальшої роботи в цьому напрямі - створення узагальненої теоретичної бази для вивчення лексичного запозичення та оцінювання його адаптації в мові-реципієнті.

запозичений лінгвістика іншомовний

Література

1. Архипенко Л.М. Іншомовні лексичні запозичення в українській мові: етапи і ступені адаптації (на матеріалі англіцизмів у пресі кінця XX - початку XXI ст.): автореф. дис.... канд. філол. наук: спец. 10.02.01 «Українська мова» / Л.М. Архипенко. - X., 2005. - 20 с.

2. Баш Л.М. Дифференциация термина «заимствование»: хронологический и этимологический аспекты/Л.М. Баш// Вестник Моек, ун-та. Сер. № 9 «Филология». - М.: Изд. МГУ, 1989. - С. 22-34.

3. Блумфилд Л. Язык / Л. Блумфилд. - М.: Прогресс, 1968. - 608 с.

4. Будняк Д.В. Полонизмы в современном украинском литературном языке: автореф. дисс.... докт. филол. наук: спец. 10.02.01 «Украинский язык» / Д.В. Будняк. - К.: Издательство Киев, ун-та, 1991. -- 55 с.

5. Вайнрайх У Языковые контакты. Состояние и проблемы исследования / У Вайнрайх ; перевод с англ, и комментарии Ю.А. Жлуктенко ; вступит, ст. В.Н. Ярцевой. - К.: Вища школа, 1979. - 264 с.

6. Вайнрайх У Языковые контакты / У Вайнрайх ; перевод с англ. - К.: Вища школа, 1979. - 678 с.

7. Гринев С.В. Введение в терминоведение / С.В. Гринев. - М.: Московский лицей, 1993. - 309 с.

8. Жлуктенко Ю.О. Мовні контакти / Ю.О. Жлуктенко. - К.: Вид-во Київ, ун-ту, 1996. - 135 с.

9. Жлуктенко Ю.О. Структурне співвідношення моделі і копії при лексичному запозиченні / Ю.О. Жлуктенко II Вісн. Київськ. ун-ту. Серія № 9 «Іноз. філол.». - К.: Вища школа, 1975. - С. 15-18.

10. Крысин Л.П. Иноязычные слова в современном русском языке / Л.П. Крысин. - М.: Наука, 1968. - 208 с.

11. Орешкина М.В. К вопросу классификации заимствованной лексики / М.В. Орешкина II Функциональная лингвистика: материалы конференции. - Симферополь, 1994. - Часть I. - С. 73-75.

12. Хауген Э. Процесс заимствования / Э. Хауген II Новое в лингвистике. - Вып. 6.-М.: Прогресс, 1972. - 536 с.

13. DARDANO М. “The influence of English on Italian”, in: W. Viereck, W-D. Bald (a c. di), English in contact with other languages. - Budapest: AkademiaiKiado, 1986. -P. 231-252.

14. DARDANO M. “Lessico e semantica” in: A. Sobrero (a c. di), Introduzione all'italiano contemporaneo: le strutture. - Roma-Bari: EditoriLaterza, 1999. -P. 291-370.

15. GUSMANIR. Saggi sull'interferenza linguistica, vol. II. - Firenze: Casa Editrice “Le Lettere”, 1983. - P. 269.

16. PULCINI V. “Italian”, in: M. Gorlach (a c. di), English in Europe. - Oxford: Oxford University press, 2007. - P. 151-167.

Размещено на Allbest.ru