Окреслення основних векторів дослідження Івана Огієнка у галузі мовознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Окреслення основних векторів дослідження Івана Огієнка у галузі мовознавства

Століттями формувалась мовознавча спадщина нашого народу, багато митців, письменників досліджували українську мову, приділяли увагу лінгвістичним процесам, що відбувались у ній, узагальнювали матеріал, на базі якого робили висновки про певні закономірності функціонування мови, її причини виникнення та взаємозв'язок із людським мисленням. Таким метром став й Іван Огієнко, який розкрив духовний та лінгводидактичний потенціал рідної мови. Іван Огієнко був духовним лідером, людиною, яка стала втіленням просвітницького начала українського народу, громадським діячем. Ця багатогранна особистість присвячувала свій час культурному розвитку нації та всіма силами намагалась удосконалити життя українців, як в освіті, так у суспільно-побутовій сфері. Але окрім здобутків у своїй політичній та церковній діяльності, Іван Огієнко залишив величезну спадщину у галузі мовознавства та лінгводидактики.

Написані вченим понад півтора тисяч праць стосуються тієї чи іншої української ділянки історії, культури, мовознавства, філософії, історії держави, його дослідження і, зокрема, проблем окремішності й самобутності української мови, культури, історії української православної церкви, принесли йому ім'я та велич ученого світового масштабу. Але, де б і в якій сфері не працював, він завжди виступав, насамперед як державотворець: чи будучи міністром освіти, чи міністром сповідань в уряді УНР, чи будучи причетним до акту злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну Українську державу, чи працюючи над законом про державність української мови незалежно від того, де він був, - в Україні чи в еміграції.

Митець написав ряд фундаментальних праць: «Нариси з історії української мови» (1927), «Костянтин і Мефодій» (1927-1928), «Пам'ятки старослов'янської мови» (1927), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1927), «Повстання азбуки літературної мови у слов'ян» (1927). У 1937 р. І. Огієнко довів кількість своїх наукових праць до 441. З 1932 до 1939 рр. працював над перекладом Біблії та інших богослужбових книг із гебрейської та грецької мов на українську.

За будь-яких обставин, Іван Огієнко залишався тією постаттю із славної когорти визначних діячів українського відродження в широкому розумінні слова, що охоплює практично всі сфери суспільного буття, життя і діяльність якого досліджена ще не достатньо. Саме це засвідчує актуальність обраної для дослідження проблеми.

Діапазон інтересів ученого надзвичайно широкий, однак із упевненістю можна стверджувати, що провідну й найпильнішу увагу він приділяв проблемам вивчення лінгвістичних аспектів рідної мови та пошуку раціональних методів її навчання. Умові І. Огієнко вбачав «нашу національну ознаку,… нашу культуру, ступінь нашої свідомості» [5, с. 126]. На створення І. Огієнком мовознавчих праць впливало декілька факторів. З-поміж них: 1) природжена тяга вченого до питань мови, розуміння значення досліджень із мовознавчої проблематики для розвитку національної науки (практично не було такої галузі мовознавства, де б він не залишив свого сліду: кирилівська палеографія, церковнослов'янська мова, граматика (історична і сучасна), етимологія і семасіологія, фразеологія, лексикографія, стилістика тощо); 2) недостатня вивченість багатьох мовознавчих тем. Творчий доробок ученого в галузі лінгвістики надзвичайно плідний і різноманітний. З-поміж найважливіших його праць можемо відзначити: «Короткий курс української мови» (К., 1918), «Українська літературна мова 16 століття і український Крехівський апостол» (Варшава, 1930), «Складня української мови» (Жовква, 1935), «Повстання азбуки і літературної мови у слов'ян» (Жовква, 1937), «Історія української літературної мови» (Вінніпег, 1951), «Українська літературна мова: Граматичні основи літературної мови» (Вінніпег, 1951), «Український літературний наголос» (Вінніпег, 1952) та ін. Дочасно зауважимо, що наукові дослідження вченого мали не лише теоретичний, а й прикладний характер. І. Огієнко, що був вчителем за фахом і за покликанням, глибоко розумів проблеми сучасної йому лінгвістичної освіти, шукав оптимальні шляхи їх подолання [1, с. 34].

Глибоке переконання в тому, що «наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння» [5, с. 122] спонукала І. Огієнка до вироблення чітких засад навчання рідної мови та рідною мовою. Принагідно зауважимо, що практичний методичний доробок ученого в цій сфері надзвичайно розмаїтий. Він розумів, що орідномовлен - ня навчання можливе лише в тому випадку, коли спиратиметься на відповідне дидактичне і методичне забезпечення (навчальні посібники, підручники, читанки, наочні таблиці). Закономірною виявляється увага вченого до проблем практичного оснащення навчально-виховного процесу. З-поміж праць педагогічної проблематики найбільш актуальними, на нашу думку, були й залишаються: «Українська граматична література: Розгляд підручників по яких можна вчитися і вчити української мови» (К., 1908); «Українська граматика: Основи вкраїнського правопису: Підручник для 2-го та 3-го року навчання» (К., 1918); «Українська мова: Бібліографічний покажчик літератури до вивчення української мови» (К., 1918); «Рідне писання. Українська граматика: Основи вкраїнського правопису: Підручник для 1-го року навчання» (Київ-Львів-Відень, 1921); «Головніші правила українського правопису» (Тарнів, 1922); «Чистота і правильність української мови: Підручник для вивчення української літературної мови» (Львів, 1925) та багато інших.

Справжнім громадянським подвигом І. Огієнко можна вважати запроваджене ним у 1933-1939 рр. видання часопису «Рідна мова», де розкривалися найактуальніші проблеми українського мовознавства та лінгводидактики.

Часопис «Рідна мова» проіснував сім років. Оцінюючи його роль, Іван Огієнко зауважував: «Рідна мова дала нашому громадянству кілька сот цінних статей на най - різніші теми нашого мовознавства, а серед них багато керівних та провідних засад - ничого значення» [1, с. 269]. М. Тимошик з-поміж головних результатів функціонування означеного видання відзначає те, що на початку суто філологічне гасло «Для одного народу - одна літературна мова, один правопис», що було висунуте як кредо видання, поступово ставало «одним із засобів утвердження й здійснення ідеї національної соборності, ідеї об'єднання української нації» [5, с. 134].

Під впливом публікацій журналу відбуваються позитивні зміни в мові інших україномовних друкованих органів, що поступово переходять на загальноукраїнський літературний правопис. Іншим досягненням часопису були: зібраний авторами «Рідної мови» величезний фактичний матеріал для створення термінологічних словників, а також словників місцевих говорів; з маркою заснованої при часописі «Бібліотеки «Рідної мови» вийшла низка підручників, самовчителів, довідників української мови. Окрім цього, завдяки систематичним публікаціям кращих зразків українського красного письменства читачі не тільки України, а й Галичини й діаспори мали можливість ознайомлюватись як із творами української класики, так і з новинками поточного літературного процесу в Україні. «Рідна мова» була своєрідним науковим і культурним осередком, що протягом свого існування підтримував тісні контакти з провідними науковими центрами Європи, обмінюючись виданнями й поширюючи інформацію про українське мовознавство й літературознавство в усьому світі.

Як державний діяч, І. Огієнко відзначає, що «без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, нема нації, а без свідомості нації - нема державності, як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення» [2, с. 11]. Розвиваючи думку, вчений доходить висновку, що найголовніший і найцінніший елемент, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю, то соборна літературна мова, тому «держава, що не об'єднує всіх племен свого народу спільною соборною літературною мовою, завжди наражена й на політичне роз'єднання цих племен» [2, с. 13].

Погляди І. Огієнка достатньо категоричні; того, хто не зростав на рідній мові, вчений вважав загубленими для нації, він «ціле життя буде безбатченком, і справи рідної нації будуть йому чужі» [2, с. 27]. Жінку вчений вважав чулішою до рідної мови, а тому й впливовішою на мовне виховання дітей. Найсвятіший і найперший обов'язок кожної матері - навчати дітей своїх рідної мови й защепити їм правдиву любов до неї [2, с. 28]. Матір для Івана Івановича Огієнка є «найміцнішою твердинею збереження та плекання рідної мови».

Оскільки мову плекають з дитинства, то відповідно, що й у дитячому віці ми формуємось, як справжні українськомовні громадяни. Рідномовна політика громадянина повинна будуватися на десяти найголовніших мовних заповідях. Через надзвичайну їх важливість наведемо їх у повному обсязі:

1. Мова-то серце народу: гине мова - гине народ.

2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.

3. Літературна мова-то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її.

4. Уживання в літературі тільки говіркових мов сильно шкодить культурному об'єднанню нації.

5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією.

6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис.

7. Головний рідномовний обов'язок кожного свідомого громадянина - працювати для збільшення культури своєї літературної мови.

8. Стан літературної мови-то ступінь культурного розвою народу.

9. Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.

10. Кожний свідомий громадянин мусить практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідномовні обов'язки свого народу [2, с. 15].

Не залишилася поза увагою великого патріота рідної мови і наукова термінологія. Ось що він говорить з цього приводу: «Кожний учений мусить працювати для вироблення і усталення якнайкращої наукової термінології зі свого фаху» [2, с. 34]. Продовжуючи думку, педагог зазначає: «Усі вчені в своїх наукових працях, а надто в шкільних підручниках і в наукових статтях, мусять конче дотримуватися однієї для цілої нації спільної наукової термінології», адже, як підтвердив багаторічний досвід, «єдність наукової термінології - це сильний двигун розвитку науки, а тим самим і культури народу» [2, с. 35]. У контексті Огієнкових зусиль щодо захисту й утвердження наукової, політично незаангажованої концепції походження української літературної мови, що бере початок із IX століття, значний інтерес для нашої мовознавчої науки становить його раннє дослідження «Історичний словник української граматичної термінології» (1908). Це була початкова реалізація задуму Огієнка - зібрати докупи всі мовознавчі терміни й простежити, як змінювалися вони протягом усіх історичних періодів вивчення нашими науковцями історичної граматики української мови (від граматик Зизанія, Смотрицького, Павловського, а також граматик Вагилевича, Левицького, Лозинського, Лучкая до нашого часу). Цінність словника в тому, що до нього було залучено немало слів-термінів від по - чатків зародження української граматичної літератури, аби читачеві було видніше, яким шляхом розвивалася термінологія української мови. З особливим наголосом акцентував автор словника увагу на те, що, беручи в основу методології історичний підхід, що дає дослідникові найбільше об'єктивності, він ніде в своїх працях не виступав «законодавцем моди», а скрізь старався бути об'єктивним істориком того, що було і що є в житті нашої мови. В єдиному місці дозволив собі емоційний відступ, констатуючи тенденцію до збільшення іноземних запозичень в українській мові: «…Наша власна українська мова в її різних численних говірках така багата, така колоритна, що просто гріх перед своїм народом поповнювати літературну мову нашу непотрібними позичками з мов чужих, скажемо, з польської чи московської» [3, с. 15].

Після його смерті, згідно із заповітом, уся рукописна спадщина, зокрема й теки з «Етимологічно-семантичним словником української мови» передавалися Інституту дослідів Волині у Вінніпезі. Через різні обставини рукопис словника виявився далеко не готовим для друкування. Словник, про який йдеться, має ряд визначальних особливостей.

Перша. Іван Огієнко, маючи значний досвід укладання тлумачних словників, наводить величезний ілюстративний матеріал, аби дати можливість читачеві простежити розвиток того чи того слова «в живій тканині мови». Цінними з огляду на це є посилання на лексику творів Памва Беринди та Лавріна Зизанія, які рідко використовують наші мовознавці, але які переконливо засвідчують українські народні корені багатьох церковнослов'янських слів.

Друга. У своїй великообсяговій праці автор залишається вірним своєму лозунгові, адресованому до всіх українців світу: «Для одного народу - одна літературна мова, один правопис».

Третя. Огієнко одним із перших українських мовознавців, на противагу офіційним представникам радянської мовознавчої науки, глибоко науково виділяє значний лексичний ряд в українській мові давньоєврейського і тюркського походження, що стало можливим після багаторічної праці над україномовним перекладом Біблії із староєврейської і грецької мов. Магдалина Куцюк образно назвала видання цього унікального словника пам'ятником Огієнкові на словникотворчій українознавчій ниві [1, с. 126].

Отже, Іван Огієнко став безперечним лідером у сфері мовознавства, охопивши кожну галузь нашої української мови, привнісши у неї нові віяння, систематизувавши мовний матеріал. Автор був поєднувальною ланкою між народом та вічним вогнем невмирущості рідної мови, людиною, яка, як Прометей, несла іскри з українського джерела в маси.

Список використаних джерел

лінгвістичний український мова

1. Огієнко І. Історія української літературної мови / І. Огієнко. - К.: Либідь, 1995. - 294 с.

2. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки / І. Огієнко. - Львів: Фенікс, 1995. - 46 с.

3. Огієнко І. Рідна мова в українській школі. Замітки з методики рідної мови / І. Огієнко. - К.: Книгарня Є. Черепівського, 1918. - 32 с.

4. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. - К.: Довіра, 1992. - 141 с.

5. Тіменик З. Іван Огієнко (Митрополіт Іларіон) 1882-1972: життєписно-бібліографічний нарис / З. Тіменник. - Львів: Наук. тов-во ім. Т. Шевченка у Львові, 1997. - 227 с.

Размещено на Allbest.ru