Звуковий лад віршів полтавських митців в естетичному вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Звуковий лад віршів полтавських митців в естетичному вимірі

Українець Л.Ф. Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Анотація

У статті проаналізовано тенденції та закономірності функціювання вокальних і консонантних одиниць як експонента динаміки естетичного сприйняття художньої мови полтавських митців. Незалежно від дискурсивних пріоритетів майстри поетичного слова (Микола Костенко, Наталія Баклай, Лідія Віценя, Наталка Фурса, Олена Гаран, Ольга Хало) естетичні виміри дійсності часто розглядали в контексті удосконалення звукового ладу віршів. Моделювання поетичних образів фонічними засобами належить до вишуканих версифікаційних прийомів, тому увага кожного автора до цієї вербальної категорії демонструє прикметні риси його індивідуального стилю.

Ключові слова: естетика вокальних і консонантних одиниць, українська поетична мова, конотація, асоціація, художній дискурс полтавських митців.

Вступ

Постановка проблеми. На початку ХХІ ст. художній дискурс полтавських митців привертає увагу творчим летом думки, тією духовною суверенністю, яка в історичному поступі України до загальнолюдських цінностей так потрібна сьогодні в усіх сферах життя, а особливо на ниві мови. І це природно, адже Полтавська земля завжди дивувала світ літературно-художніми талантами, естетичний і світоглядний орієнтир яких був освячений емоційною чуттєвістю пісень легендарної Марусі Чурай, іскрометним сміхом Івана Котляревського, історичною правдою Панаса Мирного, громадянською позицією Володимира Короленка. «Збереження кращих надбань і відкритість до нових творчих пошуків» [9, с. 9] стали прикметними рисами стилю різних поколінь полтавських майстрів слова, які продовжують сповідувати принципи моделювання зображувально-виражальних засобів художнього дискурсу в руслі філософських поглядів Григорія Сковороди: «естетика наслідування» має завжди поступитися перед «естетикою творення» [14, с. 4].

Емоційно-експресивна чуттєвість, що є наслідком естетичного сприйняття дійсності, як концептуальна категорія художнього мислення зримо позиціонована в поетичному доробку полтавців, чиї твори, на думку В. Мелешко, «вирізняються міцно вкоріненою в народну традицію світоглядною позицією і манерою письма» [9, с. 10]. У віршах особливо прикметною є естетизація звукового континууму, іманентна спроможність якого уможливлює нові лінгвістичні ракурси студіювання не лише персоніфіковано окресленого художнього дискурсу, але й національних стратегій моделювання мовної картини світу. Відсутність системного аналізу звукового ладу віршів полтавських митців суттєво збіднює наші уявлення про тенденції розвитку сучасної художньої мови, яка «починається не тільки у сфері слова чи, глибше, морфеми, а й у сфері фонеми, звуку» [20, с. 219].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Естетична привабливість української поетичної мови здавна була предметом особливої уваги багатьох письменників (І. Франко, В. Самійленко), літературознавців (В. Ковалевський, Г. Сидоренко, А. Ткаченко), перекладачів (Б. Антоненко-Давидович, І. Качуровський), істориків (М. Грушевський), всесвітньо відомих публіцистів та культурно-освітніх діячів (І. Огієнко). Не менш важливою вона залишалася й для вітчизняних лінгвістів -- В. Ващенка, В. Коптілова, О. Сербенської, П. Тимошенка, Н. Тоцької, І. Чередниченка, В. Шиприкевич та ін.

Наприклад, В. Ващенка -- дослідника стилістичних явищ в українській мові середини ХХ ст. -- цікавив звуковий континуум із погляду семантичної й стилістичної організації її змістових парадигм [1, с. 11], а І. Чередниченка, відомого в україністиці знавця функціональних та персонально окреслених дискурсів, приваблювали потенційні можливості змістовного звукозапису в аспекті власне стилістичної характеристики художнього мовлення [23, с. 125-216].

Нормативно-регулятивного критерію у сфері моделювання особливостей комунікативного процесу залежно від мети висловлювання й іллокутивних намірів мовця дотримувався й тонкий знавець звукових особливостей В. Коптілов, який семантичне навантаження й естетичні параметри фонетичної моделі віршів вважав визначальним чинником стилістичної виразності української літературної мови [6, с. 211-243].

Слід зауважити, що в україністиці ХХ-ХХ ст. звуковий лад поезій науковці зазвичай розглядали як важливий елемент фонетичної краси мови (В. Самійленко [12]; П. Тимошенко [18], Н. Тоцька [21], і цьому сприяли експериментально обґрунтовані лінгвістичні погляди на естетичні перспективи ритміко-інтонаційної системи В. Шиприкевич [24, с. 19] та норм наголошування (О. Сербенська [13], В. Винницький [2]). Такі дослідницькі стратегії домінували передовсім в окресленні евфонічних засад ритміки сучасних віршів (В. Ковалевський [5], Г. Сидоренко [15; 16; 17]) і, по суті справи, виявилися важливим параметром для формування культури української мови в різні періоди її розвитку і в різних комунікативних локаціях. «Ідеї соборності української літературної мови для всіх українських земель, для всіх українців на материковій Україні й у близькій та далекій діаспорах» [19, с. 42] стали визначальними, наприклад, для всесвітньо відомого церковного й громадського діяча І. Огієнка (митрополита Іларіона), який у виформовуванні системи навіть правописних засад рідної мови дотримувався, за нашим глибоким переконанням, асоціативно-естетичної інформативності тих звукових одиниць, артикуляційно-акустичні ознаки та функційна активність яких відображає національні пріоритети мовної картини світу [11, с. 67-70; 10, с. 162-163].

«Звуки мови з погляду їхньої естетичної (евфонічної) та емоційної функції» [4, с. 9] були предметом тривалого спостереження й для українського літературознавця й перекладача І. Качуровського, який у науковій розвідці «Фоніка» характеризує стратифікаційні риси художньо ритмізованої мови з позицій «звукової цілости» [Там само]. Цей мюнхенський автор багатьох поетичних творів генералізував ідею символіки та містики звукового «інструментарію» ритмізованих рядків, окреслюючи інноваційні тенденції розвитку поглядів на конотаційно мотивовану естетичну трансформацію вербальних одиниць передовсім фонологічного -- не лише морфологічного, синтаксичного чи лексико-семантичного -- мовного рівня.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Оскільки в поетичній мові «внутрішній зв'язок між звучанням та змістом із прихованого стає очевидним, виявляється найбільш відчутно та інтенсивно» [3, с. 24], то для сучасної української фоностилістики виникла нагальна потреба обґрунтувати з теоретичного й практичного погляду концепцію породження додаткових естетичних та почасти семантичних мікро (макро)сем, які в поетичному тексті виникають завдяки актуалізації повторів вокальних і консонантних одиниць. Розвиток фоносемантики -- нового напрямку в дослідженні звукових одиниць мови [7] -- уможливлює пояснення поетичного образу на засадах саме конотаційного мотивування -- інтенційного механізму інтенсифікації естетичного ефекту художнього типу комунікації. Відома дослідниця лінгво-естетичної інтерпретації буття в українській поетичній мовотворчості О. Маленко вважає, що футуристичні експерименти зі звуковими комплексами є чи не найпереконливішим доказом моделювання енергетично заряджених акустичних образів, які «тяжіють до первинного, культурного, не обробленого лінгвокреативного акту» [8, с. 184]. Саме повтори абстрактних «сполук із голосовою акцентуацією конкретних звуків створюють відповідну вібрацію, отже, сприяють звільненню енергії <...>» [8, с. 184-185].

Мета статті. Сучасна лінгвостилістика потребує системного аналізу механізмів моделювання метафоричного образу вербальними засобами, тому метою нашого дослідження було виявити тенденції - закономірності функціювання вокальних і консонантних одиниць як експонента динаміки естетичного сприйняття української поетичної мови полтавських митців.

художній мова метафоричний естетичний

Виклад основного матеріалу дослідження

Поетична мова -- особливий різновид знакової системи людського суспільства -- характеризується стислістю та емоційною досконалістю завдяки гармонійній єдності змісту й форми. Для інструментовки поетичної мови важлива самобутня поліфонія, що є наслідком фонологічної організації слова на синтагматичному рівні. Формування нормативних звукових еталонів як вияв національної специфіки впливає на реалізацію вокальних та консонантних одиниць у художньому дискурсі української мови. Прикметно, що «найпотужніше на полтавських теренах представлена поезія переважно жіноча <...> чуттєва і сильна змістовно» [9, с. 11], а це впливає, поза всяким сумнівом, на особливості функціювання звукових одиниць у руслі естетики як лінгвостилістичної категорії.

Аналізуючи поетичну мову полтавських майстрів художнього слова (Наталія Баклай, Лідія Віценя, Наталка Фурса, Олена Гаран, Ольга Хало, Микола Костенко, Раїса Плотнікова, Сергій Осока, Людмила Овдієнко та ін.), свої погляди ми узгоджували з концепцією фонетичної вмотивованості слова (О. Потебня), дослідженнями символіки українських голосних і приголосних (В. Левицький), а також перспективою розвитку конотативної семантики лексем (В. Телія).

Звуковий лад віршів полтавських митців привертає увагу своєю вишуканою стриманістю, збереженням того інтенційного мірила, яке притаманне поетам, чиї емоції підпорядковані естетичним вимогам соціуму.

З-поміж голосних вияскравлюється передовсім голосний [о]:

Над Сніпородом молитовна вись

Де темне око озера мочарного

Ввібрало зойк <...> (Микола Костенко «Осінь в Україні»).

Авторські інтенції трансформують цей вокальний сегмент у термінах символічного розміру, наділяючи його поняттям «великий» [7, с. 26], а це генералізує аудіально-візуальну конотацію як носія голосових імпульсів відповідної емоційно-експресивної тональності.

Така спроба асоціативного осмислення диференційних та інтегральних рис цієї лабіалізованої вокальної одиниці заднього ряду, середнього ступеня підняття є ознакою експресивного мовлення, наприклад, Людмили Овдієнко: Ой, мамо, мамочко, суничко з кладовища, Розлука довшає, а шлях до тебе - ближче (Людмила Овдієнко «Моє чуже село»).

Більший акцент на мікро (макро)семі, що позиціонує голосний [о] як носія інтенційної семи кругла форма, спостерігаємо у віршах Ольги Хало: Згоріло сонце, і застигло літо («Відлуння Чорнобиля»), Лідії Віцені: Долин долоні сонячно простерті («Грім у Коктебелі») та Сергія Осоки: Сонце в очах кривавить, / Сипле у вічі цвітом («Сонце в очах кривавить»).

Осмисленню артикуляційно-акустичних парадигм поетичного дискурсу в контексті формування стильової специфіки української поетичної мови допомагають конотаційні вектори голосного [и]:

Не зурочуй приплив -

ім важливо лишитися мирними (Наталка Фурса «Остання з новин»).

Звукове генерування поетичних текстів залежить і від асоціативних властивостей консонантної системи, зосібна категорії глухих приголосних, відсутність роботи голосових зв'язок у яких є інтенційно вагомою ознакою акустично релевантної шумової парадигми.

Переформатувати емоційну й семантичну площину такого поетичного дискурсу допомагає, безперечно, й звукова оболонка ключового слова самота або сльоза: Сльозою скрапує сльоза осіння (Наталія Харасайло «На скибці дня гірчить туману дим»). Часто авторська інтенція увиразнює с-континуум іншими глухими приголосними, серед яких -- губний вибуховий [п]: В попіл сповита теплий Гола несміла стежка (Сергій Осока «Очі твої -- неслава»).

Так, свистячі спіранти [с], [с'] здатні формувати в образному мовленні полтавських письменників художньо й експресивно досконалий образ, мотивований психологічною конотацією -- репрезентантом суму, невпевненості, самотності:

Світло в домівках погасили,

Скрипнув сніг... (Наталія Харасайло «Чекання»).

Особливою конотаційною аурою наділений звуковий лад віршів, що є наслідком так званого підхоплення: І відзорить не зірка, а сузір'я, / Бо кожне слово - рана і надрив (Раїса Плотніко- ва «Реквієм по імені»).

Висновки й перспективи дослідження

Естетика артикуляційно-акустичної парадигми поетичного дискурсу полтавських майстрів, детермінована конотаційною мотивацією, зазвичай привертає увагу до трансляції авторських смислових орієнтирів, а відтак -- до формування стильової специфіки української поетичної мови, накреслюючи пріоритети подальших спостережень за національними рисами українського звукопису.

Список літератури

1. Ващенко В. С. Стилістичні явища в українській мові / В. С. Ващенко. - Харків: Вид-во Харків. держ. ун-ту імені О. М. Горького, 1958. - 228 с.

2. Винницький В. М. Наголос у сучасній українській мові / В. М. Винницький. - К.: Рад. школа, 1984. - 160 с.

3. Демченко А. В. Українська постмодерна література: Юрій Андрухович / А. В. Демченко. - Херсон: Айлант, 2004. - 24 с.

4. Качуровський І. Фоніка. Ч. 7 / І. Качуровський. - Мюнхен: Український Вільний Університет, 1984. - 208 с.

5. Ковалевський В. В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. Спроба систематики / В. В. Ковалевський. - К.: Рад. письменник, 1960. - 235 с.

6. Коптілов В. В. Фоностилістика / В. В. Коптілов // Сучасна українська літературна мова. Стилістика / за заг. ред. акад. І. К. Білодіда. - К.: Наук. думка, 1973. - С. 211-243.

7. Левицкий В. В. Семантика и фонетика: пособ., подготовл. на материале эксперимент. исследований / В. В. Левицкий. - Черновцы, 1973. - 104 с.

8. Маленко О. О. Абсурд як лінгвостилістична категорія. Спроба віднайдення сенсу (на матеріалі текстів української постмодерної поезії / О. О. Маленко // Лінгвістичні дослідження: зб. наук. праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди / відповідальний за випуск О. А. Олексенко. - Харків, 2010. - Вип. 30. - С. 180-185.

9. Мелешко В. Літературна Полтавщина: від давнини і до сьогодні / Віра Мелешко // Біла альтанка: Збірник творів письменників Полтавщини / За ред. О. Гаран, Н. Фурси і С. Осоки. - Полтава: Полтавський літератор, 2007. - С. 3-13.

10. Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису: популярно-науковий курс з історичним освітленням; вид. друге / проф. Іван Огієнко. - Вінніпеґ, Канада: Накладом товариства «Волинь», 1990. - 216 с.

11. Огієнко І. Про українські приголосні / І. Огієнко // Мовознавство. - 1990. - № 1. - С. 67-70.

12. Самійленко В. І. Дбаймо про фонетичну красу мови // Самійленко В. І. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади: поезія / В. І. Самійленко; вступ. ст., упоряд., приміт. М. Г. Чорнопиского, ред. П. І. Орлик. - К.: Наук. думка, 1990. - С. 496-500.

13. Сербенська О. А. Культура усного мовлення: навчальний посібник / Олександра Сербенська. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. - 212 с.

14. Сидоренко Г. К. Поет високого класу / Г. К. Сидоренко // Вісник Київського університету. Серія філології. - К.: Вид. обПєднання «Вища школа»; Київський державний університет, 1974. - С. 3-8.

15. Сидоренко Г. К. Від класичних нормативів до верлібру / Г. К. Сидоренко. - К.: Вища шк., 1980. - 184 с.

16. Сидоренко Г. К. Віршування в українській літературі / Г. К. Сидоренко. - К.: Рад. письменник, 1962. - 175 с.

17. Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка / Г. К. Сидоренко. - К.: Вид-во Київського ун-ту, 1967. - 183 с.

18. Тимошенко П. Д. Засоби милозвучності (евфонії) української мови / П. Д. Тимошенко // Українська мова в школі. - 1952. - № 4. - С. 19-22.

19. Тимошик М. Життєвий подвиг Івана Огієнка як взірець для наслідування / Микола Тимошик // Дивосло- во. - 2007. - № 1. - С. 40-44.

20. Ткаченко А. О Мистецтво слова: підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів. - 2-ге вид., випр. і доповн. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. - 448 с.

21. Тоцька Н. І. Засоби милозвучності української мови / Н. І. Тоцька // Українське мовознавство: міжвідом. наук. зб. / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. - 2000. - Вип. 22. - С. 3-9.

22. Франко І. Я. Леся Українка // Франко І. Я. Вибрані твори / І. Я. Франко. - Львів: Видавництво «Каменяр», 1977. - С. 223-244.

23. Чередниченко І. Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови / І. Г. Чередниченко. - К.: Рад. школа, 1962. - 495 с.

24. Шиприкевич В. В. Питання фоностилістики / В. В. Шиприкевич. - К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1972. - 88 с.

Размещено на Allbest.ru