Поховальний обряд Центрального Поділля: етнолінгвістичні студії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поховальний обряд Центрального Поділля: етнолінгвістичні студії

І.В. Гороф'янюк

Реферат

УДК [8.11.161.2'282.3:393](477.43/.44)

Поховальний обряд Центрального Поділля: етнолінгвістичні студії

Аннотация

Погребальный обряд Центрального Подолья: этнолингвистические студии

Горофянюк И.В.

Исследование освещает структуру, номинацию традиционного погребального обряда Центрального Подолья и верования, связанные с этим обрядом. Засвидетельствовано, что центральноподольськие говоры имеют широкий арсенал номинативных средств, архаичных по происхождению и вариативных по форме, для вербализации всех этапов погребального обряда и реалий, связанных с ним.

Ключевые слова: обрядодействие, номинация, говор, погребальный обряд, Подолье.

Summary

The research focuses upon the structure, nomination and beliefs of the traditional Central Podillia burial rites and on the ways of reflecting them in the dialect language. It has been concluded, that vocabulary of the Central Podillia dialects connected with traditional burial rites clearly reflects the structure of the appropriate rituals and belongs to the archaic register of the dialect vocabulary.

Keywords: custom, nomination, dialects, burial rites, Podillia.

Зміст статті

Поховальний обряд слов'ян серед явищ традиційної народної культури становить чи не найбільшу цінність як матеріал для етнолінгвістичних досліджень. Передовсім це зумовлено консервативністю обряду: смерть, а ще більше стан людини після смерті ще й дотепер приховує чимало таємниць, а невідоме споконвіку лякало людину. Отож і маємо в наших пращурів та сучасників неусвідомлену містичну повагу до поховального обряду, який шанують і максимально зберігають у вигляді, успадкованому від батьків, бо вірять, що будь-яке відхилення неминуче буде покарано.

Саме в консервативності цього обряду дослідники (В.В. Іванов, Л.Г. Невська, О.О. Седакова та ін.) вбачають причини типологічної однорідності традиційного поховального обряду східних слов'ян, що актуалізує розгляд найважливіших типологічних ознак слов'янського поховального обряду в контексті загальної (інваріантної) схеми, звертаючись до його локальних варіантів [7, с. 45].

Поховальний обряд слов'ян здавна привертав увагу в першу чергу етнографів: прикметно, що перші свідчення про східнослов'янський поховальний обряд відомі нам ще з "Повісті временних літ". Щодо записів українського поховального обряду, то найбільше їх припадає на кінець ХІХ - початок ХХ ст. [докл. див.: 6, с. 17-23]. В українському мовно- етнографічному континуумі на сьогодні відомі системні дослідження поліського (М. та С. Толстиє, В.Л. Конобродська, В.Л. Світельська, О.О. Седакова), волинського (Л. Ленчевський), гуцульського (В.М. Гнатюк, М. Зеленчук, М.В. Бігусяк, Р.Б. Гузій), бойківського (Ю. Кміт), слобожанського (В.Ю. Дроботенко) поховального обряду, натомість Поділля залишається лакуною в українському інформаційному просторі традиційного поховального обряду.

"Лексика східнослов'янського поховального обряду, як і будь-яка інша обрядова термінологія, може бути описана тільки в контексті обрядової реальності: ритуальних предметів і дій, складу і спеціально оговорених якостей виконавців, свого роду синтаксису, за правилами якого розрізнені елементи... вибудовуються в текст певного обряду" [9, с. 204]. Тому за мету нашої розвідки ми ставимо репрезентацію широкого корпусу спеціальної лексики поховального обряду Центрального Поділля в контексті самого обрядового тексту, тому предметом аналізу є номінативний аспект та акціональний - предметно-діяльнісний план досліджуваного обряду.

Емпіричною базою розвідки слугували польові записи, здійснені за спеціальним питальником упродовж 2010-2014 рр. у 13 н.пп. Вінницької та Хмельницької областей при комплексному вивченні регіональної лексики Поділля.

В.Л. Конободська зауважує, що етнолінгвістичне дослідження поховального обряду передбачає аналіз досить складного комплексу раціонально-практичних та ритуально-магічних дій, їх виконавців, реальності й атрибутики, яка супроводжує та оформляє поховання і поминання померлого, а також обрядів, звичаїв, вірувань, пов'язаних зі смертю, похованням, із міфологічними уявленнями про душу [7, с. 43].

Номінація поняття `безнадійно хворий, умираючий' у досліджених подільських говірках розгалужена. Найуживанішими є назви, що безпосередньо вказують на близьку смерть, - номінативні одиниці з коренем -мер-, що сягає індоєвропейського *mer- / *mor- (В.В. Іванов, етимологізуючи утворення від індоєвропейського кореня *mer- / *mor-, пов'язує його давнє значення зі `зникати', що свідчить про його евфемічне походження [5]): присмерт'і (1-2, 4, 1012 Див. Список населених пунктів.), при сМерт'і (2, 4), в'ін / во'на уже поморе (5, 9). Безпосередньо вказують на смерть також назви, що містять мотив могильної ями: однойу нОгойу у мо^гил'і (4, 12). Мотив утрати життєвих сил людиною формує назви бе^изна ¹ д 'іїниї (5), без ¹ помошниї, ¹ б 'ідниї ¹ дуже, ¹ нем 'ічниї (6), прирече^иниї (8), ¹дуже сла ¹ биї (6). Тема потойбічного світу, переходу в нього формує описові назви на позначення приреченого стану: о ¹ днойу но ¹гойу на ц'ім 'с ¹ в 'іт 'і / а о ¹ днойу на т'ім (7), йо\му жи^т':а не^{и 1}видно (10). Водночас номінативні одиниці на зразок не буде, що є нейтральними з погляду міфологічного наповнення, - результат дії табу та евфемізації: з ¹ н 'ого н 'і ¹ чого не^и буде (1), в'ін у Же не^{и 1} буде (3), з ¹ цейі л 'у ¹ дини уже н 'і ¹ чого не ¹ буде (4), з ¹ нейі ¹ толку уже н 'ійакого не^{и 1} буде (9).

Для номінації процесу агонії в подільських говірках поширені номінативні одинці, які репрезентують певну дію чи стан умираючої людини: кон ¹ чина (3, 6), к'ін ¹ чайец'а (1, 7, 10), кон ^[чайец'а (7, 10), к'і ^[нец' прЖшоу (6), \марен':а (4), [марит', св'ідом'іст' ^[йакоби ¹губит (6), н'і ^[йак не [може в'ід'іІ'ти (4), помирайе у [муках, страбайе (6), мучиц'а (9). Уявлення про (6).

душу та форми її існування репрезентовано номінативними одиницями Бог ¹душу заби^райе (9), дуШа їде п'ід небЄса (11), дуШа п 'іш)ла (9), в'ідходити на тої св'іт (8). Описові номени гр 'і'хи спо'кутуйе (6), по'кутуйе гр'і'хи (7), йа'к'іс' гр 'і'хи не пус'кайут (4) утілюють ідеї кари, розплати людини за гріхи: 1кажут йак'шо тут ¹перед с'мерт 'у 'мучиц'а стра'дайе /гр'і'хи спо'кутуйе то уже ко'ли поми'райе то уже ¹легше йо'му по^пасти у раї //(6).

Відомий комплекс обрядодій для полегшення процесу переходу душі в інший світ: присутні дотримувалися тиші, заборонялося голосити, щоб не злякати і не збити душу з дороги: ну йак'шо в'ідбу'вайец'а / поми'райе л'у'дина / йак хтос' йе то нак'рийе ти'хен'ко Тростин 'койу // т'реба не кричати / не гвауту'вати / не тру'сити цим поми'райучим / а ¹дати йо'му 'тихиї спо'к'іїниї час / шоб ц'а л'у'дина спо'к'іїно по'мерла // т'реба накурити п'ростин'койу і зали'шити са'мого / зо дв'і го'дини шоб в'ін пос'м'ертно успо'койіус'а // а йак уже прої'де два ча'са / то уже 'можна / бо йе так шо в'ін 'н 'іби поми'райе / а Бог да'йе 'йому ше йа'киїс ' час на жи'т 'а / то в'ін ожи'вайе // то йо'го не зач 'і'пайут / 'думайут шо ше ожи'йе //

Обов'язково запалювали свічку, іноді особливу - смер 1 тел'на (7), стр'і 1 тенс'ка с'в'ічка (6), що освячена на Стрітення. Ця традиція відома також західним слов'янам [12, т. 1, с. 91]. За свідченнями інформаторів, 'перед са'мойу с'мерт'у т'реба закро'пити во'дичкойу і 'дати с''в'ічечку у руки то йак'шо л'у'дина поми'райе з с ''в'ічкойу то йі'йі 'йакоби 'легше / так ка'зали 'л'уди // (6); йак уже л 'у'дина кон'чайец 'а / то да'йут у 'руки с'в 'ічку / за'пал'уйут йі'йі / шоб н 'іх'то не кри'чау / шоб не забити з до'роги / бо т^д 'і ше 'дуже 'мучиц 'а ц 'а л'у'дина // (10).

У с. Вербка Чечельницького р-ну Вінницької обл. засвідчено не відомий іншим регіонам спосіб полегшення передсмертних страждань людини, пов'язаний з використанням ярма та інших обрядодій: йак'шо л'у'дина не^и 'може у'мерти то заби'рали у 'нейі зп'ід голо'ви подушку і к'лали ку'фаїку / а'бо 'каже шо 'може л'у'дина ко'лис' у жи'т ':і спа'лила йар^мо / це шо на во'л'іу над 'і'вали ко'лис ' / та ї 'може во^на 'того не^и 'може у'мерти / то к'лали йар^мо п'ід 'голову / 'каже шо йак'шо йар^мо спа'лити / то л 'у'дина неи умре / а бу'де 'мучитис'а 'доуго у 'муках //. Прикметно, що засторога "куряче пір'я не дає померти" є спільнослов'янською [12, т. 3, с. 64]. Використання ярма в поховальному обряді, припускаємо, є рудиментом архаїчної традиції слов'ян везти покійника на санях (навіть улітку), у які запрягали тільки волів [12, т. 1, с. 410].

Уявлення про смерть як перехід в інший локус втілюються в мотиві шляху як провідному в поховальному обряді слов'ян, який уже включається на першому етапі обряду: а йак уже по'мерла то уже в'ідкри'вайут 'в'ікна / д'вер'і / об'і'зател'но в'ідкри'вайут во'рота / шоб за'ходили 'мерш'і до 'н'ого // (4). Звичай цей давній і поширений у всіх східних слов'ян [17, с. 411].

Коли ж душа залишила тіло, тоді наступила смерть. Загалом для говірок Центрального Поділля характерне вживання прямої номінації смерті - деривати від кореня -мер- (-мир-): уми рати (1-3, 6, 8-9, 12), смерт ' (1, 3-4, 6, 8-12), смерт' приїш'ла (7). Та все ж таки простежуємо тенденції до уникнення прямої назви смерті: к'і¹нец ' (2-4, 6, 8), кон ¹ чина (6-7), к'іннчайец':а (2-4, 7, 9), ко ¹нати (4, 9, 11-12), до ¹ходити (3), ско'нати, с'к'інчитис'а, не'ма (9), в'ід'ходити / їти на тої св'іт (8-9), л'аг'ти на 'лауку (9). Зафіксовано і зневажливі, іронічні назви смерті, що постали на підставі осмислення зовнішньої фізичної подібності: ^'ноги прос'т'аг'нуу, 'гоч 'і 'виторошчиу (12), 'дуба дау (усі н.пп.).

Корпус назв померлої людини в подільських говірках розгалужений. Це деривати від різних коренів, утворені за різними словотвірними моделями за допомогою різних засобів словотвору, похідні від різних частин мови, поширені в різних фонетичних варіантах, що співіснують на одній території чи по-різному локалізовані в подільських говірках. Найпоширенішими є іменникові та дієприкметникові номінації: по ¹к'іїник (1-2, 6-10), по ¹ коїн'ік (3, 9, 12), померлиї(6, 8), мрец ' (2-3), не^иб'іжчик, труп (3). Спецальні назви вживають для тих, кого пос ^тигла ¹нагла смерт ' (6): сам се ¹ бе погу) биу з с'в'іта (6), сам се'бе згу'биу (6), нак^лау на ¹себи ^руки (9), само'губец' (6) `самовбивця', <sup>1</sup> в'ішал'ник (1-4, 9, 12), по <sup>1</sup> в'ішал'ник (7) `той, що повісився', 'топл 'аник `той, що втопився' (9).

Обмивання та одягання померлого певною мірою зумовлене практичними потребами та морально-етичними нормами, проте такі фактори, як обов'язковість обмивання (навіть коли померлий мився перед самою смертю) і часто його суто символічний характер свідчать про нього як про ритуально-магічний акт, оскільки вода в традиційних уявленнях наділена очищувальними властивостями не лише фізичного характеру.

Подільські назви цього процесу представлені такими дериватами: ¹мийут (3, 5-6, 8-11), обмиСвайут' (2, 7, 12), обми^Сван ':а по^Скоїн 'іка (7): ко^Сли поморе / обмиСван ':а по^Скоїн 'іка // спец 'і¹ал 'н 'і та 1 к'і ^Сл 'уди при ¹ход 'ат / обми 1 вал 'ники // хл 'і 1 бец ' да 1 йут / хус 1 тину да 1 йут //(7). Крім цього, чоловіка поб^Срийут / пан'іс 1 т'і по:б^Ср'ізуйут (3), 1 чешут запл'і¹тайут / йак 1 шо це 1 ж'інка (6). Спостережено, що в різних населених пунктах усталилася своя традиція щодо виконавців обмивання та одягання померлого. Виявлено два варіанти реалізації обрядодії, створені на опозиції свій - чужий: сво 1 йі Мийут '(11)- Мийут чу 1 ж 'і там дв'і 1 ж 'інки би ^Срут (5), ко^Слис' бу^Сли ба^Сби йа^Ск'і хо^Сдили і ^Смили (11) / бу^Сла та^Ска ^Сж'інка (9) / спец'і^Сал'н'і та^Ск'і 1л'уди при^Сход'ат / обми^Свал'ники (7). Хоча сьогодні ця традиція не строго регламентована: то йе так шо ^Ср'ідн 'і д 'іти [мийут нара^Сжайут / а йе так шо бо^Сйац'а // ц'і шо [мийут то хто шо ¹хоче /хто йа^Ску [майе мож^Слив 'іст ' // (6); у нас [можут' поскликати стаєру ж 'інку / шоб во^Сна помила / [може хтос' з р'ід^Сн'і по^Смити // (2). Запрошених до цієї роботи необхідно було обов'язково благода^Срити: да^Сйут г^Срош 'і / да^Сйут хуст^Ски / да ^[йут йа^Скиїгос^Стинец' // ка^Сн 'ешно благода^Срат л'у^Сдеї за ци^Сйо / за ^Сйіхн 'ії труд // (6), да ^[йут йім по х^Сл'ібов 'і і по рушни^Сков 'і за то шо во^Сни тру^Сдилис'а // (3), хл'і^Сбец' дайут / хус^Стину да ^[йут //(7), ко'лис' даивали бу^Сханку х^Сл'іба / ^Схустку там / чи полот^Сно ко^Слис' / а ^Сзара ^Стое так ^Ссамо / ^Схустку і г^Срош 'і да ^[йут хто там / бо це та^Ске за^Скон /шо це т^Среба ^Сдати // (9).

У с. Малинівка Літинського р-ну Вінницької обл. засвідчено вірування, суголосне з відомим у сербів, про те, що сорочну, в якій померла людина, не можна було знімати звичним способом, а необхідно розірвати чи розрізати [12, т. 4, с. 113]: йе так / шо го^Сдежу розд'а^Сгайут / чи там розр'і^Сзайут // роз^Ср'ізали ц'у ^Сгодежу / забирали ти^Схесен'ко йі^Сйі / спа^Слили / шоб н 'іі ^[де / ^Собшем /ни ва^Сл 'алос'а / спа^Слили //.

Досить стійкою в часі та просторі (відоме вісім східним слов'янам [12, т. 3, с. 465]є обрядодія з "мертвою" водою, у якій мили покійника: а ту ^Своду / шо по^Смили / ^Стожи ^Свил'али п'ід та^Ске ^Сдерево / шо ту^Сди там ^Сл'уди ни хо^Сдили / шоб н'іх^Сто ту^Сди но^Сга не ступ^Снула л'удс'^Ска // (9).

Процес одягання померлого номінують од'а^Сгати (2, 6, 8), нара^Сжати (6, 8, 10), на^Срадити (9), попри^ебирати (3). Засвідчено і вимоги до одягу: об^Ср'ад та^Ск'ії йак^Сшо и ко^ус^Сц'ум / ко^ус^Сц 'ум но^Свиї то йо^Сго / т^Среба це так у се^иІл'і Скажут / т^Среба шоб в'ін хоч о^Сдин рас па^Срадниїуд 'аг^Снуу ко^усСц'ум //а с^Сп'ідна о^Сдежа / Сопшим б 'іл'^Сйо нази^Свайіц'а / то цеї т^Среба шоб бу^Сло но^Свен 'ке / ^Стуфл'і шоб бу^Сли но^Св'і / нос^Ск'і шоб но^Св'і бу ^[ли / а ко^сСц'ум / то т ^[реба // по// ил 'аг бе[рут' л'у[биї / [неодружених нар 'а[жайут ' йак наре[чених // (1); узу[т ':а у тру[ну йе шо кла[дут шоб раз два уд 'аг ^[нуу // це та ^[к'ії обр'ад // (5); ^[од 'аг бе ^[рут' л 'убиї / ^[т 'іл'ки не чер ^[вониі а йе шо не кла ^[дут ' // (2); йак ^[шо наприклад ^[хусточка чи Марф 'ік то гу ^[дз'іу не зау ^[йазуйут // і по [мойему ^[пугов 'іц на кос ^[т 'ум 'і Стоже не засц'і ^[байут // (6).

Кольолрова символіка подільського поховального обряду має архаїчний характер: головна вимога до одягу покійника - відсутність червоного кольору: ^Сод'аг бе^Срут' л'у^Сбиї / ^Ст'іл'ки не чер^Свониї (1). Червоний колір, символічна антитеза смерті, використовується як профілактичний, запобіжний засіб: опус^Скайут' (труну - І. Г.) на по^Слотнах чер^Своного ^Скол'ору (1), "В Подолии... ворота по вынесе тела завязывают с обоих концов красным поясом" [11, с. 217].

Тим часом у хаті до д 'іуйа^Сти ден ' не^и [можна у ^Схат 'і н 'і зам лишсм 'іСт 'а неи [можна з Схати виСносити, 'і^Стати н 'і приби^Срати / у Схат'і заСмести Сможна / лиш см'іСт'а не~ Сможна з хати виСносити // (3); не Сможна зам'іСтати / не можна прибиСрати / бо це поСкоїн'іков'і у Соч'і меСтеш // (10); не Сможна ст'ірати (6); чаСси тСреба зупиСнити / не Смона укл 'уСчати Сголосно [музику / не Смона шоб Срад 'іво грало // (4); у Схат 'і рушниСками зауСйазуйут ' ус 'і зСеркаСла / бо Сзеркало счиСтайет 'с 'а переСходом у пото^б'ічниї с'в'іт // (12).

Отож, семантика таких невербальних одиниць, як зупинений годинник упродовж усього поховального обряду, завішені дзеркала, пов'язана з темою межі між минулим і майбутнім, між цим світом і тим, на якій опиняється людина після смерті. Обрядові дії живих же зосереджені навколо забезпечення "поступового подолання межі... для пом'якшення дихотомічної різкості зміни життя на не-життя (смерть)" [15, с. 180-181].

Труну - трудна (1-6, 8-9, 11-12), тСрумно (2), гр'іб (3, 6), гроб (4, 8, 11-12), дубоСвина (7), домоСвина (8), добо^вина (9) - виготовляли чужі: с^Стол 'ар / [мастер (4, 7), п^Слотн 'іки (6, 9), так 'і д'ад'^Ски шо у^См'іли (6). Кожний інформатор наголосив на тому, що стружки від дошок, з яких робили труну, обов'язково Сложат у т^Сруно, не знаючи чому саме так. Відомо, що в росіян було заборонено палити ці стружки, оскільки покійнику буде гаряче [12, т. 1, с. 555]. Суголосні с фіксуємо вірування і на Поділлі: у труну по'душку / об'і'зат'іл'но ро'били з ¹с'іна / бо ¹кажут шо йак ¹ шо пок ¹ласти з ¹ п 'іра /то в 'ін на ' тому с' ' в 'іт 'і бу ¹ де пек ¹ тис 'а по ¹ к 'іїник (3).

Загальновідома назва церемонії - ¹похорон - охоплює весь досліджуваний ареал, лише в одній говірці зафіксовано паралельну назву прош'чал'на цереМон'ійа (6). На церемонію виявлення почестей померлому до хати приходять зна'йом'і не ' б'іжчика шоб попрош ' чатис' (1), розд'і¹лити скор ¹ боту із 'р'ідними (4), в'ідпрау ¹л'ати ¹ цего по ¹ к'іїника ос ' тан'у пут' (6), в 'ід ¹ в 'ідати по Мерлого (8).

На цьому етапі засвідчено ще такі обрядодії: перехрис 1 титис'а, приз 1 натис'а до по 1 к'іїника, поди 1 витис 'на пото ¹лок (1), с 1 тали на ко 1л'іна / ска ¹зали мо ¹литву / п'ід'іїш'ли до по ' к'іїника / а ¹пот 'ім поц 'ілу ' вали його у лоб / 1 т 'іки то'д 'і 1 кажут ' / с ¹лава Ісусу Хрис 1 ту // (2) - в'іда ¹ йут чес'т' йоМу (9). Спорадично ще збережене вірування, за яким можна позбавитися страху покійника, якщо потримати його за ноги: хто хоче може по мацати ноги / це дл 'а ¹ того шоб не бо ¹ йалис'а по ¹ к'іїного // (6), йе так / шо бо ¹ йіц'а мер ¹ ц'а / з ¹ нач'іт ' / т'реба самиїпе'р'ід за 'ноги /у'з 'ати по'коїн 'іка за ¹ноги / їпортом уже не ¹будеш бо'йац'а (9), 'д 'іт 'ам' кажут ' потри 1матис 'а за ¹ ноги по ¹ к 'іїника / шчоб не с ¹ ниус 'а / не л 'а ¹ кау д 'і ¹ теї// (12). Звичай торкатися ноги покійника як засіб позбавитися страху був відомий і чехам [12, т. 4, с. 117].

Упродовж відвідин рідні та близькі плачуть біля покійника - го ¹лос 'ат ' (12), п ¹лачут ' (усі н.пп.), припов 'ідайут' (1, 6), при'казуйут' (1), колись з цією метою наймали п'лачок (1, 12).

Послідовно збережено рекомендацію не плакати за покійником уночі (уно'ч 'і не ¹можна / бо ¹кажут / шо при п'лачов'і ¹буде приви'жатис'а / шо мертвому спо'койу не'ма ¹тамки / не можна / бо 1 дуже 1 т'ажко ди 1 тин'і там у мокро 1 т'і // (7), ни мона 1 ночойу п ¹лакати за по 1 коїн'іком (9)), на кладовищі (Боже боро 1 ни шоб ви п ¹лакали на ц 1 винтар'і ни ни п ¹лачти ни голо'с'іт (5); не ¹можна хо'дити уже на гр'іб і п'лакати // (9)), після похорону (не ¹можна п'лакати за по'коїн'іком уже на 1дев'іт 1 ден' / зро'били уже / в'ід'м'ітили / спомйа'нули і пана'х'іду в'ідп'равили то ¹кажут шо уже не ¹можна п'лакати йак ти п'лачеш то і по'к'іїник ус 'о у'рем 'а у сл'о ¹зах /у мокро ¹ т 'і // (6)).

Померлий, за звичаєм, но'чуйе у'дома дв 'і ¹ноч 'і / на т^рет 'ії ден ' хо'рон 'ат ' (12). Нічне пильнування померлого виконували найчастіше родич'і (11-12), р'ід^н'а, ста'р'і 1л'уди (2), л 'ітн 'і ¹л 'уди (8), п'рос 'ат ¹ж 'інку (5), ко'лис' бу'ло по два'нац'ат ' ¹ж 'інок на 1ц'ому пил 'ну'ван 'і (6), та'к'і бабаки / привходили ночу'вати (9), натомість моло'дим тре їти сапати (6). Так реалізується семантика обрядових функцій старих - "провідники у сферу смерті" [10, с. 108109].

ш'тири, дру'з'а чи со'с'іди. Пос'т'ел' / на ви'нос 'ат ' з ¹хати і с'пал 'уйут ' // (12), а а йак'шо го'дежа ли'шилас'а з ¹н 'ого та'ка / шо в 'ін йі'йі нар'а'жау /¹обшем / ну / хо'диу / в'іда'вали ко'лис ' та'ким с'тарц'ам / ста'рен 'ким / ¹л 'уди та'к 'і бу'ли / то в 'іда'вали // йак з чоло'в 'іка / то чоло'в'іков'і в'іда'вали / шоб хо'диу / а йак'шо 'баба / то / з'нач'іт' / за 'бабойу в'іда'вали 'ж'інчини // (9), мотивуючи це тим, шоб 'б'іл'ше не бу'ло по'коїн 'ік 'іу у 'хат 'і //(4).

Тіло в труну кладуть чу'ж'і 1л'уди, чолов'і'ки, р'ідн'і, су'с'іди, муш'чини, два 1д'ад'ки чи йа'к'і ле'жау по'коін'ік скорен'ко ск'ручуйут'.

Померлого завжди накривають шматком світлої тканини, яка, ймовірно, є пережитком савана - 'т 'ул 'ойу (3-4, 9), 'марл'ойу (9), покри'валом (3), спе^иц 'і'ал 'ним покри'валом (5), цер'коуним покри'валом (4, 6), похо'роним та'ким покри'валом (9), полот'ном (6), покри'вала св'а'щен':і (7), д'і'вочойу к'в'ітчастойу 'хусткойу с ф'рензл'ами нак'рити по'к'іїника (7) - ^'кажут нак^'рити ^'руки (3).

До труни усталилася традиція класти т'і 'реч'і йа'к'і наіїб'іл'ше л'у'били (1), атрибути церкви - 'образ, і'кону, хрест, с'в'ічку, прох'ід'ну `папірець з написаною молитвою' (бо йак л'у'дину хо'рон'ат то 'кажут шо йо'го на т'ім с'в'іт'і зуст'р'інут / то йак в'ін 'майе ту проход'ну то йо'му бу'де 'лекше там (6)), а також рослини: ва'сил'ок / бази'л'ік / а во'но ва'сил'ок / та'киї о'це шо у т'р'іїц'у кла'дут / то йо'го об'і'зат'іл'но кла'дут у т'руно (3), Мйатку кла'дут п'ід сп'ід у тру'ну (8), натомість гострих пред'мет'іу не с'таул'а' (12). Тема викупу звучить і тут: 'можнаруб'л'а пок'ласти це ко'лис' ка'зали шо це так би'реш і в'ін со'б'і там пла'тит за 'хату це руб'л'а у к'і'шен 'у пок'лау // (5).

Інформатори однотайні в тому, що після виносу труни з хати т'реба об 'і'зат 'іл 'но б 'і'гом д'вер'і зак'рити / шоб ду'ша не^и вер'нулас'а на'зад об'і'зат'іл'но во'рота т'реба зак'рити (3), існує й інший мотив обрядодії: закри'вайут д'вер'і шоб 'боже боро'ни д'ругого по'коїн'іка не 'було // (6), шоб д'ругиї по'к'іїник не в'і'шоу // (11). Наомість об'і'зат'іл'но во'рота т'реба зак'рити (3), во'рота зау'йазуйут' 'хусткойу (12), во'рота зау'йазуйут' рушничком (8). За П.П. Чубинським, щоб з двору не пішло за тілом добро - худоба, птиця, бджоли [14, с. 708].

Виносять труну но ¹гами уперед обоуйаз ¹ ково, тричі стукаючи об хатній поріг. Звичай відомий в інших українських і східнослов'янських культурних зонах та в багатьох слов'янських народів [3, с. 349; 18, с. 332]. У с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл. існує ускладнений варіант цього загальновідомого звичаю: на по'р'іг кла ' дут покри ¹ вало од'і ¹ йало по ¹ душку ну і ко ¹лачик шо там йа з 'найу чи ¹ булочку чи ко ¹лачик чи шо кла ¹ дут і 'майут дати чи йа 'майу ' дати у ' нуков'і чи 'майу пе^ире^идати б'ратов'і чи с ' ватов'і там ко ''му там наїмену' вала// по ' к'іїника ви' носат і три рази п'ід ' нос'ат над ' цейу по 'душкойу тут на на ц'у по'душку кла' дут / а то' д'і ви' нос'ат і цеї ха'з'айін чи ха'з'аїка да'йе кому там во' ни со' б'і наїмену' вали //. Припускаємо, що ця обрядодія є редукцією звичаю ховати предків в давнину під порогом, отож використання покривала, подушки, хліба тут посилює символіку поховання, а передача хліба молодшим родичам є актом, націленим на продовженння життя родини.

Відомі й локальні обрядодії, пов'язані з використанням жита: ко 'ли ви 'нос'ат / то за ним 'ж'інка Жито по' вин:а пе^ире^идати пе^ире^ипус'тити за по' к'іїником у д'верах // (5), ви' нос'ат' уже по ' коїн 'іка надв 'ір / ско 'рен 'ко зачи' н 'айут д' вер'і // ну / хат '' н 'а там ха 'з'аїка / чи хто / поси'пайе Житом там / і цу' керки поси'пайут/ і ус'о // (9), йак з 'хати ви'нос'ат' / ' то 'на погроз 'і три ра'зи с'тукайут ' / а 'пот 'ім уже до во'р 'іт поси'пайут ' цу'керками і 'житом // (8). Очевидно, в цьому випадку спостерінаємо випадок народної етимології: жито використовували на життя (по-перше, ніяке інше зерно інформатори не згадували, по-друге, порівняймо цю обрядодію з посипанням житом молодих на весіллі), щоб велось і покійник не забрав із собою родинний добробут.

Засвідчено також давній звичай, відомий усім слов'янам, класти поруч з померлим ніж чи серп з метою позбавити покійного фізичної можливості ходити, попередити його перетворення у вампіра [12, т. 4, с. 114]: п'лачут 'дуже // а у 'хат 'і ки'дайут н 'іж /йа ж 'кажу / і закри'вайут д'вер 'і // (6).

Можливо, кидання жита і ножа на місце, де лежав покійник, є засобом контактної магії: незайняте місце, де лежав покійник, очікує нового небіжчика, тому це місце намагалися одразу позначити символом життя - житом або ж предметом, що мав відлякувати смерть - ніж. Подібні акти-обереги для витіснення та заступлення потенційної небезпеки поширені в усіх слов'ян [8, с. 150-156].

Шлях з дому до кладовища, як вважають дослідники, є предметним втіленням переходу людини з цього світу в той, а тому становить кульмінаційний момент у структурі поховального обряду [9, с. 205].

Для номінації процесу супроводження померлого в подільських говірках зафіксовано лексеми проводжати (4), проводжати (1, 7), прова'жати (11), про'вадити (3, 9), продести у остан'у до'рогу (6), про'вести у ос'тан'у пут' (6), про'вадити у ос'тан':у пут' (12), які втілюють тему шляху в поховальному обряді. Поняття `поховальна процесія' вербалізоване в подільських говірках назвами дохорон (усі н.пп.), п'ров'ід (7), п'роводи (2), про'вади (6), про'цес 'ійа (6), похо'рон:иїпро'цес (9).

Провід рухається повільно, з зупинками в певних місцях, передбачених місцевими звичаями: де перех'решчен 'і до'роги / то там 'бат 'ушка чи'тайе / оце 'т 'іл 'ки перех'решчуйут 'с 'а до'роги /і чи'тайе // (12).

Під час транспортування покійника дорога стає простоом смерті, сам покійник є джерелом небезпеки, а тому люди мали дотримуватися низки рекомендацій: ко'ли про'воз'ат' по'к'іїника / то 'кажут' / шо с'пати не 'можна у цеї мо'мент 'йісти // форточку і д'вер'і у 'хату т'реба зачи'нити // ко'ли ди'тина спит ' / то т'реба поло'жити п 'ід по'душечку 'ножик чи 'ножиц 'і // (2).

Невідому в інших регіонах, багату інформаційно й, очевидно, дуже давню поховальну традицію зафіксовано в с. Цикіловка Ямпільського р-ну Вінницької обл.: йак уми^райут / хорон 'ат / то уйажут колдч'і / йак недут труно / і даруйут // во'ни робл'ат та'ке ведике дерево / і на тому дерев'і нач'ідл'айут / ко'му пла'точок / ко'му поло'т 'енце / ко'му там шо // і туд 'і це дерево недут / і дожна здайе / шо й/йі / чи поло'т 'енце чи пла'точок // да і во'ни про'ход 'ат / і ви п'ід 'іїшди / йа п'ід 'іїш^ла / та п'ід 'іїш^ла / та уд'ала поло^т 'енце / та уд'ала пла 1 точок / а 1 дерево не''сут / не''сут йодо уперед по 1 коїн 'іка // і то 1 д 'і д'уди пост 'іп'ено їдут і берут / не^ма / зноу зауйадали і зноу так //. Дерево тут виступає репрезентантом мотиву шляху в поховальному обряді, є посередником між двома світами. В.В. Іванов і В.М. Топоров доводять, що у слов'ян чітко виражені релігійно-міфологічні уявлення про світове дерево як дорогу, що з'єднує землю і небо, землю і підземне царство. Крім того, дослідники розглядають етимологічне співвіднесення у слов'ян слів дорога і дерево [5, с. 167]. Суголосні з цим і надмогильні споруди у формі дерев, і традиція саджати на могилі дерево з метою полегшення переселення душі [2, с. 40]. Зауважимо локальну обмеженість цієї обрядодії: інформацію про похоронне деревце лише на похоронах неодруженої молоді маємо з Полісся, Карпат та у західних слов'ян [12, т. 2, с. 84], у Східній Сербії на чолі похоронної процесії несли плодове дерево, яке потім саджали на могилі [12, т. 4, с. 310].

Другий мотив цього обрядового тексту - жертви зустрічним: у слов'ян здавна вважалось, що треба давати хліб, полотно тощо людям, які зустрічаються похоронній процесії, "щоб пам'ятали" [12, т. 4, с. 310]. У селах Ямпільського р-ну Вінницької обл. зберігається традиція на похорон пекти спеціальні прох'ідЧ 'і кала'ч'і, їх ламають на шматочки і несуть в мисці чи на рушникові під час похоронної процесії, роздають чужим людям по дорозі як відкуп за душу покійного [13, с. 64].

Також відома традиція переї'мати по'к'іїника: родина, яка мала останнього в селі покійника, повинна зустрічати нового покійника з хлібом (хусткою, цукерками) на кладовищі: йак'шо по'коїн'іка попровадили за ним во'рота закри'вайуц'а йак'шо ни даї Бог ше по'коїн'ік йа'к'іс' ум'ре то це їде чоло'в'ік в'іткри'вайі во'рота с'тел'ат у нас йак'шо наприклад йа поховала чоло'в 'іка заначит ' йа їду в'іткри'вати во'рота то йа шо ку'пуйу х'л 'іб и-и ку'пуйу там чи куу'шин чи [можна ї в'ід'ро [можна ї Чашку і це йа у во'ротах с'тел'у чи йа чи хто хто 'опшим хто в'іткри'вайі во'рота по'мерлому хто там ум'ре за то це у нас в'іткри'вайуц'а во'рота то кла'дут цеїх'л'іб ко'му 'хочиш 'тому да'йеш чи х'лопц'ов'і чи 'д 'іуц'і чи чи ста'рому чи йа'ко йа'кому там по'паде^иц'а (5).

Для номінації загального місця поховання померлих у подільських говірках уживають назви к'ладб'ішче (1-2, 4, 6-7, 12), к'лад'бишче (2), Цвинтар (3-5, 9, 12), кладо'вишче (5).

Для номінації могильної ями в переважній частині подільських говірок використовують загальноукраїнську назву Чама (2-3, 5-6, 9). Копають її копа'ч'і (8), ко'палники (3), су'с'іди (3), два чоло'в'ік'і (5), д 'ад ''ки (9), але шоб не х'лопц 'і неже'нат 'і // йім не [можна н 'і ко'пати / н 'і 'нести по'коїн'іка // (10) - так утілюється вірування східних слов'ян, що молоді люди не повинні контактувати з покійником через небезпеку стати бездітним [10, с. 109]. Готують могильну яму на Поділлі, як правило, за день до поховання, яма не повинна ночуЧати пус^та (11), крім того, за ден ' о'дин не ви'копуйут // на д'ругиї ден ' ше чут' ли'шайут до'копувати (9), ко'пайут 'йаму так шо штих ли'шайут о'дин там в уг'л'і лиш шо т'реба 'того д 'н 'а доко'пати йак по'коїн'іка уже про'вад'ат (5). Обов'язково потрібно було віддячити за роботу: Цим чоло'в'ікам т'реба за'казуйут подмани йім да'йут і с''в'ічка і ру'башка чи руш'ник о'це та'ка палата цим Л 'удам // (5).

Локально обмежений на Поділлі, звичай кидати в яму, класти в труну гроші як викуп добре знаний в слов'янських народів [12, т. 1, с. 475-476]: г'рош 'і ки'дайут / 'кажут /шо 'м 'ісце ку'пуйут // (7), ну коп 'ії'к'і тре лиш т'реба 'жоут'і к'і'дати коп'ії'к 'і це 'каже йо'му на на 'хату (5), 'можна руб'л'а пок'ласти це ко'лис' ка'зали шо це так би'реш і в'ін со'б'і там пла'тит за 'хату це руб'л'а у к'і'шен 'у пок'лау // (5).

Біля могили рідні й близькі востаннє прощаються з померлим, і труну опускають у яму. Поширений на Поділлі звичай кидати землю в могилу перед тим, як її загортати, що варіюється в межах одна земля - три жмені; кидають усі присутні - кидає тільки рідня, є загальноукраїнським та відомий іншим слов'янам [16, с. 205]: 'р'ідн 'і ки'дайут' ж'мен 'у зем'л 'і (1), бе^рут г'рудочку зем'л 'і ки'дайут ту'ди у 'йаму ну 'родич'і і ус 'і хто там йе (3), ки'дайут по т'рошки зем'л'і (4), три 'рази три ж'мен'і зе^им'л'і 'к'інути (5), зем'л'а ки'дайец'а та ї / по т'рошки (9). Мотивують цей акт по-різному: хаїзем'л'а 'буде 'пухом (1, 4-6, 10), спи спо'к'іїно (3), хаї з 'Богом спочи'вайе (4), шоб ти леЧен 'ко ле'жау (6). На завершення поховання священик запе'чатати 'йаму // (3), пос'в'ашчуйе мо'гилу (7), запе'чатуйе мо'гилу (7), запе'чатуйе г'роба (9): а 'коли уже там 'бат'ушка в'ідсп'і'вау не'сец'а та'ка к'рушечка а у 'н'ійі із ва'сил'ку зароблена та'ка к'в'іточка та їумо'чайе тої 'бат'ушка ту к'в'іточку у 'воду і св'а'тит 'йаму три 'рази і ки'дайе ту к'в'іточку ту'ди і 'воду вили'вайе /а портом ло'патойу 'робе та'киїхрест на 'кожн 'і ст 'і'н 'і 'йами / це нази'вайіц 'а запе'чатати 'йаму // (3). Про "напівцерковність" цієї обрядодії свідчить відсутність її в деяких східнослов'янських зонах, зокрема в російській обрядовій практиці [3, с. 350].

Після цього формують насип - моЧилу (усі н.пп.), гроб (3, 12), гр'іб (7, 9), на якому с ¹ таул'ат ' / кладут / заЧопуйут у голо ¹ вах / у голов'і / липцем до ¹сонц 'а хрест / а Через р 'ік с 1 таул'ат Памйатник.

Не всіх небіжчиків хоронили на кладовищі. Як правило, поза його межами ховали нехрещених дітей, мертвонароджених та самогубців: п 'ід ро ¹ вом (2), б 'іл 'а ро ¹ ва (4), у ро ¹ в 'і (9), ¹ поп'ід ц ¹ винтар (5), по р'іуча ¹ ках (12), п'ід ¹ самим о ¹ копом (6), на ка ¹ нав'і / з к ^райу к Чадб'ішча (7), Поп'ід ^р'іу / Поп'ід краї / п'ід до^рогу дес' (8), на меЖ'і м'іж дво ¹ма ¹ селами (2), за ц ¹ винтаром (12), за кЧадбишч ¹ ем (11). Такий звичай відомий за межами Поділля і слов'янського світу а традиця ховати позбавлених християнських почестей мерців на межі сіл сягає язичницького звичаю ховати померлих на межах родових земель, що відповідає уявленню про померлих як про предків-заступників [6, с. 209-210].

Місце такого поховання треба якось означити: замість хреста садять дерево: так садо 1 вили йа 1 к'іс' кв'іточ 1 ки / йа 1 к'іс' 1 йаблун'ку са 1 дили / не 1 йаблун'ку / дес' йа 1 ку 1 вишен'ку са'дили / чи шос ' таЧе / са'дили знак // а йак во'но ни хрешчани / зЧач'іт ' / на Ч 'ому хребта не\ма // (9).

Сьогодні інформатори вже не свідчать про мотиви заборони ховати нехрещених дітей, мертвонароджених та самогубців на загальному кладовищі - бо не буде дощу, що відомі на Поліссі [6, с. 214]та в інших східнослов'янських ареалах [1, с. 192-194], натомість фіксуємо таку обрядодію: це похо ¹ вали у ¹ топле^иного на ц ¹ винтар'і та дош ¹ чу ¹ доуго ни ¹ма / т^реба наїти Чев 'іт ' / Чев 'іт ' д 'н 'іу шоб ¹винесли во'ди на ц'винтар / полиЧали тої гр'іб // (5).

Отож, у традиційному поховальному обряді Центрального Поділля співіснують і пережитки язичицьких вірувань, і християнського загального поховального обряду, а обрядова мова Центрального Поділля стаовить чітку систему елементів, які перебувають у різноманітних ієрархічних та парадигматичних відношеннях (полісемії, синонімії, антонімії). Зауважимо, що представлена система одиниць не претендує на повноту і вичерпність: охоплення дослідженням ширшого ареалу додасть і нову емпірику. Допускаємо, що й окремі аспекти поховального обряду залишилися поза увагою, оскільки за обсягом матеріалу заслуговують на окреме ґрунтовне дослідження, як-от похорон - весілля, поминальний обряд та ін. Водночас подане вище достовірно ілюструє спільність поховальної обрядової реальності та постання обрядової номінації Центрального Поділля та України, Славії.

Список населених пунктів:

1. с. Агрономічне Вінницького р-ну Вінницької обл.

2. с. Великі Пузирки Ізяславського р-ну Хмельницької обл.

3. с. Вербка Чечельницького р-ну Вінницької обл.

4. смт. Вороновиця Вінницького р-ну Вінницької обл.

5. с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл.

6. с. Заможне Барського р-ну Вінницької обл.

7. с. Кацмазів Жмеринського р-ну Вінницької обл.

8. с. Корделівка Козятинськогой р-ну Вінницької обл.

9. с. Малинівка Літинського р-ну Вінницької обл.

10. с. Пеньківка Шаргородського р-ну Вінницької обл.

11. с. Подільське Летичівського р-ну Хмельницької обл.

12. с. Широка Гребля Хмільницького р-ну Вінницької обл.

13. с. Цикіловка Ямпільського р-ну Вінницької обл.

лексика подільський поховальний обряд

Список використаної літератури

1. Антропов Н. Суицидальное поле в этнолингвистическом пространстве традиционных метеорологических представлений белорусов / Н. Антропов // Кодови словенских култура. Смрт / Главни уредник. - Београд, 2004. - С. 189-207.

2. Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов / Н.Н. Велецкая. - М., 1978. - 239 с.

3. Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография / Д.К. Зеленин. - М., 1991. - 507 с.

4. Иванов В.В. Лингвистические материалы к реконструкции погребальных текстов в балтийской традиции / В.В. Иванов // Балто-славянские исследования 1985. - М., 1987. - С. 310.

5. Иванов В.В. Славянские языковые моделирующе семиотические системы (Древний период) / В.В. Иванов, В.Н. Топоров. - М.: Наука, 1965. - 247 с.

6. Конобродська В. Поліський поховальний і поминальний обряди: монографія / В. Конобродська. - Т. 1. - Етнолінгвістичні студії. - Житомир: Полісся, 2007. - 356 с.

7. Конобродська В. Східнослов'янський поховальний обряд як об'єкт етнолінгвістичного дослідження / В. Конобродська // Діалектологічні студії. 2: Мова і культура / Відп. ред. Павло Гриценко, Наталя Хобзей. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ, 2003. - С. 42-50.

8. Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура / Е.Е. Левкиевская. - М., 2002. - 336 с.

9. Седакова О.А. Метафорическая лексика погребального обряда: Материалы к словарю / О.А. Седакова // Славянское и баланское языкознание: Проблемы лексикологии. - М., 1983. - C. 204-221.

10. Седакова О.А. Поэтика обряда. Погребальная обрядность восточных и южных славян / О.А. Седакова. - М.: Индрик, 2004. - 320 с.

11. Сицинский Е. Народные образы и представления о смерти / Е. Сицинский // Подольские епархиальные ведомости. - 1896. - № 10. - С. 216-218.

12. Славянские древности: Этнолингвистический словарь: в 5 т. / - М.: "Международные отношения", 1995-2012.

13. Творун С. Українські обрядові хліби: на матеріалі Поділля / С. Творун. - Вінниця: Книга, 2006. - 96 с.

14. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Юго-Западный край. Материалы и исследования, собранные П.П. Чубинским. - СПб, 1872. - т. 4: Обряды: родины, крестины, свадьба, похороны.

15. Цивьян Т.В. Лингвистические основы балканской модели мира / Т.В. Цивьян. - М.: Наука, 1990. - 207 с.

16. Чубинський П. Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського / П. Чубинський. - К., 1995. - Кн. 2. - 223 с.

17. Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. - М., 1987. - 556 с.

18. Petera Janina. Tradycyjne obrez^dy i zwyczaje pogrzebowe na Lubelszcyznie / Petera Janina // Etnolingwistyka. Problemy j^zyka i kultury. - T. 9-10. - Lublin, 1998. - S. 329-334.

Размещено на Allbest.ru