Перше визначне досягнення порівняльно-історичного методу в європейському мовознавстві: закон Грімма

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет “Одеська юридична академія "

Кантур К. О.

Анотація

європейський мовознавство пересув приголосний

У статті зроблено спробу дати характеристику операційного компонента порівняльно-історичного методу в європейському мовознавстві першої чверті XIX ст. на матеріалі першого германського пересуву приголосних (закон Грімма). Автор показує, що в компаративістиці цього часу системний підхід до мови виявився насамперед у прийомі генетичного ототожнення фактів, який переважав над процедурою лінгвістичної реконструкції. Розкрито особливості вивчення першого германського пересуву приголосних у європейській компаративістиці XIX - XX ст. з акцентуванням уваги на методологічному аспекті.

Ключові слова: порівняльно-історичний метод, операційний компонент, генетичне ототожнення фактів, лінгвістична реконструкція, закон Грімма (перший германський пересув приголосних), лінгвоісторіографічний аспект.

Annotation

The article attempts to characterize the operational component of the comparative-historical method in the European linguistics of the first quarter of the XIX-th century on the material of the first German consonants transmission (the Grimm Rule). The author shows, that time comparative linguistics systematic approach to the language consisted of applying the method of genetic identification of facts that was superior to the linguistic reconstruction procedure.

The features of the first study of Germanic consonants transmission in European Comparative of the XIX-th - XX-th centuries with emphasis on methodological aspects are revealed.

Keywords: comparative-historical method, operational component, the genetic identification of facts, linguistic reconstruction, the first Germanic consonants transmission (the Grimm Rule), linguistic historical aspect.

Виклад основного матеріалу

Видатним відкриттям у царині історичної фонетики германських мов стало формулювання першого германського пересуву приголосних (нім. Lautverschiebung), що отримало назву закону Грімма (в україномовних, російськомовних та англомовних та інших джерелах його називають також законом Раска - Грімма). Як відзначають історіографи мовознавства [17, с. 51; 47, с. 37; 44, с. 701], цей закон незалежно один від одного відкрили три лінгвісти: Р. Раск [46, с. 26-27], Я. Бредсдорф [36, с. 31-32] і Я. Грімм [41, с. 36-41]. Є й інший погляд на цей феномен: попередники Грімма Раск і Бредсдорф відкрили “окремі закономірності в розвитку германських приголосних”, а Грімму “належить незаперечна заслуга в систематизації накопичених фактів і представленні їх як певного комплексу взаємозалежних явищ” [4, с. 196-197].

Порівняльно-історичний метод у ХІХ ст. - на початку ХХ ст. був “лідером”, відігравав найвагомішу роль у лінгвістичній науці. Водночас компаративістика XIX ст. - початку ХХ ст. залишається недостатньо вивченою - як загалом, так і в деталях. Відповідним лінгвоісторіографічним працям притаманна, з одного боку, фрагментарність, з другого - нерозчленованість таких феноменів, як принципи та підходи, прийоми та процедури; як показав В. А. Глущенко, їх доцільно залучати до онтологічного та операційного компонентів порівняльно- історичного методу (як одного з лінгвістичних методів) [2, с. 12-15; 1; 3, с. 296].

Змістом операційного компонента порівняльно-історичного методу (як одного з мовознавчих методів) є комплекс наукових прийомів і процедур та методика їх застосування. Операційний компонент порівняльно-історичного методу охоплює такі прийоми та процедури, як генетичне ототожнення фактів, лінгвістична реконструкція, хронологізація й локалізація мовних явищ. Порівняльно-історичний метод базується на прийомі порівняння; найбільш істотною частиною цього методу є процедура лінгвістичної реконструкції [2, с. 14; 3, с. 297].

У цій статті зроблено спробу дати максимально повну характеристику операційного компонента порівняльно-історичного методу в європейському мовознавстві першої чверті XIX ст. на матеріалі першого германського пересуву приголосних.

Відкриття першого германського пересуву приголосних стало першим визначним досягненням порівняльно-історичного методу в європейському мовознавстві. Водночас у лінгвоісторіографічному аспекті закон Грімма вивчено недостатньо. Бракує студій, у яких було б подано методологічну характеристику досліджуваного явища.

Можна назвати відому роботу В. В. Левицького [4, с. 196-211]. Однак це дослідження, що дає цінні відомості про історію питання, не є власне лінгвоісторіографічним. Крім того, в ньому, на наш погляд, недостатньо уваги приділено методологічному аспекту (автор не ставив перед собою відповідних завдань).

Метою пропонованої статті є розкриття особливостей вивчення першого германського пересуву приголосних у європейській компаративістиці XIX - XX ст. з акцентуванням уваги на методологічному аспекті.

Ця мета конкретизується в таких завданнях: 1) розкрити особливості вивчення першого германського пересуву приголосних у європейському порівняльно-історичному мовознавстві XIX - XX ст.; 2) дати всебічну характеристику відповідних концепцій з позицій сучасної компаративістики й лінгвістичної методології; 3) показати принципову новизну ряду тверджень, що зберігають свою значущість для сучасної лінгвістики й чекають подальшого поглиблення й розвитку; 4) розкрити суперечності концепції Грімма; 5) простежити долю ідей Грімма та його сучасників у дослідженнях лінгвістів наступних поколінь.

Відповідно до мети й завдань дослідження в нашій роботі застосовано актуалістичний метод.

Фонетичні умови першого германського пересуву приголосних визначили данські вчені Расмус Христиан Раск (1787-1832), Яков Хорнеман Бредсдорф (1790-1841) і найбільш повно - німецький мовознавець Якоб Грімм (1785-1863), що й дає підставу говорити про історичний фонетичний закон Грімма (відзначимо, що термін фонетичний закон увів у лінгвістику німецький лінгвіст Франц Бопп).

Закон Грімма полягає в тому, що при порівнянні слів германських мов зі словами інших індоєвропейських (зокрема латинської, грецької, санскриту, української, російської - приіоритет має, звичайно, матеріал давніх, “мертвих”, мов) виразно виявляються регулярні співвідношення, які можна сформулювати таким чином:

1) праіндоєвропейським глухим проривним [p], [t], [k] відповідають у германських мовах глухі щілинні [f], [ю], [h]:

лат. plenus, давньогр. pleos - гот. fulls, давньоангл. full; лат. pater, давньогр. pater - гот. fadar, давньоангл. father;

лат. tu, укр. ти, рос. ты - гот. ри; лат. tres, укр. і рос. три - гот. preis, давньоангл. preo;

лат. canis - гот. hunds, давньоангл. hund; лат. cor, cordis - гот. hairto, давньоангл. heort.

2) праіндоєвропейським дзвінким проривним [b], [d], [g] відповідають у германських мовах глухі зімкнені [p], [t], [k]:

укр. і рос. болото, лит. bala - давньоангл. pol;

лат. decem, укр. і рос. десять - гот. taihun, давньоангл. tien;

лат. ego - нідерл. ik.

3) праіндоєвропейським дзвінким проривним придиховим [bh], [dh], [gh] відповідають у германських мовах дзвінкі зімкнені без придиху [b], [d], [g]:

санскр. bhrata, укр. і рос. брат - гот. bropar, давньоангл. bropor;

санскр. vidhava, укр. і рос. вдова - давньоангл. widwe;

санскр. lagh, рос. лягу - давньоангл. licgean.

На основі аналізу цих співвідношень Раск, Бредсдорф і Грімм дійшли висновку, що система праіндоєвропейських зімкнених приголосних у прагерманській мові пересунулася на один ступінь: праіндоєвр. [bh], [dh], [gh] > прагерм. [b], [d], [g], праіндоєвр. [b], [d], [g] > прагерм. [p], [t], [k], праіндоєвр. [p], [t], [k] > прагерм. [f], [ю], [h].

Раск, Бредсдорф і Грімм встановили, що перший пересув приголосних відбувався в прагерманську епоху, і тому його рефлекси є в усіх германських мовах, як “живих”, так і “мертвих”. Тому справедливим є твердження: якщо в індоєвропейській мові виявлено рефлекси за законом Грімма, цю мову необхідно відносити до германської групи.

У формулюванні закона Грімма яскраво відбився системний підхід перших європейських компаративістів до мовних явищ, розглядуваних у їхній історії. Найяскравіше цей підхід відбився в “Німецькій граматиці” Грімма, що підкреслював В. В. Левицький [4, с. 196-197].

Історичному ходу пізнання загалом та історії пізнання будь-якого матеріального утворення властива закономірність руху від “окремого” до “системного окремого” й далі до системи як цілого [27, с. 71]. Розкриття загальних закономірностей - основне завдання й мірило прогресу науки, у тому числі мовознавства [14, с. 474]. Якщо на початкових етапах розвитку тієї або іншої науки дослідження орієнтоване, як правило, на видимі, поверхові властивості об'єктів [27, с. 88], то надалі за допомогою прийому систематизації здійснюють упорядкування й узагальнення емпіричного матеріалу, представленого у вигляді системи.

У лінгвістичній історіографії набула певного поширення думка, відповідно до якої для більшості порівняльно-історичних досліджень XIX ст. був характерним брак системного підходу до мови [42, с. 223]. У першій половині XIX ст. тільки В. Гумбольдт розумів системний характер мови [42, с. 224]. Сучасники В. Гумбольдта та наступні покоління мовознавців пішли шляхом ізольованого вивчення окремих елементів мови; до ідеї системності мови лінгвісти повернулися значно пізніше завдяки працям І. О. Бодуена де Куртене та Ф. де Соссюра. У цьому плані іноді навіть протиставляють історичну фонетику та історичну фонологію [25, с. 78, 171].

Подібні ідеї розвивають автори, які поділяють концепції, висунені в різні періоди історії мовознавства, на “синтезуючі” і “аспектуючі”. Системний підхід до мови був вироблений у межах синтезуючих лінгвістичних концепцій [20, с. 13-14; 16, с. 167]. На думку Г П. Мельникова, тільки чотири концепції в історії мовознавства можна вважати синтезуючими. Це лінгвістичні концепції В. Гумбольдта, 1.1. Срезневського, О. О. Потебні та І. О. Бодуена де Куртене [20, с. 15-16]. В інтерпретації Л. Г. Зубкової синтезуючими є концепції Й. Гердера, В. Гумбольдта, О. О. Потебні та І. О. Бодуена де Куртене [16, с. 168].

Не заперечуючи доцільності розподілу лінгвістичних концепцій на синтезуючі і аспектуючі, висловимо деякі міркування у зв'язку з твердженням, що порівняльно-історичному мовознавству першого періоду (20-х - 60-х рр. ХІХ ст.) був притаманний асистемний підхід до мовних явищ.

Із цією тезою погодитися важко [2, с. 34]. Твердження, відповідно до якого класична компаративістика розглядала мовні явища ізольовано, тобто поза системою, суперечить реальним фактам: відкриття в праіндоєвропейській мові різних рядів гутуральних приголосних, складових сонантів тощо означає відкриття саме системних, а не ізольованих мовних явищ.

Надзвичайно важливим у методологічному аспекті видається твердження про те, що в XIX ст. найбільш вагомі результати в пізнанні системних властивостей мови належать саме порівняльно- історичному мовознавству [20, с. 34]. У його межах набув поширення погляд на мову як на системне явище [2, с. 34].

Як відзначають дослідники, у компаративістиці XIX ст. системний підхід до мови виявився в прийомі генетичного ототожнення фактів (насамперед), а також у реконструкції архетипів і фонетичних законів [14, с. 478; 2, с. 34-35].

Проведена В. А. Глущенком історико-наукова реконструкція показує, що про “атомістичне”, ізольоване вивчення окремих елементів мовної субстанції в працях істориків мови першої чверті XIX ст. можна говорити в плані браку зв'язку між реконструйованими архетипами та фонетичними законами [2, с. 35]. Компаративістика XX ст. прийшла до методологічно важливого твердження про те, що будь-яка реконструкція за своєю спрямованістю завжди є системною. Цінність фундаментального поняття фонетичного закону полягає, зокрема, у тому, що реконструйований фонетичний закон дозволяє об'єднати розрізнені звуки в певні групи. Отже, навіть окремий фонетичний закон, узятий ізольовано, передбачає системний підхід до мовних явищ: адже численні розрізнені фонетичні явища підведено тут під обмежену кількість фонетичних законів, тобто систематизовано (те ж саме необхідно сказати про реконструкцію архетипу) [2].

Це повною мірою стосується закону першого германського пересуву приголосних. Як відзначила Т. О. Амірова, “основна заслуга Я. Грімма в розвитку порівняльно-історичного мовознавства полягає у виявленні закономірності звукових переходів. Виявлені фонетичні відповідності підтверджували встановлену картину історичного співвідношення між германськими мовами, з одного боку, і класичними мовами - з другого” [5, с. 284]. Отже, тут ідеться про плідне застосування Гріммом прийому генетичного ототожнення фактів і процедури реконструкції фонетичного закону. За допомогою прийому систематизації Грімм здійснив упорядкування й узагальнення емпіричного матеріалу германських мов, осмисленого з позиції історизму й поданого у вигляді системи.

Слід відзначити, що вже перші спостереження над відповідними фонетичними змінами показали наявність певних співвідношень, які можна інтерпретувати як винятки з розглядуваного закону. Так, якщо праіндоєвр. [t] > прагерм. [Ј)], то латинському status (пор. укр. стояти, рос. стоять) мав би відповідати германський корінь spap-. Проте в готській та в інших мовах германської групи в подібних випадках фіксується корінь stap- (отже, з двох праіндоєвр. звуків [t] змінився лише другий). Так само в готській мові спостерігаємо nahts “ніч”, ahtau “вісім”, hafts “наділений чимось” тощо (пор. лат. noctis “ніч”, octo “вісім”, captus “схоплений”).

Ці і подібні випадки Грімм інтерпретував як наслідок дисиміляції в групах приголосних [st], [ht], [ft], [sp], [sk]; у таких сполученнях перший звук є щілинним, а другий - проривним.

Подальші дослідження виявили й інші винятки із закону Грімма. Так, у готській мові зафіксовано biuda “пропоную”, якому відповідає давньоінд. bodhami “не сплю”. За першим пересувом приголосних у готській мові мав би бути [p], а не [b]. Подібні явища з'ясував німецький мовознавець Г. Грассман як наслідки “закону придихових”: у давньоіндійській і давньогрецькій мовах коренева морфема не могла містити два придихові приголосні, унаслідок чого один з них мав втрачати придиховий характер [40, с. 115-116]. У зв'язку із цим кажуть про “закон Грассмана“ [32, с. 81; 47, с. 49]. Отже, у наведеному вище прикладі за законом Грассмана в давньоінд. bodhami перший приголосний звук спочатку був придиховим (bhodhami), що повністю відповідає готському [b] у biuda, а праіндоєропейським архетипом у цьому разі є *bheudh- [40, с. 116].

Ще пізніше на деякі інші суперечності в законі Грімма звернув увагу данський лінгвіст К. Вернер. Він помітив, що відхилення від закону Грімма спостерігається й у таких формах, як санскр. pitar, гот. fadar, нім. Vater. Вони пояснюються дією так званого “закону Вернера”: глухі щілинні, що виникли з праіндоєвропейських глухих проривних, а також звук s стали дзвінкими, якщо попередній голосний не мав на собі праіндоєвропейського наголосу [50]. Отже, закон Вернера враховує наслідки відношення місця наголосу праіндоєвропейської мови до відповідного приголосного [43, с. 87].

Щодо причин першого германського пересуву приголосних, то, з погляду Грімма, германці свідомо внесли подібні зміни у свою мову, щоб відрізнятися від споріднених народів [41, с. 41]. Грімм пов'язував розглядуваний пересув приголосних із схильністю давніх германців до зміни місць проживання, яку він, у свою чергу, пояснював етнопсихологією германців. У переході дзвінких (артикуляційно також і слабких) приголосних у глухі (артикуляційно також і сильні) Грімм бачив вияв сміливості й гордості давніх германців [там же: 42]. Ця теорія отримала в германістиці назву психологічної [4, с. 207].

У радянському мовознавстві етнопсихологічну гіпотезу Грімма було оцінено як “наївну”, “антинаукову” й навіть “шовіністичну” [12].

Проте, з погляду Е. Прокоша, військові походи давніх германців очолювали сильні особистості, які впливали на характер і поведінку своїх воїнів. Особливості їхнього мовлення (мовлення людей із сильною волею) могли бути прикладом для наслідування [26, с. 39-40]. Як вважав В. В. Левицький, міркування Е. Прокоша заслуговують на увагу, а етнопсихологічний чинник має бути всебічно досліджений: дані сучасної психолінгвістики не дають підстав категорично заперечувати етнопсихологічну гіпотезу Грімма [4, с. 207-208].

У подальшому висувалися й інші пояснення. На думку представника Лейпцизької лінгвістичної школи Г. Остгофа, перший германський пересув приголосних був викликаний географічним чинником - особливостями життя германців у гірських районах Скандинавії та Альп (що сприяло формуванню певних артикуляційних навичок). Така можливість підтверджується матеріалом вірменської мови, у якій відбувся пересув приголосних, багато в чому подібний до германського [45, с. 278].

Пізніше було висунуто теорію субстрату. Її автором став французький компаративіст А. Мейє. Як і Г. Остгоф, А. Мейє вважав внутрішньолінгвістичною причиною першого германського пересуву приголосних зміну артикуляції приголосних. Проте зовнішньолінгвістичним чинником у А. Мейє виступає не зміна місця проживання (як це спостерігається в Г. Остгофа), а змішування прагерманської мови з якоюсь мовою-субстратом [18, с. 40-43].

Надалі висувалися й інші пояснення, аж до заперечення першого пересуву приголосних у германських мовах Т. В. Гамкрелідзе і В'яч. Вс. Івановим [10, с. 59-61].

Ми вже відзначали, що в компаративістиці XIX ст. системний підхід до мови виявився насамперед у прийомі генетичного ототожнення фактів. Фронтальне вивчення лінгвогенетичних праць 20-х - 60-х рр. дозволило В. А. Глущенку зробити висновок, що в плані застосування прийомів і процедур порівняльно-історичного методу для цього часу було справді характерним переважання прийому генетичного ототожнення фактів над процедурою лінгвістичної реконструкції. Компаративісти усвідомлювали ототожнювані звуки як продукт ряду епох; вони ототожнювали факти різної хронології, відбиті в сучасних мовах і в давніх писемних пам'ятках [2, с. 34-35].

Це повною мірою стосується історико-лінгвістичного матеріалу, пов'язаного із законом Грімма. З нашого погляду, найбільш цінним компонентом цього закону виявилася не процедура лінгвістичної реконструкції, а прийом генетичного ототожнення фактів. У достовірності залучених і ототожнених Гріммом лінгвальних фактів ніхто з дослідників не сумнівався й зараз не сумнівається; водночас, як ми відзначали вище, дехто з лінгвістів заперечує існування в минулому першого пересуву приголосних у германських мовах. З іншого боку, з'явилися спроби включити комплекс процесів, пов'язаних із законом Грімма, у більш широкий індоєвропейський контекст: як показав В. Я. Плоткін, перебудова співвідношеня проривних і щілинних приголосних на користь щілинних є характерною для історії всіх індоєвропейських мов [23, с. 23].

Питання про причини першого германського пересуву приголосних і в наш час залишається суперечливим [23, с. 22-23; 37, с. 34-35].

Те саме слід сказати й про хронологію. Грімм відносив перший германський пересув приголосних до прагерманської мови-основи; дати більш точну хронологію на початковому етапі розвитку компаративістики було неможливим. Пізніше лінгвісти звернулися до іншомовних запозичень у германські мови, германських запозичень в інші мови, а також до передачі власних назв античними авторами. Так, латинська лексема graecus була запозичена готською мовою як kreks, а cannabis “коноплі” - як hanaps. Отже, в готській мові на той час уже були наслідки першого пересуву приголосних; перший германський пересув можна датувати V - IV ст. до н. е. Щоправда, деякі германісти хронологізували розглядуваний процес 1000-м р. до н. е. або навіть II тисячоліттям до н. е. [26, с. 43; 49, с. 27].

У наш час залишаються не до кінця розв'язаними й фонологічна сутність, фонетичний механізм, зв'язки з подібними процесами в подальшій історії германських мов та мов інших груп індоєвропейської сім'ї [23, с. 14-24].

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо в поглибленому вивченні прийомів і процедур порівняльно-історичного методу у студіях таких європейських мовознавців першої половини XIX ст., як Ф. Бопп, Р. Х. Раск, Я. Х. Бредсдорф.

Література

1. Глущенко В. А. Лінгвістичний метод і його структура // Мовознавство. 2010. № 6. С. 32-44.

2. Глущенко В. А. Лінгвістичний метод як складна логічна одиниця (до визначення семантики терміна) // Вісник Луганського державного педагогічного ун-ту ім. Тараса Шевченка. 2001. № 4 (36). С. 124-127.

3. Глущенко В. А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. 20-і рр. ХХ ст.): монографія / В. А. Глущенко. Донецьк, 1998. 222 с.

4. Левицький В. В. Основи германістики / В. В. Левицький. Вінниця: НОВА КНИГА, 2008. 528 с.

5. Амирова Т. А. Очерки по истории лингвистики / Т. А. Амирова, Б. А. Ольховиков, Ю. В. Рождественський. М.: Наука, 1975. 559 с.

6. Аппель К. Ю. Некоторые общие вопросы языкознания // Рус. филол. вестн. 1886. Т. 15. С. 158-169; Т. 16. С. 353-365.

7. Блауберг И. В. Становление и сущность системного похода / И. В. Блауберг, Э. Г. Юдин. М.: Наука, 1973. 270 с.

8. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию / И. А. Бодуэн де Куртенэ. М.: Изд-во АН СССР, 1963. Т. 1. 384 с.; Т. 2. 391 с.

9. Бойченко И. В. Проблема метода в категориальном аппарате исторического материализма // Социальное познание: принципы, формы, функции: сб. науч. трудов / отв. ред. В. И. Куценко, И. В. Бойченко. К.: Наук. думка, 1989. С. 56-78.

10. Гамкрелидзе Т. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы / Т. В. Гамкрелидзе, Вяч. Вс. Иванов. Тбилиси: Изд. Тбилисск. ун-та, 1984. 1409 с.

11. Герасимов И. Г. Структура научного исследования: философский анализ познавательной деятельности в науке / И. Г. Герасимов. М.: Мысль, 1985. 215 с.

12. Гухман М. М. Комментарии // Прокош Э. Сравнительная грамматика германских языков. М.: Изд-во иностр. л-ры, 1954. С. 357-362.

13. Дельбрюк Б. Введение в изучение языка: из истории и методологии сравнительного языкознания / общ. ред. С. Булича / Б. Дельбрюк. 2-е изд. М.: Едиториал УРСС, 2003. 152 с.

14. Журавлев В. К. Диахроническая фонологія / В К. Журавлев. М.: Наука, 1986. 232 с.

15. Звегинцев В. А. Очерки по общему языкознанию / В. А. Звегинцев. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1962. 384 с.

16. Зубкова Л. Г. Общая теория языка в развитии: учеб. Пособие / Л. Г. Зубкова. М.: Изд-во Российского ун-та дружбы народов, 2003. 472 с.

17. Лоя Я. В. История лингвистических учений / Я. В. Лоя. М.: Высшая школа, 1968. 308 с.

18. Мейе А. Основные особенности германской группы языков / А. Мейе. М.: Изд-во иностр. л-ры, 1952. 212 с.

19. Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков // под ред. и с примеч. Р. Шор / А. Мейе. М.; Л.: Соцэкгиз, 1938. 510 с.

20. Мельников Г. П. Системная лингвистика Гумбольдта - Срезневского - Потебни - Бодуэна и современная системная типология языков // Проблемы типологической, функциональной и описательной лингвистики: сб. науч. трудов. М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1986. С. 13-26.

21. Откупщиков Ю.В. Ряды индоевропейских гуттуральных // Актуальные вопросы сравнительного языкознания / отв. ред. А. В. Десницкая. Л.: Наука, 1989. С. 19-45.

22. Пауль Г. Принципы истории язика / Г. Пауль. М.: Изд-во иностр. лит., 1960. 500 с.

23. Плоткин В. Я. Эволюция фонологических систем: на материале германских языков / В. Я. Плоткин. М.: Наука, 1982. 129 с.

24. Подкорытов Г. А. О природе научного метода / Г. А. Подкорытов. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1988. 224 с.

25. Постовалова В. И. Историческая фонология и ее основания: Опыт логико-методологического анализа / В. И. Постовалова. М.: Наука, 1978. 203 с.

26. Прокош Э. Сравнительная грамматика германских языков / Э. Прокош. М.: Изд-во иностр. л-ры, 1954. С. 3-356.

27. Смирнов С. Н. Элементы философского содержания понятия “система” как ступени познания и общественной практики // Системный анализ и научное знание / отв. ред. Д. П. Горский. М.: Наука, 1978. С. 60-83.

28. Соболевский А. И. Лекции по истории русского языка / А. И. Соболевский. 4-е изд. М., 1907. 309 с.

29. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1977. С. 31-285.

30. Соссюр Ф. де. Мемуар о первоначальной системе гласных в индоевропейских языках // Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1977. С. 286-299.

31. Ascoli G Corsi di glottologia: fonologia comparata del sanscrito, del greco e del latino / G. Ascoli. Torino e Firenze, 1870. V. 1. 144 6.

32. Arens H. Sprachwissenschaft: der Gang ihrer Entwicklung von der Antike bis zur Gegenwart / H. Arens. Munchen: Freiburg, 1955. X, 568 S.

33. Baudouin de Courtenay J. Einige Falle der Wirkung der Analogie in der Polnischen Deklination // Beitrage zur vergleichenden Sprachforschung. 1868. Bd. 6. S. 19-88.

34. Baudouin de Courtenay J. Einiges uber Palatalisierung (Palatalisation) und Entpalatalisierung (Dispalatalisation) // Indogermanische Forschungen. 1894. Bd. 4. S. 45-57.

35. Bopp F. Die celtischen Sprachen in ihrem Verhaltnisse zum Sanskrit, Zend, Griechischen, Lateinischen, Germanischen, Litauischen und Slavischen / F. Bopp. Berlin, 1839. 140 S.

36. Bredsdorf J. Om aasagerne til sprogenes forandringer / J. Bredsdorf. Kjobenhavn, 1821. 48 S.

37. Collinge N. E. The laws of Indo-European / N. E. Collinge. Amsterdam, 1985. 312 р.

38. Curtius G. Grundzuge der griechischen Etymologie / G. Curtius. Leipzig, 1858-1862. X, 160 S.

39. Fick A. Die ehemalige Spracheinheit der Indogermanen Europas / A. Fick. Gottingen, 1873. VIII, 432 S.

40. Grassman H. Die deutsche Sprache / H. Grassman. Bonn, 1863. 146 S.

41. Grimm J. Deutsche Grammatik / J. Grimm. Gottingen, 1822. Bd. l. 204 S.

42. Heinz A. Dzieje j^zykoznawstwa w zarusie / A. Heinz. Warszawa: Panstwowe wyd-wo naukowe, 1978. 518 s.

43. Jakobson R. Selected writings: phonological studies / R. Jakobson. The Hague: Mouton, 1962. V 1. X, 678 p.

44. Koemer E. F. K. Towards a Historiography of Linguistics: 19th and 20th Century Paradigms // History of Linguistics Thought and Contemporary Linguistics / ed. by H. Parret. Berlin; New York, 1976. P. 685-718.

45. Osthoff H. Labiovelare Media und Media aspirata im Keltischen // Indogermanische Forschungen - 1894. Bd. 4. S. 264-294.

46. Rask R. K. Undersogelse om det gamble Nordiske eller islandske Sprogs Oprindelse / R. K. Rask. Kjobenhavn, 1818. 68 s.

47. Robins R. H. A Short History of Linguistics / R. H. Robins. London ; Harlow: Longmans, 1969. VIII, 248 p.

48. Robins R. H. Some Continuities and Discontinuities in the History of Linguistics // History of Linguistic Thought and Contemporary Linguistics / ed. by H. Parret. Berlin; New York, 1976. P. 13-31.

49. Schwarz E. Deutsche und Germanische Philologie / E. Schwarz. Heidelberg: Carl Winter Universitatsverlag, 1951. 216 S.

50. Verner K. Eine Ausnahme der ersten Lautverschiebung // Zeitschrift fur vergleichende Sprachforschung auf dem Gebiete der indogermanischen Sprachen. 1877. Bd. 25. S. 46-59.

51. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов / О. С. Ахманова. М.: Сов. энциклопедия, 1966. 608 с.

Размещено на Allbest.ru