Аналіз деяких запозичених лексем в світлі ідеї Івана Огієнка про самодостатність української мови

Доведено і визнано міжнародною науковою спільнотою, що вже на початку ХУП ст. у Москві поширювались книжкові видання переважно українських типографій. Даний процес, що дуже активізувався у другій половині століття, був історично обумовленим соціально-економічними та ідеологічними змінами в Росії, що ставала на шлях «буржуазных преобразований, стремясь к познанию достижений других стран» [2, с.259]. Як свідчать відповідні документи, в цей період, період занепаду Речі Посполитої, у Москві перебувало багато освічених переселенців з українських та білоруських земель, які проводили навчання латини та польської мови, так необхідних московським чиновникам для державної служби за кордоном, перекладали іноземні книги, наглядали за певною нормативністю текстів, що видавалися Московським Печатним двором. Критерієм правильності і нормативності служила уже видана на той час Граматика киянина Мелетія Смотрицького.

Зацікавленою у використанні знань освічених переселенців з України виявилась і значна частина вищого духовенства. Коли Никон вирішив провести виправлення богослужбових книг, то уряд звернувся до київського митрополита Петра Могили із проханням направити до Москви учених монахів з Києва. Прохання було виконано й до Москви, зокрема, прибув Єпіфаній Славинецький. В 1664 р. у Москві розпочав просвітницьку та наукову діяльність білоруський учений та поет Самуїл Петровський-Ситніанович (Симеон Полоцький).

Слід відзначити, що частина московського духовенства та знаті негативно поставились («грекофіли») до поширення «латинства», вбачаючи у будь-якому відході від давніх традицій велику небезпеку. Московські церковні власті почали забороняти поширення «литовських» книг (тобто надрукованих в Білорусі та в Україні). Суперечки та дискусії різних рівнів були відображенням великої ідейно- політичної боротьби прибічників європейських державних перетворень та «ревнителів старины», боротьби, що особливо загострилась наприкінці ХУІІ ст.

Протиріччя в питанні про шляхи розвитку освіти та спротив консервативно налаштованій знаті далися взнаки під час організації перших шкіл у Москві, для викладання у яких один з видатних урядових діячів Ф.М. Ртищев запросив з Києва 30 учених монахів. Молоді московські дворяни навчались у школах Андріївського, Чудова монастиря, при Введенській церкві. У 1665 р. відкрилась школа в Заіконоспаському монастирі, на чолі якого став Симеон Полоцький. У цій школі навчали латини, польської та «руської» мовам. У 1667 р. було відкрито «гімнасіон» при церкві Іоанна Богослова. В 1680 р. була заснована школа при Печатному дворі, де 30 кращих учнів вивчали мову, риторику, правопис під керівництвом київських монахів. Перші приватні школи у Москві підготували заснування в 1687 р. Слов'яно-греко-латинського училища. Це був перший навчальний заклад, що ставив за мету широку загальну освіту. Академія, де викладали учені греки та монахи з Києва, відіграла значну роль у розвитку російської освіти та науки к. ХУІІ ст. - першої половини ХУІІІ ст., зробила величезний внесок у розвиток нормативної писемної мови Московської держави.

Проблема взаємовпливу слов'янських мов, зокрема, в аспекті особливостей становлення нормативної російської лінгвосистеми, завжди цікавила видатних лінгвістів. Глибокі наукові дослідження демонстрували важливу роль українського просвітництва, а, відтак, української мови в даному процесі. Академік В.В. Виноградов зауважував: «Языки единой восточно-славянской ветви (...) находились на протяжении всей своїй истории в самом блиском культурном взаимодействии. Для истории руського язика это живое общение с родственными славянскими язиками было в высшей степени плодотворно. В словарную сокровищницу руського літературного языка внесли свой вклад и украинский, и белорусский языки» [3, с.37]. Аналіз деяких лексем вочевидь доводить дану сентенцію.

Так, сучасна російська лексема завзятый, властива розмовному стилю, функціонує в значенні: «настоящий, истый, страстный, с увлечением предающийся чему- нибудь, отчаянный». Наприклад, завзятый игрок, завзятая сплетница, завзятый спорщик. Слово завзятый використовується в російській мові у певному колі фразеологічних сполучень в якості емоційно-посилювального епітету тих іменників, які мають якісно-характеристичне значення, наприклад, театрал, балетоман, шахматист тощо. За своєю морфемною структурою лексема завзятый могла б сприйматися як дієприкметникова форма дієслова завзять (пор. забрать, снять). Але такого дієслова в російській літературній мові немає. Між тим в українській та білоруській мовах дана лексема входить у велике гніздо споріднених утворень.

Наприклад, в «Словаре белорусского наречия» І.І. Носовича знаходимо дану лексему та споріднені їй утворення, зафіксовані, відповідно, в білоруській мові: «Завзятный, прил. «Гордый, заносчивый, неуступчивый». - Який тызавзятный, тобе и слова не скажи.

Завзято, нареч. «Заносчиво, отважно, гордо». Завзято поступив.

Завзятосцъ, и. с, ж. «Заносчивость, смелость, дерзость». Откуль у его такая завзятосцъ берецца, што никого не боицца.

Завзятый, прил. « Чванный, дерзкий, заносчивый». Завзятому нечего и го- ворицъгетаго. Завзятыйтольки себе видзиць.

Завзяценький, прил. смягч. «Щекотливенький». Завзяценький норовець.

Ср. укр. Завзятий «смелый, решительный, упорный», завзяття «смелость, упорство, выдержка» [7, с. 162].

Лексема завзятый не була зареєстрована жодним словником російської літературної мови до словника В. Даля. Даль наводить дане слово як південно- західне, тобто таке, що функціонує в говірках, близьких до української мови. Значення даної лексеми зафіксоване Далем як властиве переважно українській мові: «бойкий, предприимчивый, который постоит за себя» [5, Т.1, с.576]. Зауважимо, що в російській розмовній мові лексема завзятый з'являється ще на початку ХУШ ст. В літературній мові фіксується вперше у письменників українського походження в значенні «бесстрашный, отважный, настойчивый, упорный». Так, у В.Т. Наріжного в повісті «Бурсак» читаємо: «Он в жару восторга обещался підготовить еще человек пять, шесть из самих завзятых». В повісти О.М. Сомова «Гайдамак»: «Какой завзятый чумак! Какой лихой парень, какой статный и пригожий мужчина! Какой богатый и тароватый!», - раздавалось отовсюду». У Гоголя в «Тарасе Бульбе»: «Демид Попович тоже перешел туда, потому что был сильно завзятого нрава козак - не мог долго высидеть на месте». У М.І. Костомарова в «Богдане Хмельницком»: «...сам Хмельницкий, проезжая по рядам своїх завзятых молодцов, говорил им не длинные речи, а коротко напоминал им, что они воюют за веру».

Ввійшовши до словникового складу російської мови, лексема завзятый в стилістичному аспекті сприймається як елемент народного мовлення, отримує іронічне забарвлення і поступово розширює контексти свого функціонування. Відповідно до нової експресії змінюється й загальне значення слова. Воно стає в один синонімічний ряд з такими словами, як отъявленный, сущий, настоящий. Наприклад, у Салтикова-Щедрина: «Все наклонности завзятой приживалки: празднословие, льстивая угодливость ради подачки, прожорливость - росли с изумительной быстротой» («Господа Головлевы»). У Тургенева: «Обхватив по- модному большой белый хлеб обеими руками и переламывая его пополам над тарелкой супа, как это делают завзятые парижане в «Caferiche»...» («Новь»). У Станюковича: «С опытностью завзятого дипломата он не показывал и вида, что замечает перемену» («Омут»), Експресивно-семантичні зміни у використанні лексеми завзятый проходили в російській літературній мові поступово, фіксуючись контекстуально, що врешті привело лексему до статусу нормативної одиниці.

Цікавим видається аналіз лексеми никчёмный, що за очевидними дериваційними ознаками на синхронному рівні є іменником займенникового походження. Співвідносним із ним є абстрактний іменник никчёмность.

У словнику В. Даля читаємо: «никчёмный - человек никуда не годный, ни к чему не полезный: никчёмность, негодность; вероятное заимствование из украинского языка» [5, с.173].

Дослідники доводять, що дана лексема запозичена з української мови і активізується перш за все в творах М. Горького. Наприклад, в опублікованих у 1912 р. рецензіях М. Горького на «Рассказы» М. Криницького читаємо: «Акцизные и гимназисты, учителя и просто люди, все они - по Криницкому - прячут свою никчёмность в туманах метафизики». «Впрочем, ему, видимо, понятна горестная никчемность этих людей и, кажется, он чувствует глубину их душевной пустоты».

Дослідники російської мови доводять, що семантико-дериваційне підґрунтя для створення, закріплення та активного функціонування даної лексеми було підготовлене активним поширенням в московській, загальноміській мові розмовних виразів великої кількості переселенців з України та Білорусії в к. ХУІІ - першій половині ХУЛІ ст. Зокрема, розмовне сполучення ни к чому в значенні «зря, попусту, бесполезно» досить активно почало поширюватись (як свідчать писемні пам'ятки) в діловій та розмовній сфері Московської держави к. ХУІІ ст. Активізуються в цей період умосковському розмовному мовленні й споріднені лексеми некчема, некчемный, нікчемность, відзначені ще в Лексиконі Памви Беринди: «Авель - нікчемность» [1, с. 171].

В «Синониме славеноросской», виданої у додатку до дослідження П.І. Житецького «Очерк литературной истории малорусского наречия в ХУІІ в.» розміщені наступні слова: «Некчемная - растленная, гнилая. Некчем- но - суетно, мерзко, мерзостно. Некчемнейше - гнюснее, гнютпттте» [6, с.151].

Зазначимо, що академік Є.Ф. Карський звертав увагу на наявність лексеми никчемность, що відповідала старослов'янізму суета в західно-південних (іншими словами, українських) перекладах псалтирі ХУІ-ХУІІ ст. Підкреслимо, що саме ці псалтирі, як і багато інших перекладів, зроблених київськими монахами з благословення Петра Могили, використовувалися на Москві означеного періоду. Очевидно, що лексика перекладних творів ставала рідною для жителів «стольного града».

Видатні науковці, що займалися дослідженням історії слов'янських мов, констатували великий вплив української писемної мови на формування російської нормативної лінгвосистеми. Так, академік М.М. Шанський звертав увагу на активізацію, як результат цього процесу, ряду дериваційних абстрактних афіксів в російській мові. ХУІ ст. - першої половини ХУІІ ст. В.В. Виноградов визначав велику кількість лексем, серед яких, наприклад, лексеми: подлый, вкус, участие, честь, человечность, вещь, личность та багато інших, походження яких, на думку дослідника, веде до українських джерел. Подібні висновки видатних науковців цілком співпадають із твердженням І. Огієнка про те, що велика кількість слів були занесені до Росії з України впродовж ХУІ-ХУШст., бо з'явилися в Україні на 100-200 років раніше, ніж в Росії. Вивчаючи історію української мови, науковець наполегливо підкреслював ідею її надзвичайного багатства і краси. Учений стверджував, що великі потенції української мови з її унікальною історією дають можливість збагачувати лексичний склад інших мов, а не запозичувати: «Наша власна українська мова в її численних говірках така багата і колоритна, що просто гріх перед своїм народом поповнювати літературну мову непотрібними позичками з мов чужих: польської чи московської» [8, с.37].

лексема огієнко лінгвістичний український