Діахронічний аналіз біблійної давньоєврейської мови та історико-критичний метод у біблеїстиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДІАХРОНІЧНИЙ АНАЛІЗ БІБЛІЙНОЇ ДАВНЬОЄВРЕЙСЬКОЇ МОВИ ТА ІСТОРИКО-КРИТИЧНИЙ МЕТОД У БІБЛЕЇСТИЦІ

Д.В. Цолін



Історико-критичний метод у біблеїстиці пов'язується з іменами Ж. Астрюка (16891766), Й. Айхгорна (1753-1827), В. М. де Ветте (1780-1849), Ю. Велльгаузена (1844-1918), О. Айссфельда (1887-1973) та інших дослідників. У його основі лежить критика біблійного тексту з точки зору історичного аналізу, а також гіпотеза про компілятивний характер тексту П'ятикнижжя Мойсеєвого (Тори). У своєму сформованому вигляді ця гіпотеза стверджує, що текст П'ятикнижжя формувався поступово, з різних джерел, починаючи з ІХ ст. до Р Х. і завершуючи добою після Вавилонського полону (539 р. до Р Х.).

Основних текстів-першоджерел налічується чотири, вони позначаються чотирма латинськими буквами: Y (або J) від імені Бога YHWH - Ягве, цей текст був сформований у 870-800 рр. до Р Х. на півдні Ханаану (за іншими версіями - в добу царів Давида і Соломона); Е від терміна 'Elohim - "Бог", текст було написано бл. 850-750 рр. до Р Х. в Центральному та Північному Ханаані; джерела Y та Е були об'єднані після Ассирійського полону (722 р. до Р Х.), коли залишки північних племен переселилися на південь, принісши з собою текст Y; D від назви книги Deuteronomion - "Повторення Закону", яка (точніше, її розділи 12-26) була знайдена первосвящеником Хелкією в 621 р. до Р Х. (1 Цар. 22-23; 2 Хр. 34-35); утверджує ідею єдиного культового центру та монотеїзму; Р від нім. Priestercodex - "Священицький кодекс", тобто група текстів, що була зібрана в добу Вавилонського полону та після нього (605-539 рр. до Р Х.); приділяє особливу увагу космогонічним та ритуальним питанням.

Документальна гіпотеза зазнала чимало критики, детально розглядати яку ми зараз не маємо наміру. Відзначимо лише те, що базується вона винятково на аналізі тексту з позиції певних історичних концептів, які часто ґрунтуються лише на суб'єктивному баченні історії дослідником та досить умовному моделюванні особливостей світогляду стародавніх ізраїльтян (наприклад, необґрунтоване твердження, що тематика космогенезу та антропогенезу з'являється лише в добу Полону). Саме через спекулятивний характер "виокремлення" гіпотетичних сегментів тексту серед прихильників цієї гіпотези немає одностайної думки щодо того, які саме тексти віднести до якого джерела і як саме відбувався процес творення корпусу П'ятикнижжя в тому вигляді, в якому ми його маємо тепер.

У нашій статті ми розглянемо лише один з аспектів критики документальної гіпотези - філологічний. Філологічний аспект з самого початку ігнорувався авторами та розробниками документальної гіпотези [Joosten 2005, 327-328]. "Розкроювання" тексту і його поділ на "джерела" часто ігнорують літературну специфіку твору, вбачаючи "шви" компіляції там, де їх немає [Alter 1981, 96]. Що ж стосується суто мовного аспекту, то найбільш виразно ця суперечність виявляється в діахронічній оцінці мови так званого джерела Р (Priestercodex), яке написане класичною давньоєврейською, і аж ніяк не пізньою, як це очікується за документальною гіпотезою. Різниця в лексиці, фразеології та синтаксисі між класичною (до Полону) та пізньою (після Полону) давньоєврейською мовою досить детально розроблена в гебраїстиці, і вона зовсім не на користь датування текстів джерела Р добою Вавилонського полону та пізніших століть. Наша стаття є експозицією основних здобутків у сфері діакритичного аналізу мови Старого Заповіту та його значення для оцінки джерела Priestercodex.

Отже, до текстів групи Р належать такі уривки Тори [за Campbell & O'Brien 1992, 260]: Бут. 1:1-2:4а; 5:1-28, 30-32; 6:5-9:17, 28-29; 10:1, 2-7, 20, 22-23, 31-32; 11:10-27, 31-32; 12:4б-5; 13:6, 11б-12аб; 16:1а, 3, 15-16; 17:1-27; 19:29; 21:1б-5; 23:1-20; 25:7-11а, 12-17, 19-20, 26б; 26:34-35; 27:46; 28:1-9; 31:18аб; 33:18а; 35:6, 9-13а, 15, 22б-29; 36:1-14; 37:1, 2аб; 41:46а; 46:6-27; 47:27б-28; 48:3-6; 49:1а, 2933; 50:12-13; Вих. 1:1-7, 13-14; 2:23аб-25; 6:2-30; 7:1-13, 19-20а, 21б-22; 8:5-7, 15аб-19; 9:8-12; 11:9-10; 12:1-20, 28, 40-51; 13:1-2; 14:1-4, 8, 9аб, 10аб, 15-18, 21аб, 22-23, 26-27а, 28-29; 15:22а, 27; 16:1-3, 6-27, 32-35а; 17:1аб; 19:1-2а; 24:15б-18; 25-31; 35-40; Лев. passim; Числ. 1:1-10:28; 13:1-17а, 21, 25, 26, 32-33; 14:1а, 2-3, 5-10, 26-38; 15; 17-19; 21:4а; 22:1б; 27-29; 31; 35-36; Повтор. 32:48-52; 34:1а, 7-9. Також окремі дослідники вважають, що деякі тексти (наприклад, Вих. 19-20; Числ. 16, 20, 32) у своїй основі є більш давніми, проте відредагованими "священицьким" редактором [Eissfeldt 1964, 250; Friedman 1988, 246; Kaiser 1992, 55].

Історичну критику концепції джерела Р вперше обґрунтовано дав ізраїльський дослідник Й. Кауфман у своїй восьмитомній праці "Історія ізраїльської релігії" [рЗ'Ір 1946-1947]. Висновки Кауфмана були такими: а) ряд релігійних постанов так званого "священицького кодексу" могли виникнути тільки в період централізованого культу в Єрусалимському храмі ще до реформ царя Йошиягу у 621 р. до Р Х.; б) документ Р написаний раніше документа D, а окремі аспекти релігійної практики зближують його з документами Y та E. Основні аргументи дослідника ґрунтувалися на порівнянні джерел D і Р:

1. Документ D дозволяє приватний забій худоби (Повтор. 12:15-17, 21; 20:14), який заборонений у документі Р (Лев. 17:1-7; див. також 1 Сам. 14:31-35). Подібним чином кров убитої чистої тварини має виливатися на землю за джерелом D (Повтор. 12:16, 24), тоді як Р зобов'язує кров тварини, заколотої при Скинії, приносити на жертовник для очищення душі (Лев. 17:11, 13-14). Прив'язаність забою тварин до Скинії є свідченням раннього періоду історії ізраїльської релігії, тоді як дозвіл забивати їх удома - характерна риса пізнішого централізованого культу.

2. Також джерело D забороняє заколення пасхальної жертви вдома, натомість зобов'язує її принесення в храмі (Повтор. 16:5-6), тоді як, згідно з Y-E (Вих. 12:2123) та Р (Вих. 12:1-14), пасхальна жертва приноситься вдома. Важко уявити, що після встановлення централізованого богослужіння в Єрусалимському храмі по поверненні з Вавилону євреї знову поверталися б до домашнього пасхального жертвопринесення.

3. Згідно з джерелом Р, первородні тварини належать Богові і мають бути віддані священикам (Числ. 18:15-19), а десятини - левітам або Скинії (Лев. 27:30-33; Числ. 18:21-24); таким же чином у джерелах Y-E (Вих. 13:2, 12-13; 22:29-30). Проте в джерелі D первородне та десятина поїдаються їхніми власниками під час паломництва в Єрусалим (Повтор. 14:22-29; 15:19-23). Й. Кауфман вважав, що ця деталь характеризує централізований культ, а не навпаки. філологічний критика документальна тора

4. За джерелом Р, кількість була значною - вони отримували десятини від усього Ізраїлю, чого не могло бути в храмовому богослужінні після Вавилонського полону, оскільки їхня кількість була невеликою (Езра 8:15-19). Також немає жодних підстав вважати, що посада первосвященика не існувала в добу Першого храму.

5. Культовий комплекс, зображений у джерелі Р, існував у добу Першого храму, про що є численні згадки в інших біблійних текстах: щоденні жертвопринесення (2 Цар. 16:15), жертви за гріхи (2 Цар. 17-18), закони ритуальної чистоти (1 Сам. 21:6; 2 Сам. 11:4; 2 Цар. 7:3; Ос. 9:9), обрізання і шаббат (Бут. 34; Вих. 4:24-26; 2 Цар. 4:23; Амос 8:5).

Після Кауфманової критики концепції джерела Р з'явилося кілька альтернативних версій, характерними особливостями яких були а) більш раннє датування Priestercodex (між Х та VII ст. до Р Х.)¹; б) виокремлення більш давнього пласту тексту всередині Priestercodex, що зазнав впливу джерела Y. Проте поява нових теорії формування тексту Тори свідчить лише про численні методологічні недоліки документальної гіпотези в цілому, серед яких найбільш значними є акцент на історичній критиці (вона часто залежить від світоглядних позицій дослідника та його суб'єктивного бачення) та ігнорування філологічного аспекту аналізу біблійного тексту. Зокрема, не було враховано діахронічного аспекту давньоєврейської мови джерела Р, яка, поза сумнівами, належить до періоду Першого храму, але аж ніяк не до доби Вавилонського полону. Ці висновки були зроблені задовго до написання праці Й. Кауфмана, проте проігноровані дослідниками.

Філологічний аналіз тексту Тори ставить ще одне важливе запитання до прихильників документальної гіпотези: а чи відомий в історії стародавньої літератури хоч один приклад такої архіскладної компіляції різних джерел, який вони пропонують бачити в тексті П'ятикнижжя? Чи була потреба в гіпотетичних пізніх редакторів структурувати текст як "клаптикову ковдру", зберігаючи лексичні особливості в кожному фрагменті документа, залишаючи дуже помітні "шви" з'єднання різних "клаптиків", незграбно повторюючи одні й ті ж сюжети, переказані в різних текстах? Чи, може, існує якесь інше пояснення літературного плану згаданих особливостей тексту Тори? У межах нашої статті ми не можемо вирішити цю складну проблему, проте спробуємо розглянути надбання в галузі діахронічної теорії давньоєврейської мови Старого Заповіту та їхні можливі наслідки для розуміння історії формування біблійного тексту.

а) Вільгельм Ґезеніус: діахронічний аналіз на основі лексики.

Хоча питання діахронічного аналізу біблійної давньоєврейської мови розглядалося ще в XVII-XVIII ст. (Б. Волтон, К. Ільген), найбільш систематично та методологічно обґрунтовано воно було викладене в праці німецького гебраїста Вільгельма Ґезеніуса "Історія давньоєврейської мови і письма" [Gesenius 1815]. Цей дослідник, дотримуючись методу порівняльного мовознавства, заперечив популярну тоді теорію давньоєврейської як "прамови", вказуючи на її близькість до фінікійської, а отже, її походження з Ханаану; на його думку, біблійний текст був написаний не раніше доби царів Давида та Соломона (1009-931 рр. до Р Х.). Йому належить також поділ історії давньоєврейської мови на два великі періоди - до Полону (інакше - доба Першого храму, до 586 р. до Р Х.) та після Полону (або доба Другого храму, після 586 р. до Р Х.). Також він розмежовував мову прози та поезії. Хоча ці розмежування він не вважав абсолютними: наприклад, книги Пророків демонструють квазі- поетичний тип тексту, а мова книг Йова та Єзекіїля, на його думку, характеризується як ознаками раннього, так і пізнього періодів давньоєврейської мови.

У цілому ж стосовно діахронічного визначення мови біблійних книг В. Ґезеніус був досить стриманим. Він вважав, що П'ятикнижжя та Ранні Пророки були написані мовою доби до Полону, тоді як книги Естер, Екклезіяст, Хроніки, Даниїл, Йона, деякі псалми, Езра, Неємія, Захарія та Малахія - після Полону. Датування поезії (зокрема, псалмів) він вважав проблематичним; щодо пізніх Пророків, на його думку, засвідчене в самій Біблії датування може бути прийняте як автентичне з певними уточненнями (наприклад, тексти Іс. 40-66, на його погляд, були додані пізніше).

Основними критеріями пізнього походження тексту і його приналежності до періоду після Полону були такі: а) запозичення з арамейської та перської мов;

б) неологізми в давньоєврейській мові; в) словосполучення та фрази, характерні для пізнього періоду. Перше означає значну кількість лексичних та синтаксичних запозичень у писаннях доби Другого храму; друге - переклад архаїчних давньоєврейських слів їхніми новітніми аналогами в пізній давньоєврейській мові; третє - вживання виразів, не притаманних ранньому періоду давньоєврейської мови (їхні порівняння з аналогами доби до Полону виявляє відмінності як у лексиці, так і в синтаксисі).

Деякі арамеїзми у списку Ґезеніуса з'являються лише в пізніх текстах, а в ранніх текстах їм відповідають давньоєврейські аналоги [Gesenius 1815, 28-29]:

[bus] - тонка льняна тканина (див.: Ест. 1:6; 8:15; 1 Хр. 15:27; 2 Хр. 5:12; відповідник у давніх біблійних текстах - запозичене з єгипетської мови слово [ses], Бут. 41:42; Вих. 38:9, 16).

[Ьїга] - цитадель, фортеця, столиця (див.: 1 Хр. 29:1; 2 Хр. 17:12; 27:4; Дан. 8:2; Ест. 1:2, 5; 2:3, 5, 8; 3:15; 8:14; 9:6, 11, 12; Неєм. 1:1; 2:8; 7:2; давньоєврейський аналог - ПТОЗ [mssuda], ШЗ [mssod], 1 Сам. 22:4; 2 Сам. 5:7; Пс. 31:3; Пр. 12:12).

[gumas] - яма (один лише випадок в Еккл. 10:8; давньоєврейські відповідники - ЛПЭ [pahat], 2 Сам. 18:17; ГШ [sahat], Іс. 38:17; Єзек. 19:4; Пс. 7:16; Йов. 9:31; ЛІЗ [bor], Бут. 37:22; Вих. 21:33; 2 Сам. 23:15).

[gsnaz] - скарб (Езра 5:17; 7:20; Ест. 3:9; 4:7; давньоєврейські аналоги ЛШ ['osar], 1 Цар. 14:26; 2 Цар. 24:13; Ю'П [hosen]Пр. 15:6; 27:24; Іс. 33:6; Єрем. 20:5; Єзек. 22:25).

[zsman] - час (Дан. 2:16; 7:12; Неєм. 2:6; Еккл. 3:1; давньоєврейський відповідник - ГУ [`et], Бут. 29:7; Вих. 18:22, 26; Лев. 15:25; 16:2; Іс. Нав. 8:29; 2 Сам. 24:15).

[yahas] - родовід та дієслово ФП' - записувати когось у родовід (Езра 2:62; 8:1; Неєм. 7:5; давньоєврейський відповідник - ГІлЗіЛ [tolsdot], Бут. 2:4; Рут. 4:18).

[sop] - кінець (Еккл. 3:11; 7:2; 12:13; 2 Хр. 20:16; давньоєврейський еквівалент - p? [qes], Бут. 4:13; 6:13; 2 Сам. 14:26; Ам. 8:2; Іс. 9:6).

У такому разі розмежування текстів є очевидним, оскільки час написання пізніх текстів експліцитно позначений у самих цих творах, і використання запозиченої лексики лише підкреслює їхнє пізнє походження. Є також група слів, що зустрічаються лише в текстах, написаних після Полону:

[midras] - навчання, письмо (2 Хр. 13:22; 24:27).

3$' - дієслово простягатися, сягати (Ест. 4:11; 5:2; 8:4).

[ksbar] - вже, давно (Еккл. 1:10; 2:12; 3:15; 6:10; 9:6, 7).

[kaser] - приносити задоволення (Еккл. 10:10; 11:6; Ест. 8:5).

Проте найбільше запитань викликають ті слова, які є запозиченнями з арамейської, але зустрічаються як у пізніх, так і в ранніх біблійних текстах (у деяких випадках при цьому використовується ще й давньоєврейський відповідник у текстах періоду до Полону). Здебільшого це стосується книг Самуїлових та Царів, мова яких (за визначенням самого Ґезеніуса) належить до періоду до Вавилонського полону:

[kor] - кор, міра сипучих та рідких матеріалів - бл. 350-400 л (зустрічається в 1 Цар. 5:2, 25; давньоєврейський аналог - ЛЗП [homer], Числ. 11:32; Ос. 3:2).

[honm] - шляхтичі (Еккл. 10:17; проте див.: 1 Цар. 21:8).

[liska] - зала, вітальня (1 Сам. 9:22) та ЛЗІМ [niska]- кімната (Неєм. 3:30; 12:44; 13:7).

[msdma] - провінція, сатрапія (1 Цар. 20:14; Ест. 1:1).

[sakal]- дурень (Еккл. 2:19; 7:17; 10:13; Єрем. 4:22; 5:21), проте дієслово Ззо [sikkel]- поводитися як дурень - зустрічається в корпусі текстів доби до Полону (1 Сам. 13:13; 2 Сам. 15:31; 24:10; Іс. 44:25). У ранніх текстах переважає [nabal] (Повтор. 32:6, 21; Пр. 14:21).

Морфологічними ознаками іменників пізньої давньоєврейської мови, за В. Ґезе- ніусом, є суфікси |- [-an], b- [-on]та ЛІ- [-ut]: ЭДЗ [binyan]- будівля (Єзек. 40:5); [`inyan]- справа (Еккл. 1:13); ЇІЗІУП [hesbon]- розуміння, задум (Еккл. 7:25, 29; 9:10), а також утворений від того ж кореня і з тим же суфіксом іменник ІПІЛП [hissabon]- катапульта (= розумно сконструйована машина, 2 Хр. 26:15); ЇІЛЛ;¹ [yitron]- перевага, користь (Еккл. 1:3; 2:13); ЛІЗ^й [malokut]- царство (Єрем. 49:34; Ест. 1:14; Пс. 103:19)²; ЛіЬло [siklut]- безумство (Еккл. 2:3, 12; 10:1, 13).

Також Ґезеніус виділяє типові для пізньої давньоєврейської мови словосполучення та фрази: а?йф 'nbg ['elohe samayim]- Бог Небесний (Дан. 2:37, 44; 2 Хр. 36:23; Езра 1:2; Неєм. 2:20), ІЗПЛЗ ЛЇ7У [`asa kirosono]- діяти по своїй волі (Дан. 11:3, 36) та ін. (вони розглянуті в наступному підрозділі статті).

До особливостей орфографії пізнього періоду він відносить повне написання (тобто з matres lectionis) замість скороченого [Gesenius 1815, 30].

Приналежність мови книг Самуїлових і Царів до доби до Полону доведена й наступниками Ґезеніуса - і лексика (крім зазначених вище слів), і особливості синтаксису та граматики тут такі, що є характерними саме для класичної давньоєврейської мови, а не пізньої (див. далі статтю). Тож виникає запитання: чи можна датувати біблійну книгу лише за наявністю в ній арамеїзмів або єврейських слів, що відомі своїм частим вживанням у більш пізню епоху? Логічна відповідь буде, швидше, негативною: адже ми можемо припустити, що арамеїзми проникали в давньоєврейську мову ще в добу Першого храму (імовірно, не в такій кількості, як у більш пізній період), а єврейські слова, що розглядаються нами як "неологізми", могли бути діалектизмами, що функціонували лише на окремій території, іноді проникаючи в літературну мову. Тому для діахронічної лінгвістичної оцінки тексту мають бути враховані й інші складові - переважаючий тип лексики (а не лише поодинокі випадки вживання "пізніх" слів та запозичень), особливості синтаксису (синтаксичні конструкції найбільш виразно ототожнюють діахронічний зріз мови) та, звичайно, зміст тексту. Ці питання були враховані і методологічно розроблені в працях ізраїльського дослідника Аві Гурвіца (див. далі).

Більшість методологічних принципів, що були розроблені В. Гезеніусом, залишаються актуальними й сьогодні, навіть у світлі тих нових відкриттів у галузі давньоєврейської епіграфіки, що були зроблені в ХІХ-ХХ ст., вже після видання "Історії давньоєврейської мови" в 1815 році. Деякі ж із них потребують уточнення та корекції, зокрема поділ історії давньоєврейської мови на два періоди - до та після Полону, - оскільки в Старому Заповіті досить виразно виявляється шар архаїчної давньоєврейської мови (XIV-XII ст. до Р Х.). Потребують також уточнення і деякі датування біблійної поезії та окремих книг. Недостатньо уваги приділяв Ґезеніус і питанню синтаксису - відмінності саме в цій галузі мови є найбільш стійкими і виразними: навіть імітуючи архаїчний стиль і лексику в більш пізні часи, авторам не вдавалося відтворити давній синтаксис. Проте, попри всі вищезгадані недоліки, методологія В. Ґезеніуса була взята за основу видатним ізраїльським гебраїстом Аві Гурвіцом, який, вдосконаливши підходи до діакритичного аналізу давньоєврейської мови, розробив власну методику.

Що ж до питання про відношення діахронічного аналізу давньоєврейської мови та історико-критичного методу в біблеїстиці, то ми зустрічаємо вагоме неузгодження: якби тексти так званого джерела P (гіпотетично створене в 586-444 рр. до Р Х.) справді були написані в ту ж епоху, що й книги Езри, Неємії, Естер, вони неодмінно мали б на собі відбиток лексики та синтаксису цієї доби, проте цього немає. Натомість ці тексти демонструють саме мову епохи до Полону.

Хоча згадана праця В. Ґезеніуса була видана задовго до появи книги Юліуса Велльгаузена "Вступ до історії Ізраїлю" (1878, 1882), філологічний аспект історії тексту був проігнорований розробником документальної гіпотези. Подальші розробки в галузі історії давньоєврейської мови тільки підтвердили основні позиції Ґезеніуса щодо мови біблійних книг, проте вони так само ігноруються послідовниками документальної гіпотези.

в) Аві Гурвіц: контекстуальний аналіз лексики і фразеології.

Методологія діахронічного аналізу біблійної давньоєврейської мови була надалі розвинута ізраїльським вченим Аві Гурвіцом [ГОНГ 1972], який, як і Ґезеніус, дотримувався поділу історії на два періоди - до Вавилонського полону (XIII-VI ст. до н. е.) та після нього (VI-II ст. до н. е.). У своїй праці "Між двома історичними періодами мови: до питання про історію мови Святого Письма в часи Другого храму" (1972) він детально викладає свою методологію на матеріалі різних біблійних текстів, основну увагу зосередивши на Книзі псалмів (її діахронічному лінгвістичному аналізу присвячена друга половина його книги). Текст саме біблійних псалмів було обрано ще й тому, що час їхнього написання в більшості випадків неможливо встановити через відсутність експліцитних історичних маркерів (згадок імен царів, за панування яких було написано текст, імені автора та його епохи та ін.), оскільки в поезії вони з'являються вкрай рідко. До того ж поетичні твори часто характеризуються використанням запозичених з давнини мотивами, образами, штучним вживанням архаїзмів та імітацією стилю стародавньої поезії. Тому саме діахронічний аналіз мови цих творів - єдине джерело датування епохи їхнього написання.

З другого боку, саме це штучне відтворення архаїчних фразеологізмів та синтаксичних кліше в поезії дає можливість розпізнати їхнє більш пізнє походження, оскільки в них з'являються лінгвістичні модифікації пізнішого походження - запозичені з арамейської та перської мов слова, зміни в порядку слів у реченні, використання віддієслівних іменників, змодельованих на арамейських структурних основах, тощо. Саме таке порівняння лягло в основу методології А. Гурвіца [ГОНГ! 1972, 13-26]. Основними критеріями визначення приналежності тексту до одного з двох вказаних періодів є такі: а) лексика, характерна для пам'яток писемності саме цієї історичної доби; б) особливий синтаксис; в) фразеологія. Вищезгадана методологія встановлює чіткі правила визначення ізоглос раннього та пізнього періодів історії давньоєврейської мови:

1. Якщо слово або вираз, вживання яких було поширеним у писемних пам'ятках епохи після Вавилонського полону (доби персидського панування та пізньої античності), але не засвідчене в текстах, що їхнє раннє походження не викликає жодного сумніву, то це може свідчити про пізнє походження тексту.

2. Синтаксичні конструкції, притаманні ранньому (до Вавилонського полону) або пізньому (після Вавилонського полону) періодам, також повинні бути засвідченими в аналогічному контексті в пам'ятках писемності, датування яких не викликає жодних сумнівів. При цьому домінуючим чинником є поширеність, висока частотність вживання цих виразів у документах відповідної епохи.

3. Фразеологізми (особливо ті, що вживаються в гімнах), вжиті у текстах, що незаперечно є ранніми, також мають бути зіставлені з їхніми відповідниками в пізніх текстах. При цьому частота їхнього вживання в обох групах текстів також має бути врахована.

4. Наявність морфеми або лексеми арамейського чи більш пізнього єврейського походження (так само й деяких іншомовних слів) у тексті, що за іншими критеріями оцінки є раннім, ще не дає підстави розглядати його як пізній, оскільки могли бути різні причини появи цих елементів у цьому уривку (арамеїзми могли потрапити до тексту ще в давнину, а більш пізні форми могли з'явитися при переписуванні та редагуванні). Діахронічний аналіз тексту потребує цілісного підходу, який би враховував усі аспекти тексту - його зміст, експліцитні та імпліцитні маркери датування, загальний контекст.

Наведемо кілька прикладів зі згаданої праці А. Гурвіца. У 1 Цар. 15:18 та 2 Хр. 16:2 розповідається про одну і ту ж подію - принесення юдейським царем Асою як данини скарбів Єрусалимського храму арамейському цареві Бен-Гададу. В останній частині вірша в обох текстах вживається однакова фраза, проте з деякими характерними відмінностями у формі слова "Дамаск" (рір$7 [dammeseq]) - назві столиці дрібної арамейської держави Арам-Дамаск, яка в Книзі Хронік передана з епентетичним сонорним [г], тобто як "Дармаск" (рірйр 7 [darmeseq]):

1 Цар. 15:18:

"І послав їх [скарби] цар Аса Бен-Гададові, синові Таврімона, сина Хезйона, цареві Араму, що живе в Дамаску".

2 Хр. 16:2:

"І послав [цар Аса скарби]Бен-Гададові, цареві Араму, що живе в Дармаску".

Подібним чином у паралельних текстах із 2 Сам. 8:6 та 1 Хр. 18:6, де мова йде про розміщення царем Давидом гарнізону в завойованому ним Дамаску, вживаються дві різні форми цієї власної назви.

2 Сам. 8:6:

"І поставив Давид залогу в Арам-Дамаску".

1 Хр. 18:6:

"І поставив Давид [залогу]в Арам-Дармаску".

У тексті Книги Хронік, що, безсумнівно, була написана після Вавилонського полону (див. 1 Хр. 9:1), вживається більш пізній варіант назви міста "Дамаск" з епентетичним сонорним [г], що з'являється замість гемінації (подвоєння) сонорного лабіального [mm]: рір$7 [dammeseq]> ріррр 7 [darmeseq]. Поширене вживання форми [darmeseq]у самому Старому Заповіті засвідчене лише в Книгах Хронік (1 Хр. 18:5-6; 2 Хр. 16:2; 24:23; 28:5, 23), а в небіблійних текстах воно активно використовується тільки починаючи з перших століть християнської ери в Кумранських рукописах, у літературі єврейських мудреців (на івриті та арамейській), а також у класичній сирійській мові (Пешитта). Тоді як форма [dammeseq]засвідчена в ранніх текстах - написах фараона Тутмоса ІІІ (XV ст. до Р Х., tmsq), листах із Тель- Амарни (ХГУ ст. до Р Х., dmsq) і в тексті (УІІІ ст. до Р Х., dmsq). Тож не викликає сумніву те, що вживання саме форми [darmeseq]замість [dammeseq]є показником пізнього походження тексту.

Проте, якщо вважати форму назви міста [dammeseq]ізоглосою, що свідчить про походження тексту до Вавилонського полону, виникають суперечності з панівними в біблеїстиці концептами датування біблійних книг. Окрім того, що ця форма слова зустрічається в книгах Старого Заповіту, датується періодом до Вавилонського полону або його початком (Іс. 7:8; 8:4; 17:1; Єрем. 49:24, 27; Єзек. 27:18; 47:16-18; 48:1; Амос 1:3, 5), маємо кілька випадків її вживання у книгах, що біблійною критикою відносяться до доби після Полону (2 Цар. 14:28; 16:9; Пісн. 7:5).

Книги Хронік, Даниїла, Неємії та Естер (час написання яких після Полону екс- пліцитно засвідчений у самому їхньому тексті) містять ще одну лексичну ізоглосу - слово Пр'З [Ьїга]- "цитадель", "фортеця", "столиця", що походить від аккадського [blrtu], проте в давньоєврейській мові з'явилося через арамейську мову в більш пізні часи (1 Хр. 29:1; 2 Хр. 17:12; 27:4; Дан. 8:2; Ест. 1:2, 5; 2:3, 5, 8; 3:15; 8:14; 9:6, 11, 12; Неєм. 1:1; 2:8; 7:2). Подібним чином вживається й слово перського походження O^,3iOp7S ['adarkornm]- "драхми", "дарики" (грошова одиниця) в 1 Хр. 29:7; Езра 8:27.

Однак лексичні ізоглоси, вживання яких можна простежити в паралельних текстах до і після Полону, зустрічаються не так часто (найбільше їх - у Книгах Хронік). Тому А. Гурвіц пропонує використовувати й інші діахронічні маркери - найтиповіші вирази, аналоги яких можна зустріти в ранніх біблійних текстах. Наприклад, вітання царя у 2 Цар. 1:31:

"Нехай живе володар мій, цар Давид, повіки!"

Аналогічне звертання у Книзі Неємії (2:3) та Даниїла (2:4, арамейською) звучить дещо інакше:

"Царю, повіки живи!"

"Царю, повіки живи!"

Звертання "Царю, повіки живи!" є типовим для імперської арамейської мови й було частиною етикету спілкування з царем у добу Ахеменідів [р'ЗЛІЛ 1972, 23]. Подібні формули звертання з'являються в книгах Езри та Неємії: 'ЗЛЛ П?ф-'7 ХЛЛ^Х ЗИ Ю?й-?У ЇЛ... ЛЛПЗ-ЛЗУ ЛПЭ- "Лист, що його послав Татнай, губернатор Заріччя... тож, якщо буде приємно цареві." (Езра 5:6, 17); ЛІ1ПЗ-?У '?-ПЛ' ЛІЛ}Х ЗІИ 7?$Л-?У-ЗХ ЛГШЛ ЛЗУ - "Якщо буде приємно цареві, нехай дадуть мені листа до губернаторів Заріччя." (Неєм. 2:7). Шанобливе звертання "якщо приємно буде цареві." притаманне царському етикету доби Ахеменідів, у текстах же, що датуються доахеме- нідською добою, формула звертання до царя, швидше за все, виглядала б інакше: "Якщо добре буде в очах царя, нехай він дасть у руку мою книги до правителя Заріччя". У текстах доби до Полону аналогічних звертань немає, проте можна реконструювати їх на основі подібних фраз:

"І робитимеш ти справедливе і добре в очах Господа" (Повтор. 6:18).

"І увесь народ довідався [про це], і добре було [це]в очах його" (2 Сам. 3:36).

Також слово перського походження ['iggarta] ("лист") не вживається в ранніх текстах, коли мова йде про грамоти або листи, натомість використовується слово О'ЛЗО [ssparlm]("книги", "сувої"):

"І послала вона грамоти до старійшин та до вельможних" (1 Цар. 21:8).

Див. також 2 Цар. 10:1; 20:12; хоча в Книзі Естер, що, безсумнівно, належить до пізнього періоду історії давньоєврейської мови, О'ЛЗО [sapanm]теж вживається в значенні "грамоти", "листи" (Естер. 1:22; 3:13; 8:10; 9:20, 30).

Подібним чином вживання слова Л 17П [hedwa]("радість"), що набуло поширення в розмовній арамейській мові, двічі зустрічається в пізніх біблійних книгах - один раз в уривку, написаному біблійною арамейською мовою, другий - у тексті давньоєврейською:

"І здійснили сини Ізраїлю, священики і левіти і решта тих, хто повернувся з полону, посвяту цього Дому Божого в радості" (Езра 6:16).

"і не сумуйте, бо радість Господня - то підтримка ваша" (Неєм. 8:10).

Проте в Неєм. 12:27 в уривку, паралельному за змістом до Езри 6:16, вжито давньоєврейське слово ЛПЗІУ [simha] замість ГЛ 7П [hedwa]:

"І при посвяченні стіни Єрусалима просили привести левітів з усіх місць до Єрусалима, щоб провести свято посвячення і радості".

Втім, сам факт вживання давньоєврейського слова в пізньому тексті не заперечує того, що арамеїзм Л 17П [hedwa]є ізоглосою пізньої давньоєврейської мови, оскільки вживання "старих" слів у період після Полону є більш зрозумілим (імітація "високого стилю", наприклад), ніж анахронічне використання пізньої лексики в давніх текстах. До того ж у паралельних уривках гімнологічного характеру Л|7П [hedwa]у пізньому тексті протистоїть у ранньому:

1 Хр. 16:27:

"Слава і радість перед лицем Його, могутність і радість на місці Його".

Пс. 96:6:

"Слава і велич перед лицем Його, могутність і краса у святилищі Його".

На основі аналізу вживання слова в біблійному тексті, а також у небіблійних текстах доби після Полону А. Гурвіц робить висновок, що це слово "є пізнім у біблійній єврейській мові" [РЗТІП 1972, 24].

У цілому методологія лінгвістичного датування тексту, запропонована А. Гурві- цом, видається досить врівноваженою, послідовною та переконливою. Дослідник розглядає також її імовірні слабкі сторони, намагаючись запропонувати методологічні рішення. До таких слабких сторін належить феномен анахронічного вживання пізньої лексики (здебільшого арамейського походження) в ранніх біблійних текстах. Наприклад, слово арамейського походження О'ОЗЗ "багатство", що є характерним для рабинської літератури (як еквівалент давньоєврейського слова ©ТЭТ). У Біблії воно зустрічається тричі - двічі в тексті періоду після Полону (2 Хр. 1:11-12) та один раз у книзі Ісуса Навина (22:8), що, безсумнівно, належить до ранніх текстів. Чи можна на підставі цього лише факту робити висновок, що книга Ісуса Навина написана в добу після Полону?

Гурвіц стверджує, що підхід тут має бути комплексним і визначати час створення тексту можна, лише врахувавши сукупність різних фактів, а не на основі одного тільки випадку вживання слова, що більш відоме з пізніх джерел. Так, на його думку, феномен появи поодиноких арамейських або єврейських слів, що засвідчені в пізніх текстах, у творах ранніх може бути пояснений такими чинниками: випадковим проникненням арамеїзмів до літературної мови через розмовну; навмисним стилістичним використанням запозиченого слова (можливо, пов'язаного з його особливими семантичними відтінками); функціонуванням його як діалектизму або ж вживанням як пізньої глоси, що була введена переписувачами [р'ЗТЮ 1972, 26].

До арамейських слів, що вживаються в ранніх текстах, належать такі: ГЛ'Х (= євр. 7Т 7, Бут. 49:17), ТГ& (= євр. СЛХ,©'N, Суд. 5:30), ПГХ (= євр. N3, Повтор. 33:2). Порівняно з творами, написаними після Полону, в давніх біблійних текстах кількість ара- меїзмів мінімальна, що пояснюється певними історичними обставинами: до Ассирійського (722 р. до Р Х.) та Вавилонського (586 р. до Р Х.) полону контакти між ізраїльтянами та арамеомовними народами Близького Сходу не були такими близькими (варто згадати, що під час облоги Єрусалима ассирійцями в 701 р. до Р Х. євреї не розуміли арамейської мови, Іс. 36:11), проте під час Полону євреї "занурилися" в середовище племен та народів, що спілкувалися арамейською. Саме цим фактом пояснюється наявність великої кількості арамеїзмів у книгах, написаних у добу після Полону. Проте проникнення арамейських слів у давньоєврейську мову почалося раніше, ще в період Першого храму.

Одним з таких прикладів є згадане А. Гурвіцом вживання арамейського слова "царство", "панування" (в текстах періоду після Полону: 1 Хр. 1:43; 12:24; 28:5; 29:85; 2 Хр. 11:17; 12:1; 20:30; 36:20; Езра 4:5; 7:23; Неєм. 12:22; Естер. 1:7, 11, 19; 2:17; 3:6; 5:1; 6:8, 15; 9:30 Дан. 2:39, 41, 44; 3:33; 4:27; 7:23; 9:1; 10:13; 11:2, 20, 21) замість його давньоєврейського еквівалента в Старому Заповіті ПЗргр/ПЗ^М (Суд. 9:8; 1 Цар. 21:7; Амос 7:13; Іс. 19:2; 34:12; 62:3; а також у текстах доби Вавилонського полону та після нього: Єзек. 17:14; 29:14; Єрем. 18:7, 9; Плач. 2:2; 2 Хр. 9:19; 13:5). Але пізня арамейська форма зустрічається тричі в текстах доби Першого храму, причому один з цих текстів належить до зразків архаїчної давньоєврейської мови: "І піднесеться царство його" (Числ. 24:7); "Не встоїш ні ти, ні царство твоє" (1 Сам. 20:31); "І утвердилось царство його міцно" (1 Цар. 2:12). Чи свідчить використання слова ГТЭ^З в цих текстах про їхнє пізнє походження? Далі ми наведемо власні коментарі до методології А. Гурвіца [ГОНГ! 1972, 80].

Хоча слово вживається [malku]/ ГЮ^й [malkut] переважно в пізній давньоєврейській біблійній мові, а також у мові Талмуда, мідрашів і таргумів, його форма не є типово пізньою чи, точніше кажучи, його морфологічна структура, що не виявляє різниці між архаїчним та пізнішим варіантами, може бути оцінена і як рання, і як пізня. Справа в тому, що в арамейських абстрактних іменниках зберігається архаїчне протосемітське закінчення називного відмінка множини [-и], тож таку форму воно мало ще в давні часи, коли могло проникнути в давньоєврейську мову. Тому А. Гурвіц справедливо зауважує, що для датування тексту лише за наявністю арамейських запозичень варто поставити питання: чи самі арамеїзми в ньому вживаються в архаїчній чи в пізній формі? [Г'ЗПП 1972, 28]. Саме тому Гурвіц наполягає на необхідності застосовування комплексного підходу до діахронічного аналізу мови біблійного тексту (див. вище).

Як вже було відзначено, А. Гурвіц застосовував свою методологію для датування псалмів - поетичних текстів, які є найбільш складними для визначення часу їхнього написання через відсутність експліцитних вказівок на історичний контекст та штучну імітацію архаїчного стилю. У його згаданій праці він, застосовуючи свою комплексну методологію діахронічного аналізу давньоєврейської мови, переконливо визначає псалми, написані в добу після Полону: 145, 103, 119, 125, 133, 124, 144 та 117.

До того ж Гурвіц виділяє ще три групи псалмів, у яких присутні деякі елементи пізньої давньоєврейської мови, проте їх недостатньо для визначення поетичного твору як пізнього. До цієї групи дослідник відносить і ті псалми, зміст яких цілком очевидно свідчить про пізній час написання, але не містить мовних елементів доби Другого храму (наприклад, Пс. 137), а також псалми, написані в одному стилі і з одним жанровим визначенням з тими, які за мовними особливостями належать до пізніх (наприклад, Пісні паломництва, Пс. 120-134). Він об'єднує їх у три групи: а) псалми між 100 та 150, що містять деякі мовні елементи пізньої давньоєврейської мови в тексті: 104, 106, 107, 109, 111, 112, 113, 116, 126, 135, 137, 143, 146, 147, 148; б) псалми до 100-го псалма з такими ж елементами: 19, 33, 40, 45, 63, 75; в) псалми, що не містять мовних ознак пізньої доби, крім написаних у кінці доксо- логічних формул: 28, 45, 128 [ГОНГ 1972, 770-776].

У своєму діахронічному аналізі мови Книги псалмів А. Гурвіц визначає мову П'ятикнижжя як таку, що належить до періоду до Полону, протиставляючи їй мову біблійних книг, написаних після Полону. Таким чином, не залишається жодних сумнівів щодо часу написання джерела Priestercodex в епоху до IV ст. до Р Х.

г) Ян Юстен: діахронічний аспект (морфо)синтаксису.

Концепція діахронічного дослідження синтаксису представлена, головним чином, у працях Яна Юстена. Вона ґрунтується на тому, що "діахронічні відмінності в синтаксисі менш помітні, ніж лексичні", і тому "для стародавнього автора легше було підробити архаїчну лексику, ніж синтаксис" [Joosten 2005, 329]. Таким чином, синтаксис є більш консервативним у порівнянні з лексикою, і тому він сильніше протистоїть штучній архаїзації мови, яка могла мати місце в пізній біблійний період.

У своїй праці "Різниця між давньоєврейською мовою класичного та пізнього періодів, відображена в синтаксисі" Юстен спирається на відмінності у морфосинтак- сисі дієслова в цих двох діахронічних пластах давньоєврейської мови - "класичному" (до Полону) та "пізньому" (після Полону). До найхарактерніших змін пізньої доби дослідник відносить такі явища, як а) поступовий відхід "перевернутих" часів wayyiqtol і wsqatal та заміна їх іншими формами; б) більш часте використання дієприкметника в предикативній функції; в) зміна функцій абсолютного інфінітива [Joosten 2005, 330].

Однією з найпомітніших змін є часте використання форми юсива та імперфекта в значенні юсива 2-ї особи (wstiqtol, wstiqtili, wstiqtslu, wstiqtolna) в пізніх біблійних текстах (у класичній біблійній мові вони зустрічаються вкрай рідко). У біблійних текстах, написаних мовою до Полону, вони зустрічаються лише в трьох уривках, з яких один належить до поезії (Вих. 15:17), а решта - до прози.

Вих. 19:3:

"Так скажи дому Якова і сповісти синам Ізраї- левим..."

Числ. 17:25:

"Поклади жезл Ааронів перед ковчегом свідоцтва, щоб тримати його як знак для синів бунтівних, і припиниш ремствування їх на Мене, і не помруть вони".

На противагу текстам доби до Полону, тексти епохи Другого храму, що складають за обсягом лише Уз від корпусу, написаного класичною давньоєврейською мовою, містять 9 випадків вживання конструкції типу в значенні юсива 2-ї особи. Наведемо лише три тексти, зазначивши вказівки на решту випадків.

Дан. 9:25:

"Отже, знай і розумій."

Неєм. 9:28:

"А Ти з небес чув і визволяв їх, по милості Твоїй, багато разів".

2 Хр. 20:20:

"Вірте Господу Богу вашому і будьте впевнені, вірте пророкам Його і будете успішні".

В інших текстах: Дан. 12:13 (2); 2 Хр. 20:9 (2).

У класичній давньоєврейській мові значення модальності (irrealis) або майбутньої дії передається двома наборами засобів:

а) yiqtol (*yaqtulu) або wsqatal (wsqatalta), що виконують, по суті, одну функцію, відрізняючись лише позицією в реченні: wsqatal - у середині речення, yiqtol - на початку:

ІЛфх: р 371 "Тому покине (yiqtol) чоловік батька свого і матір свою і приліпиться (wsqatal) до дружини своєї" (Бут. 2:24).

б) когортатив, юсив, імператив, що розподіляються за особами: когортатив - перша особа, імператив - друга особа (в негативних реченнях + юсив), юсив - третя особа.

"Дай (імператив) мені виноградник твій, і буде він мені городом, бо він близько від дому мого, а я дам (когортатив) тобі замість нього виноградник ще кращий" (1 Цар. 21:2).

Ця система є поясненням того, чому в класичній давньоєврейській мові не очікується використання wstiqtol, wstiqtili, wstiqtslu, wstiqtolna в значенні юсива: цю функцію виконує в першому наборі wsqatal, у другому - імператив [Joosten 2005, 332-333]. Що ж стосується пізньої давньоєврейської мови, то в ній спостерігається вживання різних форм класичної давньоєврейської мови без чіткого розрізнення їхніх функціональних відмінностей, як, наприклад, в уривку Дан. 11:17-19: тут форми юсива (виділені жирним) вжито не в модальному (волітивному) значенні, і при цьому вони чергуються з wsqatal (виділено жирним курсивом):

"І матиме намір (юсив) піти з усією силою царства свого, і укладе договір (wsqatal) з ним. І віддасть дочку йому [за дружину], щоб згубити її [землю], та не вдасться йому, і не стане цього. І зверне (юсив) обличчя своє на острови, і захопить (wsqatal) багато їх, але вождь зупинить (wsqatal) наругу його і йому відплатить (yiqtol) за наругу його. І тоді зверне (юсив) обличчя своє на фортеці землі його [вождя], але спіткнеться і впаде (wsqatal), і не знайдуть (yiqtol) його".

І навпаки, yiqtol у початковій позиції може вживатися в значенні юсива, не маючи юсивної форми, як, наприклад, у Неєм. 2:3:

"Цар повіки нехай живе (yiqtol)!" (на противагу класичній давньоєврейській мові: Vp - "Нехай живе (юсив) пан мій цар Давид повіки!" (1 Цар. 1:31)).

Тобто в пізній давньоєврейській мові різні форми вживаються невпорядковано, і саме цим пояснюється вживання wstiqtol у значенні юсива 2-ї особи. Форма дієслова 2-ї особи з попереднім W3- неволітивного модального значення може виражатися в пізній давньоєврейській мові через wsqatal (див. наведений вище приклад Дан. 11:17-19), що притаманно і класичній давньоєврейській мові, але може використовуватися і wstiqtol (див. вище Неєм. 9:28, де в класичній давньоєврейській було би вжито wsqatal). У волітивному ж значенні дієслів 2-ї особи в пізній давньоєврейській мові вживається як ws + імператив (що властиво і класичній давньоєврейській), так і непритаманна класичному періоду форма wstiqtol.

Крім наведеного вище використання форми wstiqtol у значенні юсива 2-ї особи, Я. Юстен наводить і інші відмінності в (морфо)синтаксисі класичного та пізнього пластів давньоєврейської мови:

1. У класичній давньоєврейській волітивні форми дієслова стоять на початку речення, рідше - в другій позиції; в пізній - дієслово стоїть на третьому місці (див. Неєм. 2:3; Еккл. 10:20) [Joosten 2007, 47-61].

2. Для класичної давньоєврейської мови характерне паралельне використання wsqatal та yiqtol у значенні повторюваної дії в минулому (бл. 150 разів); у пізній же давньоєврейській все ще вживається yiqtol у такому значенні, проте wsqatal вкрай рідко [Joosten 2006, 135-147].

3. У класичній давньоєврейській дієприкметник у предикативній функції виражає супровідну, фонову дію в минулому, тоді як у пізній - повторювану або звичну дію [Joosten 2006, 135-147].

4. Класична давньоєврейська мова демонструє типовий порядок слів: волітивні форми дієслова (імператив, юсив, когортатив) - часові вирази (95 % речень), тоді як у пізній давньоєврейській біблійній мові зустрічається один зразок класичного типу (Неєм. 1:11) і зворотного порядку слів: часовий вираз - волітив (Ест. 5:14; Еккл. 7:14; 11:6; 2 Хр. 20:16, 17). Зворотний порядок слів переважає і в ранніх текстах після- біблійного періоду - рукописах з Кумрану, Книзі Бен-Сіра та Книзі ювілеїв [Joosten 2013a, 118-125].

5. Морфологічна різниця між волітивними формами та yiqtol не означає семантичної різниці в пізній біблійній та ранній післябіблійній давньоєврейській мові: когортатив і юсив [Joosten 2013a, 126-127].

Різницю між класичною та пізньою давньоєврейською мовою Юстен розглядає саме в діахронічному плані, хоча не виключає й діалектологічного аспекту. На користь такої концепції він висуває три аргументи:

А) Хоча цілком імовірно, що елементи архаїчного і більш пізнього (мофро)син- таксису могли співіснувати на певному історичному етапі (в добу Другого храму, зокрема) у вигляді діалектів, це не заперечує самого факту, що давній синтаксис є давнім за походженням, збереженим у певному діалекті.

Б) Історія єврейської літератури визначає час написання того чи іншого твору не тільки (і не стільки) за лінгвістичними показниками, а й за історичним контекстом, змістом, стилем та ін., і ці добре розроблені концепції узгоджуються із суто філологічним аналізом біблійних книг. Так, у жодного критика немає сумнівів стосовно того, що основа тексту Тори сягає доби Ізраїльської монархії, що книги Езри та Да- ниїла належать до епохи після Полону, а Бен Сіра та Книга ювілеїв - до періоду пізньої античності.

В) Поширення синтаксису, характерного для пізньої давньоєврейської мови, в численних творах післябіблійної доби свідчить на користь саме діахронічного його характеру: твори, написані в різних місцях (а отже, відображають різні діалектні риси), виявляють однакові синтаксичні парадигми, що є свідченням їхнього недіа- лектного характеру [Joosten 2013 a, 127-129].

Отже, чітке розмежування між давньоєврейською мовою періодів до Полону і після Полону дало можливість поставити під сумнів пізнє датування біблійних текстів, що були віднесені до так званого джерела Р, і доповнити історичну критику цієї концепції ще й філологічним аспектом. Підтверджується методологічна теза Яна Юстена щодо застосування результатів історичної лінгвістики до біблійної критики: "Історичній лінгвістиці треба дозволити регулювати деякі крайнощі... навряд чи можна припустити, що великі частини, які належать до корпусу класичної давньоєврейської мови, - такі, як історія Йосипа, Кодекс Святості та Книга Ісуса Навина, - були створені повністю у VI ст. до Р Х. або пізніше. Давайте лишимо у спокої ціле П'ятикнижжя. Біблеїсти сьогодні - не тільки поодинокі дисиденти чи окремі школи мінімалістів - стали занадто ліберальними щодо датування особливо текстів П'ятикнижжя. Виникає спокуса сказати: "Якщо П'ятикнижжя має походження після Полону, то немає історії давньоєврейської мови"" [Joosten 2005, 339].

Сучасні дослідження виявили ще один пласт біблійної давньоєврейської мови - архаїчний, що характеризується наявністю давнього західносемітського дієвідмінювання, рис морфосинтаксису, а також окремих архаїчних морфологічних форм. Архаїчна давньоєврейська мова датується часом до побудови Першого храму (до Х ст. до Р Х.), тобто періодом між XIV та Х ст. до Р Х., і представлена вона, головним чином, поезією - Благословенням Якова (Бут. 49:1-27), Піснею на Морі (Вих. 15:1-18. 21), Благословеннями Валаама (Числ. 23:7-10, 18-24; 24:3-9, 15-24), Піснею Мойсея (Повтор. 32:1-43), Благословенням Мойсея (Повтор. 33:2-27), Піснею Дебори (Суд. 5:2-31) та Піснею Ханни (1 Сам. 2:1-10). Проте презентація архаїчного пласту давньоєврейської мови та його значення для історико-критичного методу виходять за межі завдань цієї статті.

¹ Див.: [Hurvitz 1974, 24-56; Friedman 1981, 44; Haran 1981, 321-333].

² Про вживання слова "царство" див. далі підрозділ б., присвячений огляду методології А. Гурвіца.

Література

1. Alter Robert. The Art of Biblical Narrative. New York, 1981.

2. Astruc Jean. Conjectures sur les memoires originaux dont il paroit que Moyse s'est servi pour composer le livre de la Genese. Bruxelles, 1753.

3. Campbell A.F." O'Brien M.A. Sources of the Pentateuch: Texts, Introductions, Annotations. Minneapolis, 1992.

4. Eichhorn Johann. Einleitung in das Alte Testament. 5 vols. Leipzig, 1780-1783.

5. Eissfeldt O. Einleitung in das Alte Testament. Ttibingen, 1964.

6. Friedman R.E. The Exile and the Biblical Narrative. The Formation of Deuteronomistic and Priestly Works. Chicago, 1981.

7. Friedman R.E. Who Wrote the Bible? London, 1988.

8. Gesenius W. Geschichte der hebraischen Sprache und Schrift. Leipzig, 1815.

9. Haran M. Behind the Scenes of History: Determining the Date of the Priestly Source // Journal for the Biblical Literature, 1981, № 100.

10. Hurvitz A. The Evidence of Language in Dating the Priestly Code // Revue Biblique, 1974, № 81.

11. Ilgen Carl David. De Iobi antiquissimi carminis hebraici natura et virtutibus. Leipzig, 1789.

12. Joosten Jan. The Distinction Between Classical and Late Biblical Hebrew as Reflected in Syntax // Hebrew Studies, 2005, № 46.

13. Joosten Jan. A Remarkable Development in the Biblical Hebrew Verbal System: The Disappearance of Iterative WEQATAL // Biblical Hebrew in Its Northwest Semitic Setting: Typological and Historical Perspectives. Winona Lake, 2006.

14. Joosten Jan. The Syntax of Volitive Verbal Forms in Qoheleth in Historical Perspective // The Language of Qohelet in Its Context. Essays in Honour of Prof. A. Schoors on the Occasion of His Seventieth Birthday. Leuven, 2007.

15. Joosten Jan. The Verbal System of Biblical Hebrew. A New Synthesis Elaborated on the Basis of Classical Prose. Jerusalem, 2012.

16. Joosten Jan. Wilhelm Gesenius and the History of Hebrew in the Biblical Period // Biblische exegese und hebraische Lexikographie: Das "Hebraisch-deutsche Handworterbuch" von Wilhelm Gesenius als Spiegel und Quelle alttestamentlischer und hebraischer Forschung, 200 Jahre nach seiner ersten Auflage. Berlin - Boston, 2013.

17. Joosten Jan. Imperative Clauses Containing a Temporal Phrase and the Study of Diachronic Syntax in Ancient Hebrew // Hebrew in the Second Temple Period. Leiden - Boston, 2013a.

18. Kaiser O. Grundriss der Einleitung in die kanonischen und deuterokanonischen Schrif- ten des Alten Testaments. Bd. 1. Gtitersloh, 1992.

19. Kutscher E.Y. A History of the Hebrew Language. Jerusalem - Leiden, 1982.

20. Wellhausen J. Die Komposition des Hexateuch und der historischen Bucher des Alten Testaments. Berlin, 1878.

21. Wellhausen J. Israelitische und Judische Geschichte. Berlin, 1894.

Размещено на Allbest.ru