Явище зміни e>o у мові українських грамот XIV століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Явище зміни e>o у мові українських грамот XIV століття

Анотація

На основі текстів українських грамот XIV ст. досліджено явище лабіалізації етимологічного і секундарного звука e > o у позиції після шиплячих приголосних та ц, з'ясовано причини і наслідки переходу голосного e в o у розвитку української літературно-писемної системи, визначено територіальні та хронологічні межі репрезентованих змін. Засвідчено, що паралельне використання голосних е та о після шиплячих і ц викликало значну кількість варіативних написань іменних частин мови (женою - жоною, гостинцемъ - гостинцомъ, ничего - ничого, нашего - нашого, божьего - божого, четыриста - чотириста) та дієслівних форм (вышелъ - вышолъ, пришедши - пришодъши). Окреслено ареали виразної тенденції до зміни е > о - Волинь і суміжні північні території, зафіксовано периферійні зони явища - Буковину й Галичину. За результатами спостережень установлено, що з розвитком фонетичної системи вияви переходу голосного e в o посилювалися і сформували одну із характерних ознак української мови.

Ключові слова: писемні пам'ятки, офіційно-діловий стиль, грамота, фонема, континуація, варіативність.

Annotation

The phenomenon of labialization of etymological and secondary е > о in the position after sibilant consonants and «ц» (ts) is investigated on the material of Ukrainian XIV century records. Causes and effects of transformation е into о in the development context of Ukrainian literature-writing system are clarified. Also, territorial and chronological limits of represented changes are determined. The parallel use of vowels е > о after sibilant consonants and «ц» (ts) caused significant amount of differences in writing nominal parts of speech (женою - жоною, гостинцемъ - гостинцомъ, ничего - ничого, нашего - нашого, божьего - божого, четыриста - чотириста) and verb forms (вышелъ - вышолъ, пришедши - пришодъши). The area of distinct trend of changing е > о - Volyn and neighboring northern areas is mentioned, peripheral zones of phenomenon - Bukovyna and Halychyna are determined. The results of observation showed that with the development of phonetic system, demonstration of transition vowel e into o amplified and formed one of the distinctive features of Ukrainian language.

Key words: written sights, official-business style, manuscript, phoneme, соntinuation, variability.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Давні писемні пам'ятки належать до найважливіших джерел дослідження історії української мови. Староукраїнську літературно- писемну мову використовували для потреб релігії, освіти, науки, нею писали ділові документи, церковно-публіцистичні, наукові і художні твори, вона обслуговувала державно-адміністративні потреби суспільства. Відтак давні тексти з різних територій України і суміжних земель дають цінний матеріал для вивчення закономірностей упорядкування фонетичної, граматичної, лексичної систем мови, для аналізу особливостей становлення українських говорів, для дослідження іншомовних упливів того часу.

Аналіз досліджень і публікацій. Головним репрезентантом української мови XIV ст. вважають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, акти щодо поділу й оренди майна, заповіти тощо [8, с. 49]. У мові середньовічних грамот засвідчено чимало ознак живої української мови, тож вони стали об'єктом наукових пошуків багатьох вітчизняних і зарубіжних лінгвістів: П. Житецького, В. Розова, Ю. Карського, В. Курашкевича, Хр. Станга, Л. Булаховського, І. Панькевича, Л. Гумецької, М. Пещак, Г. Півторака, В. Русанівського, В. Німчука, В. Мойсієнка, М. Мозера та багатьох інших.

Виклад основного матеріалу. Особливу увагу привертає фонетична палітра українського територіально-мовного простору XIV ст., де представлена ціла низка різноманітних звукових явищ. У ній знайшла відображення одна із характерних рис фонетичної системи української мови -- лабіалізація голосного e > o, як етимологічного, так і секундарного з ь, у позиції після шиплячих і ц перед твердим приголосним, незалежно від наголосу. Мета нашої наукової розвідки -- на основі фронтального аналізу текстів українських грамот XIV ст. дослідити явище переходу голосного e в o, установити його причини і наслідки в контексті розвитку української літературно-писемної системи, визначити локалізацію та хронологічні межі засвідчених змін.

Як стверджують мовознавці, континуація е > о після ж, ч, ш перед непалатальним складом виникла в українській мові ранньої доби, тож писемні пам'ятки з другої половини ХІ ст. вже добре знають її, і в наступних століттях такі вияви тільки посилюються [2, с. 278; 3, с. 84; 7, с. 104]. Справді, у текстах українсько-молдавських грамот XIV -- XV ст. В. Ярошенко фіксує численні приклади зміни e > o перед твердими приголосними: до Брашова, Броудцова, пбчол, жоны, къ немцомъ, пришолъ, чорного, zcH-йшому та багато ін., а також перед наступним м'яким звуком: бывшой, HauzcH-шой, нашою, исъ сладницою тощо [10, с. 25--26].

Хр. Станг у науковій студії про мову Великого князівства Литовського, де офіційною була визнана так звана «руська» мова, яка увібрала основні елементи ділового різновиду літературної мови Київської Русі з його орієнтацією на місцеві слова й форми [5, с. 56], серед характерних фонетичних рис виокремлює явище переходу е в о після шиплячих і ц у мовній тканині документів XIV -- XV ст.: вымениючо, дочок, жомоитскии, м-стичовъ, нашою, псковичом, Троцох, узр-вшо, хочомъ, чотыриста та багато ін. [12, с. 14, 22, 32]. Як стверджує дослідник, такий перехід відбувався в середині і в кінці слова досить непослідовно, що викликало хитання голосних е/о [12, с. 33].

В. Курашкевич, досліджуючи мову галицько-волинських грамот XIV -- XV ст., зауважує про зміну о < е після ж, ч, ш та ц, в основному -- завжди перед твердим приголосним: жону, аалшованїи, чолов-къ, чолом, шостого та ін., проте виявляє вплив аналогії у прикладах перед м'яким приголосним звуком: божою, з нашоє, шлихтичови тощо [11, с. 34--36].

Відповідно до проведеного фронтального аналізу текстів українських грамот XIV ст. можна стверджувати, що лабіалізація e > o проходила досить консеквентно. Паралельне використання голосних е та о після шиплячих та ц викликало значну кількість варіативних написань, а саме -- в іменних частинах мови: лабіалізація шиплячий звук писемний

— у коренях іменників: жен- 1393, в Сучаві, Гр XIV, 120 -- жоне 1342 (?), в Городні, Гр XIV, 25; женою 1393, у Вишні, Гр XIV, 116 -- жоною 1347, в Ейшишках, Гр XIV, 26, пор. ще: речкою Чолницею 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21; чолов-комъ 1400, в Бересті, Гр XIV, 147; чоломъ 1388, в Луцьку, Гр XIV, 86 та ін.; в закінченнях іменників: гостинцемъ 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21 -- гостинцомъ 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21, пор. також: зъ дворысчомъ 1322, у Луцьку, Гр XIV, 21; jт м-стичовъ 1368, не локаліз., очевидно, львівські землі, Гр XIV, 42; о[ть]цемь 1356, у Переяславлі, Гр XIV, 33 - jі(т)цо(в) 1301, в Галичі, Гр XIV, 13 і под.;

— у коренях займенників: ничего 1341, не локаліз., Гр XIV, 24 -- ничого 1388, в Луцьку, Гр XIV, 87 та ін.; в закінченнях займенників: нашего 1301, у Галичі, Гр XIV, 13 -- нашого 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21, пор. ще: нашому, нашомъ 1388, в Луцьку, Гр XIV, 86-87; чемъ 1388, в Лучиці, Гр XIV, 82 -- чомъ 1396, на Ямчині, Гр XIV, 130 і под.;

— у коренях прикметників: Чорный лесокъ, чорторыское 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21; у суфіксах прикметників: границы Рушовскои 1302, у Львові, Гр XIV, 19; Борсчовскимъ 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21; Василеви КарачовскомУ 1383, у Полоцьку, Гр XIV, 62; подъ Зудечовомъ 1394, в Кракові, Гр XIV, 125; на поли Гошова 1397, у Жидачеві, Гр XIV, 131 і под.; в закінченнях прикметників: божьего 1388, в Сучаві, Гр XIV, 81 -- божого 1389, у Вільні, Гр XIV, 103, а також: спаднейшого 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21;

— у коренях числівників: четыриста 1399, у Полоцьку, Гр XIV, 140 -- чотыриста 1400, у Бересті, Гр XIV, 147-148 тощо.

Почасти знаходимо варіативні написання, пов'язані із виявом е > о після шиплячих, у дієслівних формах: вышелъ 1392, в Сучаві (?), Гр XIV, 109 -- вышолъ 1393, на Дону, Гр XIV, 113; не пришолъ бы 1388, в Луцьку, Гр XIV, 87; пришедши 1361, в Судомирі, Гр XIV, 36 -- пришодъши 1391, у Перемишлі, Гр XIV, 106 та ін. Лабіалізація e > o засвідчена у суфіксах дієприкметників, найчастіше -- під наголосом [8, с. 50] -- непорушоно, почонъ 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21; ображоному, позычоныхъ, положона, положоные, посв-тчонъ, принужоный, уложона 1388, в Луцьку, Гр XIV, 86-88; будучого, завешона, преречоный 1389, у Вільні, Гр XIV, 102-103 тощо. У зазначених дієприкметниках спостерігаємо виключно написання о після шиплячих, що може давати підстави, зважаючи на місце створення грамот, зараховувати такі випадки до запозичень із польської мови.

У сполученнях жо, чо, шо перехід е в о відбувається досить регулярно, натомість значно менше випадків -- усього 8 -- переходу е в о після ц: за Белчыцою, богомо(л)цо(в) 1396, у Полоцьку, Гр XIV, 129; гостинцомъ 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21; м-сцо 1342 (?), в Городні, Гр XIV, 25; н-мцемъ 1399, у Полоцьку, Гр XIV, 140 -- н-мцомъ 1395, в Сучаві, Гр XIV, 126; обронцою быти 1388, в Луцьку, Гр XIV, 87; до пляцовъ 1389, у Вільні, Гр XIV, 102; стр-льцевъ 1399, у Львові, Гр XIV, 143 - стр-льцовъ 1394, у Кракові, Гр XIV, 125.

Аналізуючи процес переходу е в о у слов'янських мовах, С. Бернштейн висновує, що в українських говірках це явище було відсутнє у кінці слова [2, с. 278]. Такі ж міркування знаходимо у Ю. Шевельова: о не вживається після середньопіднебінних і j наприкінці слова, наприклад, плече, уже, ще, гаряче [9, с. 193]. Проте українські грамоти XIV ст. дають підстави для певних сумнівів із цього приводу: наше 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21 -- нашо 1388, в Луцьку, Гр XIV, 86; с-лищо 1342 (?), в Городні, Гр XIV, 25; сложилъ ещо 1387, не локаліз., Гр XIV, 74 тощо. Слушно звернув увагу на такі вияви фонем В. Курашкевич: «у трьох прикладах в кінці слова виступає о: єоо, нашо, нє хотячо на противагу більшій кількості -є: ажє, вишє, нижє, єоє, -оє» [11, с. 36].

В українських грамотах XIV ст. репрезентовані випадки лабіалізації е > о перед j, зумовленої впливом аналогії: Божое, Божой 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21; иншой 1388, в Луцьку, Гр XIV, 86; нашеи 1393, в Сучаві, Гр XIV, 120 -- нашой, нашое, нашою 1322, в Луцьку, Гр XIV, 21; челов-чо- 1388, в Луцьку, Гр XIV, 88 та ін.

Про подальший розвиток цього процесу загалом В. Мойсієнко зробив такі висновки: «...пам'ятки XVI -- XVII ст. дають значно повнішу картину зміни е > о, причому з'являється більше пам'яток із півдня, де такий перехід відзначено, зокрема, у поліських пам'ятках перезвук е > о стає вже коли не нормою, то узусом напевно» [5, с. 153]. Чи не найголовнішою причиною поширення цього рефлексу вважають певну стандартизацію актової канцелярської мови в містах Правобережної України, оскільки перехід е > о після шиплячих, поставши як поліська (північноукраїнсько-південнобілоруська) особливість, невдовзі був привнесений і на південноукраїнські терени [5, с. 156].

Стосовно локалізації зазначеного мовного явища, можна стверджувати, що послідовний перехід е > о після шиплячих і ц відображають давні документи Волині, гродненські і вільненські грамоти. Ця риса превалює у ділових пам'ятках із Луцька: у грамоті князя Любарта Гедиміновича 1322 року її фіксують понад 20 словоформ; у грамоті Олександра-Вітовта 1388 року -- 33 вияви. Наші результати дослідження збігаються із висновками інших мовознавців, зокрема Г. Півторака: «.перехід е > о після шиплячих та j перед твердими приголосними виник спочатку на землях волинян, деревлян, північних полян і, частково, дреговичів.» [7, с. 104], В. Мойсієнка: «.в українських пам'ятках XIV ст. таких написань стає більше, порівняно із ранньою давньоукраїнською добою, але передовсім у поліських» [5, с. 151]. До того ж, лабіалізації фонеми е сприяв процес диспалаталізації шиплячих приголосних, який особливо відобразився у північноукраїнських говірках [6, с. 263]. Про давність цього мовного явища в українській мові і його північний характер поширення знаходимо і в С. Бернштейна: «перехід е в о перед твердим приголосним належить до найдавнішої українсько-північноросійської ізоглоси» [2, с. 278]. За нашими спостереженнями, периферійні зони досліджуваного позиційного переходу -- Буковина, Галичина, тож весь південно-західний український ареал аналізованою зміною в цей час охоплений ще не був.

Континуація е > о після шиплячих та ц властива передовсім українській і білоруській мовам, наразі є нормою обох літературних мов [5, с. 151]. За даними діалектологічних досліджень, давній голосний е замість секундарного о сьогодні спостерігається в українських південно-західних говорах, зокрема у наддністрянському, покутсько-буковинському, бойківському, закарпатському і лемківському: вечори - вечери, чорніти - черніти [1, карта № 38]. Хитання о/е після шиплячих особливо характерне для подільського регіону, який уважають південною периферією найінтенсивнішої зони вияву тенденції до зміни е > о [7, с. 106]: шостий - шестий, вчора - вчера, душев - душов тощо [4, с. 68-70]. Окремі відхилення від загальної закономірності переходу е в о після шиплячих у деяких південно-західних діалектах української мови пояснюють живими контактами із сусідніми діалектами західнослов'янських мов [3, с. 85].

Отже, у пам'ятках офіційно-ділового стилю української мови XIV ст. послідовно простежується лабіалізація етимологічного і секундарного голосного e > o після шиплячих і ц перед твердими і м'якими приголосними. Вона засвідчена у писемних пам'ятках української мови з другої половини ХІ ст., і з розвитком фонетичної системи такі вияви посилюються, а в джерелах XIV -- XVII ст. перехід е > о після шиплячих та ц стає майже загальноукраїнською позиційною рисою. На основі наскрізного аналізу текстів українських грамот XIV ст. можна стверджувати, що лабіалізація e > o проходила щонайперше у поліських говорах. Головні зони вияву тенденції до зміни е > о у староукраїнській мові -- Волинь і суміжні території. Південно-західний український мовний ареал, який належав до периферії процесу лабіалізації е, і сьогодні відображає хитання голосних о/е після шиплячих приголосних. Безперечно, це виразна реалія середньовічного говіркового мовлення, на тлі якого можна оцінювати релевантність явища варіативності фонем.

Список використаних джерел і літератури

1. Атлас української мови : у 3-х тт. / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні ; ред. Я.В. Закревська. -- Т. II : Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. -- К. : Наук. думка, 1988. -- 520 с.

2. Бернштейн С.Б. Сравнительная грамматика славянских языков / С.Б. Бернштейн. -- М. : Наука, 2005. -- 352 с.

3. Жовтобрюх М. А. Історична граматика української мови / М. А. Жовтобрюх, О. Т. Волох, С. П. Самійленко, І. І. Слинько. -- К. : Наук. думка, 1980. -- 319 с.

4. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори / І. Г. Матвіяс. -- К. : Наук. думка, 1990. -- 164 с.

5. Мойсієнко В.М. Північне наріччя української мови в XVI -- XVII ст. Фонетика. [Текст] : дис. ... д-ра філол. наук : 10.02.01 -- українська мова; захищ. 26.09.06 / Мойсієнко Віктор Михайлович. -- Житомир, 2006. -- 564 с.

6. Огієнко І. Українська літературна мова XVI століття і Крехівський «Апостол» 1560 року / І. Огієнко. -- Варшава : Друкарня синодальна, 1930.

7. Півторак Г.П. Формуваня і діалектна диференціація давньоруської мови / Г.П. Півторак. -- К. : Наук. думка, 1988. -- 277 с.

8. Русанівський В.М. Історія української літературної мови / В.М. Русанівський. -- К. : УртЕк, 2002. -- 424 с.

9. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови / Ю. Шевельов. -- Харків : Акта, 2002. -- 1054 с.

10. Ярошенко В. Українська мова в молдавських грамотах XFV -- XV вв. / В. Ярошенко. -- К., 1931. -- 93 с.

11. Kuraszkiewicz W. Gramoty halicko-wolynskie XIV -- XV wieku / W. Kuraszkiewicz. -- Krakow, 1934. -- 174 s.

12. Stang Chr. S. Die westrussische Kanzleisprache des Grossfurstentums Litauen / Chr. S. Stang. -- Oslo, 1935. - 148 s.

Annotation