Лінгвокультурологія і лінгвонаціоналізм: витоки дискусії

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 81'373.7-115:81'44

ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЯ І ЛІНГВОНАЦІОНАЛІЗМ: ВИТОКИ ДИСКУСІЇ

Костянтин Мізін

Предлагаемая статья посвящена (1) выяснению научной обоснованности обвинений в лингвонационализме vs. лингвонарциссизме такой распространенной в современном постсоветском языкознании новой дисциплины, как лингвокультурология и (2) поиску контраргументов касательно этих обвинений. Выявлено, что цель лингвокультурологии сама по себе не содержит политической подоплеки, но она является более «идеалистичной» и «идеологической» сравнительно с антропологической лингвистикой. При этом теоретико-методологическая база лингвокультурологии усиливается сегодня новыми методами и экспериментальными методиками, которые развеивают сомнения относительно ненаучности лингвокультурологических исследований.

Ключевые слова: лингвокультурология, лингвоконцептология, методология, лингвонационализм, лингвонарциссизм, антропологическая лингвистика.

The present article considers (1) scientific validity of charges of linguo-nationalism vs. linguo-narcissism against such new and widely spread discipline in modern post-soviet linguistics as linguo-culturology and (2) counterarguments against these accusations. It has been found out that the purpose of linguo- culturology contains no politically motivated basis but it, compared to anthropological linguistics, is more «idealistic» and «ideological». Today theoretical and methodological framework of linguo-culturology is being reinforced by new methods and experimental techniques which dispel any doubts that linguo-culturological studies have no scientific basis.

Key words: linguo-culturology, linguo-conceptology, methodology, linguo-nationalism, linguo-narcissism, anthropological linguistics.

Постановка проблеми. Стрімке поширення на пострадянському мовознавчому просторі лінгвокультурології, а також її «методологічної тіні» - лінгвоконцептології (лінгвокультурної концептології), сприяло актуалізації з боку опонентів цих наукових напрямів поняття «лінгвонаціоналізм» як однієї з негативних характеристик останніх [див. про дискусію «за-» і «проти-лінгвокультурологів»: 8; 9; 10]. Прикметно, що питання лінгвонаціоналізму широко висвітлюється в західноєвропейських філософських і мовознавчих колах, передусім у розвідках німецькомовних науковців [див., напр.: 27; 34; 38]. Тут лінгвонаціоналізм розглядається безвідносно до лінгвокультурології (лінгвоконцептології). І це зрозуміло, бо, на думку одного з розробників цього лінгвістичного напряму, вона вважається суто «автохтонним, російським утворенням, що циркулює виключно в російськомовному науковому просторі» [2, с. 5-6]. Тому логічним є той факт, що прямі паралелі між лінгвокультурологією та лінгвонаціоналізмом провели саме російські мовознавці, які відшукали у працях лінгвокультурологів, що досліджують російську лінгвокультуру в моно- або полілінгвальному аспектах, докази лінгвонаціоналізму (А. В. Павлова визначає лінгвокультурологію навіть як евфемістичне позначення для лінгвонаціоналізму [13, с. 28]). Останній широко представлений у подібних розвідках лінгвонарцисизмом.

Необхідно при цьому наголосити, що лінгвонаціоналізм протиставляється, як правило, більш позитивному лінгвопатріотизму. Межа між цими двома поняттями є досить розмитою [27, с. 247-248], оскільки обом властиве чітко виражене прославляння рідної мови, а також гіпостазування, тобто надання мові статусу певної величини, вирваної з історичного й соціального контекстів, яка має ті чи інші характеристики, що не залежать від волі носіїв цієї мови (мова, наприклад, має свою природу, характер, сутність, (цілющу) силу, дух, душу, геній, красу тощо; у цьому сенсі поширеними є фітометафори: мова може розпускатися, квітнути, розсипати пелюстки, рости, в 'янути, засихати, гинути тощо). Саме тому ці поняття слід чітко диференціювати, щоб уникнути некоректних звинувачень мовознавців-патріотів у поширенні націоналістичних ідей. До того ж, різниця між аналізованими поняттями фактично зникає в тих випадках, коли націоналізм тлумачиться дослідниками позитивно, тобто виключно як вірність і відданість своїй нації, а не якісь «чужофобії».

Важливим для цього дослідження є той факт, що дискусія про націоналістичність (нарцисичність) лінгвокультурології відбувається на тлі ускладнених євроінтеграційних процесів: останні не тільки «загальмувалися», але й зазнали відцентричних виявів (Brexit, популярність націоналістичних партій, фактичне закриття кордонів деякими країнами через наплив біженців із Близького Сходу тощо). Науковці розпочали пошуки причин цих відцентричних тенденцій, оскільки вони не є суто економічними, а більшою мірою політичними та соціокультурними: у представників європейських лінгвокультур почав спрацьовувати принцип «своя сорочка ближче до тіла», який ґрунтується на архетипі «свій» - «чужий». Цей архетип має, імовірно, генетичну природу, бо відчуття захищеності в колі близьких людей і необхідність збереження в такий спосіб життя для продовження цього ж роду виявляються в людині на рівні інстинкту.

У цьому зв'язку виникає логічне запитання: чи є для кожного окремого індивіда ланцюжок виникнення і становлення етносу (родина ^ рід ^ плем'я ^ союз племен ^ народність ^ народ ^ нація) еволюційно зумовленим на рівні генетичної пам'яті, чи культуронабутим під дією історичних і соціальних чинників? Що, власне, переповнює людину емоціями, примушує її навіть офірувати своїм життям через почуття національної самосвідомості (національні символи, традиції народу, звичаї, обряди тощо), через емоцію гордості за досягнення членів своєї родини (своїх співвітчизників), за успіхи держави й нації в цілому?

Зрозуміло, що основну роль тут відіграє відчуття належності людини до певної спільноти, скріпленої родинними (кровними), історичними та соціокультурними зв'язками. У масштабному вимірі такою спільнотою є мовний етнос, найвищою еволюційною формою якого вважається нація, а мова, як відомо, є одним із найпотужніших націотворчих чинників. Відповідно, вона являє собою один із основних маркерів етнічної ідентифікації. Остання знаходиться нині в центрі уваги тих дослідників, які прагнуть установити відцентрові, зокрема етнонаціональні, причини «загальмовування» євроінтеграційних процесів. Тому не дивно, що в західноєвропейській філософії на тлі нинішнього «буму» суспільного «запиту» щодо етнічної ідентифікації з новою гостротою спалахнула наукова суперечка між «конструктивістами» та «есенціалістами» [35, с. 99-100]. Перші тлумачать етнічність не інакше як віртуальний - надуманий - конструкт; другі притримуються думки про існування етнічної «предиспозиції», тобто вродженої схильності людей до етнічної ідентифікації, ігноруючи при цьому докази неможливості існування «природного / біологічного» підґрунтя етнічності.

Утім, беззаперечних доказів не мають ні перші, ні другі. Інакше і бути не може, оскільки йдеться про людську природу, глибини якої залишаються ще не пізнаними. Найбільш утаємниченими, як відомо, є психіка та мова людини. І якщо сьогодні не викликають особливих дискусій науково доведені факти стосовно універсальних фізичних і психофізіологічних характеристик людської природи (представники різних людських рас мають (1) майже ідентичну фізіологію, (2) ідентичні біохімічні та нейрофізіологічні процеси, що протікають у психіці людини, (3) спільні фізичні (перцепція) та розумові (свідомість) когнітивні механізми), то невивченою все ще залишається ментальна сутність людини, зокрема її мова, оскільки, згідно з визначенням мовного знака, мова є на дві третини ментальним (ідеальним) явищем [15, с. 171, 184-186, 219]. Тому на тлі фактично ідентичних лінгвоментальних процесів породження мови завжди специфічним виявляється змістове оформлення одних і тих же думок у представників різних лінгвокультур.

Специфічним воно вже є через те, що мови різні. При цьому різні мови пропонують, а часто і «підказують» мовцю, різні варіанти світопозначення (лексичні одиниці, усталені словосполучення тощо) та різні способи синтаксичного оформлення думки у мовленнєвому потоці. Не слід також забувати, що кожен мовець належить не лише до певної лінгвокультури (в історико-політичному вимірі - до нації або етносу), а й до певної історико-географічної спільноти та певного соціального страту, що, безумовно, впливає на рівень його мовленнєвої компетенції (індивідуальність мовлення). Усе це є підставою для відсіювання сумнівів стосовно того, що мова є одним з основних маркерів етнічної ідентифікації. Або навіть основним. І не лише етнічної, але й соціокультурної. Саме тому в різні періоди розвитку історії людства та його гуманітарного знання мова неодноразово визначалася чи не головним чинником і водночас рушієм націоналістичних ідей.

Мета статті. Метою пропонованої статті є спроба встановлення об'єктивності тих аргументів, які частина мовознавців використовує з метою звинувачення актуальної нині на пострадянському науковому просторі (зіставної) лінгвокультурології (лінгвоконцептології) в її крені у бік лінгвонаціоналізму, одним з основних виявів якого є лінгвонарцисизм.

Виклад основного матеріалу. Сучасний лінгвіст-антрополог Ґ. Дойчер розпочинає свою книгу «Through the Language Glass: Why the World Looks Different in Other Languages» із цитування Талмуду, а також такої відомої історичної постаті, як Карл V Габсбург (імператор Священної Римської імперії, король Іспанії та ерцгерцог Австрійський, який уважався знавцем іноземних мов). У цих цитатах йдеться про оцінку, а точніше призначення, тих мов, які були найпоширенішими у ті давні часи в Європі та на Близькому Сході: у Талмуді зазначається, що грецька мова створена для пісні, латинь - для війни, сирійська мова - для плачу, а єврейська (ідеться про давньоєврейську або Біблійний іврит - К. М.) - для буденного спілкування; натомість в оцінці Карла V Габсбурга знаходимо вже перші ознаки лінгвонаціоналізму, оскільки він був переконаний, що іспанською мовою можна звернутися до Бога, італійською - до жінок, французькою - до чоловіків, а німецькою - лише до коня [24, с. 1-2]. Така принизлива характеристика з боку Карла V німецької мови не дивує, бо попри те, що Габсбурги вважаються германською королівською династією, у крові самого Карла V домінувала іспанська кров, а його знання цих мов та численні королівські титули дозволяли йому порівнювати їх та робити такі висновки. Тим більше, що це була мова «народна», тобто не знаті, а простих людей [див. етимологію лексеми deutsch: 25, Bd. 7, с. 123]. У наш час подібні висловлення зазнали б шаленої критики та звинувачення їхнього автора, як мінімум, у лінгвонаціоналізмі та політичній некоректності.

Прикметно, що такі висловлення, де простежується оцінка різних мов, особливо ті з них, які побудовані на авто- й гетеростереотипах, є на сьогодні досить численними. Водночас вони є і дещо політкоректнішими. Однак я навів ці приклади оцінних характеристик різних мов лише з тією метою, щоб продемонструвати той факт, що в основі своїй наївні й поверхові, часто побудовані на милозвучності, уявлення про призначення і досконалість тієї чи іншої мови існували ще до періоду формування європейських націй, тобто до поширення націоналістичних ідей на теренах Європи. І це не дивно, оскільки Велике переселення народів, а згодом поступове зародження капіталізму стимулювало розвиток економічних (торговельних) зв'язків, що призводило до численних мовних контактів. Чужі мови здавалися дивними, грубими, гучними, немилозвучними, а незнання мов часто ставало перешкодою до порозуміння між представниками різних мов і культур. Зрозуміло, що рідна мова, навпаки, створювала відчуття захищеності, комфорту та родинного затишку. Це й стало підґрунтям для виникнення авто- і гетеростереотипів, побудованих, як правило, на наївних уявленнях про «чужі» та «свою (рідну)» мови.

Я, власне, не вбачаю в негативній оцінці чужих мов і вихвалянні рідної нічого анормального, оскільки на людське світосприйняття значною мірою впливає егоцентризм в онтогенезі та етноцентризм у філогенезі, а це, як відомо, лежить у самій природі людини. Інша справа, якщо мові штучно визначають головну роль при націотворенні, тобто вона стає тим чинником, який має об'єднувати розрізнені спільноти (етноси), що послуговуються різними мовами, варіантами мов, діалектами та говірками, в один етнос, на основі якого і формується нація з єдиною нормативною державною мовою. У цьому випадку сама ситуація вимагає пропагування тієї мови, яка претендує на роль державної. Тому кожна нація проходила свій період лінгвонаціоналізму, а тлом останньому слугувала відповідна національна державотворча ідеологія.

Державних мов, зрозуміло, може бути і більше, ніж одна. Це вже залежить від історичних, політичних і соціокультурних умов на момент створення держави. Географічний чинник також відіграє тут певну роль, бо я переконаний, що, наприклад, у Швейцарії сьогодні було б не чотири, а три державні мови, оскільки романшська мова була б уже мертвою, якби не географічна ізольованість її носіїв.

Якщо прийняти точку зору, що націоналізмом є доктрина про культуру, мову символів і свідомість [20, с. 106], то мова більшою чи меншою мірою інкорпорована в усі три ці складники, що навіть без політичної підоснови робить її чи не головною націотворчою силою. Невипадково період формування європейських націй фактично збігається з періодом виникнення національних мов. Ці два процеси проходили, як правило, складний шлях. До того ж, для кожного етносу - свій. Один із найважчих шляхів утворення як нації, так і національної мови пройшла Німеччина. Тому не дивно, що поняття «націоналізм» з'явилося вперше саме в німецькій філософії, а точніше у працях Й. Ґ. Гердера [див. детальніше: 32]. З цього часу це поняття чи не найчастіше асоціюється саме з німецькою нацією, надаючи останній виключно негативу. Зрозуміло, що винна в цьому не німецька нація в цілому, а та ідеологія її політичної еліти, яка спровокувала Першу й Другу світові війни.

Німецька нація утворювалася на потужному ідеологічному ґрунті, який сформувала найвпливовіша на той час у Європі філософська школа, передусім філософи-романтики, що, власне, й визначило націотворчу специфіку об'єднання німецьких земель в одну державу. Саме німецькі філософи (Й. Ґ. Гердер, Й. Фіхте, Ґ. Гегель та ін.) найпослідовніше відстоювали у своїх працях основоположну роль мови при націотворенні, значною мірою вплинувши на розвиток мовознавчої думки, зокрема на світоглядні позиції В. фон Гумбольдта, який уважається не лише засновником порівняльно-історичного мовознавства, але й лінгвістики як науки в цілому.

Тісне переплетення філософських і мовознавчих ідей у німецькомовній спільноті стало передумовою інтерпретації мови як «душі» або «духу народу». Це створило підґрунтя для тлумачення мови як того чинника, який скеровує світосприйняття і світорозуміння представників того чи іншого етносу в специфічне для цього етносу русло. Саме через це наукова спадщина тих німецьких лінгвістів, які підтримували й розвивали ідею мови як «духу народу» (В. фон Гумбольдт, Л. Вайсґербер та ін.), зазнавала нищівної критики з боку різних ідеологічних течій або державницьких ідеологій у цілому. Прикладом може слугувати радянська ідеологічна машина, представники якої навіть звинувачували неогумбольдтіанців, зокрема Л. Вайсґербера, у підтримці німецького нацизму, бо вони вбачали у працях цих німецьких мовознавців не лише елементи лінгвонарцисизму, а й лінгвонаціоналізму [див., напр.: 33]. Але це було ідеологічно спрямоване та, відповідно, викривлене сприйняття наукової спадщини як В. фон Гумбольдта, так і неогумбольдтіанців, яке переслідувало конкретну мету: приховати дійсно лінгвонаціоналістичну політику радянської влади, що розпочалася в кінці 20-х років минулого століття у вигляді тотальної русифікації корінних народів Радянського Союзу.

Зрозуміло, що наукова спадщина В. фон Гумбольдта та його адептів (неогумбольдтіанців) не раз піддавалася прискіпливому й критичному вивченню. Однак нічого націоналістичного там не виявлялося. А ідея, яка проходить «червоною ниткою» у працях цих учених, про те, що мова може певним чином впливати на мислення, є просто дуже зручною для політичного маніпулювання, бо цю ідею можна інтерпретувати і так: за допомогою мови можна змінити мислення. Тому існує переконання, що в тоталітарних державах влада дуже активно використовує цю властивість мови, змінюючи її у своїх цілях. Тут можна згадати, наприклад, новомову, описану в романі Дж. Орвелла «1984» [11], створення якої переслідувало єдину мету: принципову неможливість формулювання за допомогою цієї мови деяких (небажаних) думок.

Слід наголосити, що згадана вище ідея лежить в основі теоретико-методологічного підґрунтя лінгвокультурології. Це дає «проти-лінгвокультурологам» підстави для виголошення цієї нової мовознавчої дисципліни як загрози, що провокує порушення рівних умов для розвитку різних мов, бо тоталітарні влади можуть використовувати її з політичною метою [12]. І оскільки лінгвокультурологія вважається суто «автохтонним, російським утворенням», про що я зазначав вище, то не потрібно мати неабияку уяву, щоб зрозуміти, про який тоталітарний режим ідеться.

Утім, чи існують насправді досить вагомі підстави, щоб так категорично звинувачувати цей науковий напрям у лінгвонаціоналізмі? Нагадаю, що лінгвокультурологія поширилася на весь пострадянський мовознавчий простір. Тому, окрім російських, у цій царині найактивніше працюють українські, білоруські та казахські науковці [див., напр.: 1; 6; 7]. Аналіз праць останніх свідчить, що в них не простежується перегин у бік лінгвонарцисизму, а тим більше лінгвонаціоналізму. Тут фактично відсутнє вихваляння української, білоруської чи казахської мов, а також нав'язування останніх на шкоду тим мовам, які в цих країнах не є державними. Хоча політичні режими Білорусі й Казахстану визначають як не зовсім демократичні.

Отже, звинувачувати у лінгвонаціоналізмі слід не лінгвокультурологію як науку, а той політичний устрій, який може використати її для поширення націоналістичний ідей. У працях російських лінгвокультурологів, наприклад, дійсно можна виявити ознаки як лінгвонарцисизму, так і лінгвонаціоналізму [див., напр.: 3, с. 38; 4, с. 370, 246; 18, с. 15; 19, с. 16], оскільки це лежить в основі російської великодержавницької (імперської) політики, а значна частина таких розвідок підтримується державними грантами.

Нагадаю, що лінгвокультурологія є пострадянським варіантом поширеного в західній, передусім американській, лінгвістичній традиції такого наукового напряму, як антропологічна лінгвістика. Іншими словами, лінгвокультурологія є результатом адаптації антропологічної лінгвістики на базі тих напрацювань, які вже існували на пострадянському просторі гуманітарного знання. Прикметно, що лише в межах останнього розвивається така наука, як культурологія. Вона дала не лише назву для лінгвокультурології, але й значною мірою вплинула на розвиток її теоретико-методологічного апарату, де чітко простежується домінування ідеалістичних категорій. Натомість антропологічна лінгвістика більшою мірою розбудовувалася на позиціях уорфіанства та неоуорфіанства (гіпотеза Сепіра-Уорфа). І абсолютно методологічно некоректними є, на мій погляд, ті звинувачення «проти-лінгвокультурологів», які стосуються «надмірного захоплення» авторами лінгвокультурологічних праць положеннями гіпотези Сепіра-Уорфа. Саму ж цю гіпотезу вони вважають надуманою, профанною та науково бездоказовою [див., напр.: 14; 16; 17].

Однак «проти-лінгвокультурологи» ігнорують той факт, що антропологічна лінгвістика, з одного боку, та лінгвокультурологія, з другого боку, постали на тлі дещо різних філософських, психологічних і лінгвістичних традицій. Сумнівно, на моє переконання, що гумбольдтіанство, як і неогумбольдтіанство, мали абсолютний вплив на формування гіпотези Сепіра-Уорфа американськими лінгвістами-антропологами. Якщо відштовхуватися від того факту, що засновник американського антропологічного мовознавства (етнолінгвістики) Ф. Боас, був знайомий з працями В. фон Гумбольдта та його адептів (він, до того ж, мав німецьке походження), а його послідовник Е. Сепір навіть опрацьовував спадщину Й.Ґ. Гердера [див., напр.: 36], то існують підстави для сумніву в тому, що учень Е. Сепіра Б.Л. Уорф, який навіть не мав лінгвістичної або філософської освіти, безпосередньо спирався на ідеї європейського лінгвального релятивізму або запозичував їх. Утім, саме останнього вважають автором згаданої гіпотези. Очевидно, для викристалізування цієї гіпотези йому вистачило теоретико-філософського підґрунтя своїх попередників - Ф. Боаса та Е. Сепіра. А той факт, що основи гіпотези лінгвального релятивізму закладалися паралельно по обидва боки Атлантичного океану [пор., напр., роки виходу друком праць Е. Сепіра «Мова» та одного з найвідоміших і найпослідовніших неогумбольдтіаців Л. Вайсґербера «Рідна мова і формування духу»: 37; 40], чітко засвідчує те, що для появи цієї гіпотези визріли політико-історичні та соціокультурні передумови розвитку людської спільноти. Відмінними, звичайно, є більша «ідейність» (затеоретизованість) європейського лінгвального релятивізму, оскільки він формувався переважно на поглядах німецьких філософів на базі суспільного запиту епохи «націотворення», та більша «емпіричність» (практичність) американського лінгвального релятивізму, бо тут такі ідеї зароджувалися переважно на основі практичних напрацювань американських лінгвістів, де вимогою часу стала необхідність вивчення мов американських індіанців.

Гіпотеза Сепіра-Уорфа була і є надзвичайно популярною. І тут я аж ніяк не перебільшую. Інша справа, що інтерес до неї зростав або спадав відповідно до поширення тих чи інших ідей у царині гуманітарного знання протягом фактично всього ХХ та початку ХХІ століть. І це нормально з огляду на те, що весь розвиток людства представляється як спіраль. Однак кожен наступний виток має нову якість, тому той сплеск інтересу до цієї гіпотези, який простежувався у 50-ті роки минулого століття, мав принципово інше методологічне підґрунтя, ніж той, який відбувається сьогодні, бо мовознавство та суміжні з ним науки не стоять на місці: відкриваються нові мови, а з ними й нові факти, які підтверджують гіпотезу Сепіра-Уорфа. До того ж, значною мірою удосконалилися експериментальні методики, на основі яких проводяться експерименти з носіями різних мов, що демонструють принципові відмінності їхнього мислення, точніше світосприйняття та світорозуміння. Усе це дає змогу відбити той контраргумент «проти-лінгвокультурологів», що стосується обмеженого, на їхній погляд, мовного матеріалу, на якому розбудовується ця гіпотеза.

Солідну доказову базу щодо гіпотези Сепіра-Уорфа надають, наприклад, результати експериментів, які проводить відома антрополог Л. Бородицьки зі своїми колегами Л. Шмідтом і У. Філліпсом. Маючи в розпорядженні дві лабораторії, ці науковці залучають у своїх експериментах значну кількість респондентів. На основі цих експериментів установлено, що, наприклад, слово-стимул міст, яке в іспанській мові є чоловічого роду, а в німецькій - жіночого, викликає в іспанців і німців різні реакції: в іспанців воно асоціюється з чоловічими якостями, а в німців - з жіночими [див. детальніше: 22].

Вагомі аргументи на користь гіпотези Сепіра-Уорфа надають і дослідження британського соціолога С. Левінсона [див., напр.: 31], який першим описав феномен тих мов, у яких просторова орієнтація спирається не на відношенні до того, хто говорить (орієнтації «праворуч», «ліворуч», «попереду» та «позаду»), а суто на географічних координатах, тобто «північ», «південь», «схід» і «захід». Ці дослідження продовжив Ґ. Дойчер, який установив, що в носіїв мови Guugu Yimithirr (ґууґу їмітірр) [24, с. 161-163] існує певний «внутрішній компас», за яким вони з самого дитинства навчаються орієнтуватися у просторі не відносно самих себе, як це притаманно, наприклад, європейцям, а за сторонами світу. Тому в таких лінгвокультурах людина аж ніяк не зрозуміє ідею потоку часу. Цей висновок підтвердили Л. Бородицьки та Е. Ґебі [23, с. 1638] за допомогою експериментів з носіями мови Kuuk Thaayorre (куук таайорре), які також описують розташування об'єктів у навколишньому світі на основі сторін світу. Проте в цього народу ще й принципово інше сприйняття часу: останній тече в їхньому уявленні зі сходу на захід.

Сучасний рівень знань мов і експериментальних методик дає змогу повністю заперечувати теорії, які ще зовсім недавно, здавалося б, ґрунтувалися на солідній доказовій базі. Прикладом може слугувати теорія Берліна-Кея про наявність назв основних кольорів в усіх мовах світу: Б. Берлін і П. Кей установили всередині минулого століття, що всі мови світу мають слова на позначення чорного, білого, червоного, а також теплих і холодних кольорів [21]. Однак згаданий уже мною С. Левінсон [30] знайшов факти, які суперечать положенням цієї теорії: ідеться про мову Yell Dnye (йелі дние), де кольори є метафорами. У цій мові немає ні слів для називання кольорів, ні навіть самого слова «колір», натомість носії Yell Dnye говорять про кольори метафоричними виразами, використовуючи на їхнє позначення об'єкти з навколишнього середовища. Це не свідчить, зрозуміло, що носії цієї мови мають якусь особливу, не таку, як в інших людей, зорову рецепцію, але умови їхнього існування, передусім зовнішні чинники, так вплинули на формування їхньої когнітивної та, відповідно, і мовної картин світу, що детальне розрізнення колірного спектра стало для них нерелевантним, а, отже, не було потреби і в називанні основних кольорів.

Ще одним подібним прикладом, коли нові мовні факти суперечать загальноприйнятим теоріям, може слугувати відсутність чисел, назв кольорів, досконалої форми, а також базових слів для позначення кількості («декілька», «небагато» та ін.) у мові Piraha (піраха) [26, с. 622]. Цей факт повністю ставить під сумнів теорію Н. Хомського про існування універсальної граматики. Численні експерименти, метою яких була спроба дати відповідь на питання, чи можливим є розпізнавання чисел, якщо відсутня система числення [див., напр.: 28], давали один і той же результат: носії мови піраха можуть розпізнавати числа лише на елементарному рівні - їхнє числення закінчувався на двох або трьох предметах. Очевидно, у носіїв цієї мови не було потреби рахувати, щоб виживати в умовах амазонських джунглів.

Сучасна методика проведення лінгвістичних експериментів постійно удосконалюється, що дозволяє мовознавцям виходити на принципово новий рівень наукової достовірності таких експериментів. Ті висновки, які ще зовсім недавно ґрунтувалися більшої мірою на інтуїції дослідників, ніж на науково достовірних фактах, можна перевірити нині за допомогою сучасних технологій. Так, група науковців, яка проводила експеримент з носіями мандаринського діалекту китайської мови, використала для доведення прямого зв'язку між мовою та такою когнітивною здатністю людини, як розпізнавання кольорів магнітно-резонансну томографію [39, с. 4008]. Цей експеримент продемонстрував, що в той момент, коли респонденти бачили колір, для якого існує в мові просте найменування, у їхньому мозку активувалася та частина, яка відповідає за мову.

Як бачимо, нові мовні факти та сучасні експерименти зовсім по-іншому дають змогу осмислити проблему взаємозв'язку мови й мислення. Тому пріоритетним сьогодні є не саме доведення гіпотези лінгвального релятивізму, бо досі невизначеним і дещо фантомним залишається людське мислення, а експериментальна перевірка кореляції останнього з мовою. Для цього виокремлюють, як правило, окремі когнітивні здібності людини, взаємовідношення яких з мовою встановлюють експериментально. За допомогою таких експериментів доведено, що мова тією чи іншою мірою впливає на перебіг розумових процесів. І важливим при цьому є не рівень розвитку певної лінгвокультури, а структура мови та її лексика.

Отже, праці, виконані в руслі антропологічної лінгвістики, спрямовані на пошук доказів «слабкого» варіанта гіпотези лінгвального релятивізму, суть якого можна передати відомою тезою Р. Якобсона: «Мови відрізняються одна від одної тим, що в них має бути виражено, а не тим, що вони можуть виразити» [29, с. 166], тобто мова лише «підказує», як нам думати. «Сильний» варіант цієї гіпотези, згідно з яким мова повністю детермінує світосприйняття і світорозуміння людини, є ідеологічно вразливішим, оскільки він сформувався на більш «ідеологічному» філософському підґрунті, а це, у свою чергу, робить його зручним для політичних маніпуляцій. Тому до цього варіанта лінгвального релятивізму тяжіють розвідки, виконані не в царині антропологічної лінгвістики, а більш «ідеологічної» лінгвокультурології. Хоча дослідники-лінгвокультурологи, зокрема й російські [див., напр.: 5], розуміючи значне ідеологічно-філософське перевантаження останньої, усе частіше роблять спроби підсилити теоретико-методологічну базу цієї дисципліни за рахунок нових і науково надійних методів і методик.

Висновки. У пропонованій статті зроблена спроба встановлення наукової об'єктивності тих аргументів, які найчастіше використовуються для звинувачення актуальної нині на пострадянському науковому просторі лінгвокультурології в її крені у бік лінгвонаціоналізму та лінгвонарцисизму. Виявлено, що мета цієї наукової дисципліни полягає не в пропагуванні лінгвонаціоналістичних ідей, а у виявленні спільної і відмінної культурної спадщини та соціокультурної поведінки представників різних етносів на основі їхніх мов у контексті сучасних глобалізаційних процесів. При цьому теоретико-методологічна база (зіставної) лінгвокультурології підсилюється новими методами й експериментальними методиками, тому вона є на сьогодні абсолютно науково адекватною та повністю доказовою, незважаючи на більшу «ідеалістичність» та «ідеологічність» лінгвокультурології порівняно з антропологічною лінгвістикою.

Перспективи подальших розвідок. Перспективу цієї розвідки вбачаю у подальшому пошуку науково достовірних аргументів, які підсилять теоретико-методологічну базу лінгвокультурології (лінгвоконцептології) та розвіють антилінгвокультурологічні «міфи».

ЛІТЕРАТУРА

1. Алимжанова Г.М. Сопоставительная лингвокультурология: сущность, принципы, единицы : автореф. ... дис. на соиск. науч. степени доктора филол. наук : спец. 10.02.20 «Сравнительно-историческое, типологическое и сопоставительное языкознание» / Г.М. Алимжанова. - Алматы, 2010. - 50 с.

2. Воркачёв С.Г. «Куда ж нам плыть?» - лингвокультурная концептология: современное состояние, проблемы, вектор развития / С.Г. Воркачёв // Язык, коммуникация и социальная среда. - Воронеж : ВГУ ; Наука-Юнипресс, 2010. - Вып. 8. - С. 5-27.

3. Двинянинова Г.С. О месте концепта море в национальном самосознании англичан / Г.С. Двинянинова, К.М. Мусихина // Языковая личность: текст, словарь, образ мира : К 70-летию чл.-кор. РАН Ю.Н. Караулова. - М. : Изд-во Рос. ун-та дружбы народов, 2006. - С. 28-39.

4. Зализняк А.А. Ключевые идеи русской языковой картины мира / Анна А. Зализняк, И.Б. Левонтина, А.Д. Шмелёв. - М. : Языки русской культуры, 2005. - 540 с.

5. Зализняк А.А. Лингвоспецифичные единицы русского языка в свете контрастивного корпусного анализа / Анна А. Зализняк // Компьютерная лингвистика и интеллектуальные технологии : материалы Междунар. конф. - М. : Изд-во РГГУ, 2015. - Вып. 14 (21). - С. 683-696.

6. Левченко О.П. Фразеологічна символіка: лінгвокультурологічний аспект : монографія / Олена Петрівна Левченко. - Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2005. - 352 с.

7. Маслова В.А. Homo lingualis в культуре : монография / Валентина Авраамовна Маслова. - М. : Гнозис, 2007. - 320 с.

8. Мізін К.І. Методологічна валідність лінгвокультурології vs зіставної лінгвокультурології: аргументи та контраргументи / К.І. Мізін // Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля. Серія «Філологічні науки». - 2015. - № 2 (10). - С. 104-110.

9. Мізін К.І. Методологічні проблеми відтворення «чужокультурної» інформації в мовних знаках: симбіоз зіставної лінгвокультурології та перекладознавства / К.І. Мізін // Актуальні проблеми філології та перекладознавства : зб. наук. праць. - Хмельницький : ФОП Бідюк Є.І., 2016. - Вип. 10, Т. 3 (Р-Я). - С. 294-300.

10. Мізін К.І. «Мовна особистість», її лінгвокультурний «ореол» та принципи його відтворення в «чужій» концептній картині світу / К.І. Мізін, І.В. Кучеренко // Наукові записки. Серія : Філологічні науки (мовознавство). - Кіровоград : Видавець Лисенко В.Ф., 2016b. - Випуск 144. - С. 69-73.

11. Орвелл Дж. 1984 : роман-антиутопія / Джордж Орвелл ; [перекл. з англ. В. Данмер]. - Львів : Вид. «Гуртом», 2013. - 321 с.

12. От лингвистики к мифу : Лингвистическая культурология в поисках «этнической ментальности» : сб. статей. - СПб. : Антология, 2013. - 352 с.

13. Павлова А. Можно ли судить о культуре народа по данным его языка? / А. Павлова // Антропологический форум. - 2012. - № 16. - С. 3-60.

14. Павлова А.В. Хитрушки и единорог: из истории лингвонарциссизма / А.В. Павлова, М.В. Безродный // От лингвистики к мифу : Лингвистическая культурология в поисках «этнической ментальности». - СПб. : Антология, 2013. - С. 138-159.

15. Пирс Ч.С. Избранные философские произведения / Ч.С. Пирс ; [пер. с англ. К. Голубовича, К. Чухрукижзе, Т. Дмитрева]. - М. : Логос, 2000. - 448 с.

16. Прожилов А.В. Лингвоконцептология, неогумбольдтианство и этностереотипы / А.В. Прожилов // От лингвистики к мифу : Лингвистическая культурология в поисках «этнической ментальности». - СПб. : Антология, 2013. - С. 263-277.

17. Прожилов А.В. Лингвоконцептология: триумфальный подъем или бег по «языковому кругу»? / А.В. Прожилов // Политическая лингвистика. - 2015. - № 1 (51). - С. 12-21.

18. Сабадашова М.Г. Лексико-фразеологические способы выражения семантического пространства память / забвение в русском и английском языках : автореф. ... дис. на соиск. науч. степени канд. филол. наук : спец. «10.02.20 - сравнительно-историческое, типологическое и сопоставительное языкознание» / М.Г. Сабадашова. - Волгоград, 2011. - 22 с.

19. Слепушкина Е.В. Фразеология русского и английского языков в зеркале национального менталитета (на материале концептов «предупреждение» и «угроза») : автореф. ... дис. на соиск. науч. степени канд. филол. наук : спец. «10.02.20 - сравнительно-историческое, типологическое и сопоставительное языкознание» / Е.В. Слепушкина. - Пятигорск, 2009. - 22 с.

20. Сміт Е.Д. Національна ідентичність / Ентоні Д. Сміт ; [пер. з англ. П. Таращука]. - К. : Основи, 1994. - 224 с.

21. Berlin B. Basic Color Terms: Their Universality and Evolution / Brent Berlin, Paul Kay. - Berkeley : University of California Press, 1991 - 196 p.

22. Boroditsky L. Sex, Syntax, and Semantics / L. Boroditsky, L. Schmidt, W. Phillips // Language in Mind: Advances in the Study of Language and Thought. - Cambridge, MA : MIT Press, 2003. - P. 61-80.

23. Boroditsky L. Remembrances of Times East: Absolute Spatial Representations of Time in an Australian Aboriginal Community / L. Boroditsky, A. Gaby // Psychological Science. - 2010. - Vol. 21, Iss. 11. - P. 1635-1639.

24. Deutscher G. Through the Language Glass: Why the World Looks Different in Other Languages / Guy Deutscher. - N.Y. : Metropolitan Books, 2010. - 305 p.

25. Duden. Das groBe Worterbuch der deutschen Sprache in 10 Banden / [hrsg. von G. Drosdowski ; 2., vollig neu bearb. u. erw. Aufl.]. - Mannheim ; Wien ; Zurich : Dudenverlag, 1989. - Bd. 7. : Etymologie. - 842 S.

26. Everett D.L. Cultural Constraints on Grammar and Cognition in Piraha: Another Look at the Design Features of Human Language / Daniel L. Everett // Current Anthropology. - 2005. - Vol. 46, Iss. 4. - P. 621-646.

27. Gardt A. Sprachnationalismus zwischen 1850 und 1945 / Andreas Gardt // Nation und Sprache. Die Diskussion ihres Verhaltnissen in Geschichte und Gegenwart. - Berlin ; N.Y. : de Gruyter, 2000. - S. 247-272.

28. Gordon P. Numerical Cognition Without Words: Evidence from Amazonia / P. Gordon // Science. - 2004. - Vol. 306. - P. 496-499.

29. Jakobson R. On Linguistic Aspects of Translation / Roman Jakobson // The Translation Studies Reader. - L. ; N.Y. : Routledge, 2000. - P. 113-118.

30. Levinson S.C. Yell Dnye and the Theory of Basic Color Terms / Stephen C. Levinson // Journal of Linguistic Anthropology. - 2000. - Vol. 10, Iss. 1. - P. 3-55.

31. Levinson S.C. Space in Language and Cognition: Explorations in Cognitive Diversity / Stephen C. Levinson. - Cambridge : Cambridge University Press, 2003. - 389 p.

32. Pagden A. Die Ausloschung der Differenz: Der Kolonialismus und die Ursprunge des Nationalismus bei Diderot und Herder / A. Pagden // Jenseits des Eurozentrismus: Postkoloniale Perspektiven in den Geschichts- und Kulturwissenschaften. - Frankfurt / Main ; N.Y. : Campus Verlag, 2002. - S. 116-147.

33. Radcenko O.A. «Weisgerberiana sovetica» (1957-1990). Ein Versuch der Metakritik des Neuhumboldtianismus bzw. der Sprachinhaltsforschung (1992) / Oleg A. Radcenko // Beitrage zur Geschichte der Sprachwissenschaft. - 1992. - H. 2. - S. 193-211.

34. Reichmann O. Nationalsprache als Konzept der Sprachwissenschaft / Oskar Reichmann // Nation und Sprache. Die Diskussion ihres Verhaltnissen in Geschichte und Gegenwart. - Berlin ; N.Y. : de Gruyter, 2000. - S. 419-469.

35. Salzborn S. Ethnizitat und ethnische Identitat. Ein ideologiekritischer Versuch / S. Salzborn. - Zeitschrift fur kritische Theorie. - 2006. - № 22-23. - S. 99-119.

36. Sapir E. Herder's «Ursprung der Sprache» / Edward Sapir. - Chicago : University of Chicago Press, 1907. - 142 p.

37. Sapir E. Language: An Introduction to the Study of Speech / Edward Sapir. - N.Y. : Harcourt, Brace and Company, 1921. - 125 p.

38. Stukenbrock A. Sprachnationalismus. Sprachreflexion als Medium kollektiver Identitatsstiftung in Deutschland (1617-1945) / Anja Stukenbrock. - Berlin ; N.Y. : de Gruyter, 2005. - 496 S.

39. Tan L.H. Language affects patterns of brain activation associated with perceptual decision / L.H. Tan, A.H.D. Chan, P. Kay, P.-L. Khong, L.K.C. Yip, K.-K. Luke // Proceedings of the National Academy of Sciences. - 2008. - Vol. 105, Iss. 10. - P. 4004-4009.

40. Weisgerber L. Muttersprache und Geistesbildung / Leo Weisgerber. - Gottingen : Rubert & Co. G.m.b.H., 1929. - 170 S.

Размещено на Allbest.ru