Орфографія лінгвістичних термінів у працях Юрія Шевельова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Орфографія лінгвістичних термінів у працях Юрія Шевельова

Юрія Шевельова називають ключовою фігурою української культури другої половини ХХ століття. Автор низки фундаментальних мовознавчих праць, він порушував питання, пов'язані з різними аспектами розвитку й функціонування не лише української, а й білоруської, російської, польської, словацької, чеської та багатьох інших мов. Коло його мовознавчих інтересів широке: історія української мови, фонологія, морфологія, ономастика, стилістика, соціолінгвістика, історія мовознавства. Науковий доробок Ю. Шевельова уможливлює розгортання широких і ґрунтовних досліджень. Свою увагу ми зосереджуємо на особливостях графічної реалізації лінгвістичних термінів, уживаних Ю. Шевельовим.

Термінологія є сферою інтересів багатьох лінгвістів. Термін -- одиниця лексичного складу мови, що співвідноситься з поняттям у певній галузі наукового знання та є підставою для адекватної фахової комунікації. У термінах відбиваються результати наукових досліджень і їх теоретичне осмислення.

Аналізуючи шляхи вироблення української літературної мови, Ю. Ше- вельов зазначав, що літературна мова «виростає зі співпраці визначних і менш визначних сучасників і з переємності досвіду й змагань поколінь» [7, с. 7]. Ці слова стосуються й української наукової термінології, лінгвістичної зокрема, -- як важливої складової української лексичної системи, бо її створювали діячі різних історичних періодів. Дослідження лінгвістичної термінології Ю. Шевельова є актуальним питанням сьогодення.

Об'єктом дослідження є мовознавчі праці Ю. Шевельова. Предметом вивчення -- лінгвістична термінологія в працях мовознавця.

Метою пропонованої статті є дослідження особливостей правопису лінгвістичної термінології, використаної вченим у текстах його праць.

У «Головних правилах українського правопису» Ю. Шевельова (Юрія Шереха) зазначено, що українська школа в еміграції потребувала нового правопису, проте автор сперся на правила так званого «харківського» правопису, ухваленого до використання 1928 р. [8, с. 3]. Щоб дослідити особливості правопису лінгвістичних термінів, використаних Ю. Шевельовим, проаналізуємо цей правопис, обґрунтовуючи слушність нашого твердження прикладами з лінгвістичної термінології, використаної мовознавцем.

Відповідно до норм, установлених цим правописом, слід було дотримуватися компромісу між двома різними писемними традиціями -- наддніпрянською (великоукраїнською) та галицькою (західноукраїнською).

Основні особливості цих правописних норм полягали в тому, що при передачі нових запозичених слів відтворювалося автентичне звучання літери <g> за допомогою української літери <ґ>; виняток становили лише давні запозики, особливо грецизми [8, с. 38]. За приклад можуть правити такі терміни: білінґвальна, вульгаризми, вульґарна контамінація, сленґізми, арґотизми, арготичний суфікс, арґотичний префікс, арґотичний словотвір, арґотичні явища, аґентивний суфікс, лінґво-ґеоґрафічні чинники, конверґентні/диверґентні інновації, ґемінація, ґрадація тощо. Наприклад: У цьому, другому випадку вони межують з арґотизмами й сленґізмами і, отже, входять у коло проблем, що цікавило Олексу Горбача. У цій статті термін вульґаризм уживається тільки у такому значенні [1, с. 349].

У словах грецького походження належало передавати грецьку літеру <0> завжди через українську <т> [8, с. 40], наприклад: ортографія, ортоепія, ортоепічні правила. Вживання літери <т> зближувало українську орфографію із загальноєвропейською: З цього випливає вага доброї, нормалізованої вимови, -- щоб звуки не втрачали свого розрізняльного значення, а з другого боку, -- вивчення норм вимови звуків (т. зв. ортоепії) в кожній мові [6, с. 364].

Наведемо цитату з «Історичної фонології української мови», у якій Ю. Шевельов писав із цього приводу: «...звук f, як і g, потрапив в українську лише разом із запозиченими словами. .У правописі його ніколи не намагалися уникати; навпаки -- траплялися надпоправні написання з ф на недоречних місцях. Незважаючи на все це (або саме через це), звук f залишився чужим і зовсім не защепився в говірній мові... Тому історія fв українській мові -- то є по суті не його власна історія, а радше хроніка послідовних переходів від одного його замінника до другого, адже впродовж приблизно тисячолітніх марних намагань прищепити звук f ці замінники таки мінялися. найдавнішим із них був, вочевидь, приголоснийр...» [5, с. 803-804].

У роботі «Так нас навчали правильних проізношеній» мовознавець зазначав: «Мова йтиме про звук, що вживається виключно в чужих словах, ф. Цей приголосний виступав у багатьох позиках із чужих мов, насамперед західноевропейських, але в старших запозиченнях мова заступала його на п (наприклад, Пилип, Остап, пляшка) або на х (наприклад, Хома, хура), аж поки, від XV століття, не розвинулася африката хв, дуже характеристична саме для української мови й дуже в ній поширена, але за малими винятками (хвиля, хвіртка...), не допущена до літературної мови. Низька соціяльна оцінка двозвука хв освіченими колами спершу постала в контактах із мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили й остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф «природний» тому, що там він розвинувся й у власних словах у процесі нормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу)» [2, с. 325].

У деяких словах іншомовного походження в назвуці належало писати <е> на місці відповідної чужої літери [8, с. 36], як-от Европа (та похідні): Одначе багато мов світу, в тому числі такі поширені, як китайська, японська тощо, здебільшого цих слів не вживають, а тому краще зберегти за ними точнішу назву европеїзмів [6, с. 37].

Також у написанні слів іншомовного походження усувано роззів уживанням буквосполучення <ія> [8, с. 35] у словах на зразок діялект, варіянт, абревіяція (та похідних від них): Книга становить спробу опису сучасної української літературної мови як системи в усьому багатстві її стилістичних ва- ріянтів [6, с. 5]; Щодо суто історичного, діяхронного курсу історії української мови, то автор тепер саме працює над ним...[6, с. 6]; Скорочення (абревіяція) нерідко трапляється в усіх сучасних европейських мовах [6, с. 32]; Можна було б думати, що діялектна лексика може легко прищеплюватися літературній мові [6, с. 46].

Пояснення такого написання полягає в тому, що українська літературна мова належить до мов консонантного типу, голосних фонем у ній значно менше, ніж приголосних (6 : 32 = 15,8% супроти 84,2%), а за загальною кількістю приголосних фонем вона посідає п'яте місце після болгарської (38 приголосних), російської та польської (по 34 приголосні), білоруської (33 приголосні) (решта слов'янських мов має ще меншу кількість приголосних). Звукосполука [іа] суперечила вокально-консонантній гармонії поєднання звуків, а такі звукосполуки, як [іа], [іе], [іу] вважалися неприродними для української мови.

У нових запозиченнях буквосполучення приголосних <la>, <lo>, <lu> передаються українськими сполуками <ля>, <льо>, <лю> [8, с. 35], наприклад: палятазовані приголосні, паляталізація, депаляталізувалося, льокалізми, польонізми, клясифікація (словника), наприклад: У КП реґіоні пом'якшене r' депаляталізувалося в r перед 11 ст. [4, с. 394]; В основу клясифі- кації приголосних кладуть звичайно два моменти... [6, с. 373]. Виняток складали грецизми та передача буквосполучення <le>: В протилежність іншим соціяльним діялектизмам канцеляризми...[6, с. 51].

Дифтонги [au], [ou] згідно з вимовою треба було передавати через <ав>, <ов>: Причинові (кавзальні) підрядні речення стосуються прямо або через відповідник до присудка головного речення, відповідаючи на запитання обставин причини (чому?) [6, с. 114].

Така закономірність пояснюється тим, що в українській мові, із огляду на відсутність фонетичного збігу двох голосних у словах іншомовного походження й наявність [у] нескладотворчого, закономірним і доцільним вважалося написання <в>, а не <у>, принаймні в запозичених із класичних мов словах.

Дифтонг (двозвук) [eu] у словах іншомовного (грецького і латинського) походження передавався буквосполученням <ев>, окрім слів, що походять із німецької мови, що в них <eu> має відповідником <ой> [8, с. 36-37]. У Ю. Шевельова знаходимо такі приклади: невтральна форма, семантична не- втралізація числівників, невтральний лексичний фонд, діяхронно-невтральний лексичний фонд тощо, наприклад: У часі ширення цих метастаз збіглося з двома іншими явищами: занепад двоїни і семантична невтралізація числівників, умовно названих збірними, типу двоє, троє і т. д. [9, с. 457].

Спостерігалися особливості й у вживанні закінчень іменників. Було внормовано вживання в родовому відмінку іменників третьої відміни на -ть (із попереднім приголосним), а також у п'яти винятках (кров, любов, осінь, сіль, Русь), традиційного закінчення {-и}, а не {-і}: У випадках діялектної дво- або кількакореневости в походженні даної мови до її історії належать (її історію розпочинають) ті мовні зміни, що відбувалися в діялектах-складниках даної мови [4, с. 388]. Ю. Шевельов зауважував, що форма на {-и} давніша від форми на {-і} [8, с. 9].

На початку слів перед голосними в іншомовних запозиченнях на місці грецьких придихів знаходимо в Шевельова <г->, як-от у слові гомонім і похідних від нього: Слова, що вимовляються однаково, але мають зовсім різне значення, звуться гомоніми [6, с. 17-18].

Таким чином, можна зробити висновок, що Ю. Шевельов послідовно дотримувався правописних норм, визначених Харківським правописом 1928 р. Мовознавець зазначав, що великим досягненням було точне впорядкування правопису й морфології української мови. Проте, за словами вченого, нова норма не відповідала жодній традиції та школі і запроваджувала деякі форми вимови й правопису, що ніде не вживалися [3, с. 170]. Поряд із цим читаємо, що правопис 1928--1929 рр. усе ж був приречений на невдачу, бо був прийнятий неприхильно, дотримувалися його неохоче [3, с. 171].

Після 1931 року правопис переглянули без будь-якої дискусії, що зробило його непридатним для щоденного життя [3, с. 499; 502].

Опрацьована тема є перспективною для подальшого вивчення, що має охопити особливості правопису мовознавчих термінів в інших науковців української діаспори другої половини ХХ ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шевельов Ю. Двомовність і вульґаризми: Дисиміляція плинних в українській літературній мові // Вибрані праці: У 2-х кн. -- Кн. 1: Мовознавство / Упоряд. Л. Ма- сенко. -- К.: Вид. дім «Км Академія», 2008. -- С. 349-359.

2. Шевельов Ю. Так нас навчали правильних проізношеній // Вибрані праці: У 2-х кн. -- Кн. 1: Мовознавство / Упоряд. Л. Масенко. -- К.: Вид. дім «КМ Академія», 2008. -- С. 280-333.

3. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 -- 1941): Стан і статус // Вибрані праці: У 2-х кн. -- Кн. 1: Мовознавство / Упоряд. Л. Масенко. -- К.: Вид. дім «КМ Академія», 2008. -- С. 26-279.

4. Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем східнослов'янської глотогонії // Вибрані праці: У 2-х кн. -- Кн. 1: Мовознавство / Упоряд. Л. Масенко. -- К.: Вид. дім «КМ Академія», 2008. -- С. 382-411.

5. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови; [переклад з англ. С. Вакуленка, А. Даниленка]. -- Х.: Вид-во «Акта», 2002. -- 1058 с.

6. Шевельов Ю. Нарис сучасної української літературної мови. -- Мюнхен: Молоде життя, 1951. -- 405 с.

7. Шевельов Ю. Покоління 20-х років в українському мовознавстві // Слово. -- 1993. -- №6. -- С.7-30.

8. Шерех Ю. Головні правила українського правопису. -- Видавництво «Прометей», 1946. -- 64 с.

Размещено на Allbest.ru