IV період - II пол. XVII - І пол. XVIII ст. Застосування офіщйно-ділового стилю української мови було обмежене за часів Речі Посполитої. Проте і в цей період, не пориваючи зв'язку з попередніми традиціями, набувала все більшого поширення і досконалості ділова актова мова (актові книги Пирятинського. Полтавського, Бориспільського міських урядів XVII ст., листування гетьманської та полкових і сотенних канцелярій Запорізької Січі).

За часів Речі Посполитої в урядових установах, у літературній творчості запанувала мова польська. Відбувалася жорстка колонізація, викорінювання всього східнослов'янською. Мова ділових паперів Б. Хмельницького, канцелярій полків, міських урядів була вже літературною мовою на давньоруській основі із залученням до неї лексичних, фонетичних і граматичних елементів тогочасної польської та російської мов. Крім того, багато запозичень було з латинської, грецької, західноєвропейських мов. І все ж, характеризуючи мову канцелярської документації XVIII ст., В. Хоробець відзначає у текстах значну кількість кліше, адміністративної лексики й термінології, що були необхідними для стислого й економного вираження думки і є незаперечним доказом самостійності та високорозвиненості української мови.

Зауважимо, що аналізу мови українських грамот ХІУ-ХУ ст. присвячено низку наукових праць, які підтверджують народну основу тогочасного ділового мовлення. На неабияку роль універсалів, грамот, листів гетьманської та полковницької канцелярій середини XVII ст. - видатних зразків ділових документів української літературної мови, які поклали початок новому офіційно-діловому мовленню, вказували акад. Г. Біподід, проф. В. Русанівський, чл. кор. В. Німчук. Адже, обстеження мови грамот, дипломатичних документів тощо, зокрема канцелярії Б. Хмельницького, свідчить про вироблення певних трафаретів (зачинів і завершень), а також специфічної термінології, які дійшли до нас і які успадкувало сучасне офіційно-ділове мовлення. Отже, здобутки староукраїнської мови не були повністю втрачені.

V період - II пол. XVIII ст. - поч. XX ст. - Але приєднання до Росії, скасування гетьманства поклали край українській державності. Безправність українського народу в царській Росії і в цісарській Австро-Угорщині позбавляла українську літературну мову можливості здійснювати важливі суспільні функції і тим самим вільно розвивати такі свої стилі, як ОДС, науковий, публіцистичний.

VI період XX-ХХІ ст. Після возз'єднання українських земель спочатку у складі УНР, а потім УРСР українська літературна мова під впливом давніх традицій та кращих зразків тогочасної художньої літератури попри жорстку політику русифікації виробила власні функціональні стилі дня всіх галузей різноманітної мовної практики.

У цьому періоді можемо виділити три етапи:

1) 20 - 30-ті рр.;

2) 40 - 80-ті рр.;

3) 90-ті рр. ХХ ст. - поч. XXI ст.

Перший період пов'язаний із політикою українізації - впровадженням української мови у всі галузі суспільного життя, спричиненим новим статусом України у світі (УНР) і, відповідно, новим статусом української мови, який за критичні 1917-1921 рр. разюче змінився. Після майже двохсотрічної перерви наша мова стала мовою законодавства, адміністрації, військової справи, дипломатії. У 20-х роках вийшли словники В. Лідмогяльного та С. Плужника “Фразеологія ділової мови”; “Практичний російсько-український словник ділової мови (конторської та рахівничої) ” за ред. М. Хладкого та К. Туркала; “Словник ділової мови (термінологія та фразеологія) ” М. Дорошенка, М. Станіславського, В. Страшкевича, які стали мовними порадниками.

У 40 - 70-ті рр. ділова українська мова обслуговувала лише деяку політичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти (тобто реалізувалась як писемна форма ОДС), наприклад: “Відомості Верховної Ради УРСР”, “Збірник постанов і розпоряджень УРСР”, “Кодекс законів про працю УРСР тощо. Цікаво, що у 40-х рр. до програми середніх шкіл з українською мовою навчання, слідом за російською мовою, було введено обов'язкове вивчення правил складання службових паперів. Тобто, у післявоєнний період розпочалась робота з унормування, вироблення стандартів в офіційно-діловій практиці, визначилось місце цього стильового різновиду літературної мови у системі стилів. Проте ділова мовленнєва практика перебувала під тиском російської мови, а ОДС як окремий функціональний стиль сучасної української літературної мови остаточно виокремили лише у 50 - 60-х рр.

Очевидним є те, що наприкінці 50-х рр. під впливом російської мови відбулися певні зміни у діловій лексиці порівняно з періодом 20 - 30-х рр.: усунення питомих чи запозичених раніше з німецької та польської мов лексем типу мешкати (проживати), шпитальний листок (лікарняний листок), заряд (розпорядженнях прохач (заявник), ОДС цього періоду формується низкою канцелярсько-ділових слів, як от: діловод, плановик, начфін, отоварити, прогресивка, плановість, громадська приймальня, народний суддя, сількор, класний керівник, керуючий трестом і под. У культуромовній практиці звертають увагу на поширення в офіційно-діловому стилі книжних штампів почасти русифікованих: робота, питання, недооцінка, зрив, прорив, розкачка, домагатися, проробляти, викорінювати, мобілізувати, вирішальний, вищезазначений, нижчепідписаний, інформувати і подібне.

У вказані роки набули розвитку переважно монологічні жанри службового мовлення, зокрема дипломатичне звернення - вітальна промова українською мовою на зустрічах представників зарубіжних країн, проголошення тостів на офіційних урядових зустрічах. Проте законодавчий підстиль ОДС у 50 7 70~ті рр. мав переважно перекладний характер і обмежене використання в ієрархії державних структур.

У часи “хрущовської відлиги" набула актуальності проблема культури української мови, у тому числі й ділового мовлення. Так, було запропоновано вважати ненормативними деякі архаїчні форми (об'ява), розрізняти у діловій практиці значення слів заступник і замісник тощо. Українізація вплинула і на появу довідкових видань з української мови, зокрема популярною була книжка Б. Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо” (до речі, перевидана у 1991 р.), y якій автор пропонував та популяризував низку культуромовних спостережень, напр.: винятково (замість виключно), сприяти (замість іти назустріч), підстава (замість обґрунтування) і подібне.

У 70 - 80-ті рр. - період суцільної русифікації - науковці лише теоретично обстежують офіційно-діловий стиль української мови, частково виділяють його конструктивні ознаки.

Після проголошення незалежності України відбувся бурхливий розвиток офіційно-ділового стилю, зазнали шліфування його норми. Вийшло друком багато нових словників, довідників, посібників (див. список довідкової літератури з курсу), було запроваджено курс “Українська ділова мова” у внз, курси ділової мови для працівників установ, розроблено низку відповідних програм на радіо й телебаченні.

І все ж розширення діапазону функціонування офіційно-ділового українського мовлення на сучасному етапі відбувається повільно й суперечливо, оскільки у виробничо-економічній, правоохоронній та нотаріальній, військовій, спортивній тощо галузях реалізація цього мовлення відбувається в основному в писемній формі (заміна вивісок, створення написів на печатках, штемпелях, офіційних бланках, оформлення різноманітної документації, у т. ч. документів найвищих органів законодавчої та виконавчої влади, міжнародних угод, контрактів, дипломатичного листування). Реалізацію ж усної форми зауважуємо почасти у публічних виступах (за участю ЗМІ) представників керівництва країни, проте на нижчих щаблях державного управління, у регіонах публічне використання української мови ще не набуло стовідсоткового поширення. Якщо ж частина політиків, державних службовців та ін. і намагається розмовляти по-українськи, то їхнім мовленнєвим портретом, на жаль, є суржик (про особливості функціонування української мови в сучасній Україні частково йшлося також у першій лекції). Тому один із головних принципів навчання культури сучасного ділового мовлення - уникнення інтерференції.

У мовних порадниках нашого періоду основну увагу звертають на правильність використання книжних прийменників (відповідно до і згідно з), розрізнення близькозвучних слів (комунікабельний - комунікативний - комунікаційний), синонімів (престиж - авторитет), уникання суржикових елементів (навчальний, а не учбовий; великий, а не крупний), правильне використання відмінкових закінчень (закону, а не закона; адвокате, а не адвокат), запозичених слів (контора офіс, об'єднання - концерн - акціонерне товариство), стійких виразів (впадає в око, а не кидається у вічі) тощо. Деякі рекомендації щоправда мають дискусійний характер (правничий чи юридичний, правник чи юрист, діловодство чи справочинство, агентство чи агенція)

Висновок