Сучасна західна наратологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Маріупольський державний університет

Сучасна західна наратологія

Рибалка І.С., Щербакова Ю.Г.

Анотація

наратологія філологія літературний

У статті розглянуті концепції вивчення одного з найдосліджуваних літературних дискурсів - «наратології», як одного з самих актуальних напрямів у сучасній філології. Були розглянуті дослідження західних вчених на предмет розвитку «нової наратології».

Ключові слова: наратологія, посткласична наратологія, наратологічне дослвдження, наратив, текст.

Постановка проблеми. Впродовж останніх десятирічь ХХ століття концептуальне вирішення наратологічних питань привернуло інтерес вчених-філологів, тим самим дозволило наратології сформуватися в окрему галузь літературознавчих знань.

Наратологія зародилась як окрема гуманітарна дисципліна наприкінці 60-х років ХХ століття у працях французьких структуралістів. Згодом вона розробила цілий ряд термінів і терміноспо- лук, як «наратологія», «наративістика», «наратив- ні студії», «наративна теорія», «теорія наратива» тощо. Вона почала свій шлях від розділу теорії літератури, де здобула своє теоретичне обґрунтування. Згодом наратологія проникла у інші наукові дисципліни, такі як історія, соціологія, психологія, політологія, теологія, право, філософія.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Нара- тологія стала предметом особливої уваги у роботах таких сучасних зарубіжних вчених як А. Нюннінг, Д. Герман, М. Ян, М-Л. Р'ян, М. Баль, а також вітчизняних авторів: В. Тюпа, І. Папуша та інші.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. На сучасному етапі теорія оповідання -- наратологія -- бурно розвивається та визначає список методів, за допомогою яких можна структурувати текст на детально дослідити окремі його елементи. Проте увага до наративу в літературі спостерігається ще з часів Античності, коли були окреслені певні вимоги щодо структури літературного твору. Сьогодні ж наратологія охоплює не лише літературні тексти, а й кінематограф, драматургію, поезію тощо. Аналіз останніх досліджень з наратології підіймає питання про становлення нового етапу розвитку цієї науки -- «нової наратології» та особливості ії розвитку.

Метою статті є окреслення розвитку у широкій історичній перспективі наратології як самостійної галузі гуманітарних знань: від класичної до посткласичної (нової) наратології, висвітлення основних стадій її становлення та аналіз перспектив розвитку теорії оповіді в осмисленні теоретиками західної наукової традиції.

Виклад основного матеріалу. Сучасна на- ратология являє собою досить велику область наукового пошуку в галузі сюжетно-оповідних висловлювань (дискурсів), що співвідносяться з певною фабулою (історією, інтригою). Зусиллями істориків, філософів, культурологів категорія нарративності отримала досить широке поширення і багате концептуальне наповнення. Особливо слід відзначити роль філософа П. Рікера, історика Х. Уайта, літературознавця В. Шміда, які доклали значні зусилля задля досягнення нинішніх надбань у наратологических досліджень.

В широке вживання поняття «нарратоло- гія» починає входити після новаторських робіт Р. Барта, К. Бремона, Цв. Тодорова, особливо його «Grammaire du Decameron» (1969). Однак, як галузь літературознавства наратологія мала вже чималу історію: російській традиції це роботи А. Н. Веселовського, В. Проппа, Б. Тома- шевського, О. Фрейденберг, М. Бахтіна та інші; в німецькомовній -- О. Людвіга, К. Фрідеманн, К. Хамбургер, Ст. Кайзера, Р. Мюллера; в англомовній -- П. Лаббока, Н. Фрідмана, К. Брукса і Р. Уоррена та інші). Тим не менш, предмет цієї наукової дисципліни і, відповідно, її эпистематичний статус на сьогоднішній день не є остаточно визначиним. Вчені і досі дуже яро сперечаються на предмет дефініції поняття «наратологія», приміром, існує формалістське розуміння наратології, діалогічне й феноменологічне, арістотелівський та деконструктивістський підходи, історичний, соціологічний, антропологічний, феміністичний й політологічні погляди. Останнім часом з'явилися також численні «нові наратології» -- посткласична, соціонаратологія, психонаратологія [2].

Така велика кількість підходів зумовлює появу численних об'єктів та предметів дослідження наратології та пояснює специфіку методологічних засад. Дж. Принс (США), який здійснив спробу ревізувати наратологічні здобутки у своєму труді «Огляд наратології» [7], зауважує, що не всі ці галузі знань напряму стосуються на- ратології та погоджується з Р. Бартом, який писав у «Вступі до структурного аналізу розповідних текстів», що поза розповідним рівнем тексту знаходяться інші системи (соціальна, економічна, ідеологічна) і їх має вивчати інша семіотика. Дослідник Н. Дінготт [9] пропонує відокремлювати наратологію як теоретичну поетику від інших галузей літературознавчих досліджень, таких як інтерпретація, історична поетика і критика.

Однак, незважаючи на дискусії, що точаться навколо завдань наратології, більшість вчених погоджується, що наратологія або «теорія розповіді» (англ. narratology, франц. narratologie, від. лат. narrare: розповідати, оповідати і грец. logos: слово, вчення) -- це наука про оповідні структури, яка досліджує специфіку, компетенцію, форму та функціонування, спільні та відмінні ознаки оповідей (розповідей), моделювання фабул, визначення відповідних типологічних рядів» [8, с. 94].

Наратологія як наука ставить перед собою завдання виявлення спільних рис окремих нарати- вів, визначення їх відмінностей, систематизацію законів створення, існування та розвитку. У широкому сенсі предметом вивчення наратології є природа, форма і функціонування наратива. У вужчому ж значенні -- увагу фокусується на можливих співвідношеннях між розповіддю і на- ративним текстом, наратуванням і наративним текстом, розповіддю і наратуванням [3].

На певному етапі свого існування наратологію можна було розглядати як форму структуралізму, оскільки у переважній кількості структура- ліських досліджень 70-80-х років минулого століття чітко виділяється тенденція до переходу на наратологічні позиції. Більшість дослідників згодні, що інтелектуальна традиція, з якої виросла наратологія, почалась з лінгвістичної роботи Ф. де Соссюра. Шляхом розрізнення двох термінів parole (серія мовних актів) та langue (феномен мови як системи знаків), Соссюр започаткував «структуралізм» як науку про системи або структури, що є незалежними від значення. Пізніше Р. Барт визначає наратив як форму буття оповідального тексту [2].

Сучасна теорія оповідання відзначається стрімким збільшенням нових підходів до розповідного тексту, а, тому постає питання, чи можуть ці нові підходи вважатися наратологією, адже багато з них репрезентують різні форми цієї теорії, аналізу чи застосування, що виникли в різних теоретичних школах дослідження наративу. Фактом є те, що термін «наратологія» вживається сьогодні у двох різних сенсах. Одні дослідники вживають його дуже широко, що зближує цю дисципліну з «наративними студіями» (Д. Германа). Інші ж, наприклад, Р. Кінан, трактують наратологію дуже вузько, як відгалуження на- ративної теорії, що розвинулася в шістдесятих і ранніх сімдесятих головним чином у Франції під егідою структуралізму і формалізму [1].

Сучасний німецький наратолог А. Нюннінг виділяє вісім головних напрямів розвитку пост- класичної наратології: 1) контекстуалістські, тематичні і ідеологічні підходи (наратології в літературознавстві): контекстуалістська на- ратологія, наратологія і тематика, порівняльна наратологія, прикладна, марксистська, феміністська, тілесна, етнічна, постколоніальна, соціона- ратологія; 2) трансжанрові і трансмедіальні: наратологія і жанрова теорія, наратологія і драма, наратологія і поезія, наратологія і кіно, на- ратологія і музика, наратологія і візуальні мистецтва; 3) прагматичні і риторичні: прагматична наратологія, етнічна і риторична наратологія; 4) когнітивні і рецептивні: психоаналітична, когнітивна, побутова наратології; 5) постмодерні і посткласичні деконструкції класичної нарато- логії: постмодерна, постструктуралістська, динамічна наратології; 6) лінгвістичні: лінгвістична, стилістична, соціолінгвістична наратології, дис- курс-аналіз і наратологія; 7) філософські нара- тивні теорії: теорія можливих світів, наратологія і теорії фікційності, феномено-логічні наративні теорії; 8) інші інтердисциплінарні наративні теорії: наратологія і доба високих технологій, антропологія, когнітивна психологія, теорії історіографії, теорія систем [3, с. 235-236].

Слід зазначити, що з восьми підходів, окреслених А. Нюріннгом до «нової наратології», тільки три вважаються домінуючими методологічними парадигмами сучасної наратології: контекстуа- лістська (њntextualist narratology), яка пов'язуєоповідні явища з певними культурними, історичними, тематичними і ідеологічними контекстами, що розширює центр уваги від структурних аспектів до проблем розповідного змісту; когнітивна (Cognitive narratology), що зосереджується на інтелектуальному та емоційному розумінні оповіді, її основна задача представити антропологічну спроможність розуміння тексту, щоб змо- делювати або зпрогнозувати сприймання розповіді; трансжанрові (оповідання поезії та драми) і трансмедіальні (оповідання різних ЗМІ) підходи досліджують доречність поняття наративність для дослідження різних жанрів художньої літератури, а також у ЗМІ, поза межами традиційної області літературного оповідання [7, с. 7-8].

Ф. Джаннідіса, сучасний німецький вчений, який застосував транжанровий підхід наратоло- гії для вивчення ролі наративу в кіномистецтві звертає увагу на те, що одна і та ж історія може бути репрезентована різними засобами, однак їх результат не завжди відповідає заявленим завданням, що є наслідком неоднорідності репрезентативних можливостей цих засобів (роман, кіно, балет) [4].

На думку А. Нюннінга, різниця між класичною і посткласичною наратологіями полягає в тому, що головним об'єктом дослідження в класичній наратології є оповідний текст (нара- тив), його будова і властивості, в посткласичній наратології -- процес читання наративу, оповідні стратегії. В класичній наратології спостерігається акцентування уваги на статичному продукті, в посткласичній наратології -- на динамічному процесі. Перевага в класичній наратології віддається бінарним опозиціям і дуальним парам, в посткласичній -- загальнокультурній інтерпретації і цілісному описові. Класична наратологія є відносно цілісною дисципліною, посткласична -- це інтердисциплінарний проект, що складається з різнорідних підходів. Основними варіантами класичної наратології є семантична (та, що вивчає оповідну семантику) та орієнтована на історію (сюжет), для якої важливим є наративний синтаксис, дискурсивно орієнтована наратологія і, нарешті, риторична, якуцікавлять прагматичні аспекти наративу [3].

А. Нюннінга вважає за потрібне скоординувати термінологію та понятійний апарат нара- тології: найбільш загальним поняттям, яке покриває усі наратологічні різновиди досліджень, є поняття «наративні студії», що поділяються на «наративні теорії» і «аналіз та інтерпретацію наративі». Серед наративних теорій дослідник виділяє такі, як: історіографічна наративна теорія, філософська наративна теорія, лінгвістична наративна теорія, класична наратологія і теорія роману. Серед різновидів класичної наратології називаються такі: семантична, синтактична, дискурсивна та риторична наратологія.

Хронологічно наступним етапом класичної наратології стала посткласична або «нова» нара- тологія, серед різновидів якої -- когнітивна, натуральна і феміністична. Дж. Едер (Велика Брі- танія), автор дослідження «Наратологія і теорії когнітивної рецепції» розкриває продуктивність взаємообміну ідеями між наратологією і когні- тивними дослідженнями для обох цих галузей. Дослідник тлумачить поняття «наратологічне дослідження»: таке дослідження завжди залучає теорії, які діють на високому рівні абстракції, і займаються передусім загальними елементами і структурами розповіді, які йдуть далі окремих одиничних текстів, окремих культур та історичних періодів. Систематичне визначення і опис цих елементів і структур є головною метою таких оповідних теорій. На думку цього автора, саме це відрізняє наратологію від праць, які зосереджуються на історії, сприйманні чи інтерпретації конкретного твору тому,що в основі теорії нарації є комунікація, рецепція і пізнання, а спосіб, яким вивчається текст, залежить від того, що береться за основу: структуралізм, герменевтика, чи конструктивізм. Отже, когнітивні теорії розуміють теорію комунікації як основу нарато- логії, адже нарація передбачає комунікацію, комунікація передбачає сприймання, а сприймання передбачає пізнання [3].

Д. Герман (США), у роботі «Переосмислення наратології: дослідження наративно організованих систем думки» поставив за мету окреслити конкретні кроки до вироблення міждисциплінарного підходу в наратології та зосереджуючись на зв'язку між наративом і пізнанням, доводить, що теоретики мусять позбутися розбіжностей, які сьогодні розділяють гуманітаріїв, філософів, сус- пільників і комп'ютерників. Д. Герман вдається виявити головні стратегії переосмислення нарато- логії в новій парадигмі міждисциплінарних досліджень. Він синтезує ряд дослідницьких традицій, на кшталт, наратологічних праць з фокалізації, репрезентації свідомості і зв'язків між розповідними рівнями, а також соціолінгвістичні дослідження розказування історій; роботи, базовані на соціокультурному підході Л. Виготського [5].

М.-Л. Р'ян (США) у доповіді «Наративна картографія: до візуальної наратології» пропонує у вивченні наратології застосовувати таблиці і діаграми. Дослідниця вважає, що процес пізнання розповідного тексту передбачає створення ментального образу розповідного світу, тобто активності, яка вимагає картографування виразних складових цього світу -для цього читачеві необхідна так звана «візуальна карта». На її думку «візуальна карта» -- візуалізація просторових даних; її мета -- допомогти користувачам зрозуміти просторові взаємозв'язки [8].

Отже, можна стверджувати, що наратологія пройшла у своєму формуванні три фази. Перша розпочалась ще за часів Античності, але набула бурхливого розвитку в середині ХІХ століття у Європі та США, коли відзначалася акумуляці- єя знань про наратив, а саме нормативна риторика і поетика, практичне знання романістів і спостереження літературних критиків. Цей період накопичення знань тривав до середини ХХ століття, і учені оперували здобутими концепціями, організовуючи їх під різними назвами і гаслами.

На окрему дисципліну наратологія перетворилася в другій фазі свого розвитку, коли у 1969 році Цв. Тодоров запропонував цю назву у праці «Граматика Декамерона», а Ж. Женетт надав їй чітких концептуальних обрисів. У же- неттівському вигляді наратологія проіснувала аж до кінця 80-х років ХХ століття.

Третя фаза розвитку наратології, що триває від 90-х років минулого столяття до нашого часу, відзначається так званим «наратологічним поворотом», тобто широкою експансією нарато- логії в інші дисципліни -- теологію, психологію, соціологію, історію, право. Тоді, на початку цього етапу, учені завели мову про потребу оновленої, постструктуралістської наратології, яка б відмовилася від дослідження глибинних структур, а займалася б інтерпретацією текстів, орієнтованою на контекст. Сьогодні ж мова часто йде про, так звані, «нові наратології», що залучають до свого методологічного арсеналу фемінізм, по- стколоніалізм, культурні студії.

Очевидно, що поява узагальнюючих праць з наратології, зокрема опублікованих останніми роками «Енциклопедії наративної теорії» за редакцією Д. Германа, М. Яна і М.-Л. Р'ян та чотиритомної антології «Наративна теорія», упорядкованої М. Баль, свідчать про завершення третьої фази розвитку цієї науки.

Висновки і перспективи подальших досліджень

Як підсумок усього вище сказаного, варто зазначити, що впродовж довгих років наратоло- гічний науковий проект залишається предметом жвавого наукового інтересу так як ця проблема є й досі невирішеною та викликає все нові запитання. Так, поступово відбувається переміщення дослідницьких акцентів у площину дискурсивно-текстуальних практик і отримання сучасними методологічними положеннями наратології оновлених контурів, що уможливлює більш глибоке розуміння не тільки літературних текстів, а й інших видів мистецтва. Безперечно, чимало питань з цієї проблематики порушено і досліджено, однак залишається ще велике поле для діяльності

Список літератури

1. Барт Р. Введение в структурный анализ повествовательных текстов / Р. Барт; пер. Г. К. Косикова. - М.: МГУб, 1987. - 139 с. - (Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ-ХХ вв.: трактаты, статьи, эссе).

2. Новікова Є. С. Теоретичні підваліні дослідження наративу в сучасній лінгвістічній парадигмі / Є. С. Новікова // Вісн. ХНУ. - 2010. - № 928(63). - С. 186-191.

3. Папуша І. Modus ponens. Нариси с наратології / І. Папуша. - Тернопіль: Крок, 2013. - 255 с.

4. Janninis F. Narratology and the Narrative / F. Janninis / / What is Narratology: Questions and Answers Regarding the Status of a Theory / Ed. by T. Kindt, H.-H. Muller. - Berlin: Walter de Gruyter, 2003. - P. 35-54.

5. Herman D. Regrounding Narratology: The Study of Naratively Organized Systems for Thinking / D. Herman // What is Narratology: Questions and Answers Regarding the Status of a Theory / Ed. by T. Kindt, H.-H. Muller. - Berlin: Walter de Gruyter, 2003. - P. 303-332.

6. Narratlogy and Cognitive Reception Theories // What is Narratology: Questions and Answers Regarding the Status of a Theory / Ed. by T. Kindt, H.-H. Muller. - Berlin: Walter de Gruyter, 2003. - P. 277-301.

7. Prince G. Surveying Narratology / G. Prince // What is Narratology: Questions and Answers Regarding the Status of a Theory / Ed. by T. Kindt, H.-H. Muller. - Berlin: Walter de Gruyter, 2003. - P. 1-16.

8. Ryan M.-L. Possible Worlds, Artificial Intelligence and Narrative Theory / M.-L. Ryan. - Bloomington; Indianapolis: Indian Univ. Press, 1991. - 610 p.

9. Todorov T. Grammaire du Decameron / T. Todorov. - Paris: The Hague Mouton, 1969. - 100 p.

Размещено на Allbest.ru