Іменник у позиції суб’єкта як засіб вираження категорії синтаксичної особи в українській і польській мовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

семантичний особа граматичний польський

Іменник у позиції суб'єкта як засіб вираження категорії синтаксичної особи в українській і польській мовах

Корпало О.Р.

Аннотация

Annotation

The noun in the position of the subject as a means of expressing syntactic category of person in Ukrainian and Polish languages. - Article.

Korpalo O.R.

Key words: grammatical category, morphological category, grammatical semantics, person, noun, case.

Категорії особи належить важливе місце серед семантико-комунікативних категорій, що регулюють як саму реченнєву модель, так і комунікативний процес. На жаль, у лінгвістичних студіях деякі терміни втратили чітку окресленість. До таких належить і термін «особа», що по-різному трактується в сучасній лінгвістиці: як один з компонентів поряд з категоріями часу і модальності, поняття предикативності; як категорія особовості, що протиставляється категорії безособовості; як система особових форм дієслова, взаємопов'язаних з формами займенників; як категорія особи, що протиставлена неособі в іменнику [3, 157-158; 7, 241].

Щодо реалізації категорійних граматичних значень особи в іменнику донині не існує усталеної думки, хоча у мовознавстві питання про іменникову категорію особи ставилося не раз, щоправда, «особа» мислилася при цьому передусім не як граматичне, а як логічне поняття: істота, точніше, як людина, індивід, особистість, тобто поняття «особа» передусім пов'язують «з логічною класифікацією субстанціональності (предметності) на осіб/неосіб, що втілює зміст поняттєвої категорії персональності/імперсональності як складового компонента категорії істот/неістот» [7, 241]. Таким чином, межа, що проводилася між особою і неособою, була межею між людиною, з одного боку, та іншими істотами, явищами і предметами дійсності, з іншого. Польські іменники мають особливу категорію чоловічої особи - чоловічо-особовий рід (maskoosobowу) для назв осіб чоловічої статі ^уп, іоітвгг), що протиставляється всім іншим іменникам - назвам тварин чоловічогороду (m^skozywotaу: Ьагап, ^п), назвам неістот (m^skoшezywotaу: dqb, sШ) і всім іменникам жіночого (рапі, пос) і середнього (о^о, dzieciq) роду [16, 198-200].

Еволюцію поглядів українських мовознавців на кваліфікацію граматичних значень особи в іменнику проаналізувала Н. Ясакова, починаючи з праць Є. Тимченка, О. Синявського, Л. Булахов- ського, М. Жовтобрюха, І. Кучеренка і завершуючи дослідженнями сучасних учених - І. Вихованця, М. Плющ, А. Загнітка та ін. [11]. У польській лінгвістиці проблемам особи в іменнику, пов'язаним насамперед з кличним відмінком, присвячені дослідження П. Бонка, І. Дулевічової, А. Гейнца, М. Зарембіної, К. Пісаркової, А. Сєчковського, Я. Токарського, З. Тополінської та ін. (огляд і узагальнення їх праць здійснила А. Домбровська [14]).

Мета нашої статті - з'ясувати реалізацію граматичних значень особи в іменнику у зіставному аспекті в українській і польській мовах. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити низку завдань:

- представити синтаксичну особу як багато- аспектну семантико-граматичну категорію, що об'єднує різнорівневі засоби мови - морфологічні, синтаксичні, інтонаційні;

- мотивувати наявність категорії граматичної особи в іменнику з урахуванням функційного підходу до вивчення відмінкової системи;

- чітко диференціювати поняття «граматичний суб'єкт» - «семантичний суб'єкт»;

- з'ясувати спільне і відмінне у способах репрезентації синтаксичної особи в іменнику в українській та польській мовах.

Новітні напрацювання у галузі функційної морфології, яка передбачає аналіз від значення до форми, зумовили перегляд загальноприйнятих уявлень про реалізацію граматичних категорій, зокрема категорії особи в іменнику. Так, М. Плющ слушно вважає, що «відмінкова словоформа в позиції суб'єкта може розглядатися як засіб вираження категорії синтаксичної особи, що є однією з ознак предикативності речення» [6, 81]. На думку І.Р Вихованця, особа виявляється в іменнику «у дещо згорнутому вигляді», «характеризує стосунок суб'єкта до дії, процесу або стану з погляду мовця» і передається «двома грамемами: грамемою другої особи і грамемою третьої особи» [2, 98-99]. Схожі міркування висловлюють і польські вчені. Так, Я. Токарський, порівнюючи речення Nie przynos mi, chtopcze, ksqzki. - Nie przyniцsl mi chlopiec ksqzki зауважує, що з погляду синтаксичного зв'язку кличний відмінок - chlopcze (у першому реченні) нічим не відрізняється від називного - chlopiec (у другому реченні), тобто обидва відмінки є членами речення - підметами [18, 148]. Очевидно, слід чітко розрізняти поняття «граматичний суб'єкт» і «семантичний суб'єкт», адже останній може бути виражений як називним (тоді він збігається з граматичним суб'єктом), так і непрямими відмінками.

Домінантну позицію суб'єкта-підмета у двоскладному реченні займає називний відмінок іменника: Мати наспівує колискову пісню про котика-вуркотика (І. Цюпа) // Wdrugiej izbie toczyla mlodziez rzecz o lowach w spokojniejszych i cichszych niz zwykle rozmowach(A. Mickiewicz), який не є ні мовцем, ні адресатом мовлення, тобто не бере безпосередньої участі в комунікативних актах, виконуючи функцію 3-ої особи. Називний суб'єкта дії чи стану в обох мовах передусім поширюється на назви істот, зокрема осіб, а також на назви неістот за умови їх персоніфікації: Полями журними, як сни, блукає, лине Біла панна - моя печаль неподоланна в безмежжі зим і чужини (С. Черкасенко) // Zawstydzilo siq licem rubinowym zorze (A. Mickiewicz).

Конденсатом суб'єктно-предикатної структури виступає односкладне номінативне речення, де дієслово відсутнє, але мислиться синтаксична 3-я особа, що вказує на те, що суб'єктом є не- учасник мовлення («наявний у ньому головний член речення, виражений називним відмінком імені, сполучає в собі (хай у нерозгорненому вигляді) значення суб'єкта і предиката...») [10, 50], пор.: Звичайна ніч. Безсоння. Самота. Безодня неба. Місячна дорога. Ковток повітря. Зціплені вуста. Протяжний зойк «швидкої допомоги» (Н. Стефурак) // Bezsennosc. Noc. I gwar ulicy (W. Broniewski).

Кличний відмінок синтаксично функціонує в реченні як звертання і вказує на адресата мовлення, тобто суб'єкти, названі іменником у кличному відмінку, мають значення другої особи. «Другоо- собовий кличний відмінок найчастіше вживається в реченнях із дієслівним присудком у формі другої особи наказового способу, в яких кличний є складною синтаксемою зі значенням адресата мовлення і потенційного суб'єкта дії. Ця функція являє собою первинну семантико-синтаксичну функцію кличного відмінка, з якою співвідноситься його первинна формально-синтаксична функція підмета» [2, 99]. К. Пісаркова навіть запроваджує термін «podmiot wolaczowy» (підмет у кличному відмінку), який позначає адресата повідомлюваного і поєднується з дієсловом у 2-ій особі [17, 32], пор.: Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах. (О. Олесь) // Zegnaj, zielony Kijowie! (J. Iwaszkiewicz).

У реченнях із суб'єктним звертанням саме воно «диктує» особу й число дієслова-присудка, пор.: Линь же, моя пісне юності й любові, і весною линьте в серце, сніг і мла! (В. Сосюра) // Hej, hej, hej, sokoly, omijajcie gory, lasy, dofy. Dzwon, dzwon, dzwon, dzwoneczku, moj stepowy skowroneczku (T. Padura) - і вступає з ним у зв'язок, схожий на узгодження. У реченнях такого типу суб'єктні звертання мають спонукальний характер і під впливом семантики імператива набувають адре- сатно-суб'єктного значення, тобто є синкретичними одиницями.

У науковій літературі неодноразово наголошувалося на неоднотипності конструкцій із кличним відмінком [1, 142; 2, 79]. Поділяючи точку зору І. Вихованця, на думку якого кличний відмінок виконує функцію підмета тільки в одному різновиді конструкцій - з дієсловом наказового способу [1, 140], вважаємо, однак, що таку ж функцію має вокатив і в реченнях з предикатом у формі дійсного способу, де допоміжним засобом вираження апеляції до другої особи є питальна інтонація, напр.: Видиш, сину мій, як ми працюємо, видиш, сину мій, як ми горюємо? (С. Руданський); Panie Wladku, bqdziecie w tym roku jezdzic na te kursy? (розм.).

Специфічним для обох мов є те, що в конструкціях з кличним відмінком присудок, крім 2-ої особи однини і множини, може мати форму 1-ої особи множини зі значенням спільної, сумісної дії : Гей, нові Колумби й Магелани, напнемо вітрила наших мрій! (В. Симоненко); Ще будемо, хлопці, орать перелоги і слухати пісню ласкаву зерна (М. Стельмах) // Poczujmy, bracie, coraz mocniej wpfyw milosci (A. Mickiewicz); Panowie, moze odlozymy ten wywiad na kiedy indziej? (H. Rogowski). Тут виконавцем дії, до якої закликає мовець, будуть і адресат, і адресант, тобто щонайменше дві особи, а отже, значення множини є прямим, а не переносним. В українській мові трапляються конструкції на зразок: Хворий, випиймо ліки (репліка лікаря чи медсестри), Що будемо замовляти, молодий чоловіче? (репліка офіціанта), Краще говорімо правду, громадянине (репліка міліціонера чи слідчого) та ін. У таких ситуаціях спільна дія є уявною, точніше, удаваною мовцем, а реальним її виконавцем буде одна особа - адресат мовлення. М. Скаб вважає такий спосіб апеляції до однієї особи у множині специфічним «для українців, як і для інших східнослов'янських народів», «обмеженим досить вузьким колом комунікативних ситуацій» і називає його «миканням» [9, 74]. У польській мові в такому разі послідовно використовуються конструкції зі словом pan/pani, причому як застаріла або розмовна форма про- номіналізований іменник pan може вживатися з 2-ою особою однини: A pan wiesh, co mowi hrabia Lisinski? (B. Prus).

Своєрідним є явище використання кличного відмінка замість називного, на яке звернув увагу О. Потебня, досліджуючи мову українських дум (Тоді ж то Івасю Вдовиченку на доброго коня сідає) [8, 101-103], де зі звертанням у кличному відмінку узгоджується присудок у 3-ій особі. У сучасній українській мові такі конструкції не збереглися, однак, як прояв регіональних узуальних тенденцій (у мовленні жителів Західної України, представників західної діаспори), а також у художніх текстах з метою їх стилізації, трапляється особливий різновид ввічливості - звернення до адресата мовлення (що, вочевидь, пояснюється впливом польської мови) або як до третьої особи однини: Може, пан мені скаже, котра зараз година? (розм.); або як до третьої особи множини: А чи ваша величність чули, що московський великий князь завоював казанське ханство? (П. Загребельний). Іменники у називному відмінку сприймаються співбесідником в таких контекстах як звертання.

І. Кононенко, порівнюючи вживання звертань в українській і польській мовах, зауважує: «В українській мові використання кличного відмінка надалі поширюється, у польській мові спостерігається звуження сфери вживання вока- тивів. У польській мові при звертанні до старших родичів може вживатися найменування спорідненості у ролі підмета в координації з присудком у формі дієслова 3-ої особи, пор.: Mama nie wyobraza sobie takiej sуtuacji // Ти, мамо, не уявляєш собі такої ситуації» [4, 701-702]. Додамо, що подібні конструкції у польській мові загальновживані при звертанні не лише до старших родичів, а й до будь-якої особи чи осіб з використанням слів pan, pani, panstwo, які перебрали на себе займенникові функції в межах речення і вживаються замість особових займенників ty, wy з конотацією адресатності, наприклад: Co pan na to?; Panowie zarty robicie z wladzy (B. Prus).

Хоча кличний відмінок в імперативних реченнях може займати подібно до називного центральну формально-синтаксичну підметову позицію (обидва відмінки, на думку І. Кучеренка, є прямими [5, 135]), він все ж таки не досягає виразності семантико-синтаксичної суб'єктної позиції останнього, об'єднуючи в собі, крім суб'єктного, інші значення - адресатне та емотивне.

Якщо з тим, що показниками граматичного значення особи в іменнику виступають два відмінки - називний (3-ої особи) і кличний (2-ої особи), - то наявність такого значення в іменниках у непрямих відмінках або заперечується («Значення особи мають лише прямі відмінки іменника, тобто відмінки суб'єкта. Непрямі відмінки її не мають, бо виражають не суб'єкти, а залежні об'єкти, про них не можна говорити як про особи у відношенні їх до процесу мовного спілкування» [5, 169]), або зазвичай ігнорується. Однак розгляд відмінкової системи у функційно-категорійному вимірі спонукав українських граматистів до перегляду звичних уявлень про категорію відмінка іменників і особливості їх функціонування. Наприклад, суб'єктну функцію як вторинну в давальному, знахідному, родовому, орудному і навіть місцевому відмінках вбачають як українські [1; 2; 6; 7], так і польські [13; 15] вчені. У польській граматиці суб'єкт у непрямому відмінку вважається підметом (podmiot w dopelшaczu, podmiot М^пу).

М. Плющ вважає, що значення особи, імпліцитно властиве семантиці іменника, по-різному реалізується насамперед у словоформах давального і орудного відмінків, зумовлюючись їх функціональною спрямованістю. У сучасній українській (як і польській) мові давальний суб'єкта є необхідним структурним компонентом деяких односкладних безособових конструкцій і «виражає особу (істоту), котрій приписується певний стан, сприйняття стану як наслідок неактивності її» [6, 95]. Наприклад: Ярині стало лячно від цих слів (М. Стельмах); На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками (Г. Тютюнник) // С^іаіо siq Zosi jagodek (пісня); Biedakowi Ьт^е сМеЬа, bogatemu ареґуШ (прислів'я). Принципи побудови безособових речень (у полоністиці, щоправда, існує інший термін - «безпідметове речення» ^апіе bezpodmiotowe)) у зіставлюваних мовах близькі. Так, продуктивною лексичною базою давального суб'єкта стану є назви осіб, а єдиний головний член речення може мати як дієслівну, так і недієслівну форму і виражати фізичний або психічний стан людини. Зокрема предикатом у таких реченнях виступають: дієслова зі значенням бажання (мріється, віриться, хочеться // таге^ бі^, с^е siq та ін.); дієслова зі значенням успіху (таланити, фортунити, щастити // fartowac, powodzi siq і т.п.), міри наявності (бракувати, вистачати, не ставати // bmkowac, wystarczac, піе wystarczac та ін.); предикативні прислівники з дієслівною зв'язкою чи без неї (лег- ко, весело, нудно, сумно, страшно // lekko, wesolo, nudno, wqtpliwe, strasznie тощо); предикативні слова (пора, час, гріх, треба, можна // pora, czas, grzech, trzeba, mozna); разом з інфінітивом: Йому щастить // Powodzi mu siq; Мені нудно // Nudzi mi siq. У польській мові часто вживаними є безособові речення з головним членом - дієсловом із siq, яким відповідають українські речення іншої структури - двоскладні, неозначено-особові, безособові з предикативними прислівниками.

Характерну групу із давальним суб'єкта стану утворюють конструкції, що є трансформами вихідних двоскладних заперечних речень з дієсловами стану чи дії: Хлопець не спить - Хлопцеві не спиться // Chlopiec nie spi - Nie chce siq chlopcu spac; Батько не працював - Батькові не працю- ється // Ojciec nie pracowal - Nie chce siq ojcu pracowac.

Література

1. Вихованець І.Р Система відмінків української мови / І.Р Вихованець. - К. : Наукова думка, 1987. - 231 с.

2. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови / І. Вихованець, К. Городенська.- К. : Пульсари, 2004. - 398с.

3. Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка / ГА. Золотова. - М. : Наука, 1973. - 351 с.

4. Кононенко І. Українська та польська мови : контрактивне дослідження / І. Кононенко (I. Kononenko. J^zyk ukrainski i polski: studium kontrastywne).- Warszawa : WUW, 2012. - 808 с.

5. Кучеренко І.К. Теоретичні питання граматики української мови. Морфологія / І.К. Кучеренко. - Ч. 1. - К. : Вид-во КДУ, 1961. - 172 с.

6. Плющ М.Я. Категорія суб'єкта і об'єкта в структурі простого речення / М.Я. Плющ. - К. : Вища школа, 1986. - 175 с.

7. Плющ М.Я. Граматика української мови : у 2 ч. - Ч.1. Морфеміка. Словотвір. Морфологія / М.Я. Плющ. - К. : Вища школа, 2005. - 286 с.

8. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. А.А. Потебня - Т. 1-2. - М. : Учпедгиз, 1958. - 536 с.

9. Скаб М. Способи апеляції при звертанні до однієї особи / М. Скаб // Науковий вісник Чернівецького університету. - Вип. 146-147. Слов'янська філологія. - С. 65-77.

10. Шерех Ю. До генези називного речення : На правах рукопису / Проф. Ю. Шерех. - Мюнхен, 1947. - 66 с.

11. Ясакова Н.Ю. Кваліфікація граматичних значень особи в іменнику : традиція та сучасні погляди / Н.Ю. Ясакова // Наукові записки НаУКМА- Т. 164. Філологічні науки. - 2014. - С. 39-42.

12. Grzegorczykowa R. Wyklady z polskiej skladni / R. Grzegorczykowa. - Warszawa : PWN, 2004. - 159 s.

13. Heinz A. System przypadkowy j^zyka polskiego / A. Heinz. - Krakow : PAN, 1967. - 113 s.

14. Dqbrowska A. Wyst^powanie i funkcje wolacza w j^zyku polskim na materiale od polowy XIX wieku / A. Dqbrowska . - Wroclaw : Wydawnictwo UW, 1988. - 86 s.

15. Kempf Z. Proba teorii przypadkow / Z. Kempf. - Cz. 2. - Opole : WUO, 2007. - 155 s.

16. Nauka o j^zyku dla polonistow / рod red. S. Dubisza. - 4-е wyd. - Warszawa : Ksiqzka i Wiedza, 2002. - 624 s.

17. Pisarkowa K. Z historii polskich zdan rozkazujqco-proszqcych/ K. Pisarkowa // Z polskich studiow slawistycznych. - Warszawa, 1972. - S. 35-41.

18. Tokarski J. Fleksja polska / J. Tokarski. - Warszawa : PWN, 1978. - 266 s.

Размещено на Allbest.ru