Концепт пограниччя у вітчизняних наукових дискурсах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНЦЕПТ ПОГРАНИЧЧЯ У ВІТЧИЗНЯНИХ НАУКОВИХ ДИСКУРСАХ

кордон пограниччя дискурс україна

У 2011 р. редакція часопису «Україна модерна» поставила своїм завданням з'ясування, переважно в українському контексті, наскільки відповідають духові часу класичні концепції фронтиру і новітні концепти пограниччя. Задум поміж іншим полягав і у тому, щоб виявити взаємозв'язок між міфологією фронтиру і його конструктивним потенціалом у творенні ідентичностей. Питання про евристичну цінність концепції порубіжжя і її придатність для аналізу українських реалій не могло не опинитися у фокусі дискусії.

У «Форумі» «України модерної» взяли участь відомі вчені - А. Каппелер, В. Кравченко, Л. Вулф, С. Плохій, К. Браун, Б. Куцмані, С. Леп'явко. Щодо евристичної цінності концепції фронтиру думки виявилися різними - від цілковитого відкидання «провіденційного, тріумфалістського й імперіалістичного наповнення тернерової теорії» (Л. Вулф) до обережного визнання продуктивності тернерових спроб поєднати в своїй концепції економічні, ментально-історичні та політичні аспекти (Б. Куцмані). Стосовно перенесення теорії фронтиру на український ґрунт погляди дискутантів теж різнилися. К. Браун однозначно визнає теорію фронтиру «недоречною для української історії», Б. Кравченко вважає, що кожен історик сам має вирішувати проблему її придатності для власних досліджень. Значно оптимістичнішими виявилися оцінки новітніх теорій погранич. Приміром, у баченні С. Леп'явка «концепція «прикордоння» є більш гнучкою, ніж теорія «фронтиру», і тому... цілком придатна для вжитку».

Як і вся світова наука, вітчизняна у баченні погранич еволюціонує від традиційних моделей просторово-часового сприйняття до новітніх геокультурних підходів, від фізичних кордонів - до культурних, від бар'єрів - до просторів взаємодії. При цьому доводиться постійно мати на увазі, що процеси формування політичної нації та національно-державної ідентичності у нас виявилися неймовірно ускладненими асиметрією у розвитку регіонів і амбівалентністю ціннісних, у тому числі зовнішньополітичних орієнтацій. Наслідком стали, окрім загострення соціальної відчуженості, втрата територіальної цілісності внаслідок анексії Криму і тривалий збройний конфлікт у східних районах країни, ускладнений втручанням Російської Федерації. Однак попри ці виклики проблеми кордонів і погранич займають непропорційно мало уваги у вітчизняних наукових дискурсах. І якщо реалії практичної кордонної політики (демаркації, облаштування кордонів, митниць і т.п.) ще потрапляють час від часу у поле зору науковців, то теоретичні аспекти рубіжності практично не розробляються. Проблема зміни функцій державних кордонів (від бар'єрності до проникності) привертає увагу дослідників хіба що у контексті формування транскордонних зон та єврорегіонів. Доволі рідко аналізуються ризики, зумовлені недостатньою урегульованістю проблем морського кордону чи, «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об'єкт дослідження // Україна модерна. - 2011. - Ч. 18. - С. 70. приміром, конфліктогенним потенціалом сусіднього Придністров'я. Не набагато кращою є ситуація з дослідженням етнічних (як реальних, так і «віртуальних») та культурних кордонів, що виникають здебільшого на ґрунті поділу на «своїх» і «чужих».

Обнадіює, однак, підвищення інтересу соціогуманітаристики до теорії та історії понять. За точним спостереженням І. Колесник, «історична наука у сучасній Україні перебуває в складній герменевтичній ситуації (підбору, експлікації, “прояснення” нових ідей- понять, слів-понять, норм-понять та категорій)... Ключова тенденція полягає в постійному антагонізмі між конвенційною усталеністю та революційними змінами в мові. В епоху глобальних криз відбувається радикальне оновлення мови науки, справжня “революція понять”. Нові знання продукують нові ідеї-концепти, реактуалізують відомі поняття або ресемантизують старі, наповнюючи їх новими смислами» Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. - К., 2013. - С. 5. Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. - С. 398-399..

Одночасний процес реактуалізації й ресемантизації переживає одне з базових понять вітчизняної історіографії - ідея-концепт фронтиру. Починаючи з середини 60-х рр. минулого століття, коли І. Лисяк-Рудницький екстраполював на дослідження української території тернерову ідею фронтиру, концепт пограниччя став модним (і доволі продуктивним) трендом вітчизняного історіописання. Як показав В. Кравченко, уведення Лисяком-Рудницьким до українського національного наративу історії завоювання й освоєння Російською імперією регіону Північного Надчорномор'я, як і взагалі його звернення до регіональних аспектів українського історичного розвитку, «безперечно, сприяло становленню територіальної концепції історії України». Віртуальний простір української історії тепер не лише охоплював історичні регіони етнічної України, але й виходив за її межі. «Територіальний підхід до української історії сприяв формуванню уявлення про Україну як поліетнічний простір, де розвивалися та взаємодіяли культури різних народів, зокрема росіян, поляків, євреїв, кримських татар».

З огляду на перебування різних частин України на різних цивілізаційних орбітах, у складі різних держав її «ойкумена» почала осмислюватися як суцільний «простір погранич» і водночас як методологічна основа дослідження процесу формування українського територіального масиву. «Ті, хто пробують окреслити Україну, то йдучи за традицією Старокиївської держави, то - козацької, чи то, навіть, на підставі традицій недавніх літ: республіки, гетьманщини або радянщини, не беруть під увагу динамічного характеру української сучасності», - застерігав Юрій Липа. Український світ у його баченні сягає не Київської Русі, він закорінений у значно глибших історичних пластах, зокрема в державі Мітрідата VI Євпатора - «цісаря Понту» і його промовистого символа. У фокусі «Всеукраїнської трилогії» Ю. Липи - північно-східна частина Чорноморського басейну, історію якої він уважно розглядав від еллі- ністських до радянських часів. Це насамперед Чорноморське узбережжя з Кримом, який «тримає вузол усіх найважливіших морських шляхів», та Одесою, а також Азовський промисловий чотирикутник, що сполучає поклади заліза у Кривому Розі та Керчі, поклади вугілля у Донбасі, залізоробні й машинобудівні центри у Запоріжжі, Дніпропетровську, Луганську тощо Липа Ю. Всеукраїнська трилогія у 2-х тт. - Т. 2. - К., 2007. - С. 168-171.. Історія Південної України у Ю. Липи міцно вбудована у європейський контекст. А його власні політичні плани були тісно пов'язані з омріяною «Чорноморською доктриною» - союзом чорноморських держав.

На важливості дослідження українського територіального масиву наголошував Олександр Оглоблин у виголошеній на науковій конференції в Нью-Йорку доповіді «Проблема схеми історії України ХІХ-ХХ століття» (грудень 1970 р.). Південна Україна виступає у його баченні як одна з п'яти історико-географічних територій (поряд із Правобережною, Лівобережною, Слобідською та Західною Україною), кожна з яких мала свою історичну долю, і без розуміння їхньої специфіки неможливо осягнути основоположний для розвитку цієї частини Східної Європи процес перетворення конгломерату територій у «єдину національно-територіальну цілісність». А отже, з методологічного погляду, територіальна проблема є однією з найважливіших проблем новітньої української історіографії» Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року) // Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. -

С. 47-48..

Інтерес до феномена пограниччя вилився у значну актуалізацію «кордонної» проблематики після розпаду СРСР і сумних пророцтв С. Гантінгтона щодо ймовірного розпаду України. Оскільки паралельно активізувалися відповідні пошуки у сусідніх державах, особливо у Польщі й Білорусі, вітчизняні історіографічні моделі зайняли помітне місце у процесі концептуалізації теорії й історії погранич як загальновизнаного у світовій науці самостійного наукового напряму. Пограниччя розглядаються при цьому як простір взаємодії культур, етносів, держав, традицій, взаємонакладання норм і цінностей - з акцентом на дослідженні впливу соціальних структур на географічний простір.

Нині вже можна говорити про вітчизняну історичну лімологію як предметне поле, на якому відбувається первинна концептуалізація нового осмислення цивілізаційних аспектів, проблем інакшості, ментальностей, ідентичностей, ціннісних пріоритетів. У цьому процесі виразно вимальовуються два напрями: 1) аналітичні розробки, пов'язані з реальним географічним простором і способами його освоєння людиною на різних історичних етапах і 2) дослідження впливу соціальних і культурних кордонів на символічні уявлення й суспільні настрої. Мешканці пограниччя постають при цьому як гетерогенні й поліморфні спільноти, що сформувалися на базі симбіозу/синтезу світоглядних матриць та поведінкових стереотипів населення, якому судилося жити обабіч кордону. Здебільшого поліетнічні й поліконфесійні, ці спільноти схильні до дистанціювання від власних політичних центрів і засвоєння «чужих» культурних цінностей.

Основи «кордонного бачення» української історії на початку ХХ ст. заклав фундатор вітчизняної географії С. Рудницький. Констатуючи феномен межовості України на рубежі західноєвропейського, орієнтального мусульманського та кочового азійського світів, він звертав увагу на зіткненні рас, культурних кіл, народів, характеризуючи Україну як «країну границь». Щоправда, наявні політичні й адміністративні кордони початку ХХ ст. Рудницький вважав штучними, не відповідними ані природно-географічним, ані антропологічним межам, а тому йому доводилося займатися тим, що сьогодні іменується ментальним картографуванням. Виходив він при цьому з двох критеріїв - напрямів колонізаційних потоків та етномовного. На півдні України він виокремлював «довгу смугу Чорноморської низовини», «українську частину Бессарабії», «область Донецького кряжа», «Північний Крим». Увівши у науковий обіг поняття «природничо-географічний підхід», Рудницький на перше місце серед ознак самостійності народу ставив територію. Водночас вчений впевнено прокладав шлях до дослідження кордонів і по- гранич у рамках «етнографічного простору», простежуючи поміж іншим і притаманне українській культурі тяжіння до «інших полів впливу».

Модель «територіального бачення» історії України запропонував відомий сходознавець О. Пріцак. Виступаючи на Першому конгресі Рудницкий С. Очерк географии Украины // Украинский народ в его прошлом и настоящем. - Т. 2. - Петроград, 1914. україністів, він зауважив: «Україна являється цікавою для світового історика територією, яка була перехрестям багатьох культур і релігій, продуктом як циклічного, так і лінеарного думання... Дослідження та аналіз взаємного проникнення отих вищих і нижчих цивілізацій - це завдання майбутнього. Але вже тепер можна бути певним, що такі дослідження дадуть дуже цікаві результати».

Справді, Україна - велике перехрестя, і тому вона - ідеальний об'єкт для досліджень, які упродовж тривалого часу прийнято було характеризувати як «фронтир-студії». «Україна означає Прикордоння» - так починає свою «Малу історію України» А. Каппелер. Розташування на кордоні зі Степом, по лінії поділу між осілими і кочовими цивілізаціями, стало базовим елементом української історії - і внаслідок необхідності постійно відбивати навали кочових народів, і через виконання функцій посередництва між слов'яно- християнським та тюрко-татарським ісламським світами. Ще один природний кордон України утворювали Карпати - «Україна була прикордонням східних слов'ян щодо західних слов'ян і угорців, прикордонням православ'я стосовно римо-католицького світу. Україна так часто ставала ареною війн, ініційованих сусідами, що останні здебільшого розглядали її «не як самостійну, рівну їм країну, а як прикордоння, окраїну їхньої власної держави».

Проблема північного кордону регіону виникла задовго до того, як цю територію освоїло запорозьке козацтво. Саме через майбутню територію України вже за часів середньовіччя проходила ділянка Великого кордону, яка стала на століття вододілом між християнською та ісламською цивілізаціями. Спустошена набігами кочівників, територія між Дніпром і Доном виявилася вже у XIV ст. практично непідвладною будь-якому державному організмові, діставши назву «Дикого поля», а дещо пізніше - «Польної України». Хоч претендентів на цю малозаселену територію завжди було чимало - від Великого князівства Литовського до Кримського ханства, від Московського царства до Османської імперії.

Не варто ставитися до концепту Дикого поля як до метафори - це справді була пустеля, безлюдний простір. У західноєвропейському атласі Г. де Ліля територія між Сіверським Дінцем і Доном позначена як «Дикі поля або Campagnes Desertes, де немає ніякого житла чи навіть рослин». На карті османського історика Мегмеда Різи Пріцак О.Й. Що таке історія України? // Український історичний журнал. - 2015. - № 1. - С. 209. (середина XVIII ст.) цю територію названо «фоііик», тобто посушлива пустеля або безлюдний простір Галенко О.І. Східна Європа ХУІ-ХУІІІ ст. на карті османського історика Мегмеда Різи // Український історичний журнал. - 2014. - № 5. - С. 44. Гоголь Н.В. Взгляд на составление Малороссии // Собрание сочинений в 6 тт. - Т. 6. - М., 1950. - С. 28-32..

Основу образно-міфологічної складової Дикого поля становив козацький міф, витворений в руслі історичної географії під виразним впливом вітчизняної «характерології», попередниці соціальної психології. Базова основа козацького міфу закладалася працями військових канцеляристів, іменованих літописами, а його образну канву створювали кілька поколінь істориків-романтиків і літера- торів-публіцистів. Одним з перших, хто підводив під нього «кордонну» основу, виявився Микола Гоголь. Він був упевнений, що бодай одна природна перепона у вигляді гір чи моря, а не степу з усіх боків, допомогла б українцям утримати своє політичне буття, створити власну державу. Але «беззахисна, відкрита земля» приречена була стати «землею страху» й пристановищем «найвідчай- душніших людей пограничних націй». «І от склався народ, за вірою і місцем помешкання належний до Європи, але, між тим, за способом життя, звичаями, одежею цілком азійський народ, в якому так дивно зіткнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрість, сильна діяльність і якнайбільші лінощі й знемога, прагнення до розвитку й вдосконалення - і між тим бажання здаватися таким, що нехтує усяким вдосконаленням». Однак саме це «пістряве зборище», «дивне співтовариство» зуміло накинути свій характер і колорит на всю Україну і здійснило чудо: створило народ, який «становить одне з надзвичайних явищ європейської історії».

У цьому невеликому нарисі, який, за задумом Гоголя, мав стати вступом до замисленої ним «Історії Малоросії», накреслені головні концептуальні віхи майбутнього «українського проекту» - Україна як кордонна цивілізація, Україна між Європою й Сходом, українська ментальність як «єдність протилежностей» і, зрештою, Україна як чудо, як одне з найприкметніших явищ європейської історії. Цікаво, що Гоголю вдалося одним-двома штрихами окреслити унікальність українського «чуда»: пограничний соціум, який був поліетнічним і поліконфесійним, не мав жодного укріплення чи замку. «Невмолимі мешканці порогів» запозичили від своїх ворогів «образ війни» і сіяли страх навколо себе. Але те, що зовні нагадувало «зграю розбійників», виявилося оплотом релігійної чистоти, не обтяженої, однак, обітницями й постами. У своєрідній браваді козаків і зневазі до життя як такого видатний майстер слова побачив відбиток «пограниччя землі» і водночас міцну опору для майбутнього осілого життя. А ще - дух братства й лицарства, який являв дивну протилежність тодішнім роз'єднанням.

Нарис Гоголя може бути яскравим зразком того, як майстерно скомпонований міф здатен створювати «уявлені спільноти». Досить наситити міф реалістичними деталями й привабливими образами, щоб згодом він виявив здатність стати моделлю й фундаментом націє- й державотворення. В часи Гоголя ще ніхто не сприймав Південну Росію як Україну і впритул не бачив у реаліях XV століття обриси народу, що вже дістав «один спільний характер і національність». Гоголь їх побачив, і ці обриси здалися йому більш азіатськими, ніж європейськими. Але варто прочитати інший нарис Гоголя, присвячений українській пісні, щоб переконатися: відбиток «широкої волі козацького життя» він бачить не стільки в суворих «бівачних» буднях, скільки в «жіночому світі, ніжному, сумному, оповитому любов'ю». Гоголівська «беззахисна», «безприютна» Малоросія саме в своїй журливій пісні («крику серця») демонструє здатність протистояти «натиску насильства і неподоланних вічних перешкод». І той, хто хоче відчути дух і стихію української вдачі, саме з української пісні зрозуміє, наскільки життя цього народу було «діяльним, розмаїтим, своєвільним, сповненим всього поетичного».

Тривала відсутність власної державності зумовила, отже, осцилятивні коливання у розвитку українського етносу, амплітуда яких була дуже високою - від надмірної активності до такої ж надмірної пасивності. При цьому периферійні субкультури важко адаптувалися до чужоземних соціально-політичних і культурних систем - настільки, що їхня тенденція контркультуризації в очах чужоземних правлячих династій почала сприйматися в категоріях злочину. Власне, вона й була для них джерелом гострої конфліктності, аж до збройних протистоянь. На цьому тлі регіоналізм міцно пов'язувався зі зміною геополітичних пріоритетів - у напрямі з Заходу на Схід.

Надалі назви українських регіонів урізноманітнювалися і набували політичного й ідеологічного забарвлення (Південна Україна присутня в літературі і як Степова, і як Донецькі степи, Новоросія, Донецький кам'яновугільний басейн тощо). Назву «Південно-Східна Україна» запропонував краєзнавець Петро Лаврів, праця якого містила ряд цінних відомостей з історії краю та його промислового Гоголь Н.В. О малороссийских песнях // Там само. - С. 67-74. освоєння Лаврів П. Історія Південно-Східної України. - К., 1992; К., 1996.. Щодо назви «Новоросія», то про поширення її в різні часи не лише на Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії, але й на Бессарабську, Ставропольську губернії, Кубанську область та область Війська Донського мова йтиме далі.

М. Грушевський віддав перевагу назві «Полуднева Україна»; уводячи в обіг це поняття, він мав на увазі широку прибережну смугу, що включала Степову Україну, Чорноморсько-Азовське узбережжя, а також Крим. Утім, і для нього Полуднева Україна як цілісність багато в чому лишалася «неясною». Новомодний бренд «Новоросія» він органічно не сприймав, поняття «Україна» й «Новоросія» Грушевський вважав «диспаритетними, не пов'язаними органічно». Його надзвичайно цікавило, якими шляхами ішла колонізація цих земель - із Заходу і Сходу, як взаємодіяли тут елементи середньоземноморської та передньоазійської цивілізацій, як ішов процес освоєння цих земель слов'янською (українською) людністю. Світова наука, вважав Грушевський, дуже зацікавлена у вивченні Південної України як арени зустрічей і боротьби світових культур, території, звідки починався і наступ на Європу готів, гунів, аварів, болгар, мадяр. Степ, доводив Грушевський, «не був лише ворогом Руси-України, він дав чимало позитивного в загальну скарбницю України як передатчик культурних впливів Кавказу та Сходу».

Зустріч на цій території кількох цивілізацій - грецької, скіфської, римської, а пізніше готської і хозарської М. Грушевський вважав «незмірно цікавою» - не тільки місцеве населення, але й переселенці з антської півночі мали нагоду «черпати обома руками з джерел східних і західних, ловити рефлекси старого і нового, принципи нового права, нової етики, нової цивілізації, що напливала в різних формах і варіантах». Сформований на цій основі культурний синкретизм стимулював не лише бурхливе міське життя і великий торговельний рух, але й соціальну диференціацію і спеціалізацію праці Грушевський М. Історія української літератури. В 6 тт., 9 кн. - Т. 1. - К., 1993. - С. 93-94.. При цьому завдання істориків Грушевський вбачав у з'ясуванні «постійності, стихійної непереможності й органічності» руху слов'янської людності на південь, а також перешкод, що виникали на цьому шляху. «Полудневу українську експансію» він вважав чинником, який справив величезний вплив на всю історію України» Грушевський М. Степ і море в історії України // Український історик. - 1991-1992. - № 3-4; 1-4. - С. 69..

Нині, через майже століття, «модні» теорії дослідження простору (реального, ментального чи уявно-символічного) теж фокусуються навколо концептів кордону. Становлення теоретичної лімології та її історичного відгалуження відбувається в руслі концептуалізації взаємопроникнення культур на порубіжжях і транскордонності, розглядається крізь призму формування ідентичностей у процесі конфліктної чи конструктивної взаємодії. Наголос при цьому робиться не на полюсах, а на різних відтінках інакшості. А порубіжжя постають здебільшого у вигляді «уявлених» топосів, етнокультурних матриць, які виступають або у ролі охоронців спадщини і водночас сполучних культурних ланок, або у вигляді чітких розмежувальних ліній, базованих на «шрамах історії».

Значного переосмислення набувають при цьому традиційні вітчизняні підходи, ґрунтовані на використанні універсальних штампів «Сходу» і «Заходу» (причому Україна опинялася у межовому просторі («між Сходом і Заходом»). Але якщо поняття «Заходу» приблизно відповідало географічному баченню реального сусідства, то поняття «Схід» у вітчизняній «географії уявлень» виявилося виразно деформованим. Під це останнє поняття підводилася і експансія євразійських кочових орд, і мусульманська культура Османської імперії та Кримського ханату (географічно це був Південь, а не Схід), і - особливо часто - все те, що було пов'язане з російським впливом (який ішов із півночі, а не зі сходу). «Виходить, - зауважує з цього приводу І. Шевченко, - що, говорячи про вплив Візантії на Україну, ми повинні говорити не про вплив Сходу, а частини середземноморської цивілізації». Про «справжній» Схід, доводив він, варто говорити щодо пізніших часів, коли степ уже став пограничною зоною, маючи на увазі турецькі елементи в народних звичаях, інституційну структуру Запорозької Січі, Кримське ханство з його українським населенням. Але й «справжній» Схід щодо України був переважно Півднем. А тому історики повинні значно більше уваги приділяти обійденій їхньою увагою осі Північ - Південь. А поняття «Захід» розуміти широко - як світ у цілому Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом // Дух і Літера. - 1997. - № 1-2. - С. 88-98..

Щодо візантійської спадщини, то її вплив на історію українських спільнот може, за І. Шевченком, у вирі стрімких перемін відступити на задній план, але її наслідки не вивітряться за одну ніч. Загалом слід постійно мати на увазі, що територія майбутньої України упродовж віків перебувала на перехресті різноспрямованих впливів, стихійно намагаючись синтезувати греко-візантійську, європейсько-латинську, тюрко-мусульманську, російсько-православну традиції. Як зауважує Н. Яковенко, «в Україні limes проходить не лише по території, а й по головах», і тому Україна є тереном, «на якому однаково присутні Схід і Захід». При цьому приватне, західне, завжди присутнє на рівні еліт, а східне, колективне, здатне призводити до катастроф - на рівні низів Нова Європа на порозі третього тисячоліття // Дух і Літера. - 1999. - № 5-6. - С. 207.. «Окреслене розмаїття переплетень західної («європейської») та східної («азійської») цивілізацій наповнювало стару українську культуру таким строкатим багатоголоссям, що в ньому... подеколи навряд чи можливо відокремити «власне» від набутого» Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - Вид. 2-ге. - К., 2005. - С. 26..

На наш погляд, однак, у дослідженні українських погранич не так важливо розрізняти власне й набуте, як простежувати витоки культурного синтезу, з одного боку, і культурного регіоналізму й сепаратизму, з другого. З цього погляду продуктивними уявляються міркування В. Горського, який зазначав, що у зв'язці «Схід - Захід» обидва ці поняття слід вживати не в географічному, а в культурологічному, типологічному сенсі. Захід у такому баченні уособлює такий тип культурного розвитку, який втілює специфіку менталітету техногенної цивілізації - з культурною матрицею, орієнтованою на швидкі зміни й домінування наукової раціональності. У межах такого типу культури рушієм змін виступає автономний індивід, який керується етикою відповідальності. Водночас термін «Схід» позначає культуру традиційних суспільств із переважанням «етики переконань», що спирається на відданість певній ідеології, віруванню, філософській чи естетичній системі Горський В.С. Філософія в контексті історії української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. - К., 1996. - С. 209..

Проблему України як пограниччя уважно простежує канадський (донедавна український) історик С. Єкельчик. Природний кордон між лісом і степом доповнював культурний кордон між католицтвом, православ'ям й ісламом, а протягом останніх двохсот років - ще й політичний кордон між самодержавною Російською імперією й більш ліберальними європейськими країнами, між комуністичним і капіталістичним таборами, між СРСР та його східноєвропейськими сателітами. Зрештою, сьогодні Україна - це країна, розташована між Росією та Європейським Союзом. «Історики й політики не перестають битися над питанням, які саме події можна вважати частиною української історії». Водночас іноземним журналістам і місцевим політикам важко збагнути витоки багатоманіття історичних ідентичностей України Екельчик С. История Украины. Становление современной нации. - К., 2010. - С. 18-19.. Наблизитися до їх розуміння допомагає з'ясування реальної ролі в її історії кордонів - географічних і політичних меж, які упродовж останніх трьох століть встановлювалися у далеких імперських столицях і в кінцевому підсумку стали основою інтелектуального проекту, наявність якого уможливила утворення незалежної української держави.

Н. Яковенко фіксує цікаву закономірність, притаманну порубіжжям: станові відмінності тьмяніли на фоні фахової солідарності «збройного люду» Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - С. 259.. Це сприяло витворенню своєрідної соціальної мікроструктури, з розмежуванням переважно за етнічним та конфесійним принципами.

У цьому контексті доволі легко прояснити специфічність Національної революції середини XVII ст., місце і роль якої в історії нашої держави навряд чи піддається однозначним оцінкам. З одного боку - виразна, підкріплена реальними перемогами, маніфестація української державної ідеї, проголошення радикальної «кордонної стратегії», доволі вдалі, ґрунтовані на місцевій традиції, форми територіальної організації й фіскальної політики. З другого - «жорстока затятість селянського бунту» (Н. Яковенко), розгул войовничої юдофобії, невправні дії у сфері дипломатії, особливо на «російському напрямку». Наслідком Руїни стала жорстка залежність Гетьманщини від російської влади, розчленування по Дніпру, знелюднення величезних просторів, що були осердям формування української нації.

Російський аналітик О. Неклесса вважає Росію, на цивілізаційній орбіті якої опинилося українське суспільство, рухливим простором, що тяжів до торгово-мілітарної корпоративності. Зовнішньою ознакою російського буття була, за його оцінкою, одночасно відцентрова (географічно й демографічно) й доцентрова (адміністративна й ідеологічна) фронтирність. Фронтирність, помережена лініями старих і нових транскордонних торгових шляхів, інтерцивілізаційних трактів, мисленневих устремлінь, відволікала індивіда й суспільство від повсякденності і планомірного освоєння території, занурювала їх в атмосферу то військових звитяг, то примарних очікувань. Взявши на себе роль охоронця християнської ойкумени, оголосивши себе ортодоксальним Третім Римом, Росія, однак, створила незавершену, недосконалу державну оболонку і не могла ефективно управляти різномовним населенням, що перебувало у різних цивілізаційних станах. Звідси - освоювані, але не втримані плацдарми, потворні диспропорції, помилки, провали. Звідси й апофатичне самовідчуття з явищами екстремальності, недбальства, буйності поряд з подвижництвом, утопізм, есхатологічні очікування.

Екстремальність у російському варіанті мала й потужну мобілізаційну складову, продукуючи фрагменти транскордонної, універсальної експансії. «Перемішувалися народи, з'єднувалися, заселялися окраїни, у-країни, межі і православні козачі запорозькі й кубанські землі, донські й терські станиці». Ця «потокова соціальність», роз'єднана величезними просторами, створила симбіоз розбійної вольниці і мало чим обмеженої сваволі місцевих адміністрацій. Саморозвиток суспільства за таких умов значною мірою стримувався екстенсивним характером соціальних комунікацій, що позначалося на створенні повноцінного міського середовища, породжувало й закріплювало розмиті культурні орієнтири. Обручі, що слугували запобіжниками для відцентрової енергетики територіального гіганта, зрештою, вже не могли запобігти конфронтаційності й конфліктам Неклесса А.И. Северная Ромея. Пространства сложного диалога // Полис. - 2012. - № 5. - С. 32-40..

У контексті «переокреслення пострадянського простору» і новітнього вітчизняного «кордонотворення» розглядає проблему погранич Т. Журженко, харків'янка, яка нині живе у Відні. В англомовній праці «Від прикордонних земель до земель із кордонами. Геополітика ідентичності у пострадянській Україні» вона розглядає новітні українські кордони як з погляду політичних акторів, так і з точки зору звичайних громадян, що живуть у зоні кордону. На її переконання, національні кордони збудовані не лише з прикордонних стовпів та загроз - вони потребують словесної, наративної переконливості. З цього погляду українсько-російський кордон не тільки інфраструктурно недорозвинений, але й наративно недо- окреслений - йому явно бракує символічної ваги. У зонах погра- ниччя люди «здебільшого не вважають сусідів по другий бік за культурно «інших». А отже, й українська ідентичність тут плинна й ситуаційна; вона легко поєднується з російською, «слов'янською», пострадянською». А європейський дискурс інтеграції співіснує з дискурсом східнослов'янської єдності Zhurzhenko T. Borderlands into bordered lands. Geopolitics of identity in post-soviet Ukraine. - Stuttgart, 2010. - P. 159-162..

Україна може бути, отже, класичним прикладом країни «на межі», посеред розмаїття інших світів. Ідеться, за визначенням С. Вовканича, «про життя-буття «посередині»: між релігійним православ'ям і католицизмом; між європейською та азіатською культурою, нинішньою консенсусно-громадською та керованою демократією, інноваційним високотехнологічним і мобілізаційно-сировинним розвитком економіки, зрештою - між СНД, Митним союзом і ЄС, НАТО». Життя «на межі», на думку вченого, зумовлює транзитність, медіаторство (посередництво) не лише у світському, але й у церковному житті. Транзитність у такому контексті - не тільки і не стільки транспортно-просторова, прикордонна чи транснаціональна геополітична реальність, скільки соціально-психологічна, духовно-інтелектуальна, ментальна, ідеологічно-світоглядна характеристика життєдіяльності народу «на стику» різних навколишніх культур, релігій, менталітетів, інформаційних просторів, що не завжди є доброзичливими Вовканич С. Якби ми вчилися соборності... // День. - 2013. - 11 вересня. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: націо-нальна доповідь (за заг. ред. В.М. Гейця). - К., 2009. - С. 347-348..

Міркування відомого регіонознавця допомагають зрозуміти, чому Україна у сучасному світовому контексті постає як держава, чиї потенційні можливості опинилися у стані кричущої невідповідності із притаманним їй типом антропосоцієтальної системи. Лише за перше десятиріччя її незалежного існування у мирний час ВВП зменшився майже втричі, і з цієї трясовини країна і досі не може вибратися. Втративши стратегічну (т.зв. «сценарну») культуру часу, притаманну державному управлінню в СРСР, її еліта виявилася неспроможною виробити власну стратегію, задовольняючись дотриманням циклічної тактики з украй низьким часовим горизонтом. Наслідком зрощення великого бізнесу з владою і високого рівня корупції стало закріплення в суспільній свідомості психології утриманства, тісно пов'язаної з культивуванням примітивної споживацької моделі.

Нині, щоб уявити собі межі політичного простору України в історичній ретроспективі, доводиться вдаватися до певної модернізації, навіть провіденціалізації історичного процесу, представляючи як певну цілісність те, що не було нею упродовж віків. Витоки розмежування двох частин України зазвичай пов'язують з польсько-московським суперництвом і Переяславськими угодами. Соціологи вважають, що джерела регіональної диференціації глибші. За О. Вишняком, практично лінія розмежування двох політичних типів регіонів сягає часів Інгварсонів та Гедимінасів і йде уздовж кордонів Русі (Київська, Чернігівська, Галицько-Волинська землі) та Степу за датської династії Інгварсонів Х-ХІІІ століть або кордонів Великого князівства Литовського та Кримського ханства ХІУ-ХУ століть. Це приблизна межа між автохтонними українськими землями, освоєними предками українців понад тисячоліття тому, і землями нового освоєння, де українці живуть упродовж останніх трьох століть. У різних частинах України сформувалися багато в чому відмінні ментальні структури, ціннісні пріоритети, особливості політичної культури.

Не менше важило те, що українські частини спочатку трьох, а потім двох імперій жили в різному просторі і в різному часі; більше того, вони часто потрапляли в ситуацію об'єктів, за які велася збройна боротьба. Життя на «межі», у зоні постійних конфліктів, формувало стереотипи постійної боєготовності, з одного боку, і виживання в екстремальних умовах, з іншого. Звідси велика роль воєнізованих формувань, схильність до анархії; звідси ж і велика рухливість населення, яка зробила міграції й колонізаційні переміщення важливою ознакою способу життя. Наслідком стала глибоко закорінена регіональна поляризація.

Система територіальної організації в Україні являє собою доволі аморфну цілісність, на стан якої виразно впливають консервативні рудименти далекого минулого, відлуння колишньої розчленованості, «революційних» експериментів радянської доби, наслідки протистояння регіональних еліт. Події «помаранчевої революції» і другого Майдану вже вкотре підтвердили, що регіональна поляризація в Україні є довгостроковим чинником і що протистояння умовного Сходу й умовного Заходу країни - реальність, з якою владні структури повинні рахуватися постійно. Регіональні еліти віддають перевагу різним стандартам націєбудівництва, доволі часто демонструють відмінні зовнішні орієнтації. Регіональна біполярність виявляється і в різних оцінках минулого, у виборі полі- чи моноетнічної моделі національних відносин. Найгірше те, що ця біполярність відіграє роль розмінної монети у політичних іграх і від того має тенденцію до посилення.

Складна взаємодія різних регіоноутворюючих чинників - геопо- літичних, етноісторичних, мовно-культурних, релігійних, з одного боку, і господарсько-економічних, політичних, демографічних, екологічних, з другого - зумовила специфічний, обтяжений «оборонно- захисними» тенденціями, тип внутрірегіональних і порівняну слабкість Субкультурна варіативність українського соціуму. - К., 2010. - С. 197. «горизонтальних» міжрегіональних зв'язків. Внаслідок бездержавності і розчленованості України вертикаль «центр-регіон» визначала характер цих останніх значно більшою мірою, ніж природний міжрегіональний обмін ресурсами і культурними надбаннями.

Передумовою політичної поразки Польщі стало, з-поміж інших факторів, нерозуміння її правлячими верствами особливого порубіжного стану родючих земель в українських степах. Давня боротьба між осілим людом і кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства й ісламу, увінчалася утворенням нового стану - козацтва, в якому «порубіжне», за визначенням О. Субтельного, українське суспільство дістало новий провід замість втраченого внаслідок полонізації місцевої знаті. Лише «на порубіжжі цивілізаційного світу», в умовах постійної небезпеки, міг народитися цей стан - оборонців кордонів від татарських нападів. Але атмосфера порубіжжя позначалася на всіх станах тогочасного українського суспільства. Магнатські володіння вражали неймовірними розмірами, перевищуючи за територією деякі князівства тогочасної Західної Європи. Утримуючи власне велике військо, магнати вважали себе безкарними, глузуючи з наказів короля. Міста, навпаки, часто не відповідали міському статусу, хоч кількість їх невпинно зростала. Це були радше невеликі прикордонні фортеці, що належали тим же магнатам. Попри це, люди порубіжжя «виростали із свідомістю вільних, нікому й нічим не зобов'язаних людей». Упевненість населення порубіжжя у тому, що йому по праву належить статус «вільного люду», підтримувала постійну готовність до повстання.

Оскільки парадигма пограниччя освоює нині не так територіальний, як ментальний простір, особливого значення набуває правильна розстановка акцентів у визначенні інакшості, ворожості, лояльності тощо. Найменш продуктивними у цьому сенсі можуть бути пошуки універсальних моделей репрезентації у межах локалізованих кордонами територій. Сьогодні у найбільш «просунутих» предметних полях соціогуманітаристики домінують підходи, базовані на порівняннях, аналізі взаємообмінів, перехресних впливів різних культур. Інтегральні парадигми, що на такому ґрунті вибудовуються, трактують проблему «свій - чужий» спочатку крізь призму інакшості, а вже потім, за наявності реальної чи уявної потреби, у контексті ворожості. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С. 98-116.

Зрозуміло, що застосування в конкретному соціальному аналізі цих та інших новітніх теоретико-методологічних підходів може бути плідним лише у тому разі, якщо проблема погранич буде введена у більш широкий контекст ставлення до інакшості й самоусвідомлення на цій основі. Територія здатна відігравати не лише роль національного інтегратора; такою ж мірою їй притаманна негативно-обмежувальна функція відділення «своїх» від «чужих». У цьому розумінні кордон є не лише лінія політичного чи адміністративного розмежування, але й виразний символ-код. Будь-яке переміщення кордону (і навіть непряма його загроза) можуть сприйматися як регрес чи деградація, ознака втрати суверенітету, спричиняти психологічні травми.

Сама по собі процедура з'ясування меж «буферних», прикордонних регіонів теж не є простою. Адже в різні історичні періоди кордони були рухливими, залежали від політичної кон'юнктури. Просторові ознаки територій майже неминуче тією чи іншою мірою проектуються на сусідні. Хоч спокуса чіткої «демаркації» історичних кордонів завжди існує, варто погодитися з думкою російського дослідника В. Пестерєва: від спроб визначення чітких територіальних меж дослідження, здійснюваного в широких часових рамках, доцільно утримуватися. Констатація наявності об'єктивно «нечітких», «розмитих» кордонів як даності якраз і дає змогу виявити дисипацію (розсіяння) системних ознак на прикордонній периферії досліджуваного територіального сегмента, що, в свою чергу, допоможе чіткіше виявити його місце у макрорегіональній системі Пестерев В. «Районная» и «региональная» матрицы в региональных исторических исследованиях // Регіональна історія України. - Вип. 2. - К., 2008. - С. 103-104..

Територія на пограниччях - цінність особлива, але значною мірою контроверсійна у свідомісному вимірі. Багатовікове спільне проживання поруч або на одній території різних етносів, представників різних конфесій, носіїв різної ментальності у даному разі не об'єднуючий, а радше конфронтаційний фактор. Як правило, у кожної із сторін, чиї інтереси входять у конфлікт - своя правда, і кожна з таких «правд» має домінантні точки опори в історії. Якщо ж узяти до уваги й суб'єктивні чинники - насамперед відмінні способи репрезентації минувшини, а також особливості політичної культури, пограниччя постають зонами підвищеної ризикогенності, ареною постійних випробувань лояльності і почуттів солідарності. Способи самоствердження, які формують колективну ідентичність, тут піддаються постійній «перевірці на міцність» і доволі часто її не витримують. Зате простір для звинувачувальної риторики на пору- біжжях майже безмежний.

Теорії нерівномірності регіонального розвитку здатні багато що прояснити у специфіці модернізаційних процесів на території Південної України. За Г. Касьяновим, це спричинило, поміж іншим, ефект «територіальної неспівмірності» у внутрішньому розвитку українського націоналізму в Галичині та на Наддніпрянській Україні. «Історичний час плинув неоднаково в різних історичних просторах, відрізнялися політичний та інтелектуальний клімат, тому український націоналізм у цих регіонах настільки відрізнявся, що можна стверджувати про наявність двох українських націоналізмів». Оскільки можливості розвитку націоналізму в еволюційному руслі у підросійській Україні були заблоковані, тут більш відчутно давалися взнаки ознаки національного радикалізму.

Размещено на Allbest.ru