Традиційна народна обрядовість українців: від постановки проблеми до семіотичної інтерпретації тексту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Традиційна народна обрядовість українців: від постановки проблеми до семіотичної інтерпретації тексту

Мараєва У. М.

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, ДВНЗ “Ужгородський національний університет” (Україна, Ужгород)

Розглядається народна обрядовість українців, яка з семіотичної точки зору становить цілісність, сукупність певних знакових способів вербальної і невербальної комунікації, спрямованих на об'єктивацію культури певного етносу. Такий погляд визначає можливість дослідження обрядових знаків у тісному зв'язку з їхньою формою та змістом. Тому народна обрядовість українців, згідно з семіотичним підходом, розглядається як текст, поєднуючи в собі різні знакові системи (вербальні або невербальні), де втілена інформація про світ-буття і місце людини в ньому. Розуміння тексту вимагає розуміння суб'єкту народної обрядовості (людини, етнофора), його внутрішнього духовного світу, засад і настанов його світобачення і світосприйняття.

Ключові слова: народна обрядовість, знак, символ, образ, “текст”, семіотика, інформація, пізнання, розуміння.

обрядовість народний українець знаковий

Соціальний досвід попередніх поколінь не може передаватись генетичною спадковістю. В обрядовості виявляє себе соціальна спадковість українців, їхня пам'ять. Опредметнюючись у знакових системах народної обрядовості, соціально-культурний досвід попередніх поколінь розпредмечується і сприймається новими поколіннями. Інформаційно-пізнавальна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду від попередніх поколінь до нових, що знімає необхідність окремому індивідові особисто випробувати усе на власному досвіді. Інформація, відображена у знаковій системі народної обрядовості, об'єктивує думки та уявлення індивіда. Це означає, що вони ніби відділяються від нього, набувають самостійного, позаособистого існування. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої стає не один даний індивід, а українська культура в цілому.

Духовна культура - це передусім культура семіотична, що становить цілісність, сукупність певних знакових способів вербальної і невербальної комунікації, спрямованих на об'єктивацію культури певного етносу, наштовхує на думку про можливість дослідження обрядових знаків у тісному зв'язку з їхньою формою та змістом. При цьому суттєвим виявляється саме змістовий, семантичний бік знака в обряді, оскільки через закладену в його сигніфікаті, ономасіологічному комплексі вихідну ідею можна вийти як на загальну семантичну організацію обряду, так і його різнопланові зв'язки.

Кожен продукт культурної діяльності, згідно з семіотичним підходом, розглядається як текст, породжений однією чи декількома системами: 1) мова; 2) вербальні або невербальні. Розуміння цих кодів відбувається в тій мірі, в якій людина засвоїла або не засвоїла ці коди (через освіту, виховання). Передача норм і цінностей культури, засвоєння її культурних кодів відбувається згідно з інформаційно-семіотичною концепцією культури. З інформаційно-семіотичної точки зору, світ народної обрядовості постає як світ знаків-символів та смислів. Символ являє собою знак, який виконує комунікативну функцію між суб'єктами соціальних відносин. Тому кожне культурне явище є носієм особливого смислу, що зберігається у вигляді знаків, які утворюють свого роду “матеріальну оболонку” смислу.

Метою нашого дослідження є розкриття змісту народної обрядовості українців, в символіко-знакових системах якого відображена інформація про світ- буття і місце людини в ньому.

У межах нашого дослідження форму і зміст народної обрядовості, обрядодійство, зреалізоване мовою природною, вербальною (словесний супровід обряду, обрядова усна народна творчість) і мовою штучною (жести, рухи, дії тощо) вважаємо текстом, розуміння якого вимагає розуміння суб'єкту народної обрядовості (людини, етнофора), перш за все, його внутрішнього духовного світу, засад і настанов його світобачення і світосприйняття. Таким методом інтерпретації тексту і смислів у ньому можемо виявити гносеологічну природу народної обрядовості українців.

В. Дільтей тлумачить розуміння як занурення суб'єкта у духовний світ тексту (у нашому дослідженні це текст народної обрядовості українців), яке нерозривно пов'язане з реконструкцією культурного контексту його творіння. Філософ, який розглядає проблему пізнання на основі світогляду та переживань суб'єкта, зазначає, що “будь-яка наука починається з досвіду, а всякий досвід спочатку пов'язаний зі станом нашої свідомості, в середині якого він знаходить місце, і обумовлений цілісністю нашої природи <...> реальністю, як вона є, ми володіємо, навпаки, тільки у даних внутрішнього досвіду і у фактах свідомості” [3, с. 709].

Досліджуючи світоглядні засади традиційної культури, ряд науковців (А. Бичко, О. Знойко, В. Іванов, Г. Лозко, Ю. Лотман, М. Попович, Б. Рибаков, В. Топоров, ін.) відзначають, що мислення людини з традиційним світоглядом характеризується глобальним космізмом. А тому для носіїв традиції серед предметів оточуючого світу найвищий статус мають ті, що сакральні. А сакральні ті, які “космологічні” і мають певне відношення до ідеї світотворення, котра повинна відтворюватися у щорічній обрядовій практиці людини, тобто відтворюють універсальну модель Всесвіту за принципом космічної впорядкованості, що на всіх рівнях відтворювала перетворення Хаосу в Космос. Таким чином, тут присутня ідея завершеності, що стає основою встановлення гармонії між людьми та людиною і природою, відновлення гомеостазу людини і світу.

Визначаючи космоцентризм як принцип українського світогляду, слід зазначити, що космос як світ порядку протиставлявся хаосу - світові безпорядку. Фактично це зіставлення відповідає опозиції “свій світ - чужий світ”, “світ культури - світ ворожої і неосвоєної природи”. Слово “порядок” етимологічно походить від “ряд”. Уявлення про порядок у світогляді українців охоплює і фізичні його прояви в кількості і якості (ступінь, міра), як просторовий і числовий порядок, і соціальний порядок, зокрема обмін (звичайно еквівалентний). “Ряд” як обмін був передусім товарообміном, світською справою. Але не менш, якщо не більш, давнім видом обміну є ритуальний обмін - “ряд”. Таким “рядом”, зокрема, був обмін пригощенням (спільна їжа) і шлюб. Коли свати приходили до дому нареченої з хлібом і в знак згоди наречена приймала хліб, це, звичайно, не означало, що еквівалентом обміну, вартістю нареченої був хліб. Суттю, соціальною субстанцією “обмінюваних об'єктів”, еквівалентом обміну був “ряд”, договір між родами і сім'ями, соціальний союз, який створювався за допомогою символічного обміну “речами”, певна форма суспільного порядку. Такий же характер мала спільна трапеза. Концепт “мир” втілював уявлення про ті соціальні зв'язки, що їх підтримувала людина в своєму “мирі” - общині, і за образом і подобою цього соціального світу-миру мислився Космос як Світопорядок, що асоціювався зі світлом на противагу темряві, “своїм” світом на противагу “чужому”.

Протилежності “порядок - хаос”, “своє - чуже” осмислюються у відповідній символіці і вимагають певних символічних дій. Такими символами є “світло - темрява”, “верх - низ”, “чоловіче - жіноче”, “праве - ліве”. Щодо символічного значення жіночого начала слід зауважити, що воно не означає негативного ставлення до жінки в ролі символу життя, тепла, родючості. “Чужий світ”, перетворюваний таким способом на “свій”, був родом дружини, нареченої, матері. Важливою символічною дією, що означала магічне “освоєння” і упорядкування світу, була жертва (солярної семантики), зокрема людська. Криваві жертви - курки, худоба, кінь - були звичними у слов'ян; є відомості і про людські жертви. Особливо цікавий з даної точки зору звичай “будівельної жертви”, що освячувала закладення будинку. Як “будівельна жертва” у слов'ян зафіксовані кінь, півень або курка. Численні етнографічні, археологічні дослідження (Д. Зеленін, Вяч. Іванов, М. Сумцов, М. Чмихов, Ю. Шилов) засвідчують, що спочатку “будівельна жертва” була людською, поступово вона замінювалась дедалі менш ритуально цінними жертвами аж до півня, курки (тут варто згадати криваву жертву живим щиглем, замурованим у фундамент будинку в обряді його закладин, описану І. Франком у повісті “Борислав сміється”). Взагалі кажучи, жертва сприймається жертвувальниками як торговельна угода з богом. Однак попри меркантильність таких стосунків жертва - не простий, а сакральний обмін. Поховання в архаїчних культурах також розглядалося, з одного боку, як будинок (“домовина”), а з іншого - як символічна іпостась Космосу.

Важливу роль у похованні індоєвропейських народів відігравали символи круга і квадрата. Величезний етнографічний матеріал показує, що у слов'ян захист від зовнішньої стихії мислився у символі круга, яким обводили себе і житло так, як Хома Брут обводив себе при похоронній відправі відьми в Гоголевому “Вії”. Окреслений сакральним кругом сакральний простір - інший простір, ніж той, який “поза”, “ззовні”. У зв'язку з магічним значенням круга аналогічна роль приписувалася поясові, перев'язі, ланцюгові, перстневі, вінкові тощо. Семантика замикання, закривання в усіх видах магічного кола очевидна. Цікавий зв'язок ідеї оточеного, освоєного простору з ідеєю єдності, цілісності.

Використання символів у повсякденному житті, їхнє шанування і ставлення до них з благоговінням і повагою - це, по суті, сакралізація життєдіяльності - це вміння проникнути в суть символів, осягнути символічне пізнання реальності, розвинути витончене світосприйняття, що необхідно розглядати як вишукане унікальне мистецтво, в основі якого лежить священне ставлення до дійсності, що формує в людині особливі якості в процесі пізнання навколишнього світу [8, с. 66]. Тому розуміння культури передбачає здатність не лише чуттєво сприймати зовнішню сторону предмета, а й розшифровувати його внутрішню сутність, соціальну значущу інформацію, виражену відповідними знаками.

Особливо важливе значення мали символи у дописемну давнину. Їх творцями зазвичай були жерці- мудреці, що втілювали досвід, знання, головні ідеї про Всесвіт у закодованій формі. Ці знання мали сакральний характер, а тлумачення сутності символів відкривало дорогу до пізнання всезагальних законів світобудови. Із впровадженням християнства розуміння суті сакральних символів етнічної культури вважається втраченим. Тепер вони переважно існують у народному декорі як орнаментальна спадщина і розглядаються сучасниками лише як культурне явище.

Порівняльно-аналітичні дослідження суті універсальних символів забезпечують етнологічний доказ того, що як прадавніми є ці символи, так і прадавніми є часові корені етногенетичного розвитку нашого народу, оскільки етнопредки своїм інтелектом витворили їх зображення, вкладаючи у ці мисленнєві форми своє пізнання Божественних законів Всесвіту, і завдяки віруванням та безперервності традиції, що забезпечується безперервністю проживання автохтонів- українців, донесли ці священні знаки до наших днів. Тепер вони існують в ужитковому та сакральному мистецтві, як духовні та матеріальні цінності української культури.

Народна обрядовість є однією із знакових систем української культури, у якій носіями смислу виступають “оброблені” (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища тощо. В сучасній науковій традиції обрядовість, в аспекті символічної діяльності людини, розглядається як специфічна ієрархізована система різних кодів: предметного, акціонального, образотворчого, вербального тощо, що використовує формальні та матеріальні засоби для кодування (розкодування) переважно одного і того ж змісту, який відображає в цілому картину світу. В такій системі, сформованій світоглядом того чи іншого суспільства в ціннісному аспекті можна досліджувати будь-які її елементи: людину з її світоглядом, думками і діями, створені нею предмети, розглядати їх міфологічну семантику тощо.

Народній обрядовості українців як знанню про світбуття властива логічна внутрішня структура, що виявляє себе в єдності форми і змісту, підпорядкуванні усіх елементів загальній ідеї (Космосу, порядку, гармонії) та утвердження її у виборі засобів “мови” обрядодійства (дія, слово, рух, жест тощо) та символіці тих знаків, які означені одиницями цієї “мови”: дії, предмети-атрибути, рухи, жести тощо. У процесі символічного обрядодійства його суб'єкти отримують (утверджують, передають) глибоке і конкретне знання про об'єкт.

У символічній формі обрядовість виступає своєрідним засобом передачі і утвердження соціальних ідей та духовних цінностей, викликаючи при цьому певні почуття у людей. Обряд народжується лише тоді, коли колективна дія набуває статусу символічної. Знак - предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі. Знаки постають своєрідними “матеріальними оболонками” людських думок, почуттів, бажань. Для того, щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці.

Зміст обрядових символів визначає в кінцевому результаті соціальну спрямованість обрядових дій. Тому соціальний зміст обрядових дій визначається значенням символів. Символи - це специфічна форма матеріалізації чітко визначених ідей і уявлень. Роль символів в обряді можуть виконувати дії, жести, предмети, мелодії, колір тощо. Символом в обрядовості бувають і слова, які лаконічно з' ясовують зміст обрядової дії, а також доповнюють і підсилюють її символічну природу. Слова несуть світоглядний смисл, який, як правило, зрозумілий кожному учаснику обряду.

Однак, символи в науці чи в мистецтві не перетворюють природу і весь об' єктивний світ на прості суб'єктивні символи. Будь-який символ, по- перше, є живе відображення дійсності, по-друге, він підлягає тій чи іншій аналітичній обробці, і, по-третє, він стає впливовим засобом перетворення дійсності. Аналітизм у символі поєднаний з синтетизмом, без якого взагалі неможливо усвідомлювати символ як функцію дійсності [4, с. 14-15].

У процесі пізнання себе і світу навколо себе відбувається злиття суб'єкта обрядовості з об'єктом пізнання. Семіотичне поле тексту обряду трансформується в знаки і символи народної обрядовості лише посередництвом переживання суб'єктом феноменів буття. Код для розуміння цих знаків і символів встановлюємо на основі закономірності зв'язку життя (буття, світу) і людини. Знаками-символами народної обрядовості українців, якими зафіксовано повідомлення про світ-буття є слова української мови, орнамент, артефакти матеріальної культури, жести, дії. У такий спосіб народна обрядовість українців сама постає як феномен буття і, водночас, специфічний “текст” про інші його феномени, смисл якого виражений знаками, що потребують своєї розшифровки.

Одиницею спеціальної мови цієї знакової системи є знак, образ, символ який потребує в контексті обрядодійства розкодування, розшифрування, тлумачення як код знання про світ-буття.

Знак у системі народної обрядовості є матеріальним предметом (явищем, подією), що в процесі обрядового спілкування та обрядодійства виступає як представник якогось іншого предмета, властивості, відношення й використовується для придбання, зберігання, перетворення, передачі інформації. Сукупність знаків в обрядовості створює її як знакову систему. Сюди належать знаки: рослини, зерно, яйце, вода, вогонь, ворота, поріг, сніп, тварини, хліб, мед, вінок, рушник, свічка, хустка, перстень тощо. Знак виконує в обрядовості пізнавальну функцію, оскільки з ним зіставляється певний зміст, який називається значенням знака. Знак має власний зміст - це фізичні властивості предмета-знака, і невласний - його функціональний зміст, єдність цих змістів і дозволяє предметові функціонувати як знак.

На основі відомої класифікації Ч. Пірса [5], зробимо умовну класифікацію знаків народної обрядовості українців:

знаки іконічні, дія яких заснована на фактичній подібності до означуваного об'єкта, тобто знак копіює об' єкт. У народній обрядовості українців іконічними знаками є: - хліб, вогонь, півень як знак Сонця; - мед як знак результату невтомної праці; - мак - сну, смерті; - яйце - життя; - дерево, рівносторонній хрест, який легко трансформується в коло, квадрат інші

геометричні фігури - єдності простору і часу, поколінь, світів; - поріг, стіни будинку - межу світу “свого” і “чужого” тощо;

індексальні знаки (знаки-прикмети), дія яких заснована на реальній суміжності знака та означуваного об'єкта. Прикладами таких знаків у народній обрядовості українців є: - кольори (зелений - життя, синівську сутність щодо синього - материнського- земного і жовтого - батьківського-небесного; чорний - смуток, смерть, червоний - війну, кров, пристрасть, втрату); - барвінок - вічність; квітка - нев'янучу красу; зерно, яйце - зародок, вічність, безперервність життя тощо;

знаки-символи (умовні, конвенціональні знаки), дія яких заснована на умовному, встановленому “за домовленістю” зв'язку між знаком та означуваним об'єктом. Це ритуал виконання обряду, як усталена послідовність обрядових дій, чаркування, поклін, інші дії, жести тощо.

Образ є знаком, який відтворює об'єкт, дає певну інформацію про нього або його опис, структурно подібний до об'єкту відтворення, але не збігається з ним. Замінюючи предмет, річ, образ поєднується з суб'єктом пізнання завдяки тому, що має той чи інший ступінь подібності до предмета пізнання.

Різновидом багатозначного знака і образу є символ. Символ у народній обрядовості є специфічним засобом освоєння дійсності, формою виразу обрядодійства і передачі духовного змісту культури через певні матеріальні предмети чи спеціально створювані образи та дії, що виступають як знаки цього змісту. Символи народної обрядовості українців розкривають свій образно-алегоричний зміст лише у процесі спілкування обрядодійства, у чому виявляє себе діалогічна форма пізнання у процесі обрядовості.

Система символів у народній обрядовості українців забезпечує людині процес запам'ятовування, обробку та зберігання набутої інформації про світ-буття-життя, передачу отриманого знання на міжпоколінневому рівні. У такий спосіб система знаків-символів у “тексті” народної обрядовості є кодом етнічного світогляду.

Причому кожний знак цього коду у логічній комбінації з іншими знаками-символами несе певне повідомлення, відображає єдність чуттєвого та раціонального, рух мислення від спостереження, відчуття, сприйняття, уявлення через розуміння (кодування-розкодування) до поняття, судження та умовиводу. Ці логічні форми мислення (поняття, судження та умовивід) постають лише в процесі розуміння на основі включення таких форм пізнання, як уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність суб'єкта безпосередньо осягнути істину без передуючого логічного розкладу та доведень.

В обрядодійстві поєднання понять-символів формують у зашифрованому, скритому, латентному висловлюванні, судження про предмети і явища оточуючого світу-буття, їхні зв'язки і відношення. Прикладом латентного загальностверджувального простого судження в обрядовості українців є “текст” обряду сватання, в якому старости (посли від нареченого) приходять в хату до дівчини і просять батьків видати дочку заміж. Якщо дівчина згодна вийти заміж за того парубка, якого розхвалюють старости, вона мусить колупати піч. Цей обряд українців описаний і відтворений у багатьох дослідників весільної обрядовості (Є. Кагаров, О. Курочкін, Г. Каліновський, М. Сумцов, П. Чубинський, ін.), в екранізації української літературної класики тощо. Піч є символом материнського начала, непорушності рідної сім'ї [2, с. 374]. Тобто обрядодійство “колупання печі” у обряді сватання є символічним в своїй основі: руйнування усталених сімейних зв'язків, готовність “вийти” з материнської опіки, з сім'ї і створити нову сім'ю. Це обрядодійство вважаємо тотожним судженню “дівчина згідна вийти заміж”. Інші приклади таких закодованих суджень виявляємо в інших моментах весільного обрядодійства, а також у будівельному, поховальному, календарному (різдвяному, клечальному) обряді.

Йдеться про символіку дерева (“Світове дерево”, “дерево життя”, “ялинка”, “гільце”, “вільце”, “галузка”, “різка” тощо) та його частин (квітка, гілка, листок) як єдності Роду, прилучення, встановлення порядку і гармонії. Присутність будь-якого елемента Дерева в обрядодійстві (чіпляння на лацкан одягу букетика весільним гостям, встановлення гільця на щойно зведених кроквах новобудови, на весільному короваї, маїння житла зеленими гілками, прикрашання ялинки тощо) містить судження “Порядок (єдність, гармонія, прилучення) є встановленим”.

У куті (традиційній різдвяній обрядовій страві) як в узагальненому “судженні” закодовано відповідь на питання про смисл людського життя, тобто “проблему значення людської присутності у світі з огляду на її кінцевість” [7, с. 188]. Перше судження: життя є безперервним, вічним (зерно як символ вічного безперервного життя, в кожній зернині злиття часів і поколінь, минулого, теперішнього і майбутнього, живих, мертвих і ненароджених), друге - праця супроводжує життя, а результати праці дають насолоду, приносять користь собі та іншим (мед як символ результатів неустанної праці, задоволення від неї, насолоди), третє - смерть супроводжує життя (мак як символ сну, що асоціювався в уявленнях народу зі смертю). Отже, висновок: живи, шануй померлих предків і отримане від них у спадок, народи собі подібних, працюй безнастанно і з задоволенням (у Г. Сковороди “сродна праця”), щоб забезпечити себе і дітей, щоб мати що передати їм у спадок, і помри легко і спокійно, ніби засни навіки.

Таким чином, система знаків-символів у “тексті” народної обрядовості є кодом етнічного світогляду. В процесі розкодування знаків, символів приходить розуміння на основі включення таких форм пізнання, як уява, фантазія, емоції, інтуїція. Тут народна обрядовість постає як народна синкретична творчість (усна, театрально-ігрова, хореографічна, музична, декоративно-прикладна), у якій суб'єкт пізнання зливається з об'єктом (світом-буттям). Отже, обрядодійство постає як саме буття, в якому розкривається пізнання у формі і змісті, знаках обрядовості непізнаного (яким постає світ для кожного нового покоління українців) - окремих його об'єктів, частин цілого (календарні цикли, дати року, періоди людського життя, віхи у житті сім'ї, смерть тощо), і пізнання вже пізнаного - яким постає знаково- символічна мова обрядовості, її код, шифр, без знання і розуміння якого неможливо пізнати зміст обрядовості.

Список використаних джерел

Босий О. Священне ремесло Мокоші: Традиційні символи і магічні ритуали українців / Олександр Босий. - Київ, 2004. - 219 с.

Войтович В. Українська міфологія. - К.: Либідь, 2002. - 664 с.

Дильтей В. Собрание сочинений: В шести томах. - Т. I. / В. Дильтей. - М.: Дом интеллектуальной книги, 2000. - 770 с.

Лосев А. Ф. Проблема символа и реалистическое искусство / А. Ф. Лосев. - [2-е изд., испр.]. - М.: Искусство, 1995. - 320 с.

Пирс Ч. С. Логические основания теории знаков / Пирс Ч. С.; [пер. с англ. В. В. Кирющенко, М. В. Колопотина, послесл. В. Ю. Сухачева]. - СПб.: Лаборатория Метафизических Исследований философского факультета СПбГУ; Алетейя, 2000. - 352 с. - (Серия “Метафизические исследования. Приложение к альманаху”).

Тищенко О. До проблеми міжобрядового стереотипу у слов'янських мовах / Олег Тищенко // Проблеми слов'янознавства. - 2000. - Вип.51. - С.149-158.

Філософський словник. Людина і світ / Хамітов Н., Крилова С. - К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2007. - 264 с.

Шевчук Л. Ресакралізація символів людини як фактор соціально-економічного зростання / Любов Шевчук // Соціогуманітарні проблеми людини. - 2008. - №3. - С.65-71.

Размещено на Allbest.ru