Економічне становище України в 1941–1944 pp.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічне становище України в 1941-1944 pp.

господарство війна економіка

У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Почалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. заводів, понад 4 млн. осіб, відповідно з Києва - 197 підприємств і 300 тис. чоловік. Крім цього, з України евакуйовано 30212 тракторів, більше ніж 6 млн. голів-худоби, 1,6 млн. т. шкір, хутра тощо. Майже все обладнання з українських електростанцій було вивезено і встановлено на нових станціях.

Перед німецьким вторгненням зерно та інші види продовольства форсованими темпами вивозились на державні заготівельні пункти. Що неможливо було вивезти - спалювали, з наказу сталінського керівництва в Україні застосовувалась тактика «спаленої землі». У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкт Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря моста, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишилося на окупованій німцями території.

Фашистський режим, який встановився на українських землях, поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її народ. Гітлер планував переселення в Україну в найближчі двадцять років 20 млн. німців. Це була частина його стратегічного плану завоювання для арійської раси «життєвого простору» на Сході. Українці, як й інші слов'яни, трактувалися як недолюди (Untermenschen); їхнє історичне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще використати місцевий людський потенціал для побудови тисячолітнього Рейху. Воно мало розв'язуватися трояко: одна частина місцевого населення підлягала винищенню, інша - зведенню до статусу рабів, решта - виселенню до Азії.

Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. За словами історика Я. Грицака, існують свідчення, що в листопаді 1941 р. на конференції у Східній Пруссії за участю Гітлера та інших високопоставлених нацистських чиновників було прийнято таємне рішення про створення штучного голоду в Україні. Вже в грудні 1941 р. німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення числа «надлишкових споживачів» - «євреїв і населення українських міст, таких як Київ», для яких навіть не встановлювалася норма раціонованого пайка. В інших українських містах передбачалося різко скоротити ці норми. Щоб перешкодити перевезенню продуктів харчування до міст, на дорогах встановлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продовольством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продовольства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. З літа 1942 р. запроваджувався обов'язковий дворічний термін праці для всіх молодих людей віком 18-20 років. Хати тих, хто не з'являвся на виїзд до Німеччини, спалювалися.

Під час війни німці з властивою їм педантичністю і скрупульозністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м'ясо, олію, масло, цукор і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися непошкодженими, німецька адміністрація оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюваний фашистами економічний визиск де в чому нагадував господарювання комуністів, зокрема було збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики «спаленої землі», тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд, крб., з яких 255 млрд. - Росії). Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом останніх п'ятнадцяти довоєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1 2 трлн крб. - 40% національного багатства.

На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (близько 250 сіл зазнали долі Хатині), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишилися без даху над головою.

Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн. чол. (військові - 2,5 млн., цивільні - 5,5 млн.), тоді як у Німеччини і Росії ці показники виявилися значно меншими - 6,5 та близько 6 млн. осіб. Загальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн. чол.

Труднощі післявоєнної відбудови

Відбудова зруйнованого війною господарства відбувалася у надзвичайно складних умовах. За роки війни змінилася структура економіки. З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету.

Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною господарства. Щоправда, відбудова промисловості здійснювалася однобоко. Як і раніше, випереджуючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставала харчова та легка промисловість. Вже на кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7%. У 1945 р. Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей. Було відбудовано Дніпрогес, заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава-Київ. На кінець 1950 р. більше ніж до війни видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селянство, як і раніше, було найбільш ущемленою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони в основному за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. У більшості колгоспники не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946-1947 pp., який охопив мільйони жителів. України. За найскромнішими підрахунками, близько 800 тис. із них загинуло. Мільйони голодуючих, рятуючись від біди, ринули у західні області України. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак У 1946-1947 pp., як і в 1921-1923 та 1932-1933 pp. добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення і партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. становив 1,7 млн. т. що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т зерна). При цьому поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит.

Від голодної смерті багатьох східних українців врятувала допомога селян західноукраїнських областей. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.

До ЦК КП(б) У надходило багато листів з проханням надати допомогу, продовольчу позику. Відмічалися випадки людоїдства. «Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, - зазначав М. Хрущов у мемуарах, тоді перший секретар ЦК КП(б) У, - що він їздив до одного з колгоспів перевіряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала у цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: «Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: «Манечку ми вже з'їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримаємось ще трішечки. Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!»

Такий стан речей підштовхнув М. Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, який містив би об'єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. М. Хрущов просив впровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечення сільського населення продуктами харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союзний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. У відповідь Сталін назвав М. Хрущова «підозрілим елементом», але все ж дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн крб для організації безплатного харчування населення. Хоча ця «допомога» була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей

Після голоду 1946-1947 pp. розпочалося повільне піднесення сільського господарства. Проте підхід до розв'язання аграрних проблем залишався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 р. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів.

У 1947 р. перший секретар ЦК КПУ М. Хрущов розпочав в Україні гучний проект, який передбачав об'єднання колгоспів у так звані «агроміста», що теоретично мапи сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Однак остання обставина викликала велике невдоволення серед населення, і і уряд змушений був відмовитися від проекту агроміст.

У цілому до початку 50-х років сільське господарство залишалося збитковим. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства становила лише 84% довоєнного рівня.

У грудні 1947 р. з метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) було здійснено грошову реформу, яка ще більше погіршила становище простого населення. її проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 10:1. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3000 до 10 000 крб. - з розрахунку 3:2, а понад 10 000 - зменшувалися наполовину. Облігації державних позик обмінювалися на облігації конверсійної двопроцентної позики 1948 р. у співвідношенні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмінювались як 5:4, тобто вилучалось 20% їхніх грошових нагромаджень. Оскільки ці заходи призвели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 р. було підвищено оптові ціни на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень. 31 березня 1950 р. підвищено курс карбованця щодо іноземних валют, переведено його на власну золоту базу. Отже, радянський уряд боровся з інфляцією фактично за рахунок добробуту народу.

Значні зміни у перші повоєнні роки сталися в західних областях України. Тут розпочалися форсована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація. Враховуючи, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за 5-10 років ці землі згідно з партійними постановами мали зрівнятися у промисловому відношенні зі східними областями УРСР.

В більших містах краю почали будувати заводи-гіганти: найбільший у Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний), Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях.

Крім цього, в західних областях розширювалися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське та інші родовища). У повоєнні роки відкриті перші пласти у Львівсько - Волинському кам'яновугільному басейні.

У цілому в 1950 р. промислове виробництво становило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 р. Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їхня кількість була у 6,8 рази більшою ніж у 1940 р. Успіхи у розвитку промисловості свідчили про завершення процесу індустріалізації західних областей України. Доцільно вказати й на суттєві недоліки у її проведенні.

Індустріалізація здійснювалась бездумно, без врахування економічної доцільності, наявності сировини. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і т. зв. країн народної демократії. Не бралися до уваги проблеми охорони навколишнього середовища, хімічні заводи будувалися в курортній зоні тощо.

У 1948-1949 pp. сталінський режим здійснив колективізацію сільського господарства. її проводили тим самим методом, що й у 30-х роках в УРСР: посилення податкового тиску на заможних селян, примус, депортація непокірних до Сибіру, Середньої Азії. На початку 1950 р. було колективізовано 96% селянських господарств і усуспільнено 99,4% орної землі. Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняли потреб населення у предметах споживання. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба ставало проблемою. Характерною рисою повоєнної відбудови було й те, що економічний розвиток здійснювався переважно на екстенсивній основі. Понад 70% робітників промислових підприємств України досягали норм виробітку переважно ручною працею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соціального прогресу. Відомо, що США пропонували включити СРСР, у т. ч. й Україну, в план Маршалла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.

Господарський розвиток України в 1950-1980-ті роки

Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи і спроб її модернізації

У 50-х - першій половині 60-х років основні напрямки економічної політики в Україні залишалися практично незмінними. Однак після смерті Сталіна було зроблено спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, не зачіпаючи при цьому основ тоталітарного суспільства.

Значну увагу було приділено реорганізації управління промисловістю. На думку М. Хрущова, першого секретаря ЦК КПРС і головного реформатора, надцентралізовані галузеві міністерства (у 1950 р. існувало ЗО всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство) були неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Зокрема, надмірна централізація управління породжувала ситуацію, коли виробництво меблів у 1950-х роках в Україні контролювало 35, а взуття - 11 міністерств. Це вело до справжнього хаосу: так, підприємства Івано-Франківської області, однієї з найбільших постачальників лісових матеріалів у республіці, одержували ліс не з околиці, а аж з північно-східних регіонів СРСР (Карельської АРСР та Архангельської області). Закарпатська тютюнова фабрика одержувала пакувальну фанеру з м. Пінська Білорусії, а Ужгородський фанерно-меблевий комбінат, розташований поруч, не знав куди збувати фанеру.

Щоб зменшити витратність централізованого виробництва, уже з 1953 р. почалося скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилась аж до 24% Решту 76% контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. Хрущов замість старої міністерсько-вертикальної системи ввів нову територіально-горизонтальну систему управління, засновану на радах народного господарства (раднаргоспи). Новоутворені органи здійснювали управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах і перебрали владу над підприємствами, що раніше належали союзним і змішаним міністерствам. При цьому Держплан зберігався. Він продовжував здійснювати загальне керівництво, планування та координацію у всесоюзному масштабі. Реформі не підлягали військова промисловість і енергетика. Уряд вважав, що реформа допоможе раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз'єднаність і відомчі бар'єри. Кінцевим результатом мало стати ефективніше управління економікою і швидке господарське зростання.

І дійсно, організація раднаргоспів мала певний ефект. Внаслідок ліквідації окремих міністерств значно скоротився адміністративно - управлінський апарат. Було закрито сотні дрібних підприємств, які дублювали одне одного. Вивільнені виробничі площі задіяні для виготовлення нових видів продукції. Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств. Зменшилася кількість зустрічних перевезень вантажів.

На території України було створено 11 раднаргоспів. Майже вся промисловість (90% підприємств) була підпорядкована Раді Міністрів УРСР, внаслідок чого зросла самостійність українських органів управління у прийнятті багатьох рішень. Тисячі заводів, позбувшись опіки центру, запрацювали на повну потужність. Почалося виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Внутрішній ринок заповнювався телевізорами, радіоприймачами, пральними машинами, пиловсмоктувачами, холодильниками, швейними машинами, велосипедами та іншими товарами, яких раніше не вистачало. Темпи приросту промислової продукції у 50 - першій половині 60-х років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 pp. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості.

Проте кардинальних змін у розвитку економік не відбулося. Реформи М. Хрущова носили половинчастий характер. Ні він, ні тим більше його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно - адміністративної системи, скасування централізації. Партійно-державне керівництво вважало, що стабільні темпи економічного зростання цілком можна забезпечити за допомогою існуючого господарського механізму, не усвідомлюючи, що його резерви вичерпалися. Підприємства замість опік міністерств і відомств опинилися під пресом раднаргоспів. По-старому Москва ставила виробничі завдання, встановлювала ціни на основні види товарів, забирала значні суми прибутків. І найголовніше - Держбанк СРСР, який регулював господарську діяльність підприємств, не став ближче до України

Чи не найбільшою помилкою М. Хрущова, за словами Я. Грицака, було фатальне нерозуміння ним того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Поставивши у 1957 р. перед країною завдання за 20 років догнати і перегнати США за всіма показниками суспільного виробництва, він старанно вираховував, скільки тон заліза має виробити Радянський Союз на душу населення, щоб реалізувати задумане. Парадокс ситуації полягав у тому, що, збираючись конкурувати із західним світом, М. Хрущов та його однодумці не усвідомлювали, що рухаються у зовсім інший бік. Тим часом як промислово розвинуті країни, в т. ч. і США, розвивали ресурсозберігаючі технології, Радянський Союз «переганяв» їх за видобутком сировини.

Поряд з експериментами у промисловості М. Хрущов намагався реформувати сільське господарство, яке перебувало у хронічній кризі. На вересневому пленумі ЦК КПРС у 1953 р. він добився для колгоспів підвищення у 2-5 разів закупівельних цін на м'ясо, молоко, масло, зерно; списання боргів; зменшення обсягів обов'язкових поставок державі сільськогосподарської продукції; зниження податків. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське господарство, підвищили прибутки колгоспників.

Через рік, бажаючи покінчити з постійною нестачею продуктів харчування, М. Хрущов запропонував програму освоєння цілинних земель у Казахстані та Західному Сибіру. Були розорані величезні площі, що дорівнюють території сучасної Німеччини. Україна змушена була направити туди близько 100 тис. молодих людей, чимало з яких і донині живуть у Казахстані, значні фінансові й матеріальні ресурси, що призвело до зменшення посівних площ у самій республіці. Освоєння цілинних та перелогових земель дало змогу на деякий час забезпечити населення СРСР хлібом та хлібобулочними виробами, але не вирішило проблем хронічного відставання сільського господарства.

Наступним кроком М. Хрущова стала т. зв. «кукурудзяно-горохова епопея». Спостерігаючи за успіхами тваринництва, аграрного сектору економіки в США, він вирішив запровадити окремі досягнення американських фермерів у СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що мало підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпечити потреби споживачів у молоці, м'ясі, маслі тощо. В цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідповідальності й загальної безгосподарності було повністю дискредитовано. Кукурудзу почали сіяти на пшеничних полях. її сіяли навіть в Архангельській області. Тому посіявши в 1962 р. кукурудзу на 37 млн. га, радянські аграрники змогли зібрати її лише з 7 млн. га. Внаслідок цього у крамницях пшеничний хліб був замінений на кукурудзяний, а горохова та кукурудзяна епопея стала темою для багатьох анекдотів. Погано підготовлене експериментаторство звело майже нанівець попередні досягнення в галузі сільського господарства, спричинило поглиблення його кризового стану. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - на 3%. У 1962 р. СРСР вперше змушений був закупити зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його імпорту до кінця свого існування.

У суто комуністичному дусі вирішував М. Хрущов проблему забезпечення населення продуктами, зокрема молоком, м'ясом та виробами з них. Як провідний марксист-ленінець, будучи безкомпромісним ворогом приватної чи особистої власності, він орієнтував тваринництво тільки на суспільний сектор. Словом, повний достаток м'яса і молока мапи забезпечити тільки колгоспи і радгоспи. Індивідуальне, присадибне господарство планували різко скоротити і незабаром повністю ліквідувати. Видавали абсурдні закони, що забороняли тримати на селі в приватному господарстві більше однієї корови. В Україні це рішення було втілене в життя, що призвело до масового зменшення поголів'я худоби, свиней. Замість повного достатку неймовірно підвищилися ціни на м'ясо, сало, інші продукти сільського господарства.

У цілому негативні наслідки мала й ліквідація М. Хрущовим МТС та передача їхньої техніки колгоспам. Великої шкоди господарству України було завдано створенням «рукотворних морів» - Канівського і Київського водосховищ, які «поховали» сотні тисяч гектарів родючих земель, зіпсували водний басейн Дніпра.

У 1964 р. до влади в СРСР прийшло нове партійно-державне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим. Прагнучи задекларувати свою нібито реформаторську сутність, воно розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.

«Косигінська реформа» повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники для підприємств, створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; перерозподілити долю національного прибутку на користь аграрного сектору.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких реформ. Наступили «золоті роки стабільності».

Причини невдачі економічних реформ 50-60-х років лежать в основі тоталітарно керованої економіки, якою й була економіка радянська. Економічне реформування не могло принести успіху без політичних змін, демократизації і без реального суверенітету республік.

Причини і форми застійних явищ в економічному житті 70-х - першій половині 80-х років

До середини 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний для 50-60-х років динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», стала заручницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. Її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки - видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів - швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість Їхньої продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації даної програми була залучена й Україна, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії.

Негативно позначилася на Україні також економічна політика центру, орієнтована на т. зв. валові показники виробленої продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості (у 1986 р. у загальному обсязі промислової продукції вищої категорії якості досягай лише 15,9% виробів). Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території Радянського Союзу, було побудовано близько 40% атомних енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювала не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси. У сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60%. На військову промисловість працювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки обумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50 -60% і більше.

Протягом 70-х років в Україні, скутій ланцюгами командно - адміністративної системи, відбувалося уповільнення економічного розвитку, яке перетворилося на якісний занепад на початку 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, яких вже не вистачало, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо, розвиток промисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів, наслідком чого повинні були стати сировинна й екологічна кризи. Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача падала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кіпця 60-х до кінця 80- X років у СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості - з 50 до 14%; продуктивність суспільної праці - з 32 до 13%; національний дохід впав у своєму прирості з 45 до 16%. На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинених країнах. Складається враження, що радянська промисловість зводилася до схеми: «Робимо більше машин, щоб добути більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зробити більше машин…». (За даними доктора економічних наук М. Лемешева, 60 - 80% товарів, які вироблялися у 1980-х роках, нікому не були потрібні.) Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування (протягом 70-х років у галузь було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку), результати були мізерними. Нерідко добрі справи тут вироджувалися у свою протилежність. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві (свідченнями цього були сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства, освіти і науки на збирання врожаїв) та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30%.

Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планів у аграрному секторі. Постійно падали середньорічні темпи зростання виробництва (якщо у 1960-1970 pp. вони становили 4,5%, то у 1981-1985 - 3,9%) та приросту сільськогосподарської продукції (з 1,5% у другій половині 70-х років до 0,5% у першій половині 80-х). Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна за кордоном. Якщо в усіх розвинутих країнах виробництво зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизилося з 737 кг на душу населення в 1966 р. до 694 кг у 1985 р. Складалась абсурдна ситуація: капіталовкладення зростали, а віддача від них зменшувалася. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоносіїв - нафти і газу, які забезпечували надходження «нафтодоларів». З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2% до 54,4%. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти - за різними даними, за період з 70-х до середини 80-х років вони склали від 135 до 200 млрд. дол. США. Однак «нафтодолари» використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація індустріально розвинутих країн на енергозберігаючі технології на початку 80-х років призвела до зниження попиту на нафту, що значно зменшило валютні надходження в СРСР.

Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо наприкінці 60-х - на початку 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне зростання середньої заробітної плати, яке у 1970-1979 pp. становило 30%. Але підвищення номінальної заробітної плати зовсім не означало зростання реальної, оскільки не було підкріплене збільшенням маси пропонованих товарів і послуг. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження заощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкінці 70-х років становили 32 млрд. крб. Неможливість реалізації доходів через хронічні дефіцити на споживацькому ринку вела до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку «тіньової економіки» (з 60-х до кінця 80-х років «тіньовий» сектор економіки СРСР зріс у ЗО разів і становив більш, як 20% від національного доходу), формування мафіозних угруповань.

Отже, криза, що охопила економіку України, була результатом т. зв. «соціалістичних методів господарювання». Економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити заінтересованості людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкінці 70-х - на початку 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про це, серед іншого, свідчила активізація робітничого руху. Лише за один 1981 р. в одному тільки Києві відбулося б страйків, а в розташованому поруч Прип'яті дійшло до заворушень на грунті нестачі продуктів харчування. Промовистим у цьому зв'язку є той факт, що у близькому для Брежнєва Дніпропетровську на будинку обкому партії 29 лютого 1980 р. з'явився транспарант із написом: «Солідаризуємося зі всіма, хто проти вас».

Пошуки шляхів реформування господарської системи в другій половині 80-х років та їхня невдача

На середину 1980-х років всеохоплююча криза вразила всі сфери життя СРСР. Неефективна «соціалістична економіка» хронічно не забезпечувала потреб країни. З кожним роком знижувався життєвий рівень населення. Разючого удару і без того критичному економічному станові завдали падіння цін на нафту і природний газ на міжнародному ринку та радянська агресія в Афганістані. Тривала виснажлива гонка озброєнь. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне п'янство, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Без рішучих зусиль країна була приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змусила М. Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному й духовному житті. Почався період, що ввійшов в історію під назвою «перебудова».

Висунута програма перетворень в економіці передбачала «прискорення соціально-економічного прогресу» країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Але невдовзі стало зрозуміло, що реформування економіки вимагає якісних структурних змін у радянській економічній моделі. Реформатори ж прагнули поєднати ринок із централізованим плануванням. Тому їхні спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємств на основі формули «самостійність», «самофінансування», «самоокупність (було прийнято закон «Про державне підприємство та об'єднання»), активізацію приватної ініціативи (за законами «Про кооперацію», «Про індивідуальну трудову діяльність» тощо) не увінчалися успіхом. Наслідком цього були подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення, утвердження в держсекторі бартерної економіки, а в новому підприємницькому секторі - «економіки казино», коли головним стало не виробництво, а продаж товарів у найкоротші терміни за максимальними цінами з метою отримання максимуму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

До абсурдних спроб поєднати ринок і централізоване планування додалися прожекти керівництва про забезпечення до 2000 р. кожної радянської сім'ї окремою квартирою чи будинком та запровадження в побут населення «здорового способу життя». Перший прожект нічим не був обгрунтований, не мав ні бази, ні умов для реалізації такого широкомасштабного завдання, а тому так і залишився «прекрасною мрією радянських людей». Другий був зведений до подорожчання й обмеження продажу алкогольних напоїв, вирубування виноградників у Криму й на Закарпатті, часткової ліквідації виноробних виробництв. Проте алкоголізм, який являв собою реальну загрозу фізичної, розумової і моральної деградації суспільства, подолати не вдалося, а бюджет однієї лише України втратив 10 млрд. крб. (реальна собіварість літра дешевої горілки становила на початок 80-х років близько 4 копійок, а коштував цей літр понад 8 карбованців.) До того ж значно поширилося самогоноваріння, що призвело до дефіциту цукру, почастішали випадки отруєння неякісним алкоголем та його сурогатами, збільшилося число наркоманів.

Значною перешкодою на шляху реформування економіки України був її структурний дисбаланс. Зокрема питома вага важкої промисловості становила більше 60%. Оборонні галузі поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу. 95% продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена у союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та наступний її перерозподіл поза зв'язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання. Так, 1990 року лише 36,2% витрат державного бюджету України покривалися власними доходами, решта - перерозподілом союзних.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально - економічні проблеми робітництва і, як наслідок, привели до формування масового незалежного робітничого руху. Влітку 1989 р. розпочалися шахтарські страйки, які охопили найважливіші вугледобувні райони СРСР, у т. ч. Донбас та Львівсько-Волинський басейн. Крім економічних, шахтарі висували й деякі політичні вимоги, передусім про заміну місцевої влади. Уряд змушений був піти на поступки, задовольнивши майже всі вимоги страйкарів.

Величезною проблемою для української економіки став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. За розрахунками експертів, сумарний викид радіоактивних матеріалів становив 50 мільйонів кюрі, що рівнозначно наслідкам вибухів 500 атомних бомб, скинутих у 1945 р. на Хіросіму. Катастрофічні екологічні й економічні наслідки Чорнобильської трагедії не піддаються точним оцінкам. Досить сказати, що до початку 1990 р. в Україні було дезактивовано 3,5 млн. га орної землі й 1,5 млн. га лісу, що становило близько 12% території республіки. З господарського обігу вилучено близько 190 тис. га землі. У цілому жертвою радіоактивного зараження стали понад 1000 українських міст і сіл. Десятки тисяч чоловік змушені були змінити місце проживання. Число людей, які загинули від радіоактивного опромінювання та викликаних ним хвороб, не піддається точному оцінюванню. (На початок 2001 р. офіційно померлими від катастрофи на ЧАЕС вважалися 15 тисяч осіб. Більше 70 тисяч стали інвалідами.) Витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської трагедії тільки за період з 1986 по 1989 р. становили більше 10 млрд. дол. США, а непрямі витрати - 25 млрд. дол. Щорічно Україна змушена витрачати 800-900 млн. дол. для вирішення чорнобильських проблем. Сама ж ЧАЕС згідно з міжнародними домовленостями наприкінці 2000 р. припинила своє функціонування.

Аварія на Чорнобильській АЕС стала поштовхом до пробудження українського суспільства, оскільки яскраво висвітлила колоніальне становище України: рішення про замовчування справжніх наслідків катастрофи приймалися саме в Москві. Першим рішучим кроком на шляху до повної національно-державної незалежності було прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. «Декларації про державний суверенітет України». У своїй преамбулі цей документ проголосив «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. По суті, Декларація створила основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.

Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 2 серпня того ж року. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу республіки на її національне багатство і національний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна господарська самостійність і свобода підприємництва; введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; створення національної митниці, захищеність внутрішнього ринку тощо.

Тим часом тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та падіння обсягів промислової продукції. Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4%, а в 1991 - ще на 13%! Дефіцитом окрім промислових товарів стали м'ясо, молочні продукти, вершкове масло. Зростав «чорний ринок», значна частина продукції вивозилася за межі України. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі (у січні 1992 р. вони вже перевищували рівень грудня 1990 р. у 8 разів, їх зростання щонайменше у 1,3 рази перевищувало зростання доходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Оскільки не було проведено належної індексації вкладів, це підвищення фактично знецінило всі нагромадження й залишило переважну частину населення, особливо людей похилого віку, без заощаджень, зароблених роками важкої праці. Знижувалися якість і тривалість життя. Україна ще наприкінці 1980-х років стала єдиною республікою в СРСР, де смертність населення перевищувала народжуваність.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами. У червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над економікою України з боку центральних відомств. Загальносоюзна власність на території України була перетворена у республіканську. Створювалися власна грошово-фінансова система, податкова і митна служби. Однак все це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.

У березні 1991 р. Україною прокотилися багатотисячні шахтарські страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися й політичні: надання Декларації про державний суверенітет України статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності усіх республік СРСР, відставка союзного та республіканського урядів. А вже у червні на всеукраїнському з'їзді страйкових комітетів було висловлено вимоги про вихід України зі складу СРСР, розпуск компартії, перевибори Верховної Ради України тощо.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР. Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості. Стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в суспільстві. Спроби кремлівської верхівки розв'язати проблему силовими засобами зазнали невдачі.

Размещено на Allbest.ru