Орфоепія. Транскрипція і транслітерація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Орфоепія. Транскрипція і транслітерація

Якщо фонетичні процеси в усному народному мовленні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоровлє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щьо, бурак, робиф, ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані орфоепічними нормами.

Орфоепія (від гр. orthos "правильний", epos "мовлення, розповідь") - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (сукупність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм.

Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає індивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наявних варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийнятим традиціям і тенденціям розвитку мови.

Так, за правилами української орфоепії не можна оглушувати дзвінкі приголосні в кінці слів ([сад], [д'ід]), не можна також оглушувати дзвінкі приголосні перед глухими ([рибка], [книжка]). За правилами російської орфоепії в усіх словах, за винятком господи, бухгалтер, ага, гоп, потрібно вимовляти проривний задньоязиковий [г], в кінці слів оглушувати дзвінкі приголосні ([сат], [д'зт]), приголосні перед [е] вимовляти м'яко, крім деяких запозичених слів типу отель, пастельный тощо, закінчення родового відмінка прикметників, порядкових числівників і присвійних займенників -его, -ого вимовляти -еео, -ово. Орфоепічні правила німецької мови вимагають на місці буквосполучення ng у словах типу singen "співати", springen "стрибати" вимовляти носовий [п].

Крім норм вимови окремих звуків, звукосполучень, словоформ, орфоепія встановлює правильне наголошування слів.

Оскільки мова постійно розвивається, то й орфоепічні норми змінюються, через що на кожному синхронному зрізі мови існують старі й нові орфоепічні варіанти: байдуже і байдуже, простий і простий, алфавіт і алфавіт, помилка і помилка, зіставний і зіставний; рос. [жыра] і [жлра], [бл#с] і [блДОс'] тощо.

Розрізняють два стилі орфоепії - повний і неповний. Повний стиль характеризується чіткою вимовою (прикладом може служити мовлення дикторів). Неповний - нечіткою, недбалою вимовою (розмовне побутове мовлення).

Відхилення від літературної (нормативної) вимови спричинене місцевим діалектом (зорйа, бурак, суль "сіль", пишу тощо), впливом контактуючої мови, що особливо виявляється в умовах двомовності ([н'ішка], [рйпка], [ходйф], [харашо], [ч*аі] та ін.); рідною мовою у випадках спілкування іноземною мовою (наприклад, вимова англійського слова demonstration, як [.damons'treijen] чи [,dimAns'treiJen], замість [.deman'streijn].

Орфоепічні норми - важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Прагнення до правильності мовлення, вимогливе ставлення до культури вимови, відчуття мовної норми призводять до того, що неправильна вимова ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурному середовищі.

Для того щоб передати на письмі правильну вимову і зафіксувати реальне звучання мовлення індивіда, використовують фонетичну транскрипцію. орфоепія транскрипція фонетичний звук

Транскрипція (від лат. transcriptio "переписування") - спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови.

Необхідність транскрипції зумовлена тим, що звичайні букви не завжди передають реальне звучання: одні й ті самі звуки передаються різними буквами і, навпаки, за одними й тими самими буквами можуть стояти різні звуки (nop.: я [ja], ляля [л'ал'а], сміється [с'м'Цец/а]; англ. cake [keik], / [ai], ту [mai], that [oaet], нім. statt [/tat], schwer [Jver]). Більшість помилок на письмі, в тому числі в диктантах, якраз і пояснюється тим, що мовці передають реальне звучання, яке не завжди відповідає правилам правопису. Транскрипція - це запис без урахування графіки і правопису.

Основні принципи транскрипції - обов'язкова однозначна відповідність знака і звука: 1) кожен звук повинен мати окремий знак; 2) знаки повинні бути однозначними, тобто позначати тільки даний звук; 3) кожен звук повинен мати тільки одне позначення.

Фонетичну транскрипцію використовують, щоб навчитися чути рідну мову і показати норми літературної вимови; при навчанні іноземної мови, особливо в тих випадках, коли написання не збігається з вимовою, як, наприклад, в англійській мові; для запису слів тих мов, у яких графіка зовсім не передає звучання (ієрогліфічне письмо); для запису безписемної мови і діалектного мовлення.

Для точного транскрибування всіх фонетичних особливостей використовують систему діакритичних знаків (від гр. diakritikos - "розрізнювальний"): довготу звука позначають горизонтальною рискою над буквою або двокрапкою після букви (н, а: ); м'якість - знаком ' (л'), паузу - косою рискою (/); велику паузу в кінці речення- двома косими рисками (//); словесний наголос - малою косою рискою перед наголошеним складом (['wmdou]) або над наголошеним голосним ([в'ікнб]); слабкий (побічний) наголос - малою косою рискою під рядком ([,seli'breij(3)n]) або над буквою в нахилі зліва направо ([вуз'ков'їдомчиі]); нескладотворчий характер голосних - дугою або крапкою під буквою ([краї ]), ([м'іі]); середній звук між [е] і [и] - [є"] ([мекне]), для передачі [й] в українській та російській транскрипціях використовують латинську букву j ([ja]). Якщо дві букви позначають один звук, то над цими буквами ставиться знак ([джм'іл']). Великі букви в транскрипції не використовують. Слід зазначити, що річ не в тому, що в транскрипції інші знаки, ніж у написанні слів, а в тому, що тут абсолютно інший принцип їх використання.

Нині широко використовують транскрипцію, в тому числі й для української мови, на основі латинського алфавіту Міжнародної фонетичної асоціації - Міжнародного фонетичного алфавіту (МФА). В Україні для передачі звучання як літературного, так і діалектного мовлення використовують переважно український алфавіт.

Наводимо зразки фонетичної транскрипції українського, російського та англійського текстів:

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

(В. Симоненко)

[нарбд м'іі Je/ народ м'Ц завжди бЈцеи/ н'іхтб неи пеиреикреслит' м'іі нарбд//]

Белеет парус одинокий В тумане моря голубом.

(М. Лєрмонтов)

[CVA'aJbT парус Ад'инбк'иі ^туман'ь мбр'ь гьлуббм//]

My heart's in the Highlands, My heart is not here.

(R. Burns)

[mai ha:ts in дэ 'haibndz/ mai ha:t iz not hid//]

Крім фонетичної, існує фонематична транскрипція.

Фонематична транскрипція - запис, який передає фонемний склад слів. Фонематичну транскрипцію беруть в косі або ламані дужки: /вода/ або <вода>. Вона не збігається з фонетичною транскрипцією, оскільки не передає вимовлені реальні звуки, а їх інваріанти - фонеми (див. про фонему в наступній темі). Так, наприклад, російські слова году года, годовай у фонетичній транскрипції записуються [гот], [глда], [гьдлвбі], а в фонематичній - <год>, <года>, <годов6і>.

Транслітерація (від лат. trans - "через" і littera - "буква") - по-буквена передача текстів і окремих слів, записаних однією графічною системою, засобами іншої графічної системи.

Ґрунтуючись на певному алфавіті, транслітерація допускає умовне використання букв та введення діакритичних знаків. Так, наприклад, широко використовується транслітерація грецьких термінів латинськими буквами: ориоурафісс - orthographia, (pыпvnriicq -phфnetikи. Часто доводиться передавати іншою графікою прізвища, назви міст тощо: Щербак - Scerbnk, Київ - Kyiv.

Транслітерацію використовують головним чином у міжнародних телеграмах і в бібліотечній справі.

Транслітерацією нерідко називають і практичну транскрипцію іншомовних слів засобами національного алфавіту з урахуванням їх вимови. Наявність різних правил практичної транскрипції зумовлює появу різних варіантів. Англійська буква а, яка позначає звук [ае] передається українськими буквами aie: Stanley [staenll] - Станлі і Стенлі; болгарська буква ь - буквами a і и (Слгнчев Бряг - Сланчев Бряг і Слинчев Бряг); грецька буква ф передається через ф і m (орфографія, але ортопедія, ортодокс тощо). Навіть одні й ті самі слова писали в різний час із ф і m: Афіни й Атени, кафедра й катедра.

Вимога практичної транскрипції - якомога точніше передати звучання і зберегти морфемну будову слова та графічні особливості. Усе це не завжди легко врахувати. Вибирають один із варіантів. Деякі з варіантів ближчі до побуквеного написання в мові-оригіналі, тобто зближуються з транслітерацією, а деякі наближаються до звучання слів, тобто зближуються з практичною транскрипцією. Наприклад, прізвище американського піаніста Van Kllburn передають то як Ван Кліберн, що ближче до транслітерації, то як Вен Кляйберн, що ближче до практичної транскрипції. Подібне ж маємо в передачі українською мовою прізвищ: Sweety Jones, Lyons, які мають варіанти Світі Суіт, Джонс, Джонз і Джоунз, Лайонсі Лайонз, Останнім часом помітна тенденція передавати іншомовні власні назви ближче до їх звучання.

У практичній транскрипції допускаються порушення правил правопису. Так, скажімо, в українській мові не дозволяється після шиплячих у коренях слів писати букву я, однак назва литовського міста Siauliai по-українському передається, як Шяуляй.

Живі та історичні фонетичні процеси. Спонтанні зміни звуків

Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'являються. Так, скажімо, колись у нашій мові діяв процес переходу [ґ], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] перед голосними переднього ряду (друг - друже, рука - заручення, птах - пташина). Нині він не діє, і тому в словах, що з'явилися після призупинення дії цього процесу, задньоязикові вільно поєднуються з голосними переднього ряду: герб, гени, кептар, кілограм, хекати, хіхікати, Херсон тощо. Нині в українській мові діють інші процеси: відсутність оглушення дзвінких приголосних в кінці слова, твердість кінцевих губних (голуб, вісім тощо; nop. рос. голубь, восемь, де кінцеві губні є м'якими). Тому потрібно розрізняти живі та історичні фонетичні зміни (в деяких підручниках їх називають відповідно фонетичними і нефонетичними, що некоректно, бо в обох випадках йдеться про зміну звуків, тобто фонетичні процеси).

Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах, акання в білоруській мові (Касіу Ясь канюшину, паглядау на дзярчину), редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові ([мьллкб], [дуп], [друк] тощо).

Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц]. Слов'яни не могли вимовити цих звуків перед [і], [е] та іншими голосними переднього ряду, і внаслідок пристосування (акомодації) задньоязикові змінювалися на передньоязикові.

Тому виникли ці чергування (нога - ніженька - нозі, мука - мучний - муці, муха - мушка - мусі). Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі (стола - стіл, село - сіл), чергування [о], [е] з нулем звука (сон - сну, день - дня), перехід [е] в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін. До V ст. в німецькій мові живим було чергування [а] з [е] (останній звук на письмі передається буквою д: tragen "нести" - trдgt "несе" - Trдger "носій", backen "пекти" - bдckt "пече" - Bдcker "пекар"). У XV ст. в англійській мові довгі голосні стали короткими ([е:] -" [і], [о:] -> [и] тощо, а короткі дифтонгізувалися ([і] -"[аі]). Через те тепер на письмі зберігається стара орфографія, а звучать інші звуки: child [t/arid] "дитина", bind [baind] "зв'язувати". Прикладом історичних змін звуків є так зване друге пересунення приголосних у німецькій мові. Глухі проривні [р], [t], [k ] після голосних перейшли в щілинні [f], [s], [х], а після приголосних та на початку слова - в африкати [pf], [ts], [ch]. Дзвінкі [b], [d], [g] трансформувалися в глухі [р], [t], [k). Пор. нім. schlafen "спати", laufen "бігти" і готськ. slepan, hlaupan, англ. sleep, leap; нім. essen "їсти", Wasser "вода" і готськ. itan, wato, англ. eat, water; нім. machen "робити" й англ. make; нім. Apfel "яблуко" й англ. apple; нім. zwei "два" і англ. two; нім. Tochter "доня" й англ. daughter; нім. alt "старий" і англ. old.

Усі такі чергування зберігаються в сучасних мовах, однак у словах, які виникли після припинення дії цих процесів, такого переходу немає (кепка, гіркий, хімія, хмарочос, бутерброд, нім. trappen "тупати" - trapt "тупає", Trapper "мисливець").

Часто історичні чергування використовуються у мові для розрізнення граматичних форм. Так, у германських мовах чергування голосних заднього ряду з голосними переднього ряду (умлаут) залежали від позиції цих голосних, тобто були живими. Тепер вони є одним із важливих граматичних засобів: розрізняють форми однини і множини: нім. Vater "батько" - Vдter "батьки", Bruder "брат" - Brьder "брати"; англ. tooth [tu:0] "зуб" - teeth [ti:9] "зуби", man [тззп]"чоловік, людина" - men [men] "чоловіки, люди".

Крім фонетичних змін, причини яких можна пояснити, оскільки вони зумовлені позицією звуків у слові або їх сусідством із іншими звуками, трапляються звукові зміни, причини яких виявити неможливо, оскільки вони позиційно і комбінаторно не зумовлені. Такі зміни називають спонтанними (від лат. spontaneus - "довільний"). Наприклад, звук, який колись позначався буквою Ь (ять) в українській мові перейшов в [і], а в російській - в [е] (л%сь -> укр. ліс, рос. лес; дЬдъ -> укр. дід, рос. дед; бЬлый -> укр. білий, рос. белый). Ніхто не знайшов пояснення й такому факту, чому носові голосні [о] й [ej зникли в усіх слов'янських мовах, але збереглися в польській (meisiqc "місяць", miesi^cy "місяців").

До спонтанних відносять також чергування типу носити - нести, рос. бреду - брод, лат. саріо "беру" - сері "взяв", нім. binden "в'язати" - band "зв'язав" - gebunden "зв'язаний", geben "давати" - gibt "дає" - gab "дав".

Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції.

Конвергенція (від лат. convergentio "сходження, наближення") - збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному.

Так, у давньоруській мові носові звуки [о] й [ej, які на письмі позначалися буквами ж (юс великий) і а (юс малий), трансформувалися відповідно в [у] й [а], тобто збіглися з іншими звуками, що вже існували в мові. Подібне сталося зі звуками [ъ] і [ь], які в слабкій позиції зникли, а в сильній змінилися відповідно на [о] й [е], тобто збіглися з наявними в мові звуками. Як бачимо, внаслідок конвергенції кількість звуків у мові скорочується.

Протилежним конвергенції е процес дивергенції.

Дивергенція (від лат. divergentio "розходження") - розщеплення звука на два різні звуки.

Іншими словами, в одній позиції звук може залишитися, а в іншій - перейти в інший звук. Так, наприклад, звуки [о] і [е] в українській мові у відкритому складі збереглися, а в закритому - перейшли в [і]: вола - віл, семи -і сім.

Фонетичні закони

Переважна більшість звукових змін відбувається закономірно, тобто під впливом фонетичних законів.

Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень.

Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і регулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так, скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській, польській і німецькій мовах - це фонетичний закон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, в яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах.

Мовні фонетичні закони суттєво відрізняються від законів природничих наук. У математиці, скажімо, закони є абсолютними, тобто не залежать від жодних умов.

Фонетичні закони діють у певний період і на певній території (в одній мові чи декількох споріднених, але не в усіх). Так, наприклад, закон відкритого складу (принцип висхідної звучності в складі) діяв до половини XI ст., закон палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду приблизно з IV ст. до н. е. до IV ст. н. е. В англійській мові колись діяв закон переходу [sk] в [/]: skip -" ship [/ір] "корабель", fish -" fish [fr/] "риба". Нині він не діє: skill [skil] "мистецтво", score [ska:] "рахунок", skates [skeits] "ковзани", screw [skru:] "гвинт".

Усі фонетичні зміни відбуваються за суворими законами. Навіть їх порушення є закономірними. Усі винятки - результат дії закону, який замінив дію попереднього. Наприклад, в українській мові слово кінець повинно було б звучати конець, бо [о] - у відкритому складі. Однак у цьому випадку маємо [і], яке виникло за законом аналогії, тобто за принципом вирівнювання форм. В усіх інших відмінкових формах це слово має закономірне [і] (кінця, кінцю, кінцем, кінці, кінців, кінцям, кінцями, кінцях), оскільки [о] тут знаходилося в закритому складі. У російській мові слово рука в давальному та місцевому відмінках повинно було мати форму руце за законом переходу задньоязикових перед голосними переднього ряду (пор. закономірне укр. руці). Однак за дією закономірного процесу вирівнювання основи у цьому випадку закріпилася форма руке (в усіх інших відмінкових формах зберігся звук [к]: рука, руку, рукой, рук, рукам, руками).

Знання фонетичних законів дає змогу встановити відповідність звуків у різних мовах. Наприклад, українському звукові [і], який виник із індоєвропейського [6], відповідає давньоруський [1>], рос. [е], лит. [аі]: *кепа - цЬна - цена - ціна - каіпа.

Размещено на Allbest.ru