Морфологічні норми текстів документів

Дієслова недоконаного виду вживаються в усіх часах, а доконаного - лише в минулому та майбутньому: дія, яка триває тоді, коли про неї говорять, не може бути завершеною.

Більшість дієслів входять до видових пар: виконувати - виконати.

Дієслова недоконаного виду відрізняються від дієслів доконаного виду наявністю або відсутністю префіксів: читати - прочитати; суфіксами: ступати - ступити; голосними звуками в корені: стріляти - стрельнути; приголосними звуками в корені: розповідати - розповісти.

Окремі видові пари мають різні основи: брати - взяти, ловити - піймати. Деякі дієслова не мають видових пар.

Перехідні дієслова означають дію, яка спрямовується (переходить) на певний предмет, названий іменником або займенником у знахідному відмінку без прийменника: виконати (що?) вправу; зустріти (кого?) друзів; прочитати (що?) книгу.

Якщо присудок у реченні вживається із заперечною часткою не, іменник ставиться не в знахідному, а в родовому відмінку: У темряві мого неіснування не міг я чути рук твоїх тепла (Л. Первомайський). Додаток у родовому відмінку, залежний від перехідного дієслова, ставиться й тоді, коли він означає частину від цілого: Хворому подали води.

Неперехідні дієслова означають дію або стан, які на інший предмет не переходять і не вимагають знахідного відмінка без прийменника від іменника чи займенника: Гуляти парком, гуляти в парку, весело сміятися. Дієслова з -ся є неперехідними.

В українській мові існують три форми часу: минулий, теперішній, майбутній.

Дієслова минулого часу означають дію,, яка відбувалася (відбулася) до моменту мовлення. Дієслова минулого часу можуть мати доконаний (що зробив?) і недоконаний (що робив?) вид. Дієслова минулого часу змінюються за числами (питала - читали), а в однині за родами (читав, читала, читало).

Дієслова минулого часу утворюються від основи інфінітива (відкидання від неозначеної форми закінчення -ти), додаванням суфіксів: для чоловічого роду -в, для жіночого і середнього родів та множини -л, і закінчень: для жіночого роду -а, для середнього -о, для множини -и (у формі чоловічого роду нульове закінчення): писати - писав, писала, писало, писали.

В українській мові є ще аналітична форма давньоминулого часу, яка складається з форм минулого часу цього дієслова та відповідних форм минулого часу допоміжного дієслова бути: ходив був, ходила була, ходили були.

Теперішній час означає дію, яка відбувається в момент мовлення. Дієслова теперішнього часу мають тільки недоконаний вид. Змінюються вони за особами й числами. Утворюються вони від основи теперішнього часу за допомогою закінчень. [11. с. 260]

У 3-й особі однини й множини після т (у тому числі й перед -ся) завжди пишеться м'який знак: вчить - вчать.

Майбутній час означає дію, яка відбуватиметься (відбудеться) після розповіді про неї. Майбутній час має три форми: одну доконаного виду (напишу) і дві недоконаного - просту (писатиму) і складену (буду писати).

Дієслова майбутнього часу в усіх формах змінюються за особами й числами. Майбутній час дієслів доконаного виду вживається у таких формах:

а) префікс + теперішній час: зроблю, напишу;

б) деякі безпрефіксні дієслова доконаного виду із закінченням теперішнього часу: гримну, ляжу.

Дієслова майбутнього часу доконаного виду змінюються так само, як дієслова теперішнього часу.

Проста форма майбутнього часу недоконаного виду утворюється додаванням до інфінітива скороченої особової форми колишнього дієслова яти (йму...) - -му, -меш, -ме, -мемо (зрідка -мем), -мете, -муть, що стали дієслівними закінченнями, злившись з інфінітивом: пектиму, пектимеш, пектиме, пектимете, пектимуть.

Складена форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду вживається в таких формах: особові форми допоміжного дієслова бути - буду, будеш, буде, будемо (зрідка будем), будете, будуть + інфінітив: буду писати, будете ходити.

Дієслова відмінюються в однині і множині І і ІІ відміни. В теперішньому часі відмінюються й дієслова доконаного виду в майбутньому часі. [11, с. 261]

За характером особових закінчень теперішнього часу дієслова поділяються на дві дієвідміни: першу й другу. Лише чотири дієслова становлять окрему групу.

До І дієвідміни належать дієслова з особовими закінченнями: -у (-ю), -еш (-єш), -е (-є), емо (-ємо), -ете (-єте), уть (-ють).

До II дієвідміни належать дієслова з особовими закінченнями: -у (-ю), -иш (-їш), -ить (-їть), -имо (-їмо), -ите(-їте), -ать (-ять).

До II дієвідміни належать дієслова, які мають в інфінітиві основу на -и, -і (-Ї) або на -а (після ж, ч, ш) і в першій особі однини та в третій особі множини теперішнього часу (або майбутнього дієслів доконаного виду) ці голосні втрачають. [11, с. 262]

До цієї дієвідміни належать усі дієслова на -отіти: булькотіти, бурмотіти, а також такі дієслова, як боятися, стояти (з основою на -я), спати (з основою на -а не після шиплячого), бігти (з основою на приголосний).

Усі інші дієслова належать до І дієвідміни, а саме: дієслова з односкладовою інфінітивною основою на -и, -у, які зберігаються при дієвідмінюванні, а також похідні від них:

1. В особових формах дієслів лити, пити кореневий голосний и не зберігається: ллю - ллють, п'ю - п'ють.

2. Дієслова з основою інфінітива на -і, що зберігається при дієвідмінюванні. [11, с. 262]

3. Дієслова з основою інфінітива на -а, яка при дієвідмінюванні зберігається; також на -я. [11, с. 262]

4. Дієслова з основою інфінітива на -ува- (-юва-), які при дієвідмінюванні у формах теперішнього часу та майбутнього дієслів доконаного виду втрачають компонент на: [11, с. 263]

5. Дієслова з основою інфінітива на -оло, -оро. [11, с. 263]

6. Дієслова з основою інфінітива на ну-. [11, с. 263]

7. Дієслова з основою інфінітива на приголосний. [11, с. 263]

8. Дієслова з основою на -ота. [11, с. 263]

9. Окремі дієслова. [11, с. 263]

Зміни приголосних у дієсловах, дієприкметниках та віддієслівних іменниках:

1. У дієсловах першої дієвідміни відбувається зміна приголосних: г - ж, к - ч, х - ш, з - ж, с - ш, т - ч, ст - щ, ск - щ у всіх формах теперішнього часу (або майбутнього часу дієслів доконаного виду), якщо така зміна є в першій особі однини: могти - можу, можеш.

2. У дієсловах другої дієвідміни в першій особі однини приголосні д, т, з, с змінюються на дж, ч, ж, ш, а зд, ст - на ждж, щ: водити - воджу.

3. Приголосні г, з змінюються на ж; т - ч; с - ш; д - ждж, дж; ст, ск - на щ:

а) у дієприкметниках перед суфіксом -ен (-ий): переможений, вожений, печений, кручений, ношений, збуджений, виїжджений.

б) у похідних дієсловах із суфіксами -ува та -а: заморожувати, викочувати, виношувати, але заважати, хоч завадити, заваджу;

в) у віддієслівних іменниках перед суфіксом -енн(я): відношення, розходження, але перед -інн(я) ці приголосні зберігаються: водіння, возіння. Відмінювання дієслів дати, їсти, вісти (відповісти), бути.

4. Чотири дієслова: дати, їсти, вісти (яке вживається в сучасній мові тільки з префіксами: відповісти, розповісти та ін.) і бути з усіма похідними від них становлять відповідно до закінчень теперішнього часу (або майбутнього дієслів доконаного, виду) окрему групу. [11, с. 265]

Від дієслова бути вживається тільки форма є (інколи в поетичній мові для першої та третьої особи однини - єсть), що заступає всі інші форми; зрідка вживаються ще архаїчні форми: для другої особи однини - єси, а для третьої особи множини - суть.

Дієслова мають три способи: дійсний, умовний та наказовий.

Дійсний спосіб виражає дію, яка відбувається, відбувалася чи буде відбуватися. Дієслова дійсного способу змінюються за часами (минулий, теперішній, майбутній), числами (однина, множина), особами (в теперішньому, майбутньому часі) або родами (в минулому часі).

Умовний спосіб виражає дію, можливу за певних умов або бажану. Форми умовного способу утворюються додаванням до форм минулого часу частки би (б). Частка б, би в умовному способі пишеться окремо: б пишеться після слів, що закінчуються на голосний: я хотіла б; вона б сказала; би - після слів, що закінчуються на приголосний: я хотів би; він би сказав. Дієслова умовного способу, як і минулого часу, змінюються за числами, а в однині - за родами.

Форми умовного способу найчастіше вживаються у складних реченнях, що виражають умову: Якби мені черевики, то пішла б я на музики (Т. Шевченко). Рідше вони слугують присудками простого речення, у якому виражене прагнення, бажання: Хотіла б я піснею стати (Леся Українка).

Частка би (б) не завжди стоїть після дієслова, вона може міститися і перед ним, і на певній відстані від нього: Колії б я навчився працювати, як бджола, скільки міг би правди назбирати у житті! (П. Воронько).

Наказовий спосіб виражає спонукання, заклик до виконання дії, наказ, побажання, прохання, пораду: Друга шукай, а найдеш - тримай (Народна творчість). [5, с. 266-267]

Форми наказового способу вживаються у реченнях, у яких немає підмета: Привчайся ходити рівно. Не гнись. Дієслова наказового способу вживаються також і з -ся (-сь): змагайся, змагаймось, змагайтеся.

М'який знак у дієсловах наказового способу пишеться лише тоді, коли приголосний у вимові звучить м'яко, виразно: сядь - сядьмо - сядьте. Після букв п, в, ч та р м'який знак не пишеться: клич - кличмо - кличте.

Деякі дієслова означають дію або стан, що відбуваються самі по собі, без діючої особи (предмета). Такі дієслова називаються безособовими: Світає, морозить, вечоріє. У таких реченнях не може бути підмета.

Безособові дієслова змінюються лише за часами. їхні форми в теперішньому й майбутньому часі нагадують форми третьої особи однини (морозить), а в минулому - форму однини середнього роду (посутеніло).

Безособові дієслова означають явища природи, або фізичний стан людини. Дієслова можуть утворюватися від дієслів та інших частин мови.

Префіксальним способом дієслова утворюються тільки від інших дієслів, причому до одного твірного слова може приєднуватися значна кількість префіксів, що надають дієслову іншого значення: зайти, прийти, вийти. Це найбільш продуктивний спосіб творення дієслів.

Суфіксальним способом утворюються дієслова від:

- інших дієслів: стукати - стукнути;

- іменників: зима - зимувати;

- прикметників: блідий - бліднути;

- числівників: двоє - двоїтися;

- займенників: ти - тикати;

- вигуків: ай - айкати.

Префіксально-суфіксальним способом утворюються дієслова:

- інших дієслів: ходити - походжати;

- іменників: земля - заземлити;

- прикметників: власний - привласнити;

- числівників: троє - потроїти;

- займенників: свій - засвоїти.

Дієприкметник як форма дієслова

Сама назва свідчить про те, що ці слова пов'язані з дією і водночас мають ознаки прикметника. Дієприкметник - це особлива форма дієслова, що виражає ознаку за дією або станом і поєднує в собі граматичні особливості дієслова і прикметника.

Із дієслівних граматичних ознак дієприкметник має вид - доконаний або недоконаний, та час - теперішній або минулий.

Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого він утворений. Порівняйте: планувати - планований (недоконаний вид), запланувати - запланований (доконаний вид).

Час дієприкметника зумовлений тим, коли з'явилася ознака, на яку він вказує, - у минулому чи тепер: посивілий (минулий час), сивіючий (теперішній час).

Як і прикметник, дієприкметник змінюється за родами (підкреслений, підкреслена), числами (підкреслені - множина), відмінками (Н.: почорнілий; Р.: почорнілого; Д.: почорнілому і т. д.); залежить від іменника (порівняйте; жовте листя; пожовтіле листя); у реченні виконує роль означення або присудка (Неподалік чорніє щойно зоране поле. Поле зоране вчасно).

На відміну від прикметників дієприкметники називають не постійну ознаку, а тимчасову, пов'язану з дією. Порівняйте: біла стіна - побілена стіна.

Дієприкметник разом із залежними від нього словами називається дієприкметниковим зворотом. Наприклад: На шляху розвитку кожної мови позначились історичні події, пережиті її народом (Б. Антоненко-Давидовин). Дієприкметниковий зворот, що стоїть, після пояснюваного слова, відокремлюється від інших частин речення комою або, якщо після нього речення продовжується, - двома комами: Історичні події, пережиті народом, позначилися на шляху розвитку його мови. В усному мовленні - виділяється, одною або двома паузами.

Якщо дієприкметниковий зворот стоїть перед пояснюваним словом, він ні паузою в усному мовленні, ні комою на письмі не виділяється: На шляху розвитку кожної мови позначились пережиті її народом історичні події.

Дієприкметники відмінюються так само, як прикметники твердої групи, - за родами (в однині), числами і відмінками: [11, с. 277]

Активні і пасивні дієприкметники:

1. Активні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку виконує пояснюваний іменник: атакуючий загін, дозрілий плід. [11, с. 278]

2. Пасивні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку над пояснюваним іменником виконує хтось інший: розв'язана задача, пошитий костюм. [11, с. 278]

Дієприкметники можуть втрачати дієслівні ознаки виду і часу, а тому й переходити до розряду власне прикметників.

Необхідно розрізняти дієприкметники і прикметники, до складу яких входять суфікси -уч, -ач, іноді -єн: блискучий виступ, сипучі піски. Виділені слова утворені не від дієслівної основи теперішнього часу або ж називають постійну ознаку.

У ряді випадків дієприкметник і утворений від нього прикметник розрізняються тільки наголосом. У дієприкметників наголос на корені, у прикметників - на суфіксі: печена картопля - дієприкметник; печена картопля - прикметник.

Написання дієприкметників:

1. У дієприкметникових суфіксах -н, -єн завжди пишеться одне н: згаданий, втілений.

2. Із двома н пишуться прикметникові суфікси -енн, -анн, що вказують на можливість чи неможливість дії (невблаганний, нескінченний) або на високу міру ознаки (височенний). На відміну від дієприкметникових такі суфікси завжди наголошені. Порівняйте: неоцінений товар (дієприкметник); неоціненний скарб (прикметник).

3. У написанні не з дієприкметниками керуються такими правилами:

- не пишеться разом, якщо дієприкметник є означенням і не має залежних слів. Але за наявності протиставлення не пишеться окремо.

- не пишеться окремо, якщо: у реченні є залежні від дієприкметника слова, та дієприкметник є в реченні присудком.

Дієприкметник - елемент книжного мовлення. В усному мовленні (у розмовно-побутовому стилі) він уживається рідко.

До широко вживаних у всіх книжних стилях належать пасивні та активні дієприкметники минулого часу.

Пасивні дієприкметники теперішнього часу вживаються здебільшого в науковому та діловому мовленні (досліджувана проблема).

Активні дієприкметники теперішнього часу вживаються рідко, тоді, коли немає залежних від них слів. Здебільшого їх замінюють підрядними реченнями. Активних дієприкметників минулого часу з суфіксами -ш, -вш в українській мові немає.

Безособові форми дієслова на -но, -то

Дієслова в безособовій формі на -но, -то, на відміну від дієприкметників, не вказують на ознаку предмета за дією, а виражають дію, яка поширюється на якийсь предмет. Такі форми обов'язково вживаються з додатком, вираженим іменником або займенником у знахідному відмінку без прийменника. При безособових формах на -но, -то може стояти іменник в орудному відмінку.

Безособова форма дієслова на -но, -то твориться від пасивних дієприкметників шляхом заміни закінчення на суфікс -о: прочитаний - прочитано, виконаний - виконано. (табл. № 1) Ця форма - незмінювана. Вона, як і безособові дієслова, вживається в ролі присудка в безособових реченнях. При ній підмета не буває, але є прямий додаток, виражений знахідним (чи родовим) відмінком без прийменника: школу збудовано, доповідь заслухано, всі питання розглянуто, помилок не помічено.

Дієприслівник як форма дієслова

Дієприслівник - це особлива незмінювана форма дієслова, яка, як помітно з самого терміна, об'єднує граматичні ознаки дієслова та прислівника: прийшовши. Дієприслівник називає додаткову дію. Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? - читаючи) або доконаного (що зробивши? - прочитавши) виду. Спільні ознаки з прислівником: незмінюваність та залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини: Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці (Ю. Яновський).

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ї особи множини) за допомогою суфіксів:

- від І дієвідміни -учи (-ючи), нес/уть + учи - несучи

- від II дієвідміни -ачи (-ячи):, малю/ють + ючи - малюючи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується на приголосний звук) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук): прибігти + ши - прибігши.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи - змагаючись.

Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини. В усному мовленні дієприкметниковий зворот відокремлюється від решти компонентів речення паузами, а на письмі - комами.

Написання дієприслівників:

1. У суфіксах, за допомогою яких утворюються дієприслівники, завжди пишеться буква и.

2. Дієприслівники з суфіксами -учи (-ючи), -ачи (-ячи) треба відрізняти від активних дієприкметників теперішнього часу в називному або знахідному відмінках множини, у яких після суфіксів -уч- (-юч-), -ач- (-яч-) є закінчення -і: Ішли (як?) співаючи.

3. Не з дієприслівниками пишеться - окремо: Не спитавши броду, не лізь у воду (Народна творчість). Виняток становлять дієприслівники (як і твірні дієслова), що без не не вживаються: нехтуючи, недочуваючи.

Прислівник

Прислівник - це незмінна частина мови, що виражає:

- ознаку дії, коли залежить від дієслова або його форми: писати (як?) красиво, зійшовши (куди?) нагору;

- ознаку іншої ознаки, коли залежить від прикметника, дієприкметника, прислівника: занадто цікавий, чітко написаний;

- ознаку предмета, коли залежить від іменника: кава по-турецьки. Прислівники відповідають на питання: як? якою мірою? коли? де? куди? звідки? з якої причини? з якою метою?

Прислівники не мають категорії числа, роду, відмінка.

Прислівники на -о, -е, утворені від якісних прикметників, можуть мати ступені порівняння: багато - більше - найбільше.

Прислівники поєднуються з іншими словами в реченні синтаксичним зв'язком прилягання. Найчастіше вони вживаються з дієсловами, дієприкметниками, дієприслівниками, прислівниками. У реченні виступають у ролі обставин часу, місця, причини, мети, способу дії, міри і ступеня.

Окрему групу становлять прислівники, що виражають стан людини або природи: на вулиці тепло, тихо навкруги. Такі прислівники в реченні виступають здебільшого присудком односкладного речення або його частиною у поєднанні з неозначеною формою дієслова.

Ступені порівняння мають тільки прислівники, утворені від якісних прикметників за допомогою суфіксів -о, -е: швидкий - швидко, добрий - добре.

Ступенів порівняння два: вищий і найвищий. Як і в прикметниках, форми ступенів порівняння прислівників вказують на більшу міру вияву названої ознаки. Кожен зі ступенів порівняння має дві форми - просту і складену.

Проста форма вищого ступеня утворюється за допомогою суфіксів -ш, -іш та кінцевого прислівникового суфікса -є: холодно - холодніше.

При додаванні суфікса -ш у складі прислівників можуть виникати звукові сполуки (результат чергування), які на письмі позначаються буквами жч і щ. У вищому ступені прислівників літерами г, ж, з перед суфіксом -ш змінюються на -жч, а с + -ш на -щ: високий - вищий, вузький - вужчий, але: легкий - легший.

Деякі прислівники вищого ступеня мають інші, ніж звичайні прислівники, корені: погано - гірше, багато - більше.

Значення вищої міри ознаки може підсилюватись додаванням слів ще, трохи, значно, куди: ще сильніше, куди швидше.

Проста форма найвищого ступеня утворюється від форми вищого ступеня за допомогою префікса най-: холодніше - найхолодніше. Для підсилення можуть вживатися префікси як- і що-: якнайкраще, щонайсильніше.

Складена форма ступенів порівняння прислівників утворюється додаванням до звичайного прислівника:

- для вищого ступеня - слів більш, менш: більш популярно, менш вправно;

- для найвищого ступеня - слів найбільш, найменш: найбільш часто, найбільш густо.

За значенням виділяють такі розряди прислівників:

- способу дії (як? у який спосіб?), швидко, добре, верхи, по-українськи;

- міри і ступеня дії (скільки? наскільки? якою мірою?): багато, мало;

- місця (де? куди? звідки?): там, тут, туди, додому, здалеку;

- часу (коли? з якого часу? до якого часу?): сьогодні, нині, відтепер;

- причини (чому? через що? з якої причини?): згарячу, спросоння;

- мети (для чого? з якою метою? навіщо?): наперекір, навмисне.

Способи творення прислівників:

Префіксальний: вчасно - завчасно, давно - недавно.

Суфіксальний: дбайливий - дбайливо, де - десь, три - тричі.

Префіксально-суфіксальний: верх - наверху, лівий - зліва.

Перехід інших частин мови в прислівник: весною (ім.) - весною (присл.), шкода (ім.) - шкода (присл.).

Складання слів однакових або протилежних за значенням: часто-густо, тишком-нишком, ледь-ледь.

Злиття основ слів: босі ноги - босоніж, пан і брат - запанібрата.

Правопис н і нн у прислівниках:

У прислівниках пишеться стільки н, скільки їх було в прикметниках і дієприкметниках, від яких вони утворені: впевнений - впевнено, багряний - багряно, гуманний - гуманно.

З двома буквами н пишуться прислівники спросоння, зрання.

Не з прислівниками пишеться разом, якщо:

- слово без не не вживається: нестямно, незворушно, незабаром;

- слово з не утворює одне поняття, що може бути виражене іншим словом: невисоко - низько, недалеко - близько.

Не з прислівниками пишеться окремо, якщо:

- прислівник у реченні виступає присудком: Було вже не рано;

- у реченні з протиставленням: Летіти не високо, а низько.

Ні з прислівниками пишеться разом: ніскільки, ніколи, ніяк.

Окремо ні пишеться тоді, коли повторюється (ні високо ні низько), а також у фразеологізмах (ні туди ні сюди, ні так ні сяк).

Написання прислівників разом, окремо й через дефіс:

Разом пишуться:

а) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з прислівником: віднині, відтепер, донині, дотепер, забагато, задовго, подекуди, позавчора, позаторік, потроху, утричі, якнайкраще;

б) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з іменником: безвісти, безперестанку, вбік, ввечері, ввіч, вволю, вголос, вгорі, вгору, вдень, взимку, взнаки, відразу, вкрай, вкупі, влад і т. ін.;

в) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з коротким прикметником: віддавна, востаннє, вручну, догола, допізна, завидна, замолоду, заново, звисока, згарячу, злегка, зліва і та ін.;

г) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з числівником: вдвоє, втроє, вчетверо й под.; вперше, вдруге, втретє й под.; надвоє, натроє, начетверо й под.; удвох, утрьох, учотирьох і т. д.; водно, заодно, поодинці, спершу;

ґ) складні прислівники, утворені сполученням прийменника з займенником: внічию, втім, навіщо, нащо, почім, почому; але: до чого, за що та ін. в ролі додатків;

д) складні прислівники, утворені сполученням кількох прийменників із будь-якою-частиною мови: вдосвіта, впродовж, завбільшки, завглибшки, завдовжки, завтовшки, завчасу і та ін.;

е) складні прислівники, утворені з кількох основ (із прийменником чи без нього): босоніж, водносталь, ліворуч, мимоволі, мимоїздом, мимохідь, мимохіть, насамперед, натщесерце, нашвидкуруч і та ін.;

є) складні прислівники, утворені сполученням часток аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- із будь-якою частиною мови: абикуди, абияк, аніскільки, анітелень; дедалі, деінде, деколи, декуди; чимало; щовечора, щогодини.

Окремо пишуться:

а) прислівникові сполуки, що складаються з прийменника та іменника, але в яких іменник зазвичай зберігає своє конкретне лексичне значення й граматичну форму, особливо коли між прийменником і керованим ним іменником можливе означення до цього іменника (прикметник, займенник, числівник):без відома, без жалю, без кінця тощо.

б) словосполуки, що мають значення прислівників і складаються з двох іменників (зрідка - числівників) та одного або двох прийменників: від ранку до вечора, день у день, з боку на бік, з дня на день тощо.

в) словосполуки, які в реченні виконують функції прислівника та складаються з узгоджуваного прийменника (числівника, займенника) й наступного іменника: другого дня, таким чином, темної ночі, тим разом, тим часом і т. ін.;

г) прислівники, утворені сполученням прийменника з повним прикметником чоловічого (середнього) роду: в основному, в цілому;

ґ) прислівники, утворені сполученням прийменника по зі збірним числівником: по двоє, по троє, по четверо тощо.

Через дефіс пишуться:

а) складні прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомогою прийменника по та закінчення -ому, -ему (-єму): по-батьківському, по-бойовому, по-братньому, по-господарському.

б) складні прислівники, утворені за допомогою прийменника по від порядкових числівників: по-перше, по-друге, по-третє й т. д.;

в) неозначені складні прислівники з частками -будь, будь-, -небудь, казна-, -то, хтозна-: аби-то, будь-де, будь-коли, будь-куди, де-небудь.

г) складні прислівники, утворені з двох прислівників: вряди-годи, десь-інде, десь-інколи, сяк-так і т. ін.;

ґ) складні прислівники, утворені повторенням слова або основи без службових слів або зі службовими словами між ними: будь-що-будь, віч-на-віч, всього-на-всього, далеко-далеко, де-не-де, коли-не-коли.

И та І в кінці прислівників:

Літери и та і в кінці прислівників пишуться відповідно до правильної вимови: и - після букв, що позначають тверді приголосні (догори, щосуботи), і - після букв, що позначають м'які та пом'якшені звуки (навесні, вгорі).

Завжди пишемо и:

- після букв г, к, х: навкруги, навшпиньки, верхи;.

- у кінці слів із префіксом по-: по-німецьки.

Прийменник

Прийменник - незмінна частина мови, що виражає залежність іменника, прикметника, числівника, займенника від інших слів у словосполученні та реченні: рахувати до ста, збиратися в дорогу.

Прийменник з іншими частинами мови може вказувати на:

- об'єкт дії: подарунок (для кого?) сестри, писати (про кого?);

- напрямок: їхати (куди?) на море, йти (куди?) до лісу;

- місце: росте (де?) біля криниці;

- причину: заспівав (з якої причини?) від радості;

- мету: зібратися (з якою метою?) для гри;

- час: залишити (на скільки?) до завтра.

Один і той самий прийменник може виражати різні смислові відношення: росте за хатою (місце) - прийти за годину (час). Одне й те саме значення може бути виражене за допомогою різних прийменників: росте біля дороги, росте, при дорозі.

Прийменники можуть вступати в синонімічні й антонімічні зв'язки: при, біля, неподалік (синоніми); в - з, під - над (антоніми).

За походженням прийменники поділяються на дві групи: похідні й непохідні.

До непохідних належать прийменники, спосіб творення яких визначити неможливо: до, без, на, під, при, тощо.

Похідними називаються прийменники, що утворилися від іменних частин мови та прислівників, а також поєднанням прислівників та іменників з непохідними прийменниками: внаслідок, край, довкола, кругом.

Кожний прийменник уживається з тим чи іншим непрямим відмінком. Прийменники біля, для, від, без, до, з-за, з-під, крім, серед, після вживаються тільки з родовим відмінком; прийменники крізь, про, через - тільки зі знахідним відмінком; прийменник при - тільки з місцевим. Прийменники на, по можуть вживатися із знахідним і місцевим (стояти на березі), прийменники над, під - із знахідним і орудним (під'їхав під хату)відмінками.

Українському прийменнику до, що завжди вживається з родовим відмінком, у деяких словосполученнях відповідає російський -к який вимагає давального відмінка: звернувся до нього - обратился к нему.

Прийменник із вживається з родовим, місцевим, орудним відмінками.

В українській мові чергуються прийменники у -в, і - й, з - зі - із -зо.

У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови: між приголосними, на початку речення перед приголосним, незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв і под., після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним.

В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних між голосними, на початку речення перед голосними, після голосного перед більшістю приголосних (крім в, ф, льв, св, хв).

Сполучник і в ряді випадків чергується з й у тих самих позиціях, що й у - в.

І вживається, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови після приголосного або паузи, що на письмі позначається крапкою, комою, крапкою з комою, двокрапкою, крапками, перед словами з початковим приголосним звуком, на початку речення.

Й уживається, щоб уникнути збігу голосних: між голосними, після голосного перед приголосним.

Чергування і - й не відбувається при зіставленні понять: Дні і ночі;перед словом, що починається на й, є, ї, ю, я, після паузи.

Чергування з - зі - із - зо уживається: перед голосним початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова, перед приголосним (крім с, ш), рідше - сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи. Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

Із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних. Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ незалежно від паузи та закінчення попереднього слова.

Похідні прийменники пишуться разом, окремо й через дефіс.

Разом пишуться:

а) складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді - трьох) прийменників із будь-якою частиною мови: внаслідок (унаслідок), впродовж (упродовж), замість, навколо, напередодні;

б) складні прийменники, утворені з двох простих прийменників: задля, заради, навпроти, окрім, поза, поміж, понад.

Через дефіс пишуться складні прийменники з початковими з-, із-: з-за (із-за), з-над, з-перед, з-під (із-під), з-поза, з-поміж, з-понад, з-попід, з-посеред, з-проміж.

Окремо пишуться прийменникові сполуки: у (в) рази під кінець, під час, що ж до.

Сполучник

Сполучником називається службова частина мови, яка вживається для зв'язку однорідних членів речення, частин складного речення та складових частин тексту.

Сполучник не має лексичного значення, не змінюється, не буває членом речення, не входить ні до члена речення, ні до частин складного речення.

За будовою розрізняють сполучники прості, складні й складені.

Прості - це сполучники, які складаються з одного слова: та, і, що, а, але та ін.

Складні - сполучники, утворені тісним поєднанням повнозначних слів із частками або прийменниками: щоб, якщо, якби, неначе і т. ін.

Складеними називаються сполучники,, утворені із двох або більше слів: тому що, а як же, у міру того як, дарма що, хоч би.

За походженням сполучники бувають непохідні (а, але, та, і, бо) і похідні, які перейшли в сполучники з інших частин мови (через те що, тому що, незважаючи на те що).

За вживанням виділяють неповторювані сполучники (а, але, проте), повторювані (і ... і, то... то, чи... чи, або... або) та парні (хоч…, але; як…, так; не тільки…, а й).

Сполучники сурядності поєднують рівноправні, синтаксично незалежні одна від одної мовні одиниці - слова, частини складного речення, речення чи групи речень у тексті.

До них належать:

а) єднальні: і, й, та (=і),ні…ні. Вони означають поєднання або приєднання.

б) протиставні: а, але, та (=але), проте, зате, однак, які виражають зіставлення або протиставлення.

в) розділові: або, чи; або... або, чи... чи, то... то, чи то... чи то, які вказують на несумісність явищ або їхню черговість.

Сполучники підрядності з'єднують залежну частину складного речення з головною.

До сполучників підрядності належать:

1) означальні: що, щоб, неначе, ніби, як;

2) з'ясувальні: що, як, щоб, ніби, мов;

3) ступеня і способу дії: щоб, що, як, чим, тим, мов, наче, неначе;

4) часу: як тільки, як, коли, поки, щойно, ледве;

5) причинові: бо, тому що, через те що, оскільки, у зв'язку з тим що;

6) умовні: якщо, якби, коли б;

7) мети: щоб, для того щоб;

8) допустові: незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай.

Серед сполучників є багато синонімічних, які в реченні можуть заміняти один одного (у межах кожної групи). Деякі сполучники підрядності (напр., що, як, щоб) можуть виражати різні відношення між частинами складного речення.

Правопис сполучників:

Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб і та ін.

Окремо пишуться:

а) сполучники з частками б, би, ж, же; або ж, адже, ж, але ж.

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб, замість того щоб.

Через дефіс пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то. [5, с. 303]

Частка

Часткою називається, службова частина мови, яка надає реченням чи окремим його членам певних відтінків значення або слугує для утворення окремих граматичних форм. Частки не мають лексичного значення, не змінюються., не є членами речення:

Окремі частки мають варіанти: би - б, же - ж, що функціонують за законами милозвучності мови: співав би - співала б.

Часток у мові дуже багатої виконувані ними функції - найрізноманітніші. Це зумовлює труднощі класифікації.

Розрізняють словотворчі частки, які, уточнюючи зміст окремих слів, є їх складовими частинами, і формотворчі частки, які вживаються лише в деяких формах слова для вираження граматичних значень (хай, би та ін.).

Формотворчі частки утворюють дієслівні форми умовного та наказового способів (хай, Нехай, би, б).

Частки хай, нехай завжди стоять перед дієсловами, до яких вони відносяться, частка би (б) може стояти як після дієслова, до якого відноситься, (так і перед ним. Формотворчі частки завжди пишуться окремо.

До словотворчих часток належать заперечні й модальні частки.

Заперечні частки не, ні, ані слугують для заперечення змісту цілого речення або окремої його частини. Частки не, ні можуть мати й підсилювальне значення. Заперечна частка ні при повторенні виступає в значенні єднального сполучника.

Модальні частки зживаються для оформлення певних типів речень, для надання певних смислових відтінків окремим словам, для вираження ставлення мовця до висловленого змісту.

Серед них виділяють:

- питальні: чи, хіба, невже.

- окличні: як, що за, що то за.

- вказівні: ось, он, от, ген, це, оце, то, ото.

- стверджувальні: так, еге, авжеж, атож.

- підсилювальні: же (ж), аж, адже, і, навіть, та й, таки.

- видільні: тільки, лише (лиш), хоча (хоч).

- обмежувальні: майже, чи не, трохи не, мало не.

- спонукальні: годі, ну, нумо, бодай, бо, но.

- уточнювальні: саме, якраз, точно, дійсно.

- виражають сумнів, упевненість, припущення: мабуть, навряд.

Словотворчі частки пишуться разом, окремо або через дефіс.

Разом пишуться:

а) частки аби-, ані-,, де-, чи-, що-, як- у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): абищо, абияк, аніскільки.

б) частки би (б), то, що у складі сполучників: щоб, немовбито, нібито, абощо, і частка же (ж) у складі стверджувальних часток авжеж;

в) частка -ся (-сь) у зворотних дієсловах: будується, наївся (наївсь);

г) частка -сь у складі займенників і прислівників: котрийсь.

Окремо пишуться:

а) частка що в сполуках дарма що, тільки що, хіба що, що ж до;

б) частка то в експресивних сполученнях що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

Через дефіс пишуться:

а) частки бо, но, то, от, таки, коли вони виділяють значення окремого слова: іди-бо; давай-но; тільки-но; так-от, як-от; отакий-то.

б) компоненти будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна- у складі займенників і прислівників.

Модальні частки теж пишуться окремо, а саме:

а) частка же (ж), що відіграє видільну роль у реченні.

б) частки то, це, що мають у складі речення значення вказівності або визначальності. [2, с. 312]

Вигук

Вигук - це незмінна частина мови, що виражає почуття і волевиявлення, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови.

За значенням вигуки поділяються на:

1) емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;

2) вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т, д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

За способом творення вигуки поділяються на первинні, що складаються з одного (А! О! У! Е!), двох (Ах! Ох! Ух! Ех! Ай!), трьох і більше звуків (Ага! Ну-ну!), та на вторинні, або похідні, які утворилися з повноцінних частин мови, що втратили номінативну функцію і стали звичайними виразниками почуттів та волевиявлень (Жах! Дурниця!).

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє!

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-ш та ін.

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках, коли вигуки переходять в іменники, вони виступають у ролі членів речення: Гетьте (зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка).

За походженням є вигуки власне українські (Добридень! На добраніч!) та запозичені (Алло! Біс! Браво! Шах! Клас! О-кей!).

Вигуки, що складаються з протяжних звуків або повторюваних частин, пишуться через дефіс: шур-шур, ж-ж-ж, аго-о-ов, гай-гай, та ін.

Вигуки можуть відокремлюватися від інших слів у реченні комами:

Ой, як же ви мене налякали! (О. Маковей). А також знаком оклику (здебільшого на початку речення), якщо вимовляються з окличною інтонацією: Ай! Як тут гарно! (М. Коцюбинський).

Якщо вигуки о, ой стоять перед звертанням, то після них, перед звертанням, кома не ставиться: О царю лютий, творче зла (Т. Шевченко).

Вигуки, ужиті в значенні іменників, часто пишуться в лапках: Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучій березі (М. Коцюбинський).

Список використаної літератури

1. Білодіда І. К. Сучасна українська літературна мова: У 4-х томах. / За ред. академіка І. К. Білодіда. - К.: Наук, думка, 1973.

2. Бусел В.Т. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов, ред. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2005.

3. Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. Синтаксис / О.Т. Волох, М. Т, Чемерисов, Є. І. Чернов. - К.: Вищашк., 1995.

4. Горбул О.Д. Ділова українська мова: Навч. посіб. / О.Д. Горбул, Л.І. Галузинська, Т.І. Ситнік, С.А. Яременко; За ред. О.Д. Горбула. - 6-те вид., випр. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2007. - 222 с.

5. Гнатюк Л.П., Кононенко О.В. Українська мова. - К.: Феміна, 1995.

6. Зубков М. Сучасна українська ділова мова. 2-ге вид., доповнене. - Х.: Торсінг, 2002. - 448 с.

7. Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посіб. - К.: Вища шк., 2004.

8. Олійник О.Б. Українська мова: Підручник для 8-9 кл. середньої школи. - К.: Вікторія, 1998.

9. Плющ М.Я. Сучасна українська літературна мова: 36. вправ: Навч. посібн. / М.Я. Плющ, О. І. Леута, Н.П. Гальона. - К.: Вища шк., 1995.

10. Пономарів О.Д. Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / Під ред. О.Д. Пономарів. - К.: Либідь, 1994.

11. Попко О. Г . Українська мова / Укладач О.Г. Попко - Х.: Фоп Співак В. Л., 2013. - 544 с. - (Серія "практичний довідник").

12. Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. - К.: Наук, думка, 2007.

Размещено на Allbest.ru