Мовна особистість автора у науково-гуманітарному тексті ХІХ ст. (комунікативний, культурологічний, образно-стилістичний аспекти)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ІМ. О. О. ПОТЕБНІ

УДК 811.161.1: 81'38'42

МОВНА ОСОБИСТІСТЬ АВТОРА

У НАУКОВО-ГУМАНІТАРНОМУ ТЕКСТІ ХІХ СТ.

(комунікативний, культурологічний, образно-стилістичний аспекти)

10.02.02 - російська мова

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

СИНИЦЯ ІРИНА АНАТОЛІЇВНА

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі російської мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор

Озерова Ніна Григорівна,

Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України,

завідувач відділу російської мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Іванова Людмила Петрівна,

Інститут іноземної філології Національного

педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова,

професор кафедри російської мови;

доктор філологічних наук, професор

Слухай Наталія Віталіївна,

Інститут філології Київського національного

університету ім. Тараса Шевченка, професор кафедри російської мови

доктор філологічних наук, професор

Тропіна Ніна Павлівна,

Херсонський державний педагогічний університет,

завідувач кафедри російської мови та загального мовознавства

Провідна установа - Кіровоградський державний педагогічний

університет ім. В. Винниченка МОН України,

кафедра загального та російського мовознавства

Захист відбудеться “17” квітня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 при Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “10” березня 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т. Я. Марченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Лінгвістичні особливості текстів наукового стилю стали об'єктом дослідження у працях І.В.Арнольд, О.А.Баженової, А.М.Васильєвої, Н.В.Зелінської, А.П.Коваль, М.М.Кожиної, І.М.Колегаєвої, М.П.Котюрової, О.М.Крижанівської, О.А.Лаптєвої, Н.Я.Мілованової, Н.Ф.Непийводи, М.М.Пещак, Л.В.Славгородської, А.В.Суперанської, О.С.Троянської, Т.Сейворі та ін. Лексико-семантичний та функціонально-стилістичний аспекти вивчення наукового стилю зумовили ґрунтовний аналіз функціональних семантико-стилістичних категорій, найбільш повний опис яких у російській мові представлений у колективній монографії за загальною редакцією М.М.Кожиної та в науково-технічному стилі сучасної української мови в монографії та докторській дисертації Н.Ф.Непийводи. Проте ще у сімдесяті роки ХХ ст. Д.М.Шмельов справедливо зауважив, що в наукових дослідженнях нас передусім цікавить їхній зміст і навряд чи хтось читає спеціальні розвідки заради їхнього стилю.

Антропологічна спрямованість сучасного мовознавства поставила в центр дослідницької уваги людину в усіх можливих її вимірах, а отже, зумовила новий погляд на логічні структури наукового тексту. Традиційно нейтральний, безособистісний науковий стиль стає об'єктом вивчення суб'єктивних складників наукового пізнання та творчості, експлікатором особистісних рис його автора.

Через пізнання конкретно-індивідуального “его” автора та реципієнта сучасна лінгвістика здійснила перехід від актуалізаційної моделі структурної лінгвістики до контекстуалізаційної - динамічної - моделі мови в дійсності. Антропологічний аспект у стилістиці відображено в роботах, що досліджують не лише особливості ідіостилю конкретного письменника, але й намагаються збагнути його творчу майстерню з метою відшукати й пояснити зв'язок лінгвістичних та екстралінгвальних факторів. У межах цього напрямку виникли поняття “метамова”, “метасемантика”, “картина світу” (праці О.А.Баженової, М.П.Котюрової, Ю.С.Лазебника, Н.В.Слухай, Г.П.Тупицької та ін.). Всебічно й глибоко в українському та російському мовознавстві в цьому аспекті проаналізовано тексти художньої літератури, на матеріалі яких описано ідіолект, мовну особистість письменника (Л.Г.Авксентьєв, Г.І.Берестньов, Г.Й.Винокур, Л.П.Іванова, І.І.Ковтунова, С.І.Потапенко, О.О.Семенець, О.А.Семенюк, Н.В.Слухай та ін.).

Центральними для багатьох сучасних лінгвістичних досліджень стали поняття “текст”, “мовна особистість”. Текст у роботі розглянуто як середню необхідну ланку акту вербального спілкування, яка взаємодіє з суб'єктами текстової комунікації і тому обов'язково має маркери суб'єктивно-особистісної орієнтації. Таке розуміння тексту закладено в дослідженнях І.В.Арнольд, О.П.Воробйової, І.Р.Гальперіна, О.Л.Каменської, І.М.Колєгаєвої, А.Ф.Папіної, Т.В.Радзієвської, О.А.Селіванової, З.Я.Тураєвої та ін.

“Мовна особистість” як лінгвістична категорія здатна відображати ментальність і менталітет узагальненого носія мови й тому дозволяє відтворити прототипічний образ “людини, що говорить” (К.Ажеж, С.Г.Воркачов). Рівнем узагальнення мовних особливостей носія російської мови в дисертації є рівень мовної особистості, реалізований у створеному вченими ХІХ ст. науково-гуманітарному дискурсі.

Безпосереднім об'єктом вивчення дисциплін гуманітарного профілю є людина. Тому науково-гуманітарні тексти дозволяють не лише аналізувати індивідуально-особистісні психологічні, соціальні, лінгвістичні властивості автора, вербально репрезентовані в тексті, але й експлікувати рефлексивне бачення “інших” і “себе в інших”, відображене в тексті.

Інтерес до наукових текстів ХІХ ст. зумовлений тим, що саме цей період вважають початком формування та утвердження наукового стилю. Незважаючи на дослідженість обов'язкових і факультативних рис, системи функціональних семантико-стилістичних категорій наукових текстів ХУІІІ - ХХ ст., автор-учений продовжує залишатися поза увагою дослідників. Роль особистості в розвитку мови, культури, стилю загальновідома. Саме мовний смак, уподобання конкретної людини впливають на формування “мовного смаку епохи” в цілому (В.Г.Костомаров). Тим більше, коли цією особистістю є учений, з іменем якого пов'язана ціла епоха в розвитку певної галузі знань. Саме таке значення має творчість М.О.Максимовича, О.О.Потебні, П.Г.Житецького для лінгвістики, М.І.Костомарова, М.П.Драгоманова - для історії.

Особистість ученого, його “я”, індивідуальний внесок не лише в розвиток окремої галузі науки, але й у розвиток наукового стилю нерідко залишаються поза увагою лінгвістів. І якщо місце певного ученого-природознавця, фізика, біолога в історії науки визначено, відповідь на питання про внесок гуманітаріїв не буде однозначною. Крім того, зважаючи на об'єктивні соціально-історичні, екстралінгвальні обставини, російську літературну мову ХІХ ст. справедливо пов'язують насамперед з іменами О.С.Пушкіна, Л.М.Толстого, М.М.Карамзіна, В.Г.Бєлінського, В.Ф.Одоєвського, О.-Ю.І.Сєнковського, О.І.Герцена та ін. Проте необхідно звернутися й до аналізу праць українських учених, імена яких стали символом у певних галузях знань, роботи яких написані переважно російською мовою і сьогодні залишаються кращими зразками наукових досліджень. На думку А.П.Чехова, “національної науки немає, як немає національної таблиці множення”. Проте текст обов'язково містить лінгвістичні маркери мовної особистості його автора, зокрема й такі, що вказують на його національні риси.

Людина, що є об'єктом гуманітарних досліджень, визначає комплекс методів їх антропологічної орієнтації та вивчення. Тобто антропологізація є одночасно ознакою таких досліджень і диференційною ознакою наук гуманітарного спрямування. Тому науково-гуманітарні тексти дають змогу не лише застосовувати антропологічні підходи аналізу, але й демонструють індивідуально-авторське, суб'єктивне бачення того чи того аспекту, пов'язаного з вивченням проблеми “людини”, відображеної в науковому тексті.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що у ньому проаналізовано динамічну модель мови на певному синхронному зрізі, представленому науково-гуманітарними текстами, через пізнання динамічної моделі особистості та опис фрагментів її картини світу. В дисертації створено узагальнений портрет мовної особистості українського ученого-гуманітарія ХІХ ст. на основі аналізу лінгвістичних та екстралінгвальних фактів, зафіксованих у наукових текстах, що визначає зв'язок цього дослідження з актуальними сьогодні комунікативними, антропоцентричними, культурологічними, когнітивними напрямками в мовознавсті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана з плановими темами відділу російської мови Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України “Український мовно-культурний компонент в історії російської літературної мови” (№ 0101V002820), “Вплив української мови та культури на розвиток російської літературної мови” (№ 0106V005098). Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України (протокол №8 від 31.10.2002).

Метою дослідження є встановлення визначальних рис мовної особистості ученого-гуманітарія, їхній опис у комунікативному, культурологічному, образно-стилістичному аспектах та створення узагальненого портрета автора науково-гуманітарного тексту ХІХ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

Проаналізувати соціально-історичну ситуацію та її вплив на формування та становлення особистості українських учених ХІХ ст.

Дослідити співвідношення об'єктивних і суб'єктивних складників у мові, тексті, мовній особистості.

Описати основні характеристики мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст., зумовлені екстралінгвальними (соціально-історичним, культурним розвитком українського суспільства) та лінгвістичними (комунікативними, психолінгвістичними, лінгвостилістичними) чинниками й відображені в текстах їхніх наукових праць.

Здійснити аналіз мовної особистості ученого як особистості динамічної, комунікативної, яка використовує текст як засіб висловлення власних думок та засіб впливу на інших.

Визначити лінгвістичні засоби та способи вираження учасників наукової комунікації, актуалізованих в тексті, узагальнивши результати у вигляді типології адресанта й адресата наукової комунікації.

Розглянути лінгвістичні засоби діалогізації наукового тексту ХІХ ст.

Проаналізувати культурологічний простір наукового тексту як багатовимірного утворення, що відображає культурний компонент мовної особистості ученого-білінгва.

Виявити й описати культурні маркери, етнопсихологеми, сталі вислови, що виявляють властивості експлікаторів національно-культурного компонента в структурі мовної особистості.

З'ясувати роль лінгвостилістичних засобів, що відображають творчий потенціал мовної особистості вченого.

Простежити семантико-функціональні особливості порівняння та метафори в науково-гуманітарному тексті як експлікаторів лінгвокреативних можливостей мовної особистості, здатної корегувати старі й породжувати нові сутності.

Об'єктом дослідження в дисертації є мовна особистість українського ученого-гуманітарія, актуалізована в наукових текстах ХІХ ст.

Предмет дослідження становлять лексико-семантичні, лінгвостилістичні особливості науково-гуманітарних текстів ХІХ ст. як експлікатори вербально-семантичного, когнітивного, національно-культурного рівнів мовної особистості, як відображення її комунікативної природи, зумовленої лінгвістичними та екстралінгвальними факторами.

Методи дослідження. Відповідно до предмета дослідження, поставлених мети й завдань в дисертації застосовано описовий метод, історичний метод, який дав змогу відтворити соціально-культурні контексти, на тлі яких відбувалось становлення і розвиток мовної особистості ученого; методику ретроспективного накладання використано з метою виявлення в досліджуваний період розвитку наукового стилю певних рис, властивих і сучасним науковим текстам; для вирішення конкретних завдань у роботі використано метод стилістичного та лінгвістичного аналізу тексту, естетичної інтерпретації індивідуально-авторських мовних особливостей, метод контекстуально-семантичного та компонентного аналізу семантичної структури слова, прийоми статистичного аналізу. Мовну особистість досліджено за допомогою методу комплексного опису, який дав змогу створити узагальнений мовний портрет ученого-гуманітарія, осягнути особливості його світобачення, виявлені зокрема у створених ним текстах.

Матеріалом дослідження обрано праці з філології, історії, етнографії, фольклористики, створені М.О.Максимовичем, М.І.Костомаровим, О.О.Потебнею, П.Г.Житецьким, М.П.Драгомановим - ученими, чий внесок у розвиток наукової гуманітарної думки глибоко вивчено та відповідно оцінено. Тому не повинно виникати сумнівів, з одного боку, щодо лінгвостилістичних особливостей текстів згаданих авторів, які мають характерні риси мови гуманітарної науки досліджуваного періоду, з другого, щодо відповідності створеного на їх основі динамічного, комунікативного портрета мовної особистості ученого-гуманітарія соціально-психологічному портрету ученого цього періоду. В цілому проаналізовано 1798 сторінок друкованого тексту.

Наукова новизна результатів дослідження полягає: 1) у новому підході до аналізу наукових текстів щодо їх суб'єктивної віднесеності; 2) у кваліфікації автора наукового тексту визначальним компонентом наукової комунікації, що відкриває доступ до виявлення суб'єктивних складників процесу пізнання; 3) у визнанні діалогічності основною рисою мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст. на комунікативному, культурологічному, естетичному рівнях; 4) у комплексному описі мовної особистості ученого, зокрема її національно-культурних складників; 5) в експлікації естетичного рівня мовної особистості ученого в наукових текстах, що дає змогу наблизитися до розуміння його особистісного світобачення через призму колективного, спільного; 6) у виборі досліджуваного матеріалу - історико-філологічних текстів ХІХ ст., створених українськими вченими.

Теоретичне значення дисертації визначає її спрямованість на подальше розроблення таких лінгвістичних проблем, як взаємозумовленість розвитку мови та свідомості, мови і суспільства, мови й особистості, взаємодію суб'єктивних та об'єктивних складників у мові, тексті, особистості. Результати дослідження відкривають нові перспективи для аналізу суб'єктивної природи наукового знання в цілому й тексту зокрема, дають можливість діахронічного вивчення мовної особистості ученого. Вивчення мовної особистості на основі створених нею текстів демонструє можливість комплексного опису всіх її рівнів і компонентів, експлікованих різними засобами на текстовій поверхні. Розглянуті та проаналізовані проблеми сприяють подальшому розробленню питань текстової комунікації, теорії діалогічності, лінгвістичній і культурологічній інтерпретації наукових текстів.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання в подальших наукових дослідженнях мовної особистості, виявленої в текстах різних жанрів і стилів, у працях з лінгвокультурології, стилістики та лінгвістики тексту, в курсах історії російської літературної мови, лінгвістичного аналізу тексту, у спеціальних курсах “Основи наукових досліджень”, “Культура наукової мови”, присвячених системному вивченню мови наукових творів. Матеріал дисертації може бути використано в лексикографії, під час створення словників мови письменників-учених. Основні ідеї роботи актуальні сьогодні у зв'язку з гостротою проблеми національного самовизначення й мови, національного обличчя української наукової літератури.

Особистий внесок здобувача полягає в комплексному аналізі діалогічної мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст., у створенні бази для вивчення ідіолектів учених. Дисертація, автореферат, опублікована монографія є абсолютно самостійними і виконані дисертанткою одноосібно. Стаття, написана у співавторстві з Н.Г.Озеровою, у частині, що аналізує взаємодію наукового стилю російської та української мов з іншими стилями, належить дисертантці.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження було апробовано на міжнародних та всеукраїнських конференціях: Міжнародній науковій конференції, присвяченій 183-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка і 150-річчю від дня заснування Кирило-Мефодіївського братства (Київ, 1997), “Полікультурність українського суспільства: правові, політичні, інформаційні та організаційні проблеми” (Київ, 1998), “Сучасні проблеми термінології та термінографії” (Київ, 2000), “Нові дослідження пам`яток козацької доби в Україні” (Київ, 2001, 2002, 2003, 2004), “Владимир Иванович Даль и современные филологические исследования” (Київ, 2002), “Русский язык и литература: проблемы преподавания и изучения” (Київ, 2002), “Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество” (Київ, 2003), “Проблеми зіставної семантики” (Київ, 2003, 2005), “Межкультурные коммуникации: пространство и время” (Сімферополь, 2004), “Национально-культурный компонент в тексте и языке” (Мінськ, 2005), “Проблеми розвитку сучасної лінгвістики, світової літератури та перекладознавства” (Черкаси, 2005), “Актуальные проблемы менталингвистики” (Черкаси, 2005), “Межкультурные коммуникации: традиции и новые парадигмы” (Сімферополь, 2005), “Мова і культура” (Київ, 2005), “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 2005), “Східнослов'янська філологія: від Нестора до сучасності” (Горлівка, 2006), “Межкультурные коммуникации: проблемы русско-украинского билингвизма” (Сімферополь, 2006) та ін.

Публікації. Ідеї дисертації відображено в монографії “Языковая личность ученого-гуманитария ХІХ века” ( 352 с., 20,46 д.а.), а також у 35 статтях (26 з них надруковано у спеціалізованих закордонних та вітчизняних виданнях, затверджених ВАК України, 9 статей - в інших наукових виданнях і збірниках) та 8 тезах доповідей та матеріалах конференцій.

Обсяг і структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної наукової літератури (583 найменування), додатку сталих висловів (35 с.). Основний текст дисертації викладено на 426 с., загальний обсяг роботи - 518 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі з'ясовано дослідженість наукового тексту в цілому та науково-гуманітарного тексту обраного періоду зокрема, обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету й завдання, описано методи дослідження, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми апробації, визначено наукову новизну роботи.

Перший розділ “Мовна особистість і науковий текст: діалектика суб'єктивного й об'єктивного” присвячено обґрунтуванню необхідності вивчення мовної особистості насамперед на основі створених нею текстів, яке здійснене завдяки розкриттю взаємозв'язку та взаємодії суб'єктивного й об'єктивного, індивідуального й колективного в таких лінгвістичних категоріях, як мова, текст, мовна особистість, мислення.

Філологічне дослідження особистості передбачає звернення до текстів, створених нею. Пізнання мовної особистості ґрунтується на пізнанні її мовної діяльності, при цьому текст залишається єдиною можливістю осягнути глибини свідомості творчої індивідуальності, пізнати через слово, зафіксоване в тексті, статичні та динамічні складники мовної особистості, її тезаурус і фрагменти картини світу, її ставлення до себе, оточення, дійсності.

Суб'єкт пізнання став об'єктом наукового вивчення, починаючи з робіт німецької класичної філософії. Завдячуючи трансцендентальній філософії І.Канта, діяльність суб'єкта почали розглядати як основу дослідження та вирішальний фактор способу пізнання, яке полягає не у спогляданні розумовоосягнутої сутності предмета вивчення, а в його конструюванні. Синтез чуттєвості й розуму утворюють результат наукового пізнання - знання, у структурі якого відповідно до дворівневої структури суб'єкта (емпіричний та трансцендентальний рівні) філософ розрізняє суб'єктивні й об'єктивні елементи. Об'єктивність знань Кант пов'язує із трансцендентальним рівнем, який називає надіндивідуальним началом в людині. Саме тому предметом теоретичної філософії має бути не “річ у собі”, а пізнавальна діяльність, визначення законів людського розуму та його меж.

Подальше визнання історичного характеру суб'єкта пізнання, яким у філософії Гегеля є людська історія як певний “об'єктивний дух”, чи субстанція-суб'єкт, дозволило говорити про різні рухомі історичні форми культури, які й тепер розглядають як результат діяльності різних історичних суб'єктів. Дослідження своєрідності цих форм і стало предметом аналізу наук гуманітарного циклу упродовж ХІХ і ХХ ст. Це й зумовило переорієнтацію іманентної лінгвістики, з характерними для неї внутрішніми проблемами мови “самої у собі та для себе”, на лінгвістику антропологічної орієнтації, у межах якої мову визнано конститутивною ознакою людини. І тому одними з методологічних вимог лінгвістичної антропології є: а) пізнання людини на основі її мови, б) розуміння та пізнання природи мови можливе лише через людину та її картину світу (В. І. Постовалова). Таким чином, універсум людини визнано реальністю, необхідною для розуміння природи мови, а мовна особистість у дисертації розглянута як текстова іпостась людини, розуміння та пізнання якої ґрунтується на взаємозв'язку мови, мислення, свідомості, культури.

Кожна з названих категорій обов'язково містить суб'єктивні й об'єктивні складники як вияви єдиної сутності (Д.Будняк, Л.С.Виготського, Г.В.Колшанського, О.І.Кукушкіної, М.М.Маковського, Г.П.Щедровицького та ін.). Тому в дисертації гуманітарний текст розглянуто як посередника наукової комунікації, яку визнано суб'єктивно-об'єктивованою зовнішньою формою перебігу мовної діяльності (за Г.В.Колшанським), спосіб реального буття мовного світу, явлення мовної дійсності.

Виходячи з того, що людина може пізнати лише те, що реально існує, вона, пізнаючи, створює світ, який одночасно є об'єктивним світом, що оточує нас, і суб'єктивним - власне світом людини. Діалектика суб'єктивного й об'єктивного знайшла своє відображення у багатьох лінгвістичних категоріях (напр., мови та мовної діяльності, найближчого та дальшого значень слова О.О.Потебні, диктуму і модусу Ш.Баллі та ін.). Ця діалектична взаємодія знаходить своє відображення і в наукових текстах, реалізуючись у формулах “суб'єктивне в об'єктивному” та “об'єктивне в суб'єктивному”, на основі яких розрізнено вузьке та широке розуміння суб'єктивного в лінгвістиці. Вузьке тлумачення пов'язане з аналізом різних аспектів індивідуального ставлення мовця до висловлення, що становлять основу модуса, чи суб'єктивної модальності (Ш.Баллі), та охоплюють лише частину пропонованої формули антропологічного принципу, а саме “людина в мові”, чи “суб'єктивне в об'єктивному”. Категорія “суб'єктивного” в широкому розумінні знайшла своє розкриття у роботах Е.Бенвеніста, Ю.С.Степанова і передбачає вивчення як “людини в мові”, так і “мови в людині”. Широке розуміння суб'єктивності і стало підґрунтям антропоцентричного та егоцентричного принципів антрополінгвістики.

Знання як результат мовно-мисленнєвої когнітивної діяльності людини зокрема та суспільства в цілому є тією сферою, у якій репрезентовано єдність суб'єктивного й об'єктивного. Діалектика суб'єктивних й об'єктивних складників знань у дисертації представлена на основі їхньої взаємодії в історичних текстах як суб'єктивність історика та “суб'єктивність рефлексії”, або “суб'єктивність філософська”, тобто суб'єктивність читацька (П.Рикер). З цього у дисертації зроблено висновок про двовекторну перспективу текстової суб'єктивності: експліцитну авторську та імпліцитну читацьку суб'єктивність. Текст як посередник текстової комунікації може актуалізувати обидва суб'єктивних начала, визначаючи вектори текстової суб'єктивності, які по-різному виявлені на етапах текстотворчості та текстосприйняття. Суб'єктивне бачення світу, представлене у формі текстової об'єктивації знань про світ, насамперед є експлікацією позиції автора наукового дослідження, який відображає в тексті багатогранність навколишнього світу через призму власної картини світу. Тому авторська суб'єктивність є провідною формою текстової суб'єктивності.

Особистість, яка стала центральним поняттям багатьох досліджень антропологічної спрямованості у психології, філософії, соціології, так само у своїй структурі містить елементи суб'єктивного (внутрішній простір індивіда, його інтраіндивідуальні якості) та об'єктивного (риси, зумовлені відносинами з навколишнім простором). Діалектика суб'єктивних та об'єктивних складників особистості відображена в різноманітних психологічних, лінгвістичних, культурологічних, філософських типологіях особистості, які узагальнено в дисертації.

За основу розуміння терміна “мовна особистість” взято теорію Ю.М.Караулова, яка дає змогу, аналізуючи мовну особистість, враховувати взаємодію усіх чотирьох фундаментальних властивостей мови, а саме: історично зумовлений характер розвитку мови, її психічну природу, системно-структурну організацію, соціально зумовлений характер виникнення й використання. Залежно від можливостей мови відтворювати здібності людини до пізнання та самовираження, від прояву в ній особистісних мотивів, смислів, цінностей дослідник у структурі мовної особистості виділив вербально-семантичний (структурно-мовний), лінгвокогнітивний, мотиваційний (комунікативно-прагматичний) рівні. Усі вони мають інваріантну, позачасову, можна додати - об'єктивну, та варіантну, тимчасову, а отже, суб'єктивну, частини її картини світу. Інваріантні складники впливають на характеристику мовної особистості як певного етнопсихологічного типу, варіантні - визначають оригінальність, індивідуальність кожної мовної особистості. Отже, мовна особистість визнана однією з узагальнювальних категорій лінгвістики, що має ознаки системної організації та відповідний набір засобів реалізації, які досліджують в аксіологічному, когнітивному, прагматичному аспектах.

В.В.Виноградов акцентував увагу на комунікативних, соціально-історичних, етнонаціональних особливостях мовної особистості, виражених системою спеціальних мовних засобів. Тому мовну особистість вивчають не як наукову абстракцію, а як мовну іпостась особистості, актуалізовану діяльністю конкретної людини чи групи осіб, об'єднаних спільними цілями й завданнями. Результатом таких досліджень є створення соціально зумовлених типів мовної особистості. Синтетична модель мовної особистості, яка відображає її соціально-лінгвістичні та літературно-стилістичні риси і створена на основі різних лінгвістичних підходів, описана у працях О.М.Байбулатової, Н.С.Дужик, Л.П.Іванової, О.Ю.Кукушкіної, О.О.Семенець, О.А.Семенюка, О.Я.Шмельової.

Мовну особистість в дисертації визначено як сукупність творчих (лінгвістичних) здібностей і соціопсихолінгвістичних характеристик індивіда, що зумовлюють створення і сприйняття мовних творів, які відображають відповідні риси особистості й тому мають певну когнітивну глибину, комунікативно-прагматичну спрямованість, структурно-мовну цілісність. У дослідженні описано риси мовної особистості ученого-гуманітарія, відображені в наукових текстах періоду формування засад наукового стилю, коли індивідуальне, творче начало ще не зазнавало впливу стилістичних норм і тому варіантні складники, що експлікують суб'єктивний потенціал мовної особистості, актуалізовані за допомогою максимального набору мовних засобів. Аналізуючи особливості мови конкретних учених, систематизуючи їх в загальну картину, у дисертації на основі вивчення вербально-семантичного, комунікативного, культурологічного, стилістичного рівнів створено узагальнений портрет мовної особистості українського ученого ХІХ ст.

У другому розділі “Діалогічна природа мовної особистості ученого ХІХ ст.” вивчено комунікативні риси мовної особистості, які в умовах текстового спілкування виявляються як відображення творчого характеру наукового пізнання, як рух знань до істини через зіткнення, взаємозбагачення різних думок, концепцій, теорій, тобто діалогічність розглянуто в логіко-гносеологічному та комунікативно-прагматичному аспектах.

Антропологічний підхід до аналізу пізнавальної діяльності, представленої науковими гуманітарними текстами ХІХ ст., зумовив необхідність визначення у структурі тексту суб'єктивного компонента, що формує антропоцентричне ядро процесів текстопородження і сприйняття, яке одночасно включає адресанта й адресата. Діалогічність у дисертації розглянуто як експліцитну реалізацію двонаправленого антропоцентричного начала пізнавальної діяльності.

На основі аналізу існуючих концепцій діалогу та діалогічності зроблено висновок про категоріальний статус діалогічності в гуманітарних текстах. Комунікативні властивості наукового тексту описані, виходячи з головної мети наукової творчості - передавання знань в акті інформування від творця теорїї до того, хто її сприймає. Незважаючи на пасивність адресата щодо змісту теорїї, він виявляє активність через пізнання її сутності відповідно до власного рівня знань. Тому науковий текст за своєю природою є явищем діалогічним, що передбачає розшифровування й розуміння того, що було досягнуто на попередньому етапі розвитку наукових знань, є посередником діалогу між автором та читачем. У такому розумінні діалогічність є близькою до комунікативності.

Людина, яка в гуманітарних науках одночасно є об'єктом і суб'єктом пізнання, становить антропологічну основу діалогічності як методу гуманітарних досліджень. Завдяки діалогу особистість усвідомлює себе у довкіллі. Тому діалог справедливо називають і способом розширення самоідентифікації людини, яка співвідносить особистісне із загальнолюдським. Діалогічність як характерна риса гуманітарного тексту досягається методом діалогу суб'єкта пізнання, який усвідомлює свою індивідуальність, оригінальність, з довкіллям, “людством”, частиною якого він є.

Враховуючи те, що текст розглянуто як середню ланку акту комунікації, який передбачає два активних начала (адресанта й адресата), у дисертації проаналізовано лінгвістичні засоби вираження автора та адресата як учасників комунікативно-пізнавального процесу, свідомість яких “зустрічається” у тексті. Суб'єктами діалогічних стосунків можуть бути автор і читач, автор і колега-учений, колега-учений і читач, автор - колега-учений - читач. Відносини між суб'єктами комунікації визначають суб'єктивну перспективу тексту.

Автор як обов'язковий учасник комунікативно-пізнавального процесу є ініціатором, творцем і відправником важливої, на його думку, інформації. У тексті він представлений системою різноманітних засобів, кожен з яких бере активну участь у створенні мережі різнобічних відносин між учасниками наукової комунікації.

Аналіз лінгвістичних засобів та способів авторизації наукового тексту ХІХ ст. виявив особливе місце особових займенників 1 ос. одн. та мн., які називають категоріальним втіленням суб'єктивності висловлювання. Традиційна уява про ненормативність використання в сучасних текстах наукового стилю займенника я, який називають точкою, з якої мовець дивиться і висловлює у слові увесь світ (С.Булгаков), вимагала свого підтвердження чи спростування для текстів ХІХ ст.

Найбільший семантичний потенціал суб'єктивного смислу має займенник я та його похідні, які можуть називати автора тексту, експлікуючи сему “активної особи”. Незважаючи на фактичну відсутність автора в конкретний момент комунікації, займенник я актуалізує суб'єктивний компонент висловлювання, а саме автора, який “говорить” в даний конкретний момент прочитання тексту, колись ним написаного: “Может быть, я возвращусь к этому еще раз, … Я уже привел определение…” (Потебня); “Я позволю себе сделать краткий обзор морфологических особенностей древнерусского языка…” (Житецький).

Одна з особливостей гуманітарних текстів, що полягає у використанні “чужої мови”, позначилась і на контекстній семантиці займенника я, який у таких випадках називає суб'єкта мови, яким не є автор: “Я решился, - говорит Радзивилл, - показать королю, что он без меня не в силах достигнуть своих целей…” (Костомаров). Контекстна семантика займенника 1 ос. одн. дорівнює семантиці займенника 3 ос. одн.: “я” = “він”. Автор залишається осторонь як спостерігач, його особисте “я” не актуалізувано. “Горизонт автора” (Г.Гадамер) не збігається з “горизонтом” суб'єкта висловлювання. У дисертації таке вживання я кваліфіковано як “я”-референта. У таких випадках роль адресанта надана автором іншому учаснику комунікації. Так у тексті відбувається персоніфікація, індивідуалізація учасників текстової комунікації, фактично зосереджених у різних часових вимірах, але згідно з волею автора актуалізованих в даний момент текстового спілкування. Тому читач стає співрозмовником не лише “я”-автора (“я”-адресанта), а й “я”-референта, за допомогою якого автор активізує свого “співрозмовника”, переносячи історичних персонажей, інших дослідників у реальність текстової комунікації, надаючи їм таку саму текстову активність, якою володіє сам.

Крім того, в аналізованих текстах виявлено функціонування я на позначення “усвідомлюваної людиною власної сутності, самого себе в навколишньому світі” (МАС, т.4, с.776): “Чтобы дойти до мысли о нашем я как о нашей душевной деятельности, как о чем-то немыслимом вне этой деятельности, нужен был длинный окольный путь... Этот путь заключает в себе, как частность, изменение взглядов на отдельную мысль, как одно из проявлений нашего я” (Потебня); “…объективно существующее слово есть сущность вещи, что оно относится к вещи так, как двойник и спутник к нашему я” (Потебня). До семантики я, що називає внутрішню сутність індивіда, автор тексту без сумніву включає й себе. У такій номінації спостерігаємо своєрідну рефлексію автора не лише стосовно себе, але й оточення, “я” ж характеризуємо як рефлективне. Наведені приклади демонструють факт динамічного, самоусвідомлювального сприйняття себе в сукупності з іншими “я”.

Отже, в умовах наукової комунікації через посередництво текстів спостерігаємо: 1) полісемантичність займенника 1 ос. одн. (“я” = “я”-адресанта; “я” = “він”, “я” того, про кого пише адресант, тобто “я”-референта; “я”-рефлективне, чи самоусвідомлювальне = “я” і адресанта, і адресата, і тих, хто поруч), 2) поліфункціональність я, що виявлена в актуалізації різних суб'єктів висловлювання. Необхідно вказати, що в аналізованих текстах М.П.Драгоманова займенник я не виявлено. Таким чином, узагальнюючи функціонально-семантичні особливості займенника я, вказуємо на дуалістичний характер його семантичних властивостей, здатних відображати дві сутності однієї особистості - спостерігача (суб'єкта сприйняття, споглядання) та діяча (суб'єкта будь-якої діяльності).

Аналіз функціонально-семантичних особливостей займенника 1 ос. мн. виявив семантичні варіанти сукупного суб'єкта, які в науково-гуманітарному тексті ХІХ ст. розподілені на дві групи значень із загальною семою: 1) “ми”-колективне (при цьому узагальненість осіб, з якими об'єднує себе мовець у “ми”, якісно й кількісно різна: обмежена узагальненість адресата, корпоративна узагальненість об'єктів мови та абсолютна, чи тотальна, узагальненість) і 2) “ми”-індивідуальне (“ми”-автора і “ми” = “він / вони”). Виникнення багатозначності займенника ми пов'язане з відсутністю одного з компонентів семантичної структури лексеми ми, виявленого в результаті лексико-семантичної взаємодії контекстного оточення, яке експлікує відсутню сему.

На підтвердження зауважень про перевагу певних займенників у дисертації описано методику та наведено результати підрахунків їх уживання в аналізованих текстах, які представлені у вигляді таблиць. Кількісні дані свідчать про те, що вже в період формування норм наукового стилю російської літературної мови спостерігаємо переважання займенникових форм 1 ос. мн. порівняно з формами 1 ос. одн. Проте якщо М.І.Костомаров та П.Г.Житецький намагаються індивідуалізувати висловлену думку, то в проаналізованих текстах М.П.Драгоманова, написаних практично одночасно з працями П.Г.Житецького, займенники 1 ос. одн. та їхні похідні відсутні навіть у цитованих фрагментах.

Наведені дані дозволили зробити висновок про перевагу колективної самоідентифікації, що є свідченням колективістських тенденцій у розвитку мовної свідомості вчених, які є відображенням колективного характеру наукового пізнання в цілому як одного з втілень “ми”-культури.

Серед дієслівних форм, які найбільш активно й часто вживані для експлікації суб'єкта мови, у дисертації проаналізовано особові дієслівні форми дійсного способу 1 і 2 ос. одн. і мн., безособові форми, що формують граматичну основу односкладного дієслівного речення: “…Мимоходом замечу, что из всех названий, какие были выдумываемы для южнорусского народа …” (Костомаров); “Не вдаваясь в подробности, остановлюсь главным образом на глагольном сказуемом” (Житецький); “Здесь ограничусь ссылкою на Штейнталя…” (Потебня). Відсутність окремої номінації для виконавця дії у таких випадках компенсована активізацією даної семи в семантичній структурі дієслова, що дозволяє йому виконувати функцію засобу авторизації. При цьому лише означено- та узагальнено-особові реалізації відводять мовцю позицію активного суб'єкта.

Частотними є дієслова 1 ос. мн.: “Прибавим, что эти эпохи были временем, когда совершались революции…” (Драгоманов); “Заметим при этом, что рядом с этими причастиями, иногда безразлично употребляется аорист…” (Житецький). Визначення виконавця дії у таких випадках наближене до визначення семантики займенника ми. Тобто суб'єктивна семантика таких дієслів буде складатися з постійного компонента “я” і змінного “він / вони”, який актуалізує адресата. Але якщо визначення займенникової семантики залежить від контексту, який дозволяє конкретизувати змінний компонент, то ідентифікація змінного компонента семантики дієслова враховує не так контекст, як семантичну структуру самого дієслова. Дієслова прибавить, заметить та ін. називають дії, що виконує сам автор дослідження. Форму 1 ос. мн. вживають замість форм 1 ос. одн., тому суб'єктивний компонент семантики цієї дієслівної форми умовно можна представити як “ми” = “я”, тобто автор використовує граматичну форму мн., що представляє “ми”-автора. Тому функціональний і семантичний потенціал особового займенника і дієслівної форми несиметричні. За відсутності займенникової форми, що експлікує адресанта, перевагу надають формі дієслова 1 ос. мн., суб'єктивний компонент якої реалізує авторське “ми”, що може свідчити про певну стилістичу тенденцію наукового стилю ХІХ ст.

Безособові дієслівні форми в дисертації зараховані до засобів, що реалізують авторське начало наукового тексту. Вживаючи їх у певному текстовому фрагменті, автор зосереджує увагу читача на самій дії, а не на виконавці, який є очевидним і в цей момент не є важливим: “О состоянии Киева под Русской державой можно сказать, что …” (Максимович); “Давно уже принято в науке мнение, что это было наречие южное, а не северное” (Житецький). Вибір автором безособової форми пояснено як стилістичними причинами (однією з норм наукового стилю традиційно вважають “невидимого”, “нейтрального”, “імпліцитного” автора, що створює “безособовість” викладу), так і семантико-граматичними (така форма експлікує насамперед семантику дії і вже потім семантику суб'єкта). Конкретизація суб'єктивного значення безособових дієслів коливається в межах 1 ос. одн. чи мн. Семантизація суб'єкта дії до “ми”- колективного припускає можливість розглядати пасивним виконавцем і адресата.

Проведені підрахунки вживання дієслівних форм свідчать про тенденцію суб'єктивної нейтральності наукового викладу, яка виявилася у переважанні безособових форм дієслова у працях досліджуваних авторів. Але якщо для досліджень М. П. Драгоманова суб'єктивна нейтральність є абсолютною, то М. І. Костомаров, П. Г. Житецький хоч і нерегулярно, але експлікують своє авторство, свій особистий внесок у загальний процес наукового пізнання.

Авторське начало в наукових текстах кваліфіковано в дисертації як суб'єктивізація викладу, яку досягають і за рахунок вживання пояснень, вставних слів, словосполучень, речень, які також проаналізовано як засоби вираження позиції, намірів адресанта. Різні види пояснень розглянуто як експлікатори суб'єктивного компонента в структурі наукового тексту. Аналіз текстового функціонування пояснень дозволив кваліфікувати їх як точку, що акумулює в собі двонаправлений характер суб'єктивності. З одного боку, пояснення є вираженням пізнавального процесу, що здійснює автор. З другого боку, адресат, зустрівши в тексті пояснення, сприймає їх як сигнал від автора, який вимагає від свого читача активізації мислення в момент сприйняття. Тому пояснення в науковому тексті розглянуто як засіб активізації діалогічних стосунків, як точку перетину суб'єктивних позицій.

Найбільш експліцитно суб'єктивний компонент висловлювання виражений за допомогою вставних одиниць, що актуалізують індивідуально-суб'єктивну орієнтацію речення та вказують на джерело інформації. Доповнюючи структуру речення вставними одиницями, що мають значення індивідуально-суб'єктивної орієнтації, автор об'єктивний зміст висловлювання корегує на себе, тобто стверджувальний об'єктивний зміст речення переносить у суб'єктивну площину, експлікуючи індивідуальне начало наукової творчості: “В этом заключается, по моему мнению, одна из важных причин, вызвавших на свет поэтическую песнь о походе Игоря в том виде, в каком она дошла до нас” (Житецький); “По моему мнению, описательная форма спряжения отличается от простой…” (Потебня). Експлікуючи суб'єктивно-авторську думку, вставні одиниці провокують читача до внутрішнього самозапитання як рефлексії щодо прочитаного. Так виникає затекстовий імпліцитний діалог, ініційований автором і підтриманий читачем. Виражаючи суб'єктивну думку одного учасника текстової комунікації (адресанта), вставні одиниці стимулюють творчу активність другого суб'єкта пізнавального процесу (адресата).

Підрахунки кількості вставних одиниць показали, що їх вживають в кожному четвертому реченні. Це свідчить і про розвиток аналітичних характеристик мови, які підтверджують тенденцію до зростання ролі та участі суб'єкта в пізнавально-мисленнєвих процесах, відображених (автором) й ініційованих (для читача) за допомогою тексту.

На підставі досліджених способів та засобів вираженості адресанта в дисертації виділено такі типи адресантності: 1) експліцитний, коли автор відкрито заявляє про свою присутність у тексті, не боючись дискутувати й говорити про свої ідеї, роль в пізнавальному процесі: “Я избрал предметом своих чтений один из важнейших моментов в истории русского языка…”; “Мне кажется, что этих общих замечаний достаточно для того, чтобы объяснить Вам, почему я не могу взять на себя труда - обнять всю широкую область вопросов, связанных с изучением Слова…” (Житецький); 2) імпліцитний тип виникає за неявної присутності автора в тексті, автор бачить свою роль у комунікації пасивною: “…Невозможно теперь показать, в каком отношении между собою находились народные наречия в древности по сравнению с настоящим их положением” (Костомаров); 3) нейтральний тип адресантності, коли автор свої думки висловлює не від власного імені, а від узагальненої, колективної особи, для нього роль в пізнавальному процесі дорівнює ролі адресата, тому він ототожнює себе й читача як один колективний мисленнєво-пізнавальний організм: “Так, например, если не выходить даже за пределы чисто классических земель, мы встречаем памятники пещерного человека…” (Драгоманов). Експліцитний тип вираження авторського начала демонструє максимальний вияв егоцентричного потенціалу суб'єктивного компонента висловлювання, який в імпліцитному типі адресанта взагалі відсутній.

Текстові реалізації описаних типів адресантності демонструють їхню взаємодію та взаємодоповнення. Переважання певного способу вираження автора в тексті експлікує усвідомлення ним своєї ролі під час передавання нових знань і, ширше, в науковій комунікації, дозволяє говорити про ступінь індивідуальності стилю мислення ученого, виявлений ступенем вираженості категорії суб'єктивності у структурі окремого висловлювання і тексту в цілому.

Однією з ознак наукового тексту є цілеспрямованість і прагматична мета автора, який прагне змінити погляди адресата на предмет дослідження або ж змінити обсяг відомої йому інформації. Автор орієнтується на конкретний “образ читача”, уявляючи певну “модель адресата” як людини компетентної в певній галузі, яка володіє прийнятою системою знаків, щоб одразу розуміти написане і брати участь в діалозі.

Активізації уваги адресата та його актуалізації в тексті сприяє система різнорівневих мовних засобів, які експлікують уяву автора про потенційного адресата. Саме вони лежать в основі функціонування категорії адресації. Основна функція цієї категорії полягає у створенні бази когнітивно-емоційного обробляння текстової інформації реальним читачем. Слідування опорним сигналам інтерпретативної програми та налагодження зв'язку завдяки засобам звернення між конкретним реципієнтом та “образом читача” (авторською уявою “ідеального” адресата) забезпечує виконання згаданої функції. Слід зауважити, що поняття “адресат” у роботі розширено завдяки включенню до нього так званого “чужого” компонента, представленого в аналізованих текстах “чужими” теоретичними розробками, окремими думками, які включено в текст у вигляді цитат, посилань. У таких випадках адресат є не потенційним “специфікованим” читачем, а конкретним дослідником із своїм науковим світоглядом.

Розширення кола потенційних адресатів сприяло різноманітності лінгвістичних засобів реалізації категорії адресації, серед яких у дисертації проаналізовано: а) власні та загальні назви; б) описові конструкції узагальненої назви групи осіб, до яких звернено слово автора (найбільш часто вживані в науково-гуманітарних текстах досліджуваного періоду); в) неозначені займенники, якими називають адресатів, що мають власну точку зору з певного питання; г) займенники 2 ос. одн. та мн. як експліцитні показники діалогічності наукового спілкування (одиничні випадки); д) дієслівні форми 3 ос. мн. (одиничні приклади); е) спонукальні речення; є) питальні речення.

У результаті аналізу в дисертації виділено такі типи адресатності наукового тексту: а) егоцентричний (автор - автор), коли адресант і адресат є однією особою, коли автор звертається до себе із закликом виконати певну дію; б) індивідуалізований (автор - інший учений) - між названими в тексті співрозмовниками, частіше між автором і номінованим власною назвою чи займенником 3 ос. одн. іншим дослідником; в) неіндивідуалізований (автор - читач) - між автором тексту, інколи представленим колективним “ми”, і читачем, гіпотетичним чи реальним адресатом, названим невласними іменами.

Аналіз структурно-композиційних особливостей розташування комунікативних векторів, що зв'язують адресанта й адресата, дозволив говорити про такі типи діалогічності: а) внутрішньотекстову - точки комунікації знаходяться всередині одного тексту, адресант і адресат мають внутрішньотекстову реалізацію; б) позатекстову (міждискурсну, інтертекстуальну) - один з комунікантів, частіше адресат, знаходиться поза текстом, звертаючись до нього, адресант виходить за формальні межі тексту.

Виділення у структурі діалогічної ситуації адресанта та адресата, вивчення можливих засобів їх вираження в науковому тексті стало основою опису форм діалогічності: я - він, вони; він - він - …(я); я - ви, ми з вами; я - я.

У третьому розділі “Національно-культурний компонент мовної особистості ученого в культурологічному просторі наукового тексту” здійснено аналіз маркерів, за допомогою яких можна створити портрет мовної особистості автора наукового тексту як представника певної етнонаціональної спільноти.

Одним із компонентів мовної особистості, що спряє виявленню її індивідуального й одночасно колективного начала, є культурологічний компонент. Звернення до тексту як до джерела, у якому відображені різні грані творчої особистості автора, дало можливість аналізувати текстові одиниці з погляду національно-культурної значущості. Результатом такого аналізу стало визначення національно-культурних особливостей мовної особистості, відображених у науково-гуманітарних текстах. У дослідженні національно-культурного компонента мовної особистості у роботі враховувалось, що М.О.Максимович, М.І.Костомаров, О.О.Потебня, П.Г.Житецький, М.П.Драгоманов є видатними представниками української наукової інтелігенції ХІХ ст., яка стала гордістю російської науки, кожен з них є білінгвом і бікультуралом. Проблему належності твору певній культурі та питання національної належності автора вирішено по-різному. Якщо першу проблему розв'язано на підставі мовного принципу, то для вирішення другого питання взято до уваги як лінгвістичні, так і екстралінгвальні чинники.

Суспільний стан думки в конкретному науковому тексті опосередковано втілено в різних особливостях функціонування мовних одиниць, тому останні розглянуто як складова частина культурологічного вияву дійсності в науковому тексті. При цьому культурологічний простір наукового тексту досліджено як неоднорідний. Діалектична взаємодія національного та загальнолюдського, індивідуального та національного знайшла відображення в розрізненні, з одного боку, компонентів, що відображають індивідуальні особливості культурологічного освоєння дійсності, з другого - демонструють загальнолюдські культурні факти в індивідуальній картині світу. В дисертації розрізнено суб'єктивно-текстові рівні культурологічного простору тексту, що відображають індивідуально-авторське та колективне національно-специфічне бачення світу, які актуалізують різні складники (позачасові та тимчасові) мовної особистості ученого ХІХ ст. Суб'єктивно-авторський рівень реалізовано лексико-семантичними, ідіоматичними засобами мови, що обрані й включені в текст з волі автора й тому репрезентують особливості його (автора) національної свідомості, представляючи авторський варіант узвичаєних мовних фактів. На цьому рівні відображено конкретно-історичну ситуацію, актуалізовану творцем тексту й експліковану за допомогою лексико-семантичних засобів, що передають історико-культурні реалії певного періоду як тимчасові варіантні феномени. Суб'єктивно-колективний, або загальнокультурний, рівень реалізовано відображеними в тексті експлікаторами етнічної свідомості, що дозволяють виявити певні відношення, традиції, звички, вірування і т.п., виразником яких є автор тексту як один з носіїв етнокультурних констант, що мають позачасовий інваріантний характер. Обидва рівня схарактеризовано як суб'єктивно-текстові: суб'єктивні, тому що репрезентують етнокультурний компонент суб'єкта пізнання, мовної особистості, як індивідуально (варіантно) чи колективно (інваріантно) засвоєний фрагмент етносвідомості; текстові, тому що актуалізовані в тексті, де й виявляють комунікативні властивості.