Сполучники в українських писемних пам'ятках XVI-XVII ст.: ґенеза, склад, функції

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

СПОЛУЧНИКИ В УКРАЇНСЬКИХ ПИСЕМНИХ ПАМ'ЯТКАХ XVI-XVII СТ.: ГЕНЕЗА, СКЛАД, ФУНКЦІЇ

ВИСОЦЬКА ТЕТЯНА ЙОСИФІВНА

Львів - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

В українському суспільстві період XVI-XVII ст. пов'язаний із культурним відродженням, формуванням національної свідомості українців, піднесенням освіти, поступом наукової лінгвістичної думки.

Усі ці процеси віддзеркалені в мові тогочасних пам'яток, яка вбирала народнорозмовні, діалектні, почасти іншомовні (чужорідні) елементи.

Українські писемні джерела XVI-XVII ст. відображають лексичне багатство мови, одну з нечисленних груп якої становлять сполучники. Ці службові слова подані в реєстрі „Словника староукраїнської мови XIV-XV ст.” і в Картотеці „Словника української мови XVI - першої половини XVII ст.”, унікальної лексикографічної праці, яку очолив відомий український мовознавець Д. Гринчишин. Над укладанням Картотеки і словникових статей працювали У. Єдлінська, Я. Закревська, О. Захарків, Н. Осташ, Р. Осташ, Л. Полюга, М. Худаш; сьогодні роботу над Словником продовжують львівські науковці: Н. Багнюк, Г. Войтів, Г. Дидик-Меуш, О. Заневич, О. Кровицька, Ю. Осінчук, О. Тріль, І. Черевко, М. Чікало та ін.

В україністиці комплексному дослідженню сполучників у різних аспектах (щодо походження, структури, функцій у реченні) присвячено монографії Л. Булаховського, Ф. Медведєва. У роботах авторитетних мовознавців звернена увага на формування системи сполучників в українській мові, простежено їхнє використання на історичному й сучасному матеріалі.

Практичні й цінні зауваження про вживання сполучників у конфесійному письменстві XV ст. подано в працях Д. Гринчишина, К. Симонової, у XVI ст. - І. Чепіги; в українській актовій мові XIV-XV ст. - Л. Гумецької; функціонуван-ня сполучників в українській мові XVII-XVIII ст. висвітлено в роботах О. Петренка („Нариси з історії гіпотактичних сполучників в українській мові”), О. Блик („З історії сполучників підрядності в українській мові”).

Сполучники також проаналізовано у фундаментальних дослідженнях з історичної морфології і синтаксису української мови О. Потебні, І. Слинька, О. Скоропади, В. Сича, О. Безпалька, У. Єдлінської, Ю. Касіма, П. Тимошенка, О. Мельничука, Д. Герасименка, С. Морозової, М. Жовтобрюха, В. Крашениці.

Використання сполучників у говорах української мови простежено в роботах І. Верхратського (у лемківських говірках), Я. Пури (у південно-західних говірках Львівщини), В. Німчука (у закарпатських говірках), К. Германа (у буковинських говірках), Л. Коць-Григорчук (у волинсько-наддністрянських і закарпатських говірках); у сучасній українській літературній мові - у працях О. Вержбицького, І. Вихованця, К. Городенської та ін.

Науковці виявляють активний інтерес до вивчення проблеми „портретування” сполучників, їхнього „послівного” аналізу (М. Каранська, О. Падучева, А. Прияткина, В. Зав'ялов та ін.), адже для дослідження системи сполучників загалом потрібне вивчення кожного сполучника зокрема. Першою спробою ґрунтовного опису сполучників у сучасній українській мові є „Граматичний словник української мови: Сполучники” К. Городенської.

Як окрема лексична одиниця з її „автономним світом” сполучник, що функціонував в українській мові на зламі XVI-XVII ст., не був об'єктом наукових студій. Цим і зумовлена актуальність теми дисертації.

Мета дисертаційної роботи - описати формування системи сполучників у мові українських пам'яток XVI-XVII ст., охарактеризувати їхню структуру, дослідити функції.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) розглянути загальнолінгвістичні проблеми сполучника, з'ясувати статус сполучника в системі частин мови, проаналізувати наукове бачення поняття сполучник із погляду українських книжників XVI-XVII ст. і сучасних лінгвістів;

2) виявити сполучники в пам'ятках української мови XVI-XVII ст., з'ясувати їхні функції в реченні на тлі інших слов'янських мов того періоду;

3) покласифікувати сполучники за походженням, структурою, способом поєднання однорідних членів у простому реченні та предикативних частин у складному реченні;

4) дослідити шляхи виникнення і поповнення арсеналу сполучників в аналізованих текстах XVI-XVII ст., виявити взаємовпливи української та інших слов'янських мов на формування сполучників;

5) указати на специфіку вживання сполучників в українських пам'ятках різних стилів і жанрів того часу;

6) простежити динаміку використання сурядних і підрядних сполучників;

7) зіставити й охарактеризувати функціонування сполучників в українській мові XVI-XVII ст. і в сучасній українській мові.

Об'єкт дослідження - писемні пам'ятки української мови XVI-XVII ст.

Предмет дослідження - сурядні та підрядні сполучники в пам'ятках української мови XVI-XVII ст.

Джерельною базою дослідження слугували фундаментальні Картотеки „Словника української мови XVI - першої половини XVII ст.” (КІС) та „Історичного словника українського язика” за ред. Є. Тимченка, які зберігаються у відділі української мови Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Вагому частку дослідження становлять пам'ятки української мови XVI-XVII ст. релігійного змісту (учительні Євангелія, Крехівський Апостол), полемічні твори, друковані архівні документи, що зберігаються у відділі рукописів ЛНБ імені В. Стефаника НАН України. Залучено також цикл видань (серія „Пам'ятки української мови”), які здійснив Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні: „Акти житомирського гродського уряду: 1590 р., 1635 р.”, „Волинські грамоти ХVІ ст.”, „Лохвицька ратушна книга другої половини ХVІІ ст.”, „Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVІІ ст.”. Для дослідження використано словник П. Беринди „Лексiконъ славенорwсскїй и именъ Тлъкованїе”, лексикографічну працю невідомого автора „Синонїма славенороскаа”, граматики Л. Зизанія „Грамматiка словенска. Съвершенна(г) искuства осми частїй слова, и ины(х) ну(ж)дны(х). Н‹‹вwсъта(в)ле(н)а Л, Ж”, М. Смотрицького „Грамматіка Славенскиа правилное Сvнтагма”, І. Ужевича „Граматыка словенска"”.

Методи дослідження. У дисертації застосовано описовий метод (для виявлення й аналізу сполучників в українських пам'ятках XVI-XVII ст.), зіставний (для встановлення спільних і відмінних рис у системі сполучників в українській мові на різних хронологічних відрізках), частково статистичний метод. Було використано порівняльно-історичний метод із залученням фактів з інших слов'янських мов як аналізованого, так і сучасного періодів, передусім із російської, білоруської, польської, чеської мов. Застосовано методику стилістичного аналізу для розкриття закономірностей функціонування сполучників у писемних пам'ятках української мови того часу.

Наукова новизна:

уперше:

- запропоновано комплексне дослідження сполучника в мові українських писемних пам'яток XVI-XVII ст.;

- встановлено новий реєстр сполучників української мови XVI-XVII ст.;

удосконалено:

- вчення про походження сполучників, про їхню структуру;

- аналіз сурядних і підрядних сполучників у пам'ятках різних жанрів і стилів досліджуваного періоду,

набули подальшого розвитку:

- вчення про сполучник як про службову частину мови;

- погляд на формування системи сполучників в українській мові.

Теоретичне значення. У дисертаційній роботі з урахуванням різних критеріїв розподілу слів на частини мови розглянуто теоретичні проблеми дослідження сполучника як службової частини мови, визначено та обґрунтовано його основні частиномовні ознаки. Аналіз функціонування сполучників в історичному аспекті буде корисним при вивченні змін структури речення, доповненні й уточненні питань щодо розвитку синтаксичної системи української мови загалом.

Практичне значення. Результати дисертаційної роботи можна використати у викладанні курсу „Історична граматика української мови”, „Синтаксис української літературної мови”; для підготовки спецкурсів і спецсемінарів із діалектології та її історії, сучасної української літературної мови. Зібраний матеріал слугуватиме для укладання історичних словників.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі української мови Львівського національного університету імені Івана Франка в межах наукової теми „Функціональні стилі української мови: статика і динаміка” (реєстраційний номер 0107U007425).

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження здобувачка отримала самостійно. Наукових праць із теми дисертації, написаних у співавторстві, немає.

Апробація матеріалів дослідження. Основні положення й результати роботи апробовано на таких міжнародних і всеукраїнських конференціях та наукових засіданнях: 1. Міжнародна наукова конференція „Українці XVI-XVII століть крізь призму слова” (Львів, 2006). 2. Всеукраїнська наукова конференція „Іван Ковалик і сучасне мовознавство” (Івано-Франківськ, 2007). 3. Міжнародна наукова конференція „Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 2008). 4. Міжнародна наукова конференція „Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри” (Кривий Ріг, 2009). 5. Тимченківські наукові читання (Засідання 1): „Пам'ятка як джерело вивчення історії мови” (Львів, 2010). 6. Міжнародна наукова конференція „Українська мова і сфера сакрального” (Чернівці, 2010). 7. Щорічні звітні наукові конференції кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2009, 2010, 2011).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у восьми статтях автора, сім із яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається з переліку умовних скорочень, списку джерел ілюстративного матеріалу та їхніх умовних скорочень (103 позиції), зі вступу, трьох розділів, висновків, 4 додатків, списку використаних джерел (315 позицій). Загальний обсяг роботи становить 262 сторінки, із них 187 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

лінгвістичний сполучник пам'ятка речення

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, указано на мету та завдання роботи, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, окреслено джерельну базу. Розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі „Теоретичні засади дослідження сполучника як частини мови” висвітлено концепції українських і зарубіжних мовознавців щодо статусу сполучника в системі частин мови, розглянуто новітні погляди на нечастиномовну природу сполучника і службових слів загалом, указано на частиномовне значення сполучника, простежено еволюцію назви поняття сполучник, його дефініції, класифікації у працях українських граматистів XVI-XXI ст.

Сполучник як частину мови виокремлено в українській науковій практиці XVI ст. У граматиках Л. Зизанія, М. Смотрицького сполучник (союзъ) визначено як незмінну частину мови, що поєднує слова і речення. Використання терміна союзъ і його дефініції, презентованих у працях українських книжників XVI-XVII ст., було тривалим; назва сполучник, яку запропонував О. Огоновський, узвичаїлася в другій половини ХІХ ст. На порубіжжі ХІХ-ХХ ст. сполучник як частина мови став об'єктом серйозного зацікавлення українських і зарубіжних мовознавців. Різні критерії при поділі слів на частини мови зумовили в лінгвістиці розбіжність у поглядах на саму природу сполучника. Його розглядають як: а) службове слово (О. Синявський, О. Шахматов, Л. Булаховський, В. Німчук, І. Ковалик, Л. Коломієць, А. Майборода, К. Симонова та ін.); б) повнозначне слово (І. Кучеренко); в) морфему (Ж. Вандрієс, Є. Курилович); г) аналітичну синтаксичну морфему, або слово-морфему (І. Вихованець, К. Городенська, В. Русанівський та ін.). Неоднозначно в теоретичній граматиці висвітлено проблему наявності чи відсутності в сполучнику лексичного значення: 1) є носієм граматичного, а не лексичного значення (О. Потебня, О. Шахматов, С. Бевзенко, О. Суник, І. Ковалик, Л. Лисиченко, Д. Кацнельсон та ін.); 2) є носієм лексичного (а радше, лексичного послабленого) і граматичного значень (О. Смирницький, О. Ахманова, О. Юрін, І. Кучеренко, О. Федоров, Є. Черкасова, Ю. Апресян, О. Кушлик, В. Горпинич, К. Симонова та ін.); 3) є носієм релятивної семантики (М. Ляпон, І. Вихованець, К. Городенська); 4) лексичне і граматичне значення не роздільні (В. Виноградов, Ю. Леденьов).

У роботі дотримуємось традиційного погляду на сполучник як на клас службових слів. Відповідно сполучник визначаємо як несамостійну (службову) частину мови. Йому властиве частиномовне значення кон'юнктивності (сполучуваності). Сполучник поєднує однорідні члени, структурні частини складного речення, не виступає членом речення і має чітке, фіксоване місце в реченні. З огляду на діахронний аспект дослідження до сполучників зараховуємо лише ті слова, для яких функція зв'язку є єдиною та основною.

Класифікацію сполучників за структурою, функціями подано у перших граматиках українських словесників, які здебільшого послуговувалися калькованими чи запозиченими назвами на позначення тих чи інших понять. М. Смотрицький для поділу сполучників на прості, складні та складені використовував назви начертанїе простое, сложенное, пресложенное. І. Ужевич, наслідуючи граматичний опис латинської мови, спростив класифікацію сполучників і запропонував їх поділ на прості і складні. Іншим класифікаційним критерієм є групування сполучників за походженням. Мовознавці пропонують різні назви на поняття сполучників першотвору, що становлять первісні основи, і пізнішого творення: невивідні та вивідні (Ф. Медведєв), первісні та похідні, або вивідні (О. Безпалько), первинні й вторинні (Л. Гумецька). В українських пам'ятках XVI-XVII ст. первинними сполучниками є а, и, ли, та; утворення їх від слів з інших частин мови затемнене, вони здавна відомі у функції сполучників. Вторинні сполучники, що становлять найбільшу групу, утворені зрощенням повнозначного і службового слова (естли), поєднанням двох службових слів (абы), транспозицією повнозначного або службового слова у сполучник (хотя, чи).

За типом синтаксичного зв'язку сполучники поділяють на сурядні та підрядні. Однак такий дихотомічний поділ є поверхневим, позаяк ті самі сполучники можуть уживатися в різних за характером синтаксичних зв'язків конструкціях (в українських текстах досліджуваного періоду зафіксовано низку сполучників, які виступають і як сурядні, і як підрядні: а, аче, аще, да, и, если, ли, чи (ци), хотя та ін.). В українському мовознавстві першим, хто вказав на подвійну функцію сполучника, був П. Дячан („Методична граматика языка малоруского”, 1865), який запропонував виділяти сполучники „частею сполрядни, частею подрядни”.

У пам'ятках української мови XVI-XVII ст. зафіксовано 135 сполучників, серед яких найбільше підрядних - 102.

У другому розділі „Сполучники сурядності” проаналізовано функціонування сполучників и, а, ли, чи (ци), да, та, же, розглянуто їхнє походження, специфіку використання в текстах різних жанрів і стилів.

У пам'ятках української мови XVI-XVII ст. основними сполучними засобами сурядного зв'язку є спільнослов'янські сполучники и й а, що поєднували однорідні члени речення і предикативні частини у складному реченні. Ці сполучники виконували єднальну, протиставно-зіставну, приєднувальну, починальну, наративно-приєднувальну функції. Їхнє (і не тільки) недиференційоване використання дає підстави твердити про ще остаточно не сформовану систему сполучників в українській мові того часу. В аналізованих текстах сполучник и поєднує складені числівники („два(д)ца(т) и чотири” (Полем. л-ра, 1596)Умовні скорочення джерел ілюстративного матеріалу: АЖМУ - Актова книга Житомирського міського уряду, кін. XVI ст.; АрхЮЗР - Архив Юго-Западной России; Вол. гр. - Волинські грамоти, XVI ст.; Лђк. - Лђкарство на wспалый ўмыслъ чоловђчій…, 1607; НЄ - Поучения на євангелие по Няговскому списку, 1758; НЗУжг - Тестамент Николи Бенедиктівського; УЄ - учительне Євангеліє; ПЄ - Пересопницьке Євангеліє, 1556-1561; Полем. л-ра - Пам'ятки полемічного письменства, кін. XVI ст. - поч. XVIІ ст.), що не характерно для сучасної української мови. Уживання сполучника а в єднальній функції („[…] тую ча(ст) свою в Дривини бра(т)и свое(и) Федору а Е(в)гению по(с)тупи(ла) и за(писала) вечными часы, вырекаючися с тое части” (Вол. гр., 1577)), що фіксують у пам'ятках української мови ХІ-ХІІІ ст., уважають впливом західнослов'янських мов, у яких таке використання збереглось і стало нормативним.

Сполучники и й а, повторюючись перед кожною предикативною одиницею в межах розгорнутих синтаксичних структур, утворюють ланцюгове нанизування речень, що пов'язані однією темою оповіді. Сполучникове ланцюгове нанизування здебільшого виявлене в конфесійному письменстві: „и з(д)равїе твое рыхл?и приїде(т). и поиде(т) пре(д) тобо@ справе(д)ливо(с) твоа. и хвала бJїа огорне(т) тебе. и на то(т) ча(с) б@дешь вызнавати” (УЄ, к. ХVІ ст.).

Сполучники и, а також уживані як підрядні: приєднують до головної частини підрядну з'ясувальну: „А што мовить пре(д) лице(м) твои(м) то значить. и бли(з)ко є(ст) ан3ль твой” (УЄ, ХVІІ ст.), „А ІR, коли тое ўздрђль а вона плачеть и жидове которыи были с нею приш(ь)ли тыжь плачў(т) постогналь дXомь и зас(ь)мўтиль сам себе” (ПЄ, с. 396 зв., КІС). Найчастіше такі складнопідрядні речення наявні в учительних Євангеліях аналізованого періоду. Уживання сурядних сполучників у ролі підрядних спостерігаємо і в пам'ятках польської мови того часу.

У сучасній українській літературній мові для сполучника и основною залишається єднальна, для а - зіставно-протиставна функція.

Для вираження розділових відношень у пам'ятках української мови ХVІ-ХVІІ ст. використані сполучники ли, чи/ (варіант ци), які здебільшого виступають як повторювані: ли…ли, чи…чи /(ци…ци/).

Від сполучника ли шляхом зрощення з часткою то, від сполучника чи(ци) - із часткою ли утворено сполучники: то ли, чили, цили, що виконують розділову функцію. Поєднуючи однорідні члени речення, сполучники ли, чи /(ци) почергово вживаються з іншими розділовими сполучниками или, чили та утворюють комбінації ли…или, чи……чили: „[…] тая твоя данина на пожиток ли, или на погибель вђчнЊю бЊдетъ” (АрхЮЗР, поч. XVII ст.) - сполучник ли стоїть після першого однорідного члена, що надає висловлюванню питального відтінку; „[…] которы не уедитъ чи з умислу своего чили тежъ з ро(с)казанъя чиего помоцъю ниже(и) учинку и екъсъцеса были в то(и) способъ” (АЖМУ, 1635, КІС).

Сполучники ли, чи(ци) можуть також виступати як підрядні і найчастіше приєднують до головної підрядну з'ясувальну непрямо-питальну частину в складному реченні.

Аналіз пам'яток української мови XVI-XVII ст. свідчить, що незважаючи на однакові семантико-синтаксичні відношення, які виражали сполучники ли, чи(ци), вони використані в текстах різних жанрів і стилів: сполучник ли здебільшого вживаний у полемічній літературі, у текстах ораторсько-проповідницького характеру, сполучник чи - у діловій літературі, спорадично в сакральному письменстві, сполучник ци переважає в конфесійному письменстві.

У сучасній українській мові сполучник чи зберігся і став нормативним, уживається як сурядний розділовий, єднальний і як підрядний (приєднує до головної частини підрядну з'ясувальну, з'ясувально-означальну, мети у складному реченні). Сполучник ци використовують у наддністрянських, лемківських, закарпатських говірках як повторюваний розділовий ци…ци, сполучник ли в українській мові вибув з ужитку.

Досліджувані тексти XVI-XVII ст. фіксують сполучник да як сурядний, що виступає у ролі єднального, приєднувального, протиставного; він поєднує однорідні члени речення і предикативні частини в складному реченні; а також використовується як підрядний у функції з'ясувальній, причини, мети. В аналізованому матеріалі сполучник да домінує в полемічній літературі, у творах П. Могили та І. Вишенського, що свідчить про його книжний характер. У сучасній українській літературній мові цей сполучник не зафіксований, у поліських говорах функціонує у варіантах да, да й, дий, дей для вираження єднальних семантико-синтаксичних відношень.

Використання сполучника та, за спостереженнями лінгвістів, властиве виключно українській мові; його вживання засвідчене в пам'ятках української мови ХІ-ХІІІ ст., в українській актовій мові XIV-XV ст. В аналізованих текстах XVI-XVII ст. сполучник та виражає єднальні, протиставні та приєднувальні відношення; поєднує однорідні члени речення: „Занужъ тогды пришли ученици та изъбудили его и мовили” (НЄ, XVI ст., КІС); предикативні частини у складному реченні: „И пакъ є(м) наялъ 3 парубкы, та копали ко(р)чувя за три дны” (НЗУжг., 1603, КІС). Його використання в мові українських пам'яток того періоду спорадичне, він переважає передусім у творах сакрального і ділового письменства. У сучасній українській мові сполучник та є нормативним.

В українських писемних пам'ятках XVI-XVII ст. сурядний сполучник же (походить від однозвучної частки же) засвідчений здебільшого в полемічній літературі, рідше в художній; він виступає в зіставно-протиставній і приєднувальній функціях. Характерною є його позиція в реченні: стоїть після першого слова у предикативній частині складної конструкції, як і в сучасній українській мові.

У третьому розділі „Сполучники підрядності” проаналізовано підрядні сполучники, з'ясовано їхнє утворення, функції та місце вживання в реченні в українській мові XVI-XVII ст., указано, які з них використовують у сучасній українській літературній мові, а які в діалектному мовленні.

Одним із найчастіше вживаних у пам'ятках української мови XVI-XVII ст. є сполучник бо, який виражає лише відношення причини. Місце сполучника бо в підрядній частині причини не фіксоване: він стоїть на початку підрядної частини („Стравныхъ речей тыхъ мы не могли переписати, бо Њ жадного ничого не зоставили, то есть гЊсей, кЊръ, качокъ [...]” (АрхЮЗР, 1593)) або після першого слова у ній („ХR рече добре мови(ш), и(ж) не имаешъ мужа, пя(т) бо и(х) еси имала” (УЄ, 1668)). Постпозиція сполучника бо, типова для частки, відома з української мови ХІ-ХІІ ст., однак таке використання цього сполучника в аналізованих пам'ятках спорадичне. В українській мові XVI-XVII ст. сполучник бо також приєднує парцельовану підрядну частину причини („Павелъ сSый пи(ш), мовя(ч): що єсть за помучъ чLвку тому который мови(т), ижъ вђру маетъ, але коли до вђры ўчинковъ добры(х) не маетъ. Бо не може(т) вђра сама чLвка сPсти, чомъ вђра безучи(н)ко(в) мертва єсть аки тђло бе(з) д^ђ” (УЄ, 1668)), що здебільшого виявлене в конфесійній літературі, а в сучасній українській мові збережене в науково-публіцистичному стилі.

Сполучник бо у функції причини використовують, крім української, у багатьох сучасних слов'янських мовах: польській, словацькій, сербській, хорватській, чеській, білоруській.

В аналізованих текстах уживається сполучник бы, колишня форма 2-3 особи однини сигматичного аориста від дієслова быти, що приєднує до головної частини підрядну з'ясувальну, мети, умови, допусту, причини. Його функціонування пов'язують із впливом польської мови, у якій він був частовживаним, як і в пам'ятках словацької та чеської мов. У сучасній українській мові його фіксують у говірках південно-західної Львівщини.

В українській мові ХVІ-ХVІІ ст. функціонує підрядний сполучник же відзайменникового походження. В українських пам'ятках ХІ-ХІІІ ст., а також в українській актовій мові XIV-XV ст. сполучник же приєднує до головної підрядну частину з'ясувальну, наслідкову, а з XVI ст. ще означальну, міри і ступеня вияву ознаки, причини, допусту, що є ознакою розширення його використання. Поліфункційність сполучника же в українській мові аналізованого періоду пояснюють передусім підтримкою польської мови, у якій він зберігся як нормативний. Сполучник же часто вживається з особовими закінченнями теперішнього часу дієслова быти, які вказують на особу і число (жемъ = же + есмь «””„же я”», жесмо = же + есьмо „”„же ми”): „Который то священникъ нам повђдалъ […] жемъ ничого никомy не виненъ” (АрхЮЗР, 1601, КІС).

Сполучнику же у структурах із підрядними з'ясувальними, означальними, причини, міри і ступеня вияву ознаки в головній частині відповідають співвідносні слова, у ролі яких виступають займенники в різних відмінкових формах із прийменниками або без них, прислівники: на такие…же, для того……же, такъ……же.

У сучасній українській мові підрядний сполучник же не вживають; говірки південно-західного наріччя засвідчують його використання разом із варіантами жи, жо у з'ясувальній та означальній функціях.

Писемні пам'ятки української мови XVI-XVII ст. фіксують віддієслівний сполучник хотя і його варіанти хотя(й), хо(т)/хоть, хоця(й), хо(ч), хоча(й). У досліджуваних текстах він функціонує як сурядний (виражає розділові семантико-синтаксичні відношення), а також як підрядний (приєднує до головної частини підрядну допусту, умови у складному реченні). Як допустовий сполучник хотя вживається в підрядній частині, що стоїть здебільшого перед головною, у якій наявні протиставні сполучники а, але, еднакъ: „Хоть то ў людей заре(ч) неможную быти здаеся, але ў б3а все естъ можно” (Лђк., 1607, КІС). У таких реченнях відношення між предикативними частинами розглядають як допустово-протиставні, а сполучник хотя виступає компонентом парного сполучника хотя...але.

Загалом сполучник хотя засвідчено в діловій, релігійній літературі, частково в художній, науковій і навчальній XVI-XVII ст. У сучасній українській літературній мові як нормативний виступає сполучник хоч(а), хотя збережений у закарпатських говірках, а хоц - у лемківських.

В українських пам'ятках аналізованого періоду використано запозичені з польської мови сполучники ес(т)ли, ежели. Сполучник ес(т)ли проникає в українську мову у XІV-XV ст., а ежели - у XVI-XVIІ ст., проте вони активізуються на зламі XVI-XVIІ ст. В основному ці сполучники виражають умовні семантико-синтаксичні відношення. У складнопідрядних реченнях із підрядними умови сполучникам ежели, ес(т)ли в головній частині можуть відповідати співвідносні слова (нехай, теды, тогды, то): „[…] ежели хто высокос(т) и повагу в Речи посполитой презацного дому Вм(R) […] пана видђти хочет нехай загляне(т) до поважного сенату Полского […]” (УЄ, 1637, КІС); „Если будеме ведлугъ болђ его сSой ходити, тогды тое вшитко дано нам буде(т): ёкъ и дае(т) его сSая мL(с)ть” (УЄ, 1668). Іноді сполучник если поєднується з особовими енклітиками: „[…] еслимъ што кому винен, нехай мя зъ нее позываетъ” (АрхЮЗР, 1579); використання сполучника jeњlim зафіксоване в сучасній польській мові, яке вважають книжним. Сполучники ес(т)ли, ежели засвідчені найчастіше в пам'ятках ділової та публіцистично-ділової мови, у сакральній літературі XVI-XVIІ ст.

У сучасній українській мові сполучник если і його скорочена форма сли зафіксовані у батюківських, долівських, частково наддністрянських говорах і в середньополіській говірці села Машеве Чорнобильського району; у південно-західних говірках використовується желі, варіант сполучника ежели.

Сполучник аж(е) відомий з пам'яток української мови ХІ-ХІІІ ст. як сурядний і підрядний, а в українській мові XVI-XVII ст. він виражає лише підрядні семантико-синтаксичні відношення, як і в українських грамотах ХІV-ХV ст. Сполучник аж(е) приєднує до головної частини підрядну часу, наслідку, причини, умови, з'ясувальну, міри і ступеня вияву ознаки. У головній частині складного речення з підрядними міри і ступеня вияву ознаки, часу зі сполучником аж(е) вживаються співвідносні слова так або так із прислівником долго > та(к)…ажь, такъ дольго…аж: „Животь 5 слово бжіє и моцнђйшєє ґ вши(т)ки(х) рђчїи […] та(к) проникаеть ў мысль лю(д)скїй. ажь проходи(т) до раз(д)ђленїа живота и дха” (УЄ, к. XVI ст.); „Теды [...] Иwсифъ и Мрїя // закрыли его такъ дольго, а(ж) престанў(т) младенцђ и дђточки оныи забивати” (УЄ, 1635). Сполучник аж(е) переважає у конфесійних творах, в діловому мовленні, наявний рідше в художній літературі. У сучасній українській літературній мові сполучник аж уживають зрідка як застарілий; у верхньонадборжавських говірках Закарпат-ської області сполучник аж(е) і його варіант ож(е) виступають у функції з'ясувальній та умови.

Книжний, запозичений із церковнослов'янської мови сполучник аще в аналізованих пам'ятках використовують для створення урочистості, піднесеності. Його варіантом в українській мові XVI-XVII ст. уважають сполучник ач(е). Згідно зі звуковими змінами в спільнослов'янському періоді утворення цих сполучників викликало різні рефлекси у слов'янських мовах (*а + *tje> у південнослов'янських - шт > аште > аще; у східнослов'янських >ч (и) > аче). Сполучники аще й ач(е) зафіксовано вже в українських пам'ятках ХІ-ХІІІ ст. у функції умови й допусту. Аналогічне використання простежуємо в українській мові XVI-XVII ст., однак сполучник аще переважає у структурах із підрядними умови: „Аще кто тя извђдае(т) кто тя исцђли(л). не реци семи?(н) мя исцђли(л), но реци иже тебе Б?ъ исц?ли(л)” (УЄ, І пол. XVII ст.), а сполучник ач(е) - з підрядними допусту: „Ачь ихъ тамъ немного вошло, едно тый кторый вђрили и вђрно стояли при бо?ђ и при мојсе?” (УЄ, 1588). Сполучник аще спорадично виступає у з'ясувальній функції, а ач(е) - у причиновій. Після сполучника аще у функції умови можуть уживатися частки бо, же, які надають відтінку припущення, бажаності: „Аще бо здђ Њподомися нищетђ, смђренію, послЊшанію, тръпђнію и злостраданію его: по отшествіи отъ мира сего, и славђ и царствію его бЊдемъ причастници” (АрхЮЗР, поч. XVII ст.). Українські пам'ятки XVI-XVII ст. засвідчують сполучники аще й ач(е) як сурядні: аще в розділовій, а ач(е) у протиставній функції.

Уживання сполучників аще й ач(е) у досліджуваних творах жанрово обмежене: активним є використання сполучника аще в конфесійній літературі (учительних Євангеліях, служебниках, повчаннях), у полемічній (у посланнях І. Вишенського, П. Могили), у науковій - у „Лексисі” Л. Зизанія, у „Лексиконі” П. Беринди; сполучник ач(е) домінує у грамотах, канцелярських документах, рідше в релігійних текстах.

Від сполучників аще й ач(е) утворено складні сполучники ащели, ачколвек, ачти. Використання сполучників ачколвек, ачти відоме й іншим слов'янським мовам - польській (aczkole, aczkoli, aczkolwie, aczkolwiek), чеській (aиti).

У сучасній українській мові слово ач уживають як частку у сполученні з „який” (у південно-західних говорах трапляються фонетичні варіанти частки aчей, ачень, ачей би, ачень би, ачий, чей, чень, чей би, чень би) і як вигук; сполучник аще вийшов з ужитку.

Писемні пам'ятки української мови XVI-XVII ст. фіксують сполучники абы, аж(е)бы, ачбы, дабы, жебы та ін., одним із компонентів яких є віддієслівна частка бы, що надає модального забарвлення гіпотетичності реченню загалом. Ці сполучники найчастіше приєднують до головної підрядну з'ясувальну частину, яка залежить від дієслів головної частини на позначення волевиявлення, прохання, передачі інформації: „Тогды я указалъ тымъ козакамъ, абы тыхъ вязневъ передъ вами, […] поставивши и покинувши, а на васъ дей самыхъ на войта [...] у кгроде записати кажу” (АрхЮЗР, ХVI ст.); „И каза(л) бы(л) нђякwму а в сѓстѓ ўря(д)никови своему, а(ж)бы пописа(л) каж(д)ого чLка страны той. ў которо(м) роду народи(л) бы ся ХR” (УЄ, 1635). У реченнях із підрядними мети, які приєднують сполучники з компонентом -бы, головна частина містить співвідносне слово - вказівний займенник (той) із прийменником: „А тое того дђля ся вчинило ?...? ачь бы и тый слђпыи не пришли бы до вђры той” (УЄ, 1645). У складнопідрядних реченнях із підрядними означальними простежуємо використання співвідносних пар таковый……абы, той…жебы, а в реченнях способу дії, міри і ступеня вияву ознаки - так…абы, так…дабы, так…жебы, що увиразнюють відношення між нерівноправними частинами.

Сполучники абы, аж(е)бы, ачбы, жебы та ін. уживаються з особовими закінченнями аориста або з особовими закінченнями теперішнього часу дієслова быти (абыхъ, абым, абысмы та ін.), які вказують на особу і число: „И къ тому тотъ же дей Иван Путошинскiй просилъ мя, абыхъ ему толко на зездъ коня якого далъ [...]” (АрхЮЗР, ХVІ ст.); „Мовилъ ти(м) словы [...] що має чинити абы(м) наслђди(л) живо(т) вђчній” (УЄ, 1588).

У сучасній українській мові сполучники аж(е)бы, ачбы, дабы не вживають. Сполучник аби є нормативним; він виражає семантико-синтаксичні відношення мети, з'ясувальні, означальні, міри і ступеня вияву ознаки, умови, а також є компонентом складених сполучників аби лиш, аби тільки. Сполучник жеби і його варіанти жеб, жиби засвідчені в сучасних середньозакарпатських, західнозакарпатських, наддністрянських, буковинських говірках.

Сполучники аще бы, если бы, хотя бы в українській мові XVI-XVII ст. приєднують до головної частини переважно підрядну умови, яка стоїть у препозиції відносно головної: „Аще бы изтђн@ чLкъ за д^@ сво@ давалъ, то бы чLкъ зыска(в)ши свђ(т) д^у сво@ погўбиль” (УЄ, к. XVI ст.).

Серед сполучників в українській мові аналізованого періоду є запозичення з церковнослов'янської мови занеже і понеже, відомі з пам'яток української мови ХІ-ХІІІ ст., із чеської за посередництвом польської мови - поневаж із XIV ст. Ці сполучники використано в складнопідрядних реченнях із підрядними причини. Сполучники занеже і понеже переважають у сакральному письменстві, що підтверджує їхній книжний характер, а сполучник поневаж домінує у діловій, конфесійній, науковій літературі. В українській мові XVI-XVII ст. ці запозичення є поодинокими і поступово виходять з ужитку. Сполучник поневаж у функції причини, часу і допусту наявний у сучасній польській і чеській мовах (poniewaї, ponмvadћ).

ВИСНОВКИ

1. Українські мовознавці XVI-XVII ст. за зразком греко-латинських граматичних трактатів виділяють сполучник в окрему частину мови; фіксують його як реєстрове слово в лексикографічних працях того періоду. В україністиці розподіл сполучників за будовою (начертанїе простое, сложенное, пресложенное) і місцем вживання в реченні (предлагательнагw, подлгательнагw, общаго чина) уперше подають граматики М. Смотрицького та І. Ужевича. Однак предметом окремого дослідження сполучник презентовано у працях лінгвістів ХІХ-ХХІ ст. З розвитком наукової думки в Україні мовознавці поглиблюють вчення граматистів кін. XVI - поч. XVII ст.: по-новому осмислюють поняття сполучник, визначають слова, які входять в арсенал цієї частини мови, доповнюють класифікацію сполучників новими групами (за походженням (первинні і вторинні), за типом синтаксичного зв'язку (сурядні і підрядні).

Незважаючи на низку цінних праць, у мовознавчій літературі дискусійним є питання щодо розуміння граматичної природи сполучника (його розглядають як морфему, як повнозначне слово, як службове слово з „особливим” лексичним значенням, яке буває спільним для певної групи сполучників та індивідуальним для кожного сполучника зокрема). Останніми роками в україністиці набуває поширення концепція І. Вихованця, який сполучники, як і інші службові слова, зараховує до аналітичних синтаксичних морфем, яким властива релятивна семантика. У роботі сполучник розглянуто як незмінну службову частину мови, для якої характерне частиномовне значення кон'юнктивності; сполучники не є членами речення, а слугують для поєднання синтаксичних одиниць (однорідних членів і предикативних частин у складному реченні).

З огляду на історичний аспект дослідження в дисертації уточнено класифікацію сполучників за походженням (указано на їхню первинну й вторинну природу), за типом синтаксичного зв'язку, позаяк деякі сполучники можуть бути використані як сурядні і підрядні.

2. Найдавніші сурядні сполучники и й а становлять так звані універсальні засоби зв'язку, які в українській мові аналізованого періоду передають ті самі семантико-синтаксичні відношення - єднальні, протиставні, приєднувальні, поєднують однорідні члени речення, рівноправні і нерівноправні предикативні частини в складному реченні; виступають у починальній і наративно-приєднувальній функціях. Ці сполучники входять до лексики сучасної української літературної мови як сурядні.

Сполучники ли, чи (ци) мають неоднаковий ступінь частоти вживання в досліджуваних текстах, загалом їхньою домінантною функцією є розділова. Лише сполучник чи потрапив до сучасних нормативних словників української мови як сурядний і підрядний засіб зв'язку. Використання сурядних сполучників да, та, же в аналізованих пам'ятках спорадичне і жанрово обмежене: да і та переважають у творах конфесійної літератури, же - у полемічному письменстві.

Сполучники та, же, на відміну від да, функціонують як нормативні в сучасній українській мові.

3. Пам'ятки української мови XVI-XVII ст. засвідчують збільшення арсеналу підрядних сполучників порівняно з українською мовою попередніх століть.

Етимологічний аналіз свідчить, що підрядні сполучники похідні: одні з них утворені морфолого-синтаксичним способом - шляхом переходу у сполучники дієслівних форм (бы), часток (бо); поєднанням сполучників із частками (аже).

У творенні сполучників абы, ажбы, жебы nта ін. важливим компонентом є віддієслівна частка бы, до якої додаються особові закінчення теперішнього часу дієслова быти > абымъ, ажбысмо та ін., що заступили інші аористові форми (абыхъ); особові закінчення водночас указують на особу й число, позаяк підмет у таких реченнях пропущений. Частка бы, що входить до складу сполучника, надає модального забарвлення структурі речення загалом.

Закінчення теперішнього часу дієслова быти приєднуються безпосередньо і до сполучника: жемъ = же + есмь «””„же я”», жесмо = же + есьмо „”„же ми”.

4. Вагомими чинником зросту чисельності підрядних сполучників в українській мові XVI-XVII ст. є запозичення з церковнослов'янської мови (аще, занеже), з польської (ежели, если), з чеської за посередництвом польської (поневаж).

5. У мові українських писемних пам'яток XVI-XVII ст. підрядні сполучники здебільшого поліфункційні. Одні виступають як підрядні (абы, аже, бы, дабы, жебы та ін.), а інші - як підрядні і сурядні засоби зв'язку (аче, аще, хотя). Сполучники бо, занеже, поневаж, понеже є виразниками єдиних семантико-синтаксичних відношень - причинових.

4. Місце підрядного сполучника в складному реченні здебільшого фіксоване - на початку підрядної частини. Однак сполучники аче, бо, хотя можуть займати другу або третю позицію після першого слова в підрядній частині, починати парцельовану підрядну частину (бо, понеже). У сучасній українській літературній мові місце сполучника хоча не закріплене.

У структурах із підрядними допусту переважають парні сполучники аче……а, аще…але, хотя……однак, другим компонентом яких є протиставні (а, але, однак), що надають конструкції додаткового протиставного відтінку. У таких складнопідрядних реченнях послідовність розміщення частин фіксована: підрядна частина допусту зі сполучниками аче, аще, хотя стоїть перед головною.

У реченнях із підрядними з'ясувальними, способу дії, міри і ступеня вияву ознаки, причини, часу зі сполучниками абы, аж(е), же, жебы та ін. головна частина здебільшого містить співвідносні слова, у ролі яких уживаються займенники з прийменниками або без них (той, для того), прислівники (поты, так): той……же, для того…же, поты………аж(е), так……абы, так…жебы та ін.

5. В українських писемних джерелах XVI-XVII ст. підрядні сполучники абы, аж(е), аче, бо, хотя та ін., що є ознакою живої народної мови, домінують у пам'ятках ділового письменства, полемічної, художньої літератури, у конфесійних текстах, частково в науковій літературі. Сполучники аще, дабы, занеже, понеже, запозичені з церковнослов'янської мови, переважають у текстах так званого високого стилю (в учительних Євангеліях, в уривках зі Святого Письма, у літературі церковно-теологічного змісту), однак виходять з ужитку, а на їхньому місці усталюються українські сполучники (бо, абы). Сполучники, запозичені з польської (азали(б), ачколвек, ачти, если), із чеської за посередництвом польської (поневаж), в основному наявні в діловому письменстві, що зумовлене позамовними чинниками.

6. У пам'ятках української мови XVI-XVII ст. основну частину становлять сполучники, успадковані з української мови XIV-XV ст., менш уживаними є запозичені сполучники (особливо з церковнослов'янської, польської мов), використання яких пов'язане з певними ідеологічно-історичними процесами, а також є свідченням співіснування функціонально різних мов у досліджуваний період.

Характерно, що сполучники, властиві живій народній мові аналізованого періоду, збережені в сучасній українській літературній мові (аби, аж, бо, хоч) або побутують у діалектному мовленні (би, если, же, жеби, жели, сли, хотя).

7. З розвитком синтаксичної системи української мови, з виробленням чітких і виразних зв'язків між синтаксичними одиницями з'являється потреба і в диференційованому використанні сполучників: послідовно виходять з ужитку поліфункційні, запозичені або ті сполучники, використання яких було жанрово обмеженим.

ЛІТЕРАТУРА

1. Висоцька Т. Сполучник АБЫ (АБИ) і його функція в українських пам'ятках XVI-XVII ст. / Тетяна Висоцька // Вісник Львівського ун-ту. Серія: філологічна / [ред. кол.: Я. Гарасим (відп. ред.) та ін.]. - Львів: Видав. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. - Вип. 38. - Ч. І. - С. 118-127.

2. Висоцька Т. Уживання сполучника аж/аже/ажь у писемних пам'ятках української мови XVI-XVII ст. / Тетяна Висоцька // Українська історична та діалектна лексика: зб. наук. праць / [ред. кол.: В. Винницький та ін.]. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2007. - Вип. 5. - С. 378-395.

3. Висоцька Т. Статус сполучника як частини мови / Тетяна Висоцька // Вісник Прикарпатського національного ун-ту ім. В. Стефаника. Філологія / [ред. кол.: В. Г. Матвіїшин (гол.) та ін.]. - Івано-Франківськ: Видав.-дизайнер. відділ ЦІТ, 2007. - Вип. ХV-ХVІІІ. - С. 91-94.

4. Висоцька Т. Сполучники ач(е), аще та їх функції у писемних пам'ятках української мови XVI-XVII ст. / Тетяна Висоцька // Наук. записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Серія: Філологія: у 2 т. / [ред. кол.: Н. Л. Іваницька (наук. ред.) та ін.]. - Вінниця, 2008. - Т. І. - С. 49-55.

5. Висоцька Т. Слово бо в пам'ятках української мови XVI-XVII ст. / Тетяна Висоцька // Вісник Львівського ун-ту. Серія: філологічна / [ред. кол.: Т. Салига (гол. ред.) та ін.]. - Львів: Видав. центр ЛНУ ім І. Івана Франка, 2009. - Вип. 46. - Ч. ІІ. - С. 65-75.

6. Висоцька Т. Сполучники віддієслівного походження в пам'ятках української мови XVI-XVII ст. (ес(т)ли, если(же), ежели) / Тетяна Висоцька // Наук. записки Кіровоградського держ. пед. ун-ту ім. В. Винниченка. Серія: філологічні науки (мовознавство) / [ред. кол.: В. Ожоган (відп. ред.) та ін.]. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2009. - Вип. 86. - С. 328-339.

7. Висоцька Т. Функціонування сурядних сполучників у конфесійному письменстві української мови XVI-XVII ст. / Тетяна Висоцька // Наук. вісник Чернівецького національного ун-ту ім. Ю. Федьковича: зб. наук. праць. Вип. 506-508. Слов'янська філологія / [ред. Б. І. Бунчук]. - Чернівці: ЧНУ, 2010. - С. 90-97.

8. Висоцька Т. Й. Сполучники підрядності бо, ли, да, же в пам'ятках української мови XVI-XVII ст. / Т. Й. Висоцька // Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри: [мат-ли Міжнар. наук. конференції], (Кривий Ріг, 5-6 листопада 2009 р.) / [ред. кол.: Ж. В. Колоїз (відп. ред.) та ін.]. - Кривий Ріг: Видав. дім, 2009. - С. 302-308.

Размещено на Allbest.ru