Епоніми в українській науковій термінології

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВОЛИНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ЛЕСІ УКРАЇНКИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

ЕПОНІМИ В УКРАЇНСЬКІЙ НАУКОВІЙ ТЕРМІНОЛОГІЇ

ДЗЮБА МАЙЯ МИКОЛАЇВНА

Луцьк - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Інтенсивний розвиток мовної бази різних спеціальностей, зумовлений потребою інформаційного забезпечення науково-технічного прогресу, поява нових предметних галузей із характерною для них метамовою підвищують роль термінології як засобу здобуття й організації наукових знань. Тому на сучасному етапі термінознавство як науково-прикладна лінгвістична дисципліна, що активно розвивається, має невичерпний дослідницький потенціал.

Серед різноаспектних проблем сучасного термінознавства важливе місце посідає дослідження епонімічних найменувань - термінів, у складі яких наявні епоніми, тобто власні назви на позначення носіїв імен, від яких утворено спеціальні мовні одиниці. Основні положення загальної теорії власних назв як одиниць ономастики відображено в низці праць вітчизняних і зарубіжних дослідників (В. І. Болотова, І. В. Єфименко, Ю. О. Карпенка, Є. Куриловича, В. А. Никонова, Є. С. Отіна, О. В. Суперанської, В. П. Худаша, В. П. Шульгача та ін.). Особливості функціонування власних імен у спеціальних підмовах, процеси деонімізації одиниць ономастичного простору, стійка тенденція до збільшення кількості епонімічних термінів у наукових терміносистемах високорозвинених сучасних мов закономірно все більше зацікавлюють дослідників, що зумовило появу у 80-х роках ХХ століття окремої мовознавчої дисципліни - термінологічної ономастики (англ. LSP onomastic, нім. Fachsprachenonomastic, рос. терминологическая ономастика).

Епонімічні терміни окремих галузей схарактеризовано в працях дослідників англійської (М. Л. Осадчук), іспанської (О. В. Варнавська), німецької (Г. Д. Бенкендорф, М. Д. Кожушко, О. О. Лобач), російської (Н. В. Новинська), французької (Г. І. Беженар) та наукових термінологій інших мов. В українському мовознавстві деякі аспекти термінів відономастичного походження відображено в працях М. В. Дмитрук (ветеринарна термінологія), Л. Д. Малевич (гідромеліоративна термінологія), С. В. Овсейчик (екологічна термінологія), Р. Б. Микульчика, І. Р. Процик (фізична термінологія) та ін., проте об'єктом комплексного вивчення українські епонімічні терміни ще не були.

Залишається нерозв'язаним також питання про статус епонімічних найменувань у термінології, окрім того, серед нагальних проблем термінознавства сучасні дослідники виокремлюють проблему прийняття й подальшого поширення чи відхилення термінів-епонімів і заміни їх найменуваннями, представленими загальними назвами (В. М. Лейчик). Така невизначеність призводить до різних підходів у процесі кодифікації термінів із компонентами-епонімами.

З огляду на сказане вище актуальність дисертації зумовлена кількома чинниками: відсутністю в мовознавстві комплексного дослідження епонімів, поширених в українській науковій термінології, потребою уточнення термінологічного статусу досліджуваного шару наукової лексики, відсутністю єдиних принципів кодифікації епонімічних найменувань.

Усебічний аналіз українських наукових термінів із компонентами-епонімами уможливлює встановлення їхнього обсягу, параметрів опису лексико-семантичної та формальної структури, виявлення особливостей функціонування й кодифікації, на основі чого можливе прогнозування тенденцій майбутнього термінотворення цього корпусу наукової лексики, упорядкування сучасної української наукової термінології, значну частину якої становлять епонімічні найменування.

Зважаючи на те, що складники епонімічних термінів - власні назви -виступають носіями лінгвістичної, етнографічної, історичної, соціальної й культурної інформації, дослідження згаданих одиниць перспективне з погляду їхнього значення в історії науки й ширше - у національно-культурному контексті, що увиразнює актуальність теми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з науковою проблемою кафедри українознавства, педагогіки і психології Національного університету водного господарства та природокористування (м. Рівне) „Становлення і розвиток української наукової термінології”, а також із темою відділу наукової термінології Інституту української мови НАН України „Динаміка поповнення терміносистем української мови на початку ХХІ століття”.

Тему дисертації затвердила Наукова рада „Українська мова” Інституту української мови НАН України (протокол № 40 від 20 грудня 2007 року).

Об'єкт дослідження - українські природничі терміни з компонентами-епонімами.

Предмет дослідження - термінологічний статус, структурно-семантичні й прагматичні особливості українських епонімічних спеціальних назв.

Мета роботи - з'ясування особливостей українських епонімічних термінів природничих наук.

Для досягнення поставленої мети передбачено виконання таких завдань:

1) простежити особливості процесу апелятивації у сфері наукової термінології;

2) уточнити значення терміна епонім та обґрунтувати термінологічний статус епонімічних найменувань;

3) з'ясувати вплив позамовних чинників на процес формування епонімічних термінів і подати їхню лінгвістичну інтерпретацію;

4) виокремити й схарактеризувати структурні типи епонімічних термінів на сучасному етапі розвитку українських терміносистем природничих галузей знань і визначити їхні продуктивні моделі;

5) проаналізувати лексико-семантичні процеси, що супроводжують творення й функціонування епонімічних термінів;

6) виявити лінгвопрагматичні особливості епонімічних термінів у процесі їхнього творення й функціонування;

7) виробити рекомендації щодо кодифікації епонімічних найменувань і можливих шляхів упорядкування й удосконалення сучасної термінології.

Джерельною базою дослідження слугували праці з природничих галузей знань: словники різних типів, публікації фахових періодичних видань, дисертаційні роботи, підручники й навчальні посібники, науково-популярні видання, а також загальномовні лексикографічні праці. Для зіставної характеристики епонімічних термінів використано термінологічні матеріали англійської, німецької, російської та французької мов. Проаналізовано понад 7000 термінів. Для виявлення семантичних особливостей досліджуваних найменувань було залучено інформацію про носіїв імен, яку почерпнуто з літератури, присвяченої проблемам історії науки.

Методи дослідження. Специфіка об'єкта й завдання роботи зумовили використання як основного описового методу, що передбачає лінгвістичні спостереження, порівняння й узагальнення. Розв'язанню поставлених завдань сприяло застосування методики дефініційного, компонентного (для визначення та опису семантичної структури зібраних для дослідження одиниць), мотиваційного (для виявлення виду їхньої вмотивованості), морфемного (для встановлення структурних характеристик термінів) аналізу. Частково застосовано зіставний метод, прийоми порівняльного й історико-етимологічного аналізу, а також метод мовного моделювання.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві на широкому фактичному матеріалі комплексно схарактеризовано мовні одиниці, які мають окремий статус у термінологічній лексиці - епонімічні терміни; для характеристики термінів застосовано семіотичний підхід, що передбачає системний аналіз матеріалу в синтактичному, семантичному й прагматичному аспектах. З'ясовано специфіку процесу апелятивації у сфері наукової термінології, зроблено спробу уточнити термін епонімізація. Уведено до наукового обігу терміни епонімічна синонімія, епонімічна омонімія, епонімічне словотвірне гніздо.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що в ній епонімічні терміни представлено як зумовлену комплексом чинників мовного й позамовного характеру цілісну динамічну систему, яка має національно-культурну цінність. Висновки щодо специфіки творення й функціонування відономастичних назв - певний внесок у розвиток теорії номінації. Уточнення термінологічного апарату на позначення спеціальних назв, утворених від власних імен, доповнює та поглиблює теорію термінознавства. Певним внеском у подальший розвиток лексикології є характеристика парадигматичних відношень між епонімічними термінами й уточнення терміна епонім.

Практична цінність дослідження зумовлена можливістю використання одержаних результатів у вишівській практиці викладання курсу „Українська мова (за професійним спрямуванням)”, у проведенні спецкурсів і спецсемінарів для студентів нефілологічного (насамперед) і філологічного профілів, під час написання підручників і навчально-методичних посібників із термінознавства. Пропоновані матеріали становитимуть інтерес для лексикографів як одна із засад створення словника епонімічних термінів.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на розширеному засіданні кафедри українознавства, педагогіки і психології Національного університету водного господарства та природокористування (Рівне). Різні аспекти досліджуваної проблеми викладено на VІІ і VІІІ Міжнародних наукових конференціях “Українська термінологія і сучасність” (Київ-Умань, 2007; Київ, 2009), ХІ Міжнародній науковій конференції “Проблеми української термінології СловоСвіт 2010” (Львів, 2010), Х Міжнародній науковій конференції „Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2009), Міжнародній науковій конференції „Розвиток словникового складу та граматичного ладу української мови у зв'язку з демократизаційними та глобалізаційними процесами” (Рівне, 2009), ІV Міжнародній науково-практичній конференції „Міжкультурна комунікація: мова - культура -особистість” (Острог, 2010), ІІІ Міжнародній науковій конференції „Лінгвалізація світу” (Черкаси, 2010), Міжнародній науково-практичній конференції „Сучасний лінгвістичний і лінгводидактичний дискурсний простір” (Луганськ, 2010), Міжнародній науковій конференції, присвяченій пам'яті проф. К. Ф. Шульжука „Динамічні процеси в граматиці і лексичному складі сучасних слов'янських мов” (Рівне, 2011).

Публікації. Основні положення дослідження відображено в одинадцяти одноосібних статтях, вісім із яких надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАКом України.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків (190 с.), бібліографії (267 позицій), списку джерел фактичного матеріалу (85 позицій), переліку скорочень джерел і чотирьох додатків. Повний обсяг роботи - 253 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету, основні завдання, визначено об'єкт, предмет, схарактеризовано методи дослідження, з'ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, окреслено джерельну базу, наведено відомості про апробацію результатів виконаної праці, зазначено кількість публікацій, що відбивають її загальну концепцію.

У першому розділі „Терміни з компонентами-епонімами як об'єкт лінгвістичного аналізу” розглянуто особливості процесу апелятивації в загальновживаній мові й у науковій термінології, визначено термінологічний апарат дослідження, подано загальну характеристику епонімічних найменувань, уточнено їхній термінологічний статус, з'ясовано вплив екстралінгвальних чинників на виникнення й функціонування епонімічних термінів, обґрунтовано оптимальність семіотичного підходу до їхнього аналізу.

У процесі розвитку мов під впливом різних чинників власні назви виступають у функції загальних чи повністю переходять у такі. Виходячи за межі онімного простору, власна назва набуває загального значення, нових властивостей і функцій, детермінованих специфікою тієї підмови, складником якої стають апелятивовані власні назви. Власні імена, ужиті в значенні загальних, виступають не лише як самостійні лексеми (дербі, кольт), а й як твірні основи (Домінік > домініканець, Пастер > пастеризація), складники словосполучень (Марафон > марафонський біг, Мартен > мартенівська піч) і фразеологічних одиниць (Герострат > геростратова слава, Каїн > каїнова печать). З огляду на це апелятивацію розглядаємо як номінативний процес, що є переходом власної назви в загальну без морфологічних змін слова або морфологічною деривацією.

У художніх текстах, загальновживаній мові апелятивовані лексеми набувають соціального поля (термін В. І. Болотова) - здатності виражати зміст, емоційне забарвлення, вказівку на ідеологічну насиченість імені. Апелятивовані власні імена називають і спеціальні наукові поняття, тому набувають термінологічного значення й термінологічного поля. Творення загальних назв від власних у загальновживаній мові й у термінології - відмінні мовні процеси. У термінології власну назву використовують лише для номінації нового явища чи об'єкта дійсності, тому, на нашу думку, епонімізація - це різновид апелятивації, процес творення спеціальних мовних одиниць на основі епонімів.

Аналіз лексикографічних джерел і спеціальних текстів уможливив висновок, що сьогодні в мовознавстві немає єдиного загальноприйнятого визначення терміна епонім. Словники епонім (від гр. eponymos - той, що дає ім'я) тлумачать переважно як „особу, від імені якої походить назва місцевості, народу”. З огляду на переважання в сучасній науковій комунікації функціонального підходу до терміна (первинність сфери функціонування та вторинність сфери фіксації) уточнюємо словникову дефініцію: у термінознавстві, на наш погляд, епонім - це власна назва на позначення конкретного носія імені, від якої утворено спеціальну мовну одиницю.

Епонімом може бути будь-яка власна назва, на основі якої утворено нову номінацію: антропонім, міфонім, теонім, топонім, етнонім, космонім, бібліонім. Спеціальні назви, що походять від власних імен або у складі яких вони виступають компонентами, називаємо епонімічними термінами.

Попри те, що епонімічні мовні одиниці кодифіковано як повноцінні найменування в лексикографічних джерелах упродовж понад століття, термінологічний статус епонімічних термінів до сьогодні визначають по_різному: 1) терміни, 2) умовні терміни, 3) номени, 4) вид номінації, який має проміжний статус між номенклатурними назвами та власне термінами. Ми обстоюємо позицію, підтримувану багатьма дослідниками, що і терміни, і номени можуть бути утворені від власних назв, семіотичність яких зазнає змін залежно від того, у які ряди (термінологічні чи номенклатурні) вони переходять.

Епонімічні терміни переважно відповідають основним вимогам до терміна: у них чітко визначена тенденція до однозначності, інтернаціональності (зокрема, терміноелемент-епонім виступає своєрідним міжнародним знаком у науковій комунікації фахівців), вони зазвичай лаконічні на противагу багатослівним номінативним варіантам, у яких епонімічну частину замінено більш умотивованою описовою (синдром Капоші = численна геморагічна ідіопатична саркома (мед.)). Доказом того, що епонімічні терміни - цілком правомірний тип найменувань у спеціальній мові, свідчить їхня кількість, поширеність, здатність утворювати похідні (євстахієва труба - євстахіїт (мед.)). Умотивованість епонімічних термінів зумовлена насамперед їхньою дефініцією, місцем у терміносистемі й прямим відношенням до об'єкта позначення, вона може бути наявною й прихованою. Зважаючи на характерний принцип термінологічної номінації - регулярність словотвірних моделей у певній термінології - усталену традицію використання власних імен у складі спеціальних найменувань для називання певних категорій понять розцінюємо як особливий вид умотивованості - умотивованість за епонімом.

Для створення й функціонування епонімічних термінів екстралінгвальні чинники так само важливі, як і лінгвістичні. В епонімічних термінах виразно втілена антропоцентрична сутність людського мислення й мови, про що свідчить з'ясована в процесі дослідження поява окремих мовних знаків цього типу. Наприклад, А. Ейнштейн, розвиваючи через 300 років після Г. Галілея теорію відносності, назвав систему відліку, центр якої перебуває в центрі Cонячної системи, а осі спрямовані до непорушних зір, галілеєвою, засвідчуючи вагомість внеску в цю теорію свого попередника.

Епонім (найчастіше - ім'я вченого) може бути основою для створення цілої низки спеціальних найменувань. Іноді причиною появи епонімічного терміна є не бажання увічнити ім'я особи, а навпаки - незгода з принципових питань, викладених у чиїйсь теорії, хоча найчастіше номінацією для безіменного явища є мовний знак на позначення авторства висловленої думки (наприклад, А. Пуанкре, який критикував дослідження Г. Лоренца, належить назва перетворення Лоренца). У деяких випадках подальше дослідження певного явища, практичне підтвердження попередньо передбачених даних мають більше значення, ніж сам факт відкриття.

Епонімічні найменування на позначення понять, у вивченні й обґрунтуванні яких брали участь кілька осіб, можна згрупувати так: 1) терміни, які називають поняття, відкриття й дослідження яких зроблено незалежно кількома дослідниками (умова Брегга-Вульфа (фіз.), хвороба Брайцева-Ліхтенштейна (мед.)); 2) мовні одиниці, які фіксують наукові явища, відкриті чи передбачені одним ученим, теоретично узагальнені й розвинуті іншим, причому ці дослідники могли бути з різних країн, а різниця в часі - досить значною (ефект Джоуля-Томсона (фіз.), параліч Дюшена-Ерба (мед.); 3) терміни на позначення наукового поняття, над відкриттям якого одночасно разом працювало кілька людей, наприклад, керівник і його асистент (комп'ютер Атанасова-Беррі (матем.), синдром Бойда-Стірнса (мед.)).

В окремих галузях науки простежуємо стійку традицію використання епоніма (причому не імені винахідника) з метою увічнення окремої особи чи місцевості, країни для номінації певної групи спеціальних одиниць (наприклад, для назв хімічних елементів: америцій, нобелій; для назв мінералів: дарвініт, тарасовіт тощо).

Хоча епонімічні терміни мають виразний інтернаціональний характер, трапляються випадки, коли в різних мовах склад компонентів-епонімів на позначення поняття може бути різний або ж епонімічному терміну відповідає описовий. Наприклад, український варіант епонімічного терміна рівняння Клапейрона-Менделєєва (синонім - рівняння стану ідеального газу (фіз.)) у російській мові має відповідник уравнение Клапейрона-Менделеева (синонім - уравнение состояния идеального газа), тоді як в англійській мові на позначення цього ж рівняння функціонує термін, у складі якого один епонім - Clapeyron equalization (синонім - ideal gas law). Невідповідність складу епонімічних термінів у різних мовах свідчить про пріоритет країни у відкритті нових явищ, її роль у розвитку різних галузей науки, інтелектуальний потенціал, бажання увічнити ім'я свого співвітчизника. Посередництво мови в засвоєнні епонімічного терміна іншою сприяє прийняттю видозміненого варіанта.

На процес формування національної термінології значною мірою впливають соціально-політичні умови. Незважаючи на те, що українська національна наука не могла повноцінно розвиватися й імена її представників були невиправдано привласнені іншими країнами, наукова мова фіксує низку всесвітньо відомих українських власних назв - складників термінів: діаграма Вороного (інформ.), ознака Стражеска (мед.), поліноми (багаточлени) Кравчука, простір Шарковського (матем.), траса Кондратюка (астр.) тощо.

Показова з погляду впливу екстралінгвальних чинників на можливість поширення й функціонування вітчизняного епоніма в науковій мові історія відкриття рентгенівських променів (Х-променів) у фізиці. Сьогодні доведено, що один із засновників рентгенології (Х-променології) - українець І. П. Пулюй. Він ще за 14 років до відкриття 1895 року Х-променів, зробленого В. Рентгеном, сконструював і запатентував свою лампу, яка давала можливість просвічувати предмети. Те, що прізвище В. Рентгена ввійшло до складу низки спеціальних назв (переважно в слов'янських мовах), значною мірою заслуга учня В. Рентгена А. Ф. Йоффе, який, як уважають фахівці, ігнорував дослідження І. П. Пулюя. Саме А. Ф. Йоффе назвав промені рентгенівськими, хоча, наприклад, в англійській мові їх називають Х-rays (Х-промені). Дехто з фахівців навіть пропонує сьогодні використовувати як синонімічні терміни рентгенографія і пулюєграфія, хоча очевидно, що наукова спільнота визнає перший, який має давню та стійку традицію використання.

Комплексне дослідження епонімічних термінів і їхніх функціональних особливостей уможливлює використання багатоаспектного за своєю природою семіотичного підходу, що передбачає характеристику мовних знаків у синтактичному, семантичному й прагматичному аспектах.

У другому розділі „Синтактичний аспект епонімічних найменувань” проаналізовано формальну структуру, термінотвірні моделі, структурно-семантичні типи й варіантність форми досліджуваних мовних одиниць.

З'ясовано, що епонімічні найменування представлені в українській науковій термінології низкою різноманітних структурно-граматичних типів. До простих (кореневих) епонімічних термінів належать спеціальні мовні одиниці коренево-флективної будови, зовнішня структура яких збігається зі структурою власних назв, від яких вони утворені. Такі терміни в українську наукову термінологію ввійшли шляхом запозичення з різних європейських мов. Цей структурний тип загалом непродуктивний у термінології, незважаючи на те, що прості кореневі терміни мають переваги завдяки своїй стислості та здатності утворювати похідні. Припускаємо, що причина нечастого використання кореневих термінів-епонімів полягає в обмеженій здатності власних імен підлягати конверсії у сфері спеціальної лексики, а також в усталеній традиції використовувати цей структурний тип переважно для називання одиниць вимірювання (гільберт - „одиниця магніторушійної сили та різниці магнітних потенціалів” (від прізвища Гільберт (Gilbert)), тесла - „одиниця вимірювання магнітної індукції в системі СІ” (від прізвища Тесла)), оскільки їхнє функціонування в інших тематичних групах має швидше випадковий характер, зокрема, на позначення природних об'єктів у географічній термінології - меандр зі значенням „вигин річища рівнинної річки, що утворюється внаслідок циркуляції води в річковому потоці” (від назви річки Меандр (давньогрец. МбЯбндспт) у Малій Азії).

Афіксальні епонімічні найменування, до складу яких увіходить корінь (що збігається з власною назвою) й афікс(и) (переважно суфікс, зрідка префікс і суфікс), задовольняють основні вимоги до термінів-однословів - відповідно до словотвірних моделей літературної мови, зокрема, прийнятих у певній термінологічний системі, й уніфікованості форми термінів одного класифікаційного рівня. Найпродуктивнішими й найрегулярнішими моделями серед афіксальних епонімічних найменувань виступають моделі „епонім + -іт (_їт)” та „епонім + (_ит)” на позначення мінералів і силікатів у геологічній термінології: гетит, мартенсит тощо. За моделями „епонім + -ит”, „епонім + -іт (-їт)” утворено також медичні терміни: гайморит, бартолініт за зразком термінів-неепонімів на позначення групи запальних процесів (отит, стоматит тощо). Велику групу становлять афіксальні епонімічні найменування, які позначають назви хімічних елементів і утворені за моделлю „епонім + -ій” (наприклад, берклій, гафній). Модель „епонім + -іj (а)” представлена численними епонімічними найменуваннями на позначення назв рослин у ботанічній номенклатурі: наприклад, вельвічія, камелія. Менш поширена в українській науковій термінології модель „епонім + -ість”, у якій питомий суфікс _ість здатний виражати значення узагальненої ознаки, властивості, абстрактного поняття, утвореного морфологічним способом переважно від основи відповідних відепонімічних прикметників, що виступають компонентами складених термінів: ермітовий, -ова, -ове (ермітова матриця) > ермітовість; ліпшиців, -ева, -еве (ліпшицева умова) > ліпшицевість (матем.). Епонімічні суфіксальні деривати абстрактної ознаки з суфіксом -ість можуть приєднувати префікс не- (неархімедовість, немарковість (матем.)). Епонімічні терміни з суфіксом -ізм мають словотвірне значення узагальненої ознаки й функціонують у багатьох природничих терміносистемах. Терміни на позначення наукових шкіл, напрямів утворюють приєднанням суфікса -ізм безпосередньо до власної назви (Дальтон + _ізм > дальтонізм (мед., фіз.), Ламарк + -ізм > ламаркізм (біол.). До окремих дериватів із суфіксом -ізм приєднують префікс нео-, наприклад, неодарвінізм, неоламаркізм, утворюючи мікромодель „нео- + епонім + -ізм”. Своєрідну групу становлять епонімічні терміни структурного типу „епонім + _іан” на позначення математичних функцій, операцій, перетворень тощо (лапласіан, максвеліан,) та його варіанта „епонім + -іан(а)” на позначення графічних образів (кассініана). Терміни із суфіксом -он (бозон, ферміон) виникли як короткі синонімічні варіанти до відповідних термінів-словосполучень (частинка Бозе (Бозе-частинка), частинка Фермі (Фермі-частинка)) унаслідок дії закону економії мовних засобів. Моделі „епонім + -ізаціј(а)”, „епонім + -ік”, „епонім + -ізува(ти)” трапляються в українській науковій термінології рідко.

Із-поміж епонімічних термінів окрему групу становлять слова, які виникли внаслідок основоскладання (композити) та словоскладання (юкстапозити), складниками яких поруч із загальними словами є епоніми. Найбільшу підгрупу становлять композити з одним компонентом-епонімом (бодоапарат (фіз.), психоламаркізм (біол.) тощо). Окремі терміни можуть мати у своєму складі два й більше епонімів: мельхіор (хім.), ампервольтватметр (фіз.). У структурному плані композити з терміноелементами-епонімами неоднорідні, можуть складатися з двох і більше терміноелементів, причому епонім може займати будь-яку позицію у структурі спеціального мовного знака названого вище типу. Епонімічні терміноелементи найчастіше поєднують із чужомовними терміноелементами. Модель „епонімічна основа + о + національне слово” репрезентує терміни гібридної мовної природи, наприклад: гальвано- (грязелікування, покривання, покриття), рентгено- (захисний, плівка, прозорість). Серед складних епонімічних термінів юкстапозити менш поширені. Епонім у юкстапозитах може стояти в препозиції, поєднуючись або з національним словом (гібридні терміни), наприклад, ампер-виток, ват-година, оже-злива, або з чужомовним словом, наприклад, комптон-ефект, кюрі-еквівалент (фіз.), адам-комплекс (мед.). Попри те, що в українській науковій термінології спеціальні епонімічні найменування, утворені осново- й словоскладанням, переважно безпосередньо запозичено з інших літературних мов, вони, залучаючись до дериваційних парадигм мови-реципієнта, беруть участь у творенні на питомому ґрунті спеціальних знаків гібридної природи, які поєднують чужомовний епонім (чи епонімічну основу) з власне українськими словами.

Серед епонімічних скорочених термінів поширені ініціальні абревіатури, наприклад: взаємодія РККІ-обмінна (взаємодія Рудермана-Кітеля-Касуя-Іосіди (фіз.), ДЕХОКГ (доплерова ехокардіографія) (мед.), які виступають самостійними мовними одиницями й компонентами термінів-словосполучень.

Із-поміж масиву термінів-словосполучень із компонентами-епонімами переважають двокомпонентні. Найпродуктивніша модель двокомпонентних епонімічних термінів - „іменник у Н. в. + іменник-епонім у Р. в.”, яку широко використовують у всіх природничих терміносистемах. Іменникову конструкцію з родовим належності може заступати синонімічна модель „відепонімічний прикметник + іменник”, причому зміна моделі на семантику терміна не впливає, наприклад: група Гамільтона = гамільтонова група (матем.); трикутник Беклара = бекларів трикутник (анат.). Творення термінів-словосполучень за моделлю „відепонімічний прикметник + іменник” було особливо продуктивним у період „золотого десятиліття” становлення й розвитку української термінології (1923-1932 рр.). Існування названих синонімічних моделей в українській термінології пояснюємо синтаксичною ад'єктивацією вихідної розгорнутої описової конструкції, яку використовують для позначення нового явища чи поняття на початковому етапі становлення терміна. Редукована (порівняно з вихідною конструкцією) модель „іменник у Н. в. + іменник-епонім у Р. в.” відбиває початковий процес морфологізації, втілює передтакт повної морфологічної ад'єктивації, а модель „відепонімічний прикметник + іменник” - наслідок завершальної морфологічної ад'єктивації, наприклад: гіпотеза, яку висловив Ріман > гіпотеза Рімана > ріманова гіпотеза (матем.); теорія, яку запропонував Бор > теорія Бора > борова теорія (фіз.). У складі терміна-словосполучення епонімічний компонент-прикметник зазнає переосмислення, оскільки відепонімічна лексема втрачає значення присвійності. Уживання в складі терміна-словосполучення відепонімічних прикметників на -івськ- свідчить про подальший розвиток семантики мовних одиниць цього структурного типу. Досліджуваний матеріал уможливлює висновок, що відповідниками термінів-словосполучень моделі „відепонімічний прикметник на _івськ- + іменник” в англійській мові виступають такі самі конструкції, що й для моделі „іменник у Н. в. + іменник-епонім у Р. в.”, тобто розрізнення відтінків значень, які передають епонімічні словосполучення, відбувається на ґрунті української мови за її законами.

Епонімічний компонент термінів-словосполучень ускладнено найчастіше двома власними назвами, наприклад: принцип Гюйгенса-Френеля (фіз.), перегрупування Вагнера-Меєрвейна (хім.). Двокомпонентні терміни, у яких епонімічна частина складається з трьох прізвищ, трапляються рідше: сума Ахієзера-Крейна-Фавора (матем.), реакція Бутлерова-Лермонтової-Ельтекова (хім.) тощо. Одиничними прикладами представлені терміни з чотирма-п'ятьма епонімами: симптом Лермітта-Моньє-Вінара-Тсоканакіса (мед.), метод (ланцюжок) Боголюбова-Борна-Гріна-Кірквуда-Івона (матем.).

Багатокомпонентні епонімічні терміни найчастіше виникають на основі двокомпонентних словосполучень унаслідок подальшої конкретизації їхнього значення, віддзеркалюючи процес розвитку й ускладнення наукових понять. Серед багатокомпонентних епонімічних термінів природничих терміносистем високою продуктивністю відзначені тричленні й чотиричленні моделі: кулонівський бар'єр ядра, межова ферміївська енергія (фіз.), інтеграл Ейлера другого роду, прямокутна декартова система координат (матем.) тощо.

Зміст терміна як семіотично цілісного мовного знака реалізовано в нерозривному зв'язку синтактики з семантикою, що зумовило потребу структурно-семантичного аналізу, який уможливив поділ епонімічних термінів-словосполучень на три структурні типи: нерозкладні (кучер Аньєзі (матем.), танець святого Вітта (мед.)), стійкі (жорданова крива (матем.), тейлів канал (анат.)) і вільні (вірус австралійського енцефаліту (мед.), лампа Нернста (фіз.)).

У третьому розділі „Лексико-семантичні й прагматичні особливості епонімічних термінів” виокремлено тематичні групи досліджуваних спеціальних номінацій, з'ясовано особливості синонімічних, полісемічних, омонімічних й антонімічних відношень між епонімічними термінами, схарактеризовано їхні прагматичні властивості, обґрунтовано засади створення словника епонімічних термінів.

Епонімічні терміни відбивають систему різнопланових понять, про що свідчить класифікація їх за поняттєво-тематичними ознаками. Основними тематичними групами, які становлять відкриті об'єднання спеціальних назв і перебувають у відношеннях семантичної й формальної спільності між термінами, що входять до їхнього складу, виступають: 1) назви дій та процесів: броунівський рух (фіз.), пуассонів процес (матем); 2) найменування об'єктів (анатомічних, природних, об'єктів дослідження): артерії Адамкевича (анат.), реджеон (фіз.); 3) позначення одиниць вимірювання: одиниця мутності за Джексоном (екол.), юліанський рік (астр.); 4) назви обладнання (пристроїв, приладів): дошка Гальтона (матем.), холодильник Лібіха (хім.); 5) назви речовин: рідина Бурова (мед.), толуол (хім.); 6) терміни на позначення законів і закономірностей: закон біогенної міграції атомів Вернадського (біол.), теорема Яна-Теллера (астр.); 7) назви величин, сталих: бесселева (бесселівська) величина (астр.), константа Міхаеліса (біол.); 8) назви явищ, ефектів та їхніх видів: доплерівський ефект (фіз.), ефект Тиндаля (хім.); 9) назви методів: діофантів аналіз (матем.), метод Пірвердяна (геол.); 10) назви симптомів, синдромів: манія Белла, плямиста лихоманка Скелястих гір; 11) терміни на позначення моделей (формули, операції, перетворення, рівняння, системи рівнянь, нерівності, логарифми, таблиці): лангражеве рівняння (матем.), проекційні формули Ньюмена (хім.); 13) найменування графічних образів (діаграм, графіків, схем тощо): абелева схема (матем.), графік Боде (екол.); 14) назви рослин і тварин: лобелія, кінь Пржевальського та ін.

До різних тематичних груп можуть увіходити спеціальні номінації, які мають спільні епонімічні компоненти. Низку термінів, об'єднану одним епонімом, розглядаємо як епонімічне словотвірне гніздо. До складу однієї тематичної групи можуть увіходити терміни з різним ступенем апелятивації, наприклад, до тематичної групи назв величин і сталих належать терміни гурвіців критерій (максимальна апелятивація), критерій Коші (проміжна апелятивація) і критерій інтегрованості функцій за Ріманом (мінімальна апелятивація).

Зважаючи на те, що синонімічними компонентами термінів у термінологічній синонімічній парі виступають як оніми, так і загальні назви, розглядаємо особливості епонімічної синонімії двох різновидів: 1) між власне епонімічними термінами, наприклад: трубка Прандталя - трубка Піто-Прандталя (фіз.), симптом Рота - плями Рота (мед.); 2) між спеціальним найменуванням із компонентом-епонімом і його кваліфікативним відповідником, наприклад: алгебра Кліффорда - спінорна алгебра (матем., фіз.), синдром Кубика-Адамса - синдром основної артерії (мед.).

Із-поміж епонімічних синонімів першого різновиду виділяємо лексичні (система одиниць Хартлі - уклад одиниць Хартлі (фіз.)), синтаксичні (розподіл Лапласа - лапласів розподіл (матем.)), морфолого-синтаксичні (пухлина з клітин Лейдига - лейдигома (мед.)) й лексико-синтаксичні (епілепсія Граве-Джексона - джексонівські напади (мед.)) синоніми. Синонімія другого різновиду представлена лексичними синонімами (модуль Юнга - модуль поздовжньої пружності (фіз)). Багатогранність синонімічних відношень уможливлює виокремлення епонімічної синонімії в термінознавстві - функціонування кількох відмінних за формою вираження, але співвідносних із тим самим денотатом спеціальних знаків, у складі хоча б одного з яких наявний компонент-епонім. З огляду на те, що епонімічна синонімія - явище неоднорідне, до вибору терміна із синонімічної пари варто підходити диференційовано, зважаючи на урахування частоти вживання терміноодиниць, сфери використання, їхньої точності, одно- чи багатозначності, стислості.

Окрім термінів-синонімів в українській науковій термінології функціонують фонографічні (тільця Гейнца - тільця Гайнца (Heinz) (анат.)), орфографічні (Стоксові лінії - стоксові лінії (фіз.)), словотвірні (високовольтний - високовольтовий) і комбіновані (поліноми Чебишува - поліноми Чйбишева (фіз.)) терміни-варіанти, які спричинюють плутанину в процесі їхнього використання, тому термінологи під час кодифікації епонімічних термінів повинні спиратися на обґрунтовані лінгвістичною наукою правописні норми, щоб позбутися надлишкового варіювання.

Епонімічні терміни мають здатність вступати в полісемічні й омонімічні відношення, відмінність між якими встановлюємо на основі наявності чи відсутності семантичних зв'язків між значеннями термінів. Особливість досліджуваного шару спеціальних номінацій полягає в тому, що епонімічний термін однієї лексичної форми може демонструвати й полісемічні, й омонімічні відношення одночасно. Наприклад, термін симптом Волковича функціонує в медицині в трьох значеннях: [І] - „гіпотрофія або атрофія м'язів передньої черевної стінки в ілеоцекальній ділянці, що є ймовірною ознакою хронічного апендициту”; [ІІ] - „вимушене положення хворого на спині з розведеними й зігнутими в колінах і тазостегновових суглобах ногами при переломі переднього відділу тазу”; [ІІІ] - „підсилення болю в момент відведення сліпої кишки назовні, що є ознакою хронічного апендициту”, де лише перше й третє значення мають спільну ядерну сему - „ознака хронічного апендициту”, що свідчить про багатозначність цього найменування і його омонімію (термін у другому значенні щодо першого та третього)).

Унаслідок використання у складі термінів однакового прізвища, що належить різним дослідникам, виникає специфічний вид термінологічної омонімії - епонімічна омонімія. Наприклад, в історії анатомії відомі лікарі Франсуа Пті та Жан Луї Пті, чиї прізвища ввійшли до складу термінів канал Пті (Франсуа Пті) і трикутник Пті (Жан Луї Пті).

Внутрішньосистемна полісемія й омонімія епонімічних термінів ускладнює професійне спілкування, призводить до непорозумінь і потреби в додаткових поясненнях у наукових текстах, тому підтримуємо думку більшості дослідників, що взаємнооднозначна відповідність знака й позначуваного - найкращий варіант для термінологічних систем.

Серед епонімічних термінів природничих терміносистем виокремлюємо різнокореневі та спільнокореневі антоніми. У різнокореневих антонімах диференційну семантичну ознаку (протилежність) реалізує протиставлення неепонімічного компонента терміна-словосполучення: велика ямка Скарпи - мала ямка Скарпи (мед.). Спільнокореневі антонімічні пари представлені одиничними однословами (марковість - немарковість) і термінами-словосполученнями з опозиційними конкретизаторами-епонімами (архімедове нормування - неархімедове нормування), зрідка в ролі опозиційних конкретизаторів виступають неепонімічні компоненти.

Прагматичний зміст епонімічних термінів особливо виразний у мовних одиницях, утворених метафоричним перенесенням. Основою для метафоричних зміщень шляхом складних асоціативних зв'язків у процесі творення термінів стають і загальновживані слова (митра Гіппократа (мед.), слимак Паскаля (матем.)), і прецедентні імена - власні назви різних класів: персоніми (синдром Арлекіна (за іменем персонажа італійської комедії масок, який носив одяг з яскравих клаптиків) - „синдром при ураженні проміжного мозку: різка відмінність кольору шкіри верхньої і нижньої половини тіла новонародженого в положенні на боці”), бібліоніми (синдром „Аліси в Країні Чудес” (за назвою однойменної книги Л. Керолла - „поєднання деперсоналізації й галюцинацій, ілюзорне сприйняття навколишньої дійсності”), міфоніми (синдром Іо (за іменем міфічного персонажа, приреченого на довге поневіряння) - „різновид хронічної тасикінезії, тобто стану підвищеної рухової активності, яку спостерігають за органічних уражень головного мозку з діенцефально-ендокринними й підкорковими розладами як ускладнення терапії нейролептиками, рідше при паркінсонізмі”). Епонімічні найменування - особливий тип мовних одиниць, семантика яких співвідносна з науково-поняттєвим й енциклопедичним змістом, що передбачає особливий підхід до лексикографування цих термінів і полягає насамперед у потребі подання в словникових статтях експліцитно вираженої інформації етимологічно-історичного характеру. Відсутність подібної інформації призводить до втрати науково-пізнавальної цінності епонімічних найменувань, применшує вагу словника епонімічних термінів і мету його створення. Стаття в словнику епонімічних термінів повинна містити такі структурні компоненти: 1) реєстрове слово, яким є епонімічний термін; 2) дефініцію; 3) наявні синоніми терміна; 4) вказівку на носія епоніма й обставини відкриття; 5) біографічну довідку про носія імені (роки життя, національна чи державна належність, наукові досягнення).

ВИСНОВКИ

епонімічний лексика термін апелятивація

На основі здійсненого дослідження зроблено загальні висновки.

1. Апелятивація (деонімізація) - номінативний процес, що полягає в перетворенні власних назв у загальні без морфологічних змін слова й зі зміною морфологічної будови лексеми. Процес переходу власних назв у загальні супроводжується метонімізацією й метафоризацією.

Виходячи за межі ономастики, апелятивована власна назва набуває нового значення та властивостей, що залежать від підмови, складником якої вона стає. Спеціальні найменування, утворені від власних імен, становлять значний шар термінологічної лексики й порівняно з відповідними лексемами загальновживаної мови мають специфічні властивості. У термінології епонімічні найменування виконують функцію називання поняття відповідної галузі й набувають термінологічного значення й термінологічного поля. У процесі утворення термінів вторинною номінацією на основі власних імен останні зазнають максимальних змін; стаючи елементом терміна, власні назви підлягають апелятивації різного ступеня: максимальній, проміжній, мінімальній.

2. Унаслідок метонімічного перенесення „особа, чиє ім'я дало назву іншому об'єкту > власна назва, яка позначає конкретну особу - носія імені” термін епонім, який широко вживають у мовознавчій літературі, набув стійкого похідного значення. Отже, розглядаємо епонім як „власну назву будь-якого класу на позначення конкретного носія імені, від якої утворено термін”. Найумотивованішим для позначення спеціальних назв, утворених від епонімів, або у складі яких вони (епоніми) є компонентами, уважаємо найменування епонімічні терміни.

Епонімічні терміни - лінгвістично правомірний спосіб номінації в термінології, унаслідок якого виникають спеціальні назви, що переважно відповідають головним ознакам терміна. Регулярність використання епонімів у терміносистемах різних галузей природничих наук демонструє їхню високу номінативну спроможність у сфері спеціальної лексики. Дотримання загальних умов (усесвітнє визнання особистих заслуг ученого, ім'я якого ввійшло до складу терміна; вагомість відкриття, якому пропонують присвоїти ім'я автора; відсутність ознак, що дезорієнтують, чи немилозвучних асоціацій при використанні епонімів у термінології тощо) сприятиме прийняттю й поширенню обґрунтованих епонімічних номінацій. Є достатньо підстав уважати, що власні назви стають основою для творення і термінів, і номенів. У терміносистемах природничих наук до номенів відносимо епонімічні лексеми, що позначають конкретні предмети, об'єкти, які існують у природі, мають посилену денотативність, співвідносяться з одиничними поняттями через терміни, відбивають класи однорідних предметів. До термінів належать мовні знаки з компонентами-епонімами, що позначають загальне спеціальне поняття без зазначення яких-небудь параметрів, співвідносяться з поняттєвими категоріями.

3. В епонімічних термінах виразно втілена антропоцентрична сутність людського мислення й мови. Ім'я дослідника переходить на результат його діяльності, а сукупність дериватів у випадку, коли епонім виступає високопродуктивною твірною основою, утворює епонімічне словотвірне гніздо. Як мовні знаки лінгвальної й виразної екстралінгвальної природи епонімічні терміни можуть увічнювати людей, причетних до передбачення чи дослідження певного явища, або осіб, які досягли значних успіхів в іншій сфері, демонструвати хисткість пріоритетів, постійний розвиток та наступність у науці.

4. Аналіз епонімічних термінів у синтактичному аспекті засвідчує, що в українській науковій термінології досліджувані мовні знаки представлені всіма відомими в термінознавстві структурними типами: термінами-однословами (прості (кореневі), афіксальні, складні й скорочені найменування) і термінами-словосполученнями.

Найпродуктивніша структурна група з-поміж епонімічних термінів - неоднорідні за кількістю компонентів терміни-словосполучення (двокомпонентні й багатокомпонентні). У термінологічних конструкціях моделі „іменник у Н. в. + іменник-епонім у Р. в.” реалізовано прикметникове значення родового відмінка як відмінка транспозиції. За аналогією до загальновживаної мови, яка тяжіє до прикметникових посесивних форм на противагу іменниковим конструкціям з родовим належності, процес заступання моделлю „відепонімічний прикметник + іменник” моделі „іменник у Н. в. + іменник-епонім у Р. в.” в українській науковій мові вважаємо одним із природних і перспективних напрямів розбудови власне національної термінології.

Кореневі епонімічні терміни малопродуктивні в українській науковій термінології, їх використовують переважно для називання одиниць вимірювання. Для афіксальних епонімічних термінів характерні ті самі словотвірні форманти й моделі, що й для термінів-неепонімів, що свідчить про можливості епонімів брати участь у термінотворенні нарівні із загальними назвами. Використання запозичених та побудова гібридних складних і складених спеціальних найменувань із терміноелементами-епонімами зумовлено їхньою стрункістю, семантичною місткістю, легкістю у творенні аналогічних термінів, що особливо важливо для мови науки.

5. Епонімічні найменування, об'єднуючись у вісімнадцять тематичних груп, здатні номінувати поняття всіх семантичних категорій. Члени окремих тематичних груп епонімічних термінів утворюють лексико-семантичні парадигми різних типів (гіперо-гіпонімічні, синонімічні та антонімічні), що свідчить про систему різнопланових відношень між відономастичними найменуваннями, сприяє відбиранню функціонально досконаліших лексем. Ієрархічно організовані сукупності епонімічних термінів, пов'язаних відношеннями формально-семантичної спільності, становлять термінологічні мотиваційні поля, терміном-мотиватором для яких виступає епонім.

Терміни з компонентами-епонімами мають специфічні, дещо відмінні від загальномовних багатогранні синонімічні відношення, що уможливлює виокремлення епонімічної синонімії в термінознавстві. Полісемія серед термінів досліджуваного типу може бути внутрішньосистемною й міжсистемною, омонімія - внутрішньосистемною, міжсистемною та зовнішньосистемною. І полісемію, й омонімію епонімічних термінів переважно спричиняє ономастична лексика. Аналіз епонімічних мовних знаків дав підстави для виокремлення термінологічної епонімічної омонімії, яка виникає внаслідок використання у складі термінів однакового прізвища, що належить різним дослідникам.

Антонімія епонімічних термінів - малопоширене явище в українській науковій термінології й має вияв насамперед у нетиповому для загальновживаної мови приєднанні заперечних префіксів до ономастичної основи. Антонімічні опозиції епонімічних термінів, які на перший погляд видаються нелогічними за семантикою поєднання елементів, закріплюючись у мові науки, створюють цілу серію наукових протиставлень, що свідчить про спроможність епонімічної номінації не лише позначати протилежні поняття, а й передавати складні ієрархічні зв'язки наукових понять.

6. Прагматичний зміст спеціального мовного знака реалізується в нерозривному зв'язку із синтактикою та семантикою. Прагматичний пласт значення епонімічного терміна утворюють додаткові семантичні нашарування й відтінки, а також уявлення мовців - носіїв метамови, які формуються під впливом лінгвальних й екстралінгвальних чинників. Семи, що містять інформацію про особу чи об'єкт, ім'я яких використано для номінації, формують конотацію, вносячи додаткову культурологічну інформацію до значення спеціального слова. Найвагоміша прагматична властивість епонімічних термінів - їхній національний компонент. Епонімічні терміни, похідні від українських власних назв, значною мірою віддзеркалюють особливості національної мовної картини світу.

Використання прецедентного імені в процесі творення терміна для називання наукового явища зумовлює образність термінологічного найменування, що підсилює його поняттєву основу.

7. Особливість спеціальних мовних знаків із компонентами-епонімами зумовлює вироблення окремих принципів їх лексикографування. Створення словників епонімічних термінів необхідне для забезпечення зручності використання цього виду спеціальних мовних одиниць у науковій комунікації. Словникова стаття з епонімічним терміном повинна містити інформацію про автора (авторів) і ситуацію наукового відкриття.

До роботи додано словник природничих термінів з українськими епонімами.

ЛІТЕРАТУРА

Основні положення дисертації викладено в публікаціях

1. Дзюба М. Епонімічні найменування в українській науковій термінології / Майя Дзюба // Українська мова. - 2010. - № 3. - С. 55-63.

2. Дзюба М. Специфіка процесу апелятивації у сфері наукової термінології / Майя Дзюба // Актуальні проблеми сучасної філології. Мовознавчі студії: зб. наук. праць Рівненського державного гуманітарного університету. - Рівне, 2010. - Вип. 18. - С. 137-141.

3. Дзюба М. Диференціація епонімічних термінів і номенів / Майя Дзюба // Вісник: Проблеми української термінології. - Львів: Національний університет „Львівська політехніка”.- 2010. - № 676. - С. 15-18.

4. Дзюба М. М. Епонім як об'єкт термінознавства: спроба теоретичного осмислення / М. М. Дзюба // Система і структура східнослов'янських мов: До 175-ліття Національного університету імені М. Драгоманова: зб. наук. праць. - К.: Знання України, 2009. - С. 108-114.