Мовно-філософські аспекти вербалізації часу і простору в історичних романах Павла Загребельного

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

УДК 811.161.2:81'42'161.2

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Мовно-філософські аспекти вербалізації часу і простору в історичних романах Павла Загребельного

10.02.01 - українська мова

Кравченко Олена Вікторівна

Кіровоград - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор Семенець Олена Олександрівна Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, завідувач кафедри видавничої справи та редагування.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор Струганець Любов Василівна, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри методики викладання української мови і культури мовлення;

- кандидат філологічних наук, доцент Черевченко Олександр Миколайович, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, доцент кафедри української мови

Захист відбудеться 30 березня 2010 р. о год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.03 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка, 25006, м. Кіровоград , вул. Шевченка, 1.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1.

Автореферат розісланий 25 лютого 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т. А. Огарєнко

Загальна характеристика роботи

Час і простір є необхідними атрибутами існування всіх предметів і процесів матеріального світу, важливими складниками життя й свідомості людини, універсальними категоріями буття, що завжди викликали інтерес і були предметом аналізу для вчених різних галузей знань і доcі залишаються об'єктом наукових розвідок. Основна увага до категорій часу й простору приділяється в системі наук природничого циклу, що розглядають їхні фізичні, математичні, астрономічні аспекти. Своєрідне бачення часу й простору простежується в різноманітних філософських концепціях, у яких вироблено методологію дослідження цих категорій.

У лінгвістиці переважають напрямки, які презентують окреме вивчення часу й простору. Так, час здебільшого аналізується в граматичному аспекті (О. В. Бондарко, М. В. Всеволодова, Г. О. Золотова, Ю. С. Маслов), тоді як вивчення простору представлене більшою мірою семантичним аналізом у працях О. С. Кубрякової, М. М. Мирончук, К. В. Рахіліної та інших. Сучасне мовознавство потрактовує час і простір як фрагменти мовної картини світу. Останнім часом особливої популярності набув лінгвокультурологічний аспект аналізу, що враховує мовні й культурні особливості сприйняття й відображення, концептуалізації та реалізації часу й простору, репрезентований дослідженнями Ю. Д. Апресяна, Н. Д. Арутюнової, А. Вежбицької, Т. В. Булигіної й О. Д. Шмельова, Ю. С. Степанова та інших.

На сучасному етапі розвитку лінгвістики спостерігається зацікавленість у вивченні текстових категорій часу й простору в різних їхніх аспектах (історичному, філософському, власне мовному, психологічному). Проблема дослідження текстових категорій часу й простору посідає одне з центральних місць у філологічних розвідках Д. С. Лихачова, Ю. М. Лотмана, В. М. Топорова, І. Р. Гальперіна, І. М. Кобозєвої, М. П. Крупи, О. С. Яковлєвої та інших. Проте в названих дослідженнях представлений окремий аналіз художнього часу та художнього простору, а праці, присвячені вивченню хронотопу, мають переважно літературознавчий характер.

З огляду на новітні тенденції в науці, пов'язані з інтегрованою універсальною методологією дослідження багатокомпонентних систем, якою і є художній твір, особливої актуальності набуває його розгляд як складної відкритої нелінійної динамічної системи, у якій прослідковуються механізми самоорганізації. Дисертаційна робота орієнтована на основні засади синергетики - нового напряму розвитку наукової думки, що визначає принципи динаміки й самоорганізації складних відкритих нелінійних систем і пояснює загальний розвиток системи як наслідок взаємодії її компонентів.

Синергетична методологія реалізується в лінгвістиці, зокрема, в теоріях дискурсу (В. Г. Борботько), лінгвістичної типології (І. П. Даниленко), концепціях вивчення ідіолекту письменника (О. О. Семенець). Новий напрям скерований на вироблення трансдисциплінарної методології для пояснення взаємозалежності макро- та мікрорівнів в організації складної системи: не тільки визначуваності компонентів та їхніх функцій з погляду цілого, а й виникнення певних макроскопічних явищ унаслідок нелінійної взаємодії елементів мікрорівня організації системи.

Актуальність дисертаційного дослідження полягає в необхідності аналізу художнього часу й простору як системотворчих компонентів нелінійної системи дискурсу і художнього світу, створеного письменником, визначення їхніх функцій у процесі самоорганізації, спрямованої на вираження художнього змісту в межах конкретного жанру в ідіолекті письменника.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає комплексній науковій темі кафедри української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка “Актуальні проблеми лексикології й граматики української мови” (№ 0204V000690).

Метою дисертаційної роботи є встановлення закономірностей вербалізації художнього часу й простору як компонентів складної нелінійної нерівноважної системи художнього дискурсу, визначення їхньої ролі в процесі самоорганізації системи в історичних романах Павла Загребельного.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) дослідити мовно-філософські аспекти репрезентації часу й простору в аспекті хронотопу художнього твору;

2) обґрунтувати теоретичні засади розуміння художнього твору як складної відкритої нелінійної нерівноважної системи; окреслити значення художнього часу й простору як системотворчих чинників;

3) простежити мовно-філософські аспекти вербалізації художнього часу й простору як компонентів складної нелінійної системи художнього твору в стані гомеостазису в історичних романах Павла Загребельного, розглянувши їхнє значення з позицій встановлення ступеня нерівноважності, який детермінує загальносистемну динаміку;

4) визначити моделі якісних змін у процесах самоорганізації системи художнього твору, викликаних взаємодією її часово-просторових компонентів, трансформацій значень хронотопу під дією стохастика, що має часовий або просторовий характер, у дискурсі історичних романів Павла Загребельного.

Об'єкт дослідження - ідіолект Павла Загребельного в аспекті особливостей формування хронотопу в історичних романах письменника.

Предметом дослідження виступають процеси самоорганізації, наростання внутрішньої системної енергії, якісні перетворення в системі художнього дискурсу як результат взаємодії часового та просторового системних компонентів в історичних романах Павла Загребельного.

Матеріалом дослідження є історичні романи Павла Загребельного "Диво", "Євпраксія", "Первоміст", "Смерть в Києві", "Роксолана", "Я, Богдан". Вибір матеріалу зумовлений важливістю творчого доробку письменника в історичному розвитку української літератури, а також тим, що, незважаючи на інтерес лінгвістів до ідіолекту Павла Загребельного, особливості хронотопу його творів досі не були предметом дослідження у вітчизняному мовознавстві. Опрацьовано загалом 3230 сторінок творів письменника, зібрано й проаналізовано 4589 прикладів-ілюстрацій.

Методи дослідження. Відповідно до складності об'єкта дослідження, дисертацію побудовано на ґрунті інтегративного підходу, в основі якого - засади синергетичної методології, традиційної лінгвістики, філософії мови. Під час визначення змістового навантаження в художньому тексті мовних одиниць на позначення часово-просторових відношень використано метод дистрибуції, зокрема його контекстологічний компонент. У процесі виведення моделей якісних перетворень хронотопу застосовувався метод формалізації. Проте основну функцію в розвідці виконує метод потрактування лексичних і граматичних значень, що, в поєднанні із синергетичною методологією, набуває нового звучання.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що до наукового обігу введено значну частину нового матеріалу, який уперше підлягає всебічному лінгвістичному вивченню; здійснено комплексне дослідження часу й простору в межах визначеного жанру в ідіолекті письменника; розглянуто семантичні й граматичні можливості системних компонентів з локально-темпоральним значенням у процесах самоорганізації; виокремлено моделі якісних перетворень хронотопу під дією часово-просторових системних чинників, що визначають змістову динаміку в історичних романах Павла Загребельного.

Теоретичне значення дослідження зумовлене розширенням сфери лінгвістичної синергетики, обґрунтуванням системотворчої сутності текстових категорій часу й простору. Універсальність отриманих результатів розгляду мовно-філософських аспектів вербалізації часопростору дає можливість їхнього використання у вивченні ідіолекту інших письменників.

Практична цінність одержаних результатів - у можливості їхнього застосування в подальших дослідженнях з лінгвосинергетики, лінгвістики тексту, стилістики, а також у їхньому використанні під час викладання навчальних курсів і спецкурсів з названих дисциплін. Проведений аналіз формує підґрунтя глибшого розуміння історичних романів Павла Загребельного, що може сприяти оптимізації вивчення його творчості у школах різних рівнів.

Апробація дослідження. Основні теоретичні положення дисертації, а також практичні результати дослідження обговорювалися на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу кафедри української мови Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2005-2009 рр.), були представлені в наукових доповідях на всеукраїнських та міжнародних конференціях: VІ Міжнародній науково-практичній конференції "Мова і культура" (Київ, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні проблеми філології та перекладознавства" (Луцьк, 2008), Всеукраїнській науковій конференції молодих учених "Іноземна філологія у XXI столітті" (Запоріжжя, 2008), Міжнародній науковій конференції "Лінгвалізація світу: теоретичний і методичний аспекти" (Черкаси, 2008).

Публікації. За матеріалами дисертаційної праці опубліковано 5 одноосібних статей у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, що налічує 210 позицій.

Загальний обсяг роботи - 206 сторінок, із яких 186 сторінок основного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, вказано джерела фактичного матеріалу, схарактеризовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення отриманих результатів, висвітлено їхню апробацію, окреслено структуру роботи.

У першому розділі "Філософські аспекти мовного вираження часу й простору" розглядаються сутність категорій часу і простору та їхня роль у системній організації ідіолекту письменника. Проаналізовано й переглянуто наявні в мовознавстві погляди на вербалізацію часу й простору, встановлено лінгвофілософський зміст просторових і часових значень протяжності, дискретності, антропоцентричності, перервності / неперервності, осяжності / неосяжності, визначено особливості мовної категорії дейктичності, її зв'язок з поняттями часу й простору, досліджено хронотоп як нерозривне поєднання художнього часу й простору на матеріалі дискурсу історичних романів Павла Загребельного.

Час та простір - фундаментальні категорії буття, які мають об'єктивний характер, невіддільні від матерії, пов'язані з її рухом і одна з одною, кількісно і якісно невичерпні. Студіюванням природи художнього часу й простору займалися чимало лінгвістів. Завдяки напрацюванням Ю. Д. Апресяна, Н. Д. Арутюнової, О. В. Бондарка, Т. В. Булигіної й О. Д. Шмельова, О. В. Падучевої, В. М. Топорова, К. С. Яковлєвої та інших був обґрунтований комплекс семантичних і граматичних аспектів вербалізації часопростору. Простір пов'язують з ознаками тривимірності, метричності й топологічності (І. М. Кобозєва), точковості, лінійності, площинності, об'ємності, вертикальної або горизонтальної спрямованості (Ю. М. Лотман), антропоцентричності (В. Г. Гак), заповненості чи незаповненості (О. С. Кубрякова). У мовленнєвому уявленні взаємодіють, формуючи складний семіотичний механізм, різноманітні типи простору: реальний, перцептивний і концептуальний, фізичний, геометричний, абсолютний і відносний, порожній, абстрактний, антропоцентричний, соціальний, міфологічний, художній тощо.

Мовознавці називають різні засоби вираження просторової семантики: прийменники, відмінкові закінчення, дієслова (передусім дієслова локалізації в просторі, руху й переміщення), дієслівні префікси, прислівники, підрядні частини речень. І. М. Кобозєва зауважує, що на рівні слів і конструкцій відбувається кодування просторових властивостей і відношень, а найбільш яскраво топологічність простору виявляється в семантиці просторових прийменників, які ідеалізують просторові характеристики об'єктів і схематизують відношення між ними, абстрагуючись як від специфічної форми й величини, так і від відстані між ними. Категорія простору в мові загалом і в мові художнього твору зокрема знаходить реалізацію як у лексичних, так і в граматичних мовних засобах, які, поєднуючись та взаємодоповнюючи один одного, створюють складну багатокомпонентну структуру, що втілює мовну картину світу і має індивідуальну специфіку, яка в художньому творі великою мірою залежить від ідіостилю письменника.

У зв'язку із застосуванням когнітивного аналізу, вивченням мовної картини світу з її національно-специфічними особливостями, мовні одиниці з просторовою семантикою розглядаються в аспекті виділення просторових моделей. Серед них - модель замкненого простору: І тоді в цьому замкненому, загадковому світі починалося пекло. До вогню незмога було доступитися, він панував неподільно під вічними склепіннями базару (Роксолана); відкритого простору: Кадрига скрадалася уздовж берега, не відважуючись пуститись на широкий простір цього переповненого водою великих слов'янських рік моря, непроглядного у глибинах (Роксолана); просторової рамки, єдиною функцією якої є відмежування одного простору від іншого: Дорогу перетяло невисоке гірське пасемце, а за ним була затишна долина (Роксолана).

Явище часу концептуалізоване мовою. Художньому світу історичного роману притаманні показники зовнішнього часу (хронографія: Сімнадцятого січня 1524 року в соборі святого Петра під час відправи, яку вів сам папа, відвалився від колони великий камінь і впав до ніг римського первосвященика (Євпраксія); хронологія: На дев'ятий день молоду мали вивезти з Баб-Ус-Сааде й передати в дім молодого (Роксолана); хронометрія: Роксолана сиділа упродовж усього прийому на троні Османів поруч із Сулейманом мовчки, з сухими очима (Роксолана)) та внутрішнього часу (лексеми, що проектують події на внутрішній світ (час, мить, миттєвість, вічність): Вісім місяців були як вісім віків, як вічність (Роксолана)). Зображення часового плану повідомлення в історичних романах Павла Загребельного досягається шляхом поєднання всіх компонентів зовнішнього та внутрішнього часу.

У художньому дискурсі представлені чотири основні моделі часу: циклічна, співвідносна з описом закономірних повторюваних подій; спіралеподібна, що передбачає розвиток зі збереженням диференційної особливості; історична, у якій людина постає активною відносно часу (у тексті така модель утілюється з використанням конкретних дат, назв історичних подій, що дозволяє пов'язати художній час із часом реальної дійсності); лінійна модель, що сприяє усвідомленню послідовності чи непослідовності подій, визначає напрямок їхнього розвитку.

У сучасній філологічній науці концепт часу інтерпретується в поняттях граматичного і художнього часу, а також у категоріях темпоральності, аспектуальності, таксису. Окрім дієслівної категорії часу, існує низка мовних засобів - виразників темпоральності в художньому світі, зокрема це прислівники часу: Та вже завтра ота пишнота осиплеться безслідно (Євпраксія); підрядні часові предикативні частини: Коли відпустив євнуха, Ібрагім пошкодував, що не звелів дати тому хльости бодай для годиться (Роксолана); назви історичних подій, що співвідносяться з певним часом: Коли в 1637-му Владислав одружувався з австрійською принцесою Цецілією Ренатою, Ян Казимір <...> служив полковником у армії, був учасником Лотарінгської кампанії (Я, Богдан).

Не менш важливу роль у творенні часово-просторової системи художнього світу відіграє граматична категорія аспектуальності. У дискурсі історичних романів Павла Загребельного відмінності в аспектуальній семантиці дієслів реалізуються низкою протиставлень, до яких належать протиставлення дії в самому процесі її виконання, становлення, розвитку - готовому факту, стрибку, цілісності дії: Кадрига пливла і без весел, вільно й охоче, так, ніби раділа своєму віднайденому вмінню прибувати до рідного міста (Роксолана); протиставлення тенденції до певного факту, спроби чи намагання досягти певного результату - реальному здійсненню цього факту, досягненню результату, успіху дії: Так колись хотілося йому дістатися серця пущі, дістатися до найнижчого низу, а коли потім випадком опинився там, то виніс звідти свавільне відчуття молодечих буйнощів (Диво); протиставлення невизначеної тривалості перебігу дії - миттєвості дії чи обмеженої відомими (більшими або меншими) періодами тривалості її перебігу: З Угорщини повільна, неповоротка, але вперта сила Сулейманова сунула на Відень. Лише на початку жовтня султанські війська обступили нарешті місто (Роксолана). Закономірно, що категорія аспектуальності знаходить вираження не тільки в системі граматичних дієслівних категорій доконаного й недоконаного видів, а й у царині інших мовних засобів, насамперед семантичних розрядів дієслова, критерієм визначення яких є схожість у типах перебігу дії. Периферійними елементами аспектуальності є також недієслівні лексичні показники характеру перебігу дії, що вказують на тривалість, неперервність, моментність, наростання інтенсивності тощо.

Лінгвофілософія часу в художньому дискурсі передбачає розгляд категорії таксису як важливого аспекту формування часово-просторової системи. У художньому світі історичних романів Павла Загребельного таксисні відношення найбільш повно реалізуються у формах граматичного минулого часу. Окрім однорідності в часовому періоді, таксис можливий також за умови однорідності дій з позиції їхньої конкретності / загальності, казуальності (звичайності), типовості у внутрішньо цілісних висловленнях.

Будь-яке висловлення описує певний просторово-часовий процес, що розгортається в межах локалізації мовленнєвої ситуації. Мовні компоненти в контексті мовленнєвої ситуації вступають між собою в особливі відношення через уживання дейктичних, або вказівних, елементів мови. Проблема дейксиса стала предметом досліджень Ю. Д. Апресяна, К. Бругмана, К. Бюлера, В. Е. Коллінсона, Ч. Пірса, Р. Якобсона. У часово-просторовому аспекті особливого значення набуває точка Origo (я - тут - тепер), що дає можливість усвідомлення часової та просторової локалізації відносно спостерігача:

- Що?! - спитав згодом Рудигер.

- Там, - пробелькотів Хундертхемде, - там он…

Хундертхемде сплюнув з нездогадливості молодого барона.

- Там же ж! - страждаючи, спромігся він на вигук (Євпраксія).

Мовленнєвий і наративний плани повідомлення співвідносяться з первинним та вторинним дейксисом. Дискурс історичних романів Павла Загребельного поєднує модель первинного дейксиса, характерну для діалогів, що тлумачиться нами як більш динамічна в плані системної самоорганізації, та наративний вторинний дейксис з менш вираженою самоорганізаційною потенцією.

У художньому дискурсі нерозривна єдність часу й простору виражається через явище хронотопу. Лінгвістика тексту виявляє особливу зацікавленість цією текстовою категорією, потрактовуючи її як важливий компонент художнього твору, що сприяє повній реалізації авторського задуму й певною мірою визначає текстову динаміку відповідно до формального й змістового чинників. Хронотопу художнього твору притаманні такі ознаки:

1) складна, ієрархічна структура;

2) єдність і цілісність просторових та часових координат, інтерпретованих як актуальний для художнього твору багатовимірний простір і суб'єктивно зображений час;

3) спрямоване функціонування, яке полягає в постійному виході часопростору за межі мікрорівня та участі в процесах самоорганізації цілісного художнього твору;

4) залежність від особливостей мовної картини світу, суб'єктивність зображення в художньому творі;

5) незавершеність, відкритість до взаємодії з іншими текстовими категоріями, що виражається на всіх рівнях, у тому числі й на власне мовному.

Поняття хронотопу, в якому суб'єктивний час і простір сприймаються як нерозривно пов'язані, необхідне для розуміння системотворчих механізмів, через які відбувається вплив мікрорівнів художнього твору на його макроструктуру, що детермінує стійке й спрямоване функціонування системи.

Другий розділ "Гомеостазис системи історичного роману: вербалізація часу і простору" присвячено опису методології лінгвосинергетики та її застосуванню у вивченні мовних одиниць із часово-просторовою семантикою, їхньої здатності до самоорганізації в дискурсі історичних романів Павла Загребельного. У розділі встановлюється лінгвістичний зміст основоположних понять синергетики (нелінійність, нерівноважність, хаос і порядок, атрактор, гомеостазис, біфуркація, стохастик, ентропія тощо) в аспекті дослідження системної природи ідіолекту письменника.

Складна відкрита система дискурсу художнього твору перебуває в стаціонарному, але нерівноважному стані. У найзагальніших рисах процес еволюції системи становить чергування зон біфуркації, що виникають унаслідок дії стохастиків - системних чинників, під дією яких у системі здійснюються якісні зміни в процесі самоорганізації, та періодів гомеостазису - відносної рівноваги, коли система організується навколо структур-атракторів. Динаміка еволюції системи виявляє постійну конкуренцію двох факторів: з одного боку, самовплив, саморегулювання системи внаслідок дії позитивних чи негативних зворотних зв'язків, спрямованих на розбудову структури; з другого - дисипативні процеси як вияв загальних механізмів невпорядкованості. При цьому ентропія - розсіювання енергії, притаманне нерівноважному станові, - супроводжується протилежним за значенням процесом накопичення енергії, що в подальшому під дією стохастика забезпечуватиме можливість якісного перетворення системи. Динаміка часових і просторових параметрів зазвичай приводить до якісних змін на макрорівні, з чим пов'язані розкриття художніх образів, розгортання сюжету, вираження ідеї художнього твору.

Художній світ роману, як і будь-яка інша нелінійна система, що самоорганізується, має у своєму розвитку стадії відносного спокою й напруження, періоди накопичення і викиду внутрішньої системної енергії. Мовні одиниці наділені різними можливостями щодо дії синергетичних механізмів. Одиниці з високим ступенем стабільності є досить стійкими системними компонентами: вони відносно сталі й у моменти біфуркацій, і в періоди підсилення системної ентропії. На змістовому рівні динаміка мовних одиниць із високим рівнем стабільності означає кардинальні зміни в розвитку сюжету, акцентування уваги на композиційно важливому моменті. Системні компоненти з невисоким ступенем стабільності легко вступають у взаємодію з іншими системними чинниками, і їхня трансформація та розвиток значення, яке вони виражають, приводять систему до стану нерівноваги. У художньому дискурсі така системна динаміка викликає розвиток плану повідомлення, проте ці зміни в сюжеті твору не є настільки суттєвими, як ті, що викликані розвитком одиниць з більшим ступенем стабільності.

Мовні одиниці з просторовою семантикою, які змінюють своє значення тільки за умови зміни хронотопу, віднесені до зони максимальної стабільності.

Розрізнення абсолютної та відносної орієнтації збігається з недейктичною та дейктичною стратегіями. Абсолютна орієнтація локалізує предмети в просторі, визначає їхнє місцезнаходження на основі їхньої внутрішньої орієнтації, яка не залежить від зовнішніх факторів; за її допомогою виявляються найбільш сталі й незмінні характеристики об'єктів просторового рівня системи. При цьому абсолютно орієнтованими вважаються мовні одиниці з просторовою семантикою, що співвідносяться з фронтальним і горизонтальним членуванням просторового об'єкта, поділом предмета на ліву та праву сторони безвідносно до спостерігача: По праву руку від султана у білому з зеленим широчезному халаті стояв великий муфтій Абусууд. По ліву руку, де сиділа Роксолана, - у багряному з золотом кафтані великий візир Рустем-паша (Роксолана).

На противагу словам, що позначають ознаки і частини простору, визначені своєю сталістю незалежно від зовнішніх чи внутрішніх обставин, виділяємо групу мовних одиниць із просторовим значенням, уживання яких у художньому дискурсі позначене присутністю спостерігача, а також меншою, порівняно з абсолютно орієнтованими просторовими характеристиками, стабільністю в системі, здатністю до якісних змін у процесі самоорганізації, що визначається як зона високої стабільності.

Орієнтація, співвідносна з фізичними і геометричними властивостями простору, акцентує увагу на поняттях центру та периферії, форми предмета чи приміщення, кількості кутів у ньому, інших характеристиках, сприйняття яких характеризується об'єктивністю. Геометричні властивості простору обмежують активність героїв художнього твору, допускаючи ті дії, які персонажі можуть здійснювати в межах цього замкненого простору: Мав город незвичний кшталт великого трикутника, високі зелені вали його були зміцнені зеленими клітями. Дві брами вели до города, а замшілі дубові мости через рів невідомо коли й підіймалися (Диво). У художньому дискурсі геометричні характеристики простору змінюються лише в концептуально важливі для ідейно-художнього змісту моменти й означають дію механізмів самоорганізації, пов'язану з якісною трансформацією системи: Кількасот верхівців, наставляючи списи, помчали до мосту, всі, хто був перед мостом, мерщій кинулися втікати <…> виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, і передня частина мосту враз вишкірилася самими подовжніми лежнями (Диво).

Неможливість об'єктивно оцінити простір має інший ефект - виникає враження неосяжності, розгубленості. Від місцезнаходження в такому просторі з'являється дискомфорт, причиною якого є неможливість ідентифікації власного місцезнаходження. Такі просторові відношення позначені наростанням внутрішнього конфлікту, що прагне свого розв'язання: Гарем, хоч замкнений, не мав, власне, кінця. Ніхто б не сказав, де тут край, де середина, де початок <…> безвихідь і безнадійний стиск кола панували над усіма, закинутими сюди (Роксолана).

Предмети, локалізовані в просторі, співвіднесені на рівні просторових об'єктів, перебувають у зоні високої стабільності. На рівні мови такі просторові відношення виражаються за допомогою прийменниково-іменникових сполучень, орієнтованих на інший просторовий об'єкт, теж названий іменником. Локативні прийменники можуть виконувати як суто дейктичну: І відходила вона від рідної землі (Євпраксія), - так і дейктично-дистрибутивну функцію: В жахливому караван-сараї, біля воріт якого дрібні злодії продають крадене взуття, гамір не вщухав ні вдень, ні вночі (Роксолана), поділяючи простір на співвідносний і неспіввідносний зі спостерігачем і тим самим впливаючи на нерівноважність системи більшою або меншою мірою.

Просторові об'єкти, які в художньому дискурсі схарактеризовано за допомогою встановлення відношення між спостерігачем та їхньою локалізацією, належать до сфери тимчасової, або мінімальної, стабільності. На предмети, речі, які заповнюють простір, може здійснюватися вказівка за допомогою займенників цей, той; прислівників тут, там, які вважаються традиційними дейктичними засобами. Їхнє вживання означає, що спостерігач відносить певний просторовий об'єкт до свого персонального простору, або ж вони вказують на те, що цей об'єкт перебуває поза його особистою сферою. У будь-якому разі предмети, на які вказують дейктики, можна визначити як такі, що, вірогідно, змінять свій статус у системі, будуть включені до неї (трансформація той - в цей, там - у тут) або навпаки, а предмети, на які вони вказують, набудуть специфічного значення, стануть ключовими для розвитку сюжету: Тут височіють гори лілових і чорних фіг, висять баранячі туші, розрубані начетверо, кавалки бринзи, посипаної чорними зернятками <…> І тоді в цьому замкненому, загадковому світі почалося пекло (Роксолана). Перенаповнення простору речами свідчить про нестабільність системи, її близькість до точки біфуркації, а тому на цьому етапі в художньому світі роману спостерігається певна напруженість, передчуття подальших змін.

У сфері протиставлення просторого й тісного простору синергетичний механізм діє як постійне тяжіння незаповненого простору до заповненого, а за рахунок надмірної наповненості - динаміки зміни просторого простору в напрямку до тісного: У вузькому просторі між брамою і мостом ставало тісніше й тісніше, тіснява ще побільшувалася, здавалося, від гамору (Євпраксія).

З огляду на динамічну природу часу, в його мовно-філософській репрезентації не простежуються одиниці, співвідносні із зоною максимальної стабільності системи.

Зону високої стабільності маніфестують відношення, за яких часове значення мовних одиниць може змінюватися під час системного розвитку для втілення авторського ідейно-художнього задуму. Ознакою високої стабільності системи є вживання дієслів-предикатів у формі одного граматичного часу: Віки цілі минали, а народові моєму відмовляли в праві на розум і мудрість (Я, Богдан).

У художньому дискурсі важливо розрізняти подію, власне дію, процес та стан. У значенні події є сема важливості, суттєвості, тоді як дії притаманна звичайність. Для збереження якісних ознак системи дія повинна відбуватися постійно, регулярно; для стану істотний абстрактний, а для процесу - тривалий характер. Особливості перебігу дії збігаються з актуально-тривалим: Сивоок дивився вниз невідривно, сльози в його очах висохли від вогню захоплення, який розгорявся там ясніше й ясніше (Диво); постійно-неперервним: Сейм у Варшаві засідав безперервно (Я, Богдан); багаторазовим: Ранками Євпраксія виходила в той закуток палацового двору (Євпраксія) - варіантами значень дієслів недоконаного виду.

Зона мінімальної стабільності, для якої характерне наближення системи до точки біфуркації, в аспекті художнього часу збігається з поняттям події, що виражається дієсловами доконаного виду зі значенням перфектності, які не лише означають результат дії, а й співвідносять цей результат із моментом мовлення, поєднуючи два часові плани, один з яких відповідає моменту мовлення, а другий - моменту дії, що сприяє наростанню ентропії всередині системи: І тоді настало прозріння. Побачила перед імператорським столом Журила, вмить упізнала його, хоч минуло так багато років для їхнього короткого ще життя, зродилися в ній усі спогади (Євпраксія). Уживання дієслів доконаного виду з перфектним та плюсквамперфектним значеннями є досить сильним чинником, що стимулює систему до самоорганізації на якісно новому рівні. У художньому творі в плані змісту ці трансформації віддзеркалені через часові ретроспекції, спогади або ж передбачення, прогнози, забігання в часі наперед тощо.

Аористний варіант значення доконаного виду у вираженні часової семантики в художньому дискурсі теж потрапляє в зону мінімальної стабільності, хоча його системотворчий потенціал значно нижчий. Основним чинником, що викликає дію механізмів самоорганізації, виступає заданий темп розвитку подій та його порушення на певному етапі системної організації: Вже ноги вперлися в покриту м'яким червонявим листям осені землю, вся вага перекинулася на ліву неушкоджену ногу; чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя (Диво).

З позицій синергетики найбільш стабільним, тобто таким, що найменшим чином приводить систему в стан неспокою, є таксис послідовності: Щойно Сулейман доторкнувся до свого сідала, як валіде подала знак кизляр-азі, той штовхнув найближчого євнуха (Роксолана).

Більшу системну нерівновагу викликають таксисні відношення одночасності: Вискакували з-за столів, перевертали столи, розмахували зброєю, кричали погрозливо й розпачливо, усе змішалося, усе завирувало (Євпраксія). Таксис контактної попередності: Коли ж збагнув, що все тут сказано, висунувся наперед і звернувся до Дуліба (Смерть в Києві) - й дистантної попередності: Ніхто не помітив, здавалося, зникнення Дулібового, навіть Іваниця, що вже давно відніс до їхньої повалуші письмове приладдя і знову сидів за столом між отроків (Смерть в Києві) - є найбільш нерівноважними.

Отже, часово-просторові характеристики в межах певного системного стану мають свої особливості. У стані гомеостазису, системної рівноваги, що прямує до нерівноваги, час та простір вступають у взаємозв'язок, чим і викликають коливання енергії з позицій синергетики та розвиток на рівні художнього змісту. У романному дискурсі простежуються компоненти часового й просторового плану з різним ступенем стабільності, що визначає схильність того чи того компонента до змін у подальшому розвитку системи й можливості виникнення точки біфуркації.

У третьому розділі "Якісні зміни в процесах самоорганізації дискурсу історичних романів Павла Загребельного у зв'язку з трансформаціями хронотопу" розглянуто й схарактеризовано синергетичні механізми якісних перетворень хронотопу під дією стохастиків часового або просторового характеру.

Згідно із синергетичною концепцією, неможливо заздалегідь спрогнозувати системний розвиток у процесі самоорганізації, але можна визначити спектр можливостей якісної видозміни системи; тому виокремлено домінантні варіанти системної динаміки на часово-просторовому рівні, які, проте, під дією багатьох факторів, що мають не часовий і не просторовий характер, можуть змінити напрям своєї реалізації.

Найбільш яскраво часово-просторова системна динаміка в художньому творі прослідковується через аналіз опозицій хронотопів. На рівні художнього простору ми виділяємо низку опозицій, що реалізуються в різних типах хронотопу, визначають тип стохастика й найбільш імовірний варіант подальшого розвитку дискурсу історичного роману.

Протиставлення хронотопу переміщення та хронотопу місцезнаходження, а також їхній взаємний перехід реалізується рядом моделей:

1) хронотоп дороги (переміщення) > хронотоп місцезнаходження (під дією стохастика - просторового компонента, в значенні якого наявна сема місця призначення). І простір переміщення, і простір місцезнаходження змальовано детально. При цьому лінійний, не насичений подіями час хронотопу переміщення змінюється дещо більш динамічним часом хронотопу місцезнаходження: Йшов од Замостя до Києва шість тижнів зимових. То їхали цілі дні пустелею безлюдною, або ж натрапляли на вимираючих з голоду, на попалені хутори, горілий ліс на цілі милі довкруж, жах <…> Увечері 23 грудня зблизився мій поїзд до Києва. Весь Київ вийшов за місто, щоб зустріти гетьмана свого (Я, Богдан);

2) хронотоп переміщення > хронотоп місцезнаходження. Стохастичну функцію виконує вказівка на пункт призначення, однак процес переміщення до нього змальовано не деталізовано (хоча час плине досить швидко), тоді як хронотоп місцезнаходження зображено предметно, а його часовим ознакам властива лінійність та динамічність перебігу: Паша, заганяючи до смерті коней, мчав з Ерідне, щоб принести в Манісу вість про султанову смерть <…> Наверху п'ятого з семи стамбульських пагорбів Сулейман поклонився покійному султанові. Тільки тоді ступив у палац Топкапи (Роксолана).

Взаємопереходи замкненого та відкритого простору реалізуються в таких якісних змінах:

1) хронотоп відкритого простору > хронотоп замкненого простору (під дією стохастика - компонента, що належить обом просторовим планам). Відкритий простір зображено двовимірним, із зазначеною горизонтальною координатою; час, співвідносний із цим простором, постає лінійним, спрямованим. Після якісної трансформації системи простір набуває предметності, тривимірності, в його значенні з'являється сема висоти, час якісно нового хронотопу - лінійний, тривале перебування в замкненому просторі надає часу ознак циклічності: Ще три дні скакали по кримській рівнині, знов пустельній, так само безлюдній, як і степи <…> вузький перешийок, що вів з материка на півострів, було перекопано широким, може, й сажнів на двадцять, ровом <…> через рів прокладено міст дерев'яний, цілі купи вершників на низеньких вертких кониках гарцювали перед мостом і позад нього, деякі рвалися до нас, але їх відганяв криками той, що одержав від нас коня. В кріпості все вражало несталістю, тимчасовістю, занедбаністю. Над долиною стирчали гостряки мінаретів, головна вулиця тяглася вздовж ущелини (Я, Богдан);

2) хронотоп замкненого простору > хронотоп відкритого простору (роль стохастика виконує просторовий компонент - перепона на шляху до відкритого простору). Після самоорганізації системи простір стає динамічним, а час - насиченим подіями: Стала спускатися першою, не озираючись, вийшла в перехід між вежами. Рукатий кентавр проводжав Євпраксію, і веселощі його тепер уже не видавалися недоречно-навмисними, як тої днини, коли імператрицю ув'язнено в цю похмуру вежу. А Євпраксія вже ступила в Соколину вежу. Не Євпраксія -- Адельгейда, імператриця (Євпраксія);

Внутрішні зв'язки в межах опозиції "свого" / "чужого" простору можна простежити в таких якісних трансформаціях у системі художнього дискурсу:

1) перехід від хронотопу "свого" простору до хронотопу "чужого" простору через хронотоп переміщення з еволюцією часових значень - від насиченого подіями часу "свого" простору, розрідженого з ознаками циклічності часу хронотопу переміщення і до лінійного, інтенсивного в перебігу часу хронотопу "чужого" простору: Весільний обоз до далекої Саксонії починався коло Золотих воріт <…> промовив абат Бодо, вбиваючи погляд у землю, щоб погамувати в собі спокусу озирнутися назад, звідки їхали, або поглянути туди, куди прямували <…> Уже на горах стояли тепер замки, мов сірі сови, на дорогах товклися нахабні рудогриві кобили, кострубатилися покрівлі городів (Євпраксія);

2) модель якісних змін у системі може бути пов'язана з уявним переходом із "чужого" простору, зображеного як реальний для персонажа, замкнений, предметний, - до уявного "свого" простору з характерною ознакою відкритості. При цьому часова динаміка полягає в еволюції від подієвості та лінійності до зображення своєрідного безчасся: Коли почула Роксолана про того Яна з Терчина <…> подумала про землю свою і про народ свій <…> а в самої перед очима стояв батьківський дім, осяяний осіннім золотавим сонцем, весь у золоті листя (Роксолана).

Художній час у світі історичних романів Павла Загребельного реалізується в моделях хронотопу, визначення якого в цьому контексті ґрунтується на принципі не протиставлення, а розрізнення історичного, лінійного та циклічного часу.

Для історичного часу визначальними рисами є лінійність, здатність людини керувати подіями, її незалежність від часових чинників, що на мовному рівні реалізується у вживанні дієслів у конкретно-фактичному (недоконаний вид), аористному й перфектному (доконаний вид) значеннях; використанні просторових метафор на вираження часової семантики, в основі яких - активна позиція людини відносно часу; хрононімів, що співвідносять діяльність персонажа й конкретний історичний період. Якісні трансформації історичного часу можна простежити за такими моделями:

1) історичний час > лінійний час (стохастичну функцію виконує компонент часово-просторового плану - подія, локалізована в просторі). При цьому нечітка, неконкретизована просторова організація системи, властива історичній часовій моделі, змінюється на предметний, локалізований простір місцезнаходження з внутрішньою активністю: А вже наближався день річниці його відлучення. Коли б він до того дня не звільнився від відлучення, то князі назавжди позбавили б його королівського сану. Генріх подолав такі непрохіддя, що з'явився в Італії, мовби впав з неба. Чутка про це розлетілася повсюди, до нього звідусіль стали стікатися селяни, городяни, графи і єпископи, скрізь приймали його з почестями й надіями (Євпраксія);

2) історичний час > циклічний час (під дією стохастика часового характеру - події, що виражає залежність персонажа від перебігу часу). Для нового системного стану характерне предметне зображення простору: Щодня в своєму просторому, далекому від гетьманських розкошів наметі збирав я раду (Я, Богдан).

Лінійний час, якому притаманні наративність, спрямованість, подієвість, тривалість, динамічність перебігу, що в мові художнього твору позначене вживанням дієслів доконаного й недоконаного виду в усіх значеннях, проте домінантними є конкретно-фактичне й континуальне (недоконаний вид) та аористне (доконаний вид) значення; адвербіалів, які локалізують дію на часовій прямій; різних таксисних значень, - має декілька варіантів якісної трансформації, викликаної системною нерівновагою. Причому деякі з них відбуваються в рамках моделі лінійного часу, тоді як інші передбачають якісне перетворення в іншу часову модель. Зміни хронотопу дискурсу в межах лінійної моделі часу можна простежити в таких аспектах:

1) хронотоп з наративним планом повідомлення > хронотоп з ретроспективним планом повідомлення (стохастичну функцію виконує мовна одиниця з просторовою семантикою, що співвідносить наративний і ретроспективний плани). При цьому просторове значення ретроспекції протилежне попередньому системному стану: А може, це неминуча кара за те, що залишилося там, за степом, за ріками й за лісами. Чи ж ще й тепер має лякати сама себе, як робив це батько її в Рогатині (Роксолана);

2) процес переходу від ретроспекції до актуального режиму повідомлення відбувається під дією часового фактору з перфектним значенням результативності. Новому системному стану властива лінійна модель часу і локалізація в тому самому просторі: П'ять, десять, п'ятнадцять років в гаремі. Змагалася за себе, тоді тільки думала про маленьких діточок своїх, час її знищувався без остачі, тепер нарешті могла озирнутися. Мала час? Виявила, що тепер має часу іще менше, ніж тоді, коли клопоталася з малими дітьми (Роксолана);

3) якісна зміна лінійного часу його проспективним зображенням відбувається внаслідок дії часового чинника - події, в якій утілено результат попередніх подій або процесів. При цьому новому стану властива лінійна модель часу з ознаками історичності, просторові значення обох системних станів не актуалізовані: Портрет Міхрімах загубиться навіки, а портрет Сулеймана опиниться в Будапештській національній портретній галереї, так ніби султан уже по смерті запрагнув притулку в тій землі, якій завдав найбільше лиха (Роксолана).

Перетворення лінійної моделі часу в історичну здійснюється під впливом часового системного компонента зі значенням події, яка співвідноситься з історичним зображенням часу; просторова ж семантика не актуалізована: Стояв гордо випростаний, дивився повз Дуліба, дивився у простір, дивився в минувшину, бачив там урочистості високі й нещоденні, бачив своє вознесення, коли великим князем Мстиславом доручено йому сей монастир княжий, де з тих днів бували тільки люди значні й славні вельми, бо ж відомо, що великий князь Мстислав мав за першу жону Христину, доньку шведського короля (Смерть в Києві). Трансформація хронотопу з лінійним часом у хронотоп із циклічною часовою моделлю відбувається під дією фактора, що має значення прибуття в новий, найчастіше замкнений простір з визначеним циклом подій.

В історичних романах Павла Загребельного циклічна модель часу є найменш вживаною з_поміж інших. Причиною тому - жанрова специфіка історичного роману, для якого характерна сюжетна динаміка, інтенсивне розгортання подій, непередбачувані повороти сюжету, тоді як циклічна модель часу є досить стабільною, події й процеси, що реалізуються в ній, - повторювані, а тому передбачувані. Проте компоненти циклічності, не утворюючи часової моделі, прослідковується в хронотопах з іншою моделлю часу, де вони виконують функцію системного компонента, який порушує системну рівновагу, при цьому не змінюючи лінійного й, рідше, історичного змалювання часу.

На противагу історичній моделі часу, для якої характерна активна позиція людини відносно часу, та лінійному зображенню часу, що визначається сприйняттям людиною часу, її орієнтацією на часовій прямій, вимірюванням часу тощо, - циклічна часова модель передбачає інші відношення між людиною (а в художньому творі - персонажем) і часом. Певні часові відтинки детермінують послідовність і повторюваність дій, процесів, визначають активність чи, навпаки, пасивність персонажа. Проміжок між повторюваними подіями, що за значенням збігається з одним із взаємопов'язаних процесів циклу або одним із можливих станів системи, є фазою циклу. У історичних романах Павла Загребельного фазовість циклу втілюється через прислівники й конструкції з темпоральним значенням щодня, щоночі, щоразу, кожен день, кожного разу. Значення циклічності мають складнопідрядні речення адвербіального типу з темпоральними компонентами, предикат підрядної частини яких виражений дієсловом минулого часу недоконаного виду з імперфектним значенням повторюваності дії: Коли високий султан, сівши верхи, за звичаєм халіфів, у вільний від державних турбот день прибував на поле стріляння по гарбузу, який уже чекав на місці проходження його величності, чухраї і аджеми вмить починали ганяти гарбуз, і великий падишах метав у гарбуз стріли випробовування, заохочення і залякування (Роксолана).

Циклічна модель має здатність переходити в лінійну під впливом часового системного компонента - події, яка не відноситься до циклу. При цьому змінюється й значення простору місцезнаходження, що визначає особливості циклу.

Отже, категорії художнього часу й простору як компоненти хронотопу художнього твору вступають у взаємодію, що викликає якісні зміни в процесі самоорганізації системи. При цьому самі значення часу й простору змінюються, і в цих перетвореннях прослідковується закономірність, яка дозволяє виділити низку моделей самоорганізації хронотопу, характерних для історичних романів Павла Загребельного.

Висновки

У дисертації продемонстровано теоретичні й практичні аспекти нового підходу до вивчення часу і простору як компонентів складної відкритої нелінійної нерівноважної системи художнього твору. Розглянуто мовно-філософські особливості реалізації цих категорій, визначено їхні системотворчі функції в процесі самоорганізації художнього тексту конкретного жанру в межах ідіолекту Павла Загребельного. Досягнення мети дисертаційного дослідження дає можливість зробити такі висновки.

1. Час і простір належать до фундаментальних категорій буття і є об'єктом дослідження багатьох наук. Лінгвістика співвідносить ці поняття з концептосферою мови, мовною картиною світу, семантикою й граматикою. На мовному рівні часопростір виражається за допомогою дейктичних одиниць, які вказують на місцезнаходження того, про що йдеться, та на його віднесеність у часі. Вербалізація простору реалізується в значеннях дискретності, перервності, осяжності, антропоцентричності й більшою мірою пов'язана із семантичними особливостями, тоді як мовне вираження часу співвідноситься із семантико-граматичними категоріями темпоральності, аспектуальності й таксису, а його просторова метафоризація виражає нерозривний зв'язок цих двох категорій у мові й визначає низку часових концептів, значення яких дозволяють виділяти історичну, лінійну, циклічну часові моделі. У художньому дискурсі час та простір утілюються в категорії хронотопу, що передбачає їхній синкретизм, активну взаємодію і взаємовплив. Залежно від жанру художнього твору, авторського задуму, використовується той чи той тип хронотопу. На рівні текстової організації хронотоп утілюється через статику чи динаміку в зображенні подій.

2. Художній твір є складною відкритою нелінійною нерівноважною системою, яка розвивається в напрямку від стану гомеостазису, відносного спокою, збереження системи, до моменту біфуркації, що характеризується зміною системних параметрів унаслідок наростання внутрішньої енергії в системі, нерівноважний стан якої викликаний взаємодією її компонентів. При цьому різні мовні одиниці й категорії, що виражають часово-просторовий план у тексті, мають неоднакову здатність до самоорганізації: одні з них легко включаються в дію синергетичних механізмів і, маючи в значенні нерівноважний компонент, сприяють накопиченню системної енергії або викликають трансформацію системи на якісному рівні; інші ж залишаються незмінними в процесі системної самоорганізації, а їхня динаміка є свідченням несподіваних сюжетних колізій, загострення конфлікту в художньому творі. Тому логічним є групування мовних одиниць і категорій із часово-просторовою семантикою за ознакою їхньої спроможності підсилювати системну нерівновагу, бути причиною ентропії, виконувати стохастичну функцію або реалізуватися як стабільний системний компонент, який не змінює свого значення під час переходу на якісно нові рівні в процесі самоорганізації нелінійної системи художнього дискурсу.