Українське мовознавство ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Розвиток вітчизняного мовознавства у ХХ ст. невіддільний від історії української науки, долі українського народу та його мови. Через це він позначений як вагомими здобутками, важливими відкриттями, так і нереалізованими можливостями, болісними втратами. Весь цей час провідною галуззю було вивчення української мови, хоч розвивалися й інші лінгвістичні напрями - славістика, русистика, германістика, романістика, загальне й порівняльно-історичне мовознавство тощо.

За умов національного гноблення з боку Російської та (меншою мірою) Австро-Угорської імперій вивчення української мови, як і вона сама, не мало сприятливих можливостей. Попри це на початок ХХ ст. вже було описано в загальних рисах її звуковий і граматичний лад, лексику, історію та діалектне членування. Праці О. Потебні, П. Житецького, К Михальчука не лише відповідали рівневі тогочасної європейської лінгвістики, а й у дечому його перевершували.

Історія української мови була предметом щирих зацікавлень також інших видатних славістів ХХ ст. - білоруса Ю. Карського, росіянина

М. Аурново, поляка Я. Бодуена де Куртене, хорвата В. Ягича. Щоправда, деякі тогочасні славісти, не будучи глибоко обізнаними в українській мові, ставилися до неї як до чогось другорядного, як до «малорусского наречия», вартого уваги не більше, ніж інші великоруські наріччя.

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди: I період (1917 - початок 30-х років); II період (30-40-ві роки); III період (50-60-ті роки); IV період (70-80-ті роки).

Отже, наше завдання - проаналізувати чотири етапи розвитку українського мовознавства 20 - 80 рр. ХХ ст., визначити характерні риси, що власті кожному етапові та наголосити на досягненнях видатних українських мовознавців цього періоду.

1. І період (1917 - початок 30-х років) розвитку українського мовознавства ХХ ст.

Після революційних подій 1917-1918 рр. для лінгвістики настає новий бурхливий етап. Українська мова, приречена за царату на загибель, тепер набуває правового статусу й нових для себе державних функцій: поширюється у громадсько-політичному житті, в науці й освіті, у пресі та книговиданні, на виробництві та в міському побуті. Курс на українізацію вимагав відповідного лінгвістичного забезпечення, тож вивчення рідної мови різко розширюється.

Відтепер українознавчі студії не тільки становлять теоретичний інтерес, а й знаходять реальний вихід у практику, підносяться до рівня завдань державного значення. Активізуються нові напрями, які до революції не мали належної уваги, а то й зовсім не існували.

Мовознавство починає жваво розвиватись у стінах новоствореної Української Академії Наук, посідаючи одне з чільних місць у роботі її першого відділу - Історично-філологічного. У його структурі було засновано низку спеціальних лінгвістичних установ - комісій: правописно-термінологічну, діалектологічну, нормативної граматики, історії української мови, для складання словника української живої мови, етимологічного, історичного словників тощо. 1921 р. на основі правописно-термінологічної комісії постав Інститут української наукової мови, що мав на меті розбудовувати фахову термінологію і видавати галузеві словники. Лінгвістичні розвідки друкувалися насамперед у «Записках Історично-філологічного відділу ВУАН» (1921-1931), а також у кількох спеціалізованих неперіодичних збірниках. Тогочасні студії мали дві головні настанови - описову й нормативну. Вироблення й систематизації потребували норми всіх мовних рівнів: фонетичні, лексичні, словотвірні, морфологічні, синтаксичні, правописні й термінологічні. Суто теоретичні розвідки обґрунтовували й удосконалювали літературний стандарт, а практичні словники та граматики закріплювали його в ужитку.

Щодо лексичного унормування й розбудови наукової термінології визначилося два підходи. Так звана етнографічна школа (А. Кримський, Є. Тимченко, О. Курило, С. Смеречинський. М. Гладкий, В. Сімович, І. Огієнко) вважала, що ці процеси мають відбуватися виключно на засадах народної, питомої лексики.

Стабілізації граматичних норм, засвідчених фольклорними текстами і творами найкращих письменників, сприяли праці «Уваги до сучасної української літературної мови» О. Курило (1920; 4-те видання - 2004), «Українська фраза» М. Сулими (1928; 2-ге видання - 1986), «Нариси з українського синтаксису (у зв'язку з фразеологією та стилістикою)» С. Смеречинського (1932; 2-ге видання - 1990), «Наша газетна мова» (1928)

«Мова сучасного українського письменства» (1930) М. Гладкого. Відкидаючи механічне перенесення російських і польських синтаксичних моделей (які ґрунтувалися, своєю чергою, на зразках старослов'янського та латинського синтаксису), ці автори пропонували ширше впроваджувати до писемної мови конструкції народно-розмовного походження. Першою спробою дослідити розмовний стиль став колективний збірник «Мова робітника» (1934).

Тогочасні дискусії вдало підсумувала книга О. Синявського «Норми української літературної мови» (1931). Автор ставив за мету привчити українців уміло послугуватися всіма граматичними та стильовими ресурсами рідної мови. Написана з глибокою лінгвістичною ерудицією і великою спостережливістю, книга помітно вплинула на подальше усталення літературних норм.

До другої половини 1920-х рр. писемній мові істотно перешкоджав брак єдиного, усталеного й науково обґрунтованого правопису. Побутувало кілька орфографічних кодексів, що базувалися переважно на різних засадах та істотно відрізнялися один від одного. Ще 1918 р. Центральна Рада видала підготовлені І. Огієнком «Головні правила українського правопису», але узвичаїтися вони не встигли. Згодом вийшли схвалені УАН «Найголовніші правила українського правопису» (1921), які мали дещо загальний характер, проте послужили основою для всіх наступних видань.

Правопис, обговорений і ухвалений 1927 р. на Всеукраїнській конференції в Харкові й невдовзі затверджений урядом, став підсумком тривалих дискусій і своєрідного компромісу. Було домовлено, що питомі слова слід писати за східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені - відповідно до західноукраїнських. Зокрема, внормовано вживання літери ґ у запозиченнях, позначення м'якості л в іншомовних словах: лямпа, кляса, написання на зразок варіянт, катедра, авдиторія, радости, инший тощо. Дебатувалася, але була відхилена пропозиція латинізувати українське письмо. Нові норми послідовно відбито у «Правописному словнику Г. Голоскевича (1930, 7-ме видання) та пояснено в численних посібниках. Хоч у лінгвістичних, освітянських і редакційно-видавничих колах не всі були вдоволені цим кодексом, потроху він почав

усталюватися, а орфографічний різнобій зменшуватися. Довгоочікуване утвердження єдиного правопису для Східної та Західної України стало подією величезної культурної ваги.

Справжній розквіт переживала тогочасна лексикографія. укладалися перекладні й термінологічні словники, зокрема «Російсько-український словник» за редакцією А. Кримського (т. 1-3, 1924-1933). З'явилися підручники і посібники з української мови (М. Грунського і Г. Сабалдиря в 1920 р., О. Синявського в 1923 р., Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховського в 1929-30 рр.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI-XVIII ст.», О. Шахматова й Л. Кримського в 1922 р., «Нарис історії української мови» П. Бузука в 1927 р., «Курс історії українського язика» Є. Тимченка в 1927 р.). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано понад 80 термінологічних словників із багатьох галузей науки, техніки й виробництва, а також словники ділової мови, юриспруденції, військової справи, шкільництва тощо. Їхні укладачі трималися переважно засад здорового пуризму й виробляли фахову термінологію передусім на основі питомої лексики, часом відкидаючи узвичаєні в багатьох мовах інтернаціоналізми. Частину таких словників видавали у вигляді проектів, тож громадськість мала змогу обговорювати пропоновані в них терміни. Незважаючи на окремі не зовсім вдалі варіанти, можна твердити, що за цей порівняно невеликий відтинок часу було закладено надійні підвалини української термінології.

Суто теоретичних студій з'являлося менше. З них варто згадати, по-перше, цикл монографій Є. Тимченка про синтаксичні функції відмінків (1924-1928), написаних із добрим знанням зарубіжної літератури й насичених багатим фактажем, і, по-друге, спроби визначити та охарактеризувати фонемний склад української мови Є. Тимченка, О. Синявського, М. Наконечного, М. Йогансена, О. Курило (хоч вони не дуже чітко розрізняли звук і фонему).

Широко розгорнулося вивчення народних говорів, яке набуває організованих форм зі створенням 1928 р. діалектологічної комісії ВУАН. Під час спеціальних експедицій у різні регіони України за розробленими інструкціями обстежувалися говори й говірки, а поті публікувалися їх описи, узагальнення робилися переважно у вигляді ізоглос (В. Ганцов, О. Синявський, Б. Кобилянський, П. Гладкий, О. Курило). «Діалектологічний нарис Полтавщини» (1929) П. Бузука фактично започаткував українську лінгвогеографію. Тогочасна діалектологія найбільше уваги приділяла фонетичним і морфологічним особливостям говірок, тоді як синтаксичні й лексичні риси досліджувалися поверхово. Нагромаджені факти наводили на нові теоретичні висновки щодо походження та класифікації українських наріч. Так, В. Ганцов на основі фонетичних і почасти морфологічних ознак об'єднав усі говори у два наріччя - північне та південне. Останнє він розподілив на дві групи говорів - південно-західну й південно-східну. Цим поділом діалектологія послугується й нині, надавши тільки двом південним групам говорів статус окремих наріч.

Помітною подією став вихід першого українськомовного курсу «Основи мовознавства» А. Булаховського й І. Завадовського (1928_1929; 2-ге видання -1931), у якому представлено й прокоментовано чимало фактів з української мови.

Таким чином, період 1920-х рр. виявився надзвичайно плідним на теоретичні пошуки та практичні здобутки. Незважаючи на несприятливі умови (війна, голод, розруха, брак коштів і кваліфікованих працівників), національне мовознавство впевнено стало на шлях самостійного творчого розвитку. Вчені спростували шовіністичні стереотипи й остаточно довели самостійний статус української мови.

2. II період (30-40-ві роки) - період сталінських репресій і занепад мовознавчої науки

З першої половини 1930-х рр. політику українізації заступає політика російщення. Середовище застосування української мови починає повільно, але неухильно вужчати. Деякі питомі її риси або викорінюють, або відсувають на периферію під приводом того, що вони, мовляв, віддаляють українську мову від російської. Замість них широко впроваджують російські слова й кальки. Майже припиняється термінологічна робота. Лінгвістика, як писав А. Булаховський, починає «виразно, незрідка навіть нервово відбивати ідеологічні рухи, які здійснювались у суспільствї'.

1933 р. заступник наркома народної освіти А. Хвиля звинуватив чинний тоді правопис у «політично шкідливих наслідках» і зажадав од науковців наблизити його до російської орфографії. Це завдання виконали Н. Каганович і Г. Левченко. З написання запозичених слів було усунено літеру ґ і м'якість звука л, змінено родову належність деяких іменників тощо. Відтоді правописом 1933 р. послугувались у Східній, а згодом і в Західній Україні. Натомість українська діаспора в Західній Європі й Америці донині дотримується переважно правил 1928 р.

У ході проголошеного партійною верхівкою курсу на ' «радянізацію» ' ВУАН Інститут української наукової мови разом із кількома лінгвістичними комісіями та кабінетами 1930 р. було перетворено на Інститут мовознавства ВУАН. Унаслідок цього, з одного боку, розвиток галузі позбавляється стихійності й набуває плановості, організованості, а з іншого - вона потрапляє під пильний нагляд партійних чиновників та органів держбезпеки.

Велику групу відомих лінгвістів (В. Ганцова, Г. Голоскевича, Г. Холодного, А. Ніковського, В. Дубровського, В. Дем'янчука та ін.) 1930 р. було засуджено до ув'язнення на процесі «Спілки визволення України», інспірованому АПУ. Інших мовознавців примушували вишукувати в їхніх працях «буржуазну контрабанду» і «шкідництво», друкувати голобельні статті проти «контрреволюції на мовознавчому фронті». У 1937-1938 рр. жертвами кривавого сталінського терору стали О. Синявський, Б. Ткаченко, О. Ізюмов, К. Німчинов, на засланні опинилися «вороги народу» Є. Тимченко, О. Курило, М. Гладкий, С. Смеречинський, Г. Сабалдир. Ці трагічні інтелектуальні втрати знекровили українське мовознавство, спричинили застій і порушили наступність у його розвитку. Лінгвістичне життя надовго втратило дух вільних пошуків і дискусій, натомість упроваджуються вульгарно-соціологічний догматизм, командна сваволя й наукова нетерпимість.

Друга причина занепаду - адміністративне насаджування з Москви так званої яфетичної теорії («нового вчення про мову») російського вченого М. Марра. Убачаючи в мові надбудову над виробничими силами суспільства, він дійшов висновку про її класову сутність і стадіальність у розвитку її будови. За гіпотезою Марра, мовні родини утворилися не внаслідок розпаду колись єдиної прамови, а шляхом схрещування, змішування, а вся їхня лексика генетично зводиться до чотирьох первісних коренів (сал, бен, йон, рош). «Яфетичну теорію» було проголошено «єдино марксистською» й обов'язковою до застосування в лінгвістичних розвідках. В Україні її прихильником був М. Калинович, хоч багато вчених, за словами А. Булаховського, відбивались од неї хто як міг. Настанови, що випливали з марризму, суперечили фактам, перешкоджали як розвиткові порівняльно-історичних студій, так і досліджуванню історії окремих мов.

Нарешті, по-третє, наукова робот значно сповільнилась у зв'язку з лихоліттями Другої світової війни. Як наслідок, до початку 1950-х рр. у лінгвістиці підрадянської України майже нічого вартісного не з'явилося. Нечисленними винятками стали праці з історії літературних мов першої половини ХІХ ст. української Г. Левченка й російської А. Булаховського, підручники - «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940; 2-ге видання - 1947) і «Вступ до слов'янського мовознавства» М. Грунського (1941).

У тогочасній Галичині потужним лінгвістичним центром був львівський університет. До Другої світової війни тут у різні роки працювали визначні полоністи К. Нітш і В. Ташицький, славісти Т. Лер-Сплавінський,

Я. Янів, індоєвропеїст Є. Курилович, інші відомі вчені. Щоправда, їхня діяльність більше асоціювалася з польською наукою. Розвиток україністики підтримувало НТШ, з яким співпрацювали О. Колесса, К. Студинський, І. Свєнціцький, М. Возняк, І. Панькевич, К Кисілевський. Їхні дослідження стосувалися головно історії мови, діалектології, мови пам'яток. В. Сімович першим почав вивчати українську граматику структурними методами. Чимало лінгвістичних розвідок з'явилося на сторінках «Записок Наукового товариства імені Шевченка».

На східних землях тим часом тривало штучне наближення української мови до російської, особливо у лексиці. Так, «Російсько-український словник» тенденційно висував на перші місця лише спільні для обох мов елементи, а відмінні, суто українські відповідники часто не наводив зовсім; у ньому скупо було розроблено багатозначність і майже не перекладено фразеологію. Попри це, словник розкритикувала московська газета «Правда» за намагання «відірвати українську мову від російської». Значно більший за обсягом і вищий за лексикографічним рівнем «Російсько-український словник» за редакцією М. Калиновича (1948, 3-тє видання -1961; 50 000 слів) теж зазнав закидів, але вже за невмотивовані росіянізми. Обидва словники закріпили лексичні норми, більшість із яких чинна й дотепер.

2. Українська наука про мову часів «відлиги» й «застою» (ІІІ - IV періоди)

мовознавство український репресія

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «нового вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. Від середини 1950-х рр. для мовознавства настають сприятливіші часи, наукове життя поступово входить у спокійне робоче річище. З появою нового покоління дослідників частково відновлюється після сталінського погрому кадровий потенціал. Назрілі завдання вимагають тепер зусиль не одного вченого, а цілих колективів. Більшає потік статей і монографій. Мовознавство дедалі виразніше розмежовується на окремі дисципліни, серед них визначаються провідні, розгортається низка нових напрямів. Конкретні розвідки стимулюють появу загальних праць, а теоретичні здобутки останніх відбиваються у словниках, довідниках і навчальній літературі.

Центром лінгвістичних студій лишається Інститут мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР. Ця установа також координує наукову роботу, що її ведуть відділ мовознавства Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, мовознавчі кафедри університетів і педінституті у різних містах України.

Провідним у цей період стає системно-структурний підхід. Він представляє мову як чітко організовану, цілісну сукупність елементів, об'єднаних внутрішніми взаємозв'язками, причому зміна одного елемента тягне за собою зміну інших. Якщо раніше мовні факти нерідко розглядалися розрізнено, незалежно один від одного, то тепер кожне явище вивчається на тлі інших аналогічних явищ, а його важливість визначається місцем, яке воно посідає в системі. Системно-структурний підхід, упроваджений спочатку на сучасному матеріалі, згодом починає застосовуватися й до історії мови.

Фахівці з граматики більше, ніж доти, починають цікавитися її теоретичними аспектами. Вони вивчають морфологічні й синтаксичні категорії, їхні взаємозв'язки, семантичні та структурні типи словосполучень. Розробляється загальна теорія речення, досліджуються члени речення й типи речення, більше уваги приділяється граматичній варіантності. Чимало новаторських ідей щодо граматичних категорій і значень, природи частин мови та принципів їх виділення висловив І. Кучеренко у своїх статтях і монографії «Теоретичні питання граматики української мови. Морфологія» (ч. 1-2, 1961-1964; 2-ге видання -2003); частину мови він визначив як клас слів, об'єднаних спільністю їх реального лексичного значення. У книзі В. Русанівського «Структура українського дієслова» (1971) простежено історію цієї частини мови в ХІV-ХХ ст. у формально-граматичному та семантичному аспектах; еволюцію дієслівних категорій і форм тут відтворено за окремими часовими зрізами. Ґрунтовні монографії присвячено також іменнику (І. Матвіяс), прикметнику (А. Грищенко) та дієприкметнику (Г. Гнатюк). І. Вихованець у праці «Частини мови в семантико-граматичному аспекті» (1988) запропонував їх нову класифікацію. Різним аспектам синтаксису присвячені розвідки С. Бевзенка, А. Грищенка, І. Вихованця, С. Єрмоленко, К. Шульжука, С. Дорошенка, М. Плющ. Їхні праці не лише уточнюють і поглиблюють попередні уявлення, а й по-новому витлумачують раніше мало досліджені граматичні явища.

Виділившись із морфології, оформлюється в самостійну галузь словотвір.

Біля його джерел в Україні стояв І. Ковалик, який розбудував теоретичний апарат, визначив типи морфем, способи словотвору й основні тенденції його розвитку. Досліджено творення окремих класів слів (І. Ковалик, В. Ільїн, А. Родніна, Т. Возний), творення складних слів і афіксальний словотвір Клименко), відтопонімний словотвір (В. Горпинич), уточнено засади словотвірного аналізу. Тогочасні набутки підсумувала й розвинула колективна монографія «Словотвір сучасної української літературної мови» (1979), що торкається загальнотеоретичних питань, ієрархії словотвірних одиниць, продуктивних і непродуктивних способів словотвору. Морфемну будову слів сучасної літературної мови відтворює «Морфемний аналіз. Словник-довідник» І. Яценка (т. 1_2, 1980-1981). Завдяки публікаціям А. Булаховського, І. Кириченка, В. Ільїна, Т. Зайцевої, П. Горецького, С. Левченка, А. Паламарчука в окрему галузь виділяється українська лексикологія. Якщо спочатку її розвиток випливав переважно з потреби вдосконалювати лексикографічне опрацювання слів, то в 1970-1980-х рр. лексикологи більше зосереджуються на теоретичних проблемах: системності словникового складу, основних закономірностях його еволюції, лексико-семантичних полях, явищах синонімії, омонімії, паронімії. У центрі уваги опиняються типологія лексичних значень, семантична структура слова, лексичний контекст, численні тематичні групи лексики, переносне значення Кочерган, А. Критенко, О. Тараненко, А. Лисиченко). Багато публікацій було присвячено новотворам, що з'явилися після 1917 р., - так званим радянізмам.

Великий крок уперед зробило словникарство. За обсягом і рівнем опрацювання лексики «Українсько-російський словник» (т. 1_6, 1953-1963; 121 000 слів) і «Російсько-український словник» (т. 1-3, 1968; 120 000 слів) не лише перевершили всі попередні аналоги, а й потрапили до числа найбільших у світовій перекладній лексикографії. Засобами іншої мови вони всебічно розкривали значення й відтінки значень реєстрових слів, так що перекладні відповідники часом утворювали синонімічні ряди. Словники перекладали чимало стійких словосполучень, фразеологізмів, прислів'їв і приказок. Ці видання помітно піднесли культуру української мови: стали надійними помічниками багатьох авторів і перекладачів, настільними книгами в редакціях, видавництвах і державних установах, послужили основою для укладання інших словників. 1971 р. «Російсько-український словник» відзначено Державною премією УРСР, у 1980-х рр. його двічі перевидали. На базі «Українсько-російського словника» укладено однотомник із загальновживаною лексикою (65 000 слів), що витри- мав сім видань (останнє - 1990). Досвід праці над цими словниками узагальнив С. Головащук у монографії «Перекладні словники і принципи їх укладання» (1976). Особливо цінні ті її положення, що стосуються обсягу й реєстру перекладного словника, розмежування значень, еквівалентності відповідників, перекладу фразеології та подання ілюстративного матеріалу.

Найбільшим здобутком лексикографів стає тлумачний «Словник української мови» (СУМ, т. 1_11, 1970-1980), укладений під керівництвом Паламарчука. Ідея такого словника зародилася в колах української інтелігенції ще в ХІХ ст., але умови для реалізації задуму з'явилися лише в 1950-х рр., коли було сформовано відповідну лексичну картотеку. Він має нормативне спрямування й досить повно відбиває лексичний і фразеологічний склад літературної мови від І. Котляревського й до початку 1970-х рр. (134 000 слів); частково охоплені архаїзми, історизми, діалектизми, засвідчені писемними джерелами. До реєстрових одиниць подано граматичну характеристику, докладні тлумачення та приклади вживання.

У 1970-ті рр. в окрему галузь остаточно виділяється фразеологія. Її об'єкт - фразеологічна одиниця, під якою розуміють семантично стійке сполучення слів, що відтворюється у мовленні в готовому вигляді. Вивчалися специфіка змісту й форми фразеологізмів Алефіренко, А. Авксентьєв, М. Демський), їхнє походження (Ф. Медведєв, О. Ткаченко, В. Ужченко), формування фразеологічного фонду (О. Юрченко, А. Коломієць). Загальною працею з цієї галузі є «Фразеологія української мови» А. Скрипник (1973), де докладно проаналізовано жанрові та граматичні типи фразеологізмів, їх системні взаємозв'язки, явища варіантності, динамічні процеси, що діють у цій сфері мови. Укладено кілька тлумачних і перекладних фразеологічних словників, словники фразеологічних синонімів, перифраз і крилатих висловів.

Стилістика розвивалася передусім на матеріалі мови художньої літератури. У річищі ідей російського лінгвіста В. Виноградова її досліджували І. Білодід, В. Ващенко, В. Ільїн, А. Скрипник, І. Грицютенко, А. Паламарчук. Їх цікавили виражальні функції звукових, граматичних і лексичних одиниць у їхній взаємодії, використання образних та експресивних засобів, поетика й стилістичні пошуки письменників-класиків, співвідношення загального та індивідуального в стилі тощо.

Ретельно аналізуючи художню мову, лінгвісти показують, як у ній утілюється творчий задум митця. Повнотою аналізу й оригінальними розділами про фоностилістику й синтаксис відзначалися «Нариси з загальної стилістики українмови» І. Чередниченка (1962). Кілька видань витримала «Практична стилістика сучасної української мови» А. Коваль (1960; 4-те видання - 1987). Починають привертати до себе увагу нехудожні стилі - науковий і діловий (А. Коваль), публіцистичний Баранник, М. Пилинський).

Від середини 1960-х рр. зростає інтерес до усного літературного мовлення, про що свідчить поява кількох колективних збірників, монографій Д. Баранника, П. Дудика. Усне спілкування досліджують не за діалогами в художніх творах, а у природному функціонуванні, звертаючи увагу на його лексичне наповнення, стильове розгалуження, синтаксичну будову й інтонаційне оформлення. Встановлено відмінності живого мовлення від книжно-писемного та з'ясовано особливості взаємодії цих двох форм існування мови.

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчення пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Славинецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник української мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

У «застійні» роки чимраз більше відчувалася потреба в соціолінгвістиці, що вивчає побутування мови в усіх сферах суспільного життя, національно-мовну розбудову, проблеми двомовності тощо. Однак за тих часів не було жодної змоги писати на цю тему об'єктивно. Досліджувати процес зросійщення українців, як і взагалі обговорювати мовну ситуацію в Україні, було негласно заборонено: «…практична мовна дійсність увійшла в коло питань, суворо засекречених, і посягання на їх навіть часткове розсекречення пов'язане було з великими неприємностями і переслідуваннями». Думка вчених із цього приводу партійній верхівці була непотрібна, тож вони мусили заплющувати очі на упослідженість української мови і пропагувати натомість «ленінську національну політику», обґрунтовувати сумнозвісну теорію «другої рідної мови» (І. Білодід).

Починаючи з 1960-х рр., регулярно виходять збірники статей із загального мовознавства. Їхня тематика - співвідношення в мові системи та структури, змісту та форми, знаковий і суспільний характер мови, її історична еволюція, етапи формування національних і літературних мов, взаємозв'язки мови й мовлення, мови й мислення, методи і прийоми лінгвістичного аналізу, суспільне значення мовознавства.

Виникла й зміцніла така галузь, як історія українського та слов'янського мовознавства. В. Німчук простежив розвиток словникарства та граматичної думки в ХІV-ХУІІ ст. (1980; 1985), В. Франчук підготувала наукову біографію О. Потебні (1985), М. Жовтобрюх у спеціальній монографії ретельно проаналізував бурхливий і складний період 1918-1941 рр. (1991), С. Бевзенко видав підручник з історії українського мовознавства для вищої школи (1991). Еволюції українського словникарства присвятили книжки А. Москаленко, П. Горецький, А. Паламарчук. Про досягнення радянського періоду докладно йдеться в колективних збірках «Мовознавство на Україні за п'ятдесят років» (1967) і «Розвиток мовознавства в УРСР. 1967-1977» (1980).

Виникла й зміцніла така галузь, як історія українського та слов'янського мовознавства. В. Німчук простежив розвиток словникарства та граматичної думки в ХІУ_ХУІІ ст. (1980; 1985), В. Франчук підготувала наукову біографію О. Потебні (1985), М. Жовтобрюх у спеціальній монографії ретельно проаналізував бурхливий і складний період 1918-1941 рр. (1991), С. Бевзенко видав підручник з історії українського мовознавства для вищої школи (1991). Еволюції українського словникарства присвятили книжки А. Москаленко, П. Горецький, А. Паламарчук. Про досягнення радянського періоду докладно йдеться в колективних збірках «Мовознавство на Україні за п'ятдесят років» (1967) і «Розвиток мовознавства в УРСР. 1967-1977» (1980). Серію наукових портретів видатних славістів подав Р. Кравчук у книзі «З історії слов'янського мовознавства» (1961). Спільною рисою всіх цих студій було прагнення не просто назвати здобутки науки про мову, а й оцінити їхнє значення для лінгвістики та суспільства загалом. Щоправда, авторам часом бракувало об'єктивності: з ідеологічних міркувань одні праці, які врешті не витримали випробовування часом, надмір вихвалялися, інші ж таврувалися як «націоналістичні» чи взагалі замовчувалися.

Ті мовознавці, що з різних причин полишили Батьківщину, продовжили свою діяльність за кордоном. Їхні праці стосуються історії української мови (П. Ковалів, О. Пріцак, В. Аев, К. Кисілевський, В. Чапленко), діалектології й ономастики (Я. Рудницький, О. Горбач, М. Пшеп'юрська-Овчаренко), канадського варіанта української мови (Я. Рудницький, Б. Струмінський, А. Горняткевич), мовної політики радянської влади (Р. Смаль-Стоцький, В. Чапленко), історії мовознавства (О. Горбач, Я. Розумний). Утім, підготовлені за кордоном, у відриві од діалектних та історичних джерел, вони подекуди хибували на вибірковість і неповноту матеріалу, однобічні й неглибокі етимологічні пояснення. О. Горбач у Німеччині перевидав фотомеханічним способом низку мовознавчих раритетів ХУІІ-ХХ ст.: граматики М. Смотрицького, О. Павловського, А. Зизанія, В. Сімовича, словники Є. Желехівського та С. Недільського, Є. Тимченка, праці П. Бузука, М. Сулими, С. Смеречинського. У діаспорі вийшов ряд перекладних (переважно англо-українських) термінологічних словників, аналогів яких у материковій Україні тоді не було (медичний, авіаційний, морський, з обчислювальної техніки, хімічної номенклатури, кольорознавства, кулінарії). А. Орел уклав великий «Словник чужомовних слів» (ч. 1-3, 1963-1966). На жаль, усі публікації діаспорних учених із зрозумілих причин лишалися у нас майже невідомими.

Оцінюючи період від середини 1950-х до кінця 1980-х рр., можна дійти такого висновку: якщо функціонування української мови свідомо обмежувалося, то мовознавство розвивалося відносно безперешкодно (за винятком окремих галузей, залежних від нав'язливих ідеологічних регламентацій з боку влади). Лінгвістична наука забезпечила пересічних мовців усім, що потрібно для опанування літературної мови й бездоганного володіння нею. Це не тільки підносило мовну культуру, а й підтримувало національну свідомість українців за умов бездержавності й зросійщення.

4. Видатні мовознавці 20 - 80 рр. ХХ ст. та їх роль в українському мовознавстві

Найвидатнішими постатями українського мовознавства 20-80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Калинович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

Окрема яскрава сторінка в історії нашого мовознавства - багатогранна діяльність видатного філолога й історика, академіка Агатангела Кримського (1871-1942). Після переїзду 1918 р. до Києва Кримський очолив усю мовознавчу роботу ВУАН: був директором Інституту української наукової мови, керував лінгвістичними комісіями, редагував перекладні словники та наукові збірники. Його праці стосуються походження й історії української мови, її говорів, правопису, усталення літературних норм. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шахматовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії українського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська граматика…» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза…» (1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський говір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну теорію Погодіна - Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського етносу. Досліджував українські говори. Низку праць присвятив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словника» у трьох томах (1924-1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталістики. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Леонід Булаховський (1888-1961) - провідного на той час вітчизняного лінгвіста. Мову він розумів як суспільний феномен, що виникає на певному етапі розвитку людини й постійно вдосконалюється, щоби краще виконувати свої функції. У його праці «Походження української мови» (1956) відтворено мовлення стародавнього Києва та Київщини, описано фонетичні, граматичні й лексичні риси української мови в пам'ятках різних періодів, указано час її остаточного сформування - ХІV ст. Розвідка «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941, 1946) розкриває основи становлення літературних мов у різних народів, торкається таких головних проблем, як народна й діалектна основа літературної мови, її нормалізація та стильове розшарування, збагачення словника. А. Булаховський реконструював найдавніші акцентологічні системи слов'янських мов, пояснив ключові факти й тенденції в історії наголосу. Глибокий слід залишив учений і в таких галузях, як семасіологія, синтаксис, стилістика. Йому належать змістовні посібники із загального мовознавства й капітальні курси з історії російської літературної мови, що витримали по кілька видань. За часів панування «марризму» він усупереч ідеологічному тискові зберігав відданість порівняльно-історичному методу, залишаючись одним із найбільших його представників у СРСР. А. Булаховський - фундатор славістичної школи в українській лінгвістиці.

Микола Кузьмич Грунський (1872-1951) - професор Київського університету (у 1919-1920 рр. був ректором). Досліджував походження старослов'янського письма, мову давніх пам'яток старослов'янської писемності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писемності» у двох томах (1904-1906), «Нариси з історії розробки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910-1911), «Білоруська мова в її минулому та сучасному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковнослов'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Українська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зробив критичний огляд тогочасних мовознавчих концепцій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888-1949) - відомий мовознавець, літературознавець і перекладач, академік АН УРСР з 1939 р., професор Київського університету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930-1944 рр. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського словника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію слова використавши матеріал різних європейських і південноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866-1948) - один із організаторів Української академії наук, її дійсний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання - 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання - 1930) широко залучив матеріал слов'янських та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції генітива в південноруській мовній області» (1913), «Льокатив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся» (1948). Чи не найбільше відомий Тимченко як лексикограф. Він є співавтором і редактором першого «Історичного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897-1899), брав активну участь у підготовці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка (1907-1909).

Олександр Савич Мельничук (1921-1997) - академік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видатний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, української та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мовознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаментального семитомного «Етимологічного словника української мови», створив школу українських етимологів.

Багато уваги вчений приділив питанню розвитку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких висновків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення - регресує; 3) прогрес мови - це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути свідомими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мови є мислення, при цьому роль мислення на різних етапах розвитку мови є неоднаковою: «[…] у процесі історичної взаємодії між мисленням і структурою мови загальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється». Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, переконаний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до ширших порівнянь не тільки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйовані. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознавства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їхнього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагальну спорідненість мов світу» (1991). Учений сформулював п'ять принципів порівняльно-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольованими приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й формами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Висновок

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:

I період (1917 - початок 30-х років) характеризується активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вираженим практичним спрямуванням мовознавчої науки;

II період (30-40-ві роки) - період наступу на українізацію і репресивної політики ВКП (б) - КПРС, коли згорталися теоретичні дослідження і призупинилася практична робота;

III період (50-60-ті роки) - характеризується намаганням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку граматичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики;

IV період (70-80-ті роки) відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику.

Найвидатнішими постатями українського мовознавства 20-80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Калинович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

Список використаної літератури

1. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. - к., 1991.

2. Жовтобрюх М.А. Нариси історії українського радянського мовознавства (1918-1941). - Київ, 1991.

3. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник. Видання 2-ге, виправлене і доповнене: - К.: Видавничий центр «Академія»,

2006. - С. 136 - 146

4. Селігей П.О. Історія українського мовознавства XX - початку XXI століть // Історія української культури: У 5 т. - Т. 5: Українська культура XX - початку XXI століть. - Кн. 3: Культура та розвиток науки і технологій в Україні. - К.: Наук. думка, 2012. - С. 188-230.

5. Селігей П.О. Українське академічне мовознавство за дев'яносто років (1918-2008) // Мовознавство. - 2008. - №4/5. - С. 3-17

Размещено на Allbest.ru