Лінгвофілософські погляди Олександра Опанасовича Потебні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО

Факультет іноземної філології

Кафедра перекладознавства

РЕФЕРАТ

на тему:

Лінгвофілософські погляди Олександра Опанасовича Потебні

Студентки 526 групи

Бурдіян Анастасії

Викладач:

Рускуліс Л.В.

Миколаїв 2015

Зміст

1. Життєвий шлях Олександра Опанасовича Потебні

2. Вклад О. Потебні у загальну та слов'янську лінгвістику

3. Проблема співвідношення мови та мислення. Вчення про внутрішню форму слова О. Потебні

Висновок

Використані джерела

1. Життєвий шлях Олександра Опанасовича Потебні

Олександр Опанасович Потебня походив з українського дворянського роду, він народився 10 вересня 1835 року в полтавській губернії. Згодом родина вченого переїхала до Польщі, Ромен. У 1851 році Олександр Опанасович закінчив польську гімназію, згодом він вступив до Харківського університету на юридичний факультет, пізніше перейшов на історико-філологічний факультет. По закінченні університету у 1856 р. і з захистом донаукової праці «Перші роки війни Хмельницького», Потебня спробував себе як викладач Першої гімназії, але згодом повернувся до університету для наукової праці та підготовки до доцентської посади.

У 1860 році Потебня захистив працю «Про деякі символи в слов'янській народній поезії» і одержав звання магістра. Через два роки була опублікована концептуальна програмна праця «Думка й мова», що надала молодому вченому визнання і авторитет, на рівні з іншими провідними філологами того часу. У цій праці він розвивалася ідеї В. Гумбольдта і його школи щодо мови у її відношенні до логіки та психології. Притримуючись цієї ідеї Потебня розглядав мову як механізм, що породжує думку, і відокремлював його від мовлення. Мову він розуміє як сукупність засобів, за допомогою яких конструюються й розуміються тексти. Мовленням є сам процес говоріння, писання, іншими словами -- створення тексту, власне усні чи письмові тексти, створені в результаті мовної діяльності. На думку Потебні, в мові споконвічно закладено величезний творчий потенціал, що містить досвід народу, який послуговується нею і є її творцем. Досконало володіючи багатьма сучасними європейськими й давніми мовами, Потебня почав віршований переклад українською мовою «Одіссеї».

Політична діяльність Андрія Потебні, брата Олександра Потебні, і його загибель вплинули на життя вченого - його кар'єра була під загрозою і наступні роки Олександр Опанасович перебував під наглядом поліції.

Для вивчення стану мовознавства, зокрема слов'янського Потебня був відряджений до Європи. Там Олександр Опанасович осягав чеську, словацьку та сербо-хорватську мови. В Берліні він вивчав санскрит та займався порівнянням санскриту з іншими відомими йому мертвими індоєвропейськими мовами. Це сприяло розширенню його світогляду і поглиблення в порівняльно-історичний аналіз мов та міфів. Поглянувши на мови в призмі декількох тисячоліть Потебня осягнув словесну-образну систему різних слов'янських мов.

Для Потебні мова насамперед була засобом упорядкування потоку інформації, вражень та почуттів, що походять ззовні. Слово має не тільки значення, за допомогою обмінюються внутрішнім досвідом. Усього попереднього досвіду народу. Таким чином працюючи над зазначеними вище положеннями він написав праці «Про зв'язок деяких уявлень у мові» (1864), «Із записок з російської граматики» (1874), «Мова і народність» (1895), Потебня вивів теорію про три аспекти слова: форму, значення і внутрішню форму.

Вчення про внутрішню форму слова стало майже центральним у філософії мови Потебні, він вважав що слово крім оболонки має певне уявлення-образ, який має загальнонародне, універсальне значення і є інтуїтивно-зрозумілим і простішим, аніж його тлумачення. Зникнення внутрішньої форми , втрата образної сутності слів призводить до утворення абстрактних понять, визначаючим науковий тип мислення.

Також Олександр Опанасович розглядає у своїй філософії мови проблеми історичної еволюції форм і засобів вираження думки. У світі міфу існує народна культура, ми бачимо нерозчленовану єдність образних і поняттєвих сторін мови. Звідси спостерігається великий інтерес вченого до фольклору та етнографії, і мова розглядалася вченим пов'язаною з культурою народу, бо саме народ є творцем мови і Потебня вбачав мову як витвір «народного духу» та як щось, що зумовлює світосприйняття та світогляд кожного народу.

У 1875 році Олександр Опанасович захистив докторську дисертацію , став професором історії російської мови та літератури Харківського університету. Там проходила його педагогічна діяльність впродовж решти життя, у 1877 році його обрали членом-кореспондентом петербурзької Академії наук. Потебня автор численних праць із загального мовознавства, фольклористики, літературознавства й етнографії, низки досліджень із походження мови, діалектології, фонетики, граматики, етимології української та російської мов.

Потебня сформував потужну філологічну школу в Харківському університеті, а у 20 сторіччі його роботи отримали розвиток у багатьох наукових робота пов'язаних з мовою та філософією, Олександра Опанасовича наслідували такі видатні вчені, як М. Трубецькой та Г. Шпет.

Олександр Опанасович Потебня помер 29 листопада 1891 року в Харкові де його і поховали.

2. Вклад О.Потебні у загальну та слов'янську лінгвістику

Видатний український мовознавець, професор Харківського університету,Олександр Опанасович Потебня увійшов у науку як визначний славіст, чия діяльність збагатила скарбницю світової слов'янської філології. Наукова і педагогічна діяльність розпочалася після складання магістерських іспитів із слов'янської філології, захисту дисертації «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1860 р.) на здобуття наукового ступеня магістра і отримання посади ад'юнкта університету з право викладання історії російської мови. Наукову творчість О.Потебня починає як етнограф, міфолог, дослідник слов'янської народної давнини, слов'янської народної словесності. Зазначеною дисертацію він започаткував низку історично - порівняльних досліджень 60 - х рр., присвячених обрядам, віруванням, релігійно - поетичному світосприйняттю давніх слов'ян та споріднених з ними народів. Виняток серед цих праць становить філософсько-лінгвістичне дослідження «Мысль и язык» (1862 р.), яке здобуло йому визнання серед представників тодішньої науки в Росії. У ньому, а також в «Лекция по теории словесности» (посмертне, перше видання 1894 р.) та інші, харківський «самітник» виступає як основоположник філософсько - теоретичного вивчення мови та психолінгвістичного напряму в російському слов'янознавстві. У зазначених працях О.О. Потебня виявляє обізнаність у класичних європейських творах з філософії та загального мовознавства (В.Гумбольдта, Г.Штайталя, І.Ф. Гербарта), в той же час велику самостійність и глибину думки щодо зв'язку мови та мислення, природи слова. Зразком застосування психологічного методу у поєднанні з порівняльно - історичним є фундаментальна праця вченого «Из записок по русской грамматике», два перших томи якої О.О. Потебня захистив 1874 року як дисертацію, здобувши науковий ступінь доктора слов'яно - руської філології, звання та посаду професора. Про значення цієї праці для розвитку слов'янознавства свідчать рецензії та відгуки видатних славістів: І.І. Срезневського, В.І. Ламанського, А.С. Будиловича, Б.М. Ляпунова та ін. О.О. Потебня своєю працею закладав основи порівняльної граматики слов'янських мов у вітчизняному слав'янознавстві, щодо історії частин мови та членів речення. Російська Академія Наук відзначила дослідження О.О. Потебні Ломоносівською премією і прийняла його у свої члени кореспонденти. Праці мовознавця 60-х років являють собою історико - порівняльні дослідження обрядів, вірувань; відтворення релігійно - поетичного світосприйняття давніх слов'ян та споріднених з ними народів. У цих працях О.Потебні (магістерська дисертація, а також «О связи некоторых представлений в языке» (1864 р.), «О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865 р.), «О доле и сродных нею существах» (1867 р.) зароджувалася така галузь слов'янознавства як етнолінгвістика, формувалась теорія міфу. Пізніше у ХХ столітті, праці потебні були видані окремими збірниками з характерними додатками назвами «Слово и миф» (1989 р.), «Символ и миф в народной культуре» (2000 р.) з додатками неопублікованих матеріалів вченого. Із застосуванням порівняльно - історичного методу розглядає О. Потебня також фонетичні явища слов'янських мов в аспекті виявлення характерних ознак кожної з них, важливих та показових як для їх розрізнення, так і об'єднання в одну сім'ю. Потебні належить також перше місце у вивченні діалектних особливостей, зокрема східнослов'янських мов, їх виникнення і розвиток він справедливо пов'язував із дописемною добою, що на той час було випередженням існуючих уявлень. Його дослідження в галузі історичної діалектології вважаються науковою основою, на якій будували свої розробки О.І. Соболевський, О.О. Шахматов, Є.Ф. карський, Б.М. Ляпунов, В.І. Чернишов та ін.

Поле наукових інтересів О.О. Потебні дуже широке, а деякі його праці, як наприклад, «Объяснение малорусских народных песен» (1882-1887), «К истории звуков русского языка» (1876-1883) та інші мають характер багатих енциклопедій, де зібрано багато матеріалу, описано цілий ряд наукових загальних і спеціальних проблем слов'янської, а зокрема української філології. Його твори - це багатюще джерело для подальших досліджень у різних ділянках українського мовознавства і літератури. О.О. Потебня не тільки вивчав слов'янський фольклор, а й був його активним збирачем, про що свідчать видані у 1998 році «Українські народні пісні в записах Олександра Потебні». О.О. Потебня розпочинає також у російському слов'янознавстві вивчення слов'янської акцентології («О звуковых особенностях русских наречий»). Рукопис монографії з акцентології під назвою «Ударение» виданий 1973 р.

Окрему ланку діяльності О.О. Потебні становить видавнича справа. Він редагує та видає твори Г.Ф. Квітки-Основ'яненка (1887-1890 р.); твори П.П. Гулака-Артемовського (1888); «Степові думи і співи» Івана Манжури (1889); казки, прислів'я та ін., зібрані І.Манжурою, чим підтримує пошану до української літератури. Йому належить переклад (неповний) на українську мову Гомерової «Одиссеї», виданий 1905 р.

Завдяки Потебні Харківський університет став одним з найвизначніших наукових центрів славістичних досліджень. Це була розумова сила, рівної якій, за словами М.Ф. Сумцова, не було на історико - філологічному факультеті Харківського університету протягом століття. Лекції Потебні слухали славісти: литовець Е. Вольтер, фінн Й. Микола, румун Б. Хиждеу. Ідеї та методи вченого знайшли застосування і розвиток у працях його учнів О.В. Попова, Б.М. Ляпунова, М.Ф. Сумцова та ін.

3. Проблема співвідношення мови та мислення. Вчення про внутрішню форму слова О.Потебні

Творчі інтереси Олександра Потебні ніколи не були обмежені лише сферою лінгвістики. Він постійно намагався відшукати філософське підґрунтя своїм мовознавчим теоріям.

Починав Потебня як послідовник В. Гумбольдта. Він намагався вирішити питання, які поставив німецький вчений. Головне з них - про співвідношення мови і мислення - стало головною ціллю наукової діяльності О. Потебні. При аналізі його робіт складається враження, що, намагаючись з'ясувати дане питання, вчений висуває ряд ідей, які матимуть неабиякий вплив на подальший розвиток філософсько - лінгвістичної думки.

У першій своїй найбільшій науковій праці «Думка та мова» (1862) вчений формулює три основні принципи своєї концепції «співвідношення мови та мислення»: акт мовлення не передає думок мовця слухачеві. Він тільки стимулює в слухачеві ментальну діяльність більш або менш подібну до діяльності мовця. Але ніколи уявлення слухача не є ідентичне з уявленням мовця. «Всякое понимание есть вместе непонимание, всякое согласие в мыслях - вместе несогласие». Те, що справедливе для окремих слухача та мовця, справедливе і загальне для мов, які є замкненими системами, що повністю відкриваються перед членами даної національності. Часткова герметичність кожної мови реалізується передусім в її внутрішній формі та внутрішній формі її складників: речення, слова тощо. Внутрішня форма - це форма існування і безнастанного виявлення колективного світовідчуття (світогляду) даної народності. Набуток людства складається з суми взаємодії всіх мов. Тому втрата будь-якої мови, а тим самим і її носія - народності - є невиправна шкода для всього людства. Ці коротко окреслені принципи ховають у собі невиправну суперечність. Другий припускає взаємне розуміння між членами даного мовного середовища, тоді як перший таке розуміння виключає.

У наступних працях («Мова і народність» (1895), «Про націоналізм» (1905) та інших) вчений вибудовує цілісну систему розв'язання даного питання та створює свою оригінальну концепцію. Насамперед О. Потебня ставить собі питання: як виникає мова. Вчений зазначає, що в основі виникнення слова лежить рефлекторні почуття людини, яка реагує на подразнення навколишньої дійсності. Наприклад, маленька дитина, лежачи в колисці, привертає до себе увагу криком, за яким мати визначає, чого дитині треба. У тих звуках, що їх викрикує немовля проявляють себе різні почуття: страх, радість, злість тощо, до яких прикріплено якийсь уявний образ, що є реальним, а звук є символом, що позначає його. Ці символи створюються за допомогою артикуляційного мовлення. Елементи ж уявного образу поєднуються з асоціативними по відношенню до нього звуками, там і виникає слово, яке є результатом апперцепції. Апперцепція розуміється Потебнею як нові нашарування на розуміння слова, які вносяться кожен раз при відтворення слова. Апперцепція не перешкоджає процесу розуміння. Слово виступає посередником у спілкуванні між людьми саме тому, що воно щоразу поєднує нове сприйняття і старий запас думки. Слово може отримувати нові значення тільки тому, що мало попередні. Ця основа залишається незмінною у свідомості людей і забезпечує процес розуміння.

У слові на думку О. Потебні є три елементи:

а) звукове вираження (зовнішня форма);

б) уявлення (внутрішня форма);

в) значення. потебня міф мова мислення

Найважливішою для слова є його внутрішня форма, тому почнемо аналіз структури саме з неї. Потебня вважає, що внутрішня форма слова - це: по-перше, найближче етимологічне значення слова, по-друге, внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості; вона вказує як уявляється людині його власна думка. По-третє, внутрішня форма є також центр образу, одна із його ознак, яка переважає над усіма іншими. Це очевидно в усіх словах пізнішого утворення із ясно визначеним етимологічним значенням. По-четверте, внутрішня форма, крім фактичної єдності образу, дає ще знання цієї єдності; вона є не образ предмету, а образ образу, тобто уявлення, яке не збігається із значенням, яке ширше. Воно включає ряд ознак, уявлення ж містить одну ознаку. Внутрішня форма може бути забутою (втраченою): уявлення становить необхідну стихію слова, що виникло, але для подальшого життя цього слова воно не є необхідним.

Щодо значення, то Потебня підкреслює, що у слові є два значення:

а) ближче (об'єктивне, етимологічне). Воно завжди містить у слові лише одну ознаку;

б) дальнє (суб'єктивне). Це значення містить багато ознак.

З іншого боку ці два типи значень відрізняються тим, що ближче значення слова є народне, дальнє - у кожного різне за кількістю та якістю елементів, особисте.

Під зовнішньою ж формою слова О. Потебня розуміє значимий звук, який опосередкований через значення. Якщо втрачається зв'язок між звучанням та значенням, звук перестає бути зовнішньою формою слова.

Ведення в науку про мову поняття «внутрішня форма», на наш погляд є важливим внеском, оскільки О. Потебня відкрив шлях до пізнання і вивчення мовної свідомості, в якій значення представляє думка через слово і є одиницею втілення мовної свідомості, яка носить національний характер і має свою чуттєво-образну форму вираження в знакових формах мови і мовлення.

З'ясовуючи таким чином питання: як виникає слово, його будову, вчений торкнувся проблем про активну роль мови у процесі пізнання людиною світу. Заслуговує на увагу і здогад О. Потебні про виникнення в процесі пізнання активної суб'єктивної сфери мови. Якщо б мова механічно передавала думку, ми б стикнулися із фактом нерозуміння людей одне одних. У свідомості дитини осмислення нею світу за допомогою мовного спілкування, формується смислове мовне поле логіко - лінгвістичного процесу, в якому мова виступає евристичним елементом самого процесу пізнання. Думка повинна бути усвідомлена, це завдання і виконує мова. Вона вводить думку в сферу свідомого і сама представляє свою думку, яка поставлена перед нею і яка стала предметом пізнання себе, тобто усвідомлену для людини в якості особливого об'єкту пізнання. Таким чином на перший план висувається ідея про мову як засіб об'єктивації думки. Вивчення процесу пізнання О. Потебня вважає тим питанням, без вирішення якого будь-які мовні дослідження позбавлені науково філологічної основи.

Цікавою та суперечливою є гіпотеза О. Потебні про «згущення думки». Вчений висловлює ряд сміливих ідей про роль мови в процесі абстрагування, вводячи соціальний контекст у вивчення індивідуальної свідомості. Виявлені ним комунікативні одиниці мови дозволили відмовитися від необхідності розуміти і називати кожний суб'єктивний чуттєвий образ, бо тепер сама мова володіє можливістю для подібної номінації. Таким чином цей процес спрощується для наступних поколінь,зменшується протікання розумової діяльності. Підкреслюючи повільність протікання думки, характерну для нижчих стадій культурного розвитку людства, Потебня звернув увагу на те, що протягом розвитку культури народу мовець і рідний йому за освітою слухач задовольняються лише натяком, який виражений в мові чи кількох мовах, які не вичерпують, думки, а лише вказують на неї. Пришвидшення інтенсивної розумової діяльності, що викликає удосконалення мовного мислення і мовних форм, представляє собою одну із сторін суспільного розвитку. Звертаючись до взаємозв'язку мови і мислення, вчений порушив проблему існування суспільного контексту цього взаємозв'язку, пошуку першоджерел, які б визначали зміни в суспільстві та пізнанні. О. Потебня, вважаючи таким першоджерелом «духовне життя» народу, зосередив увагу на одному з актуальних питань сучасності - питанні про роль суб'єктивного фактора в розвитку історії та мови. Сутність поняття «духовне життя» О. Потебня вбачає в єдиному народному моральному началі, в основі якого лежить прагнення до перетворення суспільства так, як цього бажає народ. Це поняття діалектично включає в себе два аспекти: загальносоціологічний («духовне життя» розглядається як «єдиний народний дух), який відображається не лише в суспільній свідомості, але й у реальних потребах і проблемах народу), гносеологічний («духовне життя» розглядається як особливість свідомості, душі, «Я» в єдності з формуванням мовленнєвої діяльності. Ці два аспекти в єдине ціле об'єднує те духовне начало, глибоко моральне за своєю суттю, яке опирається на реальне життя народу і там же починається. Найповніше на думку мовознавця, воно знаходить своє відображення в народнопоетичній творчості, де розвиток народної думки зароджується в поступовому осягненні дійсності і оточуючого світу природи. Окресливши концепцію О. Потебні про взаємозв'язок мови і мислення, відмітимо, що ідеї про евристичну активність мови в процесі пізнання зіграли значну роль у подальшому розвитку філософської та лінгвістичної думки, хоч багато з них по-справжньому були осмисленні лише через століття.

Невід'ємною частиною концепції вченого є теорія міфу, в якому він вбачає перший і необхідний етап еволюції типів пізнання дійсності. Співвідношення образу і значення у слові має, на думку О.Потебні, історичний характер. Воно виявляє специфіку міфологічної свідомості. Її суть полягає в не розчленованості образного і понятійних аспектів мови. Міфологічне мислення притаманне не одному часові, а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки. Міфологічна свідомість виникає тоді, коли мова вже є і виконує функцію відображення та пояснення навколишнього світу. Своєрідність цього пояснення полягає у тому, що тут образ, який пояснює і має лише суб'єктивне значення, сприймається як щось об'єктивне, як дійсне буття. Лише подальший прогрес пізнавальних здібностей людини веде до появи міфологічного мислення.

Першою формою такого мислення є художньо - поетичне. Стан слова тут характеризується вже виділенням значення і образу. Водночас образ є невід'ємним засобом для виразу значення. Аналізуючи співвідношення образу й значення як основних компонентів мистецтва, О. Потебня підкреслює властиву поетичному слову полісемантичність, множинність значень.

Наступну форму мислення утворює мислення наукове, що ґрунтується на прозовій мові. Прозовим слово стає в міру втрати своєї внутрішньої форми. Тут слово прагне урівнятись з поняттям. В науці найзагальнішими категоріями в науці є факти та закон.

О. Потебня вирізняє три ознаки, що зумовлюють істотну відмінність цих категорій, отже, науки і мистецтва. Насамперед відмінність полягає в тому, що в науці думка про факт може оцінюватися як істинна чи неістинна, а поетичний образ не підлягає такій перевірці. Поетичний образ оцінюється лише з огляду на здатність збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає його. Наукове мислення є висновком від факту як часткового до закону, який виражає загальне у фактах і явищах. Співвідношення образу і значення у поетичні й мові різне. Воно будується на ґрунті зіставлення нерухомого образу і мінливого значення, що потребує свого визначення в кожному окремому випадку. В науці відношення факту і закону доводиться, в поезії ж співвідношення образу і значення стверджуються як безпосередня вимога духу.

Міфологічне мислення, на думку О. Потебні, відрізняється від наступних форм мислення тим, що в ньому ще не відбулося відокремлення образу предмета від самого предмета, об'єктивного від суб'єктивного, внутрішнього від зовнішнього. В міфології в нерозчленованому вигляді сконцентровані ті знання, які згодом будуть визначатися як наукові, релігійні чи юридичні.

Для вченого міф - специфічне слово. О. Потебня цікавився парадигматичними (смисловими) аспектами міфу, який народжується як результат подвійної розумової діяльності: спершу земні предмети і явища визначають відповідь на питання про будову небесного світу, а потім виникає питання про земні предмети. Відповідь на нього визначається уявленням про небесний світ. Інакше кажучи, людина спершу створює модель небесного світу на основі свого земного досвіду, а потім пояснює земне життя за допомогою моделі небесного життя.

З теорією міфу пов'язана наукова діяльність О. Потебні, спрямована на з'ясування символіки фольклору. Походження символіки мотивується ходом еволюції мови і мислення. Слова, як ми вже зазначили, поступово втрачають свою внутрішню форму, своє ближче етимологічне значення. На його відновлення і спрямовані символи, які використовуються в народній поезії. Ідея вираження етимологічного значення слова в різного роду поетичних тропах набула актуальності в сучасних розвідках з етимології. О. Потебня вважає, що в одному і тому ж образі можуть поєднуватися різні уявлення, навіть протилежні. В сучасних дослідженнях з етимології ця точка зору стала аксіомою, яку вперше теоретично обґрунтував О. Потебня.

Кожна із згаданих ідей вченого не лише має продовження, але й до кінця не вичерпала закладеного в ній змісту. Творчий потенціал філософської спадщини О. Потебні настільки великий, що можна навіть не сумніватися у її довгому житті.

Висновок

Органічний синтез системного та історичного підходів до мови з підходом семіотичним дав О.О. Потебні змогу виявити природу словесного знаку, здійснити аналіз мовних знаків в єдності семантичного, прагматичного та синтаксичного аспектів та показати, як у мовному знаку-символі відбувається діалектична єдність суб'єктивного та об'єктивного, індивідуального (особистого) та соціального (народного), несвідомого та свідомості, чуттєвого та раціонального, як в єдності мовного та мисленнєвого змісту реалізується єдність форми та змісту. Тим самим Потебні вдалося всебічно розкрити єднальний смисл символічного пізнання.

Крім того, розгляд мови як діяльності є лише логічним продовженням, наслідком витлумачення мови як енергійного феномена. Тобто тема "мова як діяльність" - є лише частиною теми "мова як енергія». У першому випадку онтологічний (як метафізичний) вимір залишається поза розглядом, мову розглядають як різновид людської діяльності (концепції Гумбольдта та Потебні обґрунтовують насамперед суспільну природу мовного феномену).

Використані джерела

1. Бацевич Ф.С. Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень: підручник/ Ф.С.Бацевич. - К.: ВЦ«Академія», 2011. - 240с.

2. Голобородько Я. В ореолі інтелектуальності: Есе про Дмитра Овсянико-Куликовського/Я. Голобородько//Вітчизна. - 2001. - №7-8. - С.132-140.

3. Овсянико-Куликовский Д.Н. Язык и искусство./ Д. Н. Двсянико-Куликовский. - СПб.: Изд-во И.Юровского, 1895. - 71 с.

6. Потебня А.А. Из записок по теории словесности./ А. А. Потебня. - Харьков: Тип. «Мирный труд», 1905. - 646 с.

7. Потебня А. А. Мысль и язык / Потебня А. А. --Одесса, 1926. 207 с. (Полн. собр. соч. А. А. Потебни)

8. Потебня А. А. Язык и народность / Потебня А. А. - Московский государственный университет им. М.В. Ломоносова. Библиотека. [Електронний ресурс] - 2007 р. 192 сторінки. Режим доступу до публ.: http://genhis.philol.msu.ru/article_158.shtml

9. Франчук В.Ю. Олександр Опанасович Потебня. Сторінки життя і наукової діяльності. / Франчук В.Ю. - К.: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. - 376 с.

10. Электронная библиотека Князева. Відомі українці. Олександр Потебня, мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець. [Електронний ресурс]. Режим доступу до публікації: http://www.ebk.net.ua/Book/biographies/100nu/part3/potebnya.htm

Размещено на Allbest.ru