Український алфавіт

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Вклад фінікійців в історію створення українського алфавіту

2. Етапи зародження української писемності

2.1 Кирилиця

2.2 Реформи алфавіту і графіки

3. Сучасний український алфавіт

Висновок

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Писемність виникла на певному етапі розвитку людського суспільства, коли постала потреба зафіксувати мовлене. На думку Г. Півторака, «...писемність виникає тоді, коли саме лише усне мовлення стає неспроможним задовольнити зрослі й ускладнені потреби в спілкуванні, коли з'являється необхідність передавати мову на великі віддалі й фіксувати її в часі».

Писемність -- особлива форма фіксації людського мовлення за допомогою спеціальної системи графічних знаків. Виникнення письма -- це частина загальнокультурного поступу народу, оскільки воно може з'явитися лише на підготовленому ґрунті, коли людина досягає рівня абстрактного мислення (щоб не тільки передати сказане кимось у звуках, а й придумати засоби відтворення мовленого на підручному матеріалі), коли існуючі засоби передавання інформації (передусім речові, піктографічні) вже не можуть задовольнити потреби людського колективу.

Сучасні алфавіти української, російської та білоруської мов своїми початками сягають глибокої давнини, тієї історичної епохи, коли власне ще й не було цих окремих трьох мов, а східні слов'яни користувалися єдиною давньоруською мовою. Слов'янське письмо у тому вигляді, що його донесли до нас найдавніші писані пам'ятки, виникло у IX столітті.

На основі вивчення різних історичних джерел учені встановили, що в 862--863 рр. грецькі місіонери брати Кирило і Мефодій, відомі у Візантії вчені-філологи, створили слов'янську азбуку, використавши для цього літери грецького уставного письма і додавши певну кількість нових, утворених ними літер, пристосували її до звукової системи добре знаного ними солуньського діалекту староболгарської мови і переклали богослужебні книги з грецької на слов'янську мову, користуючись цією азбукою. Мову цих перших книг назвали старослов'янською, а азбуку, у ній уживану,-- кирилицею (від імені Кирила -- її творця)

1. Вклад фінікійців в історію створення українського алфавіту

Близько 1200 року до н. е. виникла одна з найдавніших систем писемності. Завдяки активній міграції фінікійців вона була запозичена багатьма мовами і стала родоначальницею більшості сучасних писемностей і алфавітів світу.

Фінікійці (самоназва - хааненяни) прибули на Східне узбережжя Середземного моря близько XXVIII століття до н. е. з островів у Перській затоці. Засновані ними поселення з часом стали державами-містами і досягли свого найбільшого розквіту близько 1200 року до н. е. В цей час фінікійці вже вміли будувати великі парусні кораблі, і, перебуваючи під загрозою нападів арамеїв та ізраїльтян, почали колонізувати Середземноморське узбережжя. До цього ж періоду відноситься і виникнення фінікійської писемності - в 1972 році під час розкопок поблизу Тіра (нині - Сур, Ливан) знайдено глиняний глек з надписом фінікійською, який датується XIII столітті до н. е.

Система, яка містила 22 приголосні букви, як вважається, походить від протосинайського письма, в якому для спрощеного позначення предметів використовувалась система піктограм, що стали асоціюватись з першими звуками в назві цих предметів. Створення алфавіту стало революцією в писемності, зробивши її доступною для більшості, а завдяки його фонетичній основі - універсальним інструментом, який легко адаптується під різні мови.

Завдяки тому, що в I тисячолітті до н. е. фінікійська мова виконувала функції лінгва-франка у південній частині басейну Середземного моря, фінікійський алфавіт набув великого поширення, насамперед в Греції, де він був адаптований під фонетичні особливості давньо-грецької мови і в ньому з'явились голосні звуки. Самі назви грецьких літер теж узяті у фінікійців: фінікійська літера «алеф» -- грецька «альфа», «бет» -- грецька «бета». Ще одним нащадком фінікійського алфавіту став арамейський алфавіт. Приблизно з VI століття до н. е. арамейська витіснивши фінікійську, стала основною мовою спілкування на Близькому Сході, в Малій Азії, Єгипті та Персії, а варіанти арамейського алфавіту лягли в основу івриту та арабської, яка в VII столітті прийшла на зміну арамейській в Передній Азії, а також уйгурської та індійської писемностей.

У першому тисячолітні до н. е. почалась грецька колонізація Італії і на основі грецької виникла етруська писемність, що лягла в основу латини. Великі римські завоювання сприяли поширенню латинської мови по всій Європі і, як наслідок, латинське письмо еволюціонувало в усі європейські мови. За Середньовіччі під впливом грецької писемності були створені вірменський, грузинський, готський алфавіти, старослов'янська глаголиця та слов'янська кирилиця. Сьогодні практично всі алфавітні системи світу (за винятком японської кани і корейської хангиль) мають коріння саме у фінікійській писемності.

2. Перші етапи зародження української писемності

Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов.

Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні.,Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо - певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить від руського”, і що воно схоже на грецьке.

Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений зв'язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов'янськими знаковими системами.

Висловлюються припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор'я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.

Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті - матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця “Слов'янське письмо перед Костянтином”1 переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир “руськими письменами писані”. Ця подія датується зимою 860-861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

Коротку історію досліджень цієї проблеми подає Михайло Брайчевський у праці “Походження слов'янської писемності”.

Збереглося “Житіє Кирила”, написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов'ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Констянтинополем. алфавіт український писемність кирилиця

Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Констянтинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов'янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов'янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов'ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.

Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?

Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов'янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у “Житії” повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала незвичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю - штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця” закріпилась за нашою та деякими іншими слов'янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.

Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам'яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.

Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша - мас 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому - 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега) та інші поступово зникали як зайві.

Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковно-слов'янської мови! І саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.

2.1 Кирилиця

Кирилиця -- одна з найдавніших систем слов'янського письма (азбук), як і глаголиця. Названа на честь творця слов'янської писемності просвітителя Кирила (світське ім'я -- Костянтин). Кирилиця ґрунтується на грецькому алфавіті унціального (уставного) типу. Автор Кирилиці невідомий. Є кілька гіпотез про її творця: сам Кирило, Мефодій, пресвітер Костянтин, болгарський цар Симеон тощо. Найімовірніше, що Кирилицю склав у кін. 9 -- на поч. 10 ст. учень Кирила Климент Охридський, який 893 став архієпископом і розгорнув основну діяльність у Пд.-Зх. Македонії.

У давню Кирилицю ввійшли 24 літери грецького алфавіту (а, в, г, д, є, z, н, і, к, л, м, N, о, п, р, с, т, ф, х, щ, ш, и, о, v) та 12 спеціальних знаків на позначення характерних звуків слов'янської фонетичної системи, а саме: б, ж, s (первісно вимовлялась як дз), ч, Y, ш, ъ, ъэ, ь, Ђ, А ( юс малий, носовий е), Ж ( юс великий, носовий о), а також лігатура щ для передачі сполуки приголосних ш і т (точний склад первісної Кирилиці не з'ясований). Букву ш запозичено з глаголиці.

Літери ж, ч, y, б, ъ, ь, безсумнівно, є видозміненими глаголицькими знаками (щоправда, дехто виводить з різновиду грец. уставної в). Імовірно, що з глаголицькими накресленнями пов'язані знаки ь, А, Ж. За глаголицьким знаком оформлено букву ъэ -- поєднання ъ та і, лігатуру щ. Допускається виникнення знака s із грецької дігамми. Для передачі йотації використано і -- эє, эа, ю тощо. Можливо, впливом глаголицької букви на позначення йотованого у пояснюється те, що в Кирилиці він позначається поєднанням і та о, а не поєднанням оу, яким передавався голосний у. Кожна буква Кирилиці мала свою назву -- в переважній більшості словоформи: азъ «я», боукы «буква» або «бук», вЂдЂ «знаю» (пізніше -- вЂди«відай», «знай»), добро, эєсть, живЂте -- «живіте», Жсъ «вус» тощо. Вони сприяли швидшому засвоєнню грамоти. Кириличні букви мали й числове значення, співвідносне із значенням тотожних знаків грецької абетки: а -- 1, в -- 2, г -- 3, д -- 4, є -- 5 і т. д. Виняток становили специфічні кириличні літери y і ч, які відповідно мали значення 90 і 900.

Найдавнішою з нині відомих датованою кириличною пам'яткою є напис 931 у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаменні кириличні рукописи -- Савина книга (Савине Євангеліє) кін. 10 або поч. 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київ. Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньорус. Остромирове Євангеліє 1056 -- 57. Кирилиця протягом 10 -- 12 ст. вживалася рівнобіжно з глаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою Кирилиці перед глаголицею було відносно простіше накреслення букв. Існує думка, що Кирилиця прийшла до Київської Русі з Болгарії разом із старослов'янськими богослуж. книгами після офіційного прийняття християнства 988. Однак кириличний напис, що зберігся на корчазі з могили поблизу с. Гньоздова на Смоленщині (Росія), датують 1-ю пол. або 3-ю чвертю 10 ст.

Старослов'янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом письма. Це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось.

У X--XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, шо є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго і прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розташовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене написання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надрядковим знаком -- титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розміщені ромбиком. Вони позначали лише членування тексту, зумовлене потребою перепочинку того, хто писав.

Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпечення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужуються й зменшуються, лінії стають похилими й викривленими, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою, двокрапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки.

У XVI--XVII ст. поряд із півуставом розвивається скоропис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, написані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруґлення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тощо. Із скоропису виникає курсив -- сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами.

2.2 Реформи алфавіту і графіки

Сучасний алфавіт і тип письма з простішим і більш заокругленим накресленням букв розвивався поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування, яке в Україні розпочалось із XV ст.

Уже в друкованих виданнях середини XVII ст. («Учительноє Євангеліє», «Патерик» та ін.), зокрема на титульних сторінках, застосовуються форми букв, близькі до сучасних, що нагадували латинські.

З 1708 р. в Росії внаслідок проведеної тут реформи алфавіту й графіки почали використовувати так званий «гражданський шрифт», розроблений за участю й українських вчених. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили в м. Жовкві (тепер Львівської області).

З алфавіту в цей час було вилучено зайві букви -- омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, усунено титла. Натомість було закріплено вживання букв ю та я, які до того використовувалися спорадично. Буквам було надано форми, яка в основному збереглася дотепер.

Український алфавіт поступово набував сучасного вигляду. Протягом XIX ст. до нього було введено букви І (1818, О. Павловський), є (1837, правопис «Русалки Дністрової»), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837, правопис Пд.-Зх. відділення Рос. геогр. т-ва) тощо. З часом вийшли з ужитку букви ъ, ы, ?, як такі, що не відбивали особливостей української фонетики. Остаточно український алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі української мови» Б. Грінченка (1907--1909). 1933 р. з нього було вилучено літеру ґ, яку 1990 р. відновили.

3. Сучасний український алфавіт

Алфавіт (азбука, абетка) -- сукупність усіх букв, уживаних у писемності якої-небудь мови й розміщених у певному порядку.

Український алфавіт, як було вже сказано, сформувався на основі старослов'янського кириличного письма. За свою більш ніж тисячолітню історію він зазнав чималих змін. Форма букв, близька до сучасної, почала встановлюватися в XVII ст. Сучасний склад букв остаточно закріпився на початку XX ст.

У сучасному українському алфавіті 33 букви. Вони розташовані в такому порядку і мають такі назви:

До 1993 р. буква ь (м'який знак) стояла останньою в алфавіті, тепер її переставлено на третє місце від кінця.

Розташування букв в алфавіті традиційне, ніякої закономірності в ньому немає. Тому його треба запам'ятати механічно.

Звукове значення букв українського алфавіту неоднакове. Більшість букв у ньому однозначні, тобто кожна з них позначає один звук (точніше - фонему). Букви а, о, у, е, и, і (6 букв) позначають відповідні голосні звуки, букви б, в, Г, Ґ, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф. х, ц, ч, ш (21 буква) -- відповідні приголосні. Решта 6 букв мають свої особливості.

Буква ь сама по собі ніякого звука не позначає. Вона вживається лише для позначення м'якості приголосних: день [ден'], мальва [мал'ва], Луцьк [луц'к], льон [л'он], пеньок [пен'ок], каньйон [кан'йон], портьєра (порт'йера].

Букви ї та щ завжди позначають два звуки: перша -- йі, друга -- шч: їжак [йіжак], поїзд [пойізд], з'їзд [зйізд], щит [шчит], плащ [плашч].

Буквосполучення шч в українській мові не вживається. Замість нього пишеться буква щ: блиск -- блищати, віск -- вощина, Мелашка -- Мелащин.

Букви я, ю, є мають двояке значення:

а)безпосередньо після приголосного вони позначають м'якість попереднього приголосного й відповідно звуки а, у, е: нянька |н'ан'ка], лялька [л'ал'ка], нюанс [н'уанс], тютюн [т'ут'ун], синє [син'е];

б) в інших позиціях (на початку слова, після голосного, після апострофа й м'якого знака) вони позначають відповідно два звуки йа, йу, йе: яма [йама], пояс [пойас], зв'язок [звйазок], альянс [ал'йанс], юрба [йурба], в'юн [вйун], Нью-Йорк [н'йуйорк], з'єднаємо [зйеднайемо].

Крім того, буквосполучення дж і дз мають двояке значення:

а)на межі префікса й кореня вони позначають відповідно два звуки -- д + ж і д + з: підживлення, переджнивний, надзвичайний, відзнака;

б)в інших позиціях вони позначають відповідно один звук -- дж і дз: джерело, джунглі, погоджений, затверджений, дзвінок, кукурудза.

Є свої особливості у вживанні букви г. До українського алфавіту її вперше ввів 1619 р. Мелетій Смотрицький у праці «Грамматіка славенскія...» (раніше звук г передавали буквосполученням кг). 1933 р. її було вилучено як «націоналістичну». Таким чином, звук г довгий час позначався буквою г (гава замість ґава). Букву ґ 1990 р. було повернуто до українського алфавіту.

Буква ґ передає на письмі задньоязиковий проривний приголосний. Зокрема вона вживається (і вимовляється відповідний звук) у таких українських словах: ґарус, аґу (вигук як звертання до немовляти, так само аґусі, аґукати), варґа (губа), ґава, ґазда, ґалаґан, ґаламаґати, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґелі, ґерґотіти, ґешефт, ґзитися, ґиґнути та ін.

Крім того, через букву г передається латинська літера g у таких записаних українськими буквами іншомовних висловах, як фата морґана, персона нон грата, алытер еґо, ґуд бай, терра інкоґніта тощо.

За алфавітом розміщують слова в словниках, довідниках, енциклопедіях, складають списки людей, різні каталоги тощо. Це полегшує знаходження потрібної інформації.

Розташовуючи слова за алфавітом, враховують не тільки їхні перші букви, а й усі наступні.

Апостроф (') і дефіс (-) при розташуванні слів за алфавітом і не враховуються. Наприклад, в алфавітному ряду зяб, з 'ясувати, зять враховано лише треті букви б, с, т. Так само в алфавітному ряду як-небудь, якось, як-от, якраз дефіс до уваги не береться.

Висновок

Сьогодні ми сприймаємо алфавіт як належне, забуваючи про те, що це незвичайний винахід. Цінність алфавіту залежить від витонченої простоти, у спроможності висловлювати широкий діапазон звуків за допомогою двадцяти-тридцяти окремих літер. Порівняйте його з 49 000 ієрогліфами, кожен із яких позначає окреме слово і є складовою культурного багажу будь-якого освіченого китайця. Як дотепно зауважив фахівець із античної філології А. С. Мурхаус «Ми говоримо: це просто, як А і Б. Ніхто не скаже: це просто, як китайська грамота або єгипетські ієрогліфи ».

З висоти нашого положення може здатися дивним, що стародавні витратили так багато часу на створення алфавіту, тисячоліттями страждаючи з неймовірно громіздкими системами, такими, як ієрогліфи. Але алфавіт здається простим і зрозумілим лише тому, що він нам добре знайомий. Це одне з тих рідкісних винаходів, які виявилися успішними завдяки своїй простоті, але сам винахід був нелегкою справою.

Взагалі-то походження алфавіту оповите таємницею, і лише пізні етапи його історії порівняно ясні.

Список використаної літератури

1. ПотапенкоО.I., Кузьмснко В.1. Шкiльний словник з украпнознавства. -- К., 1995. -С.7.

2. Огiснко I. (Митрополит Iларiон). Iсторiя украпнськоп лiтературноп мови. -К., 1995. -С.228.

3. Огiснко 1. Повстання азбуки й лiтературноп мови слов'ян.- I938.-С. 68-79.

4. Півторак Г.П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи та правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». - К.: Арістей, 2004. - 180 с.

5. Ющук І.П. Мова наша українська: Статті, виступи, роздуми. - К.: Вид. центр «Просвіта», 2001. - 144 с.

6. http://izbornyk.org.ua

7. http://movahistory.org.ua/wiki

Додаток

Фінікійський алфавіт

Грецький алфавіт

Старослов'янська глаголиця

Слов'янська кирилиця

Размещено на Allbest.ru