Мовознавча спадщина Василя Чапленка

Робота виконана на кафедрі української мови Дніпропетровського національного університету

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, зв'язок дисертації з науковими програмами, планами і темами, з'ясовано мету й основні завдання роботи, предмет дослідження, джерельну базу; указано методологічну основу, методи роботи, визначено новизну й практичну цінність дослідження, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію та публікації результатів досліджень.

Перший розділ “Проблеми теоретичного мовознавства в науковій спадщині Василя Чапленка” висвітлює систему поглядів ученого на основні питання загального мовознавства.

У підрозділі 1.1. “Питання глотогенезу в мовознавчих студіях ученого” розглядаються погляди В.Чапленка на походження людської мови, яка виникла з тих звуків, які людина, маючи мовний апарат, спочатку мимоволі видавала у зв'язку з якимись переживаннями. Коли людина відчувала біль, радість, здивування, то вона це виявляла рухами рук, голови (так виникла мова жестів) або ж рухами мовних органів, які мимоволі утворювали звуки. Пізніше з цими несвідомими (рефлекторними) звуками людина почала зв'язувати уявлення про певні явища й речі - так утворилися мовні знаки. На думку мовознавця, звуки первісної мови не були виразно почленовані й мали ймовірно характер сучасних дифтонгів, голосні були лише призвуками різної тональності до приголосних звуків. Таким чином, мова давніх людей складалася із звукових комплексів або складофонем (протофонем), в яких фонологічну роль відігравало місце артикуляції звука та його відносна висота. Розвиток фонетичної будови мови йшов у напрямку розмежування голосних та приголосних звуків, становлення голосних різного ступеня підняття та ряду, оволодіння середньоязиковою, передньоязиковою артикуляцією. Слів було небагато, і вони означали цілі “пучки” явищ. Це пояснюється, як вважає В.Чапленко, тим, що людина сприймала довколишній світ ще невиразно, нерозчленовано. Такі слова мали лише конкретне значення, абстрактних не було взагалі. Словниковий склад мови постійно поповнювався, а його смислова база розширювалася. Основним джерелом поповнення словникового запасу людини ставала праця.

У первісній мові замість речень, вірогідно, виступали слова-речення. Розвиток первісної мови йшов не від слів-викриків до їх поєднання в речення, а, навпаки, шляхом членування стихійного мовного потоку на слова - члени речення.

Професор В. Чапленко погоджується з висунутою вченим Й.Шмідтом теорією концентричних хвиль. На думку українського мовознавця, зміни в звуковій, граматичній будові мови відбувалися в різних місцевостях по-різному; це призводило до поділу однієї мови на кілька. Ця теорія краще пояснює кількісний розвиток мов, бо з'ясовує реально наявні перехідні смуги між мовами.

Щодо морфологічного становлення слів у первісній мові, то в мовознавстві існує дві теорії - теорія адаптації та теорія аглютинації. Останню вчений ілюструє прикладами з української мови.

Для більш повної етимологізації сучасних слов'янських слів В.Чапленко бере адигейські мови, маючи на увазі гіпотезу про те, що вони перебували колись у дифузних зв'язках з іншими мовами, висловлює здогад про те, що прабатьківщиною адигейських мов була територія України та Північного Кавказу, через що ці мови зберегли в архаїчному стані глотогенічні елементи.

Досліджуючи адигейські мови, учений доходить висновку, що для первісного стану мови характерним є те, що морфеми виступали окремими лексемами, які відгалузилися від свого “предка” чи навіть “пращура” семантично й морфологічно через поєднання з іншими словами. Це, як правило, короткі, двозвукові чи й однозвукові лексеми, що стали мовними звучаннями з тією чи іншою природно-психологічною мотивацією. Прикладом можуть слугувати паралельні форми назв Запорозької Січі - “Січ” та “Січа” та лексеми на позначення батьківства. На думку мовознавця, більш природним для української мови є слово “отецтво”, що може замінити існуючу словосполуку “по батькові”. Оскільки в українській мові є слово “отець”, то, вважає вчений, використовуючи поширений в українській мові суфiкс -ств-, можна утворити слово "отецтво". За В.Чапленком, первісно лексеми, що позначали поняття “отецтво” (iз значенням спадковостi, права на спадковiсть чи навiть владу) утворилися з суфiксом -ич- і виникли в тих слов'ян, яких iсторична доля географiчно наблизила до Римської iмперiї, де їхнi володарi-князi знайшли зразок для наслiдування - римський патрицiат з патримонiальним звичаєм. Ймовiрно, такими слов'янами були предки сучасних словенцiв, хорватiв, сербiв. У всiх слов'янських мовах, у сербо-хорватськiй зокрема, був готовий суфiкс -ич- iз значенням належностi до певного роду, племенi (згадаймо, назви племен у східних слов'ян - “кривичі, радимичі”, “уличі”). Етимологiю суфiкса -ич- вчений з'ясовує за допомогою адигейського "ключа". Явище “отецтва” можливе лише в лiтературнiй мовi та у сферах iнтелiгентського життя, в соцiальних низах його немає.

У підрозділі 1. 2. “Мова як особлива знакова система в інтерпретації науковця” аналізуються погляди вченого на мову як систему знаків.

Оскільки в лінгвістиці поняття "мовний знак" та "символ" часто вживаються як синоніми, то професор В. Чапленко слушно розмежовує значення цих термінів. На думку лінгвіста, мовний знак - це безпосереднє значення, а символ - позначення з одночасним поєднанням двох різних речей чи явищ, причому одна річ виступає як посередниця між позначенням і позначуваним.

Основними ознаками мовного знака мовознавець вважав: 1)умовність, або довільність; 2) традиційність; 3) соціальну зумовленість; 4) виникнення через суміжно асоціативні зв'язки; 5) непроникненість (поняття, введене В.Чапленком).

Умовність (конвенціональність) передбачає зв'язок між позначенням та позначуваним, який виражається в тому, що структура будь-якої сукупності предметів дійсності може бути позначена в зоморфних одна одній знакових системах, як так чи накше детермнован структурою певної галузі й втрачають будь-яке значення поза звязком з нею. Таку ознаку мовного знака, як довільність, або умовність, професор В. Чапленко ілюструє, наводячи приклади називання тих самих предметів у різних мовах за допомогою різних слів (пор., укр. стіл - анг. table). Традицйність мовного знака, на думку вченого, пояснються тим, що кожне поколння носв мови успадкову її від попереднх як певну культурну спадщину майже без змін. Окрема людина не здатна створити свою мову, бо вона виявиться незрозумілою для інших членів мовного колективу, хоч фізично людина може вигадати будь-яку довільну комбінацію звуків, отже, мовні знаки обов'язково соціально зумовлені. В основі функціонування й розвитку людської мови як знакової системи лежить механізм асоціативного мислення. Мовознавець підкреслює, що асоціативні зв'язки між значенням слова і предметом, яке воно позначає, не природні, бо людина набуває їх шляхом розвитку, і тому часто можлива їх заміна. Принцип одинності (непроникненості) вперше сформулював К. Михальчук, але як наукове поняття цей вираз не закріпився в мовознавчій науці. Професор В. Чапленко виокремив принцип одинності серед інших критеріїв мовного знака, надаючи йому наукової означуваності. Принцип непроникненості полягає в тому, що в певному акті мовлення кожен з мовців може вжити лише один знак з мовної системи. Саме одинністю (непроникненістю) мовного знака вчений пояснює факти випадання з практичного мововжитку одного з двох хресних імен у західних українців. Переплетіння цих ознак, яке мовознавець називає пучковістю, творить природу мовного знака.

Професор В. Чапленко доводить, що мовним знаком є всі структурні складники мови: фонеми, слова, синтаксичні типи - синтагми, оскільки вони для мовної свідомості щось означають.

Учений вважає мовним знаком “певний тямово (семантично)-звуковий складник мови, що ма певну вагу, значення в структур мови". Отже, мовний знак - це не тільки номінативність, а й структурна значність, потрібна для взаєморозуміння.

Мовні знаки допускають функціональну та структурну типологію. Структурно найпростіший знак у класифікації В. Чапленка - фонема, наприклад, гніт - ніт, усі інші - комплексні, бо включають знаки-попередники. За функціями знаки можна поділити на номінативні (слово) і фонетико-граматичні (фонема, морфема, синтагма).

Підрозділ 1.3. “Дефініції мови та її функцій за В.Чапленком” висвітлює погляди вченого на мову як соціальне й психічне явище одночасно. Соціальну природу мови засвідчують її функції. Основною функцією мови науковець вважає комунікативну. Поряд з нею мова одночасно виконує пізнавально-відображальну, завдяки якій людина формує знання про навколишній світ і себе саму, даючи назви навколишнім предметам. На відміну від усталеного погляду в мовознавстві цю функцію лінгвіст називає традиційно - номінативною. Коли людина послуговується мовою не для простого повідомлення, а передає з її допомогою свої переживання, емоції, - домінуючою стає експресивна функція. Функція волевиявлення названа вченим ефективною. Естетична функція, в інтерпретації вченого, вживається лише в літературній творчості, таким чином, має значно звужену сферу застосування.

Професор В. Чапленко подає таке визначення мови: “Мова - це суто людський сторично набутий спосб взамлення та вияву думок почуттв за допомогою традицйних, соцяльно-зумовлених систем знакв, здйснюваних через психо-фізичні апарати окремих людей".

Здійснення мовного акту залежить не тільки від того, чує чи не чує співрозмовник мову, а й від наявності чи відсутності в його свідомості уявлення про відповідні мовні знаки. Уявлення, що постають у свідомості людей через сприймання звукв, слв, їх значень форм, В. Чапленко назвав середовою (внутрішньою) мовою, яку не можна плутати з явищами думання, мислення, бо ту саму думку можна висловити різними мовами. Основною функцією середової мови стосовно свідомості є те, що вона виступає способом її вираження, фіксується й виражається лексикою та граматичною будовою мови. На думку В. Чапленка, щодо мислення середова мова функціонує як його основний механізм. Вона використовується для узагальнення й запам'ятовування зовнішньої інформації, забезпечує більш швидке протікання розумової діяльності.

Середова мова - це беззвучне вимовляння (мовлення без звуків) слів. Ця мова, коли ми говоримо, реалізується за допомогою звуків або, можливо, жестів. Через такий вияв мова як психічне явище об'єктивується, ніби відкладається поза мовцем у матеріальному середовищі - в повітрі (чуємо звуки) або в просторі (бачимо жести). Цю “бачену” мову В.Чапленко називає "надвірньою". За своєю природою вона цілком матеріальна, але живе лише в момент мовлення (тим часом, як "середова" мова постійно живе в свідомості мовця, поки він не забуде мови). Матеріальний вияв надвірньої мови - звуки та жести - принципово рівноцінні, тому в багатьох народів мовою жестів користуються нарівні із звуковою мовою.

У четвертому підрозділі “В. Чапленко про основні поняття соціолінгвістики” розглядаються погляди вченого на типи мовних актів. Перший тип мовного акту маніфестується тим, що в мовців різні, взаємочужі мовні уявлення. У такому випадку спілкування або зовсім не відбувається, або відбувається тільки приблизно, можливо, за допомогою жестів та чуттєвого сприйняття дійсності. Якщо ж і здійснюється мовний акт, то чужі мовні знаки будуть сприйняті неточно, викривлено в їхніх звуках, формально-граматичних та лексичних складниках. У зовнішньолінгвістичному плані цей підтип мовного контакту дає такі гібридні мовні одиниці, як піджини. У внутрішньолінгвістичному розумінні зазначене дає так звані схрещені явища гіпердіалектизму та гіперурбанізму.

Другий тип мовного контакту припускає наявність в обох мовців різних систем мовних знаків. В ідеалі такі мовці мають бути повноцінними білінгвами й постійно користуватися обома мовами в повсякденному житті, тобто легко переходити з однієї мови на іншу, не помічаючи цього переходу. Оскільки, на думку вченого, в тому самому мовному акті не можна вжити двох тотожних за функцією знаків, то кожний з мовців може використати тільки один мовний знак з тієї чи іншої системи.

При певній байдужості щодо обох мовних систем хоч би одного з мовців (можливо, й обох) реальними стають процеси утворення мішаної мови та випадки відхилення від норми в мовленні білінгва на рідній мові, які виникають у результаті впливу іншої мови (явище інтеркаляції, або суржику). Поняття суржику не можна плутати з таким зовнішнім виявом лінгвальної сутності, як схрещення мовних одиниць: гібридизація дає нові мовні явища, а суржик тільки переплутує різномовні явища. Суржик виникає не задля “розуміння”, а через певні соціальні потреби, передусім відмежування мовної особистості від села й переходу до жителів міста. Інший варіант мовних контактів може виникнути при "моральній" вищості якоїсь з двох мовних систем, коли один мовець не поступається своїм мовним знаком, а другий, навпаки, зрікаючись "свого", користується "чужим". Цей варіант у зовнішньолінгвістичному плані призводить до боротьби між мовними одиницями, і в цій боротьбі одна мова перемагає, а інша - зникає.

Третій тип виникає тоді, коли в одній з мов бракує якогось мовного знака, і мовець змушений уживати чужого. Найнепроникливіші щодо іншомовних знаків суто формальні складники мови - звуки, форми слів, синтаксичні конструкції. Причиною цього є те, що кожна мова з формального боку, незалежно від характеру її граматичної структури, самодостатня.

Четвертий тип мовного акту виявляється тоді, коли мовний колектив обидві мови вважає “своїми”, як це сталося, наприклад, з інтерференцією елементів старослов'янської мови в мові східних слов'ян.

Професор В. Чапленко вважає мовну політику складовою частиною національної, маючи при цьому на увазі зміну чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному суспільстві.

У мовній політиці наявні два основні типи свідомого втручання людини в розвиток мови: іманентний передбачає удосконалення виражальних засобів мови й базується на її структурних законах. Здійснюють це втручання найчастіше фахівці - науковці та письменники. Іманентно-мовне втручання скероване на творення й розвиток мови як знаряддя й частини національної культури. Екзогенний (“властиво мовна політика”) - має на меті інтереси магії релігії, державні, політичні мотиви, здебільшого під кутом зору міжмовних відносин. На думку професора В.Чапленка, “властиво мовна політика” може бути наступальною й оборонною. Оборонною була, наприклад, мовна політика УНР та українських громадсько-культурних діячів УРСР; наступальною - російсько-царська мовна політика, більшовицька мовна політика, починаючи з першої чверті ХХ ст.

Учений зазначає, що обидва ці різновиди можуть мати зовнішньолінгвістичний або внутрішньолінгвістичний характер. Зовнішньолінгвістичною мовна політика буває тоді, коли ті чи інші заходи скеровано на зміну зовнішнього становища мови, її культурно-громадських, державних функцій. Внутрішньолінгвістична мовна політика - це втручання в будову самої мови, в її словниковий склад, у фонетичну й граматичну системи.

Мовознавець поділяє мовну політику на позитивну й негативну. Позитивна мовна політика скерована на зміцнення суспільного чи державного становища мови й допомагає її розвиткові як засобу культурного мововжитку. Негативна мовна політика скерована на усунення мови з ужитку та деструкцію її внутрішньої будови.

На думку В. Чапленка, мовна політика зумовлюється соціальною природою мови. Це означає, що при втручанні в процес мовних змін потрібно зважати на внутрішні закони розвитку мови та суспільні умови її існування. Мовознавець з'ясовує закони, за якими будується іманентна мовна політика. Серед них він виділяє: перший закон - іманентна мовна політика найуспішніше здійснюється в умовах єдиної держави, бо тільки вона забезпечує мовну єдність. Другий закон - в основу всенаціональної літературної мови може бути покладений лише один діалект цієї мови. Третій закон - наявність відповідного апарату поширення - державного, авторитетного наукового центру (Академії наук, наприклад), загальнообов'язкової освітньої системи, через яку можуть здійснюватися мовнополітичні заходи. Четвертий закон - внутрішньолінгвістичне іманентне втручання повинне базуватися на внутрішніх законах розвитку мови, тобто це втручання допускає користування тільки продуктивними граматичними засобами мови з метою поповнити лексику. Тому дилетантські спроби реформувати мову чи удосконалити її всупереч цьому законові заздалегідь приречені, як правило, на невдачу, вважає В. Чапленко. На екзогенну мовну політику поширюється лише перший закон іманентної мовної політики: в єдиному суспільстві може бути тільки одна мова. Тому панівній мові в багатонаціональному суспільстві цей закон прямо сприяє, а пригніченим треба боротися за розвиток своєї мови.

У другому розділі “Концепція літературної мови в працях ученого” окреслюється коло проблем, які з'ясовує В. Чапленко у своїх працях, щодо процесу становлення української літературної мови; йдеться про внесок мовознавця в таку галузь лінгвістичної науки, як історія літературної мови.

У підрозділі 2.1. “Поняття літературної мови в науковій спадщині В.Чапленка” подається визначення літературної мови та її основні ознаки, висунуті вченим. Так, на його думку, літературною мовою називається писемна й розмовна (здебільшого), культурно-унормована (державна чи ні) мова, що об'єднує собою як загальний засіб комунікації певну сукупність близьких діалектних одиниць та править за засіб творення певної, однорідної з нею ж таки, з цією самою мовою (найчастіше), культури.

В українському та зарубіжному мовознавстві поняття “сучасна літературна мова” вживається в різних значеннях. Під “сучасною” нерідко розуміють мову, носіями якої виступають представники поколінь, що живуть у часовий період, який ми називаємо новітнім (останні 50 - 60 років). Професор В. Чапленко вважав, що поняття “сучасна літературна мова” - у вузькому розумінні - охоплює мову якогось певного часу, інколи досить довгого, яку люди сприймають як свою. У широкому розумінні - сучасна літературна мова об'єднує не тільки тексти цього часу, а всі тексти, що їх сучасний читач розуміє і стилістично сприймає як свої, в українській мові - починаючи від часів І.Котляревського, Т. Шевченка й до нашого часу. Щоб уникнути зайвої плутанини, учений на позначення останнього явища вживає термін - “нова українська літературна мова”.

Серед критеріїв, що вирізняють літературну мову з-поміж інших мовних явищ, вчений називає її писемний характер, обробленість, наявність неологізмів, нормативність. Відмінності в усній і писемній формах літературної мови, зумовлені її змістом, функцією та спрямуванням, визначаються мовними стилями. Мовознавець виділяє науковий (його основна ознака - наявність точних термінів), мистецько-літературний з різними відтінками (вирізняється художніми засобами), публіцистичний (в ньому багато соціально-політичних термінів), діловий (характеризується готовими штампами) стилі.

У підрозділі 2.2. “Періодизація історії української літературної мови В.Чапленка” подається концепція вченого щодо періодизації історії нової української літературної мови. Періодизація, запропонована мовознавцем, на відміну від традиційної, ґрунтується на власне-мовних чинниках розвитку мови. На думку В. Чапленка, два показники - жанрово-функціональне розширення та якісно-стилістичне вдосконалення мови - визначають певні етапи в історії української літературної мови. Оскільки предметом дослідження вченого була нова українська літературна мова, а не вся історія літературної мови, він виділяє такі етапи її розвитку:

1.“Перші спроби”, що виникли “стихійно” і тривали в часі від XVII ст. (від українських інтермедій Я. Ґаватовича до кінця XVIII ст.) до “Енеїди” І.Котляревського, зі стилістичного боку характеризуються бурлескними ознаками.

2.Перші спроби “поважного стилю” (п'єси І.Котляревського, елементи цього стилю в П. Гулака-Артемовського).

3.“Манівці” мовної “котляревщини”, з їхньою стилістичною ознакою - перебільшеною “бурлескністю”.

4.Мова прози Г. Квітки-Основ'яненка як велике жанрове розширення.

5.Мова українських романтиків (на Наддніпрянщині й на Наддністрянщині).

6.Шевченкова мова як епохальне явище в історії жанрового та стилістичного розвитку української літературної мови.

7.Українська літературна мова другої половини ХІХ ст., широкий жанрово-функціональний обсяг (запровадження в школі, спроби розмовно-побутового вживання серед освічених людей, публіцистичного й наукового застосування) в умовах заборон на Наддніпрянщині й більш-менш сприятливих умовах на Наддністрянщині (у конституційній Австрії).

8.Розвиток української мови на Наддніпрянщині після 1905 р. і до 1917р. (поява преси).

9.Буйний розвиток української літературної мови після 1917 року, остаточне її оформлення як всеосяжного знаряддя політичного й культурного життя українського народу, всупереч усяким перешкодам і обмеженням.

Підрозділ 2.3. “Погляди В. Чапленка на історію української літературної мови” висвітлює студії вченого про історію української літературної мови. У відомих досі курсах історії української літературної мови дуже мало місця відводилося П. Гулаку-Артемовському, Г.Квітці-Основ'яненку, українським романтикам 30-40-х рр. ХІХ ст. Професор В.Чапленко підкреслює те нове, що було характерне для мовної діяльності цих митців слова, зокрема поширення української мови на нові жанри (послання, романтичну баладу, байку), відкриття нового джерела для розбудови літературної мови - народних пісень, збагачення мови словами з абстрактним значенням (самотній, поцілунок, подарунок, визволення тощо). У др. пол. ХІХ ст. спостерігається значне розширення українського культурного мововжитку. В. Чапленко виділяє такі сфери вживання української мови: красне письменство, національна школа, театр, церква.

а) “ненормальна” структура українського народу як суспільного “організму”, що складався майже з самого селянства;

б) брак національно-державної традиції й майже стовідсоткова національна несвідомість основної частини українського народу - селянства;

в) чужонаціональний склад міської людності України;

г) мала кількість свідомих борців за рідну мову серед української інтелігенції;

ґ) наявність значної кількості меншин, що перед тим фактично були панівними елементами в країні;

д) збройні втручання імперіалістичних держав - Росії, Польщі, Румунії.

2. Українська мова стала державною. Це автоматично забезпечило її всеосяжне суспільно-державне функціонування й всебічний розвиток.

3. Внутрішній стан української мови цього періоду на центральних і східних землях був далекий від потрібної для безпосереднього мововжитку досконалості, але це не був стан безнадійної стагнації, а момент гарячкового пошуку норм і всіх потрібних засобів для забезпечення всеосяжного культурно-політичного функціонування української мови.

4. На західних землях найактуальнішою була проблема наближення місцевого варіанту літературної мови до всеукраїнського.

У підрозділі 2.4. “Василь Чапленко про мову творів забутих письменників” подаються судження про мову творів письменників, забутих, на думку вченого, у материковій Україні, зокрема П. Куліша, Б. Грінченка, поетів-модерністів, М. Хвильового, М. Куліша, В.Підмогильного та неокласиків.

У третьому розділі “Мовно-художня практика Василя Чапленка” міститься аналіз засобів мовної творчості письменника, основою якої були такі лінгвопсихологічні засади:

добре знання народної мови, особливостей нижньонаддніпрянської говірки;

мовна компетенція фахівця-філолога;

тонке чуття мови, а звідси цілеспрямоване використання в художніх творах виразових засобів різних мовних рівнів;

професійна мовна практика в художньому й науковому стилі.

У теоретичній праці “Межі й можливості мовостилю” вчений довів, що мовна творчість письменника можлива в царині звуків, семантики слів, морфологічних явищ, лексики, синтаксису. Ці погляди вченого лягли в основу його власної мовно-художньої практики.

У підрозділі 3.1. “Стилістично-функціональне розрізнення словникового складу в мові прозових творів В. Чапленка” аналізується лексичний рівень художніх творів митця. У своїх творах письменник широко вживає застарілу лексику для відтворення культурно-побутового колориту епохи. Митець використовує матеріальні архаїзми (історизми), наприклад, лъчман (помічник, заступник), бекеша (чоловічий верхній теплий одяг), козачка (верхній чоловічий сукняний одяг), корсетка (безрукавка), переперанка (велика тепла хустка), сачок (жіноче півпальто), картацький (із чотирикутними візерунками), черчатий (пофарбований в червець). Стилістичні архаїзми в художніх творах В. Чапленка - застарілі синоніми до відповідних за значенням слів сучасної української літературної мови, наприклад, бурці (бакенбарди), озія (велика споруда), суточки (вузький прохід між будинками), цера (колір обличчя), мундур (мундир), сутіні (сутінки). Архаїзми в мові художніх творів В. Чапленка служать насамперед мовним засобом творення історичної минувшини, її етнічної своєрідності. З цією ж стилістичною метою автор використовує й семантичні архаїзми, серед яких виділяються назви сімейно-побутових звичаїв, обрядів та реалій, які з ними пов'язані, наприклад, “кланятись” (запрошувати на весілля), справляти (підготувати придане до подружнього життя).

Мовознавець довів, що літературна мова збагачується словами та зворотами, що виникають на основі вже наявних у ній елементів. Свої теоретичні положення В. Чапленко підтверджує й власною мовною практикою. Серед авторських неологізмів виділяються іменники: весноцвіт (бруньки), тихомир (злагода), яскріння (гарний сонячний день навесні); прикметники: буйнотравий (густо порослий травою), морквяноногий (птах, ноги якого мають колір моркви); дієприкметники: заґудзьований (застебнутий); дієслова: чульбукнути (уживається на позначення звука, що утворюється від сплеску води, коли в неї падає щось важке); прислівники: тихомирливо (спокійно, тихо). Аналіз неологізмів у мові художніх творів В.Чапленка дає можливість стверджувати, що при творенні цієї групи лексики української мови письменник найчастіше звертався до суфіксації, основоскладання та лексико-семантичного словотворення.

У підрозділі 3.2. “Діалектизми в художніх творах письменника” охарактеризовано діалектизми, вживані В.Чапленком, у номінативній ролі, зокрема капустище (місце, де росте капуста), розсадинка (молода рослина), талб (лоза), чумарка (верхній одяг), підря (сідало), задобіддя (надвечір'я), кип'яч (окріп), молотінка (час обмолоту зерна), перерік (суперечка), холоднячок (холодна вода з колодязя). Наявні у творах В. Чапленка й семантичні діалектизми. Вони представлені в основному словами, що мають спільні значення в нижньонаддніпрянських говірках та загальновживаній лексиці, але відрізняються новими значеннями, наприклад: На листі пшенички… уже блискотіли ясні іскри (кукурудза); Лукія виробляла бублики…, а Каленик … розкладав на веслі, щоб пізніше посадити в піч знов - позапікати їх та позагнічувати (лопатка, якою посилають у піч тісто); - Та то ж купи “кирпичу” (вироблена в спеціальній формі чотирикутника, висушена на сонці плитка кізяків із домішкою соломи, що використовується як паливо); …двісті “лопат”, що їх можна вторгувати за кабанця на шляху не валяються (гроші); Мимохіть спало йому на думку, що й він зміг би тепер мати такі воли, наривати їх у це ярмо (запрягати).

У підрозділі 3.3. “Синонімічне багатство мови творів В. Чапленка” простежується різноманітність і стилістична вага синонімів (неохайна господиня - нечупара, нечупайда, нетіпаха, бідняк - злидень, сіромаха, бурлака, злидар, ходити - гайда, чалапкати, теліпатися, тюпати, чимчикувати, вештатися, чкурнути, швендяти) у мові художніх творів письменника. Стилістичне навантаження синонімів полягає в необхідності уточнення, деталізації думки, наприклад: Не червоняста гниль старого дідівського рогозу, а латки зеленястого моху на покрівлі; …зажурені, заплакані удовинії очиці-вікна. За допомогою ряду експресивно забарвлених синонімів часто досягається відповідний стилістичний ефект, який сприяє підкресленню, виділенню якоїсь риси зображуваного, наприклад: І вдарив підземною силою закіт грому, жахнув у просторінь і бився велетенським шелестом-луною низько понад землею, на подвір'ї.

У підрозділі 3.4. “Експресивне забарвлення українського просторіччя в художніх творах письменника” доводиться думка, що українське просторіччя у творах В. Чапленка є ознакою мовного реалізму. Найчастіше це розмовно-побутова лексика типу бонби, пінджак, кватиря, сторія, охвітніше, струмент.

Активно використовується розмовна оцінна лексика та фразеологія. Оцінними словами найчастіше виступають слова з суфіксами згрубілості, як-от: дровиняки, чортяка, офіцерня. Для мови творів В. Чапленка характерне часте вживання народнорозмовних перифраз, наприклад: одбігти розуму (збожеволіти), купити за три огляди (пограбувати), місце вічного щастя (рай).

У підрозділі 3.5. “Стилістичне вживання фразеологічних одиниць живої народної мови в художніх творах В. Чапленка” аналізується фразеологічний рівень мови прозових творів митця. Влучне народне слово, приказка, прислів'я вживаються в художніх творах письменника як один з компонентів розгортання сюжету та створення художнього образу. Так, наприклад, член перепечайного цеху Мартин Паляничка любив випити, але не піймавши, не кажи, що злодій, держався за жінчину плахту і ввесь вік жінці під ніжку грав. Мандрований дяк Козка добре дякувбв у місті Н., але і на меду знайдеш біду, довелося йому з того міста світ за очі тікати. Основу психології персонажа визначає прислів'я: Не ївши - легше, а поївши - краще. Аналіз мовностилістичних рис творчості В.Чапленка показує, що письменник черпає з народної мови лексико-фразеологічне багатство й вводить його в тканину своїх творів або в традиційному вигляді (дати субіток), або у вигляді різного типу творчих переробок, зокрема витрішки ловити - виторопні ловити, перевертати з ніг на голову - перевертати дриґом тощо.

У підрозділі 3.6. “Стилістика граматичних категорій у мові художніх творів митця” аналізується оказіональне вживання деяких форм категорії роду в художніх творах В.Чапленка: Усяке б сказало, що він удався в матір. Подібні морфологічні форми допомагають виразити збірність, множинність. Найчастіше форма середнього роду використовується автором відповідно до традицій живої народної української мови на позначення узагальнення або невідомої особи, незалежно від віку й статі: Щось до Сердючки приїхало; У друге вікно щось застукало, пізнавала, що воно приїхало.

Широко представлена так звана звичаєва форма множини. У цій формі знаходить своє вираження особлива шана до батька, матері, баби, діда, до старшої людини взагалі, наприклад: Цілим погруддям дід були вищі за його; Уже з фронту надіслали були батько листа.

Серед стилістичних прийомів, характерних для мовної практики письменника й орієнтованих на розмовну мову, заслуговують на увагу невласне пряма мова та інверсія узвичаєного порядку слів у реченні, наприклад: У похилих літах були дід - за сімдесят рік переступило вже, та на голові кучерявився красовито сивий волос, високе чоло. “Не бийте чолом, дідусю, не бийте!”; Просидів я ніч у холодній; Потяг раптом цілий ізщух, неначе в прірву проваливсь.

ВИСНОВКИ

1. Беручи до уваги філософсько-психологічні праці зарубіжних (перш за все В.Вундта) та вітчизняних (О.Потебня) вчених, В. Чапленко на основі україномовних прикладів підтверджує загальновизнану думку про залежність мовлення від мислення, зокрема від того, наскільки повно людина уявляла навколишній світ. Праця та її результати постійно поповнювали словниковий запас людини.

2. Учений вважає, що історію окремих сучасних лексем, особливості первісного морфологічного оформлення слів, слід розкривати шляхом дослідження морфем у словах.

Зважаючи на те, що мовний знак виконує стрижневу роль у смислотворенні, формуванні думки, лінгвіст твердить, що мовним знаком є всі структурні складники мови: фонема (структурно-найпростіший знак); слова, синтагми (комплексні, або складені знаки, включають знаки попередники) - оскільки вони є значеннєвими для мовної свідомості індивідуума.

Таким чином, на думку вченого, мовний знак - це структурна значність, яка потрібна для взаєморозуміння між мовцями. Кожна з добре відомих на сьогодні мов має в основному цілком достатньо фонетико-граматичних знаків (фонем, морфем, синтагм) для мислення й висловлення і, навпаки, через те, що дійсність висуває перед мовою нові об'єкти для називання, - номінативних знаків у мові не вистачає, і як наслідок цього у мові постають новотвори чи лексичні запозичення.

4. З соціолінгвістичного боку професор В. Чапленко в понятті “мова” виділяє два найважливіші явища - соціальне й психічне. Саме вони визначають роль мови, її призначення, особливості використання в суспільстві. На підставі цього вчений подає власне визначення лінгвістичного терміна “мова”.

5. Мовознавець висуває нове лінгвістичне поняття - “середова” (внутрішня) мова”, яка безпосередньо готує протікання процесу здійснення мовної діяльності - говоріння. Мову в її конкретному вияві як засіб спілкування науковець означує як “надвірня”, яка за своєю природою цілком матеріальна й складається із звуків та жестів.

6. Двомовність - характерна ознака сучасного світу, при цьому в зовнішньолінгвістичному плані мова залишається сама собою як окрема мовна одиниця, а індивідуальне мовлення її носіїв зазнає змін, які можуть мати як негативні наслідки для розвитку певної мови (небажане схрещення, жаргонізація, змішування мов тощо), так і позитивні, коли збагачується інформативність мови через запозичення необхідного понятійного знака.

7. Оригінальність підручника В. Чапленка “Історія нової української літературної мови (ХVІІІ ст. - 1933 р.)” полягає в тому, що вчений об'єктивно розглядає зовнішні і внутрішні закони розвитку української літературної мови, не надаючи переваги першим, на що хибували радянські підручники; він одним з перших характеризує розвій української мови в Українській Народній Республіці, українське мововживання на еміграції; обирає інші критерії (мовна, а не літературна діяльність) для визначення місця письменника чи громадського діяча в мовотворчому процесі.

8. Найголовнішою ознакою літературної мови, на думку вченого, є її писемний характер, тоді як вітчизняне мовознавство в основу літературної мови традиційно кладе унормованість. На відміну від сучасного мовознавства професор В. Чапленко виділяє меншу кількість стилів у мові: науковий, мистецько-публіцистичний, діловий.

10. Учений доводить, що мовна творчість можлива на всіх структурних рівнях мови, головне, щоб вона не виходила за межі живої народної мови. Найбільші вислівні можливості дає мовцю рідна мова, тому що забезпечує мовний автоматизм.

11. Кожна мова складається в процесі її тривалого історичного розвитку. Українська мова тісно пов'язана з історією українського народу. Тексти художніх творів В. Чапленка ілюструють живомовну традицію, в окремих випадках є зразками нижньонаддніпрянських говірок, які маніфестується на різних мовних рівнях: фонетичному, лексико-фразеологічному, граматичному.

З метою дати іншу, образнішу назву предмету чи явищу художник слова творить нові слова. Ці лексеми побудовані за канонами українського словотворення, тому не справляють враження штучності й виступають засобом естетичного впливу на читача.

Для характеристики мовних партій персонажів відповідно до вимог стилю письменник майстерно використовує просторічну лексику.

12. Синоніміка мови творів письменника обумовлена декількома факторами, зокрема необхідністю уточнення думки, її емоційно-експресивного забарвлення, сприяння характеристиці психологічного стану персонажів.

13. Фразеологічні звороти не лише посилюють експресивно-виразовий ефект від висловленого, а й розкривають і уточнюють зміст експресивно-нейтральних лексем. Через те, що більшості фразеологічних зворотів властиві національно-мовні ознаки, з їх використанням створюється етнографічний колорит художнього твору.

14. У художній мові творів В. Чапленка фіксуються граматичні категорії, які, крім своїх прямих функцій, створюють своєрідний стилістичний колорит висловлювання.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІДОБРАЖЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:

1.Андрєєва І. П. Василь Чапленко про межі й можливості мовостилю // Дослідження з мовознавства. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 1998. - Т.4. - С. 5 - 10.

2. Андрєєва І. П. Питання літературної мови в працях Василя Чапленка// Дослідження з лексикології і граматики української мови: Зб. наук. пр. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 1999. - Т. 1.- С. 6 - 9.

8. Андрєєва І. П. Діалектні особливості мови творів В. К. Чапленка // Східнослов'янські мови в їх історичному розвитку: Зб. наук. праць, присвячених пам'яті професора С. П. Самійленка. - Запоріжжя: ЗДУ, 1996. - Част. ІІ. - С. 72 - 74.

9. Андреєва І. П. Мовознавчі інтереси В.Чапленка // Studia methodologica. Філологія. Філософія. - Тернопіль, 1998. - Вип. 4.-- С. 55 - 59.