Кодифікація української мови в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут мовознавства імені О.О.Потебні

Автореферат

Кодифікація української мови в галицьких граматиках першої половини ХІХ ст.

Мацюк Галина Петрівна

УДК 811.161.2-26-112

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Вступ містить загальну характеристику роботи: обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, наукову новизну дослідження, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, розкрито їх апробацію та особистий внесок здобувача у вивчення проблеми.

У першому розділі “Загальні зауваги про теорію і практику кодифікації української мови” обґрунтовано перспективність вивчення поняття “кодифікація”, виявлено проблемні аспекти дослідження, охарактеризовано використані загальнодескриптивні і частководескриптивні теорії, встановлено вихідні абстракції розв'язання проблеми.

Сучасний період вивчення української літературної мови у дисертації визначено як етап інтеграційного аналізу, що настав після етапів рівнево-елементного аналізу та формальної і змістової категоризації мовознавчої характеристики літературного стандарту. Його пізнання відбувається за умов, коли основними парадигмальними рисами лінгвістики визнано антропоцентризм, експланаторність, експансіонізм, функціоналізм. Закономірно, що рівень рефлексій над літературною мовою поглиблюється шляхом поєднання системоцентричного аналізу з можливостями комунікативного, функціонального та когнітивного підходів, що розширює спектр нових проблем. Актуальним визнано розкриття прескриптивної проблематики, в якій кодифікація виступає однією зі складових. У дослідженнях С.Єрмоленко, М.Пещак, М.Пилинського, В.Русанівського неодноразово розглядалися роль та засоби кодифікації української мови, однак сутнісні ознаки поняття “кодифікація” в часовому вимірі та з огляду на її засоби все ще потребують детального вивчення.

Граматичну кодифікацію пропонуємо досліджувати шляхом послідовного розв'язання низки питань: через які ознаки потрібно розкривати зміст поняття “кодифікація”; які вихідні абстракції для цього треба сформулювати; у чому виявляється теоретичне підґрунтя кодифікації; як засоби кодифікації, граматики, пояснюють граматичну правильність літературної мови і які принципи відбору лінгвістичної характеристики норм вони пропонують; якою постає практика кодифікації. Результати здійсненого дослідження підтвердили, що відповіді на ці питання мають міждисциплінарне значення (підрозділ 1.1. “Перспективність вивчення проблеми”).

Лінгвістичне обґрунтування кодифікації, як і прескриптивної проблематики взагалі, базується на системо- та антропоцентричному підходах до мови, соціолінгвістичному розумінні процесів свідомого впливу на мовну діяльність. Галицькі граматики першої половини ХІХ ст. серед мовознавчих досліджень свого часу найадекватніше розкрили граматичний компонент, його теоретичне підґрунтя у змісті поняття “українська літературна мова” і вперше засвідчили розроблену тогочасною лінгвоукраїністикою модель теорії мови.

Оскільки в дисертації прийнято положення В.Звєгінцева, Т.Куна, Д.Лайонза, Н.Мечковської, В.Німчука, Б.Ольховикова, С.Ору про роль нормативних граматик у формуванні мовознавчої теорії, граматики першої половини ХІХ ст. визнаємо носіями мовознавчих ідей, які релевантні для сучасного лінгвістичного аналізу. В умовах зацікавлення прескриптивною тематикою слова прескрипція, або припис, є особливо актуальними і в дисертації отримують термінологічне наповнення. Щодо нормативних форм української літературної мови розрізняємо лінгвістичні і мовні приписи (підрозділ 1.2. “Проблемні аспекти дослідження”).

Щоб потрактувати процес кодифікації у вигляді осягнутої моделі, компоненти якої мають пояснювальну силу на кожному з подальших етапів кодифікації, беремо до уваги постулат описової лінгвістики - для розкриття невідомої сутності використати взаємодію загальнодескриптивної теорії з частководескриптивними. Статус загальнодескриптивної теорії надано універсальній теорії кодифікації, яку почали розробляти ще дослідники Празької лінгвістичної школи і яка збагачується до сьогодні. Кодифікація постає як теоретично обґрунтований додаток наукового пізнання мови та її суспільного формування для вирішення проблем соціальної комунікації (Й.Данеш). Конкретніше - це результат наукового пізнання закономірностей вияву норми на певному етапі розвитку мови (В.Русанівський), процес, що розкриває динамічний характер мовлення у статичних засобах (М.Пещак), за яким потрібно розуміти втручання суспільства в мовну практику його членів шляхом встановлення норм (Л.Гумецька) і який визначає систематизацію мовних явищ у словниках, граматиках, довідниках (С.Єрмоленко). Отже, кодифікація - це мовознавче вивчення норм літературної мови, яке має теоретичний і практичний вияви й експлікується на описовому, регулятивному етапах, а також на етапі реалізації. Характеристика процесу кодифікації на матеріалі галицьких граматик першої половини ХІХ ст. полягає в розкритті тогочасного наукового обґрунтування норм літературної мови (іншими словами, теорії кодифікації) і їх відповідності системі загальнонародної української мови (тобто практики кодифікації) (підрозділ 1.3. “Використана загальнодескриптивна теорія”).

Статус частководескриптивних у дисертації отримали такі теорії: регулювання мовної діяльності, норми, граматичного опису літературної мови, взаємодії літературної мови і діалектів.

В українському мовознавстві теорія регулювання мовної діяльності охоплює проблеми культури мови, вивчення мовних ситуацій, процесів стандартизації як своєрідного дискурсу, який відбиває результати суспільних рефлексій над мовою. Поняття норми стало активним об'єктом дослідження на осі діахронії і синхронії. Збагачення його змісту пов'язане з включенням у синхронну інтерпретацію не лише статики, а й динаміки як відображення функціонального аспекту в характеристиці мовних одиниць.

Набутий у мовознавстві досвід інтерпретації граматичної будови літературної мови виявляють різні види опису: нормативно-шкільний, -вузівський, -академічний і теоретично спеціалізований (власне теоретичний, функціональний, порівняльно-історичний, структурний та ін.). Усі вони формують нормативний та об'єктивний ідеали знання про літературну мову, виступаючи при цьому конкретною моделлю наукового представлення мови в граматичній теорії. Ідентифікація характеристики граматичної системи української мови в граматиках першої половини ХІХ ст. стала можливою передовсім з урахуванням результатів нормативно-академічного і власне теоретичних описів української мови.

Вимога типологічного вивчення літературної мови і діалектів є загальноприйнятою. Тому сутнісні ознаки зафіксованих у текстах граматичних норм з огляду на їх відповідність загальнонародній мові виявлено у зв'язку з граматичною системою говорів південно-західного наріччя (підрозділ 1.4. “Застосовані частководескриптивні теорії”).

Щоб розкрити зміст поняття “кодифікація”, в дисертації використано такі вихідні абстракції доведення проблеми: поняття мовної (лінгвістичної) свідомості, граматичної правильності літературної мови і норми як центру понятійного поля кодифікації.

У мовознавчих працях лінгвістична свідомість визначена як центральний концепт, який об'єднує різні аспекти об'єктивного вивчення діяльності в контексті прескриптивної лінгвістики (Г.Яворська). Відношення дослідникоб'єкт має статус типової моделі у граматиках як творах прескриптивного характеру. Перші кодифікатори української мови трансформували лінгвістичні ідеї свого часу для граматичного опису рідної мови. У їхніх граматиках виникло нове, з огляду на об'єкт дослідження, лінгвістичне знання про українську мову. За своєю природою воно було сукупністю взаємозв'язків, реалізованих у пізнавальних операціях авторів, за сферою побутування - науковим, за ознакою конвенціоналізму - особистісним, за своїм завданням претендувало стати загальновизнаним, а за принципом отримання - емпіричним і теоретичним. Дію лінгвістичної свідомості виявлено у двох планах: у теоретичних поглядах на мову і при відборі мовних варіантів. Вивчення нашої джерельної бази дає підстави стверджувати про існування третього плану, проміжного між згаданими - обґрунтування граматичної правильності української літературної мови, розуміння якої визначало відбір нормативних форм. (Граматична правильність є емпіричною проблемою зв'язку системи і структури мови з мовним узусом, при вирішенні якої граматична система мови узгоджується з ужитком на основі панівної в момент кодифікації лінгвістичної теорії та її індивідуального розуміння). Виявлена в текстах галицьких граматик характеристика граматичної правильності літературної мови експліцитно та імпліцитно ілюструє формування тогочасної теорії кодифікації.

Норма як сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою першої половини ХІХ ст., відбила складну проблему взаємодії трьох понять - норми, мовної структури та узусу. Їхня взаємодія дозволяє стверджувати про підхід кодифікаторів до мови в плані її внутрішньої організації як структури і з огляду на реалізацію та функціонування цієї структури як норми, про співвіднесеність між мовознавчим поняттям “граматична форма”, що відбиває організацію структури мови, і конкретною нормативною реалізацією цієї форми - хоча зауважимо, що в нормі поряд із регулярним відображенням сучасної мовної структури завжди існують елементи, які ілюструють уже неіснуючі її стани (підрозділ 1.5. “Вихідні абстракції доведення проблеми”).

Другий розділ “Джерела кодифікаційного процесу в першій половині ХІХ ст.” присвячено розкриттю соціолінгвістичних і таких теоретичних чинників кодифікації, як ідеї західноєвропейського універсалізму та порівняльно-історичного мовознавства, характеристика національних літературних мов, формування знання про українську мову і визначені завдання її опису.

Актуалізація україномовного викладу в університетській практиці викладачів Руського інституту, спроби проповідницької діяльності українською мовою, лінгвістичний контекст двох культурно-історичних ареалів - австрійського і російського - зробили соціально замовленим саме граматичний опис української мови. Її нормування відбувалося в умовах кволого літературного процесу, незначного функціонального навантаження мови в суспільстві та діяльності єдиної інтелектуальної сили - представників духовенства або тих, хто вийшов із цього середовища (підрозділ 2.1. “Соціолінгвістичні чинники”).

Граматики І.Могильницького, І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левицького, Я.Головацького ілюстрували новий, сформований під впливом ідей Й.Гердера і В.Гумбольдта, стрижень мовознавчої ідеології кінця XVIII-початку ХІХ ст. у вигляді розкриття в мові народного “духу”, який вимагав своєї ідентифікації в граматичних описах різних мов. Водночас ще визнавалися універсальні, логічні, форми мислення, які уможливлювали обґрунтування універсального компонента в мовах. Ці ідеї “Граматики” Пор-Рояля в трансформованому вигляді - через граматики німецької і французької мов - були прийняті європейським мовознавством XVIII-першої половини ХІХ ст. Граматики української мови створювалися в той час, коли в граматиках польської мови уже була обґрунтована опозиція “загальна граматика”-“граматика окремої мови” (О.Копчинський, М.Якубович, Й.Мучковський), а в російському мовознавстві логічний і граматичний підходи здійснювалися в різних творах - універсальних граматиках і тих нормативних, що спорадично враховували співвідношення граматичних ознак з логічними (граматики І.Рижського, І.Орнатовського, М.Язвицького, І.Тимковського, Л.Якоба та ін.). Обґрунтовуючи граматичні норми української мови, її універсальні ознаки розкрив тільки І.Могильницький (підрозділ 2.2. “Ідеї західноєвропейського раціоналізму”).

Порівняльний та історичний підходи до мови, реалізовані у працях О.Шишкова, О.Востокова, Й.Добровського, Г.Павського, П.-Й.Шафарика, М.Максимовича, були засобом пізнання актуальних питань того часу, а саме спорідненості слов'янських мов та їх класифікації, однозначного розуміння яких не спостерігалося. У згаданих дослідженнях характеристика порівняльно-історичного методу далека від сучасної. Швидше виявлялися “різні варіації” порівняльного методу, який мав чітко окреслені національні межі. У славістичних працях переважало порівняння мовних елементів без історичних реконструкцій, тому не дивно, що у граматиках І.Могильницького, Й.Лозинського, Я.Головацького елементи слів зіставлені без історичного аналізу (підрозділ 2.3. “Ідеї порівняльно-історичного мовознавства”).

Граматичний опис української мови розпочався тоді, коли уже була обґрунтована граматична правильність німецької, чеської, словацької, польської, сербської, російської мов. У теоретичному мовознавстві поступово виявлялася спеціалізація творів граматичного жанру у вигляді наукової і практичної граматик (В.Гумбольдт). На матеріалі конкретних мов розкривався зв'язок літературної форми і діалектів (Я.Грімм, А.Бернолак), обґрунтовувалася роль окремих періодів у розвитку літературної мови (як XVI століття для формування чеської літературної мови у працях Й.Добровського). Дослідники закликали до плекання рідної мови, яке б включало її всебічне вивчення (Й.Добровський, Й.Юнгман). Були створені описи словацької і сербської мов (А.Бернолак, В.Караджич), спостерігалася орієнтація на узус при утвердженні норм польської мови (О.Копчинський, Й.Мучковський, Й.Дешкевич), проявлялася відмінність між філософським і порівняльним підходами до російської мови в граматиках М.Греча і О.Востокова (підрозділ 2.4. “Аспекти лінгвістичної характеристики національних мов”).

У цьому мовознавчому контексті філологічне обґрунтування окремішності української мови розпочав І.Могильницький, праці якого, зокрема готова до друку “граматика” і надрукований “Вступ” до неї, формували наукове знання про українську мову, яка в той час не завжди потрапляла в класифікаційні схеми мовознавців. Фонетико-морфологічні ознаки української мови як самостійної слов'янської намагалися систематизувати усі його послідовники. Я.Головацький першим сформулював потребу формувати лінгвістичне знання про українську мову у площині славістики.

У дисертації показано, як граматисти встановлювали ознаки літературної мови - через протиставлення граматичних форм в усному мовленні і писемних пам'ятках; визначаючи фонетичні, лексичні та граматичні норми; за допомогою характеристики окремих мовних явищ - наприклад, милозвучності чи здатності утворювати слова з пестливим та згрубілим значенням. Шляхи розбудови тогочасної української літературної мови відбивали дві протилежні (з огляду на використані норми в синхронії чи діахронії) концепції її розвитку, окреслені Й.Лозинським та Я.Головацьким.

Обґрунтування самостійності української мови, спроби визначити її сутнісні ознаки у вигляді встановлених норм чи характерних мовних явищ, програми розбудови літературної мови - це знакові явища у формуванні системи лінгвістичного знання про неї. З одного боку, з'явився досвід лінгвістичного вивчення ще однієї слов'янської мови, який невдовзі став надбанням не лише прескриптивного, а й дескриптивного мовознавства, передусім славістики (що підтвердив у своїх порівняльно-історичних студіях Ф.Міклошич), а з другого - ставала можливою подальша диференціація наукових рефлексій над нею в лінгвоукраїніці (підрозділ 2.5. “Наукове знання про українську мову”).

Завдання граматичного опису - навчити українською мовою “правильно говорити і писати” - в тогочасних авторів сформульовано з урахуванням наукового статусу граматик (якщо для М.Смотрицького граматика була мистецтвом, то для І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левицького, Я.Головацького це вже наука). У межах літературної мови, об'єднавши писемну і розмовну форми (віднесення мовлення до сфери літературної мови було новаторським кроком), галицькі граматисти дійшли висновку про потребу відображення граматичної правильності української літературної мови. Водночас було сформульовано завдання навчити цією мовою і мислити (Й.Лозинський). Окреслені у граматиках першої половини ХІХ ст. завдання сьогодні мають лінгвістичне і культурно-історичне значення.

У граматиках вирішення окреслених завдань звелося до мовознавчого обґрунтування норм шляхом поділу предмету опису на підсистеми, кожна з яких відбивала мовні рівні та розглядала однорідні об'єкти (частини мови, класи форм чи типи конструкцій). Ці тексти кваліфікуємо як системно-диференційні, а ще ширше - традиційні практичні граматики звичайного типу, що мали б сприяти нормуванню мови. У них виявлено не тільки узагальнений і систематизований мовний матеріал, що відповідає найнижчому рівню адекватності граматичного опису, а й застосовано граматичну абстракцію, що визначає наступний вищий рівень адекватності опису (підрозділ 2.6. “Завдання граматичного опису української мови”).

У третьому розділі “Теорія кодифікації як розкриття граматичної правильності української літературної мови” висвітлено увагу граматистів до форми слова, “правильного” і “неправильного” (як нормативного/ненормативного) формотворення, внутрішньої організації слова та його словотвірних зв'язків, змісту морфологічних категорій, взаємодії лексичної і граматичної семантики, синтаксичного вчення. У граматиках виявлено зв'язок з приписами М.Лучкая, підхід якого враховували або не розвивали галицькі кодифікатори.

Вони розуміли форму слова (словоформу) як морфологічний різновид слова і водночас елемент його парадигми. У межах самостійних частин мови розглянуто змінювані слова (незмінювані майже не привертали уваги дослідників). Тексти зберегли кількісну динаміку типів відмін: від трьох (у М.Лучкая, І.Вагилевича, Й.Лозинського) до п'яти (чотири - у Й.Левицького, п'ять - у Я.Головацького). Дослідники не здійснювали історичної реконструкції морфологічних явищ. Диференціацію іменникової словозміни за родовою приналежністю назви (до першої належали іменники чоловічого роду, до другої - жіночого, а до третьої - середнього) з граматики М.Лучкая перейняв І.Вагилевич, який запозичив ще й ідею зразків відмінювання (захопився нею найбільше). Однак родовий критерій конфліктував з різними моделями словозміни, зумовленими або кінцевим приголосним, або структурою слова, тому в граматиці Й.Лозинського іменники поділялися ще й на “форми” (прообраз майбутніх груп). Сутність відмінювання вперше узагальнив Я.Головацький. Поступово накопичувалася інформація про зміну власних назв (Й.Лозинський, Й.Левицький, Я.Головацький), виявлялися особливості словозміни стилістично (М.Лучкай, Й.Левицький) та територіально (Й.Лозинський) маркованих одиниць.

Завдяки окресленим синтетичним засобам вираження граматичних значень, зокрема закінченню, чергуванню, наголосу, досягався певний ступінь відображення повноти й адекватності морфологічних ознак літературної мови. Граматики містили не лише системний і детальний опис форм, а й спроби їх теоретичного узагальнення. Ці аспекти опису, перспективні з погляду майбутнього граматичної науки, були вдосконалені у граматиках другої половини ХІХ ст., зокрема М.Осадци, О.Партицького, О.Огоновського, С.Смаль-Стоцького і Ф.Ґартнера (підрозділ 3.1. “Увага до форми слова”).

Граматисти першої половини ХІХ ст. піднесли поняття “правильного” до “нормативного”. Вони стали перед проблемою морфологічних варіантів, тому систематизували міждіалектні граматичні еквіваленти, короткі оцінні характеристики яких виникали при порівнянні різних конкретних форм чи обґрунтуванні доцільності однієї з них.

Специфіку морфологічних змін виявлено у вигляді замкненої системи форм, яка ілюструвала прагнення авторів до вичерпності опису. Призначення, роль цієї системи форм, першорядної для вираження граматичного зв'язку між лексичними одиницями чи для відображення функціонального навантаження в мовленні, ще ніхто не підкреслив. Граматисти не пішли далі фіксації формальних змін у межах виявлених парадигм, однак прагнення передати регулярну словозміну треба визнати за досягнення тогочасного граматичного опису. Тексти зберегли реєстрацію складних випадків формотворення, першу спробу пояснення яких зроблено на матеріалі різних частин мови. Запроваджена опозиція “правильного” і “неправильного” формотворення виявилася перспективною для опису української мови в граматиках другої половини ХІХ ст. (підрозділ 3.2. “Систематизація нормативного і ненормативного формотворення”).

Пояснюючи парадигматику змінюваних частин мови, автори граматик зіткнулися з проблемою визначення структури слова. Її характеризували, беручи до уваги кількість складів (М.Лучкай) та кількість коренів - як прості і складні слова (у всіх граматиках). Окремі компоненти слова відповідали сучасним морфемам (на зразок суфіксів -тель в іменниках чоловічого роду, -ц?ъ (-hвъ), -инъ, -ынъ у присвійних прикметниках і закінчень -ешъ, (-єшъ), -ишъ у дієсловах), однак у більшості прикладів значущі сегменти слів ще не відповідні складу морфів, оскільки структурні елементи виділялись на рівні побачених у слові змін без належної уваги до закріпленого за ними змісту.

Теоретичні узагальнення при дослідженні форми і змісту окремих структурних елементів були ще поодинокими, як, наприклад, про суфікс -лъ, ознаку форм минулого часу (Й.Левицький), чи про роль префіксів у визначенні виду дієслів (Я.Головацький).

Тогочасна характеристика понять морфеміки не містила дефініцій значущих частин слова (визначення найчастіше вживаного терміна “закінчення” сформулював тільки Я.Головацький). Склад флексій, їх функції у граматиках не ідентифіковані, хоча такі спроби були в М.Лучкая, який підкреслив роль закінчення при поділі іменників на відміни, в Й.Лозинського. коли він визначав рід іменників за допомогою флексій, у Я.Головацького, який узагальнив роль закінчень. За допомогою фіксації форм однини та множини одного і того ж слова граматисти виявили особливості словозміни з огляду на структуру форм.

Автори граматик визначили відмінності між формотворенням і словотворенням. На фоні пізнання парадигматичної системи української мови вивчення словотвірної перебувало на початковому етапі. В основному у граматиках зосереджено увагу на співвідношенні похідного і твірного слова. Їх поступове ланцюгове зчеплення, радіальний зв'язок підтверджені прикладами. Виявляючи словотвірні зв'язки, кодифікатори звернули увагу на словотвірні типи і різне навантаження окремих словотворчих елементів (наприклад, словотвірний тип “іменник від дієслова” утворювався за допомогою сегмента -ель у словах спаситель, житель і под.). Поступово усвідомлювалася роль словотворчих афіксів конкретних частин мови, звідси поставала потреба з'ясувати механізми творення слів через окреслення способів словотворення. У граматиках М.Лучкая, Й.Лозинського, Я.Головацького були приклади суфіксації, префіксації та основоскладання, правда, без ідентифікації самих способів словотворення. Пояснення слів зі здрібнілим чи згрубілим значенням віддзеркалює рівень тогочасної словотвірної характеристики. Розвиток окремих словотвірних моделей здійснювався шляхом аналогії (її роль у формотворенні вперше підкреслив М.Лучкай, у словотворенні - Й.Лозинський), що свідчить про початкове розуміння внутрішніх законів розвитку української мови. Увага до структури слова, формотворення і словотворення виявилася перспективною для подальшого розвитку теорії синхронної морфології (підрозділ 3.3. “Характеристика внутрішньої організації слова та його словотвірних зв'язків”).

Автори граматик пропонували різні моделі характеристики граматичної семантики, а це свідчить, що розкриття змісту морфологічних категорій мало пошуковий характер. Причина такого підходу в інтерпретації поглибленої абстракції: йшлося про характеристику не формальних морфологічних ознак у вигляді парадигми відмінювання, а про граматичні відношення, які ще не були вивчені. Обґрунтування дієслівних категорій переконує, що граматики зберегли авторські версії характеристики, яка ще не охоплювала весь обсяг змісту морфологічних категорій та їх ієрархічних відношень (підрозділ 3.4. “Формування змісту морфологічних категорій”).

Виявлено взаємодію елементів граматичного і лексичного мовних рівнів при обґрунтуванні граматичних категорій відмінка, роду і числа іменників, при розкритті семантико-граматичних груп власних і загальних назв, назв істот і неістот, збірних, абстрактних та речовинних іменників тощо. Беручи до уваги зв'язок з теорією граматичного опису міжслов'янської літературної мови ХVI-ХVII ст., можна довести тяглість у розвитку окремих лінгвістичних пояснень. Наприклад, свого часу М.Смотрицький окреслив сутність категорії збірності за допомогою взаємодії лексико-семантичного та граматичного компонентів, що надалі або повністю прийняли кодифікатори української мови як вираження сукупності предметів (І.Вагилевич, Й.Лозинський, Я.Головацький), або відкинули - як ідею позначення формами однини якогось “множества” предметів (Й.Левицький, І.Вагилевич, М.Лозинський, Я.Головацький). Граматисти виявили нову граматичну ознаку збірних іменників - відсутність множинної відмінкової парадигми (І.Вагилевич, Й.Лозинський, Я.Головацький). Якщо в граматиці М.Смотрицького виразниками категорії збірності були поодинокі іменники середнього роду (на зразок каменїе), то на матеріалі української мови цю групу розширили М.Лучкай і Я.Головацький. Однак до збірних зараховано іменники, що несли ідею лексико-семантичного відтінку збірності, як народ, громада (І.Вагилевич), іменники на позначення речовинності, як воскь, желhзо (І.Вагилевич і Й.Лозинський), вода, жито (Й.Лозинський), мuка, воскъ (Я.Головацький). Лексико-семантична ознака була основною в обґрунтуванні категорії збірності, оскільки, як підтверджують дефініції термінів, нею керувалися усі граматисти (крім М.Лучкая) і з її допомогою визначався зміст цієї категорії. Граматичний компонент був на периферії пояснення категорії збірності: виділення цієї ознаки пов'язане з висвітленням сутності категорії числа у граматиках І.Вагилевича та Я.Головацького чи відмінюванням іменників у Й.Лозинського. Автори граматик залишили поза увагою засоби структурного вираження збірності. Зв'язок одиниць двох рівнів, граматичного і лексичного, був перспективним з погляду майбутньої теорії граматики (підрозділ 3.5. “Обґрунтування взаємодії лексичної та граматичної семантики”).

Осмислення синтаксичних проблем здійснено в кількох напрямах: через взаємозв'язок мови та мислення, крізь призму “загальне”-“конкретне”, “логічне”-“граматичне”, шляхом розкриття зв'язку синтаксису з морфологією. І.Могильницький уперше виклав вчення про речення (новий аспект в інтерпретації синтаксичних проблем), пояснив порядок слів, характеристику узгодження та керування як наслідок синтаксичної сполучуваності частин мови, що було продовженням традиційного осмислення проблем синтаксису у граматиках М.Смотрицького, М.Ломоносова чи О.Копчинського. Вчення про речення розкривало їх зовнішньо- і внутрішньосинтаксичну структуру через визначення сутності речення i його типів, характеристику підмета i присудка, встановлення порядку слів. Якщо врахувати, що у формально-граматичному плані визначальними для речення постають граматичні категорії головних і другорядних членів речення, то заслуга І.Могильницького полягала у визначенні перших із них (другорядні члени речення пояснювали І.Вагилевич та Й.Левицький), у спробі встановити діагностичні семантико-граматичні ознаки головних членів речення, у систематизації особливостей узгодження і керування на матеріалі української мови. Синтагматичний підхід до граматичних явищ у синтаксисі дав змогу виявити перші якісні ознаки граматичної семантики, її динамізм. Граматисти відзначили омонімію родового і знахідного у назвах істот, можливе синонімічне вживання прийменників для передачі значення одного і того ж відмінка, випадки категоріальної полісемії, яка, однак, оцінювалася кодифікаторами непослідовно. Ставлення до подібних явищ, в основному, фактографічне - вони зафіксовані, але не пояснені (підрозділ 3.6. “Розвиток синтаксичного вчення”).

У четвертому розділі “Теорія кодифікації крізь призму лінгвістичних характеристик граматичних норм” розкрито реалізацію греко-латинського канону граматичного опису, спорідненість української мови з іншими слов'янськими, аспекти граматичної характеристики національних слов'янських мов, виявлено універсальні та ідіоетнічні ознаки української мови, формування власної традиції граматичного опису, розробку методів аналізу україномовного матеріалу, тобто пояснено теоретичні засади, за допомогою яких граматисти здійснювали відбір лінгвістичних характеристик граматичних норм.

Перейнятий із творів граматичної традиції XVI-XVII cт. греко-латинський канон граматичного опису літературної мови потрібно визнати теоретичним стрижнем характеристики української мови. Застосування канону відбулося шляхом запозичення конструктивних ознак у вигляді частин граматик і системи частин мови з опису міжслов'янської літературної мови та завдяки створенню видової характеристики, що відображала в межах канону вже ідіоетнічні норми української мови. (Як підтверджують наші спостереження за граматиками М.Ломоносова, М.Курганова, П.Соколова, К.Меморського, П.Калайдовича, В.Половцева, М.Греча, О.Востокова, таким шляхом формувався й опис російської мови). У граматиках обґрунтовано частиномовну приналежність слів, зроблено перші спроби пояснення їх будови, функцій конкретних компонентів при словозміні та словотворенні. Адаптація конструктивних ознак граматичного канону до нового матеріалу української мови відбулася насамперед у граматиці І.Могильницького, праці “перехідного” типу, надалі в текстах І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левицького, Я.Головацького. Останні засвідчили, що українські кодифікатори поступово переставали бути залежними від теоретичної характеристики і прикладів граматистів XVI-XVII ст. і розвивали свій опис на підставі формування його видових ознак (підрозділ 4.1. “Греко-латинський канон граматичного опису української мови”).

Положення про спорідненість української мови зі слов'янськими містили граматики І.Могильницького, М.Лучкая та мовознавча розвідка “Язык южнорuскій и єго нарhчїя” Я.Головацького, яка розкрила теоретичну орієнтацію її автора. І.Могильницький виявив вихідну точку розвитку української мови: “славенскій діалектъ быти матерею и жрoдломъ всhхъ инныхъ дiалектовъ”, що позначилося на розумінні її структури. У ній могли бути форми тільки на зразок “славенскої” мови, але не навпаки. З огляду на українсько-південнослов'янські чи українсько-західнослов'янські мовні паралелі та врахувавши положення порівняльно-історичного мовознавства у працях своїх сучасників, Я.Головацький простежив зв'язок української мови з іншими слов'янськими і при цьому ревізував моделі її походження з церковнослов'янської, російської чи польської. Поступ в аргументації галицьких мовознавців очевидний: якщо в І.Могильницького виразно звучала думка (в дусі поглядів О.Шишкова) про церковнослов'янську мову як джерело усіх слов'янських, у тому числі української, то в Я.Головацького її вже не було. Міркування І.Могильницького про взаємовпливи української та польської мов Я.Головацький підтримав у контексті нових положень про спорідненість слов'янських мов, висловлених його сучасниками, зокрема М.Максимовичем. Обґрунтування граматичних норм української мови з огляду на її генетичну спорідненість з іншими слов'янськими в подальшій практиці кодифікації української мови втратило свою актуальність і стало важливою проблемою теоретичного мовознавства (підрозділ 4.2. “Спорідненість української мови з іншими слов'янськими”).

У дисертації виявлено експліцитний та імпліцитний зв'язок між граматиками української та інших слов'янських мов. Орієнтація галицьких кодифікаторів на граматичний опис споріднених польської і російської мов (граматики О.Копчинського, М.Ломоносова, М.Греча, О.Востокова та ін.) була результатом пошуку зразків для формулювання лінгвістичних і мовних приписів щодо норм рідної мови. Для першої половини ХІХ ст. це закономірний крок, оскільки спостерігався дефіцит теоретичного опису української мови, наукові знання про яку формувалися. Перебуваючи під впливом ідеї спорідненості слов'янських мов, відомої з праць сучасників-славістів, українські кодифікатори брали до уваги аспекти опису інших мов і пристосовували їх до свого матеріалу з метою створення власної теорії щодо вперше систематизованого україномовного ілюстративного матеріалу (підрозділ 4.3. “Граматичний опис слов'янських літературних мов”).

Логіко-граматичний підхід до мовних ознак, виявлений у граматичному описі О.Павловського, зумовив появу твердження про єдину, з огляду на існування універсальної граматики, граматичну систему для української і російської мов. Надалі ідеї західноєвропейського універсалізму розвинув І.Могильницький. У його граматиці тлумачення універсальних ознак української мови поєднане з розкриттям ідіоетнічного змісту і виявлене в опозиціях “загальне”-“конкретне”, “логічне”-“граматичне”. Перше протиставлення розмежувало завдання загальної граматики і граматики української мови. Елементи мови проголошено знаками, пов'язаними з думкою (такий підхід властивий “Граматиці” й “Логіці” Пор-Рояля). Протиставлення “логічне”-“граматичне” конкретизовано при поясненні синтаксичних питань. І.Могильницький означив речення через судження, однак вказав на відмінності граматичного і логічного параметрів. Обґрунтування універсальних ознак української мови було зумовлене не стільки теоретичним дефіцитом її опису, скільки мовознавчою парадигмою свого часу. Подібне формування теоретичної характеристики граматичних норм літературної мови відбулося на початку граматичної кодифікації (підрозділ 4.4. “Універсальні ознаки української мови”).

У галицьких граматиках першої половини ХІХ ст. виявлено відображення ідіоетнічних ознак української літературної мови шляхом посиленої уваги до звичаю мовлення. Стверджувалися неприйнятність “запозичених”, як писав Й.Лозинський, правил і потреба встановлення норм на основі мовного вжитку. Пошуки граматичної правильності літературної мови в граматиці цього автора звелися до окреслення норм, визначених узусом. Усвідомлення звичаю мовлення як критерію нормування мало індивідуальний вияв. Якщо І.Могильницький компромісно об'єднав у понятті узусу сучасну йому мовленнєву практику із писемною до ХІХ ст., то роль усного мовлення конкретизував у мовних приписах Й.Лозинський; на узус як критерій визначення граматичних форм зважав і Я.Головацький. Так у практиці нормування поступово набирав ваги функціональний чинник, підтверджений усномовною реалізацією конкретних елементів. Ужиток міг окреслюватися опозицією “бесhда висша” і “простонародная бесhда”, у цих сферах були свої нормативні форми, які пропонував Й.Левицький. Кодифікатори підкреслили здатність української мови до творення похідних слів зі здрібнілим чи згрубілим значенням, що виділялися в межах іменників та дієслів (усі граматисти) і прислівників (Й.Левицький). Систематизовані в “Росправh о #зыцh южнорuскoмъ и єго нарhчї#хъ” Я.Головацького діалектні морфологічні ознаки усіх трьох наріч і зафіксовані в його граматиці морфологічні норми засвідчили, що Я.Головацький визнав за нормативні ті форми волинсько-подільського наріччя, які повторювалися (за його термінологією) в галицькому чи гірському. Спроба узгодження морфологічних норм діалектів свого регіону стала першим пошуком наддіалектної форми української мови для Галичини. Загалом на встановлення граматичних норм вплинули територія поширення української мови та діалектна основа у вигляді говорів південно-західного наріччя (підрозділ 4.5. “Ідіоетнічна сутність української літературної мови”).