Активізація уваги слухачів на публічному виступі

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

Індивідуально-дослідне завдання присвячене темі активізації уваги слухачів на публічному виступі, тобто у більш широкому розумінні - ораторському мистецтві, або ж іншими словами - мистецтву красномовства. Ця тема є надзвичайно актуальною.

Адже наша свідомість, можливо й не зводиться до слів, але донести до людей свої думки, емоції та побажання ми можемо тільки у формі слова. Мова фіксує наші знання про світ і дає змогу виразити ставлення до нього. Вона є основним засобом спілкування людей.

Виступаючи перед іншими, людина тим само виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів. Ораторські вміння й навички необхідні в численних випадках життя.

Об'єктом дослідження є увага слухачів, або ж слухач в цілому. А також те, як можна зацікавити особу, яка Вас слухає.

Щоб оволодіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опанувати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку (логіка), емоцію (не варто "плакати" чи "реготати" на кафедрі), жести (погано, якщо промовець нагадує незграбними рухами працюючий млин або ж, навпаки, подібний до нерухомого стовпа).

Предмет дослідження - активізація уваги слухача, а саме правила успішної промови, умови проведення тощо.

На першому етапі підготовки промови необхідно визначити мотивацію прослуховування її іншими людьми, з'ясувати, що корисного і цікавого почують вони. На другому етапі автор структурує зібраний матеріал, компонує промову.

Після написання і вдосконалення тексту оратор має запам'ятати його, щоб зуміти відтворити перед слухачами. Завершальним етапом ораторської дії є виголошення промови.

Мета - дослідити усі можливі методи активізації уваги слухача. Відповідно до мети завданнями роботи є:

1) коротко розглянути основні факти з історії ораторського мистецтва, а також його особливості і можливі методи здійснення;

2) розглянути правила успішного виношення промов;

3) акцентувати увагу на основних методах активізації уваги слухача;

Основними методами дослідження є: описовий, хронологічний.

Робота складається зі вступу, основної частини, яка поділяється на 2 розділи, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Ораторське мистецтво

У свій час ще Платон казав, що “красномовство належить до тих мистецтв, які усе здійснюють і усього досягають словом... Адже воно зібрало й тримає у своїх руках, можна сказати, сили усіх мистецтв!”

Красномовству властиво захоплювати серця й хвилювати їх усякими способами. Воно то вривається в думки, то закрадається в них, сіє нове переконання, визволяє вкорінене.

Красномовство необхідне таке, яке відкидало б усяку нещирість й манірність, але яке, однак, мало б здоровий блиск і переймало красу від сил своїх. Бо у промові повинно бути те саме, що буває у тілі людському, яке бере свої істинні прикраси від доброї своєї будови.

Ораторське мистецтво - це найпотужніший інструмент впливу. Це грунтовне знання «що» і «як» говорити в будь-яких ситуаціях. Це не тільки вміння спілкуватися з великими аудиторіями, а й уміння говорити один на один (окремий випадок ораторської майстерності).

Незважаючи на важливість спілкування, ми часто стикаємось з ситуаціями, коли не можемо доступно пояснити нашу думку. Подібні проблеми виникають навіть при спілкуванні віч-на-віч. Що вже говорити про виступ на публіці, коли навіть найсміливіші губляться і забувають все, про що так хотіли сказати.

Переконлива і виразна мова є базою для всіх видів комунікації, для особистого спілкування, переговорів, продажів, навчання, нарад та дискусій.

Складний синтетичний характер ораторського мистецтва. Воно спирається на цілий ряд наук - філософія, логіка, педагогіка, психологія, етика, естетика, мовознавство і т.д. Так, наприклад, психологи вивчають питання сприйняття і впливу мови на слухача, займаються проблемами стійкості уваги, досліджують психологію особистості оратора, психологію аудиторії.

1.1 З історії ораторського мистецтва

Мистецтво промови існувало віками. Історичні джерела донесли до нас відомості про високий розвиток ораторської майстерності в країнах Стародавнього Сходу та Азії -- Єгипті, Сирії, Вавилоні, Індії, Китаї. Однак найбільшого розквіту красномовство досягло у V-VIII ст. н. е. у Стародавній Греції, а потім -- у Стародавньому Римі.

Ораторське мистецтво використовувалося в різних сферах життя суспільства: духовній, ідеологічній, соціально-політичній. Так, наприклад, усі знамениті оратори древньої Греції і Рима були великими політичними діячами (Перикл - правив Афінами 15 років, Демосфен, Цицерон, Марк Катон Старший). Кар'єра оратора була дуже почесною і прибутковою, а самі оратори були відомими і прославленими людьми.

Основою зародження ораторського мистецтва стала необхідність публічного обговорення і вирішення питань, що мали суспільну значимість. Демократичні форми керування, тобто активна участь громадян у політичному житті суспільства, вільний обмін думками з життєво важливих питань - це головна умова появи і розвитку ораторського мистецтва. Найбільш активно ораторське мистецтво розвивається в переломні епохи в житті суспільства. Ораторське мистецтво допомагає об'єднувати людей навколо загальної справи, переконуючи, надихаючи і направляючи їх.

У Стародавній Греції оратори були неймовірно дисциплінованими. Обов'язковим атрибутом у будь-якому судовому засіданні був водяний годинник. З останньою краплею води в годиннику закінчувався виступ оратора, виключення не було ні для кого. Ця крапля води, що тяготіла над кожним проголошувачем промов, охолоджувала усякі пориви до слововиливу.

Важливою віхою в історії ораторського мистецтва став - 51 р. до н. е., коли демократія у Стародавній Греції зазнає серйозної кризи. Тяжким станом у Греції вирішив скористатися цар Македонії Філіпп -- спритний дипломат, полководець, який прагнув підкорити собі Грецію, знищити її демократичний устрій.

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою.

У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі. Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, став найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і праці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й емоції.

Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки вимова».

Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергійної політики, викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом.

Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», - стверджував він. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади консулів і сенаторів. У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика переконує красою і силою живої мови. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

Визначним оратором Стародавнього Риму був Цицерон. Він створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства. Він поєднав у своєму стилі простоту, безпосередність і пишність, інтелект і почуття, логіку і екстаз.

Цицерон любив етичні антитези: „Адже на нашій стороні бореться почуття честі, на тій нахабство; тут сором'язливість, там розбещеність; тут вірність, там обман; тут доблесть, там злочин; тут чесне ім'я, там ганьба; тут стриманість, там розбещеність.”

У праці „Про оратора” Цицерон створив риторичний ідеал оратора. Практичні питання риторики та ораторський досвід праці з мовним матеріалом висвітлено в трактаті „Оратор”.

Видатним оратором був Гай Юлій Цезар - засновник Римської імперії, військовий полководець, політик, письменник. Його промови сягали рівня промов Цицерона, але він не надавав їм такого великого значення, як це робив Цицерон, і не зберіг їх. Увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення.

Найвідомішим твором Цезаря є „Записки про галльську війну”

Перехід Риму від республіки до імперії (І ст. н. е.) трагічно позначився на розвитку римського красномовства. Воно повторило долю давньогрецького красномовства на межі переходу від демократії до монархії. З утратою політичних свобод занепадає політичне красномовство (пристрасне, жваве, активне, дійове), натомість процвітає урочисте, епідейктичне.

Основним методом навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов.

Марк Фабій Квінтіліан був прихильником педагогічної риторики. На думку Квінтіліана, вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні. Про це він написав у великій праці „Ораторська освіта” (100 р. н. е.).

Квінтіліан намагався вивчити і виховати оратора як гарного, вишуканого стиліста. Він написав 12 риторичних книг під загальною назвою „Institutio oratoria”.

1.2 Правила успішного виголошення промови

Щоб промова була успішною, оратор повинний враховувати особливості аудиторії, перед якою він виступає. Відмінна підготовка - це основа впевненості в собі. Тому що саме недостатня підготовленість часто і буває причиною непевності і хвилювання. Найголовніший прояв майстерності публічного виступу - це контакт з аудиторією. Контакт - це спільність психологічного стану оратора й аудиторії. Це взаєморозуміння між ними.

На перший погляд жива публічна мова здається легкою, насправді ж процес виголошення промови є надзвичайно складним. У ньому задіяні нейролінгвістична, анатомо-фізіологічна, акустико-артикуляторна системи, а також психіка людини. Тому під час виголошення промови оратор повинен мати гарне самопочуття, бути спокійним і впевненим у собі.

Техніка мовлення. Важливим критерієм оцінювання промовця є техніка мовлення: дихання, голос, дикція, темп, пауза, інтонація, а також володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне та логічне наголошення.

Передумовою звучання є вдихання повітря в легені. Утворення голосу і звучання починається з видихування повітря. На цій видихувальній хвилі розгортається тембр, розкриваються властивості голосу, ритмомелодика фрази (інтонування, розмір, наголошення).

Для успішного виголошення промови треба дбати про основні вимоги та правила використання кожного з цих чинників.

Дихання. Перед виступом треба звернути увагу на розмір приміщення, його провітрюваність, кількість слухачів. Несвіжим, сухим, як і надмірно вологим, повітрям буде важко дихати. Повітря має бути чистим.

Найкращою позою для виголошення промови є нескуте стояння за столом, кафедрою, трибуною з трохи піднятою головою й розправленими плечима. Мовні органи в такій позі будуть вільними, не затисненими.

Перед виголошенням слід безшумно через ніс набрати повітря і почати говорити на плавному видиху. Повітря в легені потрібно набрати стільки, щоб його вистачило на вимову певної структурно-логічної частини тексту. Цю частину промовець має або відчувати, або знаходити у заздалегідь почленованому рисками тексті.

Витрачають повітря рівномірно і не допускають повного видиху, бо звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. falsetto, від falso -- неправильний, помилковий). Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря слід вчасно і непомітно. Промовець має відчувати, яку кількість його необхідно набрати для потрібного звучання, бо як нестача, так і надлишок повітря перешкоджатимуть звучності і плавності мовлення.

Голос. Виступ краще починати не дуже голосно, щоб була перспектива за потреби логічного наголошення його підсилювати і щоб вистачило духу, голосу і сили пристойно завершити виступ.

Щоб досконало володіти власним голосом, слід знати основні його властивості та індивідуальні якості звучання:

1.Повнозвучність -- виразне, повне, помірне (не прискорене і не розтягнене) звучання голосних і приголосних звуків, звукосполучень при збігові приголосних за звучністю, способом творення; відсутність викрикування окремих звуків, зайвої напруги (останні ознаки дратують слухачів).

2.Сила -- ознака конкретних звуків, яка забезпечує повнозвучність звукоряду, ніби заповнює належний кожному звуку простір. Вона є дуже важливою у культурі живого спілкування, оскільки пов'язана з емоційним станом мовця і його здатністю володіти собою. Якщо сильно вимовляти звуки, то у слухачів може скластися враження про агресивність мовлення. Слабке вимовляння звуків справляє враження невпевненості промовця в тому, про що він говорить.

Бажано говорити на середньому рівні, щоб за потреби можна було підняти силу голосу чи знизити. Ніколи не можна говорити на крайній межі сили свого голосу. Сила голосу залежить від характеру, виховання, ситуації мовлення. Крім того, це ще й майстерне вміння підвищити голос і подати його на зал так, щоб і в останніх рядах слухачі чули навіть шепіт. Це дуже важливо для публічних промовців, політиків, артистів.

3.Милозвучність -- вроджена ознака чистого рівномірного звучання (тембр), приємного для слухачів. Дослідники вважають, що 38% враження, яке справляє промовець на аудиторію, залежить від його голосу.

4.Тон - акустичний компонент голосу, пов'язаний з частотою коливання напружених голосових зв'язок. Сприймається як мелодична ознака звучання поряд із силою голосу.

Названі ознаки є природними даними нормального голосу, але для повноцінного їх вияву потрібні орфоепічні тренінги і суворі правила поводження з голосом, щоб вдосконалювати звучання протягом усього життя.

Дикція (від лат. dictio - вимова) - чітка, виразна вимова звуків. Дикційна нормативність є важливим компонентом культури мови. Дикція забезпечує артикуляційну точність, нормативність, активізує процес спілкування з аудиторією. Оратор з поганою дикцією буде змушувати слухачів або перепитувати інформацію, або «пропускати» її.

Темп (італ. tempo, від лат. tempus - час) - часова характеристика усного мовлення, його швидкість. Гарна дикція тісно пов'язана із темпом. Індивідуальний темп мовця залежить від його мовленнєвої звички, психічного складу, ступеня володіння ним усним мовленням та національної мовної традиції. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий. Повільний темп промовця розхолоджує, заколисує слухачів і не активізує до роботи, а надто швидкий сприймається як несерйозний, важкий, бо слухачі не встигають сприймати зміст тексту. Промовцю важливо вміти змінювати темп: якщо потрібно на чомусь наголосити, щось виділити, темп необхідно сповільнити; якщо ж викладається другорядна інформація, темп можна пришвидшити.

Пауза (лат. pausa - зупинка, затримка, припинення) являє собою своєрідну перерву в мовному потоці. Акустично - це відсутність звучання, фізіологічно - перерва в артикуляції органів мовлення. Пауза в мовленні виникає з різних мовнокомунікативних причин: потреби зробити вдих (фізіологічна або люфт-пауза), завершити процес мовлення або певний мовленнєвий відтінок (синтаксична), дібрати потрібне слово (пауза хезитації), увиразнити, виділити думку, закладену в тексті (логічна пауза), виразити якісь почуття (емотивна, психологічна пауза) або може бути результатом перебивання (ситуативна пауза).

Інтонація (лат. intonare - голосно вимовляти) - сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця. Інтонацію формують мелодика, інтенсивність, тривалість звучання, фразовий і логічний наголоси, ритм, тембр, паузи.

Наголос - виділення складу в слові (словесний наголос); слова в синтагмі, тобто в мовленнєвому такті, що складається з одного чи кількох слів, об'єднаних у смисловому та інтонаційному відношеннях (синтагматичний наголос); синтагми у фразі (фразовий). Логічний наголос падає на важливе в смисловому відношенні слово або словосполучення. Емфатичний наголос виділяє певні емоційно важливі слова.

ораторський публічний український промова

Розділ 2. Активізація уваги слухачів

Найголовніший прояв майстерності публічного виступу - це контакт з аудиторією. Контакт - це спільність психологічного стану оратора й аудиторії. Це взаєморозуміння між ними. Інтелектуальне співпереживання - це спільна розумова діяльність. Оратор і його аудиторія вирішують разом ті самі проблеми, обговорюють одні питання. Оратор викладає тему, а аудиторія стежить за ходом його думки. Емоційне переживання - оратор і аудиторія повинні відчувати ті самі почуття. Зацікавленість і переконаність оратора передаються аудиторії і викликають у неї відповідну реакцію.

2.1 Аудиторія і оратор

У чому виявляється контакт між аудиторією і оратором?

- Тиша в залі, але не "ввічлива", порожня тиша, коли кожний зайнятий своїми справами і думками, а уважна, "робоча" тиша, коли слухають, затаївши подих, боячись пропустити хоч одне слово.

- Позитивна реакція на слова оратора: якщо звучить жарт, то зал сміється, якщо серйозне обговорення - відразу запановує тиша.

- Зовнішнє вираження уваги - зосереджені погляди, поза, вигуки схвалення, оплески і т.д.

- Упевнена, природна поведінка оратора. Він часто звертається до слухачів. Тримає весь зал у полі зору. Навпаки, якщо говорить плутано, невиразно, не бачить слухачів, ні про який контакт мови бути не може.

Необхідні умови виникнення контакту:

- Щира, дійсна повага до слухачів, визнання в них партнерів, товаришів по спілкуванню.

- Цікавий зміст бесіди, актуальність обговорюваної теми, новизна у висвітленні питання.

- Особистість оратора. Він повинний бути людиною ерудованою, принциповою, у нього справа не повинна розходитися зі словом. Людина з такими моральними установками викликає повагу в аудиторії.

- Необхідно враховувати особливості аудиторії: однорідність, почуття спільності.

Аристотель дає також класифікацію типів аудиторії за здатністю "заразитися пафосом мови оратора" Ця здатність аудиторії обумовлена віком (молоді-старі), статком (багаті-бідні), емоційним станом (щасливі-нещасливі). Ю. Рождественський пише: "Молода аудиторія легко запалюється промовою і легко схиляється під впливом почуттів до рішень і вчинків, стара, навпаки, навчена своїм досвідом і життєвими невдачами бути обережною, вона тому важко піддається емоційному впливу, їй важко зважитися на дії і вчинки. Багаті схильні шукати вигоди, така аудиторія складається з людей хитромудрих, що швидко аналізують зміст промови і співвідносять зміст, з можливою вигодою для себе. Це егоїстична аудиторія. Бідні представляють аудиторію з протилежними якостями. Ця аудиторія теж шукає вигоди, але не відрізняється здібностями до швидкого аналізу пропонованих оратором думок і речень. Щаслива аудиторія схильна до добродушності. Вона поблажлива до оратора. У той час як нещасливі, навпроти, схильні бути жовчними і критичними.

“Почуття аудиторії", або комунікативність - найважливіша якість ефективної промови. Комунікативность мови виявляється в тім, що в слухачів виникає відчуття живого спілкування з мовцем, коли слухачі спостерігають, як з ними розмовляють, як промова створюється, а не зачитується, будучи заздалегідь написаною. Досвідчені оратори повинні виступати з опорою на текст. Написаний текст потрібно добре осмислити: проаналізувати, виділити основні положення, назви, значеннєві частини, пронумерувати питання, продумати зв'язку між ними, прочитати кілька разів. Таким текстом легко користатися під час виступу. Цей ефект спілкування зі слухачами досягається ще і таким способом: досвідчений оратор імітує розмовну мову, для цього він використовує короткі фрази, тому що складні синтаксичні конструкції є приналежністю книжкової, письмової мови; уникає газетних формулювань, штампів, книжкових слів і виражень. Книжкові слова псують усне мовлення, тому що зв'язані з деякою урочистістю, точніше, з офіційністю обстановки, тобто віддаляють оратора від аудиторії.

Також необхідно налагодити зоровий контакт з аудиторією. Не можна говорити в простір. Бесіда з реальними людьми в аудиторії робить мову більш виразної, а, отже, цікавої і легко сприйманої. Вміння правильно спрямувати погляд - важливе вміння оратора. Не слід дивитися убік, у підлогу, собі під ноги, на стелю, у простір, на одного із присутніх у перших рядах. Мовець у подібних ситуаціях не може стежити за реакцією слухаючих на свою промову, немає зв'язку зі слухачами, увага слухачів розсіюється, оратор не викликає інтересу. Рекомендується дивитися на слухачів, переводячи погляд з одного на інший (але щоб очі "не бігали"), щоб відчути контакт зі слухачами.

Є оратори, які хоча і дивляться весь час на аудиторію, але нікого і нічого не бачать: вони дивляться "крізь" слухачів і говорять по суті самі з собою.

Реакція аудиторії визначається по поведінці декількох присутніх, що займають місця у різних місцях залу. Всупереч природному бажанню, не варто захоплюватись спостереженням за найбільш емоційними представниками аудиторії. Найкраще відображають реакцію аудиторії середні за темпераментом слухачі.

Важливим аспектом є впевнена поведінка оратора. Твердість і рішучість у голосі, внутрішнє достоїнство - це усіх змушує прислухатися до нього, впливає на аудиторію психологічно. Ні в кого не повинно бути ні тіні сумніву, що оратор - звичайна людина, що він може боятися, переживати, хвилюватися.

Слухачі постійно повинні відчувати, що усією сутністю оратор прагне до спілкування з ними, що він натхненний поставленою метою. Справжній контакт досягається лише тоді, коли у свідомості оратора він сам, його промова і аудиторія зіллються у нерозривну єдність.

Потрібно звернути увагу на зовнішній вигляд оратора (адже слухач - це ще і глядач, він оцінює усе до дріб'язків -костюм, зачіску, жести, міміку, позу). Погляд не повинний бути порожній, відвернений, відсутній, поза - картинною, костюм і зачіска -неохайними.

Про зосередженість уваги аудиторії свідчить тиша у залі, спокійні пози і уважні погляди слухачів, спрямовані на оратора. Варто йому змінити положення за трибуною, і слухачі одразу зреагують, повернувши голову чи змінивши позу. У їх очах зацікавленість і захоплення. Вони відгукуються на виступ виразом обличчя, співчутливим чи погоджуючим киванням голови, посмішкою. Але оратору доводиться постійно підтримувати увагу аудиторії. Адже відомо, що увага ніби пульсує: близько 5 хвилин вона зосереджено, потім на кілька хвилин вона відвернена, тому промова повинна поділятися на частині, між якими (через 5 хвилин) необхідна активізація уваги.

Відомі деякі прийоми активізації уваги аудиторії. А саме:

- створення проблемних ситуацій, гіпотез, які варто вирішити разом зі слухачами (зовнішні прийоми: давайте перевіримо, розглянемо і т.д.), створення парадоксальної ситуації;

- гумористичні зауваження, жарт, каламбур. Гумор в публічній промові - один з найкращих засобів розрядки. Існують різні відтінки смішного - гумор, сатира, іронія, сарказм. Гумор і сатира - протилежні полюси сміху, між якими є цілий світ відтінків комічного. Гумор-сміх доброзичливий, він закликає не до знищення якогось явища, а до його удосконалення. Сатира, на відміну від гумору, закликає до знищення явища. Іронія - це особлива форма емоційної критики, при якій за удаваною позитивною оцінкою схована гостра насмішка. Сарказм - вищий ступінь іронії, це іронія сатиричного напрямку, що розвінчує супротивника;

- питання до аудиторії;

- прийом співучасті. Звертання до особистого досвіду слухачів, до їхніх інтересів;

- використання доказів "від противного;

- особистої присутності, коли оратор поділяється зі слухачами зведеннями, що можуть одержати тільки від нього;

Важливе значення для розкриття теми часто має вживання цифрових даних та наочних прикладів Вони допомагають переконати слухачів у якійсь думці.,роблять повідомлення наочними, , допомагають переключити і повернути увагу аудиторії, оскільки зміна слухового сприйняття на зорове обов'язково збуджує невимушену увагу.

- апеляція до авторитетів чи відомих джерел. Використання цитат з авторитетних наукових, публіцистичних чи робіт художніх творів. Однак звертання до цитат повинне бути виправданим, їх варто коментувати;

- врахування інформованості аудиторії. Чим менш освічені слухачі, чим численніші, тим менше варто давати нової інформації, тим менше питань розглядати.

Важливим є дотримання правил етикету, наприклад, наскільки точно обрана дистанція між оратором і аудиторією. Велика дистанція між оратором і слухачами утрудняє контакт і часто свідчить про непевність мовця чи про його зарозумілість. Зменшення дистанції говорить про налагодження контакту, але може розумітися слухачами і як спроба нав'язати свою думку.

Велике значення, як уже говорилося, має гарна мова оратора, тому риторика тісно пов'язана з такою лінгвістичною дисципліною, як культура мови.

Немаловажливу роль відіграють міміка, жести. Обличчя не випадкове називають дзеркалом душі людини. Положення рота, брів і очей прекрасно передає емоційний стан і такі почуття, як сум, радість, ворожість, злість, скепсис і т.п. Відомо, що посмішка - одне із самих головних виражень людського контакту.

Одним з найпопулярніших невербальних засобів активізації слухачів є жести та міміка

Важливим елементом поведінки оратора є його здатність володіти собою при будь-яких несподіваних ситуаціях, випадках. Наприклад, що робити, якщо під час виступу загула сирена чи проїхала потужна вантажівка? Не робіть вигляду, що ви не чуєте шуму і не намагайтесь перекричати його. Припиніть промову і зачекайте поки знову стане тихо. Взагалі, подібні речі треба сприймати спокійно, "по-людськи". Не варто нервувати, якщо під час виступу впаде стілець чи гардеробна бірка і т.п. Якщо це смішно, смійтеся разом з аудиторією. Але найкраще ув'язати це з промовою, так би мовити обернути все на свою користь.

В даний час більшість процвітаючих людей - гарні оратори. Наше суспільство є інформаційним, тому уміння довести до аудиторії відповідну інформацію в дохідливій, короткій і переконливій формі - дуже цінний талант. "Блискуча людина, але говорить незрозуміло" - така характеристика не підходить до жодного з керівників корпорацій, менеджерів, керуючих тощо.

Висновки

Отже, професійна публічна мова є одним із ефективних засобів впливу на соціальні явища і процеси, а професійне володіння публічною мовою розглядається як важлива складова успіху в усіх сферах діяльності людини. Публічною вважається мова, адресована широкому загалу.

Вплив на думки, емоції, мотиви людей, тобто активізація уваги слухачів, відбувається на всіх рівнях мови: фонемному, морфемному, синтаксичному, лексико-семантичному. Але готовність слухачів діяти певним чином залежить не тільки від мовного оформлення промови, її змісту, а й значною мірою від характеристики голосу, зовнішнього вигляду та манери поведінки промовця. Для оратора важливо вміти справляти приємне враження для слухачів. Ця професійна необхідність спрямована на досягнення мети виступу.

Оволодіння професійною публічною мовою вимагає постійної роботи над собою і самоконтролю за своєю мовою, поведінкою, зовнішністю. Успіх і ефект промови залежить від рівня підготовленості оратора, від того, як він виконує свої комунікативні завдання, зокрема як долає дистанцію між собою та слухачем, тобто чи вміє він впливати на увагу і зацікавленість слухача.

Список використаної літератури

1) Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови / Н.Д. Бабич - Львів: ЛНУ ім. Івані Франка, 2000. - 236 с.

2) Загнітко А.П. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування / А.П. Загнітко, І.Г. Данилюк - Д. : ТОВ ВКФ «БАО», 2006. - 480 с.

3) Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова / М.Г. Зубков. - 8 -ме вид., випр. - Х. : СПД ФО Співак Т.К., 2006. - 448 с.

4) Максименко В.Ф. Сучасна ділова українська мова / В.Ф. Максименко. - Х. : ТОР-СІНГ ПЛЮС, 2006. - 448 с.

5) Мацько Л.І. Культура української фахової мови: навч. посіб. / Л.І.Мацько, Л.В. Кравець - К. : ВЦ «Академія», 2007. - 360 с.

6) Пазяк О.М. Українська мова і культура мовлення: навч. посіб. / О.М.Пазяк, Г.Г.Кисіль. - К. : Вища школа, 1995. - 239 с.

7) Хміль Ф.І. Ділове спілкування: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Л.В. / Ф.І. Хміль. - К. : «Академ-видав», 2004. - 280 с.

8) Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: навчальний посібник / С.В. Шевчук. - К. : Літера ЛТД, 2001. - 480 с.

9) Основи ораторського мистецтва. - К., 2000. - 64с.

10) Томан І. Мистецтво говорити / І. Томан. - К., 2000. - 52 с.

Размещено на Allbest.ru