Педагогічні умови формування мовленнєвої культури молодших школярів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Сутність та зміст мовленнєвої культури молодших школярів

1.2 Роль звертання в мовленнєвому етикеті

1.3 Характеристика звертання та його видів у сучасній українській мові

РОЗДІЛ ІІ. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ МОВЛЕННЄВОЇ КУЛЬТУРИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

2.1 Методика вивчення мовленнєвого етикету в практиці початкової школи

2.2 Система роботи зі звертаннями у початковій школі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

У сучасних умовах модернізації шкільної освіти особливої актуальності набуває проблема опанування молодшими школярами української мови як засобом спілкування, прилучення до скарбниць культури українського народу, формування на цій основі навичок культури вербальної і невербальної комунікації. З огляду на це Державний стандарт початкової загальної освіти наголошує на тому, що основною змістовою лінією мовної освіти є комунікативна, яка спрямована на формування і розвиток умінь слухати, говорити, читати і писати, на засвоєння учнями етикетних норм спілкування, яке передбачає увагу до співрозмовника, повагу до думки іншої людини, використання у мовленнєвій повсякденній практиці форм вираження ввічливості.

Проблема культури спілкування як важливого компонента розвитку і виховання особистості молодшого школяра не може бути вирішена без постійної уваги до звертань та інших етикетних форм з огляду на ту важливу роль, яку відіграють ці сполучення слів у мовленнєвому етикеті спілкування, в оцінці ситуацій невербальної комунікації. Рівень вихованості й культури учня проявляється в умінні оформляти думку в слово, в манері говорити та спілкуватися, в умінні володіти силою голосу та інтонацією, уважно слухати співрозмовника, в багатстві етикетних форм. Саме тому необхідно вже у початковій ланці навчати школярів спілкуватися, дотримуючись етикету вербального та невербального спілкування, який формувався протягом століть багатьма поколіннями українців.

Дотримання етикетних норм передбачає прояв таких якостей, як ввічливість, ґречність, чемність, доброзичливість, стриманість. Виражаються ці якості через конкретні мовленнєві дії. Оскільки ввічливість може мати різні відтінки, різний ступінь вияву, то мова послуговується спеціальними додатковими словами і стійкими сполученнями слів на означення цього осяжного поняття. Звідси мовленнєвий етикет - правила мовленнєвої поведінки, прийняті в суспільстві; він же, доречно використаний, формує толерантність характеру і культуру поведінки.

Найпростіші, нескінченно повторювальні комунікативні форми засвоюються з дитинства й утворюють важливу частину людських взаємин - мовленнєвий етикет.

С.К.Богдан, В.І.Кононенко, О.М.Миронюк, Н.П.Плющ, В.М.Русанівський, М.Г.Стельмахович, Н.І.Формановська, В.М.Шеломенцев під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно-специфічних сталих форм спілкування (стандарти, кліше, шаблони), прийнятих і приписуваних суспільством для встановлення, підтримки та припинення контакту у відповідній тональності.

Мовлення людей здійснюється не лише як судження про дійсність, а й як певна комунікативна ситуація: як звернутися до співбесідника, запитати, привітатися, попрощатися, подякувати, висловити незгоду, попросити вибачення, виразити здивування. Тематично дібрана група словосполучень допомагає ґрунтовніше розкрити поняття “культура спілкування”, “мовленнєвий етикет”, “культура поведінки”.

Культура мовлення передбачає вироблення етичних та етикетних норм спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Спілкування - одна з форм людської взаємодії, завдяки якій індивіди духовно впливають один на одного. Люди не можуть жити без обміну досвідом, трудовими й побутовими навичками, без взаємних контактів, без впливу один на одного. Термін “спілкування” вживають переважно для характеристики міжособистісних стосунків, передачі форм культури і спільного досвіду, взаємодії, взаєморозуміння, взаємовпливу людей (О.Я.Гойхман, О.І.Даниленко, А.М.Емірова, Т.К.Чмут). Сталі форми спілкування пов'язані з умовами спілкування людей і утворюються в процесі закріплення виражальних засобів відповідно до певної мовленнєвої ситуації.

Серед тих сторін спілкування, які викликають особливу зацікавленість, учені виділяють невербальну комунікацію (Н.І.Бугай, О.В.Кубрак, С.І.Львова, А.О.Паламар).

Свідоме й уміле використання учнями етикетних слів та звертань залежить від вибору методичних шляхів, що перетворюють усталений вираз в активний засіб спілкування, вираження думки. Аналіз методичної та педагогічної літератури попередніх десятиліть свідчить, що проблема формування культури спілкування учнів початкових класів з використанням звертань та етикетних слів, які репрезентують і вербальну, і невербальну комунікацію, спеціально не досліджувалася, згадувалася лише при розгляданні основних форм вітання, прощання, запрошення, прохання (Г.А.Андрієвська, Н.Д.Бабич, М.С.Вашуленко, Т.О.Ладиженська, Е.М.Міргаязова).

Таким чином, вибір теми дослідження «Методика вивчення мовленнєвого етикету в практиці початкової школи» зумовлений, з одного боку, соціальним значенням володіння мовою як засобом спілкування і пізнання дійсності, з іншого боку, - невисоким рівнем культури мовлення учнів початкових класів, недостатнім опрацюванням проблеми збагачення словникового запасу учнів початкових класів етикетними словами, роботи над звертаннями як засобом формування культури мовленнєвої поведінки і спілкування молодших школярів.

Об'єкт дослідження - процес ознайомлення молодших школярів із звертаннями та етикетними словами на уроках української мови та в процесі вивчення інших предметів у системі початкового навчання.

Предмет дослідження - методика збагачення мовлення молодших школярів звертаннями та етикетними словами з метою увиразнення їхнього мовлення і підвищення культури спілкування.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати, розробити та експериментально перевірити ефективність методики роботи зі звертаннями та етикетними словами у початковій школі як засобу вдосконалення навичок культури спілкування молодших школярів.

Реалізація поставленої мети потребувала вирішення таких завдань: 1) визначити лінгвістичні засади та дидактичні умови роботи над формуванням культури спілкування учнів початкових класів;

2) проаналізувати чинні програми, підручники, науково-методичну літературу в аспекті досліджуваної проблеми;

3) дібрати відповідний дидактичний матеріал для проведення лексико-синтаксичної роботи з метою удосконалення культури мовленнєвої поведінки учнів.

Практична цінність дослідження визначається тим, що основні його положення, висновки та рекомендації можуть бути використані вчителями-практиками та студентами під час проходження педагогічної практики в роботі над збагаченням мовлення учнів звертаннями та етикетними словами.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Сутність та зміст мовленнєвої культури молодших школярів

Педагогічний аспект формування мовленнєвої культури молодших школярів охоплює широке коло культурологічних, філософських, психолого-педагогічних, лінгвістичних, лінгвокультурологічних естетичних та соціальних проблем.

Сучасні підходи до вивчення усіх проблем становлення особистісної культури школяра ґрунтуються на визнанні педагогіки як галузі людинознавства, що “потребує сьогодні уважного вивчення багатомірності й багатозначності людини” (Г.Шевченко) [44, с.3].

Визначення сутності мовленнєвої культури молодшого школяра як педагогічного явища обумовило виявлення основних характеристик та функцій, що дозволять досліджувати її на різних рівнях. Труднощі визначення специфіки мовленнєвої культури молодших школярів пов'язані з тим, що сама особистість учня включена у різнорівневу мовленнєву культуру, живе та діє в ній (мовленнєва культура родини, соціального оточення, однолітків, шкільного соціуму тощо).

Функціонування складної системи “мовленнєва культура молодших школярів” розглядається у рамках більш великих метасистем - “культура”, “культура особистості”, “мовленнєва діяльність”. Історико-генетичний аналіз, проведений раніше, дозволив визначити тенденції про розвиток уявлень про мовленнєву культуру як про особистісну властивість людини, про посилення естетичного аспекту у мовленнєвій поведінці, про взаємозв'язок та взаємообумовленість мовленнєвої культури окремої особистості та культурно-мовленнєвого простору соціуму.

Мовленнєва культура - інтегральне особистісне утворення, що відображає здатність людини використовувати знакову (мовну та невербальну) систему з метою встановлення загальнокультурної комунікації.

Мовленнєву культуру молодших школярів можна розглядати як:

1) систему цінностей-регуляторів мовленнєвої поведінки,

2) як спосіб, інструмент культурно-пізнавальної діяльності,

3) як концентрований вираз особистості дитини (самоствердження, самовияв).

Мовленнєва культура - це частина загальної культури особистості, у якій відображені мовленнєва компетенція, основа моральної та естетичної культури людини.

Мовленнєва культура - вузол, в якому сплетено численні особистісно-психічні процеси: мовлення, мислення, уява, сприймання, воля. Універсальність мовленнєвої культури і виявляється у тому, що вона відбиває різні психічні системи людини.

Мовленнєва культура молодшого школяра обов'язково включає мотиви, потреби і настанови культурно-мовленнєвої діяльності, а також систему ціннісних орієнтацій, що опосередковує і спрямовує мовленнєву активність, мовленнєву діяльність дитини.

Специфіка мовленнєвої поведінки пов'язана із рольовою поведінкою людини. Так, “кожна людина знаходиться у безлічі рольових та мовленнєвих ситуацій і постійно орієнтується у обставинах спілкування, у своєму партнерові, у присутніх третіх особах” [41, с.64]. Кожна людина постійно вибирає ту чи іншу мовленнєву манеру. Саме тому, важливим елементом мовленнєвої культури особистості ми вважаємо володіння навичками переключення мовленнєвого коду за умови тієї чи іншої рольової мовленнєвої поведінки.

Відповідно до проблеми дослідження аналізувалися сучасні підходи до розробки критеріїв сформованості особистісних якостей, естетичної, художньої культури школярів (Л.Масол) [21, с.27], сформованості естетичного відношення до мови (Н.Миропольська) [23; 24, с.18-25], мовленнєво-творчої діяльності [14, с.112]. Аналіз психолого-педагогічної, лінгвістичної та методичної літератури дозволив визначити наступні критерії сформованості мовленнєвої культури молодших школярів:

1) Володіння мовленнєвим етикетом (знання формул мовленнєвого етикету, володіння навичками переключення мовленнєвого коду за умови тієї чи іншої рольової мовленнєвої поведінки, контекстуальних особливостей спілкування, доречність мовлення (стильова, контекстуальна, ситуаційна, особистісно-психологічна).

2) Мовленнєва активність (прагнення до мовленнєвого самовираження, наявність власних виразних мовленнєвих засобів, що відображають унікальність, неоднозначність самої особи школяра). У Є.Ілліна є термін “мовленнєва мужність”, тобто школа має можливість формувати у дітей навички виступу перед широкою аудиторією, мистецтво спілкуватися із незнайомою людиною [17, с.68]. “Мовчить учень чи говорить - усього лише різні варіанти активності: душевної”. Школярі повинні самі переконатися у тому, що своїми словами, своїм мовленням вони можуть надати радість іншій людині. “Дійсно людську радість можна пережити тоді, коли бачиш, що приніс радість іншій людині” [1, с.9].

3) Гуманістична спрямованість мовленнєвої поведінки (толерантність, повага до думки іншого).

Критерії носять прогностичний характер, виступають підґрунтям для діагностики та корекції сформованості мовленнєвої культури.

Усі дослідники проблем мовленнєвої культури людини підкреслюють ритуалізований характер використання достатньо великої кількості мовленнєвих одиниць, які насамперед відбивають соціальну інформацію. Особливістю правил мовленнєвої культури є те, що ми їх майже не помічаємо, оскільки нам вони звичні. Помітним стає якраз порушення цих правил. Тому абсолютно зрозуміло, що більшість дослідників у структуру мовленнєвої культури включають мовний (мовленнєвий) етикет (Т.Ладиженська, В.Костомаров, Н.Формановська, Л.Маркова, Н.Богуславська, Н.Купіна, Я.Радевич-Винницький, М.Стельмахович, Н.Формановська, Є.Чак та ін.). Л.Барановська розглядала мовний етикет як етичний аспект культури мовлення. М.Стельмахович зазначав, що “під мовним етикетом розуміємо встановлені норми поведінки мовців, правила ввічливості при спілкуванні” [ 39, с.34].

Розрізняють “мовний етикет” та “мовленнєвий етикет”. Я.Радевич-Винницький відзначає, що мовний етикет - це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні. Мовленнєвий етикет - це застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування [20, с.8]. Мовленнєвий етикет - це система усталених форм спілкування, визначена суспільством для мовленнєвого контакту співрозмовників, взаємних відносин в офіційній і неофіційній обстановці. Мовленнєвий етикет - це вибір висловлювання саме для даної ситуації і для даного партнеру, це система стійких виразів, що застосовується в ситуаціях встановлення та підтримування контакту.

Мовленнєвий етикет презентує ступінь ввічливості людини у ситуаціях знайомства, звертання, вітання, запрошення, вибачення, побажання, співчуття, схвалення, компліменту, запрошення, прохання, поради тощо. Основою мовленнєвого етикету є утвердження коректності й доброзичливих стосунків між людьми.

Основні вимоги мовленнєвого етикету ґрунтуються на етнокультурних традиціях комунікативної практики того чи іншого народу, спрямовані на дотримання правил національно-специфічної мовленнєвої поведінки, що мають регулятивний характер, відзначаються стійкістю використання [37, с. 20].

Український мовленнєвий етикет був предметом дослідження багатьох вчених [6; 33; 32; 37; 39; 43]. М.Стельмахович відзначав, що український мовленнєвий етикет “сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизму духу”. Специфікою українського мовленнєвого етикету, як вважають дослідники, є схильність до коректності, толерантності, зневага до брутальності, визнання людини найвищою цінністю.

Звичаї національного мовленнєвого етикету знайшли своє відображення у фольклорі, численних прислів'ях, приказках та ін. Наприклад, ”Що маєш сказати, то наперед обміркуй”, “Дав слово - виконай його”, “Слухай тисячу разів, а говори один раз”, “Говори мало, слухай багато, а думай ще більше” та багато інших. У традиціях українського народу змалечку привчати дітей до мовленнєвого етикету. М.Стельмахович відзначає: “Дитя щойно зіп'ялося на ноги чи навіть ще сидить у колисці, а його вже привчають при зустрічі слухати вітання: “Здоров. Рости великий”, а при прощаннях казати “па-па” й привітно з усмішкою махати ручкою”[37, с.20].

Національний мовленнєвий етикет не є явищем абсолютно сталим. Історико-культурні умови, соціокультурні особливості розвитку суспільства, людини приводять до певних трансформацій у мовленнєвій культурі. Так, сьогодні найбільш поширеним у родинах є звернення до батьків “Ти”, замість традиційного українського поважного “Ви”. Українському мовленнєвому етикету не властиве також і звертання по батькові, що відповідає європейським традиціям. Перевірені століттями форми мовленнєвого етикету, що представлені як у реальному мовленнєвому житті, так й у численних посібниках з етикету, стають основою для організації роботи з учнями [6; 8; 37; 39; 43].

Отже, у початковій школі сутність мовленнєвої культури спілкування здійснюється у процесі вивчення всіх розділів мовного курсу шляхом збагачення, уточнення й активізації словникового запасу школярів, формування вміння правильно наголошувати слова під час вимови, поєднувати їх одне з одним, дотримуватися нормативних граматичних форм, доречно вживати виражальні засоби мови, формули мовленнєвого етикету, критерії сформованості мовленнєвої культури молодших школярів.

1.2 Роль звертання в мовленнєвому етикеті

мовленевий культура етикет звертання

Антропоцентричний і комунікативний підходи до вивчення мови зумовили посилену увагу вчених до культурологічної проблеми, її національної специфіки взагалі і до питання мовного етикету зокрема. Значний внесок у науку про культуру мови зробили вітчизняні лінгвісти Акуленко В., Бабич Н., Бацевич Ф., Богдан С, Мацько Л., Стельмахович М., Формановська Н. та інші.

Суспільство, розвиваючись, виробляє правила мовної поведінки, обов'язкові для всіх членів, тобто формує мовний етикет. Згідно із словником, етикет - це установлені норми поведінки і правила ввічливості в товаристві. Мовний етикет - система стійких мовних формул, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у відповідності до соціальних ролей в офіційних й неофіційних обставинах[22, с. 138].

Мовний етикет має національну специфіку і закріплений в системі мовних етикетних формул звертань і вітань, вибачення, прохання, подяки, прощання, побажання; способів висловлення співчуття, жалю, вини, горя тощо, а також слів і висловлювань на позначення згоди, відмови, запрошення, привітання, привернення уваги, знайомства, похвали і т. под.

У структурі мовного етикету нашу увагу привертає звертання, що вживається при налагодженні контакту між мовцями (див. Додаток А).

Звертання - це той елемент мовного етикету, який передусім сигналізує про соціальні відносини, що встановлюються в рамках комунікативного акту. Тому головним чинником, який впливає на вибір того чи іншого звертання, є соціальний статус комунікантів, ситуація спілкування [29, с.93].

Спілкуючись, ми неминуче вдаємось до звертань. Воно є «отією чарівною паличкою, що знаходить стежини до людей» [7, с.86]

Вибираючи звертання, потрібно враховувати ситуацію спілкування (в родині, з друзями, на роботі, з незнайомими людьми, в транспорті ) і фактор адресата ( його вік, стать, посаду, фах). Використання того чи іншого звертання може обмежуватись сферою спілкування, тобто закріплюватись за певним функціональним стилем: «високоповажний пане голово», «глибокоповажні пані й панове», «шановні колеги», «блаженний митрополите», «преосвященні владики», «чесні отці», «дорогі брати і сестри», «любі діти» і т.п. У родинному спілкуванні українців суттєвою ознакою були звертання батьків до дітей. Душу малої дитини наші пращури плекали змалку. Дотепер збереглися в народній пам'яті пестливі слова-звертання до малого дитяти. Добрі, ласкаві, ніжні, всі вони призначені задля виховання любові до рідної мови, рідного слова - сонечко, пташечко, ясочко, леліточко, котику, горобчику.

Окремі регіони мали своєрідну систему назв, завдяки яким можна звернутися до дітей, різних за віком, рисами характеру, поведінкою.

Так, гуцули дітей - немовлят називали - опелінок; в один рік - годовичок; дитину, що повзає - плазун, плазунчик, плазунець, лазуночка; дитину, що ходить - ходун, ходунець; дитину, що не має зубів - дід, дідуган; дитину, що має зуби -зубань; у два роки дитину називали - друга паша, друге літо; на третьому році життя - гулячок, гуляко, пічкур, третяк; у чотири роки - метунець, четвертак; у п'ять років - п'ятак, п'ятиліток, підпасич. Дітей, які народжувались взимку, називали зимак; в березні - марчук; в Петрівку - петрівченя [16, с.5-11].

Галичани, бойки, гуцули називали своїх дітей відповідно до віку: до 10 років - хлопець, дівчє; старші 10 років - хлопчище, дівчина; великий, той хто рубає ліс, - парубок, легінь; дівчина на виданні - дівка в заплітках, дівка в бовтицях.

У поліщуків зверталися до дітей таким чином: до хлопців: хлопчє, хлопчина, хлопчисько; до дівчат: дівчинка, дівчук, дівчур, дівочка, дівуля, дівчисько, дівка,дівчинисько, дівчє; до немовляти: ляля, ляльочка, лялюся; до дитини до 3 років:дитя, дитятко, дитина, дитинойка.

У Західному Поліссі до дітей були звертання: малий / мала, малейкий / малейка, маленький /маленька.

У спілкуванні з дітьми українці вдаються до таких звертань: доню, донечко, хлопчику, діти, дитино, малеча, малий, непосидо. Навіть до дорослих дітей мати-українка звертається діти. Типово українським є також звертання до хлопчиків - козаче, а іноді в поєднанні з іменем ( Максиме-козаче).

Звертаючись до дітей, використовували вторинні номінації, запозичені зі світу тварин, рослин, небесних світил: сонечко, птася, зірочка, квіточка, ластівка, котик, горобчик, рибочка, ціпка.

При дослідженні мовних етикетних формул звертань треба звернути увагу на звертання дітей до матері: мамо, мамочко, мамонько, мамуню, мамусю, мамусечко, мамусенько, мамунечко, мамцю, мамуньцю, матінко, матіночко, матусенько, неню, ненько, ненечко [25, с.152].

Етикетні формули звертання українців формувалися з дохристиянських часів, про що свідчать збережені у народному побуті діалектні висловлювання, насамперед призначені для родинного спілкування: мамо, ненько, неню, тату, татку, няню (до батька), вуйку, вуйно, тітко, дядьку, стрийку, стрийно, небого, кумо, куме, свате, свахо, брате, сестро,сестрице, бабцю, дідусю, діду, нанашко, нанашку (до хрещених), швагре, братово, донцю, сину, онучко, онучку і т.п.

У часи Запорізької Січі козаки звали себе «товаришами», про що зафіксовано у багатьох фольклорних творах, художніх творах на історичну тематику, а також в « Історії України - Руси » М.Грушевського. Крім того, у козаків побутували звернення, подібні до звернень у родині: батьку (гетьмане, отамане ), діти, братове, браття, братці, брати, братики.

Донедавна вважалося, що шанобливо-ввічливі форми звертання «пане», «пані», «панове» поширились в Україні під впливом польської мови і характеризує мовлення жителів Західної України. Але аналіз текстів усної народної творчості (колядок, щедрівок, прислів'їв, приказок тощо), історичних текстів та літописів переконує у давності цієї етикетної формули на українських теренах.

Слова «пан», «пані», «панове» можуть уживатися самостійно або в поєднанні з іменем, прізвищем, назвою особи за фахом чи родом занять: пане професоре, панове присутні, пані Ніно тощо.

При спілкуванні в піднесеній тональності у листах ці звертання вживаються з означеннями «шановний», «вельмишановний», «високоповажний». В усній народній мові вони, як правило, з прикладкою: «пане-господарі», «пане-брате», «пане-сватове». «Чи дома,дома цей пан-господар?/ Цей пан-господар на ім'я Михайло?» [13, с.46].

З часів Радянської влади таке звертання незаслужено обминалось і навіть підлягало викоріненню, але зараз повертається на своє місце у спілкуванні

В основі українського ввічливого поводження лежить доброзичливість, тому морфема добр- є дуже продуктивною у формулах етикету. Досить поширена вона у прямих звертаннях, які функціонують переважно в дружній, (фамільярній) тональності: Чоловіче добрий! Людино добра! Добра душа! Люди добрі!

«Добродію», «добродійко» - специфічно українське шанобливе звертання як до знайомого, так і до незнайомого і вважається «старою почесною назвою осіб, що добре роблять» [7, с.92]. Ця етикетна лексема фіксується в словниках української мови ще з 17 століття. Уживаються «добродій» («добродійко») і як увічлива форма згадування про відсутню людину. Це звертання вживалося самостійно і в поєднанні з етикетними означеннями: шановний (шановна), ласковий (ласкава), високошановний (високошановна), вельмишановний (вельмишановна), високоповажний (високоповажна) та з іменами по батькові. Поширене це звертання і в поєднанні із засобами титулування (пане добродію, пані добродійко), і з означальними прикметниками. В українському мовленні використовуються паралельні формули звертання: «пане добродію», «чоловіче добрий», «люди добрі» та інші.

Однією з форм звертання до незнайомої людини в сучасній українській мові є слово «громадянин» ( «громадянка», «громадяни»). Воно поширилось у 20 столітті під впливом російської мови, яка, у свою чергу, перейняла таку форму звертання з часів Паризької революції. Сфера функціонування цієї формули етикету вузька - правовий, юридичний контекст.

Арсенал лексичних засобів вираження звертання до незнайомої людини у сучасному мовленні дуже збіднений. Це призводить до випадків, коли ми вдаємося до формул-замінників звертань, а саме до формул, головною функцією яких є функція підтримання мовного контакту, а не його зав'язування. Наприклад: « Послухайте… Слухайте… Вибачте, як пройти до…? Гей! Дозвольте звернутися... Можна вас запитати (попросити)...?

Одним із традиційних українських виявів шанобливості є вживання пошанної множини. Сьогодні багато непорозумінь і суперечок викликає проблема: як традиційно звертались українці до рідних - на «ти» чи на «ви»? Яка форма є давнішньою, адже в сучасному українському мовленні обидві вважаються нормативними? Тим паче, що зникнення «Ви» у звертанні до рідних, особливо в останні десятиліття, багатьма людьми сприймається дуже болісно:« Вже рідні діти з матір'ю на «ти»». ( Л.Костенко).

Як свідчать джерела, у Київській Русі звертання на «Ви» не знали, воно було запозичене українською мовою значно пізніше, десь у кінці 14 століття. Така граматична форма етикету стала традиційною для національного мовлення у родинному колі: «Встали мама, встали тато…» (П.Тичина), «Якби моя бабуся встали» (Остап Вишня). У сучасному спілкуванні загальноприйнятим є звертання на «Ви» до малознайомих, незнайомих, а також у діловій комунікації.

Займенник «Ви» варто писати з великої літери тоді, коли звертаємося до однієї особи: «Іване Петровичу! Запрошуємо Вас…», «Шановна Ірино Степанівно! Вітаємо Вас… », «Пане (пані) голово! Звертаємося до Вас …» тощо. При звертанні до кількох осіб займенник слід писати з малої літери: «Дорогі колеги! Вітаємо вас …»

Займенник «ти» є виразником близьких стосунків між людьми. Він передає повагу, що виникла на основі дружби, товариськості чи кохання. На «ти» спілкуються між собою товариші, колеги, співробітники, друзі, члени родини тощо. Вживання мовної етикетної форми звертання на «ти» чи «ви» у багатьох випадках регулюється ситуацією.

Багато суперечок дотепер викликає питання: яка форма звертання - на ім'я чи ім'я і по батькові - є традиційною для українців? Одні вчені категорично виступають проти вживання форми імені й по батькові, вважаючи її «московським звичаєм», «способом творення «безлицьої людини в УРСР» [12, с. 96]. Їхні аргументи ґрунтуються головно на тім, що, на їх думку, український мовленнєвий етикет прийняв таку форму звертання від росіян. Подібну точку зору обстоювали і деякі українські письменники.

Прихильники вживання імені й по батькові ( І.Огієнко, П.Одарченко та ін.), навпаки, переконують, що така форма є давнім українським звичаєм, оскільки вона трапляється в найдавніших писемних пам'ятках: грамотах часів Київської Русі, документах Богдана Хмельницького. Відсутність спільної позиції вчених щодо цього питання можна пояснити тим, що літературна форма строго не регламентує використання однієї з формул.

Суттєвим у вираженні цієї проблеми, очевидно, може стати усно-розмовна традиція українського народу, яка надає перевагу звертанню на ім'я або пане/ пані/ панно/ паничу + ім'я у товаристві, в родинному колі, серед колег чи друзів (пане Андрію, панно Олю) або пане/пані/панно/ паничу + імя по батькові в офіційній обстановці (пане Кузьменко Кириле Івановичу, пані Михайлюк Світлано Михайлівно). Особливою диференційною ознакою мовного етикету українців є уживання кличного відмінка при звертанні до співрозмовника.

Кличний відмінок, будучи споконвічним слов'янським граматичним явищем, є рівноправним членом відмінкової парадигми сучасної української мови. Він сформував свої флексійні вираження на базі давньоукраїнської мови і зараз має широку мережу закінчень, вживання яких регламентується літературними нормами. Ці закони культури мовлення зафіксовані в українському правописі, словниках, довідниках, посібниках, підручниках. Разом з тим, загальні процеси граматичної формалізації відобразилися на флективному вираженні кличного відмінка: за аналогією до закінчення іменників твердої групи у живому мовленні вживаються із закінченням - о іменники мішаної групи: Серьожо, Сашо; поширені варіативні форми типу Настю, Насте, неню, нене, Марусю, Марусе; складні сполуки із загальними назвами у ролі звертання як за схемою « Кл. + Кл.», так і за схемою « Кл. + Наз. в.» (пане лікарю, пане лікар).

Протягом століть український мовний етикет не був позбавлений інокультурних виявів, тому варто з розумінням ставитися до всього, що прийшло до національної системи мовного етикету з інших мов і не суперечить нашим традиціям. Правильне й доречне використання етикетних формул звертання свідчить про вихованість, чемність і високий рівень культури мовця.

мовленевий культура етикет звертання

1.3 Характеристика звертання та його видів у сучасній українській мові

Звертання - це слово або сполучення слів, яке називає особу чи предмет, до яких звертається мовець, або звертання - інтонаційно виділений компонент речення, що називає істоти чи персоніфіковані предмети, яким адресоване мовлення [18, с.89].

Звертання не залежить від будь-якого члена речення, не входить ні в яке словосполучення. Синтаксична функція звертання: привернути увагу особи, до якої безпосередньо звернена мова того, хто говорить або пише. Наприклад: На землю ти засилав Дажбога..., Владав ти всесвітам, С вороже!(О. Лятуринська); Зупиніться, поети (Б. Олійник).

Протягом досить тривалого часу кличний відмінок звався кличною формою. Питання про те, якій назві віддати перевагу, мало не мовознавче, а швидше політичне забарвлення. Був період, коли українська мова мусила в усьому бути схожа на російську. Тож мати на один відмінок більше, ніж у російській мові, вважалося недозволеною розкішшю. Запровадили назву клична форма [30, с.156].

Але коли виходити з того, що відмінок -- це граматична категорія іменних частин мови, яка виражає синтаксичні стосунки між словами в реченні й виявляється в протиставленні семи відмінкових форм закінчень, то чому називний, родовий, давальний, знахідний, орудний і місцевий -- відмінки, а кличний -- форма? Кожен іменник може стояти у формі будь-якого відмінка. Якщо мамо, брате, друже, сестро, Оресте, Віро, Надіє, Любове -- кличні форми, тобто форми кличного відмінка, то ці іменники в давальному (мамі, братові, другові, сестрі, Орестові, Вірі, Надії, Любові) чи в орудному (мамою, братом, другом, сестрою, Орестом, Вірою, Надією, Любов'ю) відмінках так само можна назвати давальними чи орудними формами. Отже, форма в цьому випадку -- більш загальне поняття порівняно з конкретнішим -- відмінок. Тому єдино правильним терміном в українській мові є кличний відмінок (пор. гр. klзtikз ptфsis, лат. vocativus casus). Так, до речі, завжди називали його М.Рильський, Б.Антоненко-Давидович та інші видатні діячі української культури, глибокі знавці нашої мови: «Короленко вже самим початком оповідання "Судний день", самим уживанням кличного відмінка, характерного для української мови і майже не вживаного в сучасній російській, вводить нас, я б сказав, в українську атмосферу» (М.Рильський) [11].

Твердження про можливість використання в звертанні називного відмінка поряд із кличним викликає чимало заперечень. Кличний відмінок -- це не просто «залишок староруського відмінка» [35, c.86], а повнокровна, жива категорія сучасної української мови. Якщо хтось при звертанні замість мамо, тату, батьку, Остапе, Маріє каже мама, тато, батько, Остап, Марія, то це порушення граматичної норми, як, скажімо, хліп, сніх, грятка замість хліб, сніг, грядка -- порушення орфоепічної норми; паралнч, пътання, решету замість парбліч, питбння, рйшето -- порушення акцентуаційної норми; получаю, строїтель, учбовий замість одержую (отримую), будівельник, навчальний -- порушення лексичної норми і т. ін.

Кличний відмінок у ролі звертання -- така природна українська конструкція, що автори-українці Т.Шевченко, М.Гоголь, В.Короленко та інші вживають його навіть, у творах, писаних російською мовою:

Ты хороша собой, Оксано,

Я это знаю, и мне жаль -

Твой сон недобрый очень рано

Тебе приснился... (Т. Шевченко).

Для кличного відмінка, як і для називного, характерні особові відношення [5]. Наприклад, у рядку з поезії І. Франка «Не покидай мене, пекучий болю» та у видозміненому варіанті «Не покидає мене пекучий біль» іменник біль у кличному й називному відмінках відіграє роль виконавця дії, тобто особи. У будь-якому з непрямих відмінків цей іменник відтворює об'єктні відношення, тобто править за об'єкт дії: Я не відчуваю пекучого болю (род. відм.); Я лишився на самоті зі своїм пекучим болем (ор. відм.) і под. За відношенням до особи кличний відмінок, виражаючи значення другої особи, протистоїть і називному, що передає значення 3-ї особи: «Ви збираєтесь далі воювати, пане гетьмане» (Р. Іваничук) -- Пан гетьман збирається далі воювати.

На відношення звертання з іншими членами речення існують два погляди. Одні мовознавці, серед яких О.Пєшковський та О.Шахматов, категорично стверджують, що звертання стоїть поза реченням і не є його членом, оскільки не підпадає під жоден із типів граматичного зв'язку -- узгодження, керування чи прилягання. Надмірна категоричність такого погляду очевидна. Адже як член речення, хоч і своєрідний, звертання має прямий стосунок до висловлення думки [27, с.41].

Щоб з'ясувати роль звертання в реченні, слід, напевне, спрямувати увагу на взаємозв'язок частини мови і члена речення, оскільки перебування слова в ролі певного складника речення є «показником належності його до якоїсь із частин мови»[35, с.85]. Як правило, звертання виражається іменником: «Слухай, Якове, -- сказав він по хвилі мовчання, -- ворожі сили надто міцні, щоб я міг удержати тебе від згубних кроків» (Б.Антоненко-Давидович);

Прийми мене, весно рожева,

Слугою твоєї краси.

Візьміть мене братом, дерева,

Візьміть мене в прийми, ліси (О.Олесь).

Будь-яка інша частина мови може вживатися в ролі звертання тільки тоді, коли вона субстантивується:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі -- чужі люде,

Роблять лихо з вами (Т. Шевченко);

Кохана, ось плече моє зіпертись,

Солодкий твій тягар, що вмерти можна (І. Калинець).

Отже, основним засобом вираження звертання є іменник або наділена його властивостями інша частина мови. Іменник, як відомо, найчастіше виступає також у ролі підмета, за відсутності якого функцію суб'єкта дії виконує звертання. Це дало підстави О. Потебні дійти висновку, що звертання, «маючи певну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому» [31, с.94]. Звертання, таким чином, можна вважати членом речення, своєрідність якого полягає в його граматичній незалежності.

Розрізняють власне звертання і риторичні звертання. Власне звертання позначає конкретну особу, до якої спрямоване мовлення, і розраховане на реакцію цієї особи. Використовується здебільшого в діалогах та полілогах:

Д з в і н к а.

Ви звідкіля прийшли до нас, ватажку?

Д о в б у ш.

Звідкіля прийшли?.. Молодице!

Для опришка немає хати,

Це вітра питати.

Звідкіля прилітає... (Б.-І. Антонич).

«Василина ввійшла в хату й не знала, де стати, де сісти, --

-- Здорова була, чорнобрива! -- гукнув з-за стола мірошник,-- А ходи до нас, та сідай коло нас, та випий з нами по чарці...

Василина сіла коло стола й не знала, чи їсти, чи не їсти. Писар накидав вареників у тарілку й поставив перед Василиною.

-- Постривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати дівчину...» (І.Нечуй-Левицький).

Широко вживаються власне звертання в діловому та приватному листуванні: «Дорогий пане Володимире! Ви, певно, дістали вже мого листа, посланого сими днями. В додаток пишу цю картку, бо забув попрохати Вас ось що: українці з Праги, бажаючи робити переклади на чеське моїх оповідань, прохали мене прислати їм щось з своїх книжок, але я такий звичайно бідний на це, що нічого не маю. Дуже Вас прохаю, пошліть, коли це можливо, один примірник книги "У грішний світ"...» (з листа М.Коцюбинського до В.Гратюка від 25 грудня 1908 р.); «Слава Україні! Дорогий Іване! Чому цілісіньке літо не чути твоїх позивних?.. За все літо я бачив дуже мало живих людей, найяскравішими серед них були панянки Зубченко та Горська. В останню я майже закохався. І никаючи по Каневу, ми зголосилися на тому, що слід ввести таке вітання: -- Слава Україні! -- Навіки слава! Агітую тебе приставати до нашого тріумвірату і пропагувати нові радянські обряди та звичаї...» (з листа Василя Симоненка до Івана Світличного від 27 серпня 1963 р.).

Риторичні звертання формально нічим не відрізняються від власне звертань. Однак щодо змісту й призначення вони (риторичні звертання) не являють собою засіб спонукати співрозмовника до відповіді, а використовуються як стилістичний прийом, як спосі б відтворити стан мовця, його вподобання, думки, почуття [45, с.132]. Крім загальних та власних назв людей, у ролі риторичних звертань можуть виступати найменування речей, рослин і тварин, абстрактних понять, імена міфічних персонажів та історичних осіб. Основне поле поширення таких звертань -- художні, публіцистичні, ораторські тексти:

Я не тебе люблю, о ні.

Моя хистка лілеє,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє... (І. Франко);

«Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості -- сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, яких зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.-- Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!..-- закляв він наголос» (М. Коцюбинський); «Я кажу тобі, сивий: ой хатонько моя, голубонько, спасибі тобі -- прощай. Мені жаль розлучатися з тобою. В тобі так гарно пахло давниною, рутою-мятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними й сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням...» (О. Довженко);

Риси власне звертань і риторичних звертань поєднують у собі напівриторичні конструкції. Такі звертання спрямовані до конкретних осіб, розраховані на реакцію, хоч і не безпосередню, і водночас передають емоційний стан мовця:

Милі друзі літ моїх дитячих,

Щирі і незлобні диваки!

Ви од кривд людських, недобрих мачух,

На луги втікали, на річки (М. Рильський);

Звертання при підметі, вираженому особовим займенником, як правило, інтимізує мовлення, надає йому пестливих відтінків:

Се ти, єдиная моя?

Се ти, моя царице?

З-за моря припливла сюди,

Кохана чарівнице? (Леся Українка).

Таке саме забарвлення мають і звертання, в ролі яких виступають прикметники з суфіксами пестливості: «Не бійся, дурненька. Нас вони ніколи не зачеплять» (Б. Антоненко-Давидович).

Звертання, яке відтворюється несубстантивованим прикметником, може бути прикладкою до звертання-іменника, коли між ними стоїть повторюваний присудок:

Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні,

Згиньте в темній безодні навіки!

Хоча пізно, а все ж діждемось ми весни, --

Свята волі, і світла, і втіхи (О. Олесь).

Якщо присудок у реченні виражається дієсловом не в наказовому, а в дійсному способі, звертання здебільшого є емоційно насиченими, оцінними прикладками при особових займенниках:

А ви, що звикли продавати

слова і славу, хром і храм,--

мої діла ревидувати

не вам, паскудники, не вам! (Л. Костенко).

Крім розглянутих типів звертань, для яких характерна звертально-спонукальна інтонація, є звертання-речення (вокативні речення) [36,с.42]. Такі речення нерозчленовано відтворюють якусь думку і характеризуються звертальною (а не звертально-спонукальною) інтонацією. Залежно від контексту, а також міміки, жестів та інших позамовних засобів речення-звертання можуть передавати захоплення, відчай, гнів, радість, прохання, заклик, заборону, пересторогу тощо: «Ось воно, його довгождане щастя, стоїть перед ним. Він тільки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос, сороміиве лице, тремтливі ямки на щоках, тепло чистого дівочого тіла. -- Югино! -- задихаючись, дивиться на задумане обличчя і нічого від хвилювання не може сказати» (М.Стельмах). Уживані часом в усному мовленні «усічені» звертання типу мам, ба, дя, Микит, Галь замість мамо, бабо (бабусю), дядьку, Микито, Галю мають просторічне забарвлення і, отже, суперечать нормам літературної мови.

Звертання, яке стоїть на початку або в кінці речення, виділяється в усному мовленні невеликою паузою, а на письмі комами. Якщо інтонація звертання на початку речення оклична, воно виділяється знаком оклику, наступне слово пишеться з великої літери.

Звертання можуть складатися з кількох слів:

1. У звертаннях, що складаються з імені й по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Надіє Миколаївно, Володимире Івановичу.

2. У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка мають обидва слова, але друге слово може набувати форми називного відмінка: добродію бригадире і добродію бригадир, пане лейтенанте і пане лейтенант.

3. У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, обидва слова вживаються в кличному відмінку: пані Олено, друже Ярославе.

4. У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, загальна назва вживається в кличному відмінку, а прізвище - в називному: добродійко Квітка, пане Іваничук.

До звертання в реченні не можна поставити питання, але граматично (рід, число) воно може пов'язуватися з присудком. Тому, щоб не сплутати його з членами речення, треба мати на увазі ще й таке.

1. Іменник у кличній формі (разом із залежними словами) виступає в реченні лише звертанням.

2. Звертання не замінюється займенниками він, вона, воно, вони. При ньому можна поставити або стоять займенники другої особи ти, ви, твій, ваш у будь-якому відмінку. Ці займенники до групи звертання не входять.

3. У групі звертання можуть бути однорідні члени, відокремлені означення тощо. Тоді всередині такого поширеного звертання ставляться розділові знаки відповідно до загальних правил. Якщо ти, ви підсилюють вигук, то вони теж відділяються разом з вигуком. Не відділяються лише слова о, ой, якщо вони вжиті як підсилювальні частки.

Отже, звертання в українській мові виражається формою кличного відмінка іменника та субстантивованими частинами мови, охоплює широке коло різних груп лексики, використовується в різних типах речень за метою висловлювання, виконує алелятнвну та експресивну функції.

РОЗДІЛ ІІ. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ МОВЛЕННЄВОЇ КУЛЬТУРИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

2.1 Методика вивчення мовленнєвого етикету в практиці початкової школи

Головною метою вивчення початкового курсу рідної мови є всебічний розвиток молодших школярів, підвищення культури їх мовлення і спілкування. Проблеми, пов'язані з розвитком культури спілкування, набувають в наш час не тільки освітнього, а й соціального значення.

Розділ "Знання про мову, мовні уміння", введений до програми початкової школи, передбачає ознайомлення молодших школярів з найелементарнішими правилами культури мовлення. Серед культурномовних понять, які мають засвоїти діти, значне місце займає система мовних засобів, названа мовленнєвим етикетом.

"Мовленнєвий етикет - це система стійких формул спілкування, призначених суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співбесідників, дотримання спілкування в обраній тональності відповідно їхніх соціальних ролей і ролевих позицій стосовно один одного, взаємних стосунків у офіційній і неофіційній обстановці" [46, с.413]. Таке узагальнене визначення поняття в лінгвістичній літературі є, на наш, погляд найбільш повним.

У вузькому розумінні слова мовленнєвий етикет складає функціонально-семантичне поле одиниць доброзичливого, ввічливого спілкування в ситуаціях звертання і привернення уваги, знайомства, привітання, прощання, вибачення, подяки, поздоровлення, побажання, прохання запрошення, поради, пропозиції, згоди, відмови, схвалення, компліменту, співчуття тощо.

Системна організація тематичних формул мовленнєвого етикету становить собою синонімічний ряд, у якому домінанта придатна для всіх ситуацій, наприклад: "до побачення", "до зустрічі", "всього найкращого" (розм.), "щасливо залишатися" (розм.), "прощавай(те)" та ін. Лінгвістичних досліджень, присвячених упорядкуванню синонімічних рядів мовленнєвого етикету української мови, ще немає.

Довгий час це поняття було предметом дослідження лише в етиці, тому не всі аспекти проблеми мов мовленнєвого етикету достатньо досліджені мовознавцями. Наприклад, немає однозначної назви терміна (трапляються два його варіанти: "мовний етикет" і "мовленнєвий етикет"), не зроблено чіткої класифікації формул спілкування, не укладено словника української лексики ввічливості.

Становлення мовленнєвого етикету як лінгвістичної категорії вимагає розробки методики його вивчення в шкільній практиці. Діюча програма з рідної мови рекомендує для засвоєння молодшими школярами ряд основних норм мовленнєвого етикету української мови. Однак досвід показує, що підручники недостатньо забезпечують учителів та учнів матеріалом, необхідним для формування в дітей визначеного програмою кола знань, умінь і навичок. Найбільшим недоліком шкільних посібників є, на наш погляд, безсистемність поданих у них вправ до уроків, на яких вивчається мовленнєвий етикет, невідповідність їх змісту етапам процесу формування лінгвістичних понять у молодших школярів, недостатня кількість завдань, спрямованих на практичне засвоєння дітьми слів увічливості [3, с.187].

Курс методики викладання рідної мови в початкових класах, а також предмети "Культура мовлення" та "Виразне читання" не забезпечують повною мірою оволодіння майбутнім учителем всіма аспектами цього складного і багатогранного явища, не дають практичних порад щодо використання різноманітних формул мовленнєвого етикету, знань про прийняті у сучасному суспільстві правила слухання, ролі тих, хто говорить, і тих, хто слухає.

Тому стає очевидною необхідність створення методичних рекомендацій, які допомогли б студентам у оволодінні методикою формування мовленнєвої культури молодших школярів, стали у пригоді вчителям початкових класів, працівникам дошкільних закладів.

У практиці початкової школи спеціальне засвоєння мовленнєвого етикету розпочинається у другому класі (розділ "Мова і мовлення", тема "Слова ввічливості").

Відомо, що процес засвоєння знань учнями молодшого шкільного віку значно активізується, якщо на уроці створюватимуться незвичні ігрові чи казкові ситуації. Одним з прийомів такої роботи в ході вивчення формул мовленнєвого етикету в другому класі може бути використання вчителем "Скарбнички "чарівних" слів".

Це невеличка скринька, у якій знаходяться картки із записаними на них словами ввічливості (Доброго ранку!, Добрий день!, Здрастуйте!, До побачення!, Бувайте здорові!, На добраніч!, Щасливої дороги! Прошу, заходьте!, Заходьте, будь ласка! Щиро вітаю Вас! Дуже Вам радий!, Дозвольте Вам допомогти!, Сідайте, будь ласка! Перепрошую!, Дякую!, Спасибі!, Пробачте!, Будьте ласкаві! та ін.) [4, с.106].

У вступній розповіді вчителеві слід повідомити дітям, що в скриньці знаходиться скарб: "чарівні" слова. Хто заволодіє цим дорогоцінним скарбом, тобто запам'ятає всі слова і правила їх вживання, той стане по- справжньому щасливим. Здійснюватимуться його бажання, у всіх, хто його оточує, завжди буде хороший настрій, люди поважатимуть його. Чимало таких слів ви уже знаєте.

"Чарівні" слова, - продовжує вчитель, - ми ще називаємо словами ввічливості. Саме так звучить тема нашого уроку. - Чи знаєте ви, що означає слово "ввічливий"? З давніх часів воно було ознакою людини, яка, спілкуючись з іншими (вітаючись, прохаючи що-небудь, дякуючи тощо), сміливо дивилася співрозмовникові в очі (у вічі, в вічі). Відкритий погляд завжди підтверджував миролюбність, доброзичливість.

Отже, ввічливий - "той, хто дивиться у вічі" (вираз варто записати на дошці). Згодом словом "увічливий" стали називати всіх, хто дотримувався правил пристойності, виявляв уважність, люб'язність [2, с.6].

Учителеві потрібно знати; а при нагоді й пояснити дітям, що форми "ввічливість" і "увічливість" у мові рівнозначні. Вживання початкових звуків [у] чи М? а відповідно й літер "у" чи "ве" для їх позначення залежить від того, голосним чи приголосним звуком закінчується попереднє слово в контексті, наприклад: слова ввічливості, діти ввічливі - слів увічливості, хлопчик увічливий" (пор.: хороший учитель - молода вчителька).

В українській мові на позначення поняття "ввічливий" є й інші слова - "чемний", "ґречний".

Слово "чемний" уживається досить часто. В давні часи воно мало форму "кчемний" (к чему), що означало придатний до чогось. А про невиховану людину ми говоримо "нікчема" (ни к чему).

Вищою мірою вияву ввічливості є ґречність. Це слово утворилося від злиття двох слів: "к" і "речь" (мовлення) - к речи, до речі. Ґречною називають людину, яка доречно використовує в своєму мовленні якнайбільше слів, що засвідчують її повагу до співрозмовника.

Краще зрозуміти такий мовознавчий коментар допоможе другокласникам вправа. 1. Прочитай вірш.

В саду,

в ожинових кущах,

сміливе кошенятко

зустріло

чемного хруща

на волохатих лапках.

І чемний хрущ йому сказав:

- Я радий вас вітати,

бо я давно

на друга ждав.

Я - хрущ.

А вас як звати?

Але сміливе кошеня

було нечемне, мабуть,

бо, не сказавши навіть "няв",

втекло чимдуж до мами... (А. Костецький).

- Чому хрущ у вірші названий чемним? (Тому, що він вітається, називає своє ім'я.)

- А чому кошеня нечемне? (Бо не відповіло на привітання.)

- Якими словами привітався хрущ? (Я радий вас вітати.)

- А що б мало відповісти кошеня? (Здрастуйте!, Добрий день!).

Таким чином учні закріплюють значення слова "чемний" і переходять до засвоєння основних мовних засобів, що засвідчують чемність, увічливість людини. Серед них чи не найбільше в українській мові формул привітання, їх можна об'єднати в синонімічний ряд, у якому один вираз є універсальним, придатним для вживання за будь-яких обставин (домінантою ряду), а інші використовуються рідше, залежно від ситуації спілкування. Найбільш уживаним привітанням у нашій мові є, звичайно, слово "Здрастуйте!". Решту синонімічних виразів можна розташувати в такій послідовності: "Добрий день!", "Доброго дня!", "Добридень!", "Доброго ранку!", "Добрий вечір!". Безперечно, такий перелік далеко не повний. До нього не увійшли діалекти, розмовно-побутові вирази ("Привіт!", "Салют!", "Здоров був!", "Доброго здоров'я!", "Дай, Боже, щастя!" тощо)[10, с.156].

Слово "Здрастуйте!", оскільки воно використовується в нашому мовленні найчастіше, потребує особливої уваги в роботі вчителя. Слід подбати, щоб воно було записане на дошці та в учнівських зошитах, зосередити увагу дітей на його правописі ("не "здраствуйте" і не "здравствуйте") і вимові (промовляємо його так само, як і пишемо, а не "здрастє" чи "здрасті").