Народні вірування та традиції в українській фразеології (свійські тварини)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет “Острозька академія”

Кафедра англійської мови та літератури

Курсова робота

на тему:

Народні вірування та традиції в українській фразеології (свійські тварини)

Студента третього курсу

факультету іноземної філології

Яровки Олега Володимировича

Науковий керівник:

канд. філ. наук, доцент

Кірілкова Наталія Василівна

Острог, 2002

План

Вступ

Розділ 1. Українські фраземи та паремії із компонентами кінь, віл, тур та корова

1.1 Давня українська міфологія та тотемізм як основні джерела походження фразем

1.2 Класифікація сем лексеми кінь

1.3 Класифікація сем лексем віл та тур

1.4 Класифікація сем лексеми корова

Розділ 2. Семантика компонентів вівця, баран, свиня та собака в усталених словосполученнях

Висновки

Список використаної літератури

фразеологія українська міфологія

Вступ

Слово фразеологія буквально означає “учення про звороти” (по-грецькому: фразіс - зворот, вислів і логос - поняття, вчення).

Фразеологія - це скарбниця народу. У фразеології української мови репрезентовані найрізноманітніші сфери буття народу: його історію, особливості суспільних взаємин минулих епох, виборчої діяльності і побуту, морально-етичного кодексу і родинних стосунків, у ній знайшли відображення своєрідність тваринного і рослинного світу, географічного оточення і природних умов тощо. Бувають такі крилаті вирази, які з дивною влучністю виражають суть досить складних явищ. Багата мова - це не тільки численні слова-синоніми, а й інші виразові засоби, що роблять її красивою та образною, гнучкою та експресивною і передають найменші порухи нашого серця. Серед мовних перлин чи не найбільше виділяються усталені вирази - фразеологізми, що виражають думки і сподівання самих мовців, їх історію, побут, культуру, єднають різні покоління, а то й переплітаються ніби на крилах, від народу до народу. Влучність і крилатість фразеологізмів робить їх більш доступними, зрозумілими та загальновживаними. [9; 144]

В основі внутрішньої форми української фраземи лежить образне світосприйняття, що ґрунтується на метафоризованому осмисленні буття, традицій, звичаїв, обрядів, вірувань із урахуванням емоційно-почуттєвої цілісності “української душі”. [14; 21]

Про ідіоми, фраземи і паремії часто пишуть, як про життєві спостереження, втілені у художній формі. У фольклорі доречніше шукати не образ, а історичне коріння. Образ з'являється, коли вірування переосмислюється.

Дуже цікавий матеріал подає у своїй статті Н. Ф. Зайченко. [9; 44] За його словами, “перетворення найменувань тварин у характеристику людини з певними властивостями в аспекті взаємодії їх семних стуктур має певні особливості”. За характером значення, зооморфізми він поділяє на три групи:

зооморфізми, значення яких сформувалось на базі об'єктивних раціональних конотативних сем (вони відображають зовнішні ознаки тварини і вживаються для характеристики людини за зовнішніми прикметами; це безпосередні зооморфізми) ;

зооморфізми, домінантою значення яких є диференційні семи видового значення, що теж співвідносяться з реальними ознаками тварини (перенесення в цій групі здійснюється від зовнішніх ознак тварини до внутрішнього світу людини; це опосередкований зооморфізм) ;

зооморфізми, поняттєве ядро яких співвідноситься з суб'єктивними раціональними конотативними семами зоосемізма, що відображає у свідомості людини ті риси, які начебто властиві об'єкту номінації; це зооморфізми-символи.

Фразеологічні одиниці з анімальним компонентом є одним із продуктивних засобів непрямої номінації. Для того, щоб зрозуміти значення деяких з них, їхнє походження, особливості конотацій анімального компонента фразем і паремійних одиниць, доречно ознайомитися з працями народознавців, зокрема Митрополита Іларіона “Дохристиянські вірування українського народу”, де автор висловлює думку про те, що дохристиянські вірування були дуже важливими для людини, охоплювали все її життя і такими “позоставалися й далі..., загубивши тільки старих богів, та й то не всіх”[18; 7] У своїй монографії автор розглядає символіку тварин, описує різні народні вірування і легенди.

Подібними між собою є праці О. Воропая[5; 25] та С. Килимника[12; 45], у яких автори розглядають український рік у святах, обрядах і звичаях. Ці монографії допомагають усвідомити роль тих чи інших тварин у житті людини, ставлення до них, прослідкувати, які залишки стародавніх вірувань та обрядів збереглися до наших днів.

Народні легенди та перекази, що стосуються тварин, знаходимо і в праці О. П. Знойка “Міфи Київської землі та події стародавні”[10; 31]. Ці матеріали дають нам змогу глибше прослідкувати походження фразеологізму, конкретизувати його семантику.

До образу тварини як символу звертався у своїй статті Л. М. Дяченко[6; 37], де пояснював механізм виникнення символу, пов'язуючи його із співвідношенням предмета і певної властивості, що сприймається як їхня постійна ознака.

Даний матеріал дає змогу прослідкувати, які ознаки конотує та чи інша тварина у певному фразеологізмі, ідіомі, паремії.

Актуальність даної теми полягає у необхідності розв'язання питання про системні закономірності в лексико-семантичній групі фразеологізмів, пов'язаних зі свійськими тваринами, такими як кінь, віл, корова, вівця, баран, свиня та інші.

Об'єктом дослідження даної роботи є фраземи зі словами на позначення свійських тварин, які зафіксовані у різноманітних збірниках фразеологічних одиниць, довідниках українських ідіом.

Предметом дослідження обраної курсової роботи є класифікація цих одиниць за структурою та семантикою, а також їх групування за визначеними семами.

Метою цієї роботи є з'ясування, з якими конотативними семами виступають лексеми на позначення тварин. Досягнення даної мети здійснюється шляхом вирішення наступних завдань:

вибрати фразеологізми, усталені порівняння і паремії, до складу яких входять лексеми на позначення свійських тварин;

з'ясувати з яким конотативним значенням ці лексеми функціонують в українській фразеології;

з'ясувати джерело походження даної конотації, опираючись на давню українську міфологію, традиції та звичаї нашого народу.

Матеріалом роботи є назви свійських тварин, які втілені в різноманітних фразеологізмах української мови.

Наукова новизна дослідження вбачається в тому, що в даній роботі висвітлюється одне з маловивчених питань українського мовознавства.

Даний матеріал може бути використаний для поглиблення знань щодо українських вірувань, традицій, звичаїв, у чому полягає практична цінність даної курсової роботи.

Дане дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У першому розділі розглядається походження і семантика усталених виразів із лексемами кінь, віл, тур, корова.

У другому розділі подана характеристика семантичних особливостей та джерела походження фразеологічних компонентів вівця, баран, свиня та собака.

Розділ 1. Українські фраземи та паремії із компонентами кінь, віл, тур та корова

1.1 Давня українська міфологія та тотемізм як основні джерела походження фразем

Український народ один з менших синів в сім'ї індо-європейських народів, який має дуже давню і цікаву міфологію. Але тепер зостались тільки уривки з давньої міфології, що дійшли до нашого часу в устах народу. Але, не зважаючи на те, що християнські догмати і християнська мораль уже ввійшли в народне життя, ще й досі між народом не згинуло давнє поганство. Воно ще й досі держиться в житті народу: в образах і звичаях, в колядках, щедрівках, веснянках, купальних піснях, в весняних іграх, в приказках і прислів'ях, забобонах. [4; 24]

Первісна людина жила часто по лісах, і постійно мала тісну стичність зо звіриною. Власне довкільна звірина найбільше не давала людині спокою, і змушувала її думати про себе.

Шанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, коли з ними було вміло складено умову чи дружбу. Такі звірі, як захисники певного роду чи племені, звалися тотемами.

Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, - йому треба завжди догоджати й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить. Шанування звірів було ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звірину назву, наприклад, у “Слові о полку Ігоревім” князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, наприклад: Вовк, Лев, Лисиця, Заєць, Півень, Курочка й багато інших.

Стародавня стаття: ”Толкованіє имен человіческих” подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Хто приймає вовче ім'я, той “вмісто світа тму удержав, душу свою погубит” (Алфавит поч. ХVІІ в. ч. 72, бібліотека М. Іларіона).

В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові. Зокрема, такі вирази як: лисичка-сестричка, вовчик-братик та інші. Це уособлення звірів ясно вказує і на спосіб життя, - на ліс та на ловецьке зайняття.

По наших казках, піснях завжди бачимо повну персоніфікацію всіх звірів, зокрема, епос Івана Франка “Лис Микита”. Та й тепер вірить народ, усі звірі і птахи говорять, тільки мови їхньої людина не знає, але добре розуміють її всякі відуни та ворожбити. Під Новий Рік (або під Йордан) вся домова худоба говорить, особливо воли, корови та коні, і коли господар прислухається, може почути й оповідання про себе та про свою долю. [18; 56]

У одному з повітів записано таку оповідь. Один дуже скупий чоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють між собою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла. Незабаром він справді почув їхню розмову. Воли говорили один одному: «Нічого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар». Господар дійсно наступного дня помер. За якийсь прогріх худоби Бог відібрав їм дара мови, але нашу мову худоба часто розуміє. [4; 46]

Домова худоба з найдавнішого часу була й є у великій пошані українського народу, - це члени родини, що працюють на неї. Худобу не забувають під час великих свят: її обкаджують ладаном і окроплюють Йорданською водою, на Великодень гуцули й тепер христосуються з нею. Як покійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зі своїм ґаздою (господарем). [18; 76]

Вдавнину було немало й усяких писаних праць про звірів, ще “Бестіярії”, що сіяли серед людства різні легенди про звірів; так само й “Физіолог”, що був поширений у нас, наповнений легендами про звірів, і багато з цього поширилося ще й тепер серед народного знання та вірування. Його охоче читали, а в XVI-XVII віках Церква легенди про звірів ширила в своїх проповідях. Так, проповідник Іоаникій Галятовський (помер у 1688р.) у своєму творі “Наука албо способ зложення казання” (1659р.) повчав священників, що для проповідей “треба читати книги о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каміннях і розмаїтих водах, которії в морі, в ріках, в студнях і на інших місцях зайдуються, і уважати їх натуру, і тоє собі нотувати і аплікувати (додавати) до своєї речі, которую повідати хочеш”. І справді, в друкованих проповідях XVI-XVII віків знаходимо багато різних легенд про звіриний світ.

Звірина завжди вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому світі, а особливо в “Життях Святих”, що завжди близько жили зі звіриною. Багато також легенд про перетворення людини на звірину чи птаха. Взагалі звіриний світ переповнений легендами. [4; 21]

Цікаво, що назви одних і тих самих тварин у різних мовах передають різні риси людини. Це свідчить про своєрідність образного мислення кожного народу, яке являє собою складний асоціативно-психологічний процес.

В. І. Кононенко вказує[18; 45], що українська фраземіка відбиває символіку нашого народу, побудовану на персоніфікаціях, своєрідному образному сприйманні картин світу. Поряд з типовими для інших народів усвідомленням тварин, як носіїв фікованих, характерних ознак (баран, вівця, вовк, заєць), українські фраземи представляють специфічно-національне бачення людського буття через призму поведінки тварин.

1.2 Класифікація сем лексеми кінь

Серед тварин, які були у господарстві, український народ особливо любив і шанував коня. Митрополит Іларіон стверджує[18; 59], що кінь у найдавніші часи великої ролі не відігравав, а став частим і улюбленим за часів козаччини. З давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкості, тому в давнину були відомі й крилаті коні, що позосталися дотепер у наших народних творах, особливо в казках. Зокрема, у фраземі “летить як кінь” лексема кінь виступає якраз на позначення швидкості. Кінь може бути й віщим і чудесним, і вірно служить своєму панові.

С. Плачинда наводить міф про коней[22; 81]. Це перетворені люди, яких Тур покарав за непокору. Він примушував рід панів (найстародавніше плем'я) звозити землю влітку на санях (бо на той час ще не винайшли колесо), щоб побудувати земляні вали для захисту від диких кочових племен. Пани взялися за роботу і зробили вал на своїй території, а далі працювати відмовились. Можливо, відгомін цього міфу маємо у паремії “Дай коневі вівса і жени його як пса”. Цікаво, що лексема пес у даному прислів'ї конотує ознаку 'нікчемність' і переносить її не на людину, а на тварину. Тому у цій паремії звучить неповага до коня. Але таких прикладів дуже мало.

Навпаки, кінь шанується українським народом. За народними повір'ями на конях (крилатих, золотогривих) їздили боги. Не даремно кажуть “Як на коня зсадив” (підняв настрій), або навпаки, “Як з коня зсадив” (грубо когось вилаяв). Лексема кінь у даних фраземах конотує ознаку 'щось хороше, надзвичайне'.

Цікавим є словосполучення всісти на коня. Сучасники літописця Нестора сприймали його як вільне, власне як і ми тепер, але тільки тоді, коли воно поєднувалося з дієсловами руху, як-от: “Глебъ же вборзе вседъ на конь с малою дружиною и поиде” - “Гліб же незабаром сів на коня з малою дружиною і поїхав”.

Та всісти на коня можна було і 'на кого' і 'з ким'. У грамотах великого Новгорода і Пскова, наприклад, читаємо: ”Мені... і моєму братові всісти на коня на князя на литовського або тверського”; “Новгороду всісти на коня зі мною з князем з великим і моїм братом... ”. Всідали на коня також і 'проти кого' і 'за кого'. В таких випадках синтаксичні зв'язки або сама ситуація свідчили про метафоричність, фразеологічний план словосполучення. Коли Ігор звертався до дружини: “Тож всядьмо, браття на свої борзії коні та на Дін синій поглянем”, то він запрошував давніх сіверян не до легкої верхової прогулянки, а до дуже й дуже небезпечної справи: князь закликав 'вступити в похід'. Швидше всього, всісти на коня первісно пов'язувалося з участю кінних воїнів у поході.

Хоч фразеологічний зворот всісти на коня в давньоруській мові був одним із найстійкіших, в ідіоматику сучасної мови він не ввійшов, “поглинувшись хвилями минулого”. [25; 74]

В пареміях ця тварина набуває таких ознак:

'працьовитість': “Кінь не хлібороб, не коваль, не плотник, а перший на селі роботник”, “Коли коня і мають, шапку перед ним знімають”;

'тварина, яка любить догляд': “Любили поганяти, люби й коня годувати”, “Не давши оброку, не бий коня збоку”;

'волелюбність': “І золоті вудила коневі не милі”.

Отож, в основному лексема кінь у фразеологізмах виступає на позначення позитивних сем, проте існує також і невелика кількість фразем, семи яких мають дещо негативних відтінок. Щоб проілюструвати дану думку, звернімося до фразеологізмів з наступними семами:

'норовливість': “Норовливому коневі і майдан тісний”, “Тямить кінь з якого боку брикається”;

'невеликий розум': “Дурний як турецький кінь”, “У коняки грива довга, а ум короткий”. [23; 72]

Кінь супроводжував людину протягом її життя, був їй вірним помічником, особливо це стосується військових. Тому можна сказати, що лексема кінь у фразеологізмі “Був на коні і під конем” конотує ознаку 'мірило досвідченості' (так говорять про людину, яка пройшла крізь життєве випробування). Навіть, коли ми звернемося до шахової фразеології, то і тут можна знайти фразему з лексемою кінь - “Хід конем”. Вона використовується, коли мова йде про прийняття якихось непередбачуваних, ризикованих рішень, але таких, результат яких може принести несподіваний позитивний результат, зокрема, вихід з скрутного становища. [25; 65]

1.3 Класифікація сем лексем віл та тур

Позитивним є ставлення українського народу і до вола. Українці, перекладаючи позитивні ознаки цієї тварини на людину склали чимало різних висловів - фразеологізмів - які існують у вжитку і до нашого часу. Пояснення шанобливого ставлення людей до вола можна знайти у народних переказах і легендах.

Воли і віслюки створені Богом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням (Подільська губернія). Воли напередодні Нового року (в Луцькому повіті - напередодні Різдва Христового) набувають здатності розмовляти людською мовою, про що говорить наступна легенда.

Один господар, довідавшись од людей про те, що воли проти Нового року розмовляють між собою людським голосом, вирішив підслухати їхні розмови. Ось і заліг він на ніч у яслах. Лежав так він, може, до півночі, - нічого не чути. Тихо в оборі (у воловнику, в загороді), воли полягали, ремиґають собі. Лежали воли, лежали, а тоді один раптом підводиться. А другий і каже до нього: «Чого ти не лежиш, нащо ноги томиш?». Господар в яслах нашорошив вуха і слухає. Той віл, що підвівся, каже: «Як то ми далі житимемо, адже в нашого господаря дуже мало сіна? А до весни ще далеко, то чим же він нас прогодує?» А господар все слухає та дивується. Ті воли, що лежали, кажуть: «Нічого, що в нашого господаря мало сіна; є ще в нього ціла скирта соломи, що вже три роки як стоїть. Цією соломою господар і годуватиме нас до нового сіна. Якби він обмолотив цю скирту, то набрав би ще корців (корець дорівнює чотирьом мірам) зо два жита. Ну, та господар не обмолочуватиме тієї соломи, бо, як тільки обмолотить, то й помре; лише тим ми і поживимося, що в соломі лишилося де-не-де зернятко». Отак це розмовляють між собою воли, а господар все те чує. Господар замислився - хочеться йому обмолотити ту солому (існує думка, що жито в ті часи було дороге). Міркує: «Обмолочу та продам - ось і куплю волам сіна». До того ж, він чув, що казали воли, страшно молотити! Крутивсь, крутивсь господар, а тоді не стерпів-таки: «Де, - думає, - валяються два корці жита?» Одразу ж умовив молотьбитів: змолотили солому. Вимолотили, вони й зерно, однак господар справді потім недовго й жив: як говорили воли, так і збулося (Київська губернія). [4; 56]

Під впливом цієї і подібних оповідей на Україні дбають про те, щоб добре нагодувати волів, особливо напередодні Нового року.

Внаслідок шанобливого ставлення до цієї тварини, лексема віл конотує переважно позитивні ознаки: 'корисна тварина', 'витривалість', 'неквапливість', 'войовничість'. Як бачимо новими є три останні:

'витривалість': “Від чого віл брикає, від того кінь здихає”, “Вали на воли - все повезуть”, ”Вали на бурого, бурий повезе”, “Вали на сірого, сірий все знесе”;

'неквапливість': “Волом зайця не догониш”, ”Годі волом зайця затровити”, “Воли пасти - не ведмедя водити”;

'войовничість': “Безрогий віл і ґулею б'є”, ”Волові роги не тяжкі”.

Фразеологізми з лексемою віл також виступають на позначення великої кількості інших сем, зокрема:

'цінна тварина': ”Коли віл пропав, то пропадай і ярмо (пропадай і батіг) ”, тобто, коли пропало щось більше, то вже і меншого не жаль, бо у відчаї для людини ніщо не миле; “Без вола хата гола”, - бо селянський двір без тяглової сили - вола або коня - належав до найбідніших;

'завзятість до праці': ”Як віл у ярмі, коли не випряжеш, то не випряжеться”, “Як віл пристане, так віз масти, а як кінь пристане, так ніж гостри”;

'невибагливість до їжі': “Волови дай полови, буде робив поволи”;

'працьовитість”: “Доброго вола у ярмі пізнають”;

'великі розміри': “І на воловій шкурі всього не списав би”;

'підпорядкованість меншого більшому': “Не ходять ясла за волами, а воли за яслами”;

'невеликий розум': “Був волом та й став козлом”, - про чоловіка з великим ротом, а дурною говіркою, бо розум не залежить від зовнішності, постави; “Як віл не мудрив, а плуг тягне”. [23; 123]

Цікавим є вислів “Хіба ревуть воли, як ясла повні”. Його використовували тоді, коли люди бунтували, але бунтували недарма, - тоді, коли вже далі терпіти було неможливо. Звідси можна зрозуміти, що у даному фразеологізмі лексема віл виступає з семою 'невибагливість'. Доречно зазначити, що дана фразема стала назвою відомого роману Панаса Мирного.

Митрополит Іларіон зазначає, що волів вживають з найдавнішого часу для похорону, - це загально арійський звичай. Можливо, відгомін цього звичаю бачимо у фраземі “Тікай з волами, бо процесія йде”. [18; 97]

У фразеології з лексемою віл функціонує чимало висловів, які конотують цікаву ознаку - 'зверхність однієї людини над іншою': “Біда тому волові, якого корови підганяють”, “Горе тобі, воле, коли тебе корова рогом коле, горе тобі, чоловіче, коли жінка дулі тиче”. Вони викликають великий інтерес, адже часто вживалися про безвільного чоловіка, над яким коверзує жінка, що часто траплялося в українських сім'ях. [25; 64]

Біологічно спорідненим з волом є тур, але найменування цієї тварини конотує дещо інші ознаки: 'відважність', 'сила', 'впертість'. Наш народ дуже шанував тура. В давньоукраїнській міфології Тур - бог сили, лицарства, честі, заступник воїнів і чередників. Це і величальне ім'я. Не даремно у “Слово о полку Ігоревім” Всеволода називають Яр-Туром на знак великої поваги. За словами О. П. Знойка[10; 86] та І. Нечуя-Левицького[19; 34], у давніх колядках про Перуна-Івана говориться, що він встає ледь світ і вирушає на полювання на Тура-Оленя. Останній благає не стріляти його, а за це віддає свої роги (символ влади). Очевидно, тут йдеться про те плем'я Тура, яке жило у гірській місцевості воювало з племенем Перуна і останнє перемогло. Скоріше за все плем'я Тура було досить сильним і мало вигідні позиції. Не даремно існує приказка “Сидить як тур у горах”, де назва тварини конотує ознаку 'поважність' (так говорили про багату і заможну людину).

незвичайне

1.4 Класифікація сем лексеми корова

Корова, як кінь і віл, теж була завжди в пошані на Україні. Вона займала важливе місце в житті селянина: давала молоко, м'ясо, а тому користувалася на Україні особливим піклуванням і доглядом. Корова - поїльниця і годувальниця селянської родини. [10; 95] З коровою слід поводитися лагідно і навіть шанобливо. На Великдень у Новгород-Сіверському повіті з нею христосуються, дають «святості», тверде вим'я мастять «четверговим» яєчком, підкурюють смирною та ін. Залишаючи корову доїти, дають їй хліба-солі - «одхідного», як робітнику при розрахунку. Корова дуже чутлива до «лихого ока», через що у селах не можна завести хорошу корову, а в місті можна, бо тут менше людей з «лихим оком». Коли в корови зіпсується молоко, стане червоним, треба її видоїти й вилити це молоко на тому ж місці, тоді підкурити корову чимось «свяченим» - і причина обов'язково минеться, якщо лиш нікому про те не розповідати, а то корова ходитиме зуроченою до весни. А навесні слід узяти паличку з клечальної осики (гілка осики, якою прикрашали хату на Трійцю - Зелену неділю), зрубану першою в суботу проти Зеленої неділі, і нею гнати корову перший раз у череду. Тоді можна впізнати й ту відьму, яка зурочила корову: вона прийде й проситиме осикову паличку. Те, від чого корова стала причинною, на цей раз зникне вже безслідно. Коли корова отелиться, дають їй з'їсти великодню шишку, «щоб смирна була», а також просвердлюють їй ріг, насипають туди освяченого маку і забивають отвір осиковим кілочком, «щоб добра на молоко була і щоб відьма не портила». [4; 187]

Через те у прислів'ях та приказках часто звучить турбота про неї. У давніх українців, за словами О. П. Знойка[10; 65], корова була священною твариною. С. Плачинда[22; 84] засвідчує міф про походження цієї тварини. Чорнобог (злий бог темряви) полонив Перуна, обов'язком якого було розбивати хмари блискавками, щоб ішов дощ. Через те почалася велика посуха. Люди благали порятувати їх, і дажбог почув їхні молитви. Він прихилив до землі хмари і перетворив у корів, від яких потекли дорогами молочні ріки. Вони напоїли і нагодували усіх спраглих. Можливо, цю легенду має своїм корінням фразеологізм “молочні ріки, кисільні береги”, на означення землі, де панує достаток. Взагалі, молоко - це чудодійна рідина. За свідченням З. Болтанович[3; 341], українці здавна використовували його лікувальні властивості. Окрім того, вірили, що лише молоком можна загасити пожежі від блискавки - стріли Перуна.

Чорна корова, як вказує С. Килимник[12; 78], була у деяких регіонах нашої країни символом смерті. Корову водили вранці після Щедрого Вечора, чаклуючи таким чином приплід худоби.

Лексема корова в українській фразеології паремійного типу має такі конотації:

'корисна (цінна) тварина': “Корова в дворі - харч на столі”, “Пропала корова - пропало й здоров'я”, “Трудно літом без корови, а зимою без кожуха”, “Аби коровка, буде і вірьовка”, “Пропала корова - пропало й здоров'я”, “У корови молоко не скисне”;

'хороша мати': “Кожна корова своє теля лиже”, “Корова і та рикає, як теля здохне”;

'терплячість': “Дійниця - коров'яча мука”;

'невибагливість': “Не голодна корова, коли під ногами солома”, “Нема сіна, то корова й стріху буде їсти”, “Корова в теплі - молоко на столі”, “Привикай, коровко, до житньої соломки”;

'спадковість”: “Яка корова, таке й теля”;

'здатність постояти за себе': “Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере - і сам чорт не розбере”.

Коли пропало щось більше, тоді вже і меншого не жаль. У таких випадках говорять: “Пропала коровка - пропадай і вірьовка”, “Взяв чорт корову, нехай же і теля візьме”.

Але, помічаючи недоліки цієї тварини, український народ склав також і багато інших фразеологізмів, переносячи характеристики тварини на людину. У фразеологізмах ці негативні характеристики виступають з наступними семами:

'незграбність': “Ходить як корова”, “Як корова на льоду”;

'невеликий розум': “Волочиться як Федькова корова”, “Пишається як корова в хомуті”, “Дивиться як корова на нові ворота”.

Так само як і лексема віл, лексема корова виступає з семою 'зверхність однієї людини над іншою'. Це простежується у таких фразеологізмах як: “Біда тому дворові, де наказує корова волові” (“Горе тому дворові, де розказує корова волові”). [23; 87]

Розділ 2. Семантика компонентів вівця, баран, свиня та собака в усталених словосполученнях

Митрополит Іларіон зазначає, що баран та вівця стали символом невинності, особливо супроти вовка, звідси й християнський символ: Агнець Божий, тобто Христос. [18; 94]

Вівця символізує корисність, беззахисність, доброту, іноді глупоту. З такими значеннями використовується і в художніх творах, зокрема у творі Лесі Українки “Тепер ся жінка, мов вівця покірна”.

Лексема вівця у фразеологізмах виступає з такими семами:

'корисна тварина': “Більше вовни дасть дурна овечка, як мудрий цап”, “Вівця, як бджола, дає один прибуток”, “Добра штука оця вівця: і кожух, і свита, і губа сита”;

'покірність': “Покірна як вівця”, ”Як овечка: не скаже ні словечка”, ”Він овечу натуру має”;

'згрупованість': “Куди баран, туди й вівця”, ”За єднов вівцев ціле стадо біжить”;

'беззахистність': “Біда вівцям, де вовк пастушить”;

'невеликий розум': “Розумна як попова вівця”, “Дурна вівця і перед вовком висповідається”, ”Дурна вівця - вовкові вечеря”;

'войовничість': ”Ходить як овечка, а буцькає як баран”. [23; 75]

Як бачимо, вівцю українці шанують і поважають більше як корисну тварину, яка не приносить збитків. О. П. Знойко зазначає[10; 127], що вона була священною твариною на Русі. А. С. Килимник вказує[12; 76], що на Щедрий Вечір гурт парубків водив Меланку разом із козою або бараном.

Лексема вівця у пареміях конотує здебільшого такі ознаки як 'беззахистність', 'покірність', тобто вона не здатна себе захистити. Дуже цікаве “пояснення” давав цій рисі український народ. С. Плачинда наводить легенду[22; 75], за якою вівці - це перетворене плем'я добричів. Вони ні з ким не воювали, не вбивали тварин, не їли м'яса, збирали цілющі трави і лікували сусідні племена. Їх захотіли знищити готи за відмову воювати на їхньому боці, і Перун перетворив ці племена у вовків і овець. Тому основним ворогом вівці є вовк.

Цікавою з погляду науковця є приказка “Сива вівця теж родить чорне ягня”. Можливо, лексема 'чорне' конотує ознаку 'відмінного, іншого кольору, ніж мати'. Але припускається і не таке трактування. Українці вірили, що тварини чорного кольору приносять нещастя, що в них сидить диявол. Тому дану паремію можна розшифрувати так: і хороша (корисна) тварина може створити, народити щось лихе, те, що має зв'язок з дияволом.

Вовк і баран (ягня) уособлюють хижака і його жертву, сильного і слабкого. Таке уособлення походить з часів античності. Зокрема, Л. Глібов використав цей сюжет у байці “Вовк та ягня”.

У пареміях лексема баран також конотує такі ознаки як 'нікчемність', 'впертість', зрідка 'підступність', та інші:

'нікчемність': “Сім літ барана пасла, не було ні сира, ні масла”;

'впертість': “Старий баран має твердий ріг”, “Чим баран старший, тим ріг твердіший”;

'підступність': “Добрий, як баранчик, тільки по-вовчому виє”;

'войовничість': “І баран буцне, як зачепиш”;

'невеликий розум': “Не робись бараном, то й вовк не з'їсть”.

Ще б хотілося зупинитися на значенні лексеми баран, як лайливого прізвиська. Як зазначалося раніше, Н. Зайченко найменування тварин як характеристику людини з певними властивостями, поділяє на три групи: безпосередні, опосередковані і зооморфізми-символи [9; 47]. Зооморфізм баран у значенні 'тупа, нерозумна людина' можна віднести до третьої групи. Наприклад, “Дивиться як баран на нові ворота”, “Розумний як баран”. Його поняттєве ядро відображає у свідомості людини гіпотетичні риси, які начебто властиві об'єкту номінації. До речі, зооморфізм баран конотує ознаку 'тупість' і в інших мовах. [23; 345]

Ще одна тварина, до якої неоднозначно ставиться наш народ, - це свиня. Із компонентом свиня побутує багато народних висловів. Цих тварин селяни продавали, сало і м'ясо були цінними харчовими продуктами. Багато паремій вживається у переносному значенні: звички тварини (рити землю, лізти в город, купатися в грязюці, вперто кудись пхатися) закріпились і в характері людини, у описах її негативних рис, поведінки, норм життя, моралі. За Н. Зайченком[9; 85], лексема свиня - опосередкований зооморфізм, адже фізичні, зовнішні властивості тварини переводяться у моральний план з фізичного.

Як вже згадувалося вище, до свині наш народ ставиться неоднозначно. За словами О. П. Знойка[10; 78], свиня-роха була символом сонця, вогню, тобто священною твариною на Русі. Не даремно існує давня загадка “Тремтить свинка - золота щетинка” (вогонь). Митрополит Іларіон згадує[18; 67], що від вшанування вепра (свині) у нас залишився звичай колоти його на Різдво і мати свинячі ковбаси та кишки як жертовні. О. Воропай вказує[5; 54], що на великодні свята на столі теж мало бути печене порося з хріном - символ сонця. Саме про ці звичаї і говориться у прислів'ї “Людям свято - свині смерть”. Пізнінше вона стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи і навіть перекидаються нею. Саме тому на Паску свиню, як і кота з собакою, не частували свяченим хлібом, зазначає С. Килимник[12; 67]. У чорта свиняче рило замість носа. Свиня стала символом нерозбірливості, нахабства, через те і побутує прислів'я “ Знав добре Біг, що не дав свині ріг”.

В українській фразеології паремійного типу лексема свиня конотує такі ознаки:

'корисна тварина': “Були б свинки, буде сало і щетинки”;

'спадковість': “Від лося лосята, а від свині - поросята”;

'підпорядкованість': “Корита не ходять до свиней, а свині до корит”;

'тварина, яка всюди лізе': “Не є такого пня, щоб в нього не почухалась свиня”;

'впертість': “Не кидай перлів свиням, бо потопчуть їх ногами”. Цей вислів має біблійне походження. Значення цього фразеологізму таке, що не варто поганому щось добре радити, бо він не послухає.

'Пихатість': “Ото я! Попова свиня”, “Хвалилася свиня, що об панський тин чухалась”, ”Піднімайте, свині, хвости, бо глибоко морем брести”;

'нікчемність': “Куме Андрею, не будьте свинею, коли вас люди величають”, ”Не дано свині на небо глянути”, “Не рівна свиня до коня: ростом маленька, голова вузенька і шерсть не така”, “Свиня свинею і пропаде”;

'тварина, яка приносить дуже мало користі': “Од свинячого полку не буде толку”;

'ненажерливість': “Кинь, не побачиш, як свині з'їдять”, “Свиня полудня не знає”;

'непридатність до роботи': “На свиню хоч сідло надінь - все конем не буде”;

'найнищий ґатунок': “Із свині чоловік нігди не буде, але з чоловіка свиня ся може стати”, “І святи свиню, то свиня все буде свинею”, “У нас самих навіть свині не їдять”, “Не варт свині пасти”, ”Куди свині до коня”;

'потворність': “Красива як свиня сива”, “З свинячим писком та в пшеничне тісто”, “З свинячою мордою в бубличний ряд”, “З свинячим рилом та в пшеничне борошно”, ”Не свинячим рилом лимони нюхати”;

'тупість': “Дурний як сто свиней”, “Розбирається як свиня в апельсинах”, ”Сип свині перець, а вона гадає, що горох “, “Або свиня знає, що перець, а що гречка”, ”Клапоуху хоч родзинками годуй, а все буде клапоуха”;

'збиточність': “Люди будують, а свині риють”, “Унадилась свиня в город”, “Якби свині крила, то вона б і небо зрила”, ”Пустити свиню в огород”, “Там такі городи, що й свині не зроблять шкоди”.

Як бачимо, український народ не дуже шкодує свиню. Хотілось ще зазначити, що лексема свиня у значенні “людина” конотує такі ознаки як 'нахабність', 'неохайність', 'набридливість', 'підлість':

'нахабність': “Вліз як свиня в маорку”, ”Свині тільки рило просунути, а там і вся пролізе”, ”Посади свиню за стіл, вона і ноги на стіл”, “Самі свині та ще й собак розвели”, “Свиняча мама не загине”;

'неохайність': “Валяється як свиня в барлозі”, “Запровадь всиню до чистої кучі, а вона все до гною лізе”, “Свиня і в піску грязюку знайде”, ”Свиня перше не з'їсть, поки не поваляє”, “Свиню чеши і мий, а вона знов у болото лізе”, “Свиня хоч і скупається, то й знов у болоті валяється”, “У свині своя звичка: як не в реп'яхах та поросі, то в болоті”;

'набридливість': “Нахабний як свиня”, “Пхається як сі свиня під чоловіка”;

'підлість': “Великої кошари свиня”, ”Голос дзвенячий, а совість свиняча”.

Багато фразем склав український народ про напасливого, захланного, такого, що міг би вжити свою владу, становище на шкоду інших, але їм не дано такої влади, а особливо про підпанків, які знущались з селян. У цих фразеологізмах лексема свиня виступає переважно з семами 'нахабність' та 'впертість': “Дай свині роги, то вона всіх людей переколе”, ”Дай свині роги - не вступиться з дороги”, ”Дай свині волю, то піде в фасолю”, ”Коли б свині роги, світ би перевернула”. [23; 89]

Дещо інше ставлення нашого народу ми бачимо до собаки. Воно неоднозначне. З одного боку, собака - тварина віддана, надійний помічник і охоронець. З іншого боку, у фразеології конотують такі ознаки як 'злість', 'підступність'.

У легендах собака є найближчою до людини твариною і єдиним його вірним і надійним другом. Зліпивши першу людину й лишивши її просушуватися на сонці, Господь приставляє сторожувати собаку (щоправда, він виявився цього разу поганим сторожем), а Сам пішов Собі. Ось собака стеріг, стеріг, замерз і заснув (він тоді голий був, без шерсті). Йшов мимо чорт, угледів людину, роздер навпіл їй груди, нахаркав туди, тоді склав, як було, і знову поставив. Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптом почала харкати. Бог тоді до собаки: «Як же ти не встеріг?» - «А я, - каже, - Господи, змерз та й заснув. Дай мені шерсть, тоді вірно стерегтиму». Бог дав йому після того шерсть, а людина так і зосталась назавжди вже з харкотинням. [4; 97]

'Вірність': “Вірний як пес”, “Вивченого пса нічим не підкупиш”, “І собака чує, хто її годує”;

'корисна тварина': “Добра собака краще, ніж зла людина”;

'злість': “Злий як собака”, “Злого пса і після смерті пам'ятають”;

'неохайність': “Собака не з'їсть, поки не покачає”, “Хто з псами ляже, з блохами встане”;

'Галасливість': “Пса брехливого далеко чути”, “Бреше як Сірко на вітер”;

'нікчемність': “Собаці собача честь”, “Така честь як собаці в ярмарок”;

'потворність': “Гарний як пес базарний”;

'підступність': “Не вір псові, бо вкусить”, “З собакою дружи, а палицю в руках держи”;

'беззазисність': “Гибить як собака”, “Хто хоче собаку вдарити, той кия зайде”. [23; 93]

Те, що лексема собака (пес, Сірко) конотує різні ознаки за емоційною оцінкою пов'язано з усілякими повір'ями. Собака, за словами С. Плачинди[22; 98], була священною твариною давніх українців. Пес - символ бога вогню Симаргла і персоніфікований образ огнищанина, котрий оберігає свій дім і вогонь. Пізніше, з прийняттям християнства, зникає потреба у заступництві язичницьких богів, тому собака у свідомості українців набув деяких демонічних ознак. Собаці, як і свині, не давали свяченого на Пасху. На пса, за свідченнями І. Нечуя-Левицького[19; 31], перетворились відьми. Чорна собака, як вважалося, приносила нещастя, у ній сидів біс. Лексема собака у паремії “Моторна як собака чорна” конотує ознаку 'швидкість', а лексема 'чорна собака' можна трактувати як синонім до слова чорт.

Дуже цікаве спостереження зробила І. О. Кононенко у своїй статті[14; 56]. Вона стрерджує, що повна або часткова втрата національно-культурного підґрунтя фраземи обмежує її вживання в усному побутовому мовленні. Так, фразема “Ухопив як пес з обметиць” (потерпів невдачу) вживається рідко, бо мало кому відомо, що обметиці - це залишки - залишки борошна на жорнах.

Висновки

Утворення фразеологічних одиниць - це тривалий історичний процес, який характеризується об'єктивними закономірностями розвитку мови. Ігнорувати його або уявляти собі існування у мові фразеологічних одиниць як просте переосмислення певних словосполучень - значить перекреслити історію їх формування. Вони неоднорідні за функціональними ознаками і неоднакові щодо походження, тому що є дуже багато варіацій, легенд, переказів, що пояснюють походження одного і того ж фразеологізму. Таким чином, пояснення причин утворення фразеологічних одиниць неможливе без аналізу народних вірувань наших пращурів.

Класифікація фразеологічних одиниць відбувається за такими семами: за лексико-граматичною семою “жива істота”, яка являє собою найабстрактніший елемент структури значення фразеологізму; за категоріально-лексичною семою “тварина”; за диференційною семою родового значення, яка забезпечує асоціативні реакції парадигматичного типу: вода > рідина; ворона > птах; бджола > комаха; за диференційними семами видового значення, які звичайно відображають у структурі значення суттєві параметри денотата (його форму, розмір, морфологічну будову, відмітні зовнішні ознаки, внутрішню суть, призначення, просторові, часові відношення) ; за конотативними (раціональними та емотивними) семами.

Отже, семантичний зміст найменування в їхньому комінативному значенні може бути представлений як сукупність пов'язаних ієрархічними відношеннями неоднорідних щодо своєї значущості мікро одиниць - сем, набір і співвідношення яких у структурі значення кожного конкретного фразеологізму різні, що виявляється при вторинній комінації.

Дуже важливим аспектом є залучення різних легенд, повір'їв, звичаїв для тлумачення та роз'яснення чому саме та, а не інша лексема виступає на першому місці в певному вислові. На це існують свої причини, ключ до яких потрібно шукати в глибинах народної мудрості та фантазії.

Результати дослідження дозволяють зробити такі висновки, що в ідіомах, фраземах та пареміях можна спостерігати засвідчені у художній формі народні вірування, прикмети, перекази, легенди. Ґрунтовне вивчення фраземного складу із тваринною семантикою показало, що дана фраземіка становить систему, тобто сукупність взаємозумовлених чи певним чином упорядкованих елементів, що утворюють єдність.

Українська фразеологія відбиває натурфілософські погляди, символіку українського народу, побудованих на персоніфікаціях, своєрідному образному сприйманні картин світу. Безперечно, фразеологізми пов'язані зі свійськими тваринами посідають чільне місце в українській фраземіці. І класифікація фразеологічних одиниць за семантикою є чи не одним із найважливіших завдань вивчення фразеології.

Список використаних джерел

Алефіренко М. Ф. Лінгвокреативні процеси формування фразеологічної семантики// Мовознавство. - 1988. - № 5. - С. 35.

Білецький Л. Історія української літератури. - Авсбург. - 1947р.

Болтанович З. Українська народна медицина. - К., 1993. - с. 386.

Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К., 1992. - 412 с.

Воропай О. Звичаї нашого народу. - К. - 1993. - с. 254

Дяченко Л. М. Фольклорна символіка як засіб відображення національного світогляду// Мовознавство. - 1997. - № 2. - С. 56 - 59.

Етимологічний словник української мови за ред. Ужченка, К., - 1991.

Жайворонок В. В. Слово в етнопсихологічному контексті// Мовознавство. - 1996. - № 1. - С. 14 - 17.

Зайченко Н. Ф. До питання про системні закономірності в лексико-семантичній групі зоосемізмів// Мовознавство. - 1983. - № 4. - С. 44.

Знойко О. П. Міфи Київської землі і події стародавні. - К., 1989. - с. 140.

Зубков С. Д. Українські прислів'я та приказки. - К., 1992. - 412 с.

Килимник С. Український рід у народних звичаях в історичному освітленні. - К., 1994. - 287 с.

Кірілкова Н. В. Народні вірування в українській фразеології та пареміях// Актуальні проблеми сучасної філології. - 1999. - № 7. - С. 106.

Кононенко В. І. Українська народна фраземіка: трансформації образу// Мовознавство. - 1993. - № 5. - С. 21.

Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. - К. : Либідь, 1994. - С. 382.

Крепель І. В. До проблем фразеологічної комінації// Мовознавство. - 1991. - № 6. - С. 41.

Мечковська Н. Б. Мова і релігія. - М., ”Гранд”. - 1998. - с. 83

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - Вінніпег. - 1965

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - К., 1993. - 88с.

Остапович О. Я. Фразеологізовані образи-символи з країнознавчою семантикою у мовних взаєминах Австрії і України// Мовознавство. - 1996. - № 6. - С. 31.

Парій В. А. Роль конотацій у формуванні фразеологічного значення// Мовознавство. - 1988. - № 1. - С. 45.

Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - К., 1993. - 410с.

Прислів'я та приказки: Природа. Господарська діяльність людини/ Упоряд. М. М. Пазяк. - К., 1989. - 480 с.

Скрипник Л. Г. Фразеологізми української мови. - К., Наукова думка, 1973. - 386с.

Ужченко В. Д. Народження і життя фразеологізму. - К., 1988. - 279с.

Размещено на Allbest.ru