Шляхи виховання мовної особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Мовна особистість у комунікації та шляхи її вивчення

2. Типологія мовних особистостей

3. Проблеми формування мовної особистості

4. Мовна особистість як соціокультурний елемент

Список використаної літератури

1. Мовна особистість у комунікації та шляхи її вивчення

Мовна особистість - це індивід, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення і сприйняття ним текстів, що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності.

Саме особистість, - зауважує російський мовознавець І. Сусов, - володіє мовленнєвою ситуацією; вона може піднятись над обставинами спілкування, спрямовувати в дискурс, вона водночас творить його. А це означає, що в дискурсі втілюються темпераменти, здатність до здійснення певних видів діяльності, зокрема комунікативної, домінуючі почуття і мотиви діяльності, індивідуальні особливості тощо.

У мовознавстві виробилось три підходи до вивчення мовної особистості: 1) шлях психолінгвістичний, 2) зумовлений закономірностями навчання мови, лінгводидактикою, 3) зумовлений вивченням мови художньої літератури.

В українiстицi iсторичний підхід до трактування мовних явищ завжди пов'язував із психологічними особливостями мовця О.Потебня. Це давало плідні результати у висвітленні ним багатьох суто теоретичних проблем. Розробку психологічного напрямку в українському мовознавстві продовжив І.Огієнко. Підвалини такого підходу були обґрунтовані ним на початку наукової творчості у праці "Українська культура": «Мова -- це наша національна ознака, в мові -- наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова -- це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національної організації… В такому разі мова -- це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного Я...» Як бачимо, мовна особистість у праці І. Огієнка постає в образі «психічного Я». І.Білодід у праці «Людина і її мова» висловив ряд міркувань щодо класифікації людської мови за типами психічних механізмів усного і писемного спілкування. Аналізуючи основні типи мовлення, науковець активно оперує поняттям «мовної особистості»: «В загальному плані мовно-психічного механізму норма, комплекс, коло мовних асоціацій, узвичаєних у практиці даного мовного колективу, тобто багатство системи асоціацій певної національної мови, певної культури народу, зумовлюються всім суспільним і інтимним життям мовця; адже кожна мовна особистість більшою чи меншою мірою володіє асоціаціями побутовими, загальнокультурними, професійними, науковими, різного роду ремінісцентними (історія, лінгвістика, мистецтво, міфологія тощо). Створення ширшого чи вужчого діапазону асоціацій, уявлень зумовлюється освітою, вихованням, культурою індивідуума; активність і цілеспрямованість їх використання -- це риси психічного механізму мовлення, тобто діяльності мозку, зокрема пам'яті...».

Лінгводидактичний підхід до мовної особистості характерний для поглядів В.Сухомлинського. На думку відомого педагога, на уроках мови формується той емоційний стан, який багато в чому визначає саму людину як особистість, спрямовує роботу її інтелекту. Викладання мови -- це «виховання розуму, формування думки, копітке різьблення й ліплення найтонших рис духовного обличчя людини».

Від вивчення мови художньої літератури підходить до поняття «мовної особистості» І.Франко. Мовну діяльність І.Франко тісно пов'язував з самою особистістю, з «таємною робітнею її духу». Творячи концепцію дальшого розвитку української мови, виробляючи теорію мовної поведінки й мовного життя творчої особистості та народу, вчений осмислював мовну діяльність видатних письменників з погляду їх значення і ролі в цих важливих процесах.

Звернення лiнгвiстiв до поняття «мовної особистостi» свiдчить про виняткову роль мови в життi окремої людини i суспiльства в цiлому, приверненнi уваги до свiтоглядних основ мовної творчостi.

2.Типологія мовних особистостей

Вичерпної типології мовних особистостей ще не створено. Найприйнятнішою є типологія Ю. Караулова, який подає структуру мовних особистостей, організовану на трьох рівнях:

Вербально-семантичний рівень. Передбачає нормальне володіння природною мовою. Це «власне» мовна компетенція, володіння лексико-граматичним фондом мови, а для дослідника -- традиційний опис формальних засобів вираження певних значень.

Когнітивний рівень. Охоплює інтелектуальну сферу особистості, даючи досліднику вихід через мову, через процеси творіння і розуміння - до знання, свідомості, процеси пізнання людини. Його «одиницями» є поняття, що виформовуються у кожної мовної індивідуальності в більш чи менш упорядковану, більш чи менш систематизовану «картину світу».

Прагматичний рівень. Охоплює виявлення і характеристику мотивів, цілей, інтересів, системи соціальних ролей, установок й інтенціональностей, які керують індивідуумом у процесі комунікації, його розвитком, поведінкою і в кінцевому результаті визначають ієрархію значень і цінностей у його мовній моделі світу. Цей рівень забезпечує в аналізі мовної особистості закономірний і зумовлений перехід від оцінок її мовної діяльності до осмислення реальної діяльності у світі.

З огляду на особистісні риси індивідів С. Сухих виокремлює гармонійний, конфліктний та імпульсивний типи особистостей. Гармонійний тип характеризується пластично-динамічною установкою, плановою поведінкою, когерентністю (зв'язністю, логічністю розвитку) теми, що розвивається; позитивним ставленням до загальної теми спілкування; відсутністю вираженої боротьби за роль комунікативного лідера. Конфліктному типу властива грубо-статична установка, імпульсивність, бажання лідерства у спілкуванні, егоцентричність мовлення, порушення когерентності теми розмови; відхід від соціальних норм і схем; домінування модальних маркерів зі значенням непевності, наявність іронії, сарказму, конфліктне зіткнення інтенцій. Імпульсивний тип характеризується бажанням мовного лідерства, порушенням соціальних норм і схем, швидкою зміною точок зору на одне і теж саме явище; схильністю до негативної оцінки соціальних чинників, швидкої зміни тем спілкування. Партнери комунікації можуть легко впливати на нього.

З урахуванням стилів спілкування психологи виокремлюють такі типи особистостей: гнучкий (швидка орієнтація в ситуації, розуміння підтексту повідомлення, уміння керувати своїм емоційним станом і обставинами спілкування), ригідний, (недостатнє уміння аналізувати власну поведінку і поведінку партнеру, слабкий самоконтроль, неадекватна самооцінка), перехідний (поєднує риси гнучкого і ригідного типів).

3.Проблеми формування мовної особистості

Проблемі формування мовної особистості приділяється велика увага в сучасних дослідженнях (Г.Богін, Л.Варзацька, М.Вашуленко, В.Карасик,

Ю.Караулов, Л.Мацько, М.Пентилюк, Л.Скуратівський, Г.Шелехова). Вони спільні в думці, що мовна особистість - це людина, яка виявляє високий рівень мовної і мовленнєвої компетенції, людина, здатна представити себе в суспільстві засобами мови. Цілком закономірним і своєчасним є розробка Концепції мовної освіти в Україні. Основна ідея полягає у формуванні багатомовної особистості, яка досконало володіла б не тільки рідною мовою, а й однією чи кількома іноземними.

На сучасному етапі розвитку лінгводидактики як науки зростає роль формування особистості, яка вміє здобувати інформацію з різних джерел, засвоювати, поновлювати та оцінювати її, застосовувати способи пізнавальної і творчої діяльності. У «Короткому тлумачному словнику» за редакцією С.Єрмоленко подається таке визначення мовної особистості: «… поєднання в особі мовця його мовної компетенції, прагнення до творчого самовираження, вільного, автоматичного здійснення різнобічної мовної діяльності. Мовна особистість свідомо ставиться до своєї мовної практики, несе на собі відбиток суспільно-соціального, територіального середовища, традицій виховання в національній культурі…». Так, загальноприйнятою є думка про те, що у процесі вивчення мови формується мовна особистість, яку Ю.Караулов визначив як вторинну мовну особистість.

Компонентами формування мовної особистості є вироблення: лінгвістичної компетенції (теоретичні знання про мову); мовної (практичне оволодіння мовою); комунікативної (використання мови відповідно до ситуації спілкування, навички правильної мовної поведінки); культурологічної (входження в культуру мови, що вивчається, подолання культурного бар'єру у спілкуванні). мовний особистість текст

Людина у своєму мовному розвитку поступово переходить від більш низького рівня мовної особистості до вищого. Так, на прикладі концепції Ю.Караулова, де мовна особистість має трирівневу структуру (вербально-семантичний рівень, когнітивний і мотиваційний (прагматичний)) можна розглянути цей процес. Одиницями першого рівня є окремі слова. При цьому враховується як кількість лексичних одиниць, так і вміння правильно використовувати вербальні засоби. До структурних одиниць другого рівня відносяться ідеї, поняття, концепти. Лінгво-когнітивний рівень передбачає перехід до знань, пізнавальної діяльності людини. А третій рівень (мотиваційний) - містить у собі цілі, мотиви, інтереси, настановлення, забезпечує в аналізі мовної особистості закономірний перехід до осмислення мовленнєвої діяльності. Саме вмотивованість мовця є найбільш істотним фактором, що обумовлює індивідуальні якості мовної особистості.

Мовна особистість виявляє себе в актах мовленнєвої діяльності, що формується під впливом психологічних процесів. У цьому плані вона виступає як психічна особистість. Такий підхід вимагає врахування пізнавальних можливостей в людини, розвитку її мислення, що здійснюється у формі мовлення. У розвитку мовної особистості важливим є психологічні

передумови засвоєння знань та формування комунікативних умінь і навичок. Найголовнішою з них є позитивне ставлення до процесу навчання (інтерес до предмета, підтримується стала увага, не порушується темп навчальної роботи).

Мовна особистість формується на основі рідної мови, а розвивається, розширює свої мовно-культурні обрії шляхом засвоєння інших мов. Тільки різностильова, функціонально багата мова-основа може надійно забезпечити засвоєння другої мови. Дбаючи про мовне виховання дитини, деякі сучасні батьки надмірно захоплюються навчанням іноземних мов у ранньому віці або ж, вважаючи рідну українську мову «непрестижною», віддають дітей у російські садочки і школи. Тому заслуговують на увагу думки О.Потебні про випереджальне навчання рідною мовою: «Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володіння двома системами зображення і повідомлення одного і того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед ускладнює досягнення цілісності світогляду, заважає науковій абстракції».

Метою і змістом мовного виховання є вироблення такого ставлення до мови, до мовних проблем і явищ, яке збігається з сучасним науковим знанням про мову. З досвіду відомо, як часто погляди рядових носіїв мови на деякі принципові мовні питання різняться з поглядами лінгвістів, орієнтованими на результати сучасного наукового пізнання. Згадаємо, для прикладу, негативне ставлення до варіантних засобів у кодифікації, пуристичні погляди на запозичення слів і їх функціонування у мові. Мовнокультурна освіченість означає вироблення у кожної особистості постійної потреби удосконалення власної літературної мови. Мовне виховання не обмежується рамками шкільної чи вузівської освіти, а триває доти, доки є чинною мовна діяльність людини, тобто все її свідоме життя.

Мовне виховання -- це шліфування, розвиток думки, почуттів, виховання естетичної сприйнятливості до цінностей світової культури й осмислення серед них місця культури свого народу. Природно, що виховання мовної особистості не може обійтися без опори на національну мову, на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей. Це відбувається тоді, коли у мовному вихованні закладено можливості активного використання всіх мовних стилів -- від розмовно-побутового до офіційно-ділового та наукового.

Рівень мовної культури індивідуума залежить від його обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, історією його мови, з народознавством. Українознавство виокремлює в мовній освіті світоглядний принцип, формування національно-мовної картини світу. Тільки глибоке розуміння внутрішніх законів розвитку психології народу-носія мови забезпечує участь мовця у безперервному процесі удосконалення мови. Вирішальна роль у цьому процесі належить мовній свідомості носіїв мови.

Процес формування мовної особистості на більш високому рівні зазвичай розпочинається у загальноосвітній школі, де й мають закладатися основи володіння українською мовою. Незалежно від мови викладання в школі (української, російської, польської, угорської та ін.) тут повинен забезпечуватися такий рівень оволодіння державною мовою, який давав би змогу випускникові користуватися цією мовою на рівні її літературних стандартів, літературних норм у всіх ситуаціях суспільної та виробничої діяльності. Недостатність мовних знань і навиків гальмує інтелектуальне, трудове і моральне удосконалення учня. Звичайно, уроки української мови і літератури були, є і надалі лишатимуться головним рушієм пізнання стильового багатства рідної мови. Проте юну особистість формує не лише бездоганне знання вчителем свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань. Філолог у школі повинен бути взірцем у користуванні невичерпними можливостями мови. Словесник усім комплексом шкільної освіти має показати необхідність володіння мовою, за допомогою якої засвоюються література, культура, виховуються моральні й естетичні норми, формується національна свідомість індивіда.

Неперервна мовна освіта, починаючи материнською (родинною) школою і закінчуючи професійною, спеціальною освітою (у вузі), має бути орієнтована на формування мовної особистості, що забезпечує розширення функцій державної мови, творення україномовного середовища в усіх сферах суспільного життя, природне бажання повернутися в своєму щоденному побутовому спілкуванні до перерваних родинних традицій, до відродження традиційної народної культури у спілкуванні, що прагне до вироблення зразків висококультурного інтелігентного спілкування шліфованою, нормованою, літературною мовою.

4.Мовна особистість як соціокультурний елемент

Мовна особистість трактується насамперед як глибоко національний феномен. Як відомо з психології, головною ознакою особистості є наявність свідомості і самосвідомості. Тоді головна ознака мовної особистості -- наявність мовної свідомості і мовної самосвідомості. Поняття мовно-національної свідомості наближається до таких понять, як мовна картина світу, стратегія і тактика мовної поведінки. Говорячи про мовну свідомість особистості, ми повинні мати на увазі ті особливості мовної поведінки індивідуума, які визначаються комунікативною ситуацією, його мовним і культурним статусом, соціальною належністю, статтю, віком, психічним типом, світоглядом, особливостями біографії та іншими константними і змінними параметрами особистості. Мовна самосвідомість -- це усвідомлення своєї чи чужої мовної поведінки, частина культурної самосвідомості. У певний історичний час рідна мова стає символом національної самосвідомості.

У найбільш загальному вигляді передумови формування мовної здатності як однієї з вищих психічних функцій людини задаються її діяльністю, якою вона оволодіває в ході своєї соціалізації. Роль діяльності превалює, тому що тільки в її структурі розгортається мовне спілкування, виникає потреба у різних поняттях й узагальненнях. Звичайно, "чуття мови" передбачає наявність природних, вроджених здібностей, але процес засвоєння й удосконалення рідної мови -- для особистості фундаментальний.

Рівень мовної культури індивідуума залежить від його обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, історією його мови, з народознавством. Українознавство виокремлює в мовній освіті світоглядний принцип, формування національно-мовної картини світу. Тільки глибоке розуміння внутрішніх законів розвитку психології народу-носія мови забезпечує участь мовця у безперервному процесі удосконалення мови. Вирішальна роль у цьому процесі належить мовній свідомості носіїв мови. Таким чином, наявність національно-культурного мовного типу, базової частини загальної для народу картини світу що формують національну культуромовну особистість і визначають мовну поведінку особистості.

Список використаної літератури

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: підручник - К.: Видавничий центр «Академія», 2004

2. Короткий тлумачний словник за ред. Єрмоленко

3. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. Рідномовний Катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. - Слово. - 1991. - Ч. 13. - Липень. - С. 4 - 5.

4. Піскун О. Г. На допомогу педагогу. - Таврійський вісник освіти - 2013. - №2 (42)

5. Селігей П. - Мовна свідомість: структура, типологія, виховання - К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2012

Вправи для перевірки рівня розвитку словникового запасу та мовленнєвої діяльності

Завдання 1. Випишіть у дві колонки багатозначні й однозначні терміни, поясніть їхнє значення: абстракція, бібліографія, адекватність, розповідь, хвилювання, авторитет, інтуїція, телевізійна лекція, коментар, конфліктна ситуація, алогізм, докази, аудиторія, тезаурус, оксиморон, бібліотека, напівпряма мова, інтонація, риторичний, кульмінація, апеляція, аксіома.

Завдання 2. Доберіть українські синоніми до запозичених термінів: асиндетон, полісиндетон, асиміляція, поліптотон, полісемія, моносемія, лінгвістика, евфонія, елоквенція, гіпербола, парентеза, елокуція, дефініція, ономатопея, аргумент, орація, вербалізм, імітація, лозунг, індеферентність, акцент, ілюстрація, персоніфікація, оратор, ретардація, апорія, рекурсія.

Завдання 3. Виправте помилки в словах: суження, повсякденно-службове спілкування, подвоєня, дисонанс, безпосередні умовисновки, не-істинні аргументи, никролог, необхідні й достатні умови, приамбула, радіо-монолог, синтетичне судження, стресс, товарискість, художньо-белитристичний стиль, аникдот, аффект, мимовільне запамятовування, орегінальність промови, проффесіоналізм, слово-вживання, репитиція, темпирамент, тревіальність.

Тестові завдання до теми «Шляхи виховання мовної особистості»

1. Мовна особистість це :

А) індивід, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення і сприйняття ним текстів, що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності;

Б) це поняття, вироблене для відображення біо-соціальної природи людини, розгляду її як індивіда, як суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності.

В) окремий організм, який існує самостійно, зокрема окрема людина, особа, одиничний представник роду людського.

2. Володіти мовною ситуацією, створювати дискурс може :

А) істота, здатна володіти мінімальним словниковим запасом;

Б) індивід, здатний до певного виду комунікативної діяльності;

В) індивід, здатний втілювати в дискурс домінуючі почуття і мотиви діяльності, індивідуальні особливості, здійснювати комунікативну діяльність.

3. Три підходи до вивчення мовної особистості в мовознавстві:

А) 1) шлях психолінгвістичний, 2) зумовлений закономірностями навчання мови, лінгводидактикою, 3) зумовлений вивченням надбань культури;

Б) 1) шлях психолінгвістичний, 2) зумовлений закономірностями навчання мови, лінгводидактикою, 3) зумовлений вивченням мови художньої літератури;

В) 1) шлях психосоматичний, 2) зумовлений закономірностями психології людини ,3) зумовлений вивченням мови художньої літератури.

4. Типологію мовних особистостей організовану на трьох рівнях і найбільш прийнятну для сучасної комунікативної лінгвістики було створено:

А) В. Сухомлинським;

Б) Ф. Бацевичем;

В) Ю. Карауловим.

5. Типологія Ю. Караулова містить рівні:

А) 1) когнітивний, 2) асоціативний, 3) вербальний;

Б) 1) вербально-семантичний, 2) когнітивний, 3) прагматичний;

В) 1) вербально-семантичний, 2) прагматичний, 3) знаковий.

6. Прагматичний рівень забезпечує в в аналізі мовної особистості:

А) закономірний і зумовлений перехід від оцінок її мовної діяльності до осмислення реальної діяльності у світі;

Б) інтелектуальну сферу особистості, даючи досліднику вихід через мову, через процеси творіння і розуміння - до знання, свідомості, процеси пізнання людини;

В) нормальне володіння природною мовою.

7. Вербально-семантичний рівень передбачає:

А) закономірний і зумовлений перехід від оцінок її мовної діяльності до осмислення реальної діяльності у світі;

Б) нормальне володіння природною мовою;

В) виявлення і характеристику мотивів, цілей, інтересів, системи соціальних ролей, установок й інтенціональностей, які керують індивідуумом у процесі комунікації.

8. З урахуванням стилів спілкування психологи виокремлюють такі типи особистостей:

А) гнучкий, ригідний, перехідний;

Б) гнучкий, статичний, ригідний;

В) статичний, ригідний, залишковий.

9. За стилем спілкування особистості, ригідний тип характеризується:

А) швидкою орієнтацією в ситуації, уміння керувати власними емоціями;

Б) умінням керувати своїм емоційним станом і обставинами спілкування;

В) недостатнім умінням аналізувати власну поведінку і поведінку партнеру, слабкий самоконтроль.

10. З огляду на особистісні риси індивідів С. Сухих виокремлює:

А) гармонійний, конфліктний та імпульсивний типи особистостей;

Б) конфліктний, гармонійний, ригідний типи особистостей;

В) гармонійний, конфліктний та позитивний типи особистостей.

11. Конфліктний тип особистості характеризується:

А) пластично-динамічною установкою, плановою поведінкою, когерентністю;

Б) схильністю до негативної оцінки соціальних чинників, швидкої зміни тем спілкування;

В) грубо-статична установка, імпульсивність, бажання лідерства у спілкуванні, егоцентричність мовлення, порушення когерентності теми розмови.

12. Імпульсивний тип характеризує:

А) грубо-статична установка, імпульсивність, бажання лідерства у спілкуванні, егоцентричність мовлення, порушення когерентності теми розмови;

Б) схильність до негативної оцінки соціальних чинників, швидка зміни тем спілкування, партнери комунікації можуть легко впливати на нього;

В) пластично-динамічною установка, планова поведінка, когерентність.

13. Компонентами формування мовної особистості є вироблення:

А) лінгвістичної компетенції , мовної , комунікативної , культурологічної;

Б) лінгвістичної та комунікативної компетенції;

В) лінгвістичної, комунікативної, культурологічної компетенції.

14. Комунікативна компетенція передбачає:

А) використання теоретичних знань про мову;

Б) використання мови відповідно до ситуації спілкування, навички правильної мовної поведінки;

В) практичне оволодіння мовою.

Размещено на Allbest.ru