Комунікативні стратегії та комунікативні тактики

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Комунікативні стратегії та комунікативні тактики

комунікативний міжособистісний спілкування дискурс

1.1 Сутність комунікативної стратегії і комунікативної тактики

Мовна комунікація є упорядкованим явищем, яке ґрунтується на плануванні мовленнєвих дій та виборі оптимального способу досягнення мети (цілей) комунікантів. Це дає підстави розглядати мовну комунікацію як стратегічний процес, результатом якого є комунікативна стратегія.

Термін «стратегія» запозичений із військової науки, де означає «мистецтво ведення війни, загальний план ведення бойових операцій». Із розширенням сфери вживання він набув ширшого значення -- «мистецтво планування будь-якої діяльності та керування нею на підставі точних прогнозів».

У лінгвістиці термін «стратегія» почали активно використовувати у середині 80-х років XX ст., однак його дефініція й досі чітко не окреслена. Чимало лінгвістів пов'язують стратегію з інтенційною програмою дискурсу, організацією мовленнєвої поведінки відповідно до задуму, головного наміру комунікантів. З огляду на варіативність мовленнєвої поведінки у комунікативній стратегії вбачають добір мовних ресурсів та адаптацію їх до умов комунікації з метою ефективного впливу на адресата.

Сучасна російська дослідниця Тетяна Янко вважає, що комунікативна стратегія полягає у виборі комунікативних намірів і розподілі квантів (часток) інформації за комунікативними складовими. За Т. Янко, комунікативна стратегія охоплює:

1) вибір глобального мовленнєвого наміру (намір констатувати факт, поставити питання, звернутися з проханням тощо);

2) добір компонентів семантики речення та екстралінгвістичної конситуації, що відповідають модифікаційним комунікативним значенням;

3) визначення обсягу інформації, що припадає на одну тему, одну рему тощо;

4) співвіднесення квантів інформації про ситуацію зі станами свідомості співрозмовників і фактором емпатії;

4) визначення певної послідовності комунікативних складових;

5) налаштування комунікативної структури висловлювання на певний комунікативний режим (діалогічний, режим озвучування писемного тексту типу прогнозу погоди або новин), стиль (епічний, розмовний) і жанр (вірш, анекдот, лозунг, реклама, лекція тощо).

Отже, комунікативна стратегія передбачає комплекс заходів, необхідних для досягнення цілей і розрахованих на певний перлокутивний ефект.

Реалізація комунікативної стратегії здійснюється за допомогою тактик -- сукупності прийомів і засобів для досягнення визначеної мети. Оскільки саме стратегічний задум визначає конкретний спосіб реалізації інтенційної програми дискурсу, відношення між комунікативною стратегією та комунікативною тактикою розглядають як зв'язки роду й видів.

Стратегію асоціюють із поняттям «глобальність», а тактику -- з поняттям «локальність». Зі стратегією пов'язують загальну мету комунікації, глобальний рівень усвідомлення комунікативної ситуації загалом.

Комунікативна стратегія (грец. військо і веду) -- головна лінія мовленнєвої поведінки в межах конкретної комунікативної події, що визначається загальною метою комунікації, ситуативним контекстом і уявленнями про адресата.

Тактиками називають локальні риторичні прийоми та лінії мовленнєвої поведінки. їх співвідносять із окремими намірами, що відповідають етапам або фазам комунікативної події.

Комунікативна тактика (грец. мистецтво шикування військ) -- зумовлені стратегією мовленнєві кроки, що в сукупності дають змогу досягти головної комунікативної мети.

У природній комунікації існують різні способи досягнення стратегічної мети (за винятком випадків жорстко ритуалізованих мовленнєвих дій). У межах однієї стратегії можна застосувати декілька тактик. Наприклад, умовляти впертого співрозмовника доводиться у різні способи: можна його просити, благати, погрожувати, апелювати до совісті тощо. Стратегій небагато, вони прокреслюють основний маршрут дискурсу -- від задуму комунікації до його реалізації. Тактик велика кількість, вони забезпечують гнучкість комунікації.

Кожна тактика спрямована на певну зміну фрагмента свідомості адресата в потрібному для адресанта напрямку. Комунікативна тактика має динамічний характер, що забезпечує оперативне реагування на ситуацію. Ґрунтується вона на мовленнєвих уміннях, комунікативній компетенції. Інструментом її реалізації є комунікативний хід.

Комунікативна тактика має знакову репрезентацію, тому спосіб її встановлення, на відміну від стратегії, керується експліцитною інформацією. Вона також має певні маркери. На семантичному рівні -- це кліше, номінації учасників комунікації, перформативи, конотативне значення слів, частки, повтори. Лексико-граматичними маркерами можуть бути синтаксичні конструкції відповідної модальності, фразеологізовані речення, синтаксичні синоніми, транспозиція синтаксичних структур, синтаксичні стилістичні фігури (паралелізм, градація, анафора, епіфора, антифразис тощо). Прагматичними показниками тактик є типи реакції адресата, імплікації, будова комунікативних ходів тощо.

Комунікативні тактики, які реалізують стратегії, різноманітні. Вони залежать від типу дискурсу, мовленнєвого жанру, конфігурації інтенцій у конкретного суб'єкта дискурсу в певній ситуації. їх вважають помилковими, якщо вони не дають необхідного результату комунікації.

Поняття «комунікативна стратегія» і «комунікативна тактика» активно використовують для дослідження мовленнєвої поведінки комунікантів у різних типах дискурсу, виявлення її варіативності та ефективності.

1.2 Типологія комунікативних стратегій

У сучасній лінгвістиці немає вичерпної типології комунікативних стратегій. Це зумовлено різноманіттям комунікативних ситуацій і проблемою вибору оптимальних критеріїв для їх стратифікації. Найзагальнішою є класифікація голландського лінгвіста Тойна ван Дейка та його американського колеги Вальтера Кінча, які з огляду на характер процесів породження й розуміння дискурсу виокремили:

1) пропозиційні стратегії, які передбачають конструювання пропозицій через упізнавання значень слів, активізованих у семантичній пам'яті, і синтаксичних структур;

2) стратегії локальної когерентності (зв'язності), спрямовані на встановлення значущих зв'язків між реченнями тексту через лінійне впорядкування речень, експліцитні зв'язки і знання, які зберігаються у довготривалій пам'яті;

3) макростратегії, зумовлені необхідністю виявити глобальну когерентність; вони дають змогу визначити глобальну тему з фрагментів тексту, інакше' кажучи, створюють семантичні макроструктури;

4) схематичні стратегії, пов'язані з наявністю традиційних, конвенційних схематичних суперструктур, які утворюють макропропозиції (глобальний зміст тексту), наприклад оповідання характеризуються наративною схемою, елементами якої є зав'язка, кульмінація, розв'язка; розмови можуть мати вступну частину -- привітання і фінальну -- прощання;

5) продукційні стратегії, які ведуть до формулювання поверхневих структур із різними семантичними, прагматичними і контекстуальними даними;

6) стилістичні стратегії, що дають змогу добирати та інтерпретувати мовні засоби з огляду на тип тексту та контекстуальну інформацію (тип ситуації, рівень формальності спілкування, типи учасників, характер спільних цілей), забезпечують стилістичну зв'язність;

7) риторичні стратегії, які сприяють ефективності дискурсу і комунікації;

невербальні стратегії, призначені для опрацювання невербальної інформації (жести, міміка, постава тощо);

8) конверсаційні (розмовні) стратегії, які реалізують соціальні і комунікативні функції дискурсивних одиниць. Саме конверсаційні стратегії визначають семантичний, стилістичний та прагматичний вибір мовця. Наприклад, стратегія ввічливості накладає певні обмеження на семантичний зміст висловлювань, їхнє стилістичне оформлення, а також на використання мовленнєвих актів.

Український дослідник Сергій Дацюк залежно від мовних ресурсів комунікації розрізняє змістові стратегії, зорієнтовані на змістове планування мети з урахуванням наявного мовного матеріалу (мовного коду) в межах кожного ходу (кроку) в комунікації, і власне комунікативні стратеги, що становлять правила та послідовність комунікативних дій, яких дотримується учасник комунікації. Обидва типи стратегій визначають загальний стиль мовленнєвої взаємодії, тобто як і якими способами та засобами можна досягнути мети комунікації.

Із функціонального погляду російська дослідниця Оксана Іссерс виокремлює:

1) головні стратегії (семантичні, когнітивні), що є найзначущішими щодо ієрархії мотивів і цілей та пов'язані переважно з впливом на адресата (стратегія дискредитації, стратегія підпорядкування тощо);

2) допоміжні стратегії, що сприяють ефективній організації діалогової взаємодії, оптимальному впливу на адресата. Серед них розрізняють:

- прагматичні стратегії (комунікативно-ситуаційні), зумовлені такими компонентами комунікативної ситуації, як автор, адресат, канал зв'язку, комунікативний контекст (стратегія саморепрезентації, стратегія емоційного налаштування, статусні та рольові стратегії та ін.);

- діалогові стратегії (конверсаційні), які використовують відповідно до завдань контролю за організацією діалогу (наприклад, стратегія контролю над темою, стратегія контролю над ініціативою);

- риторичні стратегії, у межах яких застосовують різноманітні прийоми ораторського мистецтва та риторичні техніки ефективного впливу на адресата (стратегія привертання уваги, стратегія драматизації).

Російська дослідниця Тетяна Толмачова пропонує типологію комунікативних стратегій, що ґрунтується на групах мовленнєвих актів, об'єднаних схожими комунікативними функціями: обмін інформацією, оцінювання, вираження емоцій, спонукання тощо. Цю типологію формують:

1) інформативна комунікативна стратегія -- сукупність мовленнєвих дій, націлених на повідомлення/ отримання необхідної інформації, що здійснюють прямий або прихований вплив на вербальну/невербальну поведінку співрозмовника, спрямовані на усвідомлення мовцем ситуації спілкування, надаючи йому певну свободу вибору мовленнєво-поведінкової тактики: повідомлення інформації, вираження згоди/незгоди, запит інформації, вираження прихованого волевиявлення;

2) оцінно-впливова комунікативна стратегія -- сукупність мовленнєвих дій, спрямованих на здійснення аксіологічного впливу на співрозмовника, вербальне вираження емоційної оцінки, стану, думки, будування бажаних для мовця асоціацій та порівнянь, прагнення створити необхідну комунікативну атмосферу, апеляцію до цінностей, настанов співрозмовника, вербалізацію оцінних суджень та емоцій, що їх супроводжують;

3) емоційно-впливова комунікативна стратегія -- сукупність мовленнєвих дій, які виражають емоційний стан співрозмовника: схвалення, похвала, оцінне судження-думка, симпатія, радість, утіха, щастя тощо. Реалізуючи цей тип комунікативних стратегій, мовець намагається змінити психоемоційний стан співрозмовника або спонукати його до виконання якоїсь дії;

4) регулятивно-спонукальна комунікативна стратегія -- тип або лінія поведінки одного з комунікантів у конкретній ситуації спілкування, що співвідноситься з планом досягнення глобальних/локальних комунікативних цілей у межах усього сценарію функціонально-семантичної репрезентації інтерактивного типу і пов'язана з інтенцією автора персуазивного (переконливого) повідомлення. Спрямована вона на керування поведінкою партнера, виражає безпосереднє спонукання до здійснення дії (порада, прохання, скарга, вимога, наказ, аргументація тощо);

5) конвенційна комунікативна стратегія, яка може бути двох типів: соціально-конвенційна комунікативна стратегія (встановлення, розвиток, підтримання, розмикання контакту) і комунікативна стратегія організації мовленнєвого висловлювання та підтримання уваги (правила етикету, вибачення, вираження подяки, запит додаткової інформації, ввічливе комунікативне переривання, запобігання комунікативному перериванню, залучення співрозмовника до процесу спілкування, ухилення від обговорення неприємних для співрозмовника тем тощо).

Зважаючи на основні фактори (етнічний, соціальний, гендерний, віковий, особистісний, часовий), що впливають на формування комунікативних стратегій і тактик, українська дослідниця А. Бєлова систематизує їх у вигляді набору опозицій:

- універсальні:: етнічно-специфічні;

- загальновживані :: індивідуальні;

- загальновживані :: статуснозумовлені;

- загальновживані :: вікові;

- унісекс :: гендерно-марковані;

- вербальні:: невербальні;

- атемпоральні :: обмежені в часі;

- кооперативні :: конфліктні;

- адресантноорієнтовані :: адресатноорієнтовані;

- інформативні:: спонукальні.

А. Бєлова зазначає, що в комунікативному просторі може відбуватися комбінація комунікативних стратегій і тактик. Наприклад, стратегія умовляння, властива дітям російської спільноти, може бути кваліфікована як тактика умовляння в межах стратегій переконування і охарактеризована як етнічна (помітна лише у певній культурній спільноті), вікова (маленькі діти), унісекс, конфліктна (використовується у момент конфліктних ситуацій із батьками), спонукальна (наполегливе прохання купити щось, дозволити щось зробити), вербальна і невербальна (сльози).

Загальновизнаною є типологія комунікативних стратегій, яка ґрунтується на діалогічній взаємодії за результатом комунікативної події -- гармонія або конфлікт. З огляду на це стратегії поділяють на кооперативні та некооперативні (конфліктні, конфронтаційні).

Якщо співрозмовники реалізують свої комунікативні наміри, зберігши баланс стосунків (комунікативну рівновагу), це означає, що спілкування вибудуване на основі стратегії кооперації. Взаємодія комунікативних партнерів у цьому разі характеризується підтвердженням взаємних рольових очікувань, швидким формуванням у них спільної картини ситуації та емпатією один до одного. Кооперативними вважають стратегії ввічливості, щирості та довіри, близькості, співпраці, компромісу та інші, що сприяють ефективній організації мовленнєвої взаємодії. Для реалізації кооперативних стратегій використовують тактики кооперації: пропозиції, згоди, поступки, схвалення, компліменту тощо.

Якщо цілей комунікації не досягнуто, а спілкування не сприяє вияву позитивних якостей суб'єктів мовлення, то комунікативна подія регулюється стратегіями конфронтації. За такого варіанта взаємодії відбувається одностороннє чи обопільне непідтвердження рольових очікувань, з'являються розбіжності між партнерами у розумінні чи оцінюванні ситуації, виникають антипатії між ними. До конфронтаційних належать стратегії агресії, насильства, дискредитації, підпорядкування, примусу, викриття тощо, реалізація яких вносить дискомфорт у ситуацію спілкування та створює мовленнєві конфлікти. Стратегії конфронтації пов'язані з конфронтаційними тактиками: погрози, залякування, знущання, ущипливості, образи, провокації та ін.

У спілкуванні комуніканти часто вдаються до двозначних тактик, які можуть бути кооперативними і конфліктними залежно від того, у межах якої стратегії їх використовують. Насамперед це тактика брехні. Вона виконує кооперативну функцію за реалізації стратегії ввічливості, мета якої -- не нашкодити партнерові, показати його у привабливому вигляді. Водночас ця тактика може бути конфліктною за використання її у межах стратегій конфронтації, наприклад стратегії дискредитації. До двозначних тактик належать також тактики іронії, лестощів, підкупу, зауваження, прохання, зміни теми та ін.

Отже, у реальній комунікації стратегії і тактики перетинаються, накладаються одна на одну залежно від мінливих параметрів дискурсу. Запропоновані типології комунікативних стратегій є певною мірою умовними та неповними. Стратегії людської комунікації утворюють відкритий список і потребують дослідження.

1.3 Комунікативні стратегії і тактики різних типів дискурсу

Наявність сукупності комунікативних стратегій і тактик певного дискурсу зумовлена насамперед цілями типу комунікації. Специфічний тактико-стратегічний потенціал можна виявити в різних типах дискурсу, зокрема дискурсах, виокремлених за сферою комунікації: педагогічному, медичному, релігійному, рекламному, політичному.

Педагогічний дискурс. Педагогічна комунікація має на меті забезпечити соціалізацію нових членів суспільства, тобто становлення особистості в процесі засвоєння знань, цінностей і норм суспільства. Стратегії педагогічного дискурсу формуються комунікативними інтенціями, що конкретизують його основну мету: пояснення влаштування світу, його норм і правил поведінки; організація діяльності нового члена суспільства щодо залучення його до цінностей і видів поведінки, очікуваних від учня; перевірка розуміння і засвоєння інформації, оцінювання результатів тощо. З огляду на це виокремлюють такі основні стратегії педагогічного дискурсу: пояснювальну, організаційну, оцінну, сприяння, контролю та ін.

Пояснювальна стратегія. Це послідовність інтенцій, зорієнтованих на інформування адресата, повідомлення йому знань і думок про світ. Ці інтенції реалізуються у багатьох мовленнєвих жанрах педагогічного дискурсу: від побутової розмови між батьками та дітьми про навколишній світ до філософської бесіди між учителем і його послідовниками. Здійснюється пояснювальна стратегія за допомогою тактик найменування, описування, інтерпретування, надання дефініції, перефразування, абстрагування, узагальнення, конкретизації, наведення прикладу та ін.

Організаційна стратегія. Полягає вона у спільних діях учасників спілкування. Ця стратегія може бути реалізована тактиками привертання уваги, запитання, наказу, прохання, запрошення, дозволу, заборони, заклику.

Оцінна стратегія. Вона відображає суспільну значущість учителя як виразника норм суспільства і реалізується в його праві оцінювати події, обставини, персонажів, про які йдеться у процесі навчання, і досягнення учня. Типовими тактиками цієї стратегії є похвала, комплімент, схвалення, несхвалення, порівняння, протиставлення, докір, осуд, дискредитація, мітігація (пом'якшення категоричності оцінки).

Стратегія сприяння. Полягає у підтримці та виправленні учня і тісно пов'язана з оцінною стратегією. Однак, на відміну від неї, стратегія сприяння спрямована на створення оптимальних умов для формування особистості людини і виражається у вигляді позитивного ставлення до адресата. До її тактик належать: акцентування на позитивній інформації, виправдання, втішання, підбадьорення, заохочення, конструктивна критика.

Стратегія контролю. Це складна інтенція, спрямована на здобуття об'єктивної інформації про засвоєння знань, сформованість умінь і навичок, усвідомлення і сприйняття системи цінностей. Для реалізації стратегії контролю використовують тактики прямого запитання, каузацй виконання мовленнєвої/ немовленнєвої дії, верифікації, провокування, сумніву, уточнення.

Стратегії і тактики педагогічного дискурсу відображають комунікативну поведінку основного його учасника -- вчителя, якому належить ініціативна роль у комунікації. Вони спрямовані на оптимізацію навчального процесу через спілкування і розраховані на активну співпрацю з адресатом.

Медичний дискурс. Метою комунікації в медичній сфері є надання кваліфікованої допомоги хворому, що передбачає збирання анамнезу (історія хвороби і життя), оцінювання стану пацієнта, встановлення діагнозу, призначення лікування, надання рекомендацій тощо. Усі ці конкретні цілі визначають стратегії медичного дискурсу: передувальну, діагностичну, лікувальну, рекомендувальну, пояснювальну, оцінну та ін.

Передувальна стратегія. Полягає у збиранні анамнезу, тобто отриманні відомостей про умови життя пацієнта, перенесені хвороби, історію розвитку захворювання. Ця стратегія зазвичай реалізується через тактики прямого запитання, каузації виконання мовленнєвої дії, верифікації, уточнення, з'ясування, ретроспекції.

Діагностична стратегія. Вона пов'язана зі встановленням і формулюванням діагнозу та реалізується переважно тактиками диференціації, стислого опису, резюмування, коригування.

Лікувальна стратегія. Її мета -- зобов'язати хворого виконувати приписи лікаря, чого можна досягти тактиками прямого спонукання, інструктажу, заборони, застереження, обіцянки, посилання на нереалізовану дію, надання оцінного значення, апелювання до авторитету та ін.

Рекомендувальна стратегія. Вона пов'язана з наданням рекомендацій щодо профілактики хвороби і зазвичай реалізується через тактики поради та застережєння»

Пояснювальна стратегія. Її використання зумовлене необхідністю пояснити анатомічну та медичну термінологію, метод лікування чи профілактики, спосіб застосування ліків тощо. Основними прийомами реалізації цієї стратегії є тактики найменування, повтору, описування, інтерпретування, перефразування, узагальнення, конкретизації, проведення аналогії, наведення прикладу, посилання на джерело.

Оцінна стратегія. Вона полягає в оцінюванні стану пацієнта та ефективності лікування, що нерідко здійснюють за допомогою тактик порівняння, протиставлення, узагальнення, конкретизації, акцентування на позитивній інформації, мітігації, ухиляння від надання негативної оцінки та ін.

Стратегії і тактики медичного дискурсу, які описують комунікативні дії лікаря, формуються з огляду на його професійні обов'язки, а також фізичний та психічний стан пацієнта.

Релігійний дискурс. Найважливішими цілями релігійної комунікації, що уточнюють 'її основну мету -- долучити людину до Бога, є: отримати підтримку від Бога, очистити душу, закликати до віри та покаяння, зміцнити віру і доброчесність, пояснити віровчення, усвідомити через ритуал свою належність до певної конфесії. Відповідно до цих цілей виокремлюють такі стратегії релігійного дискурсу: молитовну, сповідальну, самоідентифікації, пояснювальну, закличну, формування емоційного настрою, оцінну, обрядову та ін.

Молитовна стратегія. Передбачає щире звернення до Бога і може бути реалізована за допомогою тактик звеличування, покаяння, прохання, подяки.

Сповідальна стратегія. Вона пов'язана з молитовною стратегією, проте відмінність між ними полягає в тому, що людина сповідається не Богу, а священнослужителю, який має вислухати сповідь і відпустити гріхи. Сповідальна стратегія демонструє бажання того, хто кається, очистити Душу, чого можна досягти такими тактиками: розповідання про скоєні гріхи, самоосуд, покаяння, прохання.

Стратегія самоідентифікації. Націлена вона на усвідомлення єдності одновірців та їх відмінностей від інших і, як правило, реалізується тактиками спільності і протиставлення «свій -- чужий».

Пояснювальна стратегія. Її використання зумовлене необхідністю пояснити віровчення, принципи релігійної моралі. До тактик цієї стратегії належать інтерпретування, надання дефініції, проведення аналогії, посилання на джерело, узагальнення, конкретизація.

Оцінна стратегія. Вона основана на моральних' оцінках, що розкривають сутність ставлення людей до Бога, його заповітів. Найпоширенішими тактиками оцінної стратегії є осуд, схвалення, апелювання до авторитету, апелювання до взірця.

Заклична стратегія. Її мета -- мотивувати людей жити за релігійними законами. Зазвичай вона актуалізується тактиками прохання, запрошення, застереження, апелювання до совісті, каузацїі виконання певної дії, цитування Священних книг, акцентування на важливій місії вірянина.

Стратегія формування емоційного настрою. Ця стратегія призначена вплинути на емоції та підсвідомість слухачів, налаштувати їх на прийняття певної інформації. Вона може реалізуватися тактиками єднання, порівняння, протиставлення, повтору, запитання, проведення аналогії, підвищення тональності та ін.

Обрядова стратегія. Частково збігається з усіма іншими стратегіями релігійного дискурсу. Водночас вона є додатковим компонентом певної дії -- обряду вінчання, відспівування, конфірмації, відлучення від церкви тощо. Її тактики численні і різноманітні: прохання, запрошення, запитання, каузація виконання певної дії, цитування Священних книг, подяка, присягання тощо.

Комунікативні стратегії і тактики релігійного дискурсу вибудовуються з огляду на специфіку його мовленнєвих жанрів (проповідь, молитва, сповідь тощо). Самоідентифікація, формування емоційного настрою, пояснювальна, оцінна та заклична стратегії становлять сутність проповіді, що є центральним мовленнєвим жанром релігійного дискурсу.

Рекламний дискурс. Особливістю рекламної комунікації є її спрямованість на досягнення комерційних цілей, зокрема просування на ринку певного товару чи пропонування платних послуг. Для досягнення їх використовують комунікативні стратегії, що активно впливають на цільову аудиторію, актуалізуючи та утримуючи у свідомості адресата рекламований об'єкт, розширюючи знання про нього, переконуючи в його перевагах, формуючи зацікавленість у ньому та спонукаючи до вибору саме цього об'єкта. Із цією метою використовують такі стратегії рекламного дискурсу: позиціювання, оптимізації, ціннісно орієнтовану, аргументативну, формування емоційного настрою, мнемонічну, закличну та ін.

Стратегія позиціювання. Вона полягає в інформуванні адресата про рекламований об'єкт, виділенні його з-поміж подібних об'єктів і формуванні необхідного сприйняття цього об'єкта. Ця стратегія реалізується через тактики диференціації, надання оцінного значення, акцентування на позитивній інформації.

Ціннісно орієнтована стратегія. До неї вдаються, щоб сформувати ціннісні орієнтації та відповідний спосіб життя, пов'язати рекламований об'єкт із важливими для цільової аудиторії ціннісними поняттями. Ця стратегія може бути реалізована за допомогою тактик урахування ціннісних орієнтацій адресата, апелювання до загальнолюдських цінностей (здоровий глузд, користь, задоволення, успіх, комфорт).

Аргументативна стратегія. Вона будується на логічному доведенні відповідності якостей продукту потребам адресата і формує осмислене ставлення до реклами. Для реалізації цієї стратегії використовують тактики посилання на факти, наведення аргументів «за», протиставлення, контрастивного аналізу, обґрунтування оцінок, повтору, цитування, ілюстрації та ін.

Стратегія формування емоційного настрою. Ця стратегія має на меті сконструювати певні символічні характеристики рекламованого об'єкта, створити привабливий для споживача образ, вплинути на його почуття та емоції. Реалізацію її забезпечують тактики створення привабливого образу, апелювання до емоцій адресата, акцентування, підвищення тональності, врахування ціннісних орієнтацій адресата, встановлення асоціацій та ін.

Мнемонічна стратегія. Її використовують для полегшення запам'ятовування реклами, чого можна досягти такими тактиками, як різнорівневий повтор, семантичне узгодження початку й кінця тексту.

Стратегія оптимізації. Полягає в удосконаленні впливу рекламного повідомлення, подоланні несприятливих умов комунікації, спричинених особливостями сприйняття реклами і ставлення до неї. Інструментами реалізації цієї стратегії можуть бути тактики узгодження мови та картин світу комунікантів, спрощення, звуження тематики, полегшення упізнавання реклами, гри слів і значень, розподілу інформації навколо осі «важливіший/менш важливий», апелювання до різних репрезентативних систем та ін.

Заклична стратегія. Її мета -- змусити людей придбати рекламований товар або скористатися послугою. Ця стратегія зазвичай актуалізується тактиками каузацій виконання певної дії, запрошення, обіцянки, заохочення, вказування на перспективу.

Комунікативні стратегії і тактики рекламного дискурсу характеризуються значною впливовою силою, дають змогу керувати людською свідомістю і нерідко змушують адресата діяти всупереч його реальним бажанням чи потребам.

Політичний дискурс. Політична комунікація зорієнтована на здобуття та утримання влади. Вибір комунікативної стратегії та відповідної їй тактики залежить як від жанру політичного дискурсу (теледебати, агітаційний виступ, політична реклама, інтерв'ю у ЗМІ тощо), так і від конфігурації інтенцій у конкретного суб'єкта дискурсу в певній ситуації. Різний тактико-стратегічний репертуар притаманний опозиціонерам і політикам, які перебувають при владі. Існують такі стратегії політичного дискурсу: саморепрезентації, агітаційна, формування емоційного настрою, інформаційно-інтерпретаційна, аргументативна, маніпулювання, дискредитації, нападу, самозахисту та ін.

Стратегія саморепрезентації. Вона є основною у мовленнєвій поведінці політиків, які борються за владу. Ця стратегія полягає в демонструванні найвиграшніших якостей мовця для формування його іміджу та реалізується переважно за допомогою тактик ототожнення з ким-небудь або чим-небудь, солідаризації з адресатом, створення «свого кола», дистанціювання, самосхвалення та ін. Водночас політики, які здобули владу, використовують саморепрезентацію переважно як супутню тактику агітаційної та інших стратегій.

Стратегія оптимізації. Полягає в удосконаленні впливу рекламного повідомлення, подоланні несприятливих умов комунікації, спричинених особливостями сприйняття реклами і ставлення до неї. Інструментами реалізації цієї стратегії можуть бути тактики узгодження мови та картин світу комунікантів, спрощення, звуження тематики, полегшення упізнавання реклами, гри слів і значень, розподілу інформації навколо осі «важливіший/менш важливий», апелювання до різних репрезентативних систем та ін.

Заклична стратегія. Її мета -- змусити людей придбати рекламований товар або скористатися послугою. Ця стратегія зазвичай актуалізується тактиками каузацй виконання певної дії, запрошення, обіцянки, заохочення, вказування на перспективу.

Комунікативні стратегії і тактики рекламного дискурсу характеризуються значною впливовою силою, дають змогу керувати людською свідомістю і нерідко змушують адресата діяти всупереч його реальним бажанням чи потребам.

Політичний дискурс. Політична комунікація зорієнтована на здобуття та утримання влади. Вибір комунікативної стратегії та відповідної їй тактики залежить як від жанру політичного дискурсу (теледебати, агітаційний виступ, політична реклама, інтерв'ю у ЗМІ тощо), так і від конфігурації інтенцій у конкретного суб'єкта дискурсу в певній ситуації. Різний тактико-стратегічний репертуар притаманний опозиціонерам і політикам, які перебувають при владі. Існують такі стратегії політичного дискурсу: саморепрезентації, агітаційна, формування емоційного настрою, інформаційно-інтерпретаційна, аргументативна, маніпулювання, дискредитації, нападу, самозахисту та ін.

Стратегія саморепрезентації. Вона є основною у мовленнєвій поведінці політиків, які борються за владу. Ця стратегія полягає в демонструванні найвиграшніших якостей мовця для формування його іміджу та реалізується переважно за допомогою тактик ототожнення з ким-небудь або чим-небудь, солідаризації з адресатом, створення «свого кола», дистанціювання, самосхвалення та ін. Водночас політики, які здобули владу, використовують саморепрезентацію переважно як супутню тактику агітаційної та інших стратегій.

Кожен дискурс має власний набір комунікативних стратегій і тактик, які слугують утіленню специфічних інтенцій мовця. Водночас існує значний арсенал універсальних, загальних стратегій і тактик, у різних типах дискурсу можна використовувати спеціалізовані і загальні стратегії і тактики. Крім того, нові типи дискурсу і форми комунікації потребують нових стратегій і тактик.

1.4 Специфіка реалізації стратегій і тактик міжособистісного спілкування

Міжособистісне спілкування формують взаємопов'язані репліки співрозмовників, що породжують одна одну. Ця взаємопов'язаність виявляється у взаємодії інтенцій адресанта й адресата, що можуть збігатися, суперечити або підпорядковуватися одна одній. Залежно від власних комунікативних цілей і намірів кожен учасник спілкування будує свої комунікативні стратегії і тактики. Отже, необхідно розрізняти комунікативні стратегії і тактики адресанта і адресата.

Використання комунікативних тактик у міжособистісному спілкуванні ускладнюється тим, що неможливо точно спрогнозувати мовленнєву поведінку співрозмовника на всіх стадіях взаємодії. Кожна людина має власний репертуар засобів і способів досягнення комунікативних цілей. Розвиток комунікативної події може бути різним: від гармонійного, кооперативного до дисгармонійного, конфліктного. Вибір варіанта залежить від типу особистості учасника спілкування, його комунікативного досвіду, комунікативної компетенції, комунікативних настанов, комунікативних переваг.

Уміння використовувати свій тактико-стратегічний арсенал набуває важливого значення у діловому спілкуванні. У процесі такої взаємодії відбувається не лише сприйняття та розуміння партнера по комунікації, а й відчутний вплив одного співрозмовника на іншого з метою досягнення певного результату, що зумовлено практичною діяльністю та інтенцією комунікантів. Наприклад, мовленнєві взаємодії підлеглого з начальником спрямовані на отримання максимуму інформації. Особливістю таких мовленнєвих контактів є непріоритетна позиція адресанта (підлеглого), оскільки адресат (начальник), маючи вищий соціальний статус, завжди визначає, коли, кому, яку і скільки інформації потрібно надати, і може взагалі відмовитися від спілкування. Для досягнення очікуваного перлокутивного ефекту підлеглий мусить ретельно. планувати свої мовленнєві дії і коригувати їх залежно від конкретної ситуації.

З огляду на мету комунікації виокремлюють стратегії отримання інформації, інформування, ненадання інформації.

Стратегія отримання інформації. Основною метою адресанта (підлеглого) є отримання інформації, що досягається не лише за допомогою прямого запитання, а й гнучкішими тактиками. При цьому підлеглий зазвичай намагається досягти своєї стратегічної мети через комунікативне співробітництво з начальником, тобто надає перевагу неконфліктним тактичним ходам і прийомам.

Якщо підлеглий має на меті отримання вказівок від начальника або запит-пошук об'єктивної інформації щодо певної ситуації, яка має забезпечити успішну реалізацію ним професійних обов'язків, то він вдається до тактики прямого запитання. Ця тактика передбачає одне-єдине звернення до адресата і ґрунтується на пресупозиції того, що начальник має бути зацікавленим проінформувати підлеглого: - Вам потрібна буде машина? - Ні.

Однак у багатьох випадках підлеглий намагається зробити своє звернення до начальника ввічливішим, використовуючи тактику прохання, що реалізується зазвичай питальними реченнями типу «Не могли б ви...?»: - Не могли б ви пояснити мені, що ви розумієте під дією? - По телефону?

Посиленню мовленнєвого впливу на начальника сприяє тактика посилання на іншу особу, що акцентує увагу на зацікавленості третьої особи в отриманні інформації: - Коли ви будете в офісі? Фінансовий директор хотів би знати. - Фінансовий директор?

Ефективною буде тактика аргументування, що передбачає висування з боку підлеглого аргументів на свою користь з метою спонукати начальника надати потрібну інформацію: - Як довго я там маю бути? У мене є інші проекти. - Приблизно шість тижнів.

Тактика конкретизації спрямовує розумову діяльність начальника у певному руслі і відображає поступове звуження інформаційного обсягу запитання підлеглого з метою конкретизації його змісту та отримання найточнішої інформації: - Ви прийняли остаточне рішення, хто буде моїм постійним напарником? - Я якраз збирався зателефонувати тобі і сказати, що вирішив залишити тебе з Петром. Сподіваюся, ти задоволений?

Однією із найуживаніших є тактика верифікації, що свідчить про наявність у підлеглого певної інформації, яка потребує перевірки. Ця тактика послаблює категоричність запитання підлеглого і може спонукати начальника дати розгорнуту відповідь. У деяких випадках тактика верифікації допомагає підлеглому приховати свою необізнаність або неповне розуміння ситуації чи її елементів. До засобів актуалізації цієї тактики належать питальні та розповідні речення, що містять деякі припущення: - Це робить їх нашими найважливішими клієнтами? - Саме так.

Із метою уточнення певної інформації підлеглий може застосувати тактику сумніву, що відображає його невпевненість в істинності свого висловлювання та бажання здобути правдиву інформацію: - Ви певні, що нам потрібно триста співробітників для цього проекту? - Так, можливо, навіть чотириста.

Із репліками адресанта завжди пов'язують ініціативу, тому що вони програмують відповідь. Однак адресату також належить активна роль у комунікативному процесі, оскільки він інтерпретує висловлювання адресанта, відчуває на собі перлокутивний ефект і реагує. Репліки не позбавлені ініціативи, в них відпрацьовуються поведінкові тактики реагування.

Репліка адресата експлікує його ставлення до слів адресанта у спектрі відображення діалогічних взаємодій «комунікативна кооперація» (співробітництво) або «комунікативний конфлікт». Тобто залежно від комунікативної мети начальник застосовує кооперативну стратегію інформування або конфліктну стратегію ненадання інформації.

Стратегія інформування. Вона відображає зацікавленість начальника у співпраці з підлеглим і реалізується насамперед через тактики прямої відповіді, підтвердження та коригування.

Тактика прямої відповіді свідчить про готовність і спроможність начальника надати підлеглому потрібну інформацію та спрямована на заповнення інформаційних лакун у репліці-стимулі. При цьому адресант отримує рівно стільки і таку інформацію, на яку він очікує: - Куди я маю поїхати? - До Берліна.

Тактика підтвердження засвідчує правильність припущення підлеглого щодо реалізації певної ситуації та відображає повний збіг інформаційних обсягів реплік комунікантів, що може бути досягнуто реченнями типу «Так», «Саме так»; реченнями, що експліцитно відтворюють семантичний склад і граматичну організацію окремих сегментів вихідної репліки: - На перший поверх, пане директоре? - На перший поверх.

Тактика коригування передбачає виправлення окремих сегментів репліки-стимулу, що не суперечить комунікативному наміру підлеглого отримати потрібну інформацію; взаємозв'язок реплік комунікантів, як правило, будується на частковому паралелізмі: - Йому ... що? Близько сімдесяти? - Сімдесят один.

В інтересах справи начальник може бути зацікавлений докладно поінформувати підлеглого. Тоді він вдається до тактики розгорнутої відповіді, що відображає збільшення інформаційного обсягу репліки-стимулу: - Хто відкопав цю інформацію? - Клієнт здобув цілу пачку фотокопій векселів, що цей цуцик віддав Мартіну. На суму п'ять тисяч доларів. Цуцик -- він є прийомним сином старого -- відмовляється від векселів...

Із цією метою начальник може вдатися і до тактики інструктажу, що передбачає надання детальної інформації стосовно перебігу та способу реалізації каузованої дії: - Що мені з нею робити? - Мушу сказати, що це неприємна робота. Якщо вона отримала якийсь документ, ти мусиш його здобути і кинути їй в обличчя. Якщо в неї нічого немає, вирішуй сам.

Реагуючи на запитання підлеглого, начальник нерідко застосовує тактику регулювання дій адресанта, щоб спрямувати його вчинки і дії у потрібному напрямі. Репліка у відповідь може бути представлена реченнями різного типу, придатними для вираження дозволу, наказу, пропозиції, рекомендації, поради тощо: - Невинний? - Ти не повинен себе звинувачувати в цьому.

Бажання начальника дотримуватися принципу ввічливості зумовлює використання ним тактики схвалення, що вказує на його позитивне ставлення до запитання підлеглого: - Я можу приїхати завтра вранці. Це підходить? - Чудово.

Також ввічливою є тактика пояснення, що припускає тлумачення репліки у відповідь як фактора-причини щодо змісту репліки-стимулу і може бути спрямована на пом'якшення неприємної для підлеглого інформації, зняття напруженості у стосунках: - Чому ви це зробили? - Я нічого не маю проти вас. Просто хочу керувати по-своєму.

Репліка начальника не завжди містить пряму відповідь на запитання підлеглого, хоча при цьому може свідчити про його зацікавленість у подальшій співпраці. Така мовленнєва поведінка начальника реалізується в тактиці уточнення або з'ясування.

Тактика уточнення часто зумовлена несподіваністю запитання підлеглого і відображає непевність начальника в тому, що він правильно розуміє зміст репліки-стимулу. Ця тактика реалізується питальними реченнями, що позначають перепитування: - Ви забули щось? - Що ви кажете?

Тактика з'ясування спрямована на одержання додаткової інформації, пов'язаної зі змістом репліки-стимулу, що потрібна начальнику для прийняття рішення. Вона реалізується питальними реченнями, які в центр уваги ставлять запит інформації про час, місце, умови певної дії, суб'єкта або об'єкта дії тощо: - Ми йому заплатимо за втрачений час? - Він ще на заводі?

Стратегія ненадання інформації. Ця комунікативна стратегія припускає пряму або приховану відмову начальника дати підлеглому інформацію та відображає контрадикторний (суперечний) характер реплік співрозмовників. Причинами конфліктної мовленнєвої поведінки начальника можуть бути: його необізнаність або неготовність дати відповідь на запитання підлеглого; неналежні умови для спілкування (не той час, не те місце, не той канал комунікації тощо); несподівані або недоречні, на думку начальника, запитання підлеглого; розбіжність у поглядах та ін. Ці причини зумовлюють наявність у репертуарі начальника тактик із різними ступенями конфліктності.

Вищий статус начальника дає йому право не відповідати на питання підлеглого, нічого не пояснювати і навіть припинити розмову, тому він може вдаватися до категоричних тактик, що експлікують конфлікт інтересів співрозмовників. До них належать: пряма відмова, каузація припинення дії, посилання на недоречність запитання.

Тактика прямої відмови безпосередньо вказує на небажання начальника надати інформацію, про яку запитують, і передбачає негативну відповідь як реакцію на запитання підлеглого. Ця тактика реалізується заперечними реченнями: - Можете мені сказати, що не так між Едітою і мною? - Звичайно, ні.

Тактика каузації припинення дії свідчить про незацікавленість начальника у подальшій комунікативній та/або поведінковій діяльності підлеглого і спрямована на її припинення. Ця тактика актуалізується переважно спонукальними реченнями, що поєднують спонукання з негативною оцінкою, обуренням, роздратуванням: - Ви вважаєте це чесним? - Залиште мій кабінет.

Тактика посилання на недоречність запитання відображає негативне ставлення начальника до запиту інформації в репліці-стимулі; він розглядає запитання підлеглого як абсурдне, безглузде, недоречне. Ця тактика може бути реалізована риторичними питаннями: - Коли ми поїдемо звідси? - Що означає коли?

Тактика пояснення стає дедалі вживанішою, оскільки в сучасному бізнесі набуває цінності відкритість у діловому спілкуванні, керівники змушені виявляти уважне ставлення до підлеглих і пом'якшувати конфліктність. Ця тактика припускає тлумачення репліки начальника як фактора-причини відмови надати підлеглому потрібну інформацію: - Як звуть цього клієнта? - Ти можеш зустрітися з ним особисто -- просто зараз.

Тактика посилання на залежність від обставин також сприяє пом'якшенню конфліктності. Вона припускає неможливість надати потрібну підлеглому інформацію через деякі умови, що визначають певну ситуацію: - Як довго триває процедура продажу? - Усе залежить від того, хто і що продає.

Коли запитання підлеглого хоч якось стосується особи начальника, спрямоване на отримання його думки щодо реалізації певної ситуації або пов'язане з прийняттям рішення, що не є в інтересах начальника, керівник може застосувати тактику неповної відповіді, тактику обіцянки, тактику посилання на необізнаність чи ментально-когнітивну базу адресанта.

Тактика неповної відповіді ґрунтується на імпліцитній відмові надати повну відповідь і демонструє порушення Грайсових постулатів якості та кількості: - Ось чому ви звернулися до мене, чи не так? - Почасти.

Тактика обіцянки відображає ухилення начальника від негайної відповіді на запитання підлеглого: - Ви вжє готові? - Я вам зателефоную.

Тактика посилання на необізнаність припускає неспроможність надати потрібну підлеглому інформацію і реалізується реченнями, семантична структура яких містить семи «необізнаність», «нерозуміння»: - Скільки часу вам потрібно? - Я ще не знаю. Я хочу краще в цьому розібратися.

Тактика посилання на ментально-когнітивну базу адресанта вказує на спроможність підлеглого самому відповісти на своє запитання, що досягається реченнями, у складі яких містяться предикати із семою «обізнаність»: - Ви просите мене проігнорувати цю підозру? - Ви самі знаєте, що робити.

Тактику вивідування начальник може застосувати, реагуючи на несподіване запитання підлеглого. Вона спрямована на виявлення істинного мотиву запитання працівника і реалізується питальними реченнями різного типу: - Ви збираєтесь скликати прес-конференцію? - Ви чогось боїтесь?

Отже, різноманіття комунікативних тактик начальника та підлеглого зумовлене багатьма причинами, основними з яких є нерівні соціальні статуси співрозмовників, їхні функціональні обов'язки і тип інформації, про яку запитують. Наявність більшої кількості тактик у репертуарі начальника пояснюється його пріоритетною позицією, що надає йому більшу свободу дій, право регулювати поведінку підлеглого залежно від своїх цілей та намірів.

Виявлення та класифікація комунікативних тактик, якими користуються адресант і адресат у межах діалогічного дискурсу, уможливлюють зрозуміння прагматичних умов успішного міжособистісного спілкування.

Размещено на Allbest.ru