Національна мова українського народу

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Українська мова - національна мова українського народу

2. Спорідненість слов'янських мов. Місце серед них української мови

3. Лексика сучасної української мови з погляду її походження і розвитку.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мово рідна! Ти ж як море - безконечна,

могутня, глибинна. Котиш і котиш хвилі

своїх лексиконів, а їм немає кінця-краю.

С.Плачинда

Вивчення національної специфіки власне української лексики є актуальним у сучасній мовознавчій науці. Нині лінгвістичними студіями охоплено широке коло лексики, яка відображає різноманітні сторони життя і діяльності людей. Українська лексика в історії її формування представлена в академічному виданні “Історія української мови. Лексика і фразеологія”. Однак в одному томі неможливо вичерпно з'ясувати історію всіх макро- і мікросистем, показати долю десятків тисяч лексем. Створенню названої праці передувало багато досліджень у галузі історичної лексикології (монографій, статей, дисертацій), чимало їх з'явилося і згодом. Мовознавці досліджували як історію формування різних тематичних груп, так і лексику окремих писемних пам'яток: Ф.П. Філін на матеріалі літописів дослідив лексику києворуського періоду; А.С. Львов присвятив монографію лексиці “Повісті временних літ”; Київський літопис став об'єктом наукових студій В.Ю. Франчук; А.І. Генсьорський вивчав лексику і фразеологію Галицько-Волинського літопису; Хлєбниківський список цього літопису досліджувала В.Ю. Франчук [1, c. 198-199].

Лексика української літературної мови дуже багата. Так, найбільший «Словник української мови» в 11 томах містить понад 134 тис. слів, «Великий тлумачний словник української мови» - 171 тис. слів, але й вони не охоплюють всього словникового багатства української літературної мови. До словникового складу української мови належать слова з різним лексичним значенням, різні за походженням, фонетичним складом, морфемною будовою, з різними граматичними властивостями.

Мета дослідження - проаналізувати національну специфіку власне української лексики, вивчити шляхи її формування, виявити особливості функціонування у сучасній українській мові.

Об'єктом дослідження є власне українська лексика, а предметом дослідження - склад, семантична структура та генеза власне української лексики.

Об'єкт, предмет і мета дослідження обумовили такі завдання:

1. Розкрити суть, зміст та значення власне української лексики.

2. Опрацювати наукову, методичну та педагогічну літературу для визначення ролі власне української лексики.

Методи дослідження: в ході виконання курсової роботи були використані такі наукові методи:

- теоретичні: аналіз наукової, психолого-педагогічної та методичної літератури з обраної теми для визначення стану дослідження даної проблеми; обробка результатів дослідження.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, одного розділу, висновків, списку використаної літератури із 16 найменувань. Загальний обсяг курсової роботи 23 сторінки, основної частини - 19 сторінок.

1. Українська мова - національна мова українського народу

Найбільший скарб народу - це його мова. Саме мова, яка віками, тисячоліттями складалася, шліфувалася на землі предків, передавалася з покоління в покоління, дедалі точніше і повніше відображаючи душу народу й водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що мова об'єднує народи в нації й змінює державу. Занепадає мова - зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається насамперед національною елітою - сильною і високорозвиненою стає як нація так і держава.

Поглянути на історію свого краю, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, етнографів, громадських діячів та лінгвістів.

Ще донедавна панувала офіційна й непорушна доктрина про давньоруську народність й спільну для всіх слов'ян мову, внаслідок розпаду яких в епоху феодальної роздрібненості нібито утворилися, не раніше XIVст., три східноднослов`янські народи та їхні мови. На противагу цьому вчені української діаспори дотримувались концепції М. Грушевського щодо витоків української народності безпосередньо з правослов`янського періоду, тобто з середини І тисячоліття н.е. [7, c. 134].

Українська мова була ще до того, як українські князі (починаючи від Аскольда та Діра) почали об'єднувати руські землі. Ще в 448 році візантійський мандрівник та історик Пріск Палійський записав у таборі гунів три слова: мед, страва, квас.

На кінець XII ст. українська народність вже сформувалась й мала дві гілки: галицько-волинську та наддніпрянську.

Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, й мови народної, яка досить відмінна в різних діалектах.

Щодо походження сучасної української літературної мови в науці - тут жодних проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував наприкінці XVIII ст. І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко. Щоб дослідити походження української мови, слід з`ясувати послідовність, час і місце виникнення властивих її фонетичних, граматичних і лексичних рис.

Формування українського народу та його мови почалося приблизно з середини І тисячоліття н. е. й розтягнулося на кілька століть. Проте тим рубежем, від якого українська мова виступає з усіма характерними мовними особливостями, що становлять її специфіку, був приблизно кінець ХІ - початок ХІІ ст. найдавніша точно датована пам`ятка українського рукописного мистецтва, яка збереглася до наших днів, належить до середини ХІ ст. Це широковідоме в науці знамените остромирове Євангеліє 1056-1057 рр. шедевр вітчизняної і світової культури книги, створене у великокняжому скрипторіїї при Софіївському соборі в Києві. Традиційно цю пам`ятку прийнято вважати початком книжкової справи в Україні.

Після запровадження християнства зростає потреба в богослужбових книгах. При найбільших храмах, при князівських резиденціях формуються бібліотеки і створюються скрипторії. Так, у бібліотеці скрипторію при соборі Св. Софії вже у 1037 році зберігалося понад 950 томів літератури різного змісту й призначення. У 1969 році український археолог С. Висоцький виявив на штукатурці ХІ ст. південної стіни вівтарної частини Михайлівського притвору Софіївського собору в Києві невідому до того абетку з 27 літер, подібну до кирилиці. Слід згадати також і писемні угоди, укладені київськими князями: Олегом(911р.), Ігорем(944р.), і княжною Ольгою(956р.) з Візантією [2, c. 254].

Отже, ми бачимо, що розвиток і збагачення української мови почалося з давніх-давен. І в наші дні ми можемо пишатись багатством нашої мови.

2. Спорідненість словянських мов. Місце серед них української мови

Слов'янські мови -- група близькоспоріднених мов індоєвропейської сім'ї. Поширені на територіях Східної і Центральної Європи та Азії. Загальна кількість носіїв слов'янських мов -- понад 287 млн. чоловік. За лексичними, фонетичними і граматичними особливостями та географічним розміщенням мови слов'янських народів поділяються на три групи.

До східнослов'янських мов належать українська, російська та білоруська мови. Українська поширена, крім України, в Росії, Казахстані, Білорусі, Польщі, Бразилії, Аргентині, Румунії, СТА, Канаді та інших країнах.

Західнослов'янська мовна група об'єднує польську, чеську і словацьку мови. Сюди ж належала і полабська мова, яка перестала існувати у 18 ст.

До південнослов'янської групи належать болгарська мова, сербсько-хорватська, словенська і македонська мови.

Перше місце за кількістю мовців серед слов'янських мов посідає російська мова, а друге - українська.

Всі слов'янські мови об'єднуються спільними ознаками, які пояснюються походженням їх з єдиної праслов'янської мови, котра в середині I тис. розпалась на окремі діалекти, що лягли в їх основу. Близька спорідненість слов'янських мов виявляється, наприклад, у наявності багатьох спільних лексичних елементів. Наприклад, українською літо, новий, мій; російською лето, новый, мой; білоруською лета, новы, мой; польською lato, nowy, mуj; чеською lйto, novэ, mщj; словацькою leto, novэ, mфj; болгарською лято, нов, мой; сербською лето, нов, моj;словенською poletje, novi, moj.

У граматиці спільним для всіх слов'янських, мов є протиставлення граматичних значень недоконаного і доконаного виду дієслів, тотожність або близькість особових форм теперішнього часу тощо. Разом з тим у структурі слов'янських мов є відмінності, що виникли в процесі їх відособленого розвитку після розпаду праслов'янської єдності. Наприклад, українською (т. з. повноголосся) борода, голова, берег, молоко; польською broda, gіowa, brzeg, mleko; болгарською брада, глава, бряг, мляко (за цією ознакою сюди належать також чеська і словацька мови). На місці праслов'янських tj, dj, kt' -- в українській мові ч, ж < дж: свіча, межа, ніч; в польській -- с, dz: њwieca, miedza, noc; у болгарській -- шт, жд: свешта, вежда і т. д. Польська мова зберегла носові голосні, наявні також у старослов'янській мові, тоді як інші слов'янські мови їх утратили. У чеській, словацькій, сербській, хорватській, словенській і македонській мовах сонорні р (r) та (крім словацької і македонської мов) л можуть виконувати складотворчу функцію. По-різному розподілились у слов'янській мові проривний ґ і щілинний задньоязиковий г. В групі мов (сербська, хорватська, словенська, чеська, словацька) збереглося протиставлення довгих і коротких голосних. Є відмінності і в характері наголосу (постійний і змінний, у сербській, хорватській і словенській мовах -- музичний). Розходження слов'янських мов у граматиці стосується, наприклад, збереження чи втрати форм минулого часу -- аориста й імперфекта, наявності чи відсутності форм двоїни, різниці у функціонуванні коротких форм прикметників, втрати болгарською та македонською мовами відмінювання імен тощо. [13, c. 654-657].

3. Лексика сучасної української мови з погляду її походження і розвитку

Лексика української мови складалася і розвивалася впродовж багатьох віків. У лексиці знаходять відображення зміни, що відбуваються в житті нашого суспільства, багата і славна історія українського народу, величезні досягнення в економіці і культурному житті сучасної України. Лексика (від грецького lexis - слово) - це сукупність слів, уживаних у будь-якій мові. Паралельно з терміном "лексика" вживається також рівнозначний термін "словниковий склад".

Розділ мовознавства, що вивчає лексику, називається лексикологією. Лексикологія вивчає лексику сучасної мови в цілому, як систему, а також основні типи лексичних значень слів, їхні структурно-семантичні розряди, групує слова за їхнім походженням і за стилістичним вживанням. Таку лексикологію ще називають описовою, на відміну від історичної лексикології, яка вивчає формування і розвиток лексичного складу мови протягом певного історичного періоду. Існують також інші галузі науки про слово, що вивчають окремі, часткові проблеми лексикології: семасіологія - наука про значення слова і пов'язані з ним питання багатозначності (полісемії), омонімії, синонімії, антонімії, етимологія - наука, що вивчає походження слів, спорідненість їх з іншими словами; фразеологія - вчення про стислі лексично неподільні сполучення слів. Суміжною з лексикологією і безпосередньо з нею пов'язаною є лексикографія - лінгвістична дисципліна, що вивчає наукові основи створення різних словників і займається їх укладанням на основі наукових досягнень лексикології.

Слово - це основна, базова одиниця мови, яка служить для називання предметів, властивостей, дій і процесів.

Отже, слово бере на себе номінативну (називну) функцію мови. У словах реалізуються наші думки й почуття. Зі словами пов'язані всі інші одиниці мови.

Найважливіші ознаки слова:

· має певну матеріальну оболонку (складається з одного чи кількох звуків), які внутрішньо впорядковані;

· має один наголос (складні слова можуть мати ще побічний наголос, як-от: військтвозобов'`язаний); деякі складні слова (їх звичайно пишемо через дефіс) мають два головні наголоси, наприклад: воєнно-стратегічний;

· має лексичне значення, тобто щось називає чи виражає;

· пов'язується з іншими словами в реченні змістовими й граматичними зв'язками, виконує в реченні певну синтаксичну функцію;

· слова набирають в реченні певних граматичних форм.

У слові можуть бути значення двох типів - лексичне й граматичне., які розглядають відповідні розділи мовознавства.

Лексичне значення - це реальний міст слова, те що слово називає і що закріплене традицією у свідомості мовців.

Основним у лексичному значенні слова є поняття, яке виражається словом.

Людська пам'ять неспроможна охопити назви всіх окремих предметів, тому слово співвідноситься з цілим класом однорідних предметів, явищ, які характеризуються наявністю спільних ознак на основі узагальнення. У свідомості людини створюється поняття, як категорія мислення реалізується у слові.

Так, словом зелений називають колір, орати - конкретну фізичну дію, сумувати - стан, лисиця - тварину, три - кількість предметів тощо.

За своїм значенням і роллю в реченні слова поділяють на повнозначні, або самостійні (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), і службові, або несамостійні (прийменник, сполучник, частка).

Повнозначні слова мають реальний зміст, тобто обов'язково щось називають (предмет, ознаку, кількість, дію, стан), а неповнозначні виражають різні синтаксичні й смислові відношення між ними. Якщо самостійним словам властиве лексичне й певне граматичне значення (яблуня - фруктове дерево; жіночий рід, однина, називний відмінок, перша відміна, називна група), то службові мають лише граматичне.

Отже, слово (своєрідний умовний знак) - це не безпосередня назва предмета чи явища, а назва поняття про предмет. Слова спроможні позначати все, що нас оточує в навколишньому світі, що вже пізнала людина чи пізнає в майбутньому.

За походженням лексика української мови не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп.

1. Спільнослов'янська лексика. Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов'янської, що існувала до V-VI ст. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, а основі якого виникли і розвивалися всі інші слов'янські мови. Закономірно, що слова спільнослов'янського походження з часом зазнали певних фонетичних та морфологічних змін і вимовляються тепер відповідно до норм сучасної мови.

До спільнослов'янського лексичного фонду відносяться слова, поширені в усіх або в більшості слов'янських мов. Мати, син, дочка, батько, сестра, баба, жінка, орати, сіяти, кувати, шити, меч, граблі, вовк, коза, бик, кінь, свиня, ніс, зуб, око, борода, воля, гнів, гріх та інші.

2.Східнослов'янська лексика - та частина українського словникового запасу, яку наша мова успадкувала разом із спільнослов'янською лексикою з мови давньоруської - спільного джерела сучасних української, російської та білоруської мов. Східнослов'янська лексика, точніше, слова цієї групи виникли лише в діалектах східнослов'янської давньоруської мови в епоху її окремішнього існування й розвитку і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах:білка, кішка, селезень, собака, коровай, пряник, коржик, гречка, осока, урожай, полова, мельник, селянин та інші.

3. До власне української лексики належать слова, які виникли на українському мовному грунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак...

Власне українська лексика - це слова, що витворилися після розпаду східнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови.

Власне українська лексика є кількісно найбільшим шаром у словниковому складі української мови. Власне українські слова виражають специфіку української мови, тобто те, чим вона на лексичному рівні відрізняється від інших слов'янських мов. Переважна більшість власне українських слів виникла на основі лексичного складу староукраїнської (XI -- XIV ст.) і спільнослов'янської мов. Ці слова за будовою нерідко є похідними (вітатися, батьківщина, заздалегідь, карбованець, півень, панувати, самітність, щодня, чемність).

Власне українські слова мають різні значення і вживаються для називання предметів, явищ природи, життя і побуту людей, їхньої виробничої діяльності тощо: гай, смуга, тато, жовтень, січень, галушка, багаття, мрія, відродження, незалежність, щоденник, зупинка, наступний, хурделиця, сівба, чересло, бандура, вареники, прапор, сіяч, вихователь, хвіртка, долівка, горище, повітка, дровітня, затірка, капусняк, кваша [11, c. 237-238].

Специфічність власне української лексики зумовлено насамперед вживанням особливих іменникових суфіксів:

-ин(а): година, хвилина, тканина;

-ин(и): відвідини, роковини, заручини;

-анин(а), -янин(а): біганина, стрілянина;

-щин(а), -ччин(а): Київщина, козаччина;

-ник, -ниц(я): візник, заступник, заступниця;

-івник, -івниц(я), -альник, -альниц(я), -ильник, -иль-ниц(я): газівник, фрезерувальник, формувальниця, волочильник;

-ець: кравець, промовець, швець;

-к(а) (для жіночого роду): вчителька, лікарка, організаторка;

-ій: водій, носій;

-ень: красень, велетень;

-ань: здоровань, горбань;

-ищ(е): днище, горище, дідище, бабище;

-от(а): голота, німота;

-анн(я), -енн(я), -інн(я): змагання, бачення, світання, розуміння.

Ознакою власне української лексики є подовження попередніх приголосних в іменниках середнього роду на -я: гілля, волосся, знання, безлюддя, завзяття, зусилля.

За допомогою суфіксів -ик (вогник, столик), -очок, -ечок, -инк(а), -оньк(а), -еньк(о), -онькіо) (кілочок, вершечок, батечко, голівонька, рученька, серденько), -ц(е) (віконце, слівце), -ячк(о) (пір'ячко, сміттячко) утворюються слова зі значенням здрібнілості та пестливості.

За допомогою суфіксів -уват(ий), -юват(ий), -овит(ий), -езн(ий), -анн(ий), -есеньк(ий), -юсіньк(ий) утворюються власне українські прикметники: довгуватий, синюватий, талановитий, грошовитий, довжелезний, невблаганний, нездоланний, тонесенький, малюсінький, білюсінький.

До власне українських слів належать також ті, що утворені за допомогою префіксів су- (сузір'я, суміш), перед-(передвісник, передмова), між-, межи- (міжгір'я, межиріччя), по- (поверх, подвір'я), прі- (прізвище, прізвисько, прірва). Власне українськими є також слова, утворені за допомогою часток аби-, де-, бозна-, хтозна-, будь-, -небудь, -сь, ні-: абихто, абищо, дехто, деколи, бозна-хто, бозна-де, хтозна-який, хтозна-як, будь-який, будь-де, хто-небудь, де-небудь, хтось, десь, ніхто, ніде.

До власне українських належать прийменники (біля, від, з, серед, посеред, між, поміж, під, попід, задля, коло, навколо, проміж, щодо, з-під, з-над, з-перед, з-поза, з-поміж), сполучники (та, але, бо, чи, аби, щоб, проте, зате, якби, якщо, як, немов, наче, начебто, мов, мовби, мовбито, ніби, нібито, дарма що, ледве, ледь, тільки, щойно), частки (хай, нехай, невже, хіба, тільки, ось, це, майже, таки, саме, хоч би, ані), модальні слова (можливо, звичайно, зрозуміло, безумовно, безперечно, здається, ймовірно, мабуть, певно, напевне), вигуки (цить, геть, овва, лишенько, лелечко, цур, пек, добридень).

Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов'янізми, тобто слова, засвоєні із спорідненої старослов'янської мови, яка з ІХ ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов'янства. У Х ст. старослов'янська мова разом із впровадженням християнства стала поширюватись і на території Української Русі.

Засвоєння старослов'янізмів почалося ще в давньоруський період, але й пізніше тривалий час старослов'янська мова не втрачала свого значення: уста, супостат, істина, небеса, Бог, хрест, золото, вождь, святиня, собор, союз, соратник.

Засвоєння українською мовою російської лексики стало активним після возз'єднання України з Росією (друга половина XVII ст.). Частина русизмів у різні часи засвоюється шляхом безпосередніх усно-розмовних контактів: начальник, завод, чин, подвиг, хазати, а з XVIII ст. російська мова стала основним посередником у засвоєнні українською мовою іншомовної лексики західноєвропейського походження: акт, адвокат, боцман, генерал, дивізія, комісія.

До XVII ст. Білорусія і більша частина України були у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, і саме тоді формувалася по суті єдина українсько-білоруська літературно-писемна мова із спільною значною частиною лексичного фонду: бадьорий, бурчати, в'ятір, гудити, дьоготь, ківш, кажан [15, c. 569].

Лексичними запозиченнями з інших слов'янських мов у українській вважаються такі: з польської - брама, бавитись, барвінок, вдячність, досконало, жупан, склеп, полька, панство.., з чеської - влада, наглість, табір та ін. Найдавнішими запозиченнями слід вважати слова з грецької та латинської мов.

Слова грецької мови: ботаніка, геологія, математика, психологія, азот, хлор, атмосфера, граматика, драма, діалог, демократія тощо.

Латинські слова: інфекція, ангіна, вена, делегат, арматура, мотор...

Інтенсивне проникнення слів з німецької мови відбувалося у XVII-XVIII ст.: орден, солдат, швабра, паштет, фарш, футляр, шахта, вексель, бухгалтер...

Французькі запозичення входять в українську мову головним чином через російську мову з другої половини XVIII ст. і особливо в ХІХ ст.: політика, кур'єр, балет, режисер, роль, романс, абажур, магазин, пальто, люстра...

Запозичення з англійської мови припадають на середину ХІХ і початок ХХ ст.: док, шхуна, мічман, футбол, хокей, старт, фініш, трамвай, кекс, ром, пунш.

З голландської мови: матрос, гавань, шлюпка, каюта...

З італійської: адажіо, бас, віолончель, опера...

З тюркських мов: кайдани, тютюн, бугай, базар, чабан тощо.

Протягом багатьох століть здійснювались контакти між східнослов'янськими мовами, тому найбільше слів українського походження проникало в російську та білоруську мови. В російських пам'ятках XIV-XV ст. дослідники знаходять слова брунатний, гай, тиждень... Українська мова в XVI-XVII ст. була посередницею і одним із джерел збагачення російської мови іншомовною лексикою: автор, гімн, натура, крохмаль, метафора, фантазія, фігура, фортуна... Про тісні контакти української та білоруської мов свідчить значний прошарок у них спільної лексики:бачити, ганок, гудзик, помилка, хата, клуня...

Запозичення з української мови зустрічаються в польській, чеській, словацькій, угорській, молдавській, румунській, литовській, французькій мовах та інших. Але вони майже не досліджені.

Інтернаціоналізми - це слова, що вживаються в багатьох мовах і мають спільне значення:комунізм, біологія, фізика, трактор, інженер, аспект, радіо, телевізор, супутник, концерт, архітектура, соло, соната, лектор, студент, університет, суботник тощо.

Лексика української мови в процесі свого історичного розвитку постійно змінюється, збагачується і вдосконалюється, причому лексичні зміни в інших структурних ярусах мови (у фонетиці, морфології) не такі інтенсивні і помітні. Розвиток лексики визначається, з одного боку, дією внутрішньомовних факторів, а з другого - він залежить безпосередньо і від позамовної дійсності. Зміни словникового складу значно більше, ніж зміни в інших ярусах мови, пов'язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, політичним і соціальним життям суспільства. Будь-яка нова зміна в житті суспільства - чи то поява нових продуктів харчування чи споживання, чи новинок техніки, чи нових уявлень, понять та інших реалій - потребує свого позначення засобами мови, передусім лексичними засобами.

Поповнення лексики новими засобами назви, термінами відбувається постійно і безперервно, бо в лексиці відбиваються всі процеси історичного розвитку суспільства [14, c. 137].

Українська мова запозичувала з інших мов слова та окремі елементи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. Тому багато запозичень уже втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами: вишня, отрок, лиман, м'ята, левада. Визначити іншомовне слово можна за фонетично-граматичним оформленням та лексичним значенням. Скажімо, звук і літера ф були характерні для грецької мови, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і відповідно літеру, за походженням є грецизмами: фізика, фігура, фокус, фея. Тюркізми ж характеризуються наявністю а: сарай, базар, баклажан, кабан.

Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів, зокрема для арабських (алгебра, алкоголь), латинських (аудиторія, абітурієнт), грецьких (алфавіт, автор, архів). Крім початкових звуків а, ф, грецькі запозичення можуть позначатися наявністю звукосполучень пс,кс (психологія, ксерокс, скелет), кореневих частин бібліо, гео, біо, лог, фон (бібліотека, геологія, біологія, філолог).

Специфічними, невластивими українській мові, є поєднання приголосних звуків у словах німецького походження: штаб, шахта. Цією ж ознакою характеризуються слова англійського походження: комбайн, спонсор, менеджер, трамвай. Музичні терміни наша мова запозичувала з італійської: анданте, акорд, композитор.

Назви предметів туалету, страв, побуту - переважно з французької: пенсне, жабо, кашне, пюре, рагу.

Для французьких слів характерні наголошені кінцеві звукосполучення ер, -ор, -аж, -анс: шофер, режисер, гараж.

Для англійських слів характерні звукосполучення дж та інг: джем, мітинг, ринг.

З англійської мови запозичено чимало спортивних і технічних термінів: матч, старт, теніс, хокей, футбол.

З німецької мови запозичувалися військові, технічні терміни: фронт, штат, клейстер, рубанок.

У сфері української науки багато латинізмів: консиліум, акваріум, радіус, конус, конституція, вектор, спектр.

Терміни мореплавства прийшли до нас із голландської мови: флот, трос, трап, шлюпка, каюта, лоцман.

На фоні української лексики легко виділяються старослов'янізми. Вони мають:

а) звукосполучення ра, ла, ре, ле, що відповідають українським звукосполученням оро, оло, ере, еле: врата, глава, брег, град; б) початкове звукосполучення йе: єдиний, єдність; в) іменникові суфікси -тель, -ство: учитель, братство; г) префікси воз-, со-, пред-: воздвигнути, премудрий; д) суфікси -ущ, -ащ, -ящ: трудящий, грядущий.

Старослов'янізми належать до стилістично забарвленої лексики, вони створюють урочисто-піднесений колорит мовлення: істина, благодать, властолюбець.

В українській мові багато слів, які сприймаються як власне українські. Таким є й гарбуз, кавун і т.д. Насправді це слова тюркського походження.

Причиною проникнення в українську мову великої кількості тюркських слів були давні воєнні, торгово-економічні та інші контакти з тюркськими народами. Деякі тюркські за походженням слова були засвоєні давньоруською мовою і з неї успадковані українською. Інші запозичені пізніше, вже українською мовою. Оскільки тюркізми приходили в українську мову в основному усним шляхом, вони швидко й повністю освоювались як фонетично та і граматично. Тому то давньотюркські запозичення і не сприймаються як чужомовні елементи, засвоєні з неспоріднених мов.

Ряд тюркського походження слів відрізняються специфічними, їм властивими рисами: закінчуються на -ак, -ук, -ан, -ун, -лик: судак, кулак, чубук, капшук, урюк, аркан, барабан, табун, чавун, балик, ярлик, шашлик.

В українській мові використовується чимало запозичених слів на позначення понять науки, техніки, політики, культури, мистецтва. Більшість таких слів засвоєно з класичними - старогрецької та латинської мов та вживається майже в усіх мовах світу.

Грецькі слова (грецизми) прийшли в українську мову різними шляхами і в різний час. Одні з них успадковані українською мовою з давньоруської, другі засвоєні безпосередньо, переважно з писемної грецької мови, треті - через посередництво інших мов, зокрема російської, четверті - утворені з грецьких словотворчих елементів.

В давньоруську мову старогрецькі слова проникли ще до прийняття християнства в зв'язку з тим, що східні слов'яни мали з Грецією та її колоніями на північному узбережжі Чорного моря торгово-економічні та воєнні контакти. слов'янський український мова

Після прийняття християнства східні слов'яни через старослов'янську мову засвоюють старогрецькі слова релігійного змісту. Наприклад: апостол, ангел, біблія, євангеліє, монах. З грецької мови після прийняття християнства засвоюються деякі власні імена. Наприклад: Георгій - хлібороб, Софія - мудрість.

У XVI - XVII ст., коли грецька мова була однією з навчальних дисциплін у школах України, слова з неї проникають в українську мову безпосередньо, а пізніше - безпосередньо і через посередництво інших мов, зокрема російської та польської. Так, українська мова поповнюється багатьма грецькими за походженням словами в галузі суспільно-політичної лексики (автономія, анархія, база), наукової термінології (афоризм, лексика, метафора). Слова з мов народів Західної Європи проникали в українську мову в різний час. Після запровадження Магдебурзького права в містах України інтенсивно засвоюється німецька професійно-виробнича і технічна лексика. Для багатьох слів засвоєних, з німецької мови, характерні звукосполучення [шт] на початку слова і [ей] після приголосного: штабель, клейстер, балетмейстер [16, c. 78].

Лексичні засвоєння з французької мови пов'язані перед усім з революційними подіями, розвитком культури, мистецтва. Засвоєння з французької мови відрізняються наголосом на останньому складі, звукосполученнями [уа], [ам], [ан] перед приголосним пом'якшеними губними (тротуар, вуаль, анфас).

Висновки

Лексика української мови складалася і розвивалася впродовж багатьох віків. У лексиці знаходять відображення зміни, що відбуваються в житті нашого суспільства, багата і славна історія українського народу, величезні досягнення в економіці і культурному житті сучасної України.

Власне українські слова становлять найбільшу частину лексики. Їх можна розпізнати за фонетичними і граматичними ознаками. Адже специфічно українська лексика почала формуватися ще в південно-західних говорах давньоруської мови. Її елементи простежуються вже в окремих пам'ятках давньоруської писемності.

Власне українська лексика - це слова, що виникли в українській мові і є специфічними, властивими тільки їй словами. Наприклад: Батьківщина, очолити, громадянин, плугатар, осередок, освіта, самота, піддання.

Почала вона формуватися з ХІV ст., коли складалася, водночас з російською та білоруською, українська мова.

Власне українська лексика є досить багата і різноманітна. Прикладом її є слова: смуга, вибалок, година, щогодини, лоша, цуцик, повітря, галушки, вареники, пиріжок і т.д.

Виражаючи специфіку української мови, власне українські слова відсутні в інших мовах, у тім числі і східнослов'янські. У цих мовах вони мають відповідники - інші за звучанням слова. Власне українські слова поповнили всі тематичні групи лексики, успадковані із спільнослов'янської та спільносхіднослов'янської мов. Велику групу складають власне українські слова на позначення суспільно-політичних та адміністративних понять: жниварка, січкарня, віялка, сіяч, рільник, тваринник, корівник. Збагатилася власне українськими словами військова лексика (наступ, озброїти, оточення, військомат), абстрактна (мрія, щирість, хист, сподівання, майбуття, відродження, поступ), наукова (іменник, прислівник, кисень, водень), технічна (промисловість, гірництво, залізниця, літак), педагогічна (виховання, освіта, педрада, іспит, гурток, оцінка, малювання) та ін.

Власне українські слова є здебільшого похідними. Вони утворилися від спільнослов'янських, спільносхіднослов'янських, та власне українських слів за допомогою властивих українській мові словотворних засобів.

Лексика української мови протягом усього її існування поповнюється новими словами, зокрема і властивими тільки для неї. Але споконвічна спільність лексики східнослов'янських мов не втрачається. Розвиток російської, української та білоруської мов відбувається на спільній основі, в близьких історичних умовах. Спільними є й джерела їх збагачення.

Список використаної літератури

1. Білодід І. Питання походження і розвитку слов'янської писемності. - К., 1973. - 287 с.

2. Виноградов В. Лексикология и лексикография: Избр. труды / АН СССР. Отд-ние литературы и языка. - М.: Наука, 1977. - 312 с.

3. Волох О.Т., Чемерисов М.Т., Чернов Є.І. Сучасна українська літературна мова. - К., 1986. - 346 с.

4. Єрмоленко С.Я. та ін.. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. Єрмоленко. - К.: Либідь, 2001. - 237 с.

5. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. - К., 1993. - 547 с.

6. Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова: Посібник. - 2-ге вид., стер. - К.: Либідь, 1996. - 432 с.

7. Муромцева О. Розвиток лексики української літературної мови в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст. - Харків: Вища школа. Вид-во при ХДУ, 1985. - 152 с.

8. Пазяк О.М. та ін. Українська мова і культура мовлення. - К.: Вища школа, 1995. - 432 с.

9. Пономарів О.Д. Сучасна українська мова. - К.: Вища школа, 1991. - 278 с.

10. Словник української мови в 11 томах / За ред. І.К. Білодіда. - К.: Наукова думка, 1970-1980.

11. Сучасна українська літературна мова: Підручник / А.П. Грищенко, Л.І. Малько, М.Я. Плющ. - К.: Вища школа, 1997. - 493 с.

12. Сучасна українська мова / За ред. Пономарева О.Д. - К.: Либідь, 2001. - 345 с.

13. Українська мова. Енциклопедія. - К.: Українська енциклопедія, 2000. - 710 с.

14. Українська мова: Підручник: Ч.1 / Т.К. Бурлака, В.О. Горпинич, П.С. Дудик та ін.; За ред. П.С. Дудика. - К.: Вища шк., 1993. - 415 с.

15. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. сучасна українська літературна мова: модульний курс: Навч. посіб. - К.: Вища школа, 2007. - 823 с.

16. Ющук І.П. Українська мова / Лексичні запозичення /: Підручник. - К.: Либідь, 2004. - 639 с.

Размещено на Allbest.ru