Українські прізвищеві назви XVI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

УДК 81'373.232

Українські прізвищеві назви XVI ст.

Спеціальність: 10.02.01 -- українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Єфименко Ірина Вадимівна

Київ -- 2001



Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у Відділі термінології та ономастики Інституту української мови НАН України

Науковий керівник -- доктор філологічних наук Карпенко Ольга Петрівна, провідний науковий співробітник Відділу термінології та ономастики Інституту української мови НАН України

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор Чучка Павло Павлович, професор кафедри словацької мови Ужгородського державного університету

кандидат філологічних наук Осташ Роман Іванович, старший науковий співробітник Відділу української мови методики їх викладання у початкових класах Інституту українознавства ім. І. П. Крип'якевича НАН України

Провідна установа -- Дніпропетровський Національний університет Міністерства освіти і науки України кафедра української мови

Захист відбудеться 11.10.2001 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 при Інституті української мови НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 10.09.2001 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук Самойлова І. А.



АНОТАЦІЇ

Єфименко І. В. Українські прізвищеві назви XVI ст.-- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 -- українська мова.-- Інститут української мови НАН України, Київ, 2001.

Дисертацію присвячено аналізу прізвищевих назв, які фіксуються в українських писемних пам'ятках XVI ст. У роботі досліджено стан прізвищевих назв в українській антропонімній системі XVI ст., визначено їх лінгвістичний статус та особливості функціонування. Основну увагу зосереджено на проблемі походження українських прізвищевих назв XVI ст., зокрема проаналізовано фонетичні, словотвірні та лексико-семантичні особливості антропооснов.

Ключові слова: прізвищева назва, прізвище, антропонім, антропонімікон, антропосистема, особове ім'я, апелятив, етимологія.



Єфименко И. В. Украинские фамильные прозвания XVI в.-- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 -- украинский язык.-- Институт украинского языка НАН Украины, Киев, 2001.

Диссертация посвящена анализу фамильных прозваний, которые фиксируются в украинских памятниках письменности XVI в. В основу исследования положен надежный фактический материал (около 3 тысяч антропонимов), извлеченный из оригинальных средневековых источников. В работе рассматриваются экстралингвистические и лингвистические факторы, которые повлияли на появление и распространение фамильных прозваний у украинцев; определяется место фамильных прозваний в украинской антропонимической системе XVI в., а также их лингвистический статус и особенности функционирования как антропонимических единиц дофамильного периода. Все это определенным образом отражает общее состояние украинской антропонимической системы XVI в.

Основное внимание в диссертации уделено проблеме происхождения украинских фамильных прозваний XVI в., поскольку давние украинские антропонимы в этимологическом плане изучались мало (в частности, в работе проэтимологизировано 107 фамильных прозваний, самобытных с точки зрения структуры и семантики). Остальные фамильные прозвания с прозрачными антропоосновами классифицированы по словообразовательным типам с определением их территориального распространения. Благодаря этимологическому анализу антропонимов удалось реконструировать лексемы, утраченные современным словарным составом украинского языка.

Исследование украинских фамильных прозваний XVI в. показало, что в историческом плане они являются составной (органичной) частью староукраинской антропонимической системы дофамильного периода.

Ключевые слова: фамильное прозвание, фамилия, антропоним, антропонимикон, антропосистема, личное имя, апеллятив, этимология.



Yefymenko I. V. Ukrainian family names of 16-th century.-- Manuscript.

The dissertation for a candidate degree in Philology. Speciality 10.02.01 -- the Ukrainian language.-- Ukrainian National Academy of Sciences Institute of the Ukrainian language, Kyiv, 2001.

The dissertation is devoted to the analysis of family names fixed in the Ukrainian written monuments of 16-th century. It focuses on the state of family names in Ukrainian anthroponymic systems of 16-th century, their linguistic status and features of functioning. Major attention is given to the problem of origin of the Ukrainian family names in the 16-th century, phonetic, word-formative and lexico-semantic features of their anthropo-bases in particular.

Key words: family name, surname, anthroponym, anthroponymicon, anthroponymic system, personal name, common noun, etymology.



ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Власні особові назви, або антропоніми, відіграють важливу роль у житті народу. Видатний учений-лінгвіст

О. М. Трубачов справедливо наголошує на тому, що вони є найважливішим матеріалом у дослідженні питання про лінгвістичне відображення історії культури. На прикладі становлення антропонімікону особливо наочно постає зв'язок мови та історії народу. Тому дослідження власних особових назв є одним із найактуальніших завдань сучасного мовознавства, й самі антропоніми заслуговують на серйозне вивчення як з теоретичного, так і з практичного погляду.

Актуальність теми. Для висвітлення історії українського народу особливе значення має давня антропонімія. За її допомогою можна дослідити формування словникового фонду мови, простежити ареальне поширення тих або інших мовних явищ у минулому, розширити уявлення про лексичне багатство слов'янських мов і, насамперед, української.

Вивчення історії власних особових назв неможливе без їхнього ретельного аналізу в окремих пам'ятках з урахуванням місця та часу виникнення, адже дослідження антропонімії певного історичного періоду сприяє реконструкції соціальної структури суспільства та уточненню багатьох деталей його організації.

Чи не найінформативнішими пам'ятками, що відповідають цьому завданню і в складі яких міститься цінний матеріал з української історичної антропонімії, є писемні пам'ятки XVI ст. Запропонована робота присвячується аналізу прізвищевих назв, які фіксуються в українських пам'ятках XVI ст. За основу дослідження взято надійний фактичний матеріал, вилучений з оригінальних середньовічних пам'яток.

Вибір для дослідження антропонімів саме цього хронологічного зрізу продиктований культурно-історичною важливістю періоду та суттєвими змінами в українській антропонімії. Пам'ятки XVI ст. демонструють процес формування та становлення прізвищевих назв в українців, що певною мірою відбиває загальний стан української антропонімної системи на цей час. У пам'ятках XVI ст. широко представлені найменування українців, в основі яких чітко простежуються прізвищеві назви з виразними формальними ознаками сучасних українських прізвищ. Ідеться про властиві сучасним українським прізвищам морфологічні риси (наприклад, фіксуються прізвищеві назви прикметникового та іменникового типів) та деякі структурні моделі.

Основну увагу в дисертації зосереджено на проблемі походження українських прізвищевих назв XVI ст. Давні українські антропоніми в етимологічному плані вивчалися мало. Однак таке дослідження актуальне та перспективне для української лінгвістики. Зв'язки антропонімів з багатьма шарами апелятивної лексики настільки тісні, що деякі етимологічні дослідження апелятивів можна вважати неповними, недовершеними без урахування фактів антропонімії. Межі етимологічних досліджень розширяться, стануть чіткішими, допоможуть виразніше уявити час і джерело певних запозичень за умови залучення та врахування особових назв. Антропонімний матеріал має суттєве значення для відновлення втрачених апелятивних баз. Тому він повинен розглядатися як один з істотних ресурсів мовної реконструкції.

З-поміж лінгвістичних проблем вивчення української історичної антропонімії, уже на сьогодні розглянутих ученими, однією з нагальних видається дослідження прізвищевих назв XVI ст. у зв'язку з історією української апелятивної лексики. Йдеться, по-перше, про реконструкцію апелятивного фонду української мови, не засвідченого лексикографічними джерелами; по-друге, про реконструкцію праслов'янських антропонімних архетипів на базі українських прізвищевих назв XVI ст. З урахуванням цього актуалізується ще один підхід до вивчення української антропонімії XVI ст.-- етимологічний (у широкому розумінні).

Основна мета дисертаційної роботи -- показати стан прізвищевих назв в українській антропонімній системі XVI ст. і вибірково дослідити їх походження, проаналізувавши фонетичні, словотвірні, лексико-семантичні особливості антропооснов. Для цього необхідно розв'язати такі завдання:

1) увести в науковий обіг новий антропонімний матеріал пам'яток писемності XVI ст.;

2) визначити лінгвістичний статус прізвищевих назв в українській антропонімній системі XVI ст. і особливості їх функціонування;

3) розкласифікувати прізвищеві назви за походженням: виявити антропоніми онімного та апелятивного походження;

4) виділити серед прізвищевих назв онімного походження похідні від антропонімів та ойконімів;

5) визначити способи творення українських прізвищевих назв XVI ст.;

6) визначити склад християнського іменника, відбитого в українських прізвищевих назвах XVI ст.;

7) визначити склад дохристиянського (слов'янського) іменника, відбитого в українських прізвищевих назвах XVI ст.;

8) реконструювати праслов'янські та втрачені староукраїнські лексеми, збережені в основах прізвищевих назв апелятивного походження;

9) відновити семантику та мотиви номінації антропооснов прізвищевих назв апелятивного походження.

Предметом дослідження дисертаційної роботи є українські прізвищеві назви, зафіксовані в пам'ятках XVI ст. (із вказівкою року та місця фіксації). Термін “українські” приймається не в етнічному, а в адміністративно-територіальному значенні. Це пояснюється тим, що визначити за антропонімом національність його носія, виходячи з походження антропооснови, не завжди можливо, оскільки специфіка прізвищевих назв розглядуваного часу полягала в тому, що українці могли мати прізвищеві назви, основи яких сягали різних мов, і навпаки -- неукраїнці отримували генетично українські прізвищеві назви.

Дисертацію виконано на основі власної картотеки, що налічує близько 3 тисяч одиниць. Безпосередньому етимологічному аналізу підлягали вибіркові антропоніми (зокрема, в роботі проаналізовано 107 прізвищевих назв), самобутні з погляду структури та семантики. Решту прізвищевих назв із прозорими антропоосновами розкласифіковано за словотвірними типами з визначенням їхнього територіального поширення.

До роботи увійшли прізвищеві назви, в основі яких відбито апелятиви, що або вийшли з ужитку, або функціонують у сучасній мові як застарілі чи діалектні слова. Дисертація охоплює прізвищеві назви, похідні від слов'янських автохтонних імен-композитів та від церковнохристиянських імен (застарілих або народнорозмовних), а також деякі відойконімні утворення.

Досліджуваний матеріал подається у вигляді етимологічних статей, розміщених за українською абеткою. Антропоніми з пам'яток, писаних польською мовою, транслітеруються українською (поряд, у дужках, подається оригінальне написання).

Основними джерелами для вивчення української антропонімії XVI ст. обрано переважно всю ділову та побутову писемність України цього періоду. Названі пам'ятки з огляду на своє специфічне призначення та конкретно-діловий зміст із достатньою повнотою та достовірністю донесли до нас сучасну їм картину побутування власних особових назв (відповідно до тих звичаєвих або правових норм, які діяли в цей час), оскільки відсутність прізвищевої норми змушувала записувати найменування в тому вигляді, в якому вони сформувалися та вживалися в побуті. Список джерел уміщує “Архив Юго-Западной России”, “Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России”, “Волинські грамоти XVI ст.”, “Книгу Київського Підкоморського Суду”, “Актову книгу Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582--1588)”, “Кременецький земський суд” (Випуск 1), “Памятники, изданные временною комиссиею для разбора древних актов” (Т. 3--4), “Торгівлю на Україні XIV -- середина XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина”, “Жерела до історії України-Руси” (Т. I--III), “Акти села Одрєхови”. Вибір джерел продиктований кількома причинами: по-перше, багатством антропонімного матеріалу (у названих пам'ятках відбито найменування представників різних соціальних верств, посад, професій, занять); по-друге, точністю фіксації. Нарешті, зазначені пам'ятки охоплюють велику територію, що приблизно збігається з межами сучасних Вінницької, Волинської, Житомирської, Івано-Франківської, Київської, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької, Черкаської, Чернігівської областей, тобто майже всією Правобережною Україною. У пам'ятках також містяться матеріали з сучасних польських територій, де проживали етнічні українці.

Як порівняльний матеріал залучались українські писемні пам'ятки ранішого (XIV--XVст.) та пізнішого (XVII--XIX ст.) періодів. Додатковій аргументації сприяла також давня та сучасна антропонімія інших слов'янських народів. У роботі використано антропонімні, гідронімні та топонімні матеріали ономастичної картотеки Інституту української мови НАН України.

Методи дослідження. Дослідження антропонімного матеріалу потребує комплексного підходу із залученням декількох лінгвістичних методів. Тому аналіз українських прізвищевих назв XVI ст. здійснюється шляхом використання описового, порівняльно-історичного, етимологічного методів та елементів порівняльного аналізу.

Наукова новизна дослідження. Походження поданих у дисертації українських прізвищевих назв XVI ст. не було предметом спеціального вивчення. Джерела дослідження в українській антропонімічній літературі переважно відомі й одержали вже відповідну оцінку в ряді антропонімічних праць, зокрема в монографіях М. Л. Худаша, Р. Й. Керсти, М. О. Демчук, С. М. Медвідь-Пахомової, статтях І. Д. Сухомлина, проте представлені в них антропоніми розглядалися названими дослідниками в інших аспектах (приділялася увага лексико-семантичному аналізу власних особових імен слов'янського та християнського походження, способам і засобам ідентифікації особи, становленню та розвитку антропонімної системи українців). Дисертація вводить у науковий обіг багато нового фактичного матеріалу й відрізняється від існуючих досліджень з української історичної антропонімії, насамперед, аналізом цього матеріалу. Новими є деякі аспекти розгляду антропонімів. У дисертації не просто описано, а й уперше проетимологізовано українські прізвищеві назви XVI ст., більшість з яких спеціально не досліджувалась. Запропоновано ряд нових етимологій та внесено деякі корективи до вже наявних етимологій. Антропоніми вивчалися на широкому слов'янському тлі ономастичних одиниць різних класів з апеляцією до апелятивного підґрунтя і реконструкцією (етимологією) базового архетипу.

Матеріали та результати дисертаційної роботи можуть бути використані в подальшому вивченні української антропонімії, а також у дослідженні етнографії, історії культури українського народу. Варто підкреслити й можливість урахування результатів дисертації при порівняльному аналізі слов'янської антропонімії взагалі та східнослов'янської зокрема. Робота є надійною матеріальною та теоретичною базою для укладання антропонімічних словників. Результати дослідження сприятимуть розв'язанню ряду етимологічних питань на онімному та апелятивному рівнях. Запропонована праця може розглядатися як додаткове джерело вивчення тієї української лексики, що зберіглася лише в складі розглянутих антропонімів.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні Відділу термінології та ономастики Інституту української мови НАН України. Окремі положення і результати дослідження відбито у виступах на конференціях: VII Всеукраїнській ономастичній конференції “Питання сучасної ономастики” (Дніпропетровськ, 1997 р.), VIII Всеукраїнській ономастичній конференції “Проблеми слов'янської ономастики” (Ужгород, 1999 р.) та на республіканських наукових семінарах “Проблеми ономастичного словотвору” (Київ, 1997 р.), “Українська ономастика” (Київ, 1998 р.), “Slavica та baltica в ономастиці України” (Київ, 1999 р.), “Українська пропріальна лексика” (Київ, 2000 р.). З теми дисертації надруковано 11 публікацій (статті, матеріали, тези) загальним обсягом 1,5 д.а.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків (загальний обсяг стор.), списку джерел і літератури (321 позиція), умовних скорочень, покажчика слів і основ.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об'єкт дослідження, окреслено його наукову новизну та практичну цінність.

Перший розділ “Загальні зауваження до предмета дослідження” складається з двох підрозділів. У підрозділі “З історії виникнення та розвитку українських прізвищевих назв” розглянуто екстралінгвістичні та лінгвістичні фактори, що вплинули на появу та поширення прізвищевих назв в українців; визначено сутність прізвищевих назв як антропонімних одиниць допрізвищевого періоду, що певною мірою відбиває загальний стан української антропонімної системи XVI ст.; охарактеризовано термінологію на означення антропонімів зазначеного періоду. Здійснені в цьому підрозділі спостереження над староукраїнською антропонімною системою дають підстави стверджувати, що в XVI ст. уже проявляється тенденція до стабілізації особових назв, до перетворення їх у спадкові антропонімні знаки.

Специфікою української антропосистеми XVI ст. було поширення найменувань, котрі починають означати сім'ю (родину), тобто фактично є зародками сучасних українських прізвищ.

У розглянутих пам'ятках XVI ст. прізвищеві назви вищих верств населення виступають уже як цілком сформований клас особових іменувань, більшість з яких на той час належала до спадкових знаків додаткової ідентифікації особи по лінії глави сім'ї. У середньому та нижчому соціальних прошарках прізвищеві назви були переважно однопоколінними найменуваннями, що виконували функцію сімейних прізвиськ. Разом із тим говорити про абсолютну стабільність у вживанні прізвищевих назв в українців XVI ст. ще передчасно. Як свідчать документи, типовою для того часу була наявність в однієї особи кількох різних прізвищевих назв.

Проведене дослідження дозволяє внести деякі корективи у формулювання, запропоноване М. Л. Худашем, зокрема, конкретизувати поняття прізвищева назва. Так, якщо відомий український антропоніміст, а за ним цілий ряд інших дослідників використовують цей термін переважно як умовну назву, насамперед, зважаючи на наявні формальні ознаки сучасних українських прізвищ, властиві прізвищевим назвам, то ми під терміном прізвищева назва розуміємо такі антропоніми, що в XVI ст. почали означати цілу сім'ю, тобто ототожнювали членів однієї родини, були т. зв. перехідними (факультативними) антропонімними одиницями між індивідуальними прізвиськами, відомими ще з попередніх століть, і прізвищами в сучасному розумінні.

Оскільки вивчати походження українських прізвищевих назв не можна, не познайомившись із сукупним досвідом української антропонімики, то в підрозділі “Огляд літератури з досліджуваного питання” здійснено аналіз фахової літератури. Нас, у цілому, цікавив загальний стан вивчення українських прізвищ, але детальніше зупиняємося на найважливіших наукових працях, суттєвих для вивчення прізвищ в історичному та етимологічному аспектах. Зокрема, на дослідженнях Ю. К. Редька, П. П. Чучки, М. Л. Худаша, І. Д. Сухомлина, І. М. Железняк, С. Є. Панцьо,

Г. Є. Бучко, Р. І. Осташа, О. Я. Добровольської, І. Д. Фаріон, В. П. Шульгача.

У другому розділі “Етимологічний аналіз українських прізвищевих назв XVI ст.” запропоновано комплексне етимологічне дослідження антропонімів допрізвищевого періоду на прикладі українських прізвищевих назв XVI ст., засвідчених у писемних пам'ятках. В основу антропонімних етимологій покладено принцип єдності трьох лінгвістичних характеристик: фонетичної, словотвірної та семантичної.

Як відомо, більшість дослідників обмежується встановленням первісної форми антропоніма, не з'ясовуючи при цьому походження самого етимона. У зв'язку з цим, нам видається досі актуальною думка І. Д. Сухомлина, висловлена ще в 60-х роках XX ст., про те, що “…пошуки етимології власних назв приводять до з'ясування етимології назв загальних”*. (*Див.: Сухомлин И. Д. Основы полтавской ономастики.-- Автореф. дис… канд. филол. наук.-- Харьков, 1964.-- С. 7.). Тому в дисертації ми не лише визначаємо етимон, а й намагаємося дослідити його природу, тобто формальне й змістове значення. У цьому плані показовими є розглянуті в роботі українські прізвищеві назви XVI ст., які в своїй більшості стали основою сучасних українських прізвищ.

Другий розділ об'єднує 4 підрозділи: “Прізвищеві назви, похідні від особових імен”, “Прізвищеві назви, похідні від прізвиськ”, “Прізвищеві назви, похідні від ойконімів”, “Прізвищеві назви спірного походження”.

У першому підрозділі “Прізвищеві назви, похідні від особових імен” подано етимологічний аналіз прізвищевих назв, в основах яких простежуються церковнохристиянські та слов'янські автохтонні імена (йдеться про імена праслов'янського походження або утворені пізніше в антропонімії того чи іншого конкретного слов'янського народу на питомо слов'янському ґрунті). Загалом проаналізовано 16 прізвищевих назв, похідних від християнських імен (Анацкович, Андросович, Андрюкин, Артюхович, Ванютенко, Вахнович, Лазуркович, Мацута, Махнович, Мелешкович, Панкович, Процкевич, Ханкевич, Хурнаумович, Шимкович, Юхнович), та 5 прізвищевих назв, похідних від слов'янських імен (Богушевич, Боговитин, Богуфал, Дадзибог, Межибож).

На основі здійсненого в цьому підрозділі аналізу слід відзначити такі моменти. Церковнохристиянські особові імена, що простежуються в основі українських прізвищевих назв XVI ст., на українському мовному ґрунті поступово змінювали свою первісну форму, пристосовуючись до фонетичної та морфологічної систем мови. Слов'янські автохтонні імена-композити та відкомпозитні утворення, що лежать в основі українських прізвищевих назв XVI ст., є праслов'янською антропонімною спадщиною, на що вказує їх поширеність у писемності інших слов'янських народів.

Другий підрозділ “Прізвищеві назви, похідні від прізвиськ” присвячено етимологічному аналізу антропонімів, які становлять найбільшу за обсягом і найцікавішу за своїм походженням семантичну групу. В основі аналізованих прізвищевих назв лежать прізвиська відапелятивного походження, що відображають народну мудрість багатьох поколінь, їх кмітливість, дотепність, глибокі емоції (співчуття, іронія, глум, насмішка, жарт тощо). Тому прізвищеві назви відапелятивного походження можуть стати певним кодом для розкриття величезної інформації про вірування, заняття, культуру, побут тощо наших предків. Дослідження цієї групи антропонімів шляхом етимологічного аналізу має важливе значення для визначення мотивації семантики антропооснови, а також для поглибленого вивчення самої апелятивної лексики як базової основи прізвищевих назв. Більшість антропонімів розглядається в певному етимологічному гнізді, що дозволяє встановити походження не лише досліджуваної прізвищевої назви та її етимона, а й кола споріднених лексичних одиниць, які могли бути мотивуючими для розглядуваної антропооснови. Предметом нашої уваги стали прізвищеві назви переважно із затемненою семантикою антропооснов, які не мають загальноприйнятої етимології, і ті, що не етимологізувалися у фаховій літературі. Всього в підрозділі проаналізовано 72 прізвищеві назви (із них 32 -- морфологічні утворення; 40 -- лексико-семантичні утворення).

Нові етимологічні розробки запропоновано для антропонімів Балабан, Балута, Ботутянко, Годута, Карач, Кармалович, Кичин, Корака, Корсак, Кухта, Скорута, Чухистиное. Фрагментарно зупинимося на деяких із них.

Балабан/Болобан (Balaban, Рогатин, 1555 р.; Манойло Болобанъ, Володимир, 1583 р.; Адам Балабанъ, Львів, 1590 р.). До сьогодні цей антропонім та споріднені із ним особові назви тлумачились як тюркізми (М. О. Баскаков,

А. М. Селіщев, Ю. К. Редько, Б. Унбегаун). Лише М. Бірило білоруські антропоніми Балабан і Балабон спробував зіставляти з місцевим діалектизмом балабан “пустомолот, базіка”, але на етимології останнього не зупинявся. Багатий лексичний матеріал слов'янських мов дозволяє говорити про питомий характер прізвищевої назви та реконструювати її як псл. *bolbanъ. Семантику антропооснови допомагають відновити апелятиви: ст. укр. болобанъ “неук; великий, дурний чоловік; дурна жінка, дівка”, рос. балаббнъ, балубанъ, болубанъ “бовдур, незграба, дурень”, блр. діал. балубан “1. бовдур, 2. дурень”, пол. baіaban, baіabon “роззява, незграба, недотепа, розтелепа”. Отже, прізвисько Балабан/Болобан могло характеризувати людину за фізичними рисами “здоровань, незграба, вайло” або за психічними властивостями “бовдур, дурень, ледар, гультяй”.

Балута (Дмитръ Балута, Володимир, 1569 р.). У спеціальній літературі пропонуються різні версії походження цієї особової назви та споріднених із нею антропонімів. Її тлумачили то як суфіксальний дериват від усіченого імені-композита з препозитивним компонентом Бал(о)-- (М. Л. Худаш, Й. Заімов) або від прізвиська Бала (Ю. Редько), то як тюркізм (С. Ілчев). Однак жодна із зазначених версій не є переконливою. Ми вважаємо, що для антропоніма Балута слід відновлювати базове псл. *baluta (пор. *baliti “балакати”). Щодо мотивації семантики антропооснови пор. блр. діал. балэта “балакуча людина”, укр. діал. балэха “пустунка”, рос. діал. балэк “пустун”. Отже, первісне значення прізвиська Балута можна відновити як * “балакун, базіка, пустун”.

Годута (Годута, Вінниця, 1552 р.). Зазначений антропонім у наукових дослідженнях фігурує як відкомпозитний похідний, що утворився шляхом додавання суфікса -ут(а) до першої частини слов'янського імені-композита типу болг. Годеслав, схв. Godebrat (версія М. О. Демчук). На нашу думку, антропонім Годута можна розглядати як лексико-семантичне утворення прізвиськового походження, що сягає псл. *godota,-- нейотованої форми активного дієприкметника теперішнього часу на -ot- (від псл. *godjo, goditi). Відновити семантику антропооснови допомагають споріднені східнослов'янські лексеми, напр.: укр. годъти “догоджати, допомагати”, “підмовляти, умовляти”, ст. рос. годити “1. догоджати, 2. сприяти”, блр. гадзнць “догоджати”. Ймовірно, прізвисько Годута характеризувало людину за її психічними властивостями й означало “догідник, підлабузник”.

Карач (Карач, Житомир, 1584 р.). Існуючі версії походження цієї особової назви та ряду споріднених антропонімів пропонують для них іншомовне, зокрема тюркське коріння (М. Бірило, М. Войтович, М. О. Баскаков). Ми пояснюємо аналізований антропонім на слов'янському ґрунті, спираючись на базовий апелятивний матеріал. На нашу думку, аналізований антропонім Карач є вторинною формою від первісної *Корач, де а < о під впливом суфікса -ач. Остання пов'язана з відповідним апелятивом, який сягає псл. *koraи? < *korakjь (реконструкція праформи належить Р. М. Козловій). Стосовно мотивації антропооснови пор. блр. діал. карбч “неохайна людина”, укр. діал. карачэн “людина з кривими, вигнутими назовні ногами”, рос. діал. карбча “упертий”. Отже, первісне значення антропооснови Карач можна відновити як *“згорблена, низька на зріст, кривонога людина” (характеристика за фізичними властивостями) або *“неохайний”, *“упертий” (характеристика за психічними властивостями).

Кармалович (Kucz Karmalowicz, Любомль, 1564 р.). Прізвищева назва утворилася шляхом додавання патронімічного суфікса -ов-ич до прізвиська *Кармал відапелятивного походження. Оскільки апелятивна основа зазначеного прізвиська відсутня в доступних слов'янських лексикографічних джерелах, то стосовно її генези у науковій літературі припускається кілька версій. По-перше, вплив ордену кармелітів, який в певний час був досить поширений на Правобережній Україні. По-друге, зв'язок із тюрк. karmal “бути загарбаним, зачепленим”, karmala “нишпорити руками, обмацувати”. Обидві версії як гіпотетичні запропонувала І. М. Желєзняк. Ми вважаємо, що в антропооснові *Кармал законсервований давній питомий апелятив *кармал, який зводиться до псл. *kъrmalъ (де ар<ъr замість закономірного ор -- результат аномального розвитку голосного ъ в групі tъrt). Щодо мотивації семантики прізвиська *Кармал пор. споріднені східнослов'янські лексеми, похідні від псл. основи *kъrm-: блр. курмйль (<*кърмель) “людина малого росту”, рос. діал. карамйль (<*коромель; форма з вокалізмом нормального ступеня о-ряду) “про дівчину або жінку невеликого росту”.

Кичин (Грицко Кичин, Володимир, 1566 р.). Прізвищева назва утворилася за допомогою присвійного суфікса -ин від прізвиська Кика/Кича. Останнє в науковій літературі не має переконливого тлумачення. Споріднені білоруські антропоніми Кіч, Кічык, Кічко М. Бірило зараховує до тюркізмів. Відомі спроби дослідників пояснити зазначений антропонім на слов'янському ґрунті (Р. І. Осташ, С. Б. Веселовський) не дають уявлення про мотивацію антропооснови. На нашу думку, прізвисько Кика/Кича пов'язане з відповідним апелятивом, який сягає псл. *кука/*куиа (реконструкція праформи представлена в “Этимологическом словаре славянских языков” за ред. О. М. Трубачова). Семантику антропооснови Кика/Кича допомагають відновити рос. діал. къча “неповоротка, неспритна людина”, “прізвисько пихатої людини”, ст. пол. кіка “культя; безрука людина”, кашуб. kiиa “т. с.”.

Кульбака (Kulbaka, Луцьк, 1552 р.). Існуючі етимологічні версії походження антропоніма Кульбака тлумачать його як похідний від апелятива кульбака, що відомий в багатьох слов'янських мовах у значенні “сідло”. При цьому сам вихідний апелятив у науковій літературі не має переконливого пояснення. Одні дослідники припускають тюркське коріння цього апелятива (О. М. Трубачов, М. Фасмер, Е. Бернекер, Ф. Славський), інші -- пов'язують із псл. *kulьвa “згинання; щось зігнуте” (“Етимологічний словник української мови”). Нам видається, що апелятив кульбака правомірно розглядати на слов'янському ґрунті й відновлювати як псл. *kъlbaka з первісним значенням “щось криве, зігнуте, опукле”. Щодо мотивації антропооснови Кульбака пор. пол. діал. kulbaka “згорблена, скривлена людина”. Отже, прізвисько Кульбака, напевно, характеризувало людину за зовнішніми рисами й означало “зігнута, крива, згорблена, негарна людина”.

Кухта (Грицько Кухта, Деречин, 1592 р.). Більшістю дослідників український антропонім Кухта пов'язується з відповідним апелятивом кухта в значенні “кухарчук” (Ю. К. Редько, М. Л. Худаш, Р. І. Осташ, С. Є. Панцьо). У свою чергу, українська лексема кухта в науковій літературі тлумачиться як можливе запозичення зі старочеської мови через польське посередництво, пор. пол. kuchta “кухар”, чес. kuchta “кухарка, прислужниця” (“Етимологічний словник української мови”). За нашою версією, прізвисько Кухта може сягати первісного *Кукта < псл. *kukъta (реконструкція В. П. Шульгача) із загальною семантикою “щось викривлене, зігнуте”. У цьому випадку мотивуючими для антропооснови будуть східнослов'янські апелятиви: рос. діал. куктб “людина без пальців”, кэкта “рука без кисті”, блр. діал. кукта “залишок покаліченої руки, ноги”, кухта “покалічена рука без пальців або без кисті”.

Родутенков (Родутенковъ, Вінниця, 1552 р.). Антропонім утворився від патронімічної форми *Родутенко за допомогою присвійного суфікса -ов. У свою чергу, *Родутенко -- дериват на -енк(о) від прізвиська *Родут(а). Останнє у спеціальній літературі пов'язувалося з хресним особовим іменем Радион (М. Бірило, Г. Устинович) та зі слов'янським іменем-композитом Родислав (Й. Заімов). На нашу думку, прізвисько *Родут(а) відапелятивного походження і реконструюється як *rodota (<псл. *roditi, *rodjo)-- нейотована форма активного дієприкметника теперішнього часу на -ot-. Щодо семантики антропооснови пор. укр. родючий, родющий “плодоносний, плодючий”.

Скорута (Stas Skoruta, Любомль, 1564 р.; Skorutha, Галич, 1565 р.; Iwasko Skoruta, Перемишль, 1565 р.). Усупереч версії М. О. Демчук, яка вважає, що Скорута -- це відкомпозитне утворення, ми зазначений антропонім пов'язуємо з апелятивом *скорута (в українській мові не засвідчений), що сягає псл. *skoruta (реальність реконструйованої праформи підтверджується на основі пол. діал. skorut “хвороба цинга”). Щодо розкриття семантики антропооснови Скорута пор. споріднений російський апелятив скорючить “скрутити, скорчити від болю”, “скорчити, зігнути в дугу, в гак”. Ймовірно, прізвисько Скорута характеризувало особу за її фізичними рисами й означало “зігнута, скорчена людина”.

Уперше етимологічну інтерпретацію отримали антропоніми Байдик, Балдич, Бобруєнко, Болбасов, Бунь, Гломаза, Заторенко, Кайдаш, Кирдей, Кордишевич, Корпач, Корта, Кульбай, Кулюбакин, Курдан, Лудович, Мордасенко, Стриблев, Чичершин, Чормит, Чорбач, Чорбоносов, Чух, Шебунка. Зупинимося на деяких із них.

Байдик (Федко Байдикъ, Черкаси, 1552 р.). Аналізований антропонім можна безпосередньо пов'язувати з відповідним апелятивом байдик, що сягає базового псл. *bъldikъ, який в ході історичного розвитку зазнав певних фонетичних трансформацій: 1) незакономірної реалізації ъl (< ал замість очікуваного -ол-/-ов-) та 2) зміни плавного l в j (так звана солодкозвучність). Стосовно мотивації антропооснови пор., напр.: укр. ббйда “гулящий, волоцюга”, “гульвіса, безтурботна людина”, діал. “неповоротка, незграбна людина”, ббйдич “нероба, ледар”. Отже, семантику антропооснови Байдик можна відновити як *“незграба, вайло” (характеристика за зовнішніми рисами) або *“ледар, нероба” (характеристика за психічними властивостями).

Бобруєнко (Кузма Бобруєнко, Житомир, 1583 р.). Прізвищева назва утворилася від прізвиська *Бобруй за допомогою патронімічного суфікса -енк(о). Прізвисько *Бобруй сягає апелятива *бобруй < псл. *bobrujъ (реконструкцію праформи подає “Этимологический словарь славянских языков” за ред. О. М. Трубачова). Семантика антропооснови може бути мотивована рос. діал. (яросл.) бобр “прізвисько людини за чорний колір волосся”.

Бунь (Бунь, Канів, 1552 р.). В основі цього антропоніма лежить псл. праформа *bunь з первісним значенням “щось опукле, роздуте, кулясте, нерівне”. Щодо мотивації антропооснови Бунь пор. укр. діал. (західноволинськ.) бэня “неохайна дитина”.

Гломаза/Гломазда (Степанъ Гломаза, Остер, 1552 р.; Логвинъ Гломазда, Остер, 1597 р.). Зазначений антропонім мотивований однойменним апелятивом *гломаза/*гломазда, що сягає псл. *glomoza/*glomozda (реконструкція праформи представлена в “Этимологическом словаре славянских языков” за ред. О. М. Трубачова). Первісне значення антропооснови можна відновити на основі блр. гламаздб “розтелепа, тюхтій”, “незграбний, нескладний”.

Заторенко (Матвій Заторенко, Київ, 1545 р.). Прізвищева назва утворилася шляхом приєднання патронімічного суфікса -енк(о) до прізвиська *Затор. Останнє пов'язане з псл. праформою *зatorъ (<*зatoriti). Щодо мотивації семантики антропооснови пор. рос. діал. затурить “зробити затурканим, заляканим”, болг. збтра “слаба, квола людина”, схв. заторан, заторник “той, хто знищує; страшна людина”.

Кайдаш (Григорий Кайдашъ, Вінниця, 1560 р.). На нашу думку, прізвищева назва пов'язана з відповідним апелятивом (пор. рос. діал. кайдаш “межиріччя, вкрите лісовою та кущовою рослинністю, або простір між рікою та озером”). Останній, у свою чергу, сягає первісної форми *колдаш (й < л -- явище солодкозвучності; а<о під впливом суфікса -аш) й реконструюється як псл. *kъldaљь. Стосовно значення антропооснови пор. споріднений російський апелятив калдаш “про фізично міцну, здорову людину”.

Кирдей (Олизар Кирдей, Володимир, 1571 р.). Аналізований антропонім безпосередньо пов'язаний із не збереженим в українській мові апелятивом *кирдей, що сягає псл. *kъrdejь (пор. пол. kurdziej, ст. чес. kurdej “хвороба коней та великої рогатої худоби”; реконструкція праформи належить Р. М. Козловій). Первісне значення антропооснови допомагають відновити генетично споріднені українські апелятиви: укр. кирдбтий “людина з великим носом, догори загнутим”, кирдувбтий “кремезний”, діал. кирдбтий “1. людина з коротким або кирпатим носом; курноса, 2. мордатий”, кирдъчка “мала на зріст жінка”. Отже, з огляду на наведений апелятивний матеріал прізвисько Кирдей могло означати “людина з кирпатим носом” або “мала на зріст, незграбна людина”.

Лудович (Максимъ Лудовичъ, Луцьк, 1573 р.). Зазначений антропонім утворився від прізвиська Луд за допомогою присвійного суфікса -ов-ич. Прізвисько Луд сягає псл. прикметника *ludъ “нерозумний” (реконструкція праформи представлена в “Етимологічному словнику української мови”). Мотивуючою для антропооснови Луд може бути така слов'янська апелятивна лексика: рос. (застар.) луд “божевільний, пустотливий”, болг., макед. луд “дурний, божевільний, пустотливий”, схв. луд, лэда, слн. l?d, lъda “т. с.”.

Мордасенко (Стефанъ Мордасенко, Брацлав, 1955 р.). Прізвищева назва є похідним утворенням на -енк(о) від прізвиська Мордас. Останнє може бути мотивоване укр. мордбс “ляпас”, рос. діал. мордбс “обличчя”, блр. мордбсы “пика”, слн. mrdes “кисла морда, гримаса, незадоволена міна”. Усі наведені лексеми зводяться до псл. *mъrdasъ (реконструкцію праформи подано в “Этимологическом словаре славянских языков” за ред. О. М. Трубачова).

Стриблев (Stryblew, Житомир, 1552 р.). Антропонім утворився шляхом додавання присвійного суфікса -ев до прізвиська *Стрибль, пов'язаного з відповідним апелятивом *стрибль (< стрибати, стрибнути), який сягає псл. праформи *strъbьlъ. Щодо розкриття семантики антропооснови *Стрибль пор. споріднені українські лексеми: укр. стрибэн “людина, яка любить стрибати”, стрибкъй “той, хто любить стрибати”, стриббч “стрибун”.

Чорбоносов (Пашко Чорбоносов, Черкаси, 1552 р.). Аналізована прізвищева назва є суфіксальним дериватом на -ов від прізвиська *Чорбонос. Останнє можна реконструювати як псл. *иьrbonosъ, що утворилося поєднанням основ *иьrbъ і *nosъ. Семантика першої частини Чорб- антропонімного композита може бути мотивована завдяки укр. чорба “щось велике, важке, роздуте” та спорідненим російським апелятивам: чурббн, чурббк “короткий оцупок колоди, жердини, круглого дерева; стілець, стояк під щось; колода, пень, вулик” (кореневе у < о внаслідок підсилення лабіалізації голосного під впливом лабіального приголосного б). Ймовірно, прізвисько *Чорбонос характеризувало людину з широким і коротким носом.

Чух (Syenko Czuch, Львів, 1565 р.). Зазначений антропонім безпосередньо пов'язаний з апелятивом *чух, що сягає псл. *иuxъ “запах, нюх, відчуття” (реконструкцію праформи подає “Sіownik praslowiansky”). Вихідну семантику для прізвиськаЧух можна відновлювати на базі споріднених слов'янських апелятивів: рос. діал. чухбн “нерозумна людина, дурень” і кашуб. ииха “лінива жінка”. Мабуть, Чух було глузливим прізвиськом, яке характеризувало людину за психічними властивостями.

Розглянутий у цьому підрозділі матеріал дозволяє зробити висновок, що український антропонімікон XVI ст. зберіг чимало архаїчних прізвищевих назв, етимони яких утрачені словниковим складом української мови. На прикладі прізвищевих назв відапелятивного походження стають наочними реконструктивні можливості староукраїнської антропонімії.

Третій підрозділ присвячено етимологічному аналізу прізвищевих назв, похідних від ойконімів. Усі прізвищеві назви цієї семантичної групи представлені морфологічними утвореннями на -ск(ий), -цк(ий). У підрозділі розглянуто 11 антропонімів, зокрема, Белостоцкий, Дорогостайский, Карачовский, Кердановский, Лютомирский, Махновский, Мезоцкий, Печихвостский, Радогоський, Свентославский, Чемеринский. Семантичний зміст цих прізвищевих назв -- характеристика за місцем проживання; за назвою маєтку, яким володіла особа; за назвою місцевості, де проживала чи з якої прибула. Частина розглянутих у цьому підрозділі антропонімів походить від давніх ойконімів, орієнтованих на праслов'янську лексичну спадщину.

При етимологізації не завжди вдається достовірно визначити, якого походження та чи інша прізвищева назва. Трапляються випадки, коли той самий антропонім може мати дві переконливі етимологічні інтерпретації. Тому зазначені антропоніми, на наш погляд, потребують виділення в окремий підрозділ “Прізвищеві назви спірного походження”. Серед досліджуваного матеріалу виявлено три прізвищеві назви спірного походження: Вартанович, Логинів, Харович. На прикладі розглянутих у цьому підрозділі прізвищевих назв стає очевидним, що питання про етимон антропонімів не завжди вирішується однозначно. Особливо це стосується антропонімів із затемненою внутрішньою семантикою. В умовах відсутності будь-якої надійної інформації про досліджуваний антропонім, коли невідомі мотиви його номінації, з певністю з'ясувати походження цього антропоніма дуже важко. У конкретному випадку ті самі прізвищеві назви з успіхом можна зарахувати як до похідних від особових імен, зокрема християнського походження, так і до похідних від прізвиськ апелятивного походження. Тому такі антропоніми, на нашу думку, потребують подальшого ретельного дослідження.

У процесі аналіза українських прізвищевих назв XVI ст., крім функціональних, розглянуто їхні лінгвістичні особливості, зокрема словотвірні типи. Так, серед проаналізованих антропонімів переважають лексико-семантичні утворення. Цей тип домінує над усіма іншими й становить 53% від загальної кількості досліджених прізвищевих назв. Антропоніми, утворені лексико-семантичним способом, у XVI ст. не мають територіального обмеження і фіксуються по всій Україні без винятку. Решта розглянутих прізвищевих назв (у кількісном відношенні 47%), утворена морфологічним способом, зокрема шляхом суфіксації. Домінуючими на всьому терені України в XVI ст. є антропонімні моделі на -ич, -ов-ич/-ев-ич. 10% українських прізвищевих назв XVI ст., які утворилися за допомогою присвійних суфіксів -ов/-ев/-ів, найпоширеніші на території Західної та Центральної України. У пам'ятках XVI ст. спостерігається активізація словотвірної патронімічної моделі на -енк(о). Тенденція до вживання прізвищевих назв із цим суфіксом у XVI ст. стає виразнішою, хоча вони ще поширені слабо. У розглянутих джерелах зафіксовано всього 3% таких утворень. Лише по одному відсотку на кожний тип у пам'ятках XVI ст. припадає на прізвищеві назви з суфіксами -як/-чак і -ець. Решта суфіксів у складі прізвищевих назв XVI ст. (-ат/-ят, -а/-я, -еня, -онок/-енок, -ук/-чук) зустрічається значно рідше. Антропоніми з цими формантами становлять 1% від загальної кількості морфологічних утворень, засвідчених у пам'ятках XVI ст. Окрема група в розглянутих джерелах -- це прізвищеві назви у формі відносних прикметників на -ск(ий)/-цк(ий), які становлять 32% від загальної кількості антропонімів. Прізвищеві назви цього типу в XVI ст. найуживаніші на території Західної України.

Спостереження за співвідношенням і поширенням у староукраїнських пам'ятках прізвищевих назв, утворених різними способами, дозволяє констатувати, що в досліджуваний період продовжують функціонувати словотвірні типи антропонімів, відомі ще з XV ст., і набувають поширення моделі, які в XV ст. були малопродуктивними.



ВИСНОВКИ

1. Прізвищеві назви, що ідентифікували членів однієї родини, були типовим антропонімним класом в Україні XVI ст. Це свідчить про розвиненість тогочасної антропонімної системи та наближення її в напрямку до сучасної. Можна сказати, що в історичному плані прізвищеві назви XVI ст. були по суті попередниками сучасних офіційних прізвищ.

2. Серед прізвищевих назв, в основі яких простежуються особові імена, виділяються похідні від церковнохристиянських (напр., Андрюкин, Ванютенко, Ханкевич) та від слов'янських автохтонних імен (напр., Боговитин, Дадзибог, Межибож).

3. Особові імена християнського походження, засвідчені в основі розглянутих прізвищевих назв, зазнали певних морфологічних та фонетичних змін, чим пояснюються багаточисельні народні варіанти цих імен (напр., Ананій > Анацко > Анацкович; Іван > Ванюта > Ванютенко; Лазар > Лазурко > Лазуркович; Матвій > Махно > Махнович; Пантелеймон>Панко>Панкович; Юхим>Шимко>Шимкович; Юхим>Юхно>Юхнович).

4. Слов'янські автохтонні особові імена, засвідчені в основі розглянутих прізвищевих назв, представлені іменами-композитами (Боговит, Богуфал, Дадзибог, Межибож) та відкомпозитним утворенням (Богуш). Усі ці імена є праслов'янською антропонімною спадщиною, тобто сформовані в давню слов'янську епоху.

5. Прізвищеві назви відойконімного походження (напр., Белостоцкий, Дорогостайский, Карачовский, Лютомирский, Махновский, Печихвостский) свідчать про продуктивність у XVI ст. принципу антропонімної номінації за географічною ознакою та про активність у цей період міграцій населення.

6. Відапелятивні антропооснови потрапили до класу прізвищевих назв через стадію прізвиськ.

7. Завдяки етимологічному аналізу прізвищевих назв відапелятивного походження вдалося реконструювати апелятиви, не збережені на сьогодні в українській мові (напр., *бунь, *балута, *годута, *корбуш,*кирдей, *кордиш, *корта, *кулбай, *курдан, *ревута, *ревяка, *скорута, *хоцута, *чичерка, *чорбач, *чермит, *чухиста,*шабуня). В основах переважної більшості розглянутих антропонімів законсервовані праслов'янські за походженням апелятиви (напр., байдик < *bъldikъ, бобруй < *bobrujь, гломаза < *glomozа, кирдей < kъrdejь, корпач < *kъrpaи?, кульбака < *kъlbaka, шебунка < *љebunъка, чух < *иuxъ та ін.).

8. Абсолютна більшість розглянутих відапелятивних прізвищевих назв-- слов'янські за походженням. Нами виявлено лише три антропоніми, в основах яких простежуються інослов'янські запозичення: Арганистов < арганист, Колонтай < колонтай, Кушнірович < кушнір.

9. Запропоновані етимології прізвищевих назв відапелятивного походження (з урахуванням семантики антропооснов) дозволили прослідкувати принципи відбору апелятивної лексики для номінації антропонімів. Переважаючим типом номінації розглянутих антропооснов є найменування за особливостями зовнішнього вигляду та за характером, поведінкою, психічними властивостями людини.

10. Усі проаналізовані прізвищеві назви представлені двома типами словотвору -- морфологічним і лексико-семантичним. Морфологічним способом утворювались прізвищеві назви як від особових імен (напр., Анацкович, Ванютенко, Логинів, Панкович, Боговитин, Богушевич), так і від прізвиськ (напр., Арганистов, Балдич, Заторенко, Кичин, Мачудов, Ревяченко, Стриблев, Чичершин, Чухистиное). У рамках морфологічного словотвору представлена лише суфіксація, зокрема патронімічні (-ев-ич/-ов-ич, -ич, -енко, -янко), присвійні (-ев/-ов/-ів, -ин, -ин(ое)) суфікси та суфікси відносних прикметників -ск(ий), -цк(ий). Найпродуктивнішим серед них був формант -ев-ич/-ов-ич (напр., Богушевич, Кордишевич, Харевич, Андросович, Бобрикович, Вартанович, Кушнірович, Лудович).

11. Спостереження над дериваційною системою українських прізвищевих назв досліджуваного періоду (в порівнянні з деривацією сучасних українських прізвищ) показало, що вона вже практично сформувалась у XVI ст., а словотвірні моделі цих антропонімів належать до відомих загальноукраїнських типів прізвищетворення.

12. У цілому проаналізовані українські прізвищеві назви XVI ст. є складовою (органічною) частиною староукраїнської антропонімної системи допрізвищевого періоду.

У додатку до дисертації вміщено список антропонімів і лексем, які були об'єктом дослідження.



ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Типи найменування особи в середині XVI ст. (на матеріалі писемних пам'яток) // Тези доповідей і повідомлень наукового семінару “Проблеми регіональної ономастики”.-- Київ, 1994.-- С. 22--23.

2. Семантичні особливості антропооснов (на матеріалі староукраїнських документів середини XVI ст.) // Тези доповідей науково-теоретичної конференції “Функціональна граматика”.-- Донецьк, 1994.-- С. 56--57.

3. Антропонімічні етюди. 1 // Культура слова.-- 1996.-- № 46--47.--С. 114--115.

4. Як називали киян у XVI ст. // Матеріали наукової конференції “Українська мова: з минулого в майбутнє”.-- Київ, 1998.-- С. 213--216.

5. Українські антропонімні композити (на матеріалі писемних пам'яток XVI--XVII ст.) // Тези доповідей наукового семінару “Проблеми ономастичного словотвору”.-- Київ, 1997.-- С. 16--17.

6. До походження українських прізвищевих назв XVI ст. (за матеріалами “Архива Юго-Западной России”) // Матеріали наукового семінару, присвяченого 90-річчю Кирила Кузьмича Цілуйка “Українська ономастика”.-- Київ, 1998.-- С. 54--59.

7. Українські прізвищеві назви XVI ст. з суфіксом -оt- (за матеріалами “Архива Юго-Западной России”) // Проблеми слов'янської ономастики.-- Ужгород, 1999.-- С. 44--46.

8. Псл. *bъlda/*bъldъ і їх відбиття в слов'янському антропоніміконі та топоніміконі // Восточноукраинский лингвистический сборник.-- Донецк: Донеччина, 1999.-- Вып. 5.-- С. 95--102.

9. Праслов'янська лексична спадщина в українських прізвищевих назвах XVI ст. // Мовознавство.-- 1999.-- № 4--5.-- С. 34--41.

10. Українські прізвищеві назви XVI ст. на -енк(о) (етимологічна інтерпретація) // Восточноукраинский лингвистический сборник.-- Донецк: Донеччина, 2000.-- Вып. 6.-- С. 66--70.

11. З давньої української антропонімії // Матеріали наукового семінару “Українська пропріальна лексика”.-- Київ: Кий, 2000.-- С. 47--50.

Размещено на Allbest.ru