Мотивація і словотвірне вираження відносних прикметників в історії української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

МОТИВАЦІЯ І СЛОВОТВІРНЕ ВИРАЖЕННЯ ВІДНОСНИХ ПРИКМЕТНИКІВ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Спеціальність: Українська мова

Васильченко В'ячеслав Миколайович

Київ, 2000 рік



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертаційне дослідження присвячене проблемі діахронічного словотвору відіменникових відносних прикметників української мови і виступає як опис сукупності словотвірних типів, динаміки їх розвитку та морфонологічних явищ, які супроводжують відповідні дериваційні процеси.

Актуальність теми. Писемна історія української мови налічує не одне століття. За цей період в українській мові сталися значні зміни, які зафіксовано в писемних пам'ятках. Це дає змогу вченим-лінгвістам виявляти зв'язки, впливи, взаємовпливи, закономірності, що діяли на попередніх етапах розвиту української мови і зумовили сучасний її стан.

Порівняно недавнє виділення словотвору в окрему галузь науки про мову сприяло розширенню і поглибленню спектру мовознавчих досліджень у галузі дериватології. Відтоді значна увага приділяється історичним студіям зі словотвору. Вони дають змогу з'ясувати: шляхи формування основ сучасної словотвірної системи мови, зміни і трансформації словотвірних типів у плані їхньої активізації чи згасання, наступність та поступальність у розвитку словотвірної системи мови та окремих її ділянок, критерії вибору і залучення твірних слів та афіксальних засобів до словотвірних актів, закономірності та тенденції розвитку словотвірної системи.

Діахронічний словотвір відносних прикметників уже був об'єктом дослідження в українському мовознавстві.

Йому присвячені роботи А. Грищенка, Л. Гумецької, І. Кунця, О. Горпинича, Т. Лукінової, С. Бевзенка, Л. Коцюби та ін.

Однак актуальною залишається проблема узагальнення напрацьованого та більшого заглиблення у сутність тих історичних дериваційних процесів, результатом яких виступає в мові лексико-граматичний підклас відносних прикметників, похідних слів.

Вони називають ознаку, що постає на основі відношень між двома об'єктами чи об'єктом і дією, обставиною та ін.

Історичне дослідження дериваційної підсистеми відносного прикметника української мови дає змогу зробити деякі більш ґрунтовні та глибокі висновки щодо становлення та розвитку всієї словотвірної системи української мови.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження тісно пов'язаний з темою кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова “Лінгводидактичний опис функціонування української мови”, яка передбачає діахронічне і синхронічне вивчення граматичної будови української мови, зокрема становлення словотвірної системи відіменникових відносних прикметників.

Об'єкт дослідження становлять діахронічні дериваційні процеси утворення відіменникових відносних прикметників української мови.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні стану і динаміки розвитку словотвірної системи відносних прикметників (ВП) в історії української мови на основі аналізу результатів відповідних словотвірних процесів, відображених в історичних писемних пам'ятках української мови, а також у визначенні кола тих морфонологічних змін, які спричинили ці словотвірні процеси. Для реалізації поставленої мети необхідно було розв'язати такі завдання:

- виявити й описати систему словотвірних типів відіменникових ВП;

- проаналізувати етапи розвитку продуктивності чи згасання окремих словотвірних типів;

- з'ясувати семантичну базу ВП у межах мотивуючих іменників;

- дослідити морфонологічні зміни у відіменникових ВП на стику твірних основ та суфіксів;

- дослідити явище лексико-словотвірної синонімії відіменникових ВП.

Матеріали дослідження. Джерельною базою для дослідження стали історичні джерела української мови, тексти юридично-ділової, господарської, історично-мемуарної та художньої писемності, а також матеріали словників І. Срезневського, Памви Беринди, Лаврентія Зизанія, Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, Бориса Грінченка, Є. Тимченка, П. Білецького-Носенка, Словників української мови ХIV-ХV та ХVI - першої половини ХVII століть, Інверсійного словника української мови, Оберненого частотного словника сучасної української художньої прози. Загальна картотека відіменникових відносних прикметників становить близько 10 тисяч одиниць.

Методи дослідження. Відповідно до мети роботи та характеру зібраного фактичного матеріалу було обрано такі методи дослідження: порівняльно-історичний, зіставний та описовий.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній вперше здійснено комплексний аналіз системи словотвірних типів відіменникових відносних прикметників на основі значного матеріалу, вибраного з джерел усього писемного періоду історії української мови: визначено періоди продуктивності й згасання окремих словотвірних типів, досліджено морфонологічні зміни на стику твірних основ та суфіксів, лексико-словотвірну синонімію, а також з'ясовано природу мовних процесів виникнення похідних відносних прикметників української мови.

Теоретичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при створенні загальної концепції розвитку українського словотвору від найдавніших часів і до сьогодення, а також у підготовці синтетичних досліджень з історії словотвору української мови, порівняльної дериватології слов'янських мов, для вирішення суперечливих питань українського історичного словотвору.

Практичне значення. Матеріали дисертації можуть знайти застосування у практиці викладання історії української мови і словотвору у вищих навчальних закладах, при проведенні спецкурсів та спецсемінарів, а також у практиці укладання різних типів словників.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційної роботи і результати дослідження обговорювалися на науково-практичній конференції "Методична концепція Т.Ф. Бугайко і проблеми вивчення української мови та літератури в сучасній школі" (1998 р.), на звітно-наукових конференціях викладачів та аспірантів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (1994-2000 рр.), на засіданнях кафедр української мови та стилістики української мови. Матеріали дослідження знайшли своє відображення у 8 публікаціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, переліку умовних скорочень (47 найменувань), двох розділів, висновків та списку використаних джерел (242 найменування). Обсяг дисертації - 222 сторінки.

2. ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, з'ясовано його мету, завдання і методи, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, представлено форми апробації результатів.

У першому розділі ”Словотвір (лексична деривація) як основне джерело формування похідних лексичних одиниць” розглядаються основні проблеми сучасної дериватології та з'ясовується вторинний характер природи відносного прикметника як лексико-граматичного прикметникового підкласу.

Словотвірну деривацію можна кваліфікувати як процес творення вторинних номінативних знаків зі статусом слова.

Словотвірні деривати виникають шляхом переходу від одного мовного знака - вихідної одиниці, уже наявної в лексичному складі, до іншого мовного знака - похідної одиниці, що виникає у мові як нова лексична одиниця для називання певного фрагмента позамовної дійсності через асоціативні зв'язки між відповідними денотатами та формальну і семантичну вихідність породжуваного знака з базового. Відношення словотвірної похідності існують тоді, коли між парою слів зі спільною ядерною частиною виникають такі взаємозв'язки, які дублюються в інших, формально і семантично тотожних парах слів. Вмотивованість похідного слова - найбільш суттєва його властивість. Вона передбачає існування у складі мотивованого слова джерела найменування у вигляді твірної основи. Поява нового слова через словотворчий акт зумовлена, з одного боку, потребою у називанні нової реалії, а з іншого - функціонуванням словотвірної системи мови: взаємодією її словотворчих ресурсів, а також відношеннями, що існують між членами системи. Похідне, таким чином, входить до лексичного складу мови як одиниця, що характеризується подвійною зумовленістю - екстралінгвістичними та інтралінгвістичними чинниками.

З'ясувати специфіку похідного як особливої одиниці мови, дати адекватне тлумачення його характеристик і властивостей неможливо без звернення до процесу формування через словотвірну систему нового однослівного найменування.

У дисертаційному дослідженні термін похідне пов'язується лише із суфіксальним способом морфологічного словотвору. Базова одиниця - твірне слово (основа), а дериваційна операція - це словотвірний такт, тобто приєднання до твірного слова словотворчого форманта (суфікса). Отже, при аналізі наслідків дериваційних процесів у полі зору дослідника перебувають три мовні одиниці: твірна основа, дериват та афіксальна морфема. Твірна основа та афіксальна морфема є визначальними у дериваційному процесі, похідне - зумовлена цими двома чинниками величина.

Семантика похідного слова залежить від багатьох чинників, які беруть участь у творенні нової одиниці, проте домінують лексичні та структурні.

Похідне та твірне слово - члени бінарного словотвірного протиставлення “мотивуюче - мотивоване”.

Лише належність до цієї системи дає підстави для класифікації лексем: первинної - як твірної, вторинної - як похідної.

Твірною основою є та частина афіксального похідного, яка залишається після виділення у ньому дериваційного форманта останнього словотвірного такту. Така кваліфікація твірної основи йде від словотвірного аналізу, спрямованого на визначення безпосередньої мотивуючої одиниці і тієї афіксальної морфеми, приєднанням якої до джерела деривації закінчується акт утворення нової назви.

Похідне слово як структурно-семантична єдність, крім твірної основи, містить службову морфему. Службова морфема вважається дериваційною тоді, коли вона є носієм словотвірного значення. Бінарне зіставлення мотивованого і мотивуючого слів дає змогу виявити значення похідного - словотвірне значення, яке завжди містить у собі вказівку на відношення похідного до вихідного: папір - паперовий “виготовлений з паперу”.

У сучасному слов'янському мовознавстві незаперечною стала думка про існування ще в індоєвропейській мові недиференційованого класу імен, які виступали назвами як предметів, так і їх ознак.

Використання певних імен у функції атрибута призводило до суттєвих змін у їх семантичній та граматичній структурі. Результатом таких процесів стало поступове категоріальне оформлення нового лексико-граматичного розряду іменних слів - прикметників.

Первинний прикметник являв собою семантично похідну від назви предмета одиницю. Це дає підстави вважати, що за походженням усі первинні прикметники були відносними і що з генетичного погляду вся категорія прикметника - це сукупність різними способами ад'єктивованих одиниць, найпродуктивнішим з яких є суфіксація.

Категоріальне значення прикметника - вираження ознаки. Ознака постає там, де існують відношення одного предмета до іншого: взаємодія об'єктів позамовної дійсності, їх найрізноманітніші зв'язки знаходять своє мовне відображення у прикметниках. Саме відношення між двома предметами, один з яких є тим, що означається, а інший - таким, що пов'язується з ним певною спільною рисою чи властивістю, формує поняття ознаки, яка виступає основою семантики відносного прикметника.

Оскільки переважна більшість ад'єктивних одиниць є похідними від лексем іншої категоріальної належності, що являють собою назви предметів, дій, обставин, можна говорити про перехід іменникової, дієслівної, прислівникової семантики у семантику прикметникову. Така семантична співвіднесеність є досить виразною: ліс - лісовий, лічити - лічильний, вчора - вчорашній.

Отже, семантика ВП повністю випливає із семантики твірної основи: приєднуючи афікс, вона зазнає категоріального переоформлення. Атрибутивні значення похідних прикметників є вторинними. Вони - результат атрибутивного представлення дії чи процесу або означальної оцінки відношень між предметами.

ВП - лексеми з прозорою етимологією. Живі генетичні та структурно-морфологічні зв'язки ВП з твірними базами лежать на поверхні їх словотвірної структури: мідний - мідь, сьогоднішній - сьогодні, вітальний - вітати. У системі ВП української мови на основі вираження чи не вираження присвійного значення виділяють власне відносні прикметники та присвійні прикметники. Останні виразно протиставляються усім іншим відносним прикметникам наявністю спеціалізованих суфіксів для надання іменниковим лексемам на позначення істот атрибутивного присвійного значення. Набір цих суфіксів кількісно обмежений.

Властива українській та іншим слов'янським мовам між категоріальна транспозиція "іменник ВП" свідчить про високу активність названих словотвірних процесів. Така типологічна ознака досить виразно відрізняє слов'янські мови від інших мов індоєвропейської сім'ї, у яких аналогічні явища позначаються за допомогою інших мовних засобів.

У другому розділі “Історія відіменникових відносних прикметників в українській мові” з'ясовується словотвірна структура індоєвропейських та праслов'янських відносних прикметників, лексико-семантична природа іменникових твірних основ, досліджуються мотиваційні відношення та словотвірні типи відносних прикметників в історії української мови, періоди їх продуктивності та згасання, морфонологічні зміни на стику твірних основ та суфіксів, виявляється явище лексико-словотвірної синонімії ВП.

Основу словотвірних систем сучасних слов'янських мов становить спільнослов'янський фонд словотвірних типів, успадкований ними ще з праслов'янської мови. До нього додаються ті словотвірні типи, що виникли в межах окремих групових етномовних територій і мають локальний характер.

Словотвірна структура прикметника являє собою відображення характеру і суті його дериваційних відношень та взаємозв'язків з лексичними одиницями інших лексико-граматичних розрядів, що склалися протягом тривалого становлення і розвитку категорії ад'єктивних слів.

Формування словотвірної структури прикметника відбувалося за тими загальними тенденціями, що характеризували в цілому розвиток системи словотвору української мови.

Аналіз дериваційної структури прикметника передбачає виявлення одного з основних параметрів - належності його твірної основи до певної частини мови, а в десубстантивах - до певної іменникової лексико-семантичної категорії.

В основі виділення в іменниковому лексико-граматичному класі двох найзагальніших лексико-граматичних категорій - категорії конкретності та категорії абстрактності - лежить відповідний конкретний чи абстрактний характер денотата.

Абстрактні іменники, називаючи загальні поняття (властивості, ознаки, дії, процеси, почуття, психічний і фізичний стан, різноманітні наукові поняття, одиниці міри і ваги), які безпосередньо не сприймаються людськими органами чуття, являють собою семантично-функціональну периферію іменника: село отчизное (ССУМ, ІІ, 1498, 112), фортунный (ПБ, 1627, 231), ра(й)ския трави зе(р)на (112), гра(м)матиче(с)ки(й) (ЛЛ, 1642, 211), орудїе математиче(с)кое (82), огня геєнского (УП, серед. ХVII, 146), анахтемскій (Б-Н, 44), драматичний (Гр. І, 440), літературні твори (ІІ, 371), ліричному поетові (370), півгодинний (ІІІ, 156), хунтовий (ІV, 419).

Активними стимулами ВП-десубстантивів в історії формування аналізованого типу слів виступають іменники, що є назвами істот: людей, тварин, птахів, риб, комах, а також міфічних і казкових антропоморфних та зооморфних істот:

- до стєпаньча пєрєвоза (ССУМ, ІІ, 1349, 386), Охремова... дворища (ІІ, 1454, 118), по(д)ле дворища Шаповалова (ВГ, 1577, 35), тка(ц)кого поло(т)на (ДМВН, 1605, 36), синь Ієромоимль (ПБ, 1627, 208), Токаришина сна (АС, 1693, 23), житарскїй (К-С, ХVII, 447), ум чловічий (УП, серед. ХVII, 564), верхотрусний (Б-Н, 73), воєводський (Гр. І, 248), лемківський (ІІ, 355), панноччиного привіту (ІІІ, 93), русальчин (ІV, 88);

- курчєго лта (ССУМ, І, 1392-1393, 530), шубка боброва (АЖ, 1584, 79), діти л(ь)вов (ЛЗ, 1596, 78), бараній (ПБ, 1627, 109), блошани(й) (ЛЛ, 1642, 338), агнчими рогами (УП, серед. ХVII, 303), велблюжїй (К-С, ХVII, 432), тхирячий (Б-Н, 359), голуб'ячий (Гр. І, 306), зозулячий (ІІ, 178), оврашковий (ІІІ, 34), ящірчин (ІV, 547);

- Зевсовъ отрок(ъ) (ПБ, 1627, 201), Арисова (ЛЛ, 1642, 340), дїаволскїй (К-С, ХVII, 443), богородицька трава (Гр. І, 80), відьомських трав (236).

Іншу групу конкретних іменників - мотиваторів ВП - становлять (поряд із назвами істот) топоніми. Це назви географічних об'єктів - країн, територій, населених пунктів, річок, частин світу та ін.: владика Луцкий и Острозский (ССУМ, ІІ, 1322, 99), воитъ канєвьскии (І, ХV ст., 469), воита володиме(р)ского (ВГ, 1567, 39), побо(р)ца Кие(в)ски(и) (АЖ, 1582, 44), чегери(н)ского старости (ДМВН, 1605, 65), Кролєєєєєевеє Пєрскїє (Бер., 1616, 60), зві(р) сири(й)ски(й) (ЛЛ, 1642, 109), от палестинских градов (УП, серед. ХVII, 440), копръ италїйскїй (К-С, ХVII, 460), пушкара Московcкого (АС, 1693, 5), шкоцкій (Б-Н, 399), львівський (Гр. ІІ, 384), персіянський (ІІІ, 146).

Базовими для відсубстантивних ВП є також матеріально-речовинні іменники, що називають однорідні за своїм складом речовини, матеріали, продукти природного чи штучного походження (будівельні матеріали, тканини, хімічні елементи, рослини, злаки і трави, овочі і ягоди, продукти харчування, рідини, ліки та ін.): о(т) пес чана броду (ССУМ, ІІ, 1366, 281), бляху сребреную (АЖ, 1583, 53), с ци(н)шами... жи(т)ними (ВГ, 1571, 162), жупанъ чи(р)вони(и) каразиеви(и) (ДМВН, 1605, 32), ремінний (ПБ, 1627, 141), липови(й) (ЛЛ, 1642, 398), з дубовимъ листомъ (НК, ХVII, 44), арендари тютюнние (АС, 1693, 26), папирний (Б-Н, 272), антипковий (Гр. І, 8), атраментовий (11), молошна каша (ІІ, 443), олійний (ІІІ, 52), шкіряний (ІV, 501).

Інші іменники як твірна база для ВП не виявляють виразної семантичної однорідності порівняно з названими групами, а тому ад'єктивні деривати, утворені від них, об'єднують у клас зі значенням загальної відносності, що не виключає детальнішого внутрішнього членування. На дослідженому матеріалі виділено такі підгрупи:

а) іменники вузько-конкретної предметної семантики, що виступають назвами реальних об'єктів довколишньої дійсності (ця підгрупа кількісно є найбільшою): к бортномоу доубью (ССУМ, І, 1413, 113), возовий (ЛЗ, 1596, 77), рибь … бо(ч)кови(х) (ДМВН, 1605, 85), до руко (ст) шабелного (ПБ, 1627, 161), го(р)щкови(й)/ (ЛЛ, 1642, 135), гарматний (Б-Н, 95), бритв'яний (Гр. І, 100), капшуковий (ІІ, 219), хатяний (ІV, 389);

б) лексеми з просторовою та локальною семантикою: задний остров (ССУМ, І, 1322, 374), оу нижним коньци (ІІ, 1392, 48), о(т) сторони полуде(н)ное (ВГ, 1577, 187), до околи(ч)ни(х) суседо(в) (АЖ, 1583, 55), чосно(к) лісний (ПБ, 1627, 59), лугови(й) (ЛЛ, 1642, 256), пляц …дворовий (АС, 1693, 66), ринковий (К-С, ХVII, 503), ярмарковими справами (АС, 1693, 28), базарний (Б-Н, 49), на... болотяних острівцях (Гр. І, 85);

в) лексеми з часовою семантикою: но(ч)ни(м) обичаем (АЖ, 1583, 57), вечеряни(й) (ЛЛ, 1642, 128), тижневий (Б-Н, 351), литній (210), недильний (241), нічний (246), вечір зимовий (Гр. ІІ, 153);

г) назви адміністративних установ та юридичних стосунків: к дєситинному бєрєгу (ССУМ, І, 1445, 299), уфалах се(и)мових (АЖ, 1584, 149), до(м) судови(й) (Л3, 1596, 68), до кни(г) врядови(х) (ДМВН, 1605, 25), гроше(и) чиншови(х) (ДМВН, 1649, 180), лавник майстратовий (АС, 1693);

ґ) назви хвороб: повітреем моровим (АЖ, 1584, 95), коликови(й) (ЛЛ, 1642, 129), кашлевий (К-С, ХVII, 457), бешиховий (Б-Н, 54);

д) назви свят: колядовий (Б-Н, 190), на великодних святках (71), різдвяний (Гр. ІV, 22);

е) іменники зі значенням певної сукупності: кони е(з)дние и стадние (ВГ, 1577, 208), во(й)скови(й) (ПБ, 1627, 181), народови(й) (ЛЛ, 1642, 207), кагальний (Б-Н, 176), азбуковий (Гр. І, 5).

Однак поза наведеними лексико-граматичними підгрупами твірних іменників залишаються субстантиви з найрізноманітнішою семантикою, що не об'єднуються у більш-менш однорідні тематичні угруповання: грошовими плати (ССУМ, І, 1445-1452, 266), на сло(в)ное рече(н)е (ВГ, 1577, 199), пу(л)соваа жила (ПБ, 1627, 180), вир вітр()ний (167), пластовий мед (СС, ХVII, 141), титляний (К-С, ХVII, 518), карбовий жезл (457), дерновий ліс (442), ремесний (Б-Н, 311), шаговий (394), причилковий (301), кутній (201), віршовий (Гр. І, 240), це ранішня робота, а це досвітчана (428), хмарові капельки (ІV, 405).

В історії української мови ад'єктонімний словотвір представлений словотвірним типом (СТ) “основа топоніма + -ськ-“ (з різними фонетичними варіаціями основного форманта): княземь Києвьски(м) (ЛК, 852, 1), игумень Пере"славьскии (1072-1073, 171), митрополить галицкий (П, до 1301, 10), владика… Острозский (ССУМ ІІ, 1322, 99), мещани(н) фасто(в)ски(и) (ДМВН, 1605, 66), копръ италїйскїй (К-С, XVII 460), птица ара(в)ская (ЛЛ, 1642, 151).

Сучасна система ад'єктонімного словотвору української мови остаточно сформувалась уже на початку XV ст. Наступні періоди позначені лише зростанням продуктивності СТ “основа топоніма + -ськ-“. Потенційні можливості його, зважаючи на специфічне номінативне призначення твірних іменників та універсальність ад'єктонімного форманта, не обмежені.

Відносно рано (уже в писемних джерелах староукраїнської мови) СТ “іменник - назва особи + -ов-/-ев-“ виступає стрункою та стійкою підсистемою, де твірний формант активно взаємодіє як з власними, так і з загальними особовими назвами українського та іншомовного походження.

Ці виразно назви заступають собою родовий присубстантивний належності, а в XIV-XV ст. становлять уже розвинену і продуктивну підсистему посесивних номінативних засобів: оубииство Авілево (ЛК, 984-986, 76), дщи фараонова (81), двор Никифоров (945, 44), сни Гедеонови (1020-1024, 133), старцево слово (1074, 181), королєви намістки (ССУМ І, 1349, 499), єоуфимково сєло (1366, 350), книги Мойсееви (АЗР, І, 1388, 24), марково сєлищє (ССУМ І, 1443, 577), пасикоу сидоровоу (УГ, 1446, 100), конец Михалкови нивки (ССУМ І, 1447, 599), Павлюковую вдову (ВГ, 1570, 100), по(д)лє дворища Шаповалова (1577, 35), снь андрее(в) (АО, 1577, 58), жєна стецева (1578, 61).

Через активнішу словотвірну взаємодію суфікса -ов-/ев- з основами назв осіб - апелятивних іменників відбувається поступове стирання семи посесивності у значенні дериватів такого типу, оскільки особові іменники - загальні назви називають не одиничний об'єкт, а ряд однорідних об'єктів. Відсутність виразного відтінку присвійності зближує прикметники цієї категорії з ВП зі значенням загальної відносності.

СТ “назва особи + -ов-/-ев-“ залишається продуктивним, незважаючи на граматичне обмеження щодо залучення іменників (лише колишніх -о-/-jо- основ) до відповідних словотвірних процесів.

Від назв осіб за допомогою суфікса -ин- утворювались посесиви, зафіксовані уже в писемних джерелах староукраїнської мови: Болъдину гору (ЛК, 1074, 185), на Ніжатини ниві (1075-1078, 192). З XIV-XV ст. за СТ “назва особи + -ин-“ значно активніше починають утворюватися похідні, ширше залучаються у відповідні словотвірні процеси назви осіб - апелятиви: дочка старостина (АЗР, 1, 1347, 17), бра(т) воєводин (ССУМ І, 1395, 185), пєча(т) вилчина (І, 1400, 183), по(д)лі гоугнини доуброви (І, 1421, 238), на цоцорин бро(д) (ІІ, 1448, 527), икону госпожину (КП, 1462, 7), царицино виденіе (11). У XVI-XVIІI ст. виявлено певний спад дериваційної активності СТ “назва особи + -ин-“, яка відновлюється у XIХ ст.: Мамка Рєвечина (Тіт., 1624, 130), в хатци Жучишиной (АС, 1693, 49), ко(р)чми Вєрєщачиной (ДДГ, 1710, 163), на свекрушину постілку (Д-Х, 1814-1819, 513), коло Овдотіної косочки (252), Наталин посаг (233), Федорчина матінка (249), Марисини браття (92), матинчиноє коханнє (197), жинчин (Б-Н, 138), матущин (222), наймиччина дитина (Гр. ІІ, 491).

Суфікс -ий приєднувався лише до назв істот. За СТ “назва особи + -ий” утворювалися присвійні прикметники: сити вражии (ЛК, 1085-1087, 198), Божей ласки (Т, 1388, 115), пастуши(й) (ЛЛ, 1642, 302), по(л)ковничой вла(с)ти (ДДГ, 1719, 209). У функції твірних основ для похідних цього типу виступали лише апелятивні особові назви. Цей факт, ймовірно, і зумовив порівняно швидку втрату такими дериватами первісної здатності до вираження власне посесивного значення і перехід їх до розряду відносних чи якісних прикметників. У цілому СТ “назва особи + -ий” можна визначати як непродуктивний. Незначне підвищення активності припадає на XVII-XIX ст.: пастуший (ЛЛ, 1642, 302), рабїй (К-С, XVII, 499), Монаршіе... грамоти (Л.Вел., І, 1720, 183), арцибіскупій (Б-Н, 45), шиї бунтовничі (Гр. І, 111), жебрачий (478). У сучасній літературній мові функціонують поодинокі похідні такого типу, але й вони витісняються дериватами на -ськ-, утвореними від тих самих основ: дівочий - дівоцький, жіночий - жіноцький, парубочий - парубоцький.

Близькими до суфікса -ий через появу членних прикметникових форм виявився ад'єктивний формант -jь- (з цієї причини похідні обох типів іноді важко розмежувати). Формант -jь- додавався лише до назв осіб (переважно - загальних назв). СТ “назва особи + -jь-“ визначають як морфонологічний, оскільки словотвірна дія дериваційного афікса щодо базової основи виявлялася лише у фонетичній видозміні кінцевого приголосного основи. Початкові писемні джерела української мови представляють деривати на -jь- як системне і поширене явище, такі похідні існують паралельно з іншими посесивними прикметниковими формами без стилістичних обмежень: мдр(с)ть Соломоню (ЛК, 955, 50), к порубу Всеславлю (1066-1068, 160), слово авраамле (Ізб. 1076, 232). Проте з XV ст. прикметники на -jь- починають рідше функціонувати у писемних джерелах, стають стилістично маркованими, виступаючи у книжних джерелах, близьких до релігійної сфери діяльності носіїв мови, що призводить до поступової стилістичної консервації та занепаду СТ “назва особи +-jь-“.

Про присвійні прикметники можна говорити лише тоді, коли похідні від назв осіб (з відповідними посесивними суфіксами) є носіями чітко вираженої належності чогось особі. В основі такої номінації лежить глибинна конструкція, заснована на предикативному відношенні “А належить В”, загальний семантичний план якої полягає в повідомленні про те, що відповідна особа є власником конкретного об'єкта.

Продуктивним в історії української мови виступає СТ “іменник - назва особи + -ськ-“. За цим типом утворювалися відіменникові похідні ВП в основному від назв осіб - апелятивів: похотью женьскою (ЛК, 980, 67), оу мнишьскомъ житьи (1088-1091, 204), отъ ребра апостолского (ССУМ І, 1440, 78), сєки(р) бу(д)ни(ц)ких (АЖ, 1582, 39), гончарскїй (ПБ, 1627, 115), права сотницкого (ДДГ, 1723, 85), парубоцький самосклад (Д-Х, 1814-1819, 305). Проте у ХХ ст. доволі поширеним явищем є похідні від власних особових назв: бальзаківський (ІС, 1985, 300), нобелівський, лукуллівський, езопівський, кайзерівський, петлюрівський, ловеласівський, кирилівський, томасівський, геркулесівський (301). Номінативна продуктивність семантичного підкласу твірних субстантивів була і залишається основою словотвірної продуктивності СТ “назва особи + -ськ-“.

Протягом усього історичного періоду СТ “назва особи + -н'-“ продуктивністю не відзначався (первісно твірними основами для дериватів такого типу виступали лише особові назви на позначення родинних стосунків, а дериваційний суфікс -н'- був носієм своєрідного посесивного значення та виступав у структурі деяких старослов'янських запозичень): преступивша заповідь (ЛК, 1072-1073, 172), за братню обиду (1075-1078, 194), соуд мтрьнь (Ізб. 1076, 412), моужьнє жєнє (ССУМ І, ХV cт., 619), раби Гни (Тіт., 1616, 27), зятніі діти (Ном., 1864, 240).

В українській мові ХХ ст. такі похідні можна справедливо вважати реліктами: в братніх (чоботах) (Гр. І, 95), матернє молоко (ІІ, 409), сватній (хліб) (ІV, 104), дочірній (ІС, 1985, 437), сусідній (ОЧС, 1998, 137), господній. Згортання дериваційної дії СТ “назва особи + -н'-“ слід пов'язувати з функціональною його різноплановістю та з чіткою спеціалізацією у присвійній функції в системі українського відіменникового словотвору ВП суфіксів -ов-/-ев- та -ин-. Цілком ймовірно, що ці два фактори перебувають між собою у причиново-наслідкових зв'язках.

Не був продуктивним і СТ “назва особи + -н-“: ядu аспи(д)ного (С, XVI - XVII, І, 1587, 140), господарний (ПБ, 1627, 123), вєртогра(д)ни(й) (ЛЛ, 1642, 220), верхотрусний (Б-Н, 73).

За допомогою суфікса -н- формувались ВП від інших назв осіб - власне відносні прикметники. У сучасній українській літературній мові деривати, утворені за типом “назва особи + -н-“, явище малопродуктивне: риболовний (ІС, 1986, 342), ретроградний (343), прадідний (345), прапрадідний, інвалідний, (366), стиляжний (367), водолазний, буржуазний, туземний (373).

Суфікс -ач-/-яч- додавався лише до іменників - назв істот.

СТ “назва особи + -ач-/-яч-“, де словотворчий афікс взаємодіяв лише з апелятивними основами, не був активним протягом усього історичного періоду: князячюи (ССУМ І, 1434, 482), кафтанок хлопячий (ДДГ, 1748, 135), дивчачій (Б-Н, 116), баб'ячі звичаї (Гр. І, 15).

Продуктивним явищем в історії української мови був СТ “іменник - назва тварини + -ов-/-ев-“ (особливо з XVII ст.): ис кутасом барсовим (Т, 1555, 60), шапку... баранковую (АС, 1693, 92), козловим лоем (Кн., з 1788, 59), шапка собольова (Д-Х, 1814-1819, 121), павичевий (Б-Н, 269), бабаковий (байбаковий) (47), дятлів (Гр. І, 463), гусакове пір'я (342), моржевий (ІС, 1985, 270), кефалевий (271). Функціонування дериватів, утворених за названим типом, у ряді лексикалізованих словосполучень (волови(й) язик трава (ЛЛ, 1642, 173) дає підстави для висновків про те, що на першу половину XVII ст. вони були звичним і поширеним явищем у номінаційній системі української мови відповідних історичних періодів.

У ряді випадків деривати, утворені від назв тварин, однозначно називають матеріал, з якого виготовлено предмет, адже, крім формування присвійних прикметників, первісно суфікс -ов-/-ев- утворював ще й матеріально-речовинні ВП.

Тому деривати, мотивовані назвами тварин, але з матеріально-речовинним значенням, є своєрідною перехідною групою (формально - від назв тварин, семантично - матеріально-речовинні): шапку… баранковую (АС, 1693, 92), ракову юшку (Інт., к. XVII - п. XVIII, 177), козловим лоем (Кн., з 1788, 59), шапка собольова (Д-Х, 1814-1819, 121), кунова шуба (Гр. ІІ, 325), лисова шуба (362), а на йому шуба львова (384).

Значно активніше за допомогою суфікса -ий утворювалися деривати від назв тварин. У цій категорії ВП суфікс -ий теж втратив своє посесивне значення. Джерела XVII - початку XX ст. досить широко відображають факти використання дериватів на -ий такого типу: чаша черепаша (ПБ, 1627, 36), жабяя ко(с)тка трава (ЛЛ, 1642, 291), песі(й) язик трава (151), з кровю лвою, свинею (Т, XVII, 56), футра куніого (Л. Вел., ІV, 1720, 122), мясо волчое (Кн., з 1788, 76), бараніи сліози (Т, XVIII, 56). Однак, незважаючи на це, сучасна українська літературна мова найповніше успадкувала похідні від іменників з фіналями на [г], [к], [х], [ц], [д]: гадючий (ІС, 1985, 432), куничий (430), щучий (431), собачий (429), їжачий, індичий, медвежий (294), папужий (295), верблюжий.

За основами на губні, свистячі і сонорні приголосні закріпилися форманти -ач-/-яч-, -ин-/-їн-: соколими гнєзди (ССУМ ІІ, 1488, 367) - соколиний (ІС, 1985, 68), шоуба соболь (ІІ, 1488, 365) - соболиний (368), соболячий (434).

Значно продуктивнішим явищем в історії словотвірної системи українського прикметника був СТ “іменник - назва тварини + -ач-/-яч-“ порівняно зі СТ “назва особи + -ач-/-яч-“, хоча дериваційна активність суфікса -ач-/-яч- щодо назв тварин розпочинається з кінця XVIII ст., коли він стає активніше взаємодіяти з тими основами твірних іменників, що поєднувались із суфіксом -ий: лисяче м'ясо (Кн., з 1788, 72), борода козяча (Д-Х, 1814-1819, 95), жабьячій (Б-Н, 136), коровячі слізки (Ном., 1864, 207), баранячий смух (Гр. І, 28), жереб'ячий (480).

Результатом такого процесу було поступове витіснення суфікса -ий зі сфери творення ВП від іменників - назв тварин і подальше завоювання суфіксом -ач-/-яч- у сучасній літературній мові у цьому плані домінуючої позиції: сов'ячий (ІС, 1985, 434), шакалячий, крокодилячий, акулячий, тарганячий, фазанячий, тюленячий.

СТ “іменник - назва тварини + -н-“ протягом усього досліджуваного періоду активністю не відзначався: рибни" ловища (П, 1301, 14), лоупєжми гор(н)остаиними (ССУМ І, XV ст., 251), пса…лисично(г)[о] (АЖ, 1583, 52), кон()нии жо(л)ніре (ЛЗ, 1596, 87), масла коровного (ДДГ, 1751, 92). Інколи суфікс -н- реалізовувся у варіанті -овн-, який, проте, надалі не знайшов широкого застосування.

Деривати, утворені за СТ “іменник - назва тварини + -ин-“, в історичних джерелах української мови використовуються дуже обмежено, що є свідченням низької продуктивності названого СТ: лиц змїина (Ізб. 1076, 363), кожушок белиний (Т, 1578, 82), мяса…гусиного (Т, XVIII, 631), під струсиним пірцем (Д-Х, 1814-1819, 210), буслиний (Гр. І, 115), дрохвині яйця (447). У цій групі ВП обмеження щодо парадигматичної належності твірних основ не простежуються.

На периферії використання форманта -ськ- перебуває СТ “іменник - назва тварини + -ськ-“. Тут суфікс приєднується до досить обмеженого кола твірних іменників: стадо конское (АЗР, І, 1347, 18), стада… свинско(г)[o] (АЖ, 1584, 84), ро(д) пелекан()скїй (ЛЗ, 1596, 61), жрнов ослїи, или осєлскїй (ПБ, 1627, 377). Зберігаючи своє давнє вузьке значення - називати ознаку за матеріалом, - формант -ан-/-ян- найбільш системно взаємодіяв з іменниками, що номінували матеріали та речовини. Малопродуктивним він був при творенні ВП зі значенням загальної відносності і спорадичним - стосовно інших категорій. Дериваційна активізація СТ “матеріально-речовинний іменник + -ан-/-ян-“ розпочинається з другої половини XVII ст. і триває до кінця XIX - початку XX ст.: шубка кита(и)чана (ДМВН, 1609, 125), сосу(д) оцтя(н) (ЛЛ, 1642, 66), з муки гречанои (УП, серед. ХVII, 339), вощаний (К-С, ХVII, 435), в() скляном сосуді (НК, ХVII, 44), на мідяном волу (Л.Гр., 1710, 25), казанов салітраних (Л.Вел., ІV, 1720, 118), олію лняного (Кн., з 1788, 64), дротяная нагаєчка (Д-Х, 1814-1819, 336), дігтяний (Гр. І, 388), дертяний (372).

Проте пізніше він був витіснений іншими СТ, задіяними у сфері творення матеріально-речовинних ВП, і в сучасній літературній мові став малопродуктивним, перемістившись на периферію регулярних словотвірних зв'язків.

Щодо СТ “матеріально-речовинний іменник + -ов-/-ев-“, то тут суфікс -ов-/-ев- - найактивніший порівняно з усіма іншими групами ВП, де він використовується. Підвищення продуктивності СТ “матеріально-речовинний іменник + -ов-/-ев-“ починається з XVI ст.: є(р)мя(к)…шифтухови(и) (ДМВН, 1605, 40), юхтовий (ПБ, 1627, 141), липови(й) (ЛЛ, 1642, 198), пуклір…діамантовий (УП, серед. XVII, 531), клєновий (К-С, XVII, 458), яворовий (СС, XVII, 172), плахот…дві шовкових (АС, 1693, 94), жупани кармазиновіе (Л.Сам., ХVІІ, 77), маково зє(р)но (КЗ, к. XVII - п. XVIIІ, 238).

Варіант -ев- використовувався після основ на м'який приголосний. Хронологічно це явище порівняно нове. Аналізований матеріал дозволяє віднести його появу до кінця XVI ст.: приволоки бакгазиєвиє (Т, 1583, 48), жупа(н)…ко(с)тришеви(и) (АЖ, 1582, 44), жупа(н)…каразиеви(и) (44).

Деривати на -ов-/-ев- від матеріально-речовинних іменників здебільшого зберігають своє первинне значення, засвідчуючи свій доволі міцний зв'язок з глибинною синтаксичною структурою, яка лежить в основі формування таких номінацій.

Це, очевидно, пов'язане з тим, що для суфікса - ов-/-ев- вираження матеріально-речовинних значень є однією з центральних функцій.

Активно утворювалися ВП за СТ “матеріально-речовинний іменник +-н-“. Проте ця активність розпочинається приблизно з XVII ст. і далі триває з наростанням дериваційного потенціалу: строкою є(д)ва(б)ною (ДМВН, 1605, 36), срєбрний (Грам. 1643, 10а), в порфирноє одіньє (УП, cеред. XVII, 155), первии (стихар) атласний (Т, 1675, 41), мука пшєничная (СС, XVII, 128), арендари тютюнние (АС, 1693, 26).

ВП зі значенням загальної відносності досить активно утворювалися способом додавання до відповідних твірних основ суфікса -ськ-. Названа категорія ВП є третьою (після відтопонімних та відособових), де суфікс -ськ- виступає як активний дериваційний формант. Ця словотвірна сполучуваність фіксується ще писемними джерелами староукраїнської мови: филосовськую хитрость (ЛК, 913-929, 31), на дворі тєрємьском (945, 44), на облаціх сіверьских (984-986, 75), піни" манастирьска" (1044-1051, 148), боури…морьскі (Ізб. 1076, 177).

У наступні періоди (особливо в ХVІІ ст.) продуктивність СТ зростає: до обори городскіе (АЗР, І, 1347, 11), псаломское…слово (КП, 1462, 29), за дєкрето(м) трибуна(л)ски(м) (ДМВН, 1605, 26), реєстрь грома(ц)ки(и) (АО, 1610, 124), орудїє матєматиче(с)коє (ЛЛ, 1642, 82), огні алхимицкіе (Т, 1646, 19), астролоґицких забобонов (XVII, 39), о рєча(х) общински(х) (КЗ, к. XVII - п. XVIIІ, 95), на…сино(д)ских пу(н)кта(х) (ДДГ, 1724, 42), неверситецкій (Б-Н, 240), клюшник галерський (Гр. І, 268), лиманські коси (ІІ, 359), табунська кобила (ІV, 242), синдикатський (ІС, 1985, 306), парламентський, (307), політвіддільський (308).

Активно утворюються ВП зі значенням загальної відносності в результаті взаємодії з основами відповідних іменників суфікса -ов-/-ев-, поступаючись у цьому плані лише дериватам із суфіксом -н-. Активність цієї взаємодії починається з другої половини XVI ст.: печ(т) врдова (АО, 1573, 49), по(д) час роков судови(х) (ВГ, 1567, 39), право…спа(д)ковоє (144), с плати грошовими (140), звичаю то(р)гово(г)[о] (154), до (к)ни(г) за(м)кови(х) (АЖ, 1582, 38). У наступні періоди продуктивність зазначеного СТ значно зростає, засвідчуючи його потужний дериваційний потенціал: рибь…бо(ч)кови(х) (ДМВН, 1605, 85), начи(н)є млиновоє (1609, 138), знаки гербовиє (УП, серед. XVIІ, 67), сторож баштовій (Т, 1683, 65), гроши провія(н)товіє (ДДГ, 1728, 113), в воді дощовой (Кн., з 1788, 67), жолудовий персток (Гр. І, 490), на день понеділковий (ІІІ, 310), яркова вода (ІV, 542), баржевий (ІС, 1985, 270), ферзевий, галузевий.

Найпродуктивнішим СТ у творенні ВП зі значенням загальної відносності є тип із суфіксом -н-. Такі деривати широко представлені уже в писемних джерелах староукраїнської мови: двор тєрємнии (ЛК, 945, 44), к ворото(м) городни(м) (972-977, 62), сьсуди црквни" (987-988, 101), жерьтва словесна" (1015, 123), постьному времени (1074, 173), сили нєбєсни" (Ізб. 1073, 3). Наступні періоди позначені дериваційною активністю СТ із суфіксом -н-. Особливо це стосується XVII і наступних століть: кринични(й) (Тіт., 1624, 227), жаге(л) корабелни(й) (ПБ, 1627, 180), стін(н)и(й) (ЛЛ, 1642, 275), каменем гробним (УП, серед. XVIІ, 70), санний путь (К-С, XVIІ, 503), роскош школную (Інт., к. XVIІ - п. XVIІІ, 83), зубно(и) болізни (КЗ, к. XVIІ - п. XVIІІ, 304), до межи огородной (АС, 1693, 61), літери…початковиє (ІВ, 1691, 76), місячной хороби (НК, XVIІ, 41), в неділній день (Л. Гр., 1710, 154), туремним... вязенем (Л. Вел., І, 1720, 37), з шлюбним мужем (Д-Х, 1814-1819, 99), барильний (Б-Н, 51), долинний (Гр. І, 417). XVII ст. характеризується появою та поширенням гібридних (українсько-латинських) прикметникових афіксів-інновацій -ичн-/-ічн-, -альн-/-іальн- та інших: Граматичному сложєнїю (Тіт., 1624, 104), політи(ч)ни(и) звича(и) (КЗ, к. XVII - п. XVIIІ, 90), економичний кризис (Гр. І, 464), исторични(й) (ЛЛ, 1642, 219), филозофичні…книжки (Гр. ІV, 376), натура…деспотична (І, 372), лист авизория(л)ни(и) (ДМВН, 1643, 246), рєзолюціи катедралной (ДДГ, 1766, 56). Ширше у цій групі ВП використовується суфікс -овн-: писмена азбуковна" (ЛК, 902-903, 19), на дєкрєтє судовном (АЖ, 1584, 72), людє урадовнє (ДДГ, 1711, 49). Щодо таких відносно-прикметникових категорій, як матеріально-речовинні ВП та ВП зі значенням загальної відносності, деривати на -ин- являють собою спорадичне явище.

Аналізований мовний матеріал засвідчує існування ряду випадків, коли після приєднання до твірної бази ізоморфних афіксів виникали словотвірні синоніми.

У межах відіменникової суфіксальної словотвірної підсистеми ВП лексико-словотвірні синоніми існували в таких словотвірних категоріях, як ВП зі значенням загальної відносності, матеріально-речовинні ВП та мотивовані назвами тварин.

Відносно-прикметникові лексико-словотвірні синоніми здебільшого функціонують як взаємно-замінювані. Виявлено випадки, коли взаємно-замінювані деривати-синоніми виступали в тому самому джерелі.

Найбільш яскраво лексико-словотвірна синонімія у системі відіменникового суфіксального словотвору ВП представлена похідними від назв тварин.

У синонімічні зв'язки такого типу часто вступали усі продуктивні суфікси аналізованої категорії ВП. Їх контекстуальна взаємна заміна дозволяє говорити про тотожність семантики, якою наділені ці синонімічні деривати, та про повну їх семантичну нейтральність, незважаючи на відмінність словотвірної структури таких похідних: нога курчя трава (ЛЛ, 1642, 279) - яйця курачого (Кн., з 1788, 63) - курине яйце (Гр. ІІ, 329), каруком рибячим (Кн., з 1788, 68) - рибини язики (Гр. ІV, 15) - риб'яний жир (15), голос солов'їний - солов'ячі очі - соловйових пісень (Гр. ІV, 166), лєбєдєви(й) (ЛЛ, 1642, 151) - лєбєди(й) (291) - лебедячий гурт (Гр. ІІ, 349), пави(й) (ЛЛ, 1642, 303) - вінець пав'яний (Гр. ІІІ, 85) - павине пір'я (85);

Серед ВП зі значенням загальної відносності у синонімічних відношеннях найчастіше перебували деривати на -ов-/-ев- та -н-: (в) вр(д) городови(и) (ВГ, 1571, 135) - городське телятко (Гр. І, 315), чєлди дво(р)ноє (ССУМ І, XV ст., 289) - дво(р)ски(й) (ЛЛ, 1642, 98) - пляц…дворовий (АС, 1693, 66), дикїй осел, лісний (ЛЗ, 1596, 64) - лісова звірина (Гр. ІІ, 370). Такі ж тенденції виявляли і матеріально-речовинні ВП, проте до двох основних синонімічних афіксів -ов-/-ев- та -н- за частотністю наближався формант -ан-/-ян-: насє(н)я цєбу(л)ного (АЖ, 1584, 76) - цибуляний (Гр. ІV, 428), бобичноє листья (Т, XVIII, 107) - бобчаного насіня (108), сємєни коно(п)ного (АЖ, 1584, 76) - сімя конопляне (Кн., з 1788, 63), мидний (Б-Н, 223) - мідяную ми(с)ци (ДМВН, 1650, 193), створи скорпии мідн (ЛК, 911-912, 30).

У групі ВП, утворених від назв осіб, лексико-словотвірні синоніми не виникали через відсутність ізоморфізму афіксів, адже відомо, що серед похідних такого типу яскраво виділяється група посесивів, яка формується спеціалізованими присвійними суфіксами -ов-/-ев- та -ин-. Посесивні ВП є носіями чітко вираженої однопланової ознаки - ознаки належності. Похідні інших СТ виражають широко-планові щодо семантики ознаки за різноманітними відношеннями.



ВИСНОВКИ

У висновках представлено теоретичне узагальнення результатів дослідження.

Підкреслено, що відносні прикметники української мови являють собою повнозначні слова атрибутивної семантики, прикметникової лексико-граматичної категоріальної належності. Це суцільно мотивовані за значенням і похідні за формою лексичні одиниці, функціональне навантаження яких полягає у називанні ознак, що формуються як результат відношень предметів до інших предметів, дій, ознак інших ознак.

Історія становлення словотвору відносних прикметників української мови є закономірним продовженням процесів розвитку й удосконалення індоєвропейського та праслов'янського прикметника на ґрунті української мови. Усі ВП являють собою утворення від слів іншої частиномовної належності. Поодинокі випадки утворення ВП від прикметників були зафіксовані, але такі прикметники попередньо субстантивувалися. Ці факти доводять, що ВП не можуть походити від назв ознак, тому основним принципом залучення слів у відповідні словотвірні процеси є семантичний. Базове слово повинне мати предметну (іменникову) семантику.

З погляду граматичних характеристик твірних іменників немає жодних обмежень: у словотвірні зв'язки з ВП вступають іменники з похідними та непохідними основами, прості та складні іменники, іменники-абревіатури та незмінювані іменники.

В історії української мови утворення відіменникових ВП здійснювалось у межах таких словотвірних категорій:

1) ВП, мотивовані іменниками - назвами істот;

2) відтопонімні ВП; словотворення іменник україномовний

3) матеріально-речовинні ВП;

4) ВП зі значенням загальної відносності.

У складі першої категорії виділяються ВП:

а) мотивовані назвами осіб;

б) мотивовані назвами тварин.

У межах кожної з названих категорій виділяються словотвірні типи, що характеризуються різним ступенем продуктивності. Деякі з них активно реалізують свій дериваційний потенціал, нарощуючи продуктивність, інші ж, навпаки, згасають або зникають взагалі.

Дериваційні процеси утворення відіменникових ВП супроводжуються різноманітними морфонологічними перетвореннями, що регламентуються фонетичними законами української мови.

Поширеним явищем у системі історичного словотвору ВП була лексико-словотвірна синонімія. Зафіксована вона лише в межах трьох відносно-прикметникових словотвірних категорій: матеріально-речовинних ВП, ВП зі значенням загальної відносності та мотивованих назвами тварин. Не виникали лексико-словотвірні синоніми у межах ВП, мотивованих назвами осіб, оскільки на перешкоді цьому стояла виразна семантична специфікація посесивних суфіксів.



ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Васильченко В.М. Специфіка словотвірної мотивації відносних прикметників // Проблеми граматики і лексикології української мови. Збірник наукових праць. - К., НІІУ імені М.П. Драгоманова, 1998. - С. 32-36.

2. Васильченко В.М. Внутрішня форма відносних прикметників // Система і структура східнослов'янських мов. Міжкафедральний збірник наукових праць. - К., НІІУ імені М.П. Драгоманова, 1998. - С. 167-171.

3. Васильченко В.М. Лексико-словотвірна синонімія відіменникових відносних прикметників в історії української мови// Наука і сучасність. Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К., Логос, 2000. - Випуск 2. Ч. 1. - С. 195-199.

4. Васильченко В.М. Мотивація та її типи // Наукові записки. Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К., НПУ, 1998. - Випуск 1. - С. 184-189.

5. Васильченко В.М. Неморфологічні (синтаксичні) синоніми відносних прикметників // Наукові записки. Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К., НІІУ, 1998. - Випуск 3. - С. 260-264.

6. Васильченко В.М. Основні поняття словотвору в курсі “Сучасна українська літературна мова” (на матеріалі історичного словотвору відносних прикметників) // Шляхи підвищення ефективності викладання української мови та літератури (Матеріали Всеукраїнської міжвузівської науково-практичної конференції 17-18 листопада 1999 р.). - К., Товариство “Знання” України, 2000. - С. 15-20.

7. Васильченко В.М. Елементи аглютинації у прикметниковому словотворі // Питання стилістики української мови. Збірник наукових праць. - К., 1996. - С. 74-79.

Размещено на Allbest.ru