Становлення норм вимови приголосних української літературної мови у II половині XIX – на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.02.01 - Українська мова

Становлення норм вимови приголосних української літературної мови у II половині XIX - на початку ХХ століття

Шонц Олена Павлівна

Одеса 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Фащенко Марія Максимівна, Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, доцент кафедри української мови

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Ожоган Василь Михайлович, Кіровоградський державний педагогічний університет ім. В.К. Винниченка, декан філологічного факультету

кандидат філологічних наук, професор Іщенко Дмитро Семенович, Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, завідувач кафедри російської мови

Провідна установа: Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра сучасної української мови

Захист відбудеться 30 березня 2000 року о 13.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради, шифр К 41.051.02 в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова (65058, м. Одеса, Французький бульвар, 24/26, ауд. 91).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова (65057, м. Одеса, вул. Преображенська, 24).

Автореферат розіслано 25 лютого 2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Черноіваненко Є.М.

1. Загальна характеристика роботи

український мова орфоепічний приголосний

Проблема становлення вимовних норм української літературної мови є недостатньо вивченою.

Найістотніші вимовні риси української літературної мови, що мають історично-національне підґрунтя, сформовані під впливом живого народного мовлення, розглядались у вагомих теоретичних працях, починаючи з II половини XIX ст., - П.О. Лавровського, О.О. Потебні, П.Г. Житецького, В.О. Науменка, А.Ю. Кримського, І.І. Огієнка, О.Н. Синявського, В.І. Сімовича, М.А. Жовтобрюха, П.Д. Тимошенка та ін.

Проблемі вивчення процесу становлення сучасних орфоепічних норм за пам'ятками присвячені дослідження Б.В. Кобилянського, М.М. Фащенко, М.Л. Микитин.

Формування орфоепії тісно пов'язане з виробленням орфографічних правил. Тому орфоепічні питання дістали часткове висвітлення у працях А.А. Москаленка, М.А. Жовтобрюха, присвячених орфографічній нормалізації української літературної мови.

Однак дослідження процесу формування орфоепічних норм не завершене, не вивчений період II половини XIX - початку ХХ ст., коли йшов інтенсивний процес практичного вироблення літературних вимовних норм та їх теоретичного обґрунтування. Огляд вимовних особливостей української мови за пам'ятками нової української літературної мови, правопис яких побудований на фонетичних засадах, є нецілісним.

Тому ставимо своїм завданням дослідити завершальний період формування вимовних літературних норм за пам'ятками II половини XIX - початку ХХ ст. та їх науково-теоретичне обґрунтування у працях кінця XIX - початку ХХ ст.

Актуальність теми даного дослідження пояснюється: недостатністю вивчення проблеми становлення вимовних норм сучасної української літературної мови; незавершеністю дослідження процесу формування орфоепічних норм; недостатністю наукового аналізу діалектної основи кожної вимовної літературної норми; відсутністю досліджень теоретичного обґрунтування літературних норм кінця XIX - початку ХХ ст.; наявністю науково важливого матеріалу - рукописів і першодруків II половини XIX - початку ХХ ст., фонетичний принцип правопису яких дозволяє простежити відбиття на їх сторінках вимовних рис живого народного мовлення; важливістю місця історичних пам'яток у формуванні норм орфоепії.

Мета дослідження - простежити процес становлення норм вимови приголосних української літературної мови у II половині XIX - на початку ХХ ст. за писемними пам'ятками, висвітлити їх наукове обґрунтування в граматиках цього періоду, встановити відповідність сучасних орфоепічних норм вимовним особливостям, засвідченим у досліджуваному матеріалі.

Досягнення мети дослідження передбачає розв'язання ряду завдань:

- простежити відбиття вимовних особливостей української мови у важливих джерелах - рукописах і першодруках, написаних фонетичним правописом;

- розглянути науково-теоретичне обґрунтування цих особливостей і їх нормалізацію в граматиках кінця XIX - початку ХХ ст.;

- визначити діалектну основу кожної орфоепічної норми;

- з'ясувати відповідність сучасних норм української літературної вимови приголосних вимовним особливостям, засвідченим у досліджуваних джерелах;

- визначити роль пам'яток у формуванні орфоепічних норм.

Об'єктом дослідження є орфоепічні норми сучасної української літературної мови: розрізнення звуків [г] і [ґ]; вживання африкат [дз], [дж]; дзвінкість приголосних звуків у середині слова перед глухими; одзвінчення глухих приголосних; дзвінкість звуків у кінці префікса перед коренем, що починається на глухий приголосний; оглушення [з] у префіксі [з-] ([із-]) перед коренем, що починається на глухий приголосний; варіантна вимова [c]/[з] у префіксі [роз-] перед коренем, що починається на глухий приголосний; варіантна вимова [з]/[с] у префіксі [без-] перед коренем, що починається на глухий приголосний; твердість [р] у кінці слова; твердість шиплячих у кінці слова; м'якість [ц'] на кінці слова в іменниках ч. р., II відм.; м'якість [ц'] перед [а] на кінці слова в іменниках ж. р., I відм.; м'якість [с'], [ц'], [з'] у прикметникових суфіксах [с'к], [ц'к], [з'к]; асиміляція приголосних за м'якістю; асиміляція свистячих звуків перед шиплячими; асиміляція шиплячих звуків перед свистячими; асиміляція [д], [д'], [т], [т'] перед свистячими; асиміляція [д] і [т] перед шиплячими; спрощення груп приголосних.

Окремі вимовні особливості досліджуються не в усіх пам'ятках через відсутність фактичного матеріалу.

Простежуватимемо відбиття в пам'ятках і деяких фонетичних рис, характерних для української літературної мови: чергування [д] - [дж], асимілятивне подовження приголосних, наслідки дисиміляції.

Матеріалом, на якому будується дисертаційна робота (приблизно 3000 сторінок), є рукописи Т. Г. Шевченка: "Мала книжка". Автографи поезій 1847-1850 рр., "Більша книжка". Автографи поезій 1847-1860 рр., першодрук творів на сторінках часопису "Основа" (1861), першодрук збірки П. Куліша "Хутірна поезія" (1882), першодруки лексикографічних праць - "Малоруско-нїмецкий словар" Є. Желехівського і С. Недільського (1886), "Словарь української мови" Б. Грінченка (1907-1909).

Науково-теоретичне обґрунтування вимових норм досліджується за працею В. Науменка "Обзоръ фонетическихъ особенностей малорусской рчи" (1889), за граматиками: "Руска граматика" С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера (1893), "Украинская грамматика для учениковъ высшихъ классовъ гимназій и семинарій Приднпровья" А. Кримського (1907-1908), "Украінська граматика" Є. Тимченка (1917), "Короткий нарис української мови. З лекцій, читаних на учительських курсах у Харькові 1917 року" О. Синявського (1918), "Практична Граматика української мови" В. Сімовича (1918).

Наукова новизна дисертації полягає в дослідженні мало вивченої проблеми - процесу становлення орфоепічних норм української літературної мови протягом II половини XIX - початку ХХ ст. Вперше робиться спроба систематизувати й узагальнити досліджуваний матеріал - простежити відбиття вимовних особливостей української мови у пам'ятках нової української літературної мови зазначеного періоду в хронологічній послідовності. Вперше докладно досліджується роль П. Куліша в становленні орфоепічних норм. Вперше охарактеризовано завершальний період становлення кожної вимовної особливості, зроблена спроба визначення її основи - діалектичної чи традиційної. Вперше докладно розглядається науково-теоретичне обґрунтування вимовних рис у теоретичних працях кінця XIX - початку ХХ ст., простежується витворення і нормалізація єдиних загальноукраїнських норм української літературної вимови, покладених в основу сучасної орфоепії.

Теоретичне значення дисертаційної роботи. Результати даного дослідження дають можливість: 1) простежити формування орфоепічних норм у певній послідовності і на певному хронологічному зрізі; 2) встановити діалектне чи традиційне підґрунтя конкретної вимовної особливості; 3) простежити вироблення й упорядкування єдиних вимовних норм української літературної мови як закономірної цілісної системи, відмежованої на початку ХХ ст. від норм правописних; 4) засвідчити тісний зв'язок орфоепії й орфографії, особливо в період їх становлення і нормалізації.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що вона доповнить зміст курсів історії української літературної мови, фонетики, орфоепії, орфографії сучасної української літературної мови, діалектології, стане джерелом для розробки спецкурсів, спецсемінарів із питань орфоепії.

Отримані результати можуть бути використані при продовженні вивчення історії української орфоепії, процесу формування вимовних норм української літературної мови, у створенні лінгвістичних посібників, у розробці питань літературної вимови.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української мови Одеського державного університету. Результати дослідження повідомлялись на звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу Одеського державного університету (1998), на Міжнародній науково-практичній конференції "Рідна мова - запорука безсмертя нації" (1998). Основні положення викладені в шести публікаціях.

Проведені дослідження дозволяють подати на захист такі положення:

- рукописи й першодруки II половини XIX - початку ХХ ст., написані фонетичним правописом, є важливим джерелом для дослідження процесу формування орфоепічних норм;

- сутність сучасних вимовних літературних норм обумовлена особливостями живої народної вимови, відбитої в пам'ятках зазначеного періоду;

- сучасні орфоепічні норми сформовані на основі діалектного мовлення більшості регіонів України, з переважанням середньо наддніпрянського говору;

- у пам'ятках, що представляють західний варіант української літературної мови, крім вузькодіалектних, наявні загальноукраїнські вимовні риси, а також риси, властиві східноукраїнському варіантові, що сприяло зближенню обох варіантів і виробленню єдиних вимовних літературних норм;

- важливе місце в стандартизації літературної вимови займає правопис, побудований на фонетичних засадах, норми якого склалися значно раніше, ніж вимовні, і певною мірою впливали на усталення вимовних особливостей;

- витворенню й нормалізації української літературної вимови сприяли ґрунтовні дослідження мовознавців, науковців II половини XIX - початку ХХ ст.;

- вагомий внесок до становлення орфоепічних норм зробили видатні письменники нової української літератури названого періоду.

2. Структура і зміст роботи

Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури та списку умовних скорочень.

У вступі обґрунтований вибір теми дисертаційної роботи та її актуальність, визначені мета й завдання дослідження, характеризуються теоретична значущість і практична цінність роботи, сформульовані основні положення, які подаються до захисту.

У першому розділі "Вимовні особливості української літературної мови II половини XIX - початку ХХ ст. як об'єкт наукового дослідження" в хронологічній послідовності представлений огляд науково-теоретичних праць, присвячених становленню норм української літературної вимови. Цінними, на наш погляд, є праці, у яких аналізується звуковий склад української мови: "Обзоръ замчательныхъ особенностей нарчія Малорусскаго сравнительнаго съ Великорусскимъ и другими славянскими нарчіями" П. О. Лавровського (1859), "О звуковыхъ особенностяхъ Русскихъ нарчій" (1865) і "Замтки о Малорусскомъ нарчіи" (1870) О. О. Потебні, "Очеркъ звуковой исторіи малорусскаго нарчія" П. Г. Житецького (1876), "Нарчія, поднарчія и говоры Южной Россіи въ связи съ нарчіями Галичины" К. П. Михальчука (1877), "Обзоръ фонетическихъ особенностей малорусской рчи" В.О. Науменка (1889).

Характеризується ряд авторитетних граматик, у яких подані вимовні норми української літературної мови, зокрема: "Руска граматика" С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера (1893), "Украинская грамматика для учениковъ высшихъ классовъ гимназій и семинарій Приднпровья" А. Кримського (1907-1908), "Украінська граматика" Є. Тимченка (1917), "Короткий нарис української мови. З лекцій, читаних на учительських курсах у Харькові 1917 року" О. Синявського (1918), "Практична Граматика української мови" В. Сімовича (1918).

Розглядаються сучасні розвідки, в яких висвітлюються питання орфоепії у зв'зяку з орфографічною нормалізацією: "Нарис історії українського алфавіту і правопису" А. А. Москаленка (1958), "Мова української преси" (1963) і "Мова української періодичної преси" (1970) М. А. Жовтобрюха, "З історії формування орфоепічних норм української літературної мови" П. Д. Тимошенка (1967).

Розділ завершує огляд досліджень, присвячених проблемі становлення орфоепічних норм за пам'ятками II половини XIX ст.: монографії Б. В. Кобилянського "Фонетико-орфоепічні норми української літературної мови" (1971), статей М. М. Фащенко - "Т. Г. Шевченко і становлення норм української орфоепії (1989), "Вимовні особливості української мови в епістолярному жанрі на сторінках журналу "Основа" (1997), "Українська орфоепія - теорія і практика" (1999), дисертаційної роботи М. Л. Микитин "Становлення орфоепічних норм української літературної мови кінця XVIII - 60 рр. XIX ст." (1996).

У другому розділі "Місце Т. Шевченка у процесі становлення орфоепічних норм на діалектній основі" зроблена спроба зіставити вимовні особливості української мови, зафіксовані в рукописах Т. Шевченка - "Малій книжці" та "Більшій книжці", - з вимовними ознаками південно-східного наріччя, зокрема середньонаддніпрянського говору (середньочеркаських і полтавсько-київських говірок), та із суміжними йому подільськими (уманськими) говірками південно-західного наріччя, оскільки Шевченкова мова бере витоки із Звенигородщини, середньої Наддніпрянщини.

У творах Т. Шевченка дотримана традиція збереження дзвінких приголосних: 1) у кінці слова: досхидъ, князь та ін., крім архистратихъ; 2) у середині слова перед глухим: стерегты, стёжку; 3) у кінці префікса перед глухим: одпочине, обступилы. Збереження дзвінких приголосних у кінці слів і в середині перед глухими є характерною рисою південно-східного наріччя, на яке орієнтувався Т. Шевченко. Спостерігається вплив і традиційного правопису.

Префікс з- перед літерами на позначення глухих приголосних [к], [п], [т], [х], [с] представлений в основному як с-: сходыть, скласты, спеклося і т. п. До "Більшої книжки" внесені правки: зтыха - стыха, зпереляку - спереляку.

"Мала книжка" перед буквами на позначення глухих приголосних засвідчує варіантну вимову префікса роз-: як роз- - розпизнаты, розстилае і под.; як рос- - роскидае, рострипала і т. ін. У "Більшій книжці" в основному вживаний префікс рос- у такій позиції: роскуй, ростоптавъ, росцвитае і т. д., крім 2 слів: розкажи, розстелыся. Автор вносить правки до "Більшої книжки": розпустыла - роспустыла, розплитала - росплитала. У средньонаддніпрянському діалекті [з] у префіксах з-, роз- перед глухими коренів асимілюється до [с]. Оглушення префіксів [з-], [роз-] послідовно фіксує "кулішівка". Реальна вимова і правопис П. Куліша, можливо, й справили вплив на правопис Т. Шевченка.

Підтверджена традиція збереження [з] у префіксі без-: безталанна, безкраимъ.

Звуки [р] і [р'] варіюються в кінці слова й складу: бахуръ, звирь, монастырь; церковку, звирьми. На Звенигородщині вживаються і [р], і [р']. Варіантна вимова [р]/[р'] у кінці слова і складу відбита в "Основі". Вважаємо, що Т. Шевченко орієнтувався на місцеву вимову й традиційне письмо.

Майже послідовно відбите асимілятивне подовження м'яких приголосних: багатьтя, зильля, але й Запорожя. Т. Шевченко передавав подовження відповідно до східноукраїнського мовлення і правопису. У рукописах виявлені й такі форми: роспутє, коріннє, написані, мабуть, під впливом місцевої вимови, оскільки на Звенигородщині зрідка простежується подовження з кінцевим [е].

Асиміляція свистячого звука перед шиплячим зафіксована в 4 словах: спущу, Волощині, Туреччині, ближченько й близченько.

Уподібнення шиплячого до свистячого засвідчується в переважній більшості випадків: въ хатиноци, на ріцці, росиплесся та ін., що відповідало живій вимові.

Асиміляція [д] перед свистячим на відбита: людского, молодця. Уподібнення [т] до свистячого, крім дієслівних форм, зафіксоване тільки 1 раз - солдацькее. В інших випадках не простежується: братця, шляхетского. Тут позначився вплив традиційної орфографії.

У кінці дієслівних форм засвідчені написання -ця, -цця, -тця, -тцця, що вимовляються як [ц'а], [ц':а]: моляця, котитця, дивицця і т. ін.

Дисиміляція приголосних передана непослідовно: мирошныка, рушныцю, але почта. Наявні й паралельні написання: хреста і криста, сердешная і сердечний.

Непослідовно фіксується спрощення груп приголосних: розислала, щаслывій і щастлывый, почестного.

Непослідовність передачі розподібнення й спрощення груп приголосних пояснюється впливом традиційного письма.

Чергування [д]-[дж] у дієслівних формах не передається: похожае, нужу, позізжалысь і т. д. Можливо, це вплив середньочеркаських говірок, що відзначаються заміною африкати [дж] на фрикативний [ж]. Відчутна орієнтація Т. Шевченка і на східноукраїнський правопис.

Можемо констатувати, що Т. Шевченко відбив у своїх творах живу українську вимову, орієнтуючись в основному на загальнонародні мовні особливості, на вузькомісцеві - зрідка. Це сприяло виробленню єдиних норм літературної вимови і становленню її на народній основі. Рукописи Т. Шевченка засвідчують ті вимовні особливості, що покладені згодом в основу сучасної орфоепії.

Третій розділ "Роль П. Куліша в становленні орфоепічно-орфографічних норм української літературної мови" присвячений дослідженню норм вимови приголосних за першодруками творів П. Куліша та визначенню діалектної основи його мови.

П. Куліш розрізняв вимову звуків [г] і [ґ]. У "Хмельниччині", надрукованій у журналі "Основа", [ґ] вжитий тільки в 1 слові - хурдъgу, у "Хутірній поезії" цей звук передається послідовно і позначається через кг: автокгрбфі, кгравирэючи, калікгрбфию. Говірки Східного Полісся засвідчують [ґ] тільки в окремих словах. На відміну від попередників, П. Куліш послідовно вживав [ґ] і в словах питомого шару, і в словах іншомовного походження, орієнтуючись на наддністрянський діалект.

Дотримана традиція збереження дзвінкоcті приголосного звука: 1) у кінці слова - у "Хмельниччині": оповідь, князь; у "Хутірній поезії": голуб, моруз і под., крім клейнот; 2) у середині слова перед глухим: тяжко, звідти, низьких, тягтъ (виявлено 6 випадків оглушення: натто, Ворунішчину та ін.); 3) у кінці префікса на д-: одтяти, підписуючи. Оглушення засвідчене в префіксі об-: опперте. Знеголошення дзвінких у "Хутірній поезії" відбите під впливом південно-західного наріччя, де засвідчується втрата дзвінкості приголосних перед глухими.

Виявлена тенденція до вживання літери с в однофонемному префіксі перед буквами, що позначають глухі звуки: [п], [х] - у "Хмельниччині": спускблась, сходились; [к], [п], [х], [с], [ц'] - у "Хутірній поезії": скоротбли, спувнилося, ссувувався та ін. Східнополіські говірки засвідчують [с] у префіксі перед коренем на глухий приголосний, тобто [з] асимілюється до [с]. П. Куліш, передаючи цю особливість, орієнтувався і на місцеве мовлення, і на загальнонародне.

У досліджуваних джерелах послідовно вживається префікс рос- перед буквами на позначення глухих звуків: роспочбвся, роскидбти, роспростйртись, русцвіт. Дзвінкий [з] у префіксі роз- перед коренем на глухий приголосний послідовно асимілюється до [с] у говірках західних районів Сумської області, що й відбив П. Куліш.

Першодрук "Хмельниччини" П. Куліша фіксує тільки префікс без-: безсердйчного, безправъя. "Хутірна поезія" засвідчує в переважній більшості випадків варіант бес-: беспробэдний, бесхмбрні, бескрбій, але безталбнню. У "Хмельниччині" спостерігаємо вплив традиційного правопису, оскільки в говірках Східного Полісся [з] у префіксі без- оглушується. Правопис "Хутірної поезії" засвідчує орієнтацію П. Куліша на південно-західні говори, де дзвінкий в основному знеголошується перед глухим.

Звук [р] у кінці слова виявляється і як твердий, і як м'який: въхоръ, царъ і царь, пъсарь, кобзбрь. У східнополіських говірках простежується варіантна вимова - [р]/[р'], як і в ближніх середньонаддніпрянських і слобожанських. Вважаємо, що П. Куліш перебував під впливом східноукраїнського мовлення й традиційного письма.

Асиміляція свистячого перед шиплячим у "Хмельниччині" представлена тільки в іменниках із суфіксом -ин-: Хмельнъщина, Бруховйччини. "Хутірна поезія" послідовно засвідчує уподібнення свистячого до шиплячого: пошшивана, беш чйсности, ж жалю. Спостерігається фонетизація правопису.

Правопис П. Куліша засвідчує асиміляцію шиплячого звука перед свистячим непослідовно - в "Основі": Збарбзькоі, Запорузький; у "Хутірній поезії": обізвйсся, міз землякбми, але між своі. П. Куліш відходить від традиційного правопису, орієнтується на живу вимову.

Асиміляція приголосних [д], [д'], [т], [т'] перед свистячими в "Хмельниччині" не відбита: воевудських, дорбдцями, брбтства, старосвітську. "Хутірна поезія" фіксує таке уподібнення майже послідовно: полковуцця, благорудзтво, громадзького, старосвнцький.

П. Куліш послідовно передавав -ться як [ц':а] в кінці дієслівних форм -у "Хмельниччині": вступбетця, годътця; у "Хутірній поезії" спостерігаємо більшу фонетизацію: танцця, діецця.

Уподібнення [д] і [т] до шиплячих у "Хмельниччині" не простежується: молудшимъ, багбтший, братчиками. "Хутірна поезія" засвідчує фонетизацію правопису - позначення асиміляції [д], [т]+[ч]...[ч:]: віччблили, уквіччбв, оччъзні.

Чергування [д]-[дж] у "Хмельниччині" не передане: споружбли, понасбжувані. "Хутірна поезія" фіксує таке чергування майже послідовно: саджбли, догоджбючи, перепровбджено та ін., крім двох випадків - ненаружденних, понавожено. У західних районах Східного Полісся вживається фрикативний [ж] на місці [дж]. За "Атласом української мови" африката [дж] у дієслівних формах послідовно засвідчується в наддністрянському говорі. "Кулішівка", застосована в "Основі", зорієнтована на традиційний східноукраїнський правопис і, можливо, на місцеве мовлення. Зміни в "Хутірній поезії" відбулися під впливом галицького правопису, оскільки дане чергування послідовно фіксується в "Русалці Дністровій" (1837) і відсутнє в рукописах та першодруках творів східноукраїнських письменників -І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка.

Майже всі вимовні особливості української мови, відбиті в першодруках творів П. Куліша, особливо в збірці "Хутірна поезія", є сучасними орфоепічними нормами.

У четвертому розділі "Процес орфоепічної нормалізації у Західній Україні в кінці XIX ст." досліджується становлення вимовних норм приголосних української літературної мови, засвідчених у найавторитетніших першодруках, які написані фонетизованим правописом, починаючи від виходу "Русалки Дністрової" і до кінця XIX ст., розглядається їх науково-теоретичне обґрунтування, визначається внесок Галичини до орфоепічної нормалізації української літературної мови.

Характеризуючи особливості консонантизму, зафіксовані в словнику Є. Желехівського, підкреслимо послідовне вживання звука [ґ], що позначається через ґ: ґрунт, джґут, ґэдзик. У деяких із таких слів [ґ] у сучасній вимові не засвоївся як нормативний: борґ, ґазйта. Цей звук характерий для великої кількості діалектних слів, що ввійшли до словника: арґбт, баґунчі і под. Звук [ґ] властивий наддністрянським говіркам, часто вживаний на Наддністрянщині й у словах іншомовного походження. Отже, слова із [ґ], що ввійшли до словника Є. Желехівського, відбивають особливість місцевого мовлення.

У "Русалці Дністровій" і монографії І. Франка "Іван Вишенський і єго твори" (1895) звуки [г] і [ґ] не розрізняються на письмі. С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер зазначають, що [ґ] наявний в основному у словах іншомовного походження.

"Желехівка" майже послідовно засвідчує дзвінкість приголосного звука: 1) у кінці слова: браб, блюдолъз; 2) у середині слова перед глухим: дїжка, заклбдка. Зафіксовані випадки оглушення: вохкъй, брящбти, дувшки, беспека. У наддністрянських говірках, як і в більшості південно-західних, простежується оглушення дзвінкого в кінці слова і в середині слова перед глухим. "Русалка Дністрова" послідовно фіксує дзвінкий у кінці слова: враз, вздоўж. Дзвінкий зберігається й перед глухим: будьте, казц і т. ін., але брящают, ускі. Тенденція до збереження дзвінкого в кінці слова простежується у досліджуваних творах І. Франка: зараз, зміг, проте чим небуть; перед глухим у середині слова: надто, стежкою та ін. Знеголошення виявлене в 3 словах: петербурський, мяхкі, лехко. У граматиці С. Смаль-Стоцького й Ф. Ґартнера пропагується наддністрянська вимова - часткове оглушення дзвінких. Отже, словник Є. Желехівського, як і "Русалка Дністрова" та першодрук творів І. Франка, відбиває особливість, притаманну східному правописові - "кулішівці", а не локальну вимову.

Словник Є. Желехівського не засвідчує оглушення префікса [з] ([із-]) перед глухими приголосними: зсувбти, зхудїти, изцїлити. В альманасі "Русалка Дністрова" виявлене знеголошення [з-] перед [к], [п], [т], [х], крім изпізнала. І. Франко передавав оглушення префікса [з-] теж перед літерами, що позначають ці звуки і [ф]. Думаємо, що Є. Желехівський стосовно цієї особливості дотримувався традиції письма, яка склалася в старій літературній мові. У творах письменників I половини XIX ст., як у східноукраїнських, так і в західноукраїнських, фіксується префікс с- перед буквами, що позначають глухі нешиплячі приголосні кореня.

Досліджуваний матеріал словника Є. Желехівського й С. Недільського засвідчує вживання префікса роз- перед літерами на позначення глухих: рузквас, рузпис, розсаднък. "Русалка Дністрова" фіксує варіантне вживання префікса роз- у такій позиції - як роз- і як рос-. У творах І. Франка наявний тільки префікс роз-. І Є. Желехівський, і І. Франко в даному випадку наслідували давнішу орфографічну традицію і не пристосували до свого правопису правопис "Русалки Дністрової" та східноукраїнський фонетизований правопис.

У словнику Є. Желехівського простежується твердість [р] у кінці слова: дикбр, знахбр, кобзбр і под., крім 2 слів - буквбрь, вбтерь. Твердий [р] у кінці слова властивий наддністрянським говіркам, але зрідка вони засвідчують і варіантні форми - [р]/[р']. У "Русалці Дністровій" спостерігається вживання [р'] у такій позиції: вихорь, зврь і под. Тільки 1 раз виявлений [р]: Рейментар. Першодрук І. Франка фіксує варіатну вимову [р] - як [р] і як [р']: псалтир, календар і календарь, секретарь. Така особливість характерна для східноукраїнської вимови й правопису. Отже, Є. Желехівський вживав [р] у кінці слова, орієнтуючись не на традиційний правопис, а на наддністрянський діалект.

Словник Є. Желехівського не фіксує асиміляції свистячого звука перед шиплячим і шиплячого перед свистячим: вивисшбти, забрязчбти; волоцюжство, запоружський. Таке уподібнення не передане у "Русалці Дністровій", у монографії І. Франка, крім іменників із суфіксом -ин-. У граматиці С. Смаль-Стоцького й Ф. Ґартнера уподібнення свистячого до шиплячого і шиплячого до свистячого закріплене як вимовна норма. Отже, словник Є. Желехівського та західноукраїнські першодруки творів засвідчують вплив традиційного письма.

Асиміляція приголосного [д] перед свистячим виявлена в лексикографічній праці Є. Желехівського тільки 1 раз - забрудзький. В інших випадках не фіксується: кривосэдця, громбдськість. Уподібнення [т] до свистячого представлене тільки перед [с]: [тс]...[ц]: аскецтво, брбцтво, але злопбмятство та ін. "Русалка Дністрова" засвідчує асиміляцію (й оглушення) [д] перед свистячим тільки в двох словах - люцка, ляцкі. Уподібнення [т] до свистячого зафіксоване двічі - багацького, розільецця. У творах І. Франка виявлена асиміляція [т] перед [с]: баламуцтво, багацтва. В інших словах не фіксується: світські, братства і под. Уподібнення [тс]...[ц] відбите, очевидно, тільки в тих словах, де воно виразно відчувалось у живій вимові.

У словнику Є. Желехівського не передана зміна [д] і [т] на шиплячі перед шиплячими: забрудчик, запрошйдший, досвітчбний, китчбстий. У наддністрянському діалекті спостерігається тенденція до уподібнення [д] до [ч]. Асиміляція [д] і [т] перед шиплячими не простежується ні в "Русалці Дністровій": молодша, лютший, ні в монографії І. Франка: свідчить, притча. Отже, автори досліджуваних джерел у даному разі орієнтувалися на традиційний правопис.

Дисиміляція приголосних передана Є. Желехівським непослідовно: башмбшниця, знарушне, духтїр, але й двомїсячний, крест. У говірках Наддністрянщини розподібнення [чн] простежується непослідовно. Дисиміляція фіксується непослідовно в альманасі "Русалка Дністрова": рушниц і ручницям, хрест і крещачим; у творах І. Франка: хрестноі, найтяжше. Західноукраїнські пам'ятки засвідчують вплив місцевого мовлення й традиційного правопису.

"Желехівка" майже не передає спрощення в групах приголосних: безкуристний, високочйстний, в'їздний. Воно виявлене тільки в 5 словах: блъснути, вісник та ін. У "Русалці Дністровій" спрощення фіксується непослідовно: радосно, многочесними і мстце. І. Франко в основному не передавав спрощення: устній, істнувати, серця і сердця. Є. Желехівський та І. Франко, як і автори "Русалки Дністрової", перебували під впливом традиційного українського письма.

Отже, внесок Галичини до нормалізації орфографічної й орфоепічної системи української літературної мови є значним. На кінець XIX ст. правописні й вимовні норми на Наддіністрянщині в основному були вироблені, і формування цих норм відбувалось не відокремлено, а з орієнтацією на східноукраїнський правопис і вимову, що засвідчують досліджувані джерела.

"Желехівка" на Західній Україні й "кулішівка" на Східній Україні - це ті визначальні правописні системи, які найбільшою мірою сприяли становленню орфографії та орфоепії української літературної мови на єдиній загальнонародній основі.

У п'ятому розділі "Становлення орфоепічних норм і їх науково-теоретичне обґрунтування в кінці XIX - на початку ХХ ст." досліджуються вимовні особливості, відбиті у вагомих першодруках лексикографічних праць та визначені як нормативні в авторитетних граматиках зазначеного періоду.

У дожовтневий період узаконювалось збереження дзвінкості приголосних звуків у кінці слова й у середині перед глухим. Послідовно така особливість простежується у словнику Б. Грінченка: віршомбз, вовконуг, босоннжка, въдрібцем і под.; у словнику С. Іваницького, Ф. Шумлянського - чорногуз, вантбж, зэбцями, мерйжка та ін., проте наявні винятки: арбпський, вухкий, кътяг і кътях, жйрдка і жйртка.

Хоч у граматиці С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера розглядається часткове оглушення дзвінких у такій позиції, проте автори граматик початку ХХ ст., серед яких були й науковці західноукраїнського походження, пропагували збереження дзвінких приголосних наприкінці слова. Така вимовна особливість закріплена граматиками А. Кримського, Є. Тимченка, О. Синявського, В. Сімовича. Спостерігається орієнтація авторів граматик на традиційний правопис і більшість східноукраїнських говірок, витворення єдиної вимовної норми.

Загальновизнаною серед мовознавців вимовною нормою було одзвінчення приголосних. Ця особлисіть майже не передавалась орфографічно. Одзвінчення не простежується в словниках - Б. Грінченка: ганйтьба, екзбмен; С. Іваницького й Ф. Шумлянського: лічбъ, вокзбл.

Однак у вимові уподібнення за дзвінкістю визнавали як нормативне автори і східноукраїнських, і західноукраїнських граматик - С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер: таґже, нїз би; Є. Тимченко: велиґ-день, піґ би; В. Сімович: прозьба, яґ же.

Засвідчені різні погляди науковців щодо передачі префікса з- перед глухими приголосними. Б. Грінченко послідовно фіксував оглушення цього префікса перед [к], [п], [т], [х]: скувбти, сплітбти, схолунути тощо. Перед с, ц, ч, ш, що позначають глухі приголосні, простежується з-: зсукбти, зцяцькувбти, зчарувбти та ін. С. Іваницький і Ф. Шумлянський вживали с- перед літерами на позначення глухих [к], [п], [т], [ф], [х], [ц], [ч]: скуштувбти, сформувбти, счйплювати. Перед буквами, що позначали [с] і [ш], вживали з-: зсихбтися, зшивбти.

В. Науменко не визнавав знеголошення префікса [з-]: зколесити, зпробувати, зтліти. На його погляд, оглушення відбувається тільки в окремих словах: сквапливий, склад та ін. О. Синявський стверджує, що у вимові відбувається оглушення [з-]: схитрувбв, стерти. За В. Сімовичем, [з] переходить у [с] тільки в префіксі перед [к], [п], [т], [ф], [х]: спекти, скинути, схопити і т. ін. Перед іншими глухими, на його думку, [з-] не оглушується. Така вимовна норма не закріпилась, оскільки в сучасній українській мові префікс з- вимовляєтсья як [с] перед глухими зубними приголосними, а свистячий звук перед шиплячим переходить у шиплячий.

Досліджувані граматики засвідчують усталення й інших асимілятивних змін у вимові. На письмі вони фіксувалися поодинокими випадками, крім дуже фонетизованого правопису П. Куліша, яким написана його "Хутірна поезія". Так, "грінченківка" зорієнтована в основному на традиційне письмо. Зміна свистячого на шиплячий у словнику Б. Грінченка представлена в іменниках із суфіксом -ин-: гетьмбнщина, Дніпрянщина. В інших випадках така асиміляція не відбита: безжъвний, докбзчик і под., але 1 раз - дзижчбння й дзизчбння. У словнику С. Іваницького та Ф. Шумлянського уподібнення свистячого до шиплячого простежується також в іменниках із суфіксом -ин-: дідівщина, ббтьківщина і т. п. та в 5 словах: рознощик, найблъжчий і т. д.

За В. Науменком, [з] перед [ж] і [ш] зазнає повної асиміляції: ж жінкойу, шшивати, а перед [ч] цей звук переходить у [ш]: ш чим, шчистити. Зміна свистячих на шиплячі зафіксована в граматиці С. Смаль-Стоцького й

Ф. Ґартнера: іж жалю, рошчинъти. Є. Тимченко підкреслює, що зубний перед піднебінним переходить у піднебінний: бряжчбти, іжджу. За В. Сімовичем, сш змінюється на щ: краще, вище, але зш - на зч: низчий, вузчий. Граматика В. Сімовича засвідчує перехід свистячого в шиплячий 1 раз - ж жалю. Вважаємо, що В. Науменко, С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер, Є. Тимченко при визначенні цієї особливості орієнтувалися на живу вимову: асиміляція свистячого перед шиплячим майже не відбита орфографією, крім "кулішівки".

Асиміляція шиплячого перед свистячим на письмі передавалась частіше, ніж зміна свистячого перед шиплячим, особливо в XIX ст. На початку ХХ ст. перевага надається орфографічній традиції. У словнику Б. Грінченка уподібнення шиплячого до свистячого виявлене в словах: багбцький, вбський, нбський, але ббчця, днлишся тощо. Словник С. Іваницького й Ф. Шумлянського фіксує цю асиміляцію поодинокими випадками: вбський, убузтво, волоська. В основному дане уподібнення не передається: запорожців, крадіжство і т. д.

Асиміляція шиплячого перед свистячим узаконювалась у наукових працях. В. Науменко описує кілька видів такої асиміляції: шсьа...ссья, чц...цц: доч-ці - доц-ці, жс...зс...зз...з: запорозький, чс...цс...цц...ц: козацький, жц...зц: доріжц-і - дорізц-і, шц...сц: йушц-і - йусц-і. Уподібнення шиплячого до свистячого подане С. Смаль-Стоцьким і Ф. Ґартнером: ннсцї, несесь ся. Є. Тимченко відзначає, що піднебінний перед зубним переходить у піднебінний: нізці (нізьці) з ніжці. Він відмітив такі звукозміни: жк - зьц, шк - сьц, чк - цьц. В. Сімович подає приклади уподібнення шиплячих до свистячих: доцьці, досьці, питаєсься та ін. Орієнтація на реальну вимову була визначальною для мовознавців.

Таким чином, проаналізувавши вимовні особливості, зафіксовані в першодруках початку ХХ ст., та розглянувши їх науково-теоретичне обґрунтування, відзначимо, що основні риси української літературної вимови на даний період визначились.

Висновки

1. Процес становлення нової української літературної мови, вироблення вимовних норм можемо простежити за пам'ятками, написаними правописними системами, які були побудовані на фонетичних засадах і передавали живу вимову.

2. На формування норм української літературної вимови впливали такі фактори, як живе регіональне мовлення і більш-менш систематизований правопис (переважно - у словниках).

3. Українська літературна вимова формувалася на основі живого народного мовлення більшості говорів України, з переважанням середньонаддніпрянського діалекту.

4. Пам'ятки нової української літературної мови засвідчують сталість збереження дзвінких приголосних у кінці слова та перед наступним глухим. Ця вимовна риса відбита у рукописах Т. Шевченка, у журналі "Основа", у збірці П. Куліша "Хутірна поезія" (крім клейнот, натто, схуттеся, Ворунішчину, громовйрсцеві, можновлбцці), у словниках - Є. Желехівського (за винятком вохкъй, брящбти, дувшки, беспйка), Б. Грінченка (крім брап, арбпський, вухкий, двихтнти, діхтяр).

С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер пропагували часткове оглушення дзвінких приголосних у кінці слова й у середині перед глухим. Збереження дзвінких у такій позиції визначене як вимовна норма в граматиках початку ХХ ст.: А. Кримського, Є. Тимченка, О. Синявського, В. Сімовича.

5. Простежується знеголошення [з] у префіксі [з-] перед глухими приголосними кореня. Ця особливість передана в "Малій книжці" і в "Більшій книжці" Т. Шевченка, в "Основі", у "Хутірній поезії" П. Куліша, у словнику Б. Грінченка, закріплена граматиками Є. Тимченка, О. Синявського, В. Сімовича.

Словник Є. Желехівського відповідно до традиційного правопису послідовно фіксує префікс з-. Знеголошення префіксального [з] перед глухим кореня не визнавав В. Науменко.

6. Більшість досліджуваних джерел засвідчує префікс рос-. Перехід [з] у [с] у префіксі роз- простежується в рукописах Т. Шевченка: у "Малій книжці" відбита варіантна вимова [роз-]/[рос-], у "Більшій книжці" майже послідовно фіксується варіант рос-. В "Основі", у "Хутірній поезії" П. Куліша префікс рос- наявний перед будь-якими глухими, крім [ш], [ч]. Є. Желехівський послідовно подавав префікс роз-. Словник Б. Грінченка засвідчує рос- тільки перед [к], [п], [т], [х].

Норма вимови префікса роз- науковцями майже не обґрунтовувалась. Тільки В. Науменко визначив нормативним збереження дзвінкості [з] у префіксі [роз-]. У граматиках С. Смаль-Стоцького й Ф. Ґартнера, О. Синявського подані приклади літературної вимови з оглушенням цього префікса.

7. Префікс [без-] передавався без змін: у творах Т. Шевченка, у журналі "Основа", у лексикографічних працях - Є. Желехівського, Б. Грінченка. Оглушення [з] у префіксі [без-] у переважній більшості випадків представлене в "Хутірній поезії" П. Куліша.

Вимова префікса [без-] як окрема літературна норма в даний період науковцями не визначалась.

8. Вимова свистячого перед шиплячим як шиплячого засвідчена в рукописах Т. Шевченка, виразніше - у першодруках творів П. Куліша: у "Хмельниччині", надрукованій в "Основі" (в іменниках із суфіксом -ин-), та майже послідовно у "Хутірній поезії".

Вимова шиплячого перед свистячим як свистячого представлена Т. Шевченком і П. Кулішем у переважній більшості випадків.

Такі асимілятивні зміни абсолютно не відбиває "желехівка". "Грінченківка" послідовно фіксує тільки уподібнення свистячого до шиплячого в іменниках із суфіксом -ин-. Зміна шиплячого на свистячий засвідчена у словнику Б. Грінченка в 3 словах: багацький, васький, наський.

Ці асимілятивні зміни як нормативні подавали С. Смаль-Стоцький і Ф. Ґартнер, Є. Тимченко. В. Сімович обґрунтував асиміляцію шиплячого перед свистячим.

9. Асиміляція [д], [д'], [т], [т'] перед свистячими представлена окремими пам'ятками. У словнику Є. Желехівського 1 раз засвідчена зміна [д]+[с']...[дз'], у деяких словах передана асиміляція [т]+[с]...[ц], [т]+[с']...[ц']. Уподібнення [д], [д'], [т], [т'] до свистячих виразно відбите у "Хутірній поезії" П. Куліша. Б. Грінченко в деяких словах передав асиміляцію [т]+[с]...[ц], [т]+[с']...[ц'].

В усіх досліджуваних рукописах і першодруках творів послідовно простежується асиміляція [т'с'а]...[ц':а] в кінці дієслівних форм.

Зміна [д], [д'], [т], [т'] на свистячі розглядалась в окремих наукових працях. За В. Науменком, [д] і [т] перед [ц] зазнають повної асиміляції. Є. Тимченко представив асимілятивні зміни [дс]...[дз], [дс']...[дз'], [тс]...[ц], [тс']...[ц']. Уподібнення [т'с'а]...[ц'а], [ц':а] в кінці дієслівних форм відзначали В. Науменко, А. Кримський, Є. Тимченко.

10. Деякі пам'ятки фіксують позначення асиміляції [д] і [т] перед [ч]. "Мала книжка" і "Більша книжка" Т. Шевченка засвідчують уподібнення [т] до [ч] (в основі квітч-). Асиміляція [д] і [т] перед [ч] передана в "Хутірній поезії" П. Куліша.

Уподібнення [тч]...[ч:] як вимовна норма визначене В. Науменком, Є. Тимченком, наявне в граматиках О. Синявського, В. Сімовича.

11. Дисиміляція приголосних фіксується в усіх досліджуваних пам'ятках, але непослідовно, в основному у народнорозмовних словах. Дисимілятивні зміни розглянуті в праці В. Науменка, в граматиках С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера, Є. Тимченка, В. Сімовича.

12. Спрощення в групах приголосних передане непослідовно - у творах Т. Шевченка, П. Куліша, у словнику Б. Грінченка. У словнику Є. Желехівського спрощення відбите тільки в деяких словах, засвідчується орієнтація на традиційний правопис. Ця вимовна особливість обґрунтована В. Науменком, С. Смаль-Стоцьким і Ф. Ґартнером, Є. Тимченком, В. Сімовичем.

Отже, можемо зробити висновок, що в пам'ятках нової української літературної мови II половини XIX - початку ХХ ст. знаходимо всі вимовні особливості української мови, що стали орфоепічними. Більшість із них уже на той час є сталими. Невизначеність засвідчується в передачі асимілятивних змін. Наслідки асимілятивних процесів найвиразніше фіксує "кулішівка" останнього періоду.

Вимовні особливості української літературної мови в переважній більшості сформувалися як єдині загальноукраїнські норми вимови на початку ХХ ст., про що свідчать граматики 1917-1918 рр. - Є. Тимченка, О. Синявського, В. Сімовича, у яких ці норми найбільш докладно теоретично обґрунтовані.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Відбиття особливостей української вимови звуків у поетичних жанрах на сторінках журналу "Основа" // Роди і жанри літератури: Зб. наук. пр. - Одеса: ОДУ, 1997. - С. 231-235.

2. "Малоруско-нїмецкий словар" Є. Желехівського у процесі орфоепічно-орфографічної нормалізації української літературної мови // Питання мовознавства: Зб. наук. пр. - Кіровоград, 1997. -С. 214-219.

3. "Практична граматика української мови" В. Сімовича у процесі нормалізації орфоепічних норм української літературної мови // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. Літературознавство. Мовознавство. Історія та етнологія: Зб. наук. пр. - Ізмаїл, 1998. - Вип. 3. - С. 207-213.

4. Орфоепічно-орфографічні особливості "Хутірної поезії" П. Куліша // Щорічні записки з українського мовознавства: Зб. наук. пр. -Одеса: ОДУ, 1998. - Вип. 5. - С. 45-49.

5. Роль словника у становленні сучасних орфоепічних норм: Борис Грінченко // Рідна мова - запорука безсмертя нації: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. - К.: Кн. палата України, 1999. - С. 187-191.

6. Роль словників у процесі орфоепічної нормалізації (Є. Желехівський і Б. Грінченко) // Записки з українського мовознавства: Зб. наук. пр. - Одеса: ОДУ, 1999. - Вип. 8. - С. 57-68.

Анотація

Шонц О.П. Становлення норм вимови приголосних української літературної мови у ІІ половині XIX - на початку ХХ століття. -Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 - українська мова. - Одеський державний університет ім. І. І. Мечникова, Одеса, 2000.

Дисертацію присвячено дослідженню процесу становлення норм вимови приголосних української літературної мови II половини XIX - початку ХХ ст. Пам'ятки нової української літературної мови, правописи яких побудовані на фонетичних засадах, є важливим джерелом для дослідження процесу формування орфоепічних норм: вони відбивають вимовні особливості української мови, які згодом були покладені в основу сучасної орфоепії.

Рукописи і першодруки зазначеного періоду відтворюють процес становлення вимовних норм приголосних української літературної мови на даному хронологічному зрізі, засвідчують стан сформованості кожної літературної норми.

Сучасні орфоепічні норми ґрунтуються на особливостях народного мовлення, відбитого в пам'ятках. Риси живої вимови, зафіксовані в рукописах і першодруках, дають можливість визначити діалектну основу конкретної вимовної літературної норми.

Теоретичні праці кінця XIX - початку ХХ ст., в яких розглядається звуковий склад української мови, засвідчують науково-теоретичне обґрунтування процесу формування норм української літературної вимови.

Орфоепія, орфографія, становлення, нормалізація, норма, звук, рукописи, першодруки.

Аннотация

Шонц Е. П. Становление норм произношения согласных украинского литературного языка во II половине XIX - в начале ХХ века. -Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Одесский государственный университет им. И. И. Мечникова, Одесса, 2000.

Диссертация посвящена исследованию процесса становления норм произношения согласных украинского литературного языка во II половине XIX - в начале ХХ века.

Памятники нового украинского литературного языка, орфография которых построена на фонетическом принципе, - важный источник для исследования процесса формирования орфоэпических норм: они отражают особенности произношения украинского языка, которые со временем были положены в основу современной орфоэпии: сохранение звонкости согласных звуков в конце слова и в середине перед глухими, ассимилятивные изменения шипящих звуков перед свистящими и свистящих перед шипящими, ассимилятивные изменения [д] и [т] перед свистящими и шипящими и др.

Орфоэпические нормы формировались в тесной связи с орфографическими. Рукописи и первопечатные тексты указанного периода - "Мала книжка". Автографи поезiй 1847-1859 рр., "Бiльша книжка". Автографи поезiй 1847-1860 рр. Т. Г. Шевченко, журнал "Основа" (1861), "Хутiрна поезiя" П. Кулиша (1882), "Малоруско-нїмецкий словар" Е. Желеховского и С. Недильского (1886), монография "Iван Вишенський i єго твори" И. Франко (1895), "Словарь української мови" Б. Гринченко (1907-1909), "Росiйсько-Український словник" С. Иваницкого и Ф. Шумлянского (1918) - воспроизводят процесс становления норм произношения согласных украинского литературного языка на данном хронологическом срезе, свидетельствуют о степени сформированности каждой литературной нормы. Наиболее выразительно особенности реального произношения передавала очень фонетизированная правописная система П. Кулиша, которой написан сборник "Хутiрна поезiя".

Современные орфоэпические нормы основаны на особенностях народной речи, отраженной в памятниках. Черты живого произношения, зафиксированные в рукописях и первопечатных текстах, дают возможность определить диалектную основу конкретной литературной нормы произношения. Установлено, что современные орфоэпические нормы сформированы на основании диалектной речи большинства регионов Украины, с преимуществом средненадднепрянского говора. Памятники нового украинского литературного языка свидетельствуют обо всех особенностях украинского произношения, которые приобрели характер орфоэпических норм.

На формирование орфоэпических норм, кроме живой региональной речи, оказывало влияние традиционное правописание, нормы которого сложились значительно раньше. Подтверждением этому является тенденция к фиксированию звонкости согласных в какой-либо позиции (кроме [з] в приставках [з-], [роз-] перед глухими), которая прослеживается, за исключением отдельных случаев, во всех исследуемых источниках. Фонетизация правописания способствовала нормализации, становлению литературного языка.

Теоретические труды конца XIX - начала ХХ века - "Обзоръ фонетическихъ особенностей малорусской рчи" В. Науменко (1889), "Украинская грамматика для учениковъ высшихъ классовъ гимназiй и семинарiй Приднпровья" А. Крымского (1907-1908), "Украiнська граматика" Е. Тимченко (1917), "Короткий нарис української мови. З лекцiй, читаних на учительських курсах у Харьковi 1917" А. Синявского (1918), "Практична Граматика української мови" В. Симовича (1918), в которых рассматривается звуковой состав украинского языка, - свидетельствуют о научно-теоретическом обосновании процесса формирования норм украинского литературного произношения.

Названные труды в значительной степени способствовали становлению современных орфоэпических особенностей украинского языка. Установлено, что при определении норм литературного произношения авторы исследуемых грамматик в основном ориентировались на общенародную речь, до некоторой степени нормализированную известными писателями новой украинской литературы.

О соединении восточноукраинского и западноукраинского вариантов литературного произношения, то есть о создании единого варианта национального украинского литературного языка, свидетельствуют грамматики 1917-1918 гг. - Е. Тимченко, А. Синявского, В. Симовича. Целостный обзор особенностей произношения украинского литературного языка представили Е. Тимченко и В. Симович. Полагаем, что нормы украинского литературного произношения, которые определены, обстоятельно описаны и систематизированы в их грамматиках, стали базовыми для современных орфоэпических норм.

Таким образом, нормализация украинского литературного произношения наиболее интенсивно происходила во II половине XIX - в начале ХХ века. Этому способствовала значительная фонетизация правописания, отраженная в литературных памятниках. Научно-теоретическое обоснование норм произношения украинского литературного языка в научных трудах и грамматиках начала ХХ века свидетельствует о том, что на данный период орфоэпические нормы определились и были отделены от орфографических.

Орфоэпия, орфография, становление, нормализация, норма, звук, рукописи, первопечатные тексты.

Summary

Shonts O. P. Formation of the consonants' pronunciation norms of the Ukrainian literary language in the middle of XIXth - beginning of the XXth c. - Manuscript.

Dissertation for the degree of Condidate of Science (Linguistics), Speciality 10.02.01 - Ukrainian Language. - Odessa Mechnikov State University, Odessa, 2000.