Мовознавство як наука про мову

Місце і значення науки про мову, її зв'язок з іншими науками. Дослідні методи в мовознавстві. Порівняльно-історичний метод М.П. Кочергана. Сучасна українська літературна мова, її дві форми існування. Поділ на територіальні і соціальні діалекти у світі.

Рубрика Иностранные языки и языкознание
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 26.12.2013
Размер файла 210,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовознавство як наука про мову

Студентки Литвиненко Олесі Володимирівни

Зміст

Тема 1. Місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства

Тема 2. Мова. Її природа і функції

Тема 3. Походження мови. Історичний розвиток мов

Тема 4. Класифікація мов світу

Тема 5. Письмо (русский язык)

Тема 1. Місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua "мова"), - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. На земній кулі існує понад п'ять тисяч мов. Кожен етнос розмовляє власною мовою. Однак можна стверджувати, що люди світу розмовляють єдиною мовою, бо всі мови мають дуже багато спільного. Так, зокрема, у всіх мовах для вираження думки використовують звуки, зі звуків будують слова, а зі слів - речення. Спільні ознаки, властиві всім мовам світу, називають універсаліями (від лат. universalis "загальний").

Виникнення мовознавства, як і будь-якої іншої науки, зумовили практичні потреби (навчання грамоти, оволодіння культурою усного та писемного мовлення, вивчення іноземних мов тощо). Згодом воно розвинулося в розгалужену систему дисциплін.

Розрізняють конкретне (часткове) і загальне мовознавство. Конкретне мовознавство(часткове) вивчає окремі (конкретні) мови, як, наприклад, українську, польську, англійську, китайську або групу споріднених мов - слов'янські, германські, романські, балтійські, іранські, тюркські тощо. Кожна мова має своєрідну структуру, власні норми, неповторну історію. Так, зокрема, в кожній мові є специфічні звуки (англ. [б], болт. [*ь]), морфеми, слова, синтаксичні конструкції. Окремі мови різняться ступенем унормованості, стилістичною диференціацією мовних засобів, багатством словника тощо, що зумовлено різними історичними й суспільними чинниками. Такі особливості стосуються однієї, а не всіх мов. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв'язок із мисленням, культурою тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Отже, предметом загального мовознавства, з одного боку, є мова як засіб людського спілкування, а з іншого - загальні особливості всіх мов (тобто воно є ніби узагальненням конкретних мовознавств). Загальне мовознавство створює лінгвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Теоретичне мовознавство протиставляється прикладному.

Синхронія (грец. одночасся) - вимога брати для порівняння явища, які відносяться до одного часового зрізу мови.

Діахронія (грец. різночасся) - поняття про розвиток і зміну мови по часу. Діахронічний аспект відслідковує, як і коли змінювалися певні мовні структури.

Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: "Велика помилка - змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись". Про це завжди повинен пам'ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь по-душ-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою: "те, що кладеться під вушко". Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов'язується живими словотвірними зв'язками зі словом вухо.

Внутрішнє членування мови, що виявляється у розрізненні мовних рівнів, служить підставою для виділення відповідних розділів мовознавства, для яких ці рівні виступають предметом дослідження. Такими розділами є фонетика, лексикологія та граматика. Вивчення звукового складу мови і всього того, що пов'язане зі звуковим вираженням змісту в мові, є предметом фонетики. Граматика - це галузь мовознавчої науки, яка вивчає будову мови. Граматика складається з двох розділів: морфологія та синтаксис. Лексикологія - це розділ мовознавства, що вивчає лексику, тобто словниковий склад мови. Семасіологія та оно-масіологія, етимологія, фразеологія, ономастика та лексикографія є підрозділами лексикології. Лексикографія займається питаннями складання словників. Кожен з розділів мовознавства може розглядати мовний матеріал у загальному та частковому плані, на підставі чого виділяють: загальну і часткову фонетику, загальну і часткову лексикологію, загальну і часткову граматику. Загальне мовознавство - лінгвістична дисципліна, яка вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкретних лінгвістик (загальна фонетика, загальна граматика, структура всіх мов світу, типологія мов тощо).

Загальне мовознавство - це теорія науки про мову, що спирається на філософське розуміння природи і суті мови. Воно вивчає різні мови світу в їхньому давньому і сучасному стані для з'ясування загальнолюдських властивостей мовного процесу. Загальне мовознавство вивчає:

1. проблему предмета лінгвістики;

2. проблему місця мовознавства в системі наук;

3. методи проведення лінгвістичного дослідження;

4. проблему класифікації існуючих мов світу;

5. систему та структуру мови.

У лінгвістиці застосовуються як загальнонаукові методи: аналіз, синтез, гіпотеза, так і власне мовознавчі: синхронія, діахронія, описовий, порівняльно-історичний, зіставний та структурний методи.

Зв'язок мовознавства з іншими науками.

Зв'язки мовознавства з іншими науками обопільні. Мовознавство передусім пов'язане з такими суспільними науками як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін.

Із природничих наук мовознавство пов'язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін. Оскільки мова єнайважливішим засобом комунікації у суспільстві та тісно пов'язаний змисленням і свідомістю, Мовознавство входить (в якості однієї з центральних наук) до кола гуманітарних (соціальних) наукових дисциплін, досліджують людини і людське суспільство. З цих наук з мовознавством найтісніше пов'язана етнографія і її різні області, які розробляють, в зокрема, загальні принципи функціонування мови в суспільствах різних типів, в архаїчних, або "первісних", колективах (наприклад, проблеми табу, евфемізмів, в теорії номінації найменувань, пов'язаних з характеристиками архаїчного свідомості, і так далі.).Мовознавство як наука про мовне спілкуванні все ближче зв'язується з сучасною соціологією. Різні види комунікації в суспільстві досліджуються мовознавства, теорії комунікації, культурною антропологією (вивчає комунікацію за допомогою будь-яких повідомлень, не тільки і не стільки мовних і знакових) і семіотикою. Співвідношення між мовознавством і іншими науками можна дослідити в залежності від характеру знакової (або незнакові) природи предмета кожної з цих наук. Найтісніше з мовознавством з семіотичних дисциплін зближується граматологія - наука про лист (оскільки є види листи, лише побічно пов'язані з мовою, граммотологія в цілому не входить до мовознавства. Кинесика стикається з мовознавством, особливо на рівні семантики (як і розділ грамматологіі, досліджує ієрогліфіку).

Оскільки мова - єдиний універсальний засіб спілкування, то зв'язки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Важко назвати наукову галузь, яка б не була пов'язана з мовознавством.

Мовознавство, особливо загальне, найбільш органічно пов'язане з філософією. Філософія - це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо. Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв'язки з гуманітарними науками: історією, логікою, соціологією, етнографією, археологією, літературознавством. Зв'язок мовознавства з історією, як і з іншими науками, є обопільним. З одного боку, мовознавство допомагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого - використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ. Наприклад, той факт, що назви тварин мають спільну етимологію в більшості індоєвропейських мов (пор.: укр. корова, польськ. krowa, чеськ. krdua, лит. kdrve, прусськ. kurwis, грец. Херадд "рогатий", лат. cervus "олень", брет. саги "олень"; укр. вовк, рос. волк, болг. вълк, сербохорв. вук, чеськ. vlk, польськ. wilk, лит. vilkas, латиськ. vllks, нім. Wolf, англ. wolf, гот. wulfs, алб. ulk), а назви рослин - різну, навів на думку, що індоєвропейці спочатку займалися скотарством, а вже пізніше, коли розселилися на великі території, утратили контакти, і в них почали диференціюватися мови, стали обробляти землю і вирощувати зернові та інші культури. Історики теж нерідко допомагають мовознавцям пояснити мовні факти. Наприклад, російська мова має два різко протиставлені діалекти - північний, для якого характерне окання, і південний з притаманним йому аканням. Однак анним йому аканням. Однак серед північних окаючих говорів вузькою смугою від Москви аж до Архангельська поширене акання, що стало загадкою для діалектологів, які неспроможні були пояснити цей факт. А історики з'ясували, що саме через цю територію пролягав шлях, яким південноросійські купці возили товари у країни Скандинавії. Вони і поширили тут акання.

Логіка постійно впливала на формування науки про мову. Такі терміни, як суб'єкт, предикат, об'єкт, атрибут, запозичені мовознавством з логіки.

Тісний зв'язок має мовознавство із соціологією - наукою про закономірності й рушійні сили розвитку та функціонування соціальних систем - суспільства загалом і його соціальних груп. Цей зв'язок пільства загалом і його соціальних груп. Цей зв'язок детермінований тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови великою мірою залежить від суспільства. На стику соціології і мовознавства виникла соціолінгвістика - цаука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті (докладніше про це див. у розділі "Мова і суспільство").

Зв'язок мовознавства з етнографією зумовив виникнення окремої науки --етнолінгвістики, яка вивчає мову в її стосунках до культури, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови (вплив на структуру мови вірувань, звичаїв, побуту, загалом культури народу). До сфери зацікавлень етнолінгвістики належать, зокрема, проблеми табу, евфемізмів, теорія номінацій, пов'язаних з характеристиками архаїчної свідомості, в тому числі назв різних обрядів та ритуалів (весільних, похоронних тощо).

Прозорим є зв'язок мовознавства з літературознавством. Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. Тому мовознавство настільки тісно переплетене з літературознавством, що вони об'єднані в одну комплексну науку - філологію.

З мовознавством і літературознавством (філологією) тісно пов'язана герменевтика -- мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації,розуміння.

Із природничих наук мовознавство пов'язане з біологією, анатомією, фізіологією, психологією, медициною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою.

Давню традицію взаємозв'язків засвідчують мовознавство і психологія -- наука про процеси й закономірності психічної діяльності. Психологічні теорії мови набули поширення у другій половині XIX ст. (психологічний напрям у мовознавстві представлений такими відомими німецькими лінгвістами, як Г. Штейнталь, В. Вундт, і видатним українським мовознавцем О. Потебнею).

У 50-ті роки XX ст. на стику мовознавства і психології виникла психолінгвістика - наука, яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Взаємопроникнення мовознавства і психології зумовлене тим, що функціонування мови є наскрізь психологічним. Процес мовного спілкування, сприйняття, розуміння мовлення неможливо пояснити без психології. Більше того, вся мовна система зберігається у психіці, у свідомості людини.

На межі мовознавства і психіатрії знаходяться дослідження особливостей мовлення при різних видах психічних захворювань. Для розуміння особливостей фізіології людини мова відіграє особливу роль, що нині враховується у психотерапевтичній практиці (тексти для самонавіювання тощо).

Зв'язок мовознавства з фізикою, а саме з таким її розділом, як акустика, найпомітніший у вивченні звуків. Такі характеристики звуків, як висота, сила, тривалість, тембр є власне фізичними. Крім того, сучасна експериментальна фонетика для спостережень використовує електроакустичні прилади (осцилографи, спектрографи, інтонографи тощо, а також прилади, які фіксують артикулювання звуків).

Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка першою стала використовувати математичні методи для дослідження свого об'єкта - і для одержання, і для оформлення (запису) своїх результатів. Особливого поширення в мовознавчих дослідженнях набула статистика та побудова моделей і графіків. Помітним явищем у лексикографії стали частотні словники.

Значно пожвавилися останнім часом зв'язки мовознавства з кібернетикою - наукою, яка математично обґрунтовує закони, що керують діями живих організмів і машин-автоматів (роботів). На стику мовознавства й кібернетики виникла кібернетична лінгвістика, яка розглядає мову як одну з керувальних і керованих систем. Мова є природною і надзвичайно потужною кібернетичною системою.

Отже, серед явищ, які є об'єктами різних наук, важко знайти такий об'єкт, який хоча б віддалено нагадував людську мову.

Мову можна вивчати з найрізноманітніших поглядів і в найрізноманітніших аспектах. Багато-аспектність дослідження мови зумовлена її складністю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою комплекс численних дисциплін і напрямів, які то зближуються і перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.

Наукове і практичне значення мовознавства

Значне коло розв'язуваних мовознавством питань, зумовлених проникненням мови в усі сфери діяльності людини, визначає його не тільки наукове, а й практичне значення, зокрема: створення писемності для безписемних мов, різних типів словників, підручників і посібників для вивчення мови, записування певними знаками усного мовлення, передачі слів, систем письма для сліпих, а також дешифрування невідомих писемностей, стандартизація науково-технічної термінології, розробка раціонального й стабільного правопису, методів перекладу іншомовних текстів. Незаперечне практичне значення мовознавства і для логопедії (від гр. logos - "слово", "мовлення" і paideia - "виховання") - медичної науки, яка розробляє спеціальні методи виправлення у дітей неточностей вимови окремих звуків і звукосполучень, лікування вад мовлення (затинання, гугнявості).

Момва - система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова - це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

За ДСТУ 2392-94 мова - система знаків, що забезпечує процес комунікації і, як правило, складається зі словника та правил.

Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою.

Дослідні методи в мовознавстві. Порівняльно-історичний метод М.П. Кочерган. Загальне мовознавство.

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич- ний) - сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур:

Ш порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови)

Ш їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIX ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень:

1. порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела - мови-основи (прамови);

2. за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи;

3. відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком;

4. зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими, впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові - сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В.К. Тредіаковський етимологічно зближував назву шотландців зсоі з рос. скот "худоба".

Головна мета порівняльно-історичного методу - це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов. Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови.

Таке порівняльне вивчення призвело до встановлення регулярних відповідників одних звуків іншим. У різних споріднених мовах: [о] - [а] - [є], [г] - [ж] -- [з], [ой] - [ей] - [є] - [і], [к] - [ц] тощо. Так з'явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розуміють регулярні відповідності у звуках спільних за походженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з однорідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фонетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основним доказом їх спорідненості. Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції пов'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов.

Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності. Деякі вчені, наприклад, В.І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструкції розглядають як окремий метод - історико-порівняльний.

Серед поширених прийомів порівняльно-історичного методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українській та інших слов'янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з']" [ц']> [с'1 (друг - дружити - друзі, рука - заручитися - на руці тощо). Яка з цих палаталізацій виникла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з початкової форми отьць, оскільки переходу [ц] -" [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному відмінку повинен був стояти звук [к] (*отькт>), а це означає, що форма отьць (перехід [к] --> [ц]) з'явилася після форми отьче (переходу [к] --> [ч]). В.О. Богородицький пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полеш [плл'от] тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [Ь] в [є] (дЬдь) й отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.

Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже далеке і не засвідчене писемними документами, він працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії простежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан. Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індоєвропейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція - точка відліку для вивчення історії мови. На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники. Порівняльно-історичний метод розвивали і вдосконалювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П.Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л.А. Булаховський, О.С. Мельничук та багато інших. З порівняльно-історичним методом пов'язаний метод глотохронології М. Сводеша, борейська (ностратична) теорія В.М. Ілліча-Світича, теорія моногенезу мов, підтримувана українським лінгвістом О.С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).

Зіставний метод

Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод.

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) - сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов - споріднених і неспоріднених. Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Ілюстрацією до використання зіставного методу служать такі теми: "Граматичні категорії дієслова в українській і англійській мовах", "Специфіка частин мови в українській та російській мовах" тощо. Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності, на що звернув увагу О.О. Реформатський: "Хоч у самій техніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи - М. К.] можуть збігатися, "виходи" порівняльного і зіставного аналізу різні: перший зорієнтований на виявлення подібного, другий - на виявлення різного".

Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження). Вважається, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні споріднені ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.

Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робилися ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформувався в 30--40-х роках XX ст., але й до цього часу не розв'язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ другої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови). Основою, еталоном зіставлення (в ролі tertium comparationis) повинна стати ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом таким чином, щоб у ній були представлені універсальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порівняння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посередником) позитивно вплинуло б на результати дослідження: дало б змогу отримати найбільш однорідні результати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону становив би специфічну характеристику досліджуваної мови. На жаль, до цього часу така мова не сконструйована, хоча пошуки розв'язання цієї проблеми тривають. Так, скажімо, для зіставних досліджень лексичної семантики на роль незалежної третьої системи пропонують інтернаціональну за своїм характером когнітивно-семантичну систему вселюдської мови - сукупність знань про дійсність [Манакин 1994: 153]. Для реалізації цієї ідеї потрібно створити універсальний семантичний словник. Очевидно, це не буде зроблено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно мати семантичні словники якщо не всіх, то переважної більшості мов світу. Ця робота тільки започатковується. Зіставний метод пов'язаний з проблематикою мовної типології та універсалій (ці мовознавчі категорії є результатом застосування зіставного методу).

Статистичний метод М.П. Кочерган. Загальне мовознавство.

Застосування математичного (точніше, кількісного) критерію в мовознавчих дослідженнях відоме з давніх часів. Такі лінгвістичні поняття, як фонетичний закон, продуктивність морфем, критерій спорідненості мов тощо ґрунтувалися певною мірою на кількісних характеристиках. Звукові відповідники, що часто фіксуються в мові чи декількох споріднених мовах, є закономірними на відміну від аномалій, котрі є рідкісними. Ті морфеми, що часто використовуються для творення нових слів, є продуктивними. Спорідненими мовами є такі, які мають більше спільних рис, ніж неспоріднені. Однак раніше математичний критерій використовували стихійно і спорадично. Зараз його застосовують свідомо і цілеспрямовано. Активне використання математичних методів у вивченні мови почалося в середині XX ст. Стимулом для цього послужили перспективи машинного перекладу. У процесі обробки текстів для їх уведення в машину було одержано різноманітні кількісні оцінки окремих фактів мови, які згодом виявилися корисними не тільки для створення математичних моделей мови, а й для лінгвістичної теорії. Оскільки мова - це ймовірнісна, а не жорстко детермінована система, то для її пізнання квантитативні методи, пов'язані з дослідженням частотних, ймовірнісних, градуальних та інших нелогічних характеристик, не тільки бажані, але й необхідні.

Розрізняють кількісні й статистичні методи. Кількісні методи зводяться до простого підрахунку частоти вживання мовних одиниць. Статистичні методи передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мовленні, для виміру зв'язків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціонуванні мови та для встановлення залежності між якісними й кількісними характеристиками мови. Математичні методи мають самостійну цінність у дослідженні мови і, крім того, можуть входити як складова частина в інші методи. Останнім часом використання цих методів до вивчення мовного матеріалу значно зросло, і можна говорити, що в математичній лінгвістиці виокремилися два розділи, або напрями, - лінгвостатистика і стилостатистика.

Основна увага лінгвостатистики звернена на дослідження того, що в мові визначається правом вибору мовця, а що зумовлено її іманентною структурою і як ці два параметри кількісно співвідносяться між собою. Виявляється, що одиниці будь-якого мовного рівня мають сталі для певного періоду кількісні показники їх використання. Подібність між членами одного мовного колективу полягає не тільки в тому, які мовні одиниці (фонеми, лексеми, граматичні форми і синтаксичні конструкції) вони використовують, а й у тому, як часто вони їх уживають. Отже, стає зрозуміло, чому нині такого великого поширення набули так звані частотні словники, у яких слова розташовані не за алфавітом, а за спадом частот, тобто першим іде найбільш частотне слово, за ним слово нижче рангом за частотою від першого і т.д. В Україні в 1981 р. вийшов двотомний "Частотний словник сучасної української художньої прози". Частотні словники мають велике практичне значення. На їх основі створюють підручники іноземних мов, тексти яких будуються на найбільш уживаній лексиці, і словники-мінімуми. Якщо зважити на те, що 1100 (за іншими даними - 1000) найбільш частотних слів покриває 80% тексту, то значення частотних словників для лінгводидактики неоціненне: варто знати 1100 слів і можна розмовляти іноземною мовою, читати й розуміти тексти (значення 20% невідомих слів можна якоюсь мірою визначити за контекстом). Статистичні закономірності лежать в основі організації словника і тексту будь-якої мови. Американський дослідник Дж. Ципф дійшов висновку, що існує залежність між числом різних значень одного слова і його відносною частотою вживання.

В основі статистичного підходу до дослідження стилістичних явищ лежить розуміння літературного стилю як індивідуального способу володіння засобами мови. При цьому дослідник абстрагується від питання про якісну значеннєвість обчислюваних мовних елементів, зосереджуючи свою увагу тільки на кількісному аспекті. Найпростішим різновидом статистичного підходу до вивчення мови письменників або окремих творів є підрахунок уживаності слів, оскільки багатство словника певним чином характеризує їхню мову. Досить порівняти такі факти: словниковий запас пересічної людини становить 7--10 тисяч слів, у творах О. Пушкіна вжито 21280 слів, а в російськомовних творах Т. Шевченка - 21548 слів.

У вивченні мовних функціональних стилів застосовують два різновиди статистики: ймовірнісний і симптоматичний. Ймовірнісна статистика допомагає встановити ступінь достовірності одержаних результатів, величину й кількість вибірок для аналізу із заданою точністю, вибрати об'єктивні критерії для диференціації різних стилів, визначити відстань між стилями. Симптоматичну статистику застосовують у статистичному описі функціональних стилів, оскільки за її допомогою можна виявити процентне співвідношення між різними типами мовних явищ.

Статистичну методику використали вчені відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України під керівництвом В.С. Перебийніс (див.: Статистичні параметри стилів. - К., 1967, де різні функціональні стилі охарактеризовані за частотними параметрами фонем, типів складів, кінцевих афіксів, дієслівних форм, дієслівного оточення, сполучників, префіксів і префіксальних словоформ, розділових знаків, а також за розподілом довжини речення).

Крім статистичних методів, у мовознавстві застосовують методи теорії інформації, математичної логіки, теорії ймовірностей і теорії множин. Дані теорії інформації використовуються для найекономнішої передачі інформації засобами мови. Отже, сучасне мовознавство характеризується прагненням поєднати і розумно комбінувати різні загальнонаукові та спеціальні лінгвістичні методи. Це позитивно впливає на розвиток лінгвістики, оскільки різні методи доповнюють один одного і разом ефективніше допомагають вивчити такий складний феномен, як мова.

Робочі прийоми у мовознавсті

Тема 2. Мова. Її природа і функції

Мова як суспільне явище. Караман С.О. Сучасна українська літературна мова.

Мова - явище суспільне. З одного боку, мову творить і розвиває суспільство, з другого - без мови не було б суспільства. І наука, і техніка, і релігія, і ідеологія, і культура не можливі без мови, бо мова забезпечує всі без винятку процеси життя і діяльності людини. Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. У мові відбиваються соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева), демографічні процеси (зміни чисельності населення, міграція), рівень загальної освіти народу, розвиток науки тощо. Суспільство може цілеспрямовано впливати на розвиток мови. Свідомий вплив суспільства на мову (урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить доля окремих мов у багатомовному суспільстві. Так, унаслідок онімечення у XVIII ст. зникли полабська і прусська мови, в результаті асиміляції в СРСР зникло понад 90 мов. Взаємозв'язок мови і суспільства розглядається і на таких рівнях, як мова і народ, мова й особа (індивід), мова й класи та соціальні групи людей.

Мова - загальнонародне явище. Народ - творець і носій мови. Одна особа безсила будь-що змінити в мові, бо мова розвивається за своїми об'єктивними законами. Наприклад, Тарас Шевченко є основоположником української літературної мови.

Однак це не означає, що він створив нову мову. Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити її приховані можливості, показати, як ефективно можна використати те, що в мові вже існує. Мова не може бути класовою (коли кожен клас користується своєю мовою), бо треба було б виробити якусь третю мову, щоб класи могли спілкуватися між собою. Проте класовий підхід до використання мови беззаперечний. Так, українське панство, щоб відокремити себе від простого народу, використовувало для спілку­ вання чужу мову: на Західній Україні то була здебільшого польська, а на Східній - російська. Із суспільним розшаруванням (за різними ознаками) пов'язана поява в мові професійних слів, арго (мова декласованих елементів), діалектизмів. Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна - соціолінгвістика.

Дві форми існування конкретних мов.

Будучи засобами спілкування, мови існують у двох формах: усній і писемній.

Усні мови є первинною формою їх існування. З часу виникнення і протягом тривалого часу вони були єдиною формою, яка забезпечувала спілкування людей аж до виникнення писемності. Після появи письма деякі мови почали функціонувати в двох формах - усній і писемній. У найдавніші епохи це спостерігалося в китайській, давньогрецькій, латинській мовах. У наш час - це всі національні мови, які існують у двох формах в усіх книжних стилях: офіційно-діловому, науковому, публіцистичному, художньому. Однак для безписемних мов усна форма була і залишається єдиною, що застосовується в зносинах людей. Це. наприклад, мови племен Африки і Південної Америки.

Однак за своїм функціонуванням кожна з них має свої специфічні особливості. Усна форма літературної мови обслуговує поточні потреби спілкування в суспільстві між людьми, безпосередньо пов'язаними між собою. Це мова ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації. Кількість учасників усного спілкування обмежена Розумінню усної мови сприяють: інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у яких відбувається розмова. Усне мовлення - це діалог. В усному мовленні переважно використовуються прості реченця, тому що при безпосередньому спілкуванні висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова або з одного натяку. Усна мова обслуговує побутові й виробничі процеси суспільства, то в ній переважає лексика побутового та виробничого характеру, можливе вживання розмовних слів, які перебувають на межі з діалектною лексикою.

Існує ціла низка "штампів" привітання, прощання і загалом побутових діалогів, що є складовими мовного етикету. Усній мові характерна спонтанність, непідготовленість. Лише в усній формі існують територіальні і соціальні діалекти тих мов. які мають писемність. Спостерігається це в кожній національній мові, наприклад, українській, англійській, німецькій, російській, французькій. Кожна з національних мов існує, як зауважувалося, у вигляді літературної мови, що існує в двох формах, і у вигляді діалектів, які функціонують лише в усному вияві.

Писемна мова являє собою особливий різновид мовного спілкування, завдяки якому долаються простір і час. Вона з'явилася на високому щаблі розвитку людства. Для її фіксації використовувалися глиняні дощечки. папірус, березовий луб, полотно, нині - в основному папір. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, наукової й культурної діяльності. Вона розрахована на спілкування з необмеженою кількістю осіб.

Вимоги до писемної мови:

Ш точність,

Ш послідовність і лаконічність,

Ш виклад фактів,

Ш гранична чіткість у висловлюванні.

У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за страми спілкування. Так, у ділових паперах, крім звань графіки, орфографії, пунктуації, існують суворі правила їх побудови, вживання стійких словосполучень і вибору лексичних одиниць. Писемній мові властиві як прості, так складні речення, вживання їх потреба повно розгорнути й оформити складну думку. Потрібні слова добирати доречно, з урахуванням знань і правил правопису, вдалого вибору слова.

Письменна мова дає нам можливість фіксувати ким-небудь висловлене (відтворення висловленого в просторі та часі). Наша мова - дзеркало нашої культури. Наука, освіта - ділові стосунки розмовних слів не припускають. Культура усного і писемного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає; в тому, щоб досконало знати мовні норми і дотримуватись їх.

Писемна мова- мова, зафіксована на папері чи ін. поверхні за допомогою усталеної системи графічних знаків, сприйманих зором, розташованих у певній лінійній послідовності і співвіднесених з одиницями реального, звукового мовлення; одна з двох форм реального існування мови як засобу комунікації. Писемна мова виникла пізніше від усної і є вторинною (графічною) формою матеріалізації висловлення. Суттєвою особливістю писемної мови є відтворюваність, властивість бути перенесеною у просторі і збереженою у часі. Це зумовлює поширеність її у різних сферах комунікації. Для багатьох галузей мовної практики писемна мова є пріоритетною формою (художня, мемуарна і наукова література, державне й особисте листування, юридичні акти, окремі жанри ділового мовлення - резолюції, накази тощо). Деякі тексти ділового характеру існують, наприклад, тільки в писемній формі (протоколи, акти, заяви, посвідчення, довіреності, розписки, квитанції, накладні). Базуючись на тих самих структурно-формальних і функціональних нормах, що й усна мова, писемна мова порівняно з нею має свою специфіку. Можливість попереднього обдумування і поступовості у фіксації (а значить, і можливість внесення змін, доповнень і т. п.) зумовлює послідовніше дотримання нормативності, властивої літературній мові, використання більших обсягом і складніших структурою та стилістично відшліфованіших синтаксичних побудов. Речення з такими структур характеристиками увійшли в традицію писемної форми спілкування і стали однією з визначальних ознак її граматичної організації. Писемна мова не тотожна поняттю "книжна мова". Більшість форм книжної мови, природно, пов'язана з писемною (худож. літ., наук., офіц. ділові та деякі ін. тексти). Однак до книжної мови належать і тексти, що реалізуються в усній формі, але організовані з орієнтуванням на норми писемної мови (значна частина матеріалів, що йде через теле- і радіоефір, наук. доповіді, лекції, звіти тощо). У писемній мовній практиці, як і в усній формі побутування мови, знаходить свою фіксацію, матеріальне втілення літературна мова у багатогранності її функціональних типів і жанрових форм.

Дихотомія мови:мова і мовлення.

Мовлення - це процес спілкування людей між собою за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення по радіо чи телебаченню.

Мова - система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення

У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади:

1. Мова - знакова система; знаки - це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв'язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення - це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження.

2. Мова - потенційна система знаків. Мовлення - це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване - викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету.

3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні (узусі) з'являються нові слова.

4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови - індивідуальне.

5. Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей. Мовлення - індивідуальне, ситуативне.

6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний, синтаксичний та ін. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж - лінійне, воно розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена. З філософського погляду, мова - це категорія сутності і загального, мовлення - виконує роль явища й окремого.

7. Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову - ні.

Термін "мовлення" позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст - усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє. Зовнішнє мовлення має чотири види:

1. говоріння;

2. аудіювання (ці два види належать до усного мовлення);

3. письмо;

4. читання (письмове мовлення).

Мовлення розмежовується також за стилями. Усне мовлення. Таке мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв'язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки:

1. відправлення мовленнєвого сигналу та його прийом;

2. говоріння й аудіювання. Говоріння - це озвучення думки, кодовий перехід з мисленнєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний).

Для вільного усного мовлення необхідна гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання - це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання - мисленнєвий код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв'язку. Недоліками можна назвати різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування.

Писемне мовлення. Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Писемне мовлення має два напрямки:

1. письмо, як письмове вираження думки;

2. читання.

Письмо - це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо - це:

a) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи;

b) техніка запису - накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило).

Інший вид письмового мовлення - це читання (вголос і про себе). Процес читання - це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення.

1) Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання);

2) здійснюються кодові переходи;

3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті.

Мова-універсальний засіб комунікації.Інші засоби комунікації.

Інші засоби комунікації. Крім словесної мови, для спілкування люди користуються різними штучними символами і знаками, розрахованими на слухове чи зорове сприймання. Для слухового сприймання існують так звані:

a) "мова" барабанів, застосовувана деякими племенами Африки, Південної і Центральної Америки:

b) ''мова" свисту поширена серед мешканців Канарських островів.

Зоровими немовними знаками є:

a) математичні і хімічні символи

b) дорожні знаки

c) морські сигнали

Використання немовних знаків виправдано в певних ситуаціях: наприклад, у передачі на далеку відстань сигналів тривоги чи збору або в постійному нагадуванні про дотримання правил дорожнього руху. Однак за поширеністю і за можливістю передачі різної інформації немовні знаки значно поступаються словесній мові. Мова відрізняється від перелічених способів передачі повідомлень тим, що вона відтворює не тільки зміст інформації, але й позитивне чи негативне ставлення мовця до висловленого у вигляді емоцій. У тому; що вона поєднує в собі здатність оформляти логіку викладу думок і передавати всю гаму людських почуттів, закладена універсальність мови.

Ні свист, ні барабан, ні сигнали, ні дорожні знаки, ні символи не володіють такою здатністю, тому що вони виконують допоміжну роль у відношенні до універсального засобу - мови. До того ж зміст використовуваних у них сигналів або знаків встановлюється за допомогою мови. Кожен з сигналів чи знаків стає зрозумілим завдяки "перекладу" на словесну мову.

Це означає, що вони є вторинними щодо мови, бо існують на її основі і завдяки їй. І все ж їхнє практичне значення незаперечне, тому вони широко використовуються в різних сферах людської діяльності як факти комунікації.

У розумінні мови як універсального засобу спілкування винятку не становить і "ручна мова" глухонімих. Рухи рук, пальців, мускулатури обличчя - це не що інше, як переклад одиниць природної мови. Вони є засобами комунікації, побудованими на звуковій словесній мові.

Мова і мислення.

Те. що мові притаманна мислеоформлююча функція, свідчить про зв'язок мови з мисленням. О.О. Потебня сформулював це так: "Мова є необхідна умова мислі". Мислення - це властивість відображати об'єктивну дійсність уявленнями, судженнями, поняттями. Досягається це невербальними способами і вербальними засобами. Це означає, що мова бере участь у матеріалізації, інакше кажучи, в оформленні, у вираженні мислення звуками, словами, реченнями і супровідними паралінгвістичними засобами.

Така пов'язаність мови і мислення, коли мисль втілюється в звукову мову, а одиниці мови служать для відтворення думки, зумовила погляд, за яким мова і мислення ототожнювалися. Тим часом не можна не бачити різниці між ними. Для цього достатньо згадати специфічні ознаки мови і мислення, дефініція якого подана на початку цього параграфа. Відновимо в пам'яті відоме: мова є засобом спілкування, мислення ж є відбиттям зовнішнього світу в мозку людини уявленнями, судженнями, поняттями. Далі. Мова є явищем матеріальним, оскільки вона виявляється у звуках. Мислення ж - ідеальне: воно є властивістю особливо організованої матерії - мозку. Отже, протиставність матеріальності мови й ідеальності мислення не дозволяє їх ототожнювати.

Крім того, слід ураховувати, що закони будови мови і мислення різні. Відомо, що процеси мислення однакові для всіх людей, що розмовляють різними мовами. Ці процеси реалізуються у формах понять, суджень і умовиводів. Вираження ж мислення втілюється в звуки, слова, словосполучення, речення, своєрідні в кожній мові. І за цією ознакою також не можна ставити знак рівності між мовою і мисленням.

Однак, констатуючи їх нетотожність, не слід упадати в іншу крайність - уявляти їх у відриві, тобто припускати самостійне існування мислення без мови, тобто мислення в чистому вигляді. Усвідомлення специфіки мови і мислення не суперечить думці про їх єдність і взаємозумовленість. Ні мова, ні думка самостійно не існують. Як зауважувалось, мова виражає, оформляє наші думки, забезпечуючи тим самим можливість інформувати один одного в процесі спілкування. Це означає, що мислення можливе лише в звуковій формі, яка є матеріальним засобом існування мислення. Ми мислимо словами, реченнями, хоч у процесі мислення можемо відтворювати в пам'яті предмети, явища, дії тощо. Так звані образне і технічне мислення також спираються на словесне мислення, яке взаємодіє з невербальним мисленням.


Подобные документы

  • Мовознавство, або лінгвістика, — наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників. Основні завдання загального мовознавства. Місце мовознавства в системі наук. Прикладне мовознавство та його значення.

    реферат [37,9 K], добавлен 14.08.2008

  • Поняття літературної мови як однією з форм існування загальнонародної мови, усно-розмовний і книжно-писемний типи мови. Територіальна диференціація мови, співвідношення загальнонародної мови і територіальних діалектів, групових і корпоративних жаргонів.

    контрольная работа [46,0 K], добавлен 20.11.2010

  • Порівняльно-історичне мовознавство другої половини XIX ст. продовжує вдосконалення прийомів наукового лінгвістичного аналізу. Встановлюються зв'язки мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм.

    реферат [27,9 K], добавлен 14.08.2008

  • Реабілітація порівняльно-історичного мовознавства в другій половині 50-х років, коли мовознавство в СРСР стало розвиватися в єдиному світовому руслі. Українська лінгвістика 20—80-х років XX ст. та її представники Виноградов, Смирницький, Філій.

    реферат [28,8 K], добавлен 14.08.2008

  • Частини мови: самостійні (повнозначні) і службові (неповнозначні); вигуки і звуконаслідування. Назви загальні та власні. Конкретні і абстрактні, збірні, речовинні іменники, відмінки іменників. Морфологічний розбір іменників. Прикметники та їх розряди.

    учебное пособие [59,9 K], добавлен 28.10.2009

  • Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 р., інші — початком XIX ст.. У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класичну - мовознавство в Давній Греції та Римі, давньоарабську.

    реферат [25,6 K], добавлен 14.08.2008

  • Поняття про методи наукового дослідження. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу: індукція, дедукція, гипотеза, аналіз та синтез. Описовий метод як основний мовознавчий метод, його етапи. Порівняльно-історичний метод, його основні процедури.

    реферат [19,2 K], добавлен 15.08.2008

  • Мова як найважливіша частина нашої особистості, нашої поведінки, нашої думки. Мова як невичерпна духовна скарбниця, з якої черпають досвід своїх предків. Нація як душа кожної держави. Потреба нашого сучасного суспільства не забувати про свою мову.

    реферат [11,6 K], добавлен 23.09.2019

  • Зародження мовознавства як науки, початкові уявлення про мову, відображені в Біблії. Веди - найдревніша пам'ятка староіндійської літератури, лінгвофілософські погляди давньоіндійських граматистів. Розвиток мовознавства в Древній Греції, Римській імперії.

    курсовая работа [50,7 K], добавлен 22.07.2009

  • Основні типи мов за П.Ф. Фортунатовим. Типи будови слів у розвитку спільноіндоєвропейської мови. Розмежування генеалогічної класифікації мов від морфологічної. Зв'язок мовознавства з іншими науками у праці Фортунатова "Порівняльне мовознавство".

    реферат [20,1 K], добавлен 14.01.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.