Структура і поетичні функції атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Українська мова

Структура і поетичні функції атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

атрибутивний словосполучення шістдесятник поетичний

Актуальність теми дисертації. У сучасній лінгвістичній науці на одне з перших місць виноситься функціонально-системний підхід до вивчення мовних елементів у їх взаємозв'язку з умовами і завданнями спілкування. З цього погляду пильної уваги заслуговує розгляд функціонування одного з видів синтаксичного поєднання слів - атрибутивних словосполучень. Вони втілюють “найтиповіші відношення, закріплені в мовній системі”¹. Будучи найбільш поширеним типом словосполучень у структурі тексту, атрибутивні сполуки використовуються для точного опису різних об'єктів і явищ дійсності, а також при необхідності для надання їм соціальної оцінки або художнього змалювання. Разом з цим відбиваючи загальну закономірність граматичного поєднання слів, атрибутивні сполуки “дають імпульс для розширення лексичної сполучуваності, для створення оказіональних метафоричних контекстів“.² Цим вони цікаві як предмет наукового дослідження.

Інтенсивне поширення в сучасній українській мові структурно різних типів атрибутивних словосполучень, що відбиває активні процеси в сучасному синтаксисі, потребує детального теоретичного осмислення як у виявленні структурно-граматичних, так і в знаходженні специфічних рис використання в різних сферах мовлення. Їх розгляд має здійснюватись на матеріалі різних стилів мови, в яких словосполучення є важливим інгредієнтом. Тому вивчення словосполучень, у тому числі й атрибутивних, має істотне значення для опрацювання теорії функціональних стилів, зокрема хуждожнього. Серед його різновидів значимим виступає виявлення своєрідності поетичної мови, в якій ролі словосполучень відводиться окреме і належне місце. Поетичність мови, тобто образність окремих слів і стійких сполучень, “хоч би яка була вона помітна, - пише О.О. Потебня, - незначна порівняно із здатністю мов створювати образи із сполучення слів”. Крім того, поетична мова - одна з чутливих сфер, яка відбиває дію нових способів і засобів живого мовлення. Вступаючи в складні взаємовідношення з ідеєю твору, системою образів авторського бачення світу, словосполучення збагачується, набуває своєрідних семантичних відтінків і в багатьох випадках стає характерним лише для даного автора. Побачити шляхи появи нових значень - перспективна ділянка теоретичного осмислення розвитку синтаксичної будови української мови. Вона заманлива, адже саме в словосполученні мова знаходить розв'язання суперечності між обмеженим числом мовних лексичних одиниць, слів та стійких сполук і безкінечною кількістю предметів і явищ, називання яких становить предмет будь-якого акту комунікації. Це протиріччя розв'язується завдяки утворенню у висловленні складних одиниць мовлення - словосполучень, семантика яких визначається взаємодією кількох значень. Розкрити способи і тенденції формування таких одиниць робить актуальним вивчення атрибутивних словосполучень на прикладах розгляду поетичного доробку поетів певної доби як фрагмента розвитку мови.

Зв'язок праці з науковим и програмами. Дослідження є складовою частиною плану науково-дослідної роботи кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - встановити семантичну взаємодію складових компонентів атрибутивних словосполучень у поетичному відтворенні реальності поетами-шістдесятниками і виявити стилістичне функціонування словосполучень типу “прикметник + іменник” різного семантичного наповнення.

Відповідно до поставленої мети були сформульовані й виконані такі завдання:

1. Простежити, які групи іменників і прикметників найчастіше вступають в атрибутивні відношення для створення нових понять.

2. Встановити стилістичну вагу словорозташування у віршових атрибутивних словосполученнях, визначити емоційно-експресивні можливості лінійно-динамічних структур атрибутивних словосполучень у поетичному тексті.

3. Проаналізувати роль кожного з компонентів атрибутивного словосполучення в поетичному мовленні шістдесятників, зокрема з'ясувати участь іменників у формуванні поетичних образів, окреслити масив епітетів, заснованих на різних розрядах прикметників, які виконують образно-естетичну функцію в тканині поетичного твору.

4. Розглянути семантичні, структурно-граматичні основи виникнення новотворів атрибутивних словосполучень у поетичних творах шістдесятників.

5. Виявити особливості індивідуального стилю кожного з розглядуваних митців на зразках переважного вживання структурних семантичних і стилістичних різновидів атрибутивних словосполучень.

Теоретико-методологічні дослідження є функціонально не зв'язані, Предмет - вільні атрибутивні словосполучення типу “прикметник + іменник” у віршовій мові поетів-шістдесятників М. Вінграновського, П. Засенка, Л. Костенко, Д. Павличка, В. Симоненка, В. Стуса. У роботі розглядаються тільки моделі атрибутивних словосполучень, які визнаються як готові зразки, за якими кожного разу утворюється нове словосполучення в мовленні. Не аналізуються ні генітивні, ні предикативні словосполучення.

Методи дослідження. Досягнення поставленої мети і розв'язання конкретних завдань праці здійснювалось на базі описово-зіставного методу. В оцінці комунікативних властивостей атрибутивних словосполучень в необхідній мірі використовувалась квантитативна методика.

Наукова новизна дослідження. Новизну дисертаційної праці визначає те, що в ній вперше розглянуто функціонування атрибутивних словосполучень у творах шістдесятників як індивідуалізуючих елементів у тканині поетичних текстів, зроблено спробу виокремити особливості виникнення новотворів у системі атрибутивних словосполучень сучасної української літературної мови. Дослідження вносить у науку нові дані щодо інтерпретації мовного матеріалу на основі спостереження над індивідуально-авторською творчою манерою окремого поета на тлі загального розвитку літературної мови певного періоду.

Т е о р е т и ч н е з н а ч е н н я д и с е р т а ц і й н о ї р о б о т и полягає в тому, що вона виконана в річищі функціонального синтаксису - одного з перспективних розділів сучасного мовознавства. Вагомість спостережень і висновків дослідження визначається важливістю аналізу поетичного мовлення для синхронного вивчення мови, оскільки в ньому відображаються живі мовні процеси, які формують тенденції розвитку синтаксису одного з важливих жанрів художньої літератури - поезії, - складової частини художнього стилю.

П р а к т и ч н е з н а ч е н н я д и с е р т а ц і ї визначається можливістю використання результатів проведених спостережень у створенні вузівських підручників і посібників з курсу сучасної української літературної мови, стилістики мови, лінгвістичного аналізу тексту, при читанні спецкурсів і веденні спецсемінарів, присвячених аналізові індивідуально-авторських особливостей мовотворчості поетів.

А п р о б а ц і я р е з у л ь т а т і в д о с л і д ж е н н я. Основні положення дослідження були викладені на конференціях, що проводилися у Дрогобичі (1996, “Гуманізм. Людина. Моральність: людинознавчі філософські читання”), у Чернівцях (1997, “Актуальні проблеми синтаксису”), у Тернополі (1998, “Творчість Богдана Лепкого в контексті європейської культури XX ст.”), у Сумах (1998, Лінгво-філософські аспекти гуманітарної освіти”; 1998, “Олександр Олесь: проблеми вивчення творчої спадщини і сучасність”).

У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди.

З теми дисертації опубліковано 6 статей.

С т р у к т у р а д и с е р т а ц і ї. Мета і характер дослідження зумовили послідовність і логіку викладення матеріалу.

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та списку скорочень. Розділи поділяються на підрозділи. Обсяг дисертації - 153 сторінки. Список літератури включає 216 джерел.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, мета і завдання, наукова новизна дослідження, визначається теоретичне і практичне значення результатів дослідження.

У п е р ш о м у р о з д і л і “Структура атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників”, який складається з трьох підрозділів, констатується, що в поезіях розглядуваних авторів використовуються атрибутивні словосполучення, cтруктурні ознаки яких відповідають мовним моделям: простим (лопушині листя (М.В.), чарівна врода (Д.П.), віковий поріг (В.Ст.), мельхіорове літо (Л.К.)) і ускладненим (мозолястий і чесний світ (В.С.), не глибокі, та чіткі сліди (В.С.), і сині, і білі автомобілі (П.З.), часи страшні, аж волохаті (Л.К.), земна тужава твердь (В.Ст.)), які представлені мовленнєвими варіантами ускладнення, поширення і розміщення означальних компонентів у межах аналізованих сполук. Частота вживання простих чи ускладнених атрибутивних структур визначається як одна з суттєвих ознак поетичної манери поета.

Важливу роль у визначенні віршового стилю кожного з митців відіграє врахування словорозташування в атрибутивних синтагмах. Виявлено п'ять типів прикметниково-іменникових сполук, уживання яких позначається на формуванні ритмічного й інтонаційного ладу віршів. Серед них ритмо-синтаксичні групи типу АN і варіанти, NА й варіанти, АNА та варіанти, а також перервані конструкції на зразок “означення - дієслово - означуване”. З цими типами розміщення компонентів атрибутивних словосполучень пов'язується не тільки змістова чіткість, а й ритмомелодійна гнучкість і стилістичний колорит поезії. Дистантне ж розташування означення і означуваного - одна з важливих ознак віршової мови (С.Я. Єрмоленко). Завдяки обраному типу словорозташування поети досягають створення певного колориту оповіді, необхідного для реалізації ідейно-тематичного та художньо-образного задуму.

Кількісна характеристика вживання різних типів словорозташування в атрибутивних сполуках у кожного з поетів дає можливість говорити про особливості поетичної манери розглядуваних авторів, що з урахуванням інших стилістично-синтаксичних засобів створює уявлення про специфіку індивідуального стилю.

Розташування компонентів атрибутивних словосполучень як стилістичних одиниць взаємодіє з близьким або віддаленим словесним оточенням, тобто з мікро- або макроконтекстом. Саме контекст становить необхідну умову гнучкого поєднання прикметника й іменника для створення незвичних семантичних сполук означення й означуваного, того, що формує художній образ. Зразки стилістичних неологізмів, засвідчені в поезіях шістдесятників, доводять, що контекст допомагає осягнути семантичне багатство слова, виявити приховану, незвичайну сему, яка “прояснюється” семантичною структурою конкретної твірної основи або лексико-семантичним співвідношенням поєднуваних компонентів атрибутивного словосполучення.

У д р у г о м у р о з д і л і “Атрибутивні словосполучення за семантикою означуваного в поезіях шістдесятників” підкреслюється важливість аналізу іменників у складі словосполучень на матеріалі поезії, оскільки їх розгляд дає можливість 1) виявити особливості функціонування розглядуваного класу слів на одному з етапів розвитку сучасної української мови і 2) за вжитими в творах іменниками, що входять до атрибутивних словосполучень, визначити і загальні здобутки поетичного стилю, і окремі риси специфіки індивідуального стилю поетів. У тому і в іншому випадках встановлення своєрідності змін має визначатися не тільки зовнішнім впливом, тобто тією рушійною силою, яка їх зумовлює, а й дією внутрішніх можливостей мови, зокрема здатністю іменників до сполучуваності з іншими словами. А те, що в словосполученнях, у тому числі й атрибутивних, передається оцінка й розуміння дійсності як вияв людської свідомості, нового підходу до пізнання дійсності, відкриває шлях до виявлення тенденції мовного розвитку взагалі.

У роботі розглядаються такі семантичні групи іменників - складових атрибутивних словосполучень, засвідчених у віршовому мовленні поетів-шістдесятників: 1) іменники конкретного значення, в числі яких: ботанічні і зоологічні назви, часові і просторові поняття, найменування явищ природи й об'єктів навколишнього середовища; 2) іменники з абстрактним значенням, серед яких: іменники на означення почуттів, переживань; іменники - назви понять внутрішнього світу людини; іменники на означення психічного й фізичного стану істот.

Природно, що кількісне вираження перелічених груп іменників у кожного поета різне. Так, у В. Симоненка трапляється 720 слововживань іменників конкретного значення і 593 - іменників з абстрактною семантикою, відповідно у Л. Костенко - 2.120 - 1.001, у В. Стуса - 1.003 - 739, у М. Вінграновського - 1.087 - 577, у Д. Павличка - 3.135 - 2.135, у П.Засенка - 544 - 183. Своєрідним є й уведення до поетичного контексту різних конкретних назв. Показовими у цьому є такі дані: 1) ботанічних назв у поезіях В. Симоненка засвідчується 91, у Л. Костенко - 242, у В. Стуса - 33, у М. Вінграновського - 60; 2) зоологічних назв - відповідно 20, 133, 14, 43; 3) часових назв - 92, 109, 44, 65; 4) просторових назв - 116, 156, 41, 95. Такі зіставні дані ілюструють загальновідоме положення про те, що мовні засоби, вживані поетом, відбивають особливості мовної картини світу, властивої художнику (Л.А. Лисиченко). Це положення є принциповим у виявленні індивідуальності слововживання кожним поетом. Однак в розгляді поетичної своєрідності кожного поета не можна обминати того, що є спільним у них. При всій несхожості стилістичного “почерку” і застосовуваних мовних засобів їх ріднить те, що вони діти свого часу, своєї Батьківщини, свого народу. Їхній мовний світ відбиває ознаки природи рідного краю і національного побуту, риси історичної картини світу. Другу помітну прикмету, що споріднює їх у відтворенні мовної картини життя, становить широке використання лексики, що формулює суспільно-політичні настрої й сподівання, якими жили поети в складну і суперечливу добу шістдесятих років ХХ ст. Нарешті, спільним для них є введення до поезії лексики, активізованої початком успішного освоєння космосу, розвитком науки, мистецтва, національної самосвідомості. І все ж, залучаючи до поетичного зображення іменники згаданих семантичних рядів, кожен з поетів осмислював їх відповідно до свого образного мислення, у чому й виявляється поетична особистість художника слова.

Віршова практика шістдесятників довела, що поетична мова прагне до семантичної гнучкості, що досягається вживанням іменників у переносному значенні завдяки асоціативним зв'язкам. Метафоризації піддаються як конкретні, так і абстрактні іменники, що свідчить про розширення поетичних уявлень щодо реалій і суспільного життя. Найвиразніше це проявляється в набутті іменниками на означення конкретності абстрактної семантики, що стає джерелом створення нових образів-символів. Переносність виникає в двох типах лексичної сполучуваності: 1) у вузькому контексті, тобто лише у зв'язку з прикметником-означенням, 2) у широкому контексті - на тлі словесного оточення самого атрибутивного словосполучення. У першому випадку утворюється словесний образ на основі атрибутивного словосполучення, в якому уточнено понятійне розуміння іменника (шляхетні шляхи (Л.К.) - шляхи у значенні “напрям діяльності, спрямування, розвитку”). У другому - атрибутивне словосполучення становить метафору в метафорі. Наприклад, у контексті “Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі яблучка” (Л.К.) словосполучення гіркущі яблучка сприймається із значенням “незначні, погані результати діяльності, роботи”. Набуття конкретними іменниками абстрактного значення сприяє оформленню стилістичних неологізмів, завдяки яким створюється поетична образність.

Потреба у формуванні і самовиразі власного світовідчуття знаходить своє розв'язання в утворенні нових слів, спроможних ефективно обслуговувати світ ідей автора. До творення неологізмів удаються всі поети-шістдесятники.

Істотну ознаку кожного з неологізмів-іменників становить їх виразна семантика. Здебільшого вони зрозумілі без будь-якого контексту, оскільки творяться на основі загальновживаних коренів і активно використовуваних афіксів. Неологізми суфіксального творення представлені іменниками віддієслівного походження з суфіксами -анн(я), -енн(я), -инн(я), -інн(я), -ітт(я): гірке чумакування, пекуче нездійснення (Д.П.), біле сніння (М.В.), золотаве звечоріння (Л.К.), біле німування, віщі начування (В.Ст). На окрему увагу заслуговує неологізм, утворений з допомогою суфікса -инн(я) на іменниковій основі, зокрема кам'яне одежиння (Д.П.).Є новотвори з суфіксом -ств(о): безкрає дуренство (Д.П.); з суфіксом -от-: біла білота (В.Ст.), мертвотна руйнота (М.В.); з суфіксом -інь: молода теплінь, небесна далінь (Д.П.), гінка тремтінь (М.В.). Налічується певна кількість оказіоналізмів на -я, утворених за зразком відомих слів з давніми -нє, -ьє: далеке незгоддя, єдине закличчя, живе беззупиння, п'янке бездоння (М.В.), вогненне безконеччя, безумне безоружжя, сонячне замряччя, смертне памороччя, труйне цвіття, атомне гроззя (Д.П.). Спостерігаються утворення з суфіксом -б-: темна жальба, бентежна плавба, осіння нетиха плавба (М.В.), золота колиба волосся (Д.П.); з суфіксами -в(а), -в(о): вечірня мрява, лакоме гниво, словесна тяжка мерва, смердюче гниво (Д.П.), світле сниво, житейське мерво, океанне бурво (М.В.); з суфіксом -ість: тиха причалість, легка печальність (М.В.), добра дібровість (Л.К.), знадлива голість (Д.П.).

Не чужі поетичному доробку ряду поетів і новотвори із зменшено-пестливими суфіксами: В тебе руки - вітренята ніжні, миле вербенятко (Д.П.), нещасне літатенятонько (М.В.).

Префіксального творення засвідчено незначну кількість неологізмів-іменників з префіксами ПО- (волохата поніч, колючий посмерк (В.Ст.)) та БЕЗ- (тривожний безрух, чужинний безокрай (В.Ст.)). Помітний потяг поетів до творення неологізмів безафіксним способом: а) побудованих на дієслівній основі: жада вікова, чорна невідь, голий накрик (В.Ст.), солодкий дрем (П.З.), дика сказь, гола звабідь, рожевий зацвіт, сліпуча непроглядь, найменший сколих (Д.П.), дніпрова тонь, синій побіл (М.В.); б) утворених від іменників: осіння непогідь, короткий спочин (Д.П.), чорна водь (В.Ст.), темна обоч, придніпровська обоча, осінній ран (Д.П.) (від ранок), синя сонь (М.В.). Останній неологізм являє собою похідну лексему від сем слів сон і сонце. Використання в поетичному мовленні коротких слів відповідає потребам стислої характеристики художніх образів. Це зумовлює залучення до віршових рядків багатьох фіксованих нормативними словниками безафіксних іменників, таких як синь, далеч, блакить. Часте вживання цих слів у поетичних текстах дає підстави віднести їх до розряду поетичних.

Значний масив новотворів становлять складні іменники, утворені від: а) поєднання іменникових і дієслівних основ: приосінній сонцелет (В.Ст.); б) сполучення прикметниково-іменникового типу: гола люболаска, біла крутогора (Д.П.).

Оказіональними твореннями стали множинні форми іменників, які, як правило, не побутують у множинних формах. У поетичному вжитку, виявляється, вони можливі, напр.: щоденні журби, солодкі довіри і невіри (В.Ст.), людські темноти (М.В.), блакитні далечизни (Д.П.), дрібненькі втіхи, дрібненькі печалі, найдорожчі мети (В.С.).

Дані спостережень засвідчують, що жоден з розглядуваних поетів не нехтує утворенням неологізмів. Можна лише помітити більший потяг до них у М. Вінграновського, Д. Павличка, В. Стуса і менший - у Л. Костенко, П. Засенка, В. Симоненка.

Досліджуваний у цьому розділі матеріал дозволяє констатувати, що в поезіях шістдесятників представлено весь спектр розрядів іменників сучасної української мови. Одиниці цих лексичних груп не тільки виступають фоном у зображуванні подій, а й використовуються як образне їх змалювання і як засіб передачі індивідуального ставлення до описуваного.

Разом з цим дослідження показало, що в системі вжитих іменників зберігають активність загальномовні слова конкретного й абстрактного значення з їх усталеною семантикою. Додаються лише окремі слова на означення нових реалій і понять, пов'язаних переважно з науково-технічним прогресом відповідного десятиліття і своєрідно інтерпретованих митцями. Таким чином, поетична мова шістдесятників відбила об'єктивний процес розвитку української мови на рівні лексики, зокрема в групі іменників, і дала зразки переносного їх уживання і можливої появи неологізмів за відомими в мові моделями словотворення.

Т р е т і й розділ “Супровідний компонент у складі атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників” присвячений аналізові супровідного компонента у складі словосполучення в поезіях шістдесятників - прикметника, завдяки якому воно набуває назви атрибутивного. Уживаючись при іменникові і творячи атрибутивне словосполучення, прикметник, хоч і має статус залежного слова, відіграє важливу смислову і стилістичну роль: він звужує значення іменника виділенням якоїсь однієї властивості предмета, утворюючи нове значення, і разом з тим реалізує художній задум автора.

Розгляд функцій прикметників у складі атрибутивних словосполучень у поезіях шістдесятників підтверджує висловлену С.Я. Єрмоленко думку про те, що з-поміж інших означень “означення прикметникового походження відкривають широкі можливості для переносного, метафоричного вживання ознак, для формування тропеїчних виразів.”¹ Простежується це на використанні якісних і відносних прикметників.

В означальних відношеннях найяскравіше виявляється роль прикметників як художнього тропу - епітета. Шістдесятники прагнуть створити епітети конкретні, емоційні. Для цього вони послуговуються словами, що передають матеріальну і нематеріальну якість предметів, їх колір, запах, смак, і кладуть в основу епітета просту і наочну паралель, на чому і грунтується стилістичний неологізм. У результаті ознаки кольору чи смаку, форми чи запаху стають не стільки носіями реальної прикмети, скільки засобами вираження емоційної ознаки, тобто суб'єктивно забарвленими індивідуальними образами предметів, явищ, думок, почуттів. Більшість епітетів, засвідчених у творах розглядуваних поетів, загальновживані. Серед них є епітети типові для фольклору, наприклад: свіжа могила, сивенький коник, чорна хмара, вороні коні, карі очі, чорне поле, біленька рученька (М.В.), чорні круки, сира земля, шовкова трава, чорна хмара, чисте поле, жовті кості, біла сорочка, чорна ніч (Д.П.), чорні коси, свіжа могила, білі кості, білі руки, сива зозуленька, чужа земля (Л.К.), білі лебеді, чиста роса, чисте поле, біле тіло (П.З.), вороний кінь, білі лебеді, чисті роси, шовкові трави, ясний місяць (В.С.), великі тумани, білі руки, золоте жито (В.Ст.). Їх використання в поезіях шістдесятників - це не просто данина фольклорній традиції і класичній українській літературі. Воно викликане природною потребою, без якої художність поезії, написаної українською мовою, не існує. Епітети цього зразка засвідчуються в поезіях усіх поетів розглядуваного періоду, проте найбільш помітні у віршах М. Вінграновського, Л. Костенко, Д. Павличка. У кожного з поетів є певне коло частовживаних загальномовних епітетів, наприклад: дзвінкий голос (Л.К.), дзвінка мова (Д.П.), дзвінкі потоки (П.З.); блакитні очі, блакитна вись (В.С.), блакитні небеса, блакитна вись, блакитна далечина (Д.П.), блакитний простір (П.З.); голубий океан, неосяжно голубе небо, голубі зіниці (В.С.), голуба даль, голубе небо, голубі очі (Д.П.), голубий космос, голуба вода (П.З.), голубе небо (Л.К.), голуба ріка, голубі небеса (М.В.); сині марева, синє небо (Д.П.), синє небо (М.В.), сині світи, сині галактики, синій полярний лід (П.З.), сині очі, сині сніги, синій зеніт (В.С.). Неважко помітити, що прикметник дзвінкий поєднується традиційно з іменниками на позначення звукових явищ, прикметники блакитний, синій, голубий - як правило, співвідносяться з імениками вода, очі, небо, простір. Так, у Д.Павличка найчастіше трапляються атрибутивні словосполучення з прикметниками золотий, сідий, молодий, темний, юний, сивий, огненний. В. Симоненко здебільшого послуговується прикметниками чорний, голубий, сивий. Такі прикметники, як золотий, шовковий, чорний, сумний, молодий, синій, карий, відзначаються продуктивністю при творенні епітетів у віршовій мові М. Вінграновського. Поетичний доробок В. Стуса характеризують активно використовувані означення сумний, молодий, високий, чорний, колючий, німий, гіркий, карий, П. Засенка - білий, золотий, ясний, світлий, теплий, темний, солодкий, Л. Костенко - світлий, чорний, білий, синій, кривавий, сизий, сивий, високий, золотий. Так у самій системі добору епітетів відбивається особистий поетичний світ митця, його симпатії й антипатії. Виявлення ідейно-естетичної позиції художника особливо відчутне в незвичних поєднаннях з порушенням понятійної, логічної сполучуваності, наприклад: голодне небо, кучерява пісня, туманна шаль (П.З.), пяне небо, сосновий вечір, незаміжня ріка, лимонна тиша (М.В.), поливяний світанок, діамантові жуки, мельхіорове літо (Л.К.), смаглява ніч, барвінкова пісня (Д.П.), горбаті зойки, кульгавий день, бурштиновий голос (В.Ст.). Уживанням прикметників у переносному значенні, в асоціативних зв'язках, контрастних зіткненнях предметів і їх ознак поети висловлюють особисте ставлення до описуваного, власну оцінку, а оцінність, як відомо, - невід'ємна риса поетичного слова.

Залишаючись здебільшого використаними один раз в індивідуальному атрибутивному словосполученні, такі синтаксичні неологізми почасти набувають ознак афористичності. Найчастіше це відчутно в поєднанні метафори в метафорі, як-от: країна тупої влади, жива вода правди, чорні вітри світових веремій, гіркі нитки іронії (Л.К.), синій звук любові, зорі небесний голос і свободи (М.В.), золоті жнива слави, жорстокі нетрі бізнесу (Д.П.), білий цвинтар народу (В.Ст.).

Наявність у творах шістдесятників незвичних поєднань прикметників й іменників довела здатність багатьох з означальних слів до розширення меж їх сполучуваності. Це дозволяє говорити про закладені в мові, але ще не використані можливості атрибутивної сполучуваності. Нова ж сполучуваність прикметника збагачує його форму і є потенційним джерелом розвитку нового значення (В.М. Русанівський). Таке сталося, наприклад, з прикметником дитинний, який, крім зафіксованого в академічному Словнику значення “дитячий”, у поезіях шістдесятників функціонує в розумінні “чистий”, “молодий”.

У віршах шістдесятників реалізовані також потенційні можливості словотвору в будові неологізмів у вигляді простих і складних прикметників. Серед неологізмів - простих прикметників є лексеми: а) суфіксального творення, як-от: світанна пора, збіжжяний край (Д.П.), джерелова вода (В.Ст.); б) префіксального творення, а саме: приосінній сонцелет, повечоровий спах, заосінні тумани (В.Ст.), призаснулі води, звечоровий час (М.В.), пронедільні костюми (Д.П.).

Значно більше засвідчено двокомпонентних прикметників-новотворів. У будові неологізмів використано поєднання коренів загальновживаних слів. У такому разі поети досягають образності не на шкоду розумінню. Цим доводиться, що новотвір для них - не самоціль, а засіб словесного зображення.

Найпоширенішу групу становлять неологізми, утворені за моделлю “прикметник + іменник”, зокрема: червоноцеглий дім, тонкогорлі сосни (В.Ст.), чужостороння земля, гіркополинні плачі (Л.К.), теплорукий дим, злотозоре сонце (Д.П.), макоцвітний погляд, білоквіті руки (М.В.).

Дещо меншу групу неологізмів становлять складні прикметники, утворені за моделлю “прикметник + прикметник”: тьмяносиня тінь (В.Ст.), рожево-ніжна хмара (В.С.). Ця модель творення складних прикметників використовується для розширення набору лексем, що передають відтінки кольорів або вказують на якість з додатковим відтінком. Для досягнення цього поети вдаються до сполучень не тільки якісних, а й відносних прикметників, наприклад: каро-зелений лист (В.Ст.), пустоширокий степ, ожиново-пташиний ліс (Л.К.), тихомолоді маки (М.В.), бузково-п'янка ніч (П.З.).

Певна кількість неологізмів-прикметників побудована за моделями: а) “числівник + іменник”: стозірна дорога (В.Ст.), столице вікно (М.В.), двоязикі змії (Д.П.), двадцятивесне чоло (М.В.), б) “займенник + іменник”: всепланетний час (М.В.), усеблага оборона (В.Ст.).

Продуктивною виявилась і модель утворення неологізмів-прикметників з опорним віддієслівним компонентом. Серед таких лексем виділяються моделі: а) “іменникова + дієслівна основа“: мундироносний язик (М.В.), дніпророжденний світ (М.В.), свободоносна врода (Д.П.), б) “займенникова + дієслівна основа”: всеболюча біда (В.Ст.); в) “прислівникова + дієслівна основа“: чорнолетучі зграї, бистролетні години (М.В.), кругойдучі хмари (Л.К.).

Авторські новотвори у вигляді складних прикметників властиві поетичному мовленню всіх розглядуваних поетів шістдесятих років. Однак найчастіше до творення неологізмів вдаються М. Вінграновський, В. Стус і Д. Павличко.

На основі результатів дослідження зроблено такі загальні висновки:

1. Вивчення атрибутивних словосполучень у віршовій мові актуальне з ряду причин. Вони являють собою один з найбільш поширених типів лексичних сполук у структурі поетичних текстів. Будучи вільними поєднаннями слів, вони не мають жорстокої нормативності в доборі компонентів у відтворенні художнього задуму твору і в прагненні дати авторську оцінку змальовуваному. При цьому своєрідність світовідчуття в кожного поета спричинює індивідуальне використання мовних засобів у вираженні свого ставлення до описуваного, що зумовлює створення оказіональних сполук і лексичних новотворів - компонентів атрибутивних словосполучень. Саме це викликає інтерес, пов'язаний з виявленням активних процесів у розвитку синтаксичної будови національної мови певного історичного періоду.

2. Аналіз розглядуваних синтаксичних одиниць у поезіях шістдесятників диктується прагненням пізнати специфіку одного з жанрів художньої літератури - поезії, де конденсованість висловлення потребує пошуків у компонентах словосполучення яскравих семантичних граней для оформлення задуму. У знаходженні несподіваних сполук лексичних елементів проявляється естетична функція мови, спостереження над якою становить одне з суттєвих завдань сучасної лінгвістики.

3. Прагнення поетів-шістдесятників до образного осмислення дійсності яскраво виявилося у використанні атрибутивних словосполучень як одного з важливих складових образно-естетичної системи української мови. Як і їхні попередники, вони продовжують народно-пісенні й класичні традиції української поезії.

Зв'язок з народною творчістю проявляється у використанні одного з найпоширеніших тропів - епітета, вживаного в змалюванні світу природи, в зображенні людини, авторського ставлення до коханої. Однак у всьому цьому спостерігається не сліпе наслідування поетичної традиції, а творче використання загальномовної лексики для утворення сполук з новим поетичним і громадянським змістом. Народження нових художніх образів стає результатом зіткнення двох стихій - наявності традиційно вживаного і намагання по-своєму передати думки, висловити суб'єктивну оцінку зображуваного.

4. Розгляд атрибутивних словосполучень у віршовому мовленні шістдесятників підтверджує відоме положення про те, що, засноване на загальномовних моделях словорозташування, поетичне мовлення актуалізує найрізноманітніші зразки словопорядку у віршах взагалі і в атрибутивних синтагмах зокрема, чим досягається гнучкість і стилістичний колорит індивідуального стилю кожного з митців.

5. Прагнучи до передачі неспостережуваного, поетична свідомість шістдесятників приводить до переосмислення компонентів атрибутивних словосполучень завдяки поєднанню логічно несполучуваних лексем, що створює образність. При цьому помічено, що чим більше відмінного в сполучуваних словах, тим яскравіший образ, заснований на метафоричних чи метонімічних зв'язках. Поява нових значень, як засвідчують приклади, не руйнує семантичної єдності слова, а лише розкриває ті сторони його значення, які відповідають даному контексту.

6. Приклади використання поетами-шістдесятниками переносних значень компонентів атрибутивних словосполучень і зразки творення неологізмів прикметників й іменників виявляють закладені в мові і використовувані в поетичному мовленні можливості реалізації семантичних потенцій слів і словотворчих моделей. Разом з цим наявні у віршах шістдесятників стилістичні і лексичні неологізми доводять, що в мові діє закон, за яким будь-яке нововведення знаходить своє місце в загальній її структурі, хоч здебільшого залишається ще на рівні мовлення.

Проблема стилістичного аналізу атрибутивних словосполучень багатомірна, тому й вимагає різноаспектного вивчення. Проведений в цьому дослідженні лінгвістичний аналіз атрибутивних словосполучень у межах поетичного синтаксису не претендує на вичерпну повноту, хоч викладені в ньому спостереження і висновки можуть бути використані в подальшій розробці цілісного, комплексного аналізу віршових текстів і окремих їх різновидів. Так, залишається нез'ясованим стилістична співвіднесеність узгоджених і неузгоджених означень у тканині поетичного твору; цікавим є питання про те, чи позначається на структурі атрибутивних словосполучень раптова зміна синтаксично-інтонаційної організації вільного вірша у випадках чергування римованої мови з неримованою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беценко Т.П. Виховний потенціал художньо-образного слова Василя Стуса // Лінгво-філософські аспекти гуманітарної освіти. - Суми: СДПІ, 1998. - С.3-6.

2. Беценко Т.П. Лінгвостилістичний аналіз поезій В. Стуса // Дивослово. - 1997. - №8. - С.17-21.

3. Беценко Т.П. Поетичне слово на уроках рідної мови // Початкова школа. - 1997. - №12. - С.30-32.

4. Беценко Т.П. Іменники з кількома залежними прикметниками у віршовій мові поетів-шістдесятників // Актуальні проблеми граматики: Зб. наук. пр. - Вип.1. - Київ-Кіровоград: КПУ, 1996. - С.100-103.

5. Беценко Т.П. Особливості лінійно-динамічної структури атрибутивних словосполучень як ознака індивідуального поетичного стилю Лінгвістичні дослідження: Науковий вісник. - Вип. 3. - Харків: ХДПУ, 1997. - С.125-132.

6. Беценко Т.П. Родовий присубстантивний і його функціонування у віршовому мовленні поетів-шістдесятників Актуальні проблеми граматики: Зб. наук. пр. - Вип. 2. - Кіровоград: КДПУ, 1997. - С.150-153.

Размещено на Allbest.ru