Варіантність відмінкових закінчень іменників у сучасній українській літературній мові

У 90-х роках у зв'язку зі зміною умов функціонування української мови (розвиток засобів масової інформації, збільшення тиражів та популяризація газетно-публіцистичних видань), які полегшили умови функціонально-стилістичної "міграції" слів і розширили "межі" літературної мови, у ній знову активізувалися численні варіантні форми родового відмінка однини іменників чол.роду, які не регламентовані чинним правописом (верстата -- верстату, духу -- духа, міфу -- міфа, театру -- театра, періоду -- періода, фонтана-- фонтану, шланга -- шлангу).

Останнім часом мова деяких періодичних видань, радіо і телебачення засвідчує варіантні форми іменників жін.роду ІІІ відміни, які в родовому відмінку однини почали набувати паралельно з нормативним -і своє давнє закінчення -и. Закінчення -і та -и вживаються дуже непослідовно, хаотично, зовсім невмотивовано. Вони можуть використовуватися в одній публікації, на одній сторінці і навіть в тому самому реченні. Напр.: І нитка пам'яти свята З глибин біжить в майбутнє…; І що без пам'яті життя, Без древніх заповітів ("Український засів"); До 130-річчя від дня народження Любови Шульгіної; Подібні згадки про перли Любові Федорівни є у реєстрі опису ("Українське слово"); Роман Віктюк має за головну тему любові; Йдеться в моїх виставах про сутність почуття любови ("Сучасність"). Подібних прикладів можна навести багато, бо в жодному з видань, які використовують обидва закінчення, немає системності в їхньому вжитку. Сучасне закінчення -і в родовому відмінку однини іменників жін.роду ІІІ відміни є порівняно новим. Староукраїнські пам'ятки послідовно засвідчують у цих іменниках флексію -и (зрідка графічно -ы). Флексія -і ( -Ь), що виникла внаслідок впливу іменників з основою на -jа, фіксується лише поодинокими прикладами в пам'ятках з XV-XVІ ст. і частіше -- з другої половини ХVІІ ст. Процес заміни флексії -и на -і здійснювався протягом століть, неоднаково відбувався він у різних діалектах української мови. В українських граматиках початку ХХ ст. відзначалося, що іменники жін.роду ІІІ відміни як у діалектах, так і в літературній мові мають переважно закінчення -и, особливо іменники на -ть з попереднім приголосним. Але в іменниках на шиплячий та м'який приголосний у східноукраїнських говорах вживалося закінчення -і. Ці закономірності вживання закінчень -і та -и родового відмінка однини іменників жін.роду ІІІ відміни було затверджено в "Українському правописі" 1929 р. Процес уніфікації закінчень -і та -и в літературній мові відбувався швидше, ніж в діалектах. Наступні видання "Українського правопису" визначали вже як нормативну тільки флексію -і.

Останнім часом спостерігається намагання переглянути правописну норму про вживання закінчень -і/-и родового відмінка іменників жін.роду ІІІ відміни. Орфографічна комісія, визнаючи потребу вироблення єдиного правопису для всіх українців, що проживають як в Україні, так і за її межами, вважає, що він має базуватися на всьому історичному досвіді його творення і вносить пропозицію повернути іменникам ІІІ відміни на -ть у родовому відмінку однини традиційне закінчення -и: вісти, повісти, радости, а також таким іменникам, як кров, любов, осінь, сіль, Русь¹¹ Бурячок А.А. Про концепцію нової (остаточної) редакції українського правопису // Укр. слово. -- 1995. -- 8 червня. -- С.15..

У другому розділі "Основні тенденції у розвитку варіантних закінчень іменників у давальному відмінку" висвітлено історію формування закінчень давального відмінка однини іменників чол.роду ІІ відміни, простежено за розвитком варіантних закінчень давального відмінка в іменниках середн.роду ІІ відміни, з'ясовано правомірність вживання варіантного закінчення давального відмінка в іменниках жін.роду ІІІ відміни.

У давальному відмінку однини іменники чол.роду ІІ відміни мають закінчення -ові, -еві(-єві) та -у(-ю), що історично походять від окремих груп іменників, які належали до різних основ. Випадки змішування, взаємозаміни закінчень у різних групах відмінювання засвідчені вже здавна. У староукраїнських пам'ятках ХІV ст. найпоширенішою флексією давального відмінка однини іменників чол.роду була флексія -у(-ю), менш поширеними (переважно в іменниках -- назвах істот) -- флексії -ові, -еві (-єві). Продуктивність варіювання форм давального відмінка з плином часу зазнавала змін. Поступово закінчення -ові, -еві(-єві) поширювалися на все більшу кількість іменників, витісняючи закінчення -у(-ю). У кінці ХІХ- на початку ХХ ст. закінчення -ові, -еві(-єві) набули великого поширення. Розподіл варіантних закінчень давального відмінка не залежав від семантики слів: іменники -- назви неістот навіть послідовніше набували закінчення -ові, -еві(-єві), ніж іменники -- назви істот.

"Український правопис" 1929 р. визнає закінчення -ові, -еві(-єві) як нормативні для всіх іменників чол.роду ІІ відміни. Закінчення -у(-ю) вживається в них при збігові цих форм, а також в іменниках на -ів, -ов, -ев і под. "Український правопис" 1933, 1946, 1960 рр. виділяє як основні закінчення -ові, -еві(-єві) для всіх іменників чол.роду, а також допускає вживання в іменниках -- назвах неістот закінчення -у(-ю) без будь-яких обмежень і коментарів, що можна пояснити, очевидно, впливом російської мови, в якій усі іменники чол.роду мають у давальному відмінку однини закінчення -у(-ю). Згодом у граматиках почали вказувати на те, що закінчення -ові, -еві(-єві) характерніші для іменників -- назв людей і взагалі істот, а форми на -у(-ю) мають іменники -- назви неістот. Це призвело до того, що тривалий час в українській мові паралельно із закінченнями -ові, -еві(-єві) як основними активно вживалося закінчення -у(-ю), яке також було нормативним.

В останні роки спостерігається виразна тенденція до активізації флексій -ові, -еві(-єві), які в офіційно-діловому, художньому, публіцистичному та деяких видах наукового стилю витісняють флексію -у(-ю). Закінчення -ові набувають також іменники із суфіксом -ізм, які довгий час вживалися переважно із закінченням -у(-ю), напр.: націоналізмові, оптимізмові, тоталітаризмові, постмодернізмові тощо.

У наш час тенденція до повернення закінчень -ові, -еві(-єві) всім іменникам чол.роду є настільки сильною, що охопила й іменники середн.роду, яким здавна була притаманна лише флексія -у(-ю). Форми на -ові, -еві іменників середн.роду зрідка почали засвідчуватися в українській мові з ХІХ ст. Правописні видання допускали вживання закінчень -ові, -еві лише в деяких іменниках (лихові, серецеві). Останнім часом закінчення -ові, -еві помітно розширили лексико-семантичну сферу іменників середн.роду, які протягом багатьох століть не мали варіантних закінчень (дзеркалові, колесові, літові, окові, селові).

Розвинувшись у давнину з малочисельної групи слів, закінчення -ові, -еві(-єві) в сучасній українській мові набули значного поширення, витісняючи закінчення -у(-ю).

Особливістю функціонування відмінкових закінчень в останні роки є виникнення варіантів у давальному відмінку однини іменників жін.роду ІІІ відміни. За чинним правописом ці іменники не мають у давальному відмінку однини варіантних форм, вживаючись тільки із закінченням -і: мудрості, ночі, осені, творчості, солі. Але останнім часом на сторінках деяких українських видань з'являються приклади використання в цих іменниках паралельно з нормативним -і закінчення -и, напр.: мудрости, вічности, пам'яти.

Іменники сучасної ІІІ відміни у староукраїнській мові в давальному відмінку однини досить довго вживалися із закінченням -и. Навіть у грамотах ХІV-XVI ст. виступає тільки це закінчення. Часто вживається воно і в джерелах ХVII ст. Але вже з другої половини ХVII ст. в деяких пам'ятках спостерігається заміна флексії -и флексією -Ь( і). Ця заміна стала можливою внаслідок тенденції до уніфікації в давальному відмінку однини флексії -і в усіх іменниках жін.роду. Закінчення -і поступово набувало поширення. На кінець ХІХ- початок ХХ ст. у вживанні закінчень -и/-і в іменниках ІІІ відміни помічалась неусталеність, яка була зумовлена великою мірою тим, що ці закінчення по-різному виявлялися в територіальних діалектах української мови: у більшості південно-західних говорів у давальному відмінку однини переважало -и, у південно-східних -- -і. Локальні риси часто відбивалися на мовній практиці письменників, впливали на формування норм писемної мови. На початку ХХ ст. українська мова не мала ще загальноприйнятих правил правопису, тому на території України історично склалися два основні типи правопису -- правопис Західної і правопис Східної України, які при значній спільності мали й територіальні відмінності. Так, галицькі й буковинські періодичні видання, орієнтуючись на тодішні західноукраїнські граматики, що рекомендували в іменниках ІІІ відміни за місцевою вимовою писати -и в усіх відмінках, майже зовсім не вживали тут закінчення -і. У східноукраїнських виданнях закінчення -і вживалося набагато частіше, ніж -и.

Можливо, численна перевага східноукраїнської писемної традиції, а також інші фактори вплинули на оформлення як орфографічної норми давального відмінка однини іменників ІІІ відміни закінчення -і, бо всі правописи, які були видані в Україні в різні періоди (1929, 1946, 1960 рр.), у тому числі й останнє видання "Українського правопису" (1993 р.), подають як нормативне в цих іменниках тільки закінчення -і.

Отже, закінчення -і, яке тривалий час було нормативним, сьогодні виявилося не єдиним закінченням давального відмінка однини іменників ІІІ відміни. Результати взаємодії закінчень -і/-и давального відмінка іменників жін.роду спрогнозувати поки що неможливо.

У третьому розділі "Варіанти знахідного відмінка іменників сучасної української мови" досліджено розвиток варіантних форм знахідного відмінка іменників усіх трьох родів -- назв істот і неістот в однині та множині, виявлено нові тенденції у використанні цих форм у прийменникових та заперечних конструкціях, в іменниках жін.роду ІІІ відміни тощо.

У знахідному відмінку однини іменники чол.роду ІІ відміни мають форми називного або родового відмінка. Форми родового відмінка властиві переважно іменникам чол.роду, що означають істот; решта іменників набуває у знахідному відмінку однини ту саму форму, що й у називному. Проте в сучасній українській мові є певне коло назв предметів, що можуть також мати у знахідному відмінку форми родового відмінка: написав листа, взяв ножа. Причини цього явища зумовлені історичним розвитком закінчень знахідного відмінка однини іменників чол.роду ІІ відміни. Форми знахідного, що збігаються з формами називного відмінка, первісні. Заміна старих форм знахідного формами родового відмінка почалися в іменниках -- назвах істот, потім ці форми з'явилися і в іменниках на позначення неістот. Як засвідчують численні приклади, значення слів майже не впливало на вибір тієї чи іншої форми іменника.

Форми знахідного відмінка, ідентичні родовому, набули значного поширення в українській мові в першій половині ХХ ст. У сучасній українській мові розширюється коло іменників з новішою формою знахідного відмінка. Зокрема, форми давнього знахідного витісняються формами родового відмінка при дієсловах доконаного виду (зморщив лоба; привіз гостинця (О.Гончар); запалив сірника, крутнув руля (П.Загребельний); розв'язав мотузка; підпалили дуба ("Сучасність"), у прийменникових конструкціях, особливо з прийменниками в(у), за, на (пограли в футбола (В.Симоненко); кутався в тоненького плащика (Ю.Мушкетик); витягла за чуба (О.Гончар); дякую Вам за листа ("Сучасність"); поглядав на годинника; скочив на велосипеда; наліг на руля (Ю.Мушкетик); сів на трактора (О.Гончар). Продовжується процес витіснення родовим того знахідного відмінка іменників, який пов'язується з інфінітивом: Язика він мав би прикусити (Л.Костенко); Хотів вхопити ключа, але її рука швидше піднеслася вгору ("Березіль"); Намагалися знайти ключа до біографії загадкової постаті авторки ("Берегиня"); Ще зуміє написати якогось пасквіля ("Український засів").

Вживання цих форм знахідного відмінка диференціюється залежно від розподілу їх за функціональними стилями. Основна форма знахідного відмінка стилістично нейтральна, використовується в усіх функціональних стилях сучасної української літературної мови. У науковому та офіційно-діловому стилях родовий у функції знахідного не вживається. У розмовному мовленні та в різних жанрах художньої літератури обидві форми звичні.

У сучасній українській мові варіантність форм знахідного відмінка спостерігається також в іменниках -- назвах тварин усіх трьох родів у множині. Первісними є форми знахідного відмінка, що збігаються з називним: пасу коні, корови. На сучасному етапі розвитку української мови досить чітко простежується тенденція до вживання цих іменників у новішій формі знахідного, ідентичній формі родового відмінка: пасу коней, корів. Проте давні форми знахідного відмінка не є архаїчними і також використовуються, хоч значно рідше, в літературній мові.

Використання давньої форми знахідного відмінка іменників діти, близнята (пор.: мають діти, виколисує близнята) сьогодні є вже застарілим.

У кінці ХІХ -- на початку ХХ ст. помітним було варіювання форм знахідного відмінка множини іменників чол.роду -- назв неістот та множинних іменників (купує медяників, доліпили пирогів, сіней забула замкнуть), а також іменників жін. і середн.роду в однині та множині (слухала того оповідання, ходила сорочок прати, бережи своєї душі). У сучасній українській мові при деяких дієсловах (напр., слухати, співати, шукати) для позначення об'єкта можуть використовуватися знахідний і родовий відмінки. Напр.: слухала пісень ("Вітчизна"); слухає музику (О.Гончар); шукала весло (Ю.Мушкетик); шукати шатра (О.Гончар). Проте коло таких дієслів обмежене, тому нормативними залишаються форми знахідного відмінка цих іменників, тотожні формам називного.

Актуальною для сучасного українського мовознавства є проблема розмежування родового-знахідного відмінків у заперечних конструкціях. У мові художньої літератури та публіцистики другої половини ХХ ст. простежується тенденція до переважного вживання форм родового відмінка лише іменників чол.роду, напр.: Пальця в рот я тобі не кластиму; Апарата теж не забудь (П.Загребельний); Ви б не полагодили мого велосипеда (Ю.Мушкетик); На вкраїнських святкових столах до виделки ножа не подають ("Березіль"); Однак такого листа до управи не надійшло ("Українське слово"). Іменники жін.роду виступають здебільшого у формі знахідного відмінка, пор.: Ще сонце й росу не спило; Не перевищуйте швидкість (О.Гончар); Не забули рідну мову; Не залишаймо брехню нащадкам ("Українське слово"). Знахідний відмінок активніше вживається в науковому та розмовному стилях. Форми родового відмінка всіх трьох родів переважають у конструкціях, де родовий і знахідний залежать від інфінітива, якому передують дієслова, предикативні прислівники або присудкові слова із заперечною часткою не, напр.: Не можемо розгойдувати човна; не дала розтулити рота (П.Загребельний); не наважився забити цвяха ("Вітчизна"); не хоче віддавати літописа ("Сучасність"). Вибір однієї з варіантних форм знахідного відмінка в заперечних конструкціях часто залежить від суб'єктивного фактора.

Четвертий розділ "Функціонування форм кличного відмінка в сучасній українській літературній мові" присвячено аналізу варіантних форм іменників чол.роду ІІ відміни -- загальних і власних назв в різних стилях української мови.

Кличний відмінок характеризується великою неусталеністю у вживанні варіантних закінчень іменників чол.роду ІІ відміни. Українська мова майже повністю успадкувала систему флексій кличного відмінка давньоруської мови. Проте у процесі історичного розвитку мови відбувався взаємовплив закінчень іменників різних основ, що зумовило вживання частини іменників з двома варіантними закінченнями -- -е та -у(-ю). У сучасній українській мові іменники чол.роду різних структурних груп виявляють певну тенденцію до вживання того чи іншого закінчення у кличному відмінку. Для більшості з них характерна виразна тенденція до переважного вживання закінчення -е. Так, закінчення -е властиве іменникам чол.роду з основою на г, к, х: друг -- друже, чоловік -- чоловіче, пастух -- пастуше; іменникам на -ак(-як): вояк -- вояче, гордяк -- гордяче, грак -- граче; частині іменників на -ук(-юк) та -ник: борсук -- борсуче, віслюк -- віслюче, селюк -- селюче, витівник -- витівниче (і витівнику), робітник -- робітниче (і робітнику) тощо. Закінчення -у(-ю) мають переважно іменники чол.роду із суфіксом -ач: багач -- багачу, втікач -- втікачу, доглядач -- доглядачу; а також іменники із суфіксом -ець(-єць): боєць -- бійцю, вдівець -- вдівцю, видавець -- видавцю, купець -- купцю та ін. "Український правопис" 1993 р. видання регламентує для іменників чол.роду із суфіксом -ець(-єць) у кличному відмінку закінчення -е (пор.: женче, кравче, молодче, хлопче, шевче), хоч і подає винятки: бійцю, знавцю¹¹ Український правопис. К.: Наук. думка, 1993. -- Вид.4. -- С.74.. Проте матеріали "Орфографічного словника української мови" 1994 р. видання переконують у тому, що для іменників із суфіксом -ець(-єць) основним у кличному відмінку є закінчення -ю. Закінчення -е цей словник подає лише для таких іменників, як богомолець, братовбивець, горобець, жнець, жрець, кравець, ловець, молодець, панотець, піснетворець, старець, хлопець, чудотворець тощо. Для решти іменників закінчення кличного відмінка не визначено. Наведене в передмові до словника застереження, що при утворенні форми кличного відмінка від цих іменників не відбувається чергування приголосних звуків, дає підстави вважати, що вона має закінчення -ю. Таких іменників із суфіксом -ець(-єць) переважна більшість, пор.: австрієць, американець, англієць, бранець, вигнанець, виборець, гонець, горець, державець, єдиноборець, єдиновірець, іноземець, мудрець, ревнивець, самець, стрибунець та ін.

У 90-х роках нашого століття в усному й писемному літературному мовленні у звертаннях почав активніше використовуватися кличний відмінок замість ненормативного називного.

Варіантність форм кличного відмінка є типовим явищем для прізвищ іменникового типу. Співвідношення варіантних закінчень -е та -у залежить від структурного типу прізвищ. У прізвищах на -чук, -ук(-юк), шиплячий та на г, х у кличному відмінку форми із закінченням -е переважають над формами із закінченням -у: Бойчук -- Бойчуче, Вознюк -- Вознюче, Рябчук -- Рябчуче, Барабаш -- Барабаше, Драч -- Драче, Лях -- Ляше. На нашу думку, форма кличного відмінка на -е від прізвищ на -чук не дуже зручна для вимови внаслідок повторення приголосного звука ч у сусідніх складах. Милозвучнішою видається форма кличного відмінка прізвищ із закінченням -у, пор.: Бойчуку, Рябчуку, Савчуку тощо. Саме ці форми поки що переважають у сучасному писемному та усному українському мовленні. Для прізвищ на -ець основним є закінчення -ю в кличному відмінку, закінчення -е виступає в поодиноких, чітко не окреслених ні структурно, ні тематично прізвищах, пор.: Канівець -- Канівцю, Любарець -- Любарцю, Мартинець -- Мартинцю, але Адамець -- Адамче, Атаманець -- Атаманче тощоБурячок А.А. Правописний словник імен і найпоширеніших прізвищ. -- К.: Манускрипт, 1996..

У п'ятому розділі "Варіантні форми орудного відмінка множини іменників в сучасній українській мові" виявлено особливості функціонування варіантних форм іменників в орудному відмінку, здійснено порівняльний аналіз їхнього вживання в різні періоди розвитку української мови.

В "Орфографічному словнику української мови" 1994 р. видання зафіксовано такі варіантні форми орудного відмінка множини іменників, як ворітьми і воротами, вошами і вошима, вухами і ушима, грішми і грошима,

дверми і дверима, кіньми і конями, кістьми і костями, колесами і колісьми, колінами і коліньми, крилами і (у птахів) крильми, саньми і санями, слізьми і сльозами, чобітьми і чоботами (чоботями), штаньми і штанами (штанями) тощо. Характерною особливістю цих варіантних форм є те, що вони властиві лише деяким іменникам, які належать до різних відмін. Обидві форми нормативні, проте основною є форма з флексією -ами(-ями). Незважаючи на нормативність обох варіантних форм, деякі з них виявляють неоднакову активність. У другій половині ХХ ст. ці форми зазнали функціонального обмеження. Для одних це виявилося в домінуванні певної форми (кіньми, колесами), інші стали надлишковими і вийшли з ужитку (князьми, усима), решта функціонує лише в місцевих говорах (гостями, курями) та у складі фразеологізмів (метати бісер перед свинями (свиньми) тощо.

ВИСНОВКИ

Здійснене дослідження варіантних закінчень іменників у сучасній українській літературній мові дає підстави зробити такі висновки. Відмінкову парадигму іменників сучасної української літературної мови широко охопило вживання варіантних форм. У різні періоди розвитку мови змінювалося співвідношення між ними. Особливості варіювання відмінкових закінчень у другій половині ХХ ст. виявляються в активізації однієї з варіантних форм, зокрема закінчень -ові, -еві(-єві) давального відмінка однини іменників чол. і середн.роду, вживання форм знахідного, ідентичних родовому відмінку тощо, зникненні застарілих варіантних форм орудного відмінка множини, у розширенні лексико-семантичного кола іменників, що набувають варіантних закінчень у родовому відмінку, а також у відновленні давніх варіантних реалізацій іменників жін.роду ІІІ відміни, які довгий час у сучасній українській літературній мові вважалися ненормативними.

Основною причиною варіювання відмінкових закінчень іменників є змішування та аналогійний вплив успадкованих від старої будови мови парадигматичних відмінностей у типах відмінювання. Особливості місцевих говорів також є істотною передумовою варіантності в мові і продовжують породжувати хитання у виборі форм. Неабияку роль у збереженні й спеціалізації варіантних закінчень іменників відіграють фактори соціального характеру: зміна соціальної структури і культурного рівня населення, розбіжності в частоті вибору продуктивних варіантів у різних соціально-професійних групах тощо. Крім цього, інтенсивність морфологічних перетворень залежить від багатьох семантико-стилістичних, фонетико-акцентуаційних та структурно-словотвірних характеристик окремої лексеми. Ця різнопланова зумовленість і є причиною нерівномірності утворення та функціонування варіантів.

відмінковий закінчення іменник мова