Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Спеціальність 10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КОНЦЕПЦІЯ ДУХОВНОСТІ КЕРІВНИКА ДЕРЖАВИ В ЛІТОПИСІ САМІЙЛА ВЕЛИЧКА

САФОНОВ Юрій Миколайович

Запоріжжя - 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Криворізькому державному педагогічному інституті Міністерства освіти України

Науковий керівник	доктор філологічних наук, доцент Козлов Анатолій Васильович, Криворізький державний педагогічний інститут, доцент кафедри української літератури
Офіційні опоненти	доктор філологічних наук, професор Соболь Валентина Олександрівна, Донецький державний університет, професор кафедри української літератури. кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Пелешенко Юрій Володимирович, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної Академії наук України, Старший науковий співробітник відділу давньої і класичної літератури
Провідна установа	Дніпропетровський державний університет кафедра української літератури, Міністерство освіти України, м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться 23 грудня 1998 року о 13: 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.02 при Запорізькому державному університеті (330600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп.2, філологічний факультет, аудиторія 230)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Запорізького державного університету (330600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2)

Автореферат розісланий "20" листопада 1998 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Т.В. Хом'як

Загальна характеристика роботи

Актуальність проблеми. Твiр козацького лiтописця Самiйла Васильовича Величка був написаний під впливом національно-визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Б. Хмельницького, але тільки в 40-х рр. XIX ст. він потрапив у поле зору української iнтелігенцiї, зокрема М. Маркевича, П. Бiлецького-Носенка та ін., чиї погляди були в основному сформованi "Iсторiєю Русiв".

Вже на початку 40-х рокiв ХІХ століття під впливом С. Величка i його лiтопису опинились Т. Шевченко, М. Костомаров, О. Бодянський, М. Гулак, П. Кулiш та iншi науковці й літератори. Повертаючись iз заслання в 1857 роцi, Т. Шевченко звернувся в листi з Нижнього Новгорода до П. Кулiша з проханням передати три опублiкованi в Києвi томи твору С. Величка: "Чи не трапиться в тебе лiтопис Величка? Як поїдеш, то вiзьми з собою, а як не поїдеш, то передай Варенцову".М. Максимович дослiджував цей лiтопис як лiтературний твiр, пiдкреслюючи, що він пройнятий "всенародним гумором".

Якісно новий рівень осмислення Літопису Самійла Величка як твору не лише історичного, наукового, публіцистичного, а й літературного утверджено в працях І. Франка. Услід за О. Пипіним, В. Спасовичем (“История славянских литератур”, Петербург, 1865), І. Прижовим [“Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век”, Воронеж, 1869), О. Огоновським (“Історія літератури руської”, Львів, 1887] І. Франко відносить твір Величка у розряд синкретичних праць.

У ХХ столiттi цей твір досліджували вітчизняні лiтературознавцi: В. Перетц - “Исследования и матеpиалы по истоpии стаpинной укpаинской историографии”; М. Гpушевський - "Об укpаинской истоpиогpафии"; О. Білецький - “Проблеми вивчення старовинної української літератури кінця XVIIст. ”; О. Мишанич - "З iсторiї розвитку української лiтератури XVII-XVIII століття"; і "Українська лiтература доби барокко: проблеми дослідження і видання"; Я. Дзира - "Літопис Самійла Величка і творчість Т. Шевченка"; П. Загайко - “Ідейно-художні особливості української полемістичної літератури кінця XVI-XVIII століття”; І. Береза - “Літописні традиції Київської Русі в українській історіографічній прозі XVIII століття”; І. Дзира - “Вплив козацького літописання на літературу українського відродження першої половини XIX століття”, а також П. Попов, В. Крекотень, М. Сулима. Останнє фундаментальне дослідження - це праця В. Соболь “Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко”. У 1991 році Вал. Шевчук здійснив видання літопису, зробивши переклад тексту сучасною українською мовою. І все ж проблема духовності керівника держави в Літописі Самійла Величка ще не ставилася.

Подальше дослідження літопису, на нашу думку, дасть можливiсть простежити і певну еволюцiю духовності людини-керiвника впродовж столiть, скласти більш повне уявлення про свiтогляд, моральнi принципи, полiтичні й соцiальнi цiлi та iдеали гетьманату і українців взагалі. Але в даному випадку акцент робиться на вивченні загальної концепції духовності керівника української держави періоду гетьманщини в Літописі, що конче необхідне сьогодні, в часи активного обездуховлення суспільства.

Осмислення цього унікального твору має на меті, хоча б у загальних рисах, з'ясувати такаж систему деяких інших його цінностей: концепцію духу тодішньої держави, міць і силу старих літописних традицій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконувалась відповідно до наукового напрямку лабораторii “Людина: світогляд, культура, духовність”, що входить до плану науково-дослідних робіт кафедри української літератури Криворізького державного педагогічного інституту і Міністерства освіти України.

Об'єктом дослідження став текст і зміст Літопису Самійла Величка.

Предметом дослідження є конкретні вияви, типи й форми духовності керівників України XVII - XVIII століть, серед яких - Петро Конашевич-Сагайдачний, Зіновій Богдан Хмельницький, Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Дем'ян Многогрішний, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Петро Іваненко, Пилип Орлик, Іван Сірко та інші. Адже це люди, які відігравали, за свiдченням Самiйла Величка, помiтну роль в iсторiї України, а тому їхнi дiї, вчинки i риси характеру несли в собi певні знаки духу часу i духовності народу України XVII-XVIII столiть.

Мета роботи: шляхом аналiзу виявів духовності в діях і вчинках та думках гетьманів України, зображених у Літописі С. Величка, дослідити зміст і функції духовності керівника держави, і духовний та виховний потенцiал цього твору, вивести загальну концепцію духовності керівника держави XVII-XVIII ст.

Для досягнення мети необхідно було виконати такі конкретні завдання:

Системно-аналітично вивчити стан розробки проблеми висвітлення духовності персонажів художніх творів, зокрема характерів і образів державних керівників.

Дослідити еволюцію змісту духовності в науці й літературі.

Обґрунтувати історичну зумовленість необхідності розкриття духовності державних керманичів з Літопису Самійла Величка.

Проаналiзувати за Лiтописом Величка характери і дії провiдних гетьманiв з метою визначення основних форм виявів духовностi керівника держави.

Виявити форми і рівні духовності гетьманів України.

Синтезувати висновки про зміст і особливості типології духовності гетьманів і на їх основі сформулювати концепцію духовності керівника держави в Літописі. Зробити загальні висновки.

Окреслити перспективні аспекти й шляхи розробки даної проблеми у подальшому вивченні цього твору.

Методолого-теоретичною основою дослідження стали наукові концепції трактування і тлумачення категорії “духовність" у працях Арістотеля, Гегеля, Г. Кониського, Г. Сковороди, А. Лосєва, М. Бердяєва, В. Шинкарука, С. Кримського та ін.; концепції духовності людини і суспільства у працях С. Пролєєва, Л. Когана, Л. Колобаєвої; праці М. Жулинського, П. Кононенка, В. Марка з питань дослідження людини в літературі та художньої концепції людини; дослідження А. Федюкової та інших з проблеми духовності персонажа у художньому творі.

Основними методами є: системне спостереження і аналіз Літопису Величка з позиції духовності особистості; метод синтезування використовується при підведенні підсумків аналізу. У роботі використано також порівняльний метод (характеристики наукових праць; літературознавчі порівняння характерів гетьманів тощо).

Сутність методики даної роботи полягає в тому, що образи (точнiше - художнi моделі) гетьманів лiтопису Величка досліджуються з точки зору духовності максимально всебiчно, менш активнi i бiльш схожi за характером гетьмани аналізуються як тип чи як типова група керівників держави.

В ході аналiзу вчинкiв, рис, рівня свiдомостi персонажів постiйно визначалися характер їхньої спрямованостi на добро чи на зло, на благо чи на шкоду державi i народу, егоїстична чи альтруїстична скерованість їхньої свiдомої дiяльностi. Детально виявлялися всі визначальні підвалини духовності керівників держави.

Все це вивчалось для того, щоб якомога точнiше визначити iдейно-естетичний і духовний потенцiал характеру як кожного окремого персонажа, так i людини-керiвника в цiлому - концепцію його духовності.

Дослідження концепції духовності керівника держави в Літописі С. Величка і вивчення стану розробки проблеми велися у хронологічній послідовності діяльності гетьманів - це зумовлено діалектико-еволюційним підходом.

Наукова новизна. Дослідження є однією з перших спроб визначити рівні духовності керівників держави у літописі Самійла Величка; у роботі запропонована оригінальна система критеріїв та оцінок духовності людини, методика їх застосування в дослідженні літературного твору.

Теоретичне значення роботи полягає насамперед у подальшому визначенні методів і способів дослідження питань духовності та в розробці методики вивчення духовного потенціалу української літератури. Дослідження та висновки дисертаційної роботи поширюють і поглиблюють літературознавчі та історіографічні підходи до вивчення Літопису Величка через призму духовності.

Практичне значення дисертації визначається можливістю використання її матеріалів для глибшого і детальнішого вивчення Літопису Самійла Величка. Положення й висновки дослідження можна залучити до вузівського курсу “Давня література”, а також спецкурсів та спецсемінарів, до поглибленого чи факультативного вивчення шкільного курсу української літератури.

Вірогідність і обгрунтованість результатів роботи забезпечуються багатьма вагомими теоретичними положеннями і практичними доказами та фактами з тексту твору. Об'єктивність висновків, сформульованих у дисертації, обумовлена опорою на наукову логіку літературознавства і філософії; застосуванням ефективних методів дослідження, при виконанні завдань кожного етапу, якісним і кількісним аналізом значного за обсягом матеріалу.

Особистий внесок автора полягає:

1) у поглибленні вивчення образів і характерів Літопису Самійла Величка, яке передбачає аналіз психології, думок і діяльності людини на всіх рівнях її свідомості: від природно-генетичних ознак і спадковостей до філософсько-ідеологічних позицій та педагогічно-виховних поглядів і форм передачі свого власного досвіду іншим людям;

2) у здійсненні системного аналізу вчинків діючих осіб, тобто у виявленні рівня духовності кожного керівника держави в Літописі Самійла Величка;

3) в осмисленні рівня духовності одного з кращих творів історіографічної прози - Літопису Самійла Величка;

4) у формулюванні концепції духовності керівника держави в Літописі С. Величка.

Апробація результатів основних положень та висновкiв дослiдження здiйснювалась у доповідях на мiжнародному симпозiумi "Людина: мова, культура, пiзнання" (Кривий Рiг, 1995), на республiканських "Сковородинських читаннях" (Кривий Рiг, 1994), на всеукраїнській конференції “Актуальні проблеми духовності” (Кривий Ріг, 1995), на ІІ Міжнародному симпозіумі “Людина: мова, культура, пізнання” (Кривий Ріг, 1995), на козацькій конференції у м. Києві (Київ, 1997), на ІІ-гій всеукраїнській конференції “Актуальні проблеми духовності” (Кривий Ріг - Київ). Дисертація частинами і повністю кілька разів обговорювалася на засіданнях кафедри української літератури Криворізького державного педагогічного інституту, де й була рекомендована до захисту.

За матерiалами дисертацiї у вузі, в ліцеях та гімназіях Кривого Рогу читалися спецкурси i проводилися спецсемiнари: "Духовнiсть людини в лiтературi XVIII столiття", "Духовний потенцiал Літопису Самiйла Величка", "Духовна своєрiднiсть козацьких лiтописiв", "Художнi iнтерпретацiї козацьких ватажкiв".

Публікації

Всi основнi положення i висновки дисертаційного дослідження висвiтленi й опублiкованi у 8 статтях і 2 тезах.

Структура роботи

Дисертація складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків і списку використаних джерел (252 найменування). Обсяг тексту роботи становить 154 сторінки.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовані мета і завдання роботи, визначені об'єкт, предмет, мета, основні методи дослідження; розкриті наукова новизна, теоретична і практична цінність одержаних результатів; окреслено особистий внесок здобувача; вказані місця та способи апробації; викладені положення, які виносяться на захист.

У першому розділі “Еволюція змісту духовності в науці й літературі” охарактеризовано минулий і сучасний етапи дослідження проблем духовності, визначено основи, зміст, форми вираження, ознаки, функції духовності.

Виявлено, що на сьогодні ще не існує апробованої методолого-теоретичної системи, яка була б втілена у цілісному розумінні духовності - нині спостерігаються лише різні напрямки аналізу її сутності.

Еволюцію змісту понять “дух”, “душа”, “духовність" розглянуто від найдавніших стародавньо-грецьких часів і до наших днів.

У першому підрозділі “Формування змісту категорії “концепція людини” у філософії та літературознавстві” в хронологічній послідовності, розглянуто процес наукової постановки і розв'язування проблеми людини, висвітлено кілька його етапів.

В античній філософії людина трактувалась як таке створіння природи і Бога, яке є передовсім носієм духу, а сам духовний початок розумівся як надіндивідуальний і безособовий.

У феодальному суспільстві погляди розійшлися. З одного боку, людина бачилася соціальною одиницею, “політичною твариною”, а з іншого, істотою одухотвореною, творінням Бога.

Неоплатонізм Ренесансу тлумачив людину як “матеріальну істоту”, але не просто істоту, а як особистість, що утверджує себе у своєму індивідуальному, самостійному існуванні; як істоту, що усвідомлює свою цінність.

Людина епохи Відродження сприйнята як мікрокосм, що ставиться в центр усього Всесвіту, як істота творча й досконала від природи. При цьому увага акцентувалася на гармонії душі й тіла, на чуттєво-емоційній стороні.

літопис величко гетьман україна

Зробивши свій вагомий внесок у розуміння людини, просвітителі визнавали, що вона, людина, моральна і духовна.

За Г. Сковородою і його теорією про “дві натури”, людина повинна удосконалювати свої пізнання, свободу і трудову діяльність, а щоб бути щасливою, вона повинна пізнати себе, свої здібності і вибрати відповідно працю до вподоби.

У визначенні поняття “людина" у XIX - поч. XX ст. увага акцентується передусім на таких особливостях: на почуттях (І. Гаман), на самовизначенні людиною життєвого вибору (С. К'єркегор), на волі (А. Шопенгауер), на грі живих сил (Ф. Ніцше), на інтуїції (А. Бергсон), на переживаннях страху перед кінцем свого існування (М. Хайдегер) і т. ін.

У ХХ ст. філософи і літературознавці також по-різному підходять до визначення понять “людина" і “концепція людини”. М. Жулинський наголошує на збагаченні уявлень про людину, розробляє авторську систему критеріїв і факторів визначення образу в українській літературі. П. Кононенко визначає проблему пошуку засобів відтворення внутрішнього світу людини.

Разом вони вважають, що зміст поняття “концепція людини” складає сукупність принципів художнього зображення людини, поглядів на її сьогодення й майбутнє, духовний, інтелектуальний та емоційний рівні й життєву мету, місце в суспільстві, стосунки з іншими людьми. А. Козлов бачить людину як цілий комплекс фізично-матеріальних, фізіолого-генетичних, темпераментно-психологічних, соціально-побутових, етичних, звичаєво-правових, політико-ідеологічних, світоглядно-філософських, естетичних та інших рис і особливостей.

У другому підрозділі “Історія трактування “духу”, “душі”, “духовності" та художнього зображення їх” відзначено, що античні філософи Платон, Арістотель твердили, що “душа”, “дух”, “духовність" - це “дарунки богів" таким людям, котрі достойні і богоподібні; вміють творити, глибоко мислити і володіти своїм тілом.

Середньовіччя звеличувало релігійне схоластично-моралізаторське одухотворення людського буття.

Г. Сковорода суть духовності вбачав у правді та істині, у виробленні й цінуванні морально-етичних засад - добра, честі, справедливості, які для життя і діяльності істинно духовної людини є вирішальними.

Філософське осмислення духовності в ХІХ ст. виявляє надзвичайну складність, багатство і багатогранність цього феномену людського буття, що вже само по собі передбачає не тільки правомірність, а й результати різних позицій і підходів.

У ХХ ст. науковці (А. Лосев) вважають, що духовність є внутрішнє устремління увійти в контакт з вищою дійсністю, поєднатися з нею і - як наслідок цього контакту і поєднання - перетворити наше єство в нову особистість, нову природу.

Літературознавці твердять, що духовність - це така суто людська, суспільна характеристика людського існування, природних та суспільних рис і ознак, дій, вчинків і самого способу життя окремої людини чи суспільства, котра базується на тому, на що саме спрямовано їхнє буття взагалі: на добро і благо собі і людям (добра чи блага духовність або просто духовність); на зло собі й іншим людям (зла духовність або антидуховність); ні на зло, ні на благо ні собі, ні іншим, а лише на примітивне задоволення своїх низьких фізіологічних потреб (бездуховність). Вони сходяться на тому, що духовність персонажів і взагалі духовний потенціал художніх творів ще малодосліджені.

У дисертації взято за основу зміст поняття “духовність”, сформульованого у лабораторії “Людина: світогляд, культура, духовність”: "Духовнiсть - це така система умовностей i регламентацiй поведiнки i дiй людини, такий рiвень культури, при якому окрема людина, група людей чи цiле суспiльство (або й людство взагалi) спрямовують свою власну природу, свої думки, дiї i дiяльнiсть (i навiть навколишню природу) на творення i збереження добра, iдеала гармонiї, прекрасного в життi iнших людей i т. iн. ”

Для визначення духовності керівника держави автор дисертації характеризує персонажів за найважливішими рівнями свідомості: природно-генетичний, матеріально-побутовий, соціальний, етикетно-побутовий, моральний, звичаєвий, правовий, політичний, філософський, ідеологічний, педагогічний, естетичний.

Основною ознакою рівня духовності, на думку дисертанта, є схильність, тяжіння до добра чи зла, перевага позитивного чи негативного в персонажі. Функцією духовності автор дослідження вважає спрямування персонажа (гетьмана) на забезпечення блага і добра в житті інших людей, суспільства.

Саме на вищезгаданих компонентах аналізу дій, думок і вчинків базується визначення духовності керівника держави в Літописі Самійла Величка.

У третьому підрозділі "Особливості висвітлення духовності людини і влади в українській історіографічній прозі" йдеться про художні твори на теми історичного минулого, що здатні викликати живий, непідробний інтерес широких верств. До того ж досвід українських письменників (Є. Гребінки, Т. Шевченка, М. Костомарова, С. Руданського, І. Франка та ін.), свідчить, що це були спроби інтерпретації драматичних подій минулого, де широко було представлено рух самих народних мас (згадати хоча б "Гайдамаки" Т. Шевченка чи "Чорну раду" П. Куліша). У дисертації зроблено огляд історичної прози і основними із них стали твори І. Нечуя-Левицького "Перші київські князі", "Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина", "Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький", "Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря", М. Старицького "Богдан Хмельницький", А. Чайковського "Сагайдачний", "Запорожжя", А. Кащенка "Зруйноване гніздо", "Запорозька слава", "Над Кодацьким порогом", Б. Лепкого трилогія "Мазепа", Н. Рибака "Переяславська рада", Ю. Мушкетика "Семен Палій", "Гайдамаки" та інші.

Отже, можна зробити висновок, що історичний процес не просто складається з окремих людських вчинків. Навпаки, він є виявом вищих сил і веде до вищої мети на всіх рівнях людської діяльності. Слід підкреслити, що навіть і в далекому минулому було багато повновартних високодуховних особистостей.

У другому розділі “Духовність керівника держави в Літописі Самійла Величка" простежено, що авторські акценти зосереджуються на таких високодуховних рисах, як патріотизм і національна самовідданість, героїзм і егоїзм, рішучість і невпевненість; на другому плані постає в літописі представник козацької старшини, якому притаманні: дисциплінованість і непокірність, воля, впевненість, ті ж героїзм і егоїзм, любов до Вітчизни.

Автор дисертації прагнув не просто услід за С. Величком охарактеризувати керівників держави (гетьманів), чиї дії політично впливали на стан і долю України, а визначити рівень духовності кожного з провідних керманичів, лише потім (на основі наслідків аналізу їхніх дій і проявів духовності) вивести загальну авторську концепцію духовності, тобто причини, стан і рівень духовності типово-узагальненого керівника України XVII-XVIII століть.

Аналіз літопису з названих точок зору показав, що концепція духовності керівника держави, за Величком, складна і неоднозначна, що автор розрізняє три категорії керівників України - герої, антигерої, люди з невиразними характеристиками.

У першому підрозділі “Авторське трактування духовності П. Конашевича-Сагайдачного, Б. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика, І. Сірка" визначено, що в Літописі ззовні українські гетьмани - це люди красиві, вони мають чітко окреслені риси обличчя, на яких відбиваються переважно розум і благородство. У І. Мазепи, Б. Хмельницького одухотворена вже сама зовнішність. Крім словесних портретів, С. Величко вмістив у літописі десять графічних зображень найвидатніших гетьманів, що яскраво підтверджують думки Величка і дають можливість уявити, якою була саме зовнішність державного діяча XVII-XVIII ст. Не раз Величко говорить, що більшість активних захисників України мала здорові організми, помітні ознаки високого інтелекту і могутньої натури. Все це також мало свідчити і про одухотвореність.

Матеріальні статки високодуховні герої літопису за основу не ставлять. Вони для них не є культом, а засобом для існування та досягнення мети, хоча їхнє (Б. Хмельницького, І. Мазепи) і простих верств матеріальне становище значно відрізняється. Окремі гетьмани вважали, що матеріальні цінності нічого не варті в порівнянні з цінностями духовними (І. Мазепа). Але більшість керівників тодішньої української держави розуміла, що матеріальні достатки - один із надійних засобів досягнення і особистої, і державної мети, один із вірних показників стабільного становища людини в суспільстві. Часто гетьмани (Б. Хмельницький, І. Мазепа) допомагали милостинею старцям та калікам, будували за свій рахунок школи, обдаровували своїх воїнів та союзників, хоча гроші ніколи не впливали на їхні важливі рішення. Матеріальні цінності в цілому сприймалися як кінцева мета, як основа блага народу. Це і є одна з найвищих ознак духовності керівника держави.

Досліджено, що духовність героїв літопису залежить від ступеня усвідомлення себе людиною, свого соціального стану, належності до певної сім'ї, роду, нації; від ставлення до інтересів тих груп, до яких вони входять самі.

Так, Богдан Хмельницький був сином українського шляхтича Михайла, І. Виговський - за походженням із українців, які були під владою Польщі, П. Дорошенко - із військової родини, батько його був полковником, І. Мазепа - український шляхтич козацького роду. Усі вони глибоко розуміють характер співвідношень між основними групами і діють в інтересах цілого суспільства. Це також характеризує потужність їхнього духу. Частіше за все вони громадські інтереси ставлять вище своїх особистих, чим створюють навколо себе ореол високої духовності й альтруїстичності.

Головні позитивні персонажі літопису (тобто люди - керівники) з точки зору соціальності - це високосвідомі діячі, а тому вони виступають проти соціальної несправедливості (Б. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Мазепа, І. Сірко).

З позиції етикету, зокрема, ставлення до батьків та інших людей, герої відрізняються своїм оригінальним тактом, здібнiстю викликати надзвичайну прихильність воїнів, людей, друзів, підлеглих і союзників до себе та бурю гніву до ворогів (найчастіше Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Сірко). Керівник-герой завжди поважає точку зору будь-кого. Така людина подається в літописі як виключно тактовний і житейськи мудрий керівник, що поважає і при нагоді обдаровує своїх підлеглих та козаків. Для козаків і народу такі постаті, мов батьки рідні. Дух родини для таких людей - це дух усього народу. Про такого поводиря народ завжди мріє, за такими керівниками іде на бій.

Про силу духу людини-керівника свідчать життєва снага, глибоко усвідомлене ставлення до свого обов'язку, до праці, до природи та рідної землі, як ознаки одержимості, чутливості, уважності, натхненності.

Герої літопису з особливою шаною ставляться до звичаїв і прав українського народу. Через ставлення до вікових надбань свого народу розкривається рівень свідомості діючих осіб (П. Дорошенко, І. Сірко). Духовний світ гетьманів з позиції звичаїв відбито багатогранно - через аспекти майже всіх тогочасних традицій, обрядів, ритуалів та свят. Невід'ємні духовні потреби у житті тогочасного гетьманства - ходити до церкви, дотримуватися всіх християнських канонів та свят. Висвітлена й традиція приходити в чужий дім з дарунками. Гарний був звичай на Україні - це вшанування пам'яті предків, зокрема, цього найбільше дотримувалися в сім'ї Петра Дорошенка. Отже, духовно-обрядова сфера у житті героїв літопису займала важливе місце.

Висока концентрація дії на одиницю тексту відчувається в епізодах, де герої творили нові закони на основі чи в межах звичаїв, що захищали українців від злотворних утисків, обмежень і активно сприяли розбудові України.

Вчинки і дії керівників-героїв спрямовані на пізнання, розуміння, дотримання законів і на вміння оцінити їх і протистояти їм (у разі їх негуманності). Це сприяло вихованню почуттів оптимізму, власної гідності (Б. Хмельницький, І. Мазепа). Законодавча діяльність таких керівників відбивалася у найрізноманітніших державних документах: в універсалах, статтях, листах, постановах (Білоцерківський і Переяславський універсали Б. Хмельницького та ін). Крім того, герої-керівники турбуються, щоб усі ці документи були для України вигідні і стали б добротворенням для народу.

У дисертації дістали подальший розвиток судження автора про те, що герої літопису - самовіддані політики, талановиті дипломати, які намагалися своєю політичною діяльністю принести максимальну користь своїй державі, не зупиняючись навіть тоді, коли це шкодить особистим інтересам (Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Сірко). Взагалі, образ Б. Хмельницького як політика у Величка - це одухотворене мірило безсумнівної вправності і творчої сили, те, за чим виводять значимість та цінність діяльності всіх, хто керував і був задіяним у творенні міці держави.

Маючи патріотичну одержимість, володарський хист, уміння керувати масами, вони здобули собі непохитне становище і досягли вищих рівнів людяності.

У літописі викарбувані герої, які причетні до всього, що відбувається у житті, намагаються реалізувати комплекс волелюбних ідей, досягти статусу вільної людини шляхом визволення її від будь-якого гноблення (Б. Хмельницький, П. Орлик, І. Сірко).

Взагалі ідеологія такого керівника нерозривно пов'язана з ідеологією народу, базується на розумінні його інтересів і прагнень його духу. Діючи завжди відповідно до особистих переконань чи загальнонародних цілей, а також враховуючи інтереси соціальних груп і окремих осіб, вони (І. Мазепа, І. Сірко), як правило, перемагають. І тому через увесь літопис проходить високодуховна ідея, яку ніхто не може ні вбити, ні затоптати - утворення вільної, незалежної української держави, соборної України. Майже всі гетьмани-герої, починаючи від Богдана Хмельницького і закінчуючи Іваном Мазепою, хоча б у глибині, хоча б підсвідомо прагнули до цього.

У дисертації виявлено, що перевагу у розвитку духовного потенціалу автор Літопису надає ідеалістичній формі свідомості керівника-героя. Віра в Бога є визначальним і найсуттєвішим критерієм у формуванні світогляду вождів, які діяльно і активно “допомагають” Богові турбуватися про оточуючих, про підлеглих, про пригнічених.

У Літописі Величка система згрупованих образів героїв набирає потужної повчальності у плані освіти та виховання. Керівники висловлюють позитивне ставлення до навчання, показаний відчутний педагогічний вплив високодуховної особистості на оточуючих (Б. Хмельницький). У діалогах позитивних персонажів часто йдеться про освіту як про визначальний фактор формування особистості і національної свідомості, духовного збагачення суспільства.

Автор Літопису через систему позитивних героїв утверджує необхідність дотримання високої культури поведінки та естетичних принципів, розкриває естетичні категорії (прекрасне і огидне, високе і низьке, добро і зло). На цьому рівні дійові особи мають свої вимоги до інших і свою систему критеріїв для оцінювання їхніх дій. Вони вимогливі до себе і вимагають цього від інших. Все це вінчає високий рівень їхньої духовності.

У другому підрозділі “Засудження антидуховності Ю. Хмельницького, П. Тетері, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, М. Ханенка" розгляд керівників-антигероїв з позиції концепції духовності людини виявив таке.

Зовнішність антигероїв майже нічим не відрізняється від героїв. Це люди, які мають здорові організми, сильні характери, красиві тіла, суто козацьку зовнішність, що так чи інакше привертає увагу людей.

Для багатьох осіб цього типу матеріальне є найголовнішим і найвагомішим. Постають антигерої в літописі перед читачем як такі, що турбуються лише про задоволення власних матеріальних бажань, що створюють для себе солодке життя (І. Брюховецький, П. Тетеря, Д. Многогрішний, М. Ханенко). Антикерівники або ж зовсім не працюють, або ж працюють заради прибутків, пускають політику на самоплив. Є й такі епізоди, коли матеріальні цінності заволодівають їхнім розумом і свідомістю, перетворюють їх тим самим на легковажних та бездуховних людців (Ю. Хмельницький). Легкі гроші, підступно завойована влада роблять антикерівників бездуховними, в свідомості у них матеріальне не тільки переважає над духовним, а й породжує злий, ворожий нормальній людині і навіть здоровому глузду дух (І. Брюховецький, П. Тетеря).

Таким чином, С. Величко підкреслює, що ставлення людини до матеріальних благ та цінностей впливає на формування навіть її моральності та духовності.

Керівники-антигерої частково або повністю не усвідомлюють соціальних інтересів груп людей, до яких вони належать, не розуміють характеру співвідношень між основними групами і діють далеко не в інтересах суспільства. Також суттєво і те, що свої власні інтереси вони ставлять вище інтересів своїх спільників, прибічників, інших людей і навіть вище громадських (Ю. Хмельниченко, І. Брюховецький).

Етикетно-побутова свідомість і діяльність керівника-антилюдини позначені владністю, шанолюбством. Своїми вчинками він окреслює себе як нечуйну, непорядну і негідну людину, у якої немає не те, що поваги до інших, а й навіть елементарної самоповаги (найбільш характерно для Ю. Хмельницького). Свої стосунки з людьми антикерівник спрямовує на те, щоб використовувати всіх у своїх цілях. І якщо від чужоземного владики можна дістати владу, багатство, матеріальні цінності чи гроші, звичайно, тут використовується завуальована “щирість” та “відвертість”. Як правило, саме такі керівники-антигерої думають лише про політичну кар'єру, прагнуть високого чину, домагаються гетьманської булави (І. Брюховецький). Крім того всього, знаходимо й граничне честолюбство (Ю. Хмельницький). Коли козаки порадили гетьманові приглушити свій гонор, то він не подумав про підтримку народних сподівань і мрій, а одразу став рятувати себе - втік у “ченці”.

Антидуховна людина тільки на словах любить і поважає своїх батьків. Її любов нещира, а тому більшість із таких “вождів" має підкреслену самоповагу, своїми вчинками викликає у людей невдоволення і ненависть. Це класичні зразки антидуховності.

Людина-керівник такого типу постає перед нами надзвичайно егоїстичною, заздрісною і, на погляд автора дисертації, від подібного хронічно-запеклого егоїзму породжується зрада (Ю. Хмельницький, П. Тетеря).

Прикриваючись загальними цілями, вони, як правило, живуть лише для себе, при цьому творять "упадок, запустіння, бідність" і не задумуються про наслідки cвоєї діяльності. Таким гетьманам-керівникам (Ю. Хмельницькому, Д. Многогрішному, П. Тетері, М. Ханенку) такі високодуховні принципи, як чесність, доброта, гуманізм, а тим паче прометеїзм, не притаманні.

Звичаєву свідомість антидуховна людина спрямовує на зло, на порушення традицій. Її вчинки йдуть у розріз із загальноприйнятими звичаями (І. Брюховецький, П. Тетеря). Це свідчить про антидуховне ставлення до козацьких і народних ритуалів, обрядів тощо.

Юридично-правова орієнтація і діяльність антигероїв показані С. Величком як згубні, оскільки вони не дотримуються законів, часто абсолютно свідомо порушують їх. Антигерої усвідомлено ухиляються від творення нових правових документів, гуманних і справедливих. Врешті-решт часто або навіть і повсякчас такі керівники порушують свої, особисто прийняті, гетьманські циркуляри й укази, зраджують своїм словам і обіцянкам (Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний).

Політична свідомість керівників-антигероїв украй обмежена (Ю. Хмельницький, П. Тетеря). Як правило, ці особи не мають досвіду у керуванні державою, не розуміють суті дипломатії. Стосунками між класами і станами гетьмани не цікавляться, бо не хочуть про них знати, а про стосунки між націями і народами - не бажають і говорити. А тому вони не беруть участі у складному міжнародному житті - більшість їх звертань до владик сусідніх держав продиктована невмінням справитися з внутрішніми міжусобицями і протистояннями (Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний).

Ідеї людства і суспільства - не для такої групи людей, їх ваблять лише можливості зберегти булаву від можливих зазіхань старшини, поступитися російському і польському централізму. Ідеологічна свідомість і діяльність Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, П. Тетері, Д. Многогрішного постають перед нами як втілення і вияв крайньої обмеженості, егоїзму, а значить, антидуховності. Всі або майже всі ідеї спрямовані на задоволення владолюбства і збагачення цих керівників. Заради їх реалізації антигерої знищують “чужі”, хоча й дуже цінні для України ідеї. А це вже вища форма антидуховності.

Перевагу в розвитку свідомості керівників-антигероїв автор надає ідеалістичному і дуалістичному сприйняттю, котре дозволяє їм творити зло, фальш. Керівник-антигерой вихований по-своєму, він знищує супротивників, тримає булаву за допомогою страху та жорстокостей.

Антидуховна людина не вибирає засобів для досягнення своїх цілей, не задумується про високе й низьке, красиве й потворне. Загалом же персонажі (Ю. Хмельницький, І. Брюховецький, П. Тетеря, Д. Многогрішний) подані як люди зі слабким духом, без усталених моральних норм і принципів, переконань. Всю свою діяльність вони спрямовують на порушення присяг і є носіями злого духу.

У третьому підрозділі “Особливості бачення бездуховності І. Виговського, І. Самойловича, П. Іваненка (Петрика) ” виявлено, що ці керівники були непослідовними. Спочатку І. Виговський справедливо використовує державні гроші, вміло ними розпоряджається, надсилає частину їх низовим козакам, згідно із заповітом Б. Хмельницького не шкодує і своїх коштів. Але, побувши гетьманом, він стає таким користолюбцем, який заради грошей хитрує, навіть викрадає скарби Богдана, відіславши перед цим його сина Юрія подалі від них.

За І. Виговського козацька старшина стала відмежовуватися від решти козацтва в окремий клас, намагаючись зосередити в своїх руках велике землеволодіння та піддати під свою владу селян і “дрібних” козаків.

У Літописі йдеться про те, що Виговський спершу шукав порозуміння з опозицією, а далі починав уживати гостріших засобів - замкнув Полтавщину і Запорожжя військовою блокадою. Він був певною мірою егоїстом, зрадивши Запорозьке Військо, не дотримавши обіцянки: “Все погоджувати з вашою волею”.

Автор дисертації зосереджує увагу на тому, що дуже часто цей гетьман писав універсали, у яких поширював брехливі повідомлення. У Літописі акцентується, що Виговський був зарозумілий, злопам'ятний, часом не дотримувався свого слова, ненавидів правду. Це відчувається в листі Низового козацтва до нього: “Ти ж, ненавидячи правду, узлився на правдомовця Пушкаря і не лише вбив його самого, але й розорив вогнем і мечем красне місто наше Полтаву”. Версія Величка про викуп Виговського за шкапу - іронічна, у судженнях про нього трапляються й досить гострі та осудливі рядки. Робилося це не з метою достатньо подати власні своєрідні погляди на історію очима моралі, а скоріше для того, щоб підтвердити свій осуд дій Виговського, скерованих проти Росії, котра вже тоді вимагала не братерського єднання, а повного підданства.

В образі І. Самойловича літописець виділяє прояви амбітності, надзвичайної самовпевненості, зверхності, навіть жорстокості. До свого супротивника Дорошенка він ставиться негуманно, весь час намагається прибрати його зі свого шляху.

В особі Петрика поєднані потяг до добротворення і бездуховний прагматизм, невміння реалізувати основні наміри, зрадництво.

У "Висновках" узагальнено результати проведеного дослідження. Доказавши, що поставлена проблема духовності людини, перш за все керівника держави надзвичайно актуальна, дисертант проаналізував духовний рівень поводирів України періоду Руїни.

Самійло Величко, не зважаючи на його симпатії та антипатії до окремих гетьманів, у цілому має досить чітко окреслену концепцію духовності керівника держави. Суть її полягає в тому, що державний керманич може часом (за якихось умов та обставин, при індивідуальному спілкуванні з антидуховними людьми чи в поведінці з ворогом) допустити відхилення від того чи іншого правила етикету або й навіть порушити принцип моралі тощо, але в абсолютній більшості його замірів, дій на всіх рівнях інтуїції та свідомості має переважати добротворення - турбота про матеріальний достаток, внутрішній і зовнішній мир та спокій, освіту, науку і умови для творчості українців. Тобто, духовність керівника держави повинна бути високою, багатогранною і здатною творчо проявитися в різних формах добротворення, за будь-яких обставин і умов. Основними адресатами добротворення високодуховного керівника мають бути передовсім Україна і її народ.

Зміст духовності, за Літописом Самійла Величка, проявляється в таких основних формах і на таких рівнях свідомого людського добротворення:

Від природи керівник держави має бути не тільки схильним до доброти і добротворення, а й повинен володіти потужним інтелектом та привабливою зовнішністю, мужнім характером, сильною натурою.

Не цураючись своїх матеріальних статків, високодуховний керівник держави повинен турбуватися про належне матеріальне забезпечення всієї спільности, всього народу.

Високий дух владаря держави мав бути в межах самоповаги і поваги до окремої людини і цілого народу, навіть, до ворогів, але ця повага повинна базуватися на основі глибоких знань про людські й природні достоїнства.

В особі високодуховного (чи хоча б одухотвореного) можновладця окремі люди й увесь народ повинні бачити зразок самовідданості й готовності до самопожертви, порядності, чесності і справедливості. Тоді довіра до його добротворчих задумів, планів і дій буде забезпечена і результат гарантований.

Особливу увагу С. Величко приділяє ставленню владики держави до звичаїв і свят народу - його духовність повинна не тільки випливати з народної духовності, а й зливатися в єдине ціле.

Старі й нові закони гетьман-добротворець повинен підпорядкувати державницьким намірам і цілям.

Верховна влада в державі, постійно наголошує літописець, повинна належати передовсім людині одухотвореній, досвідченій, мудрій і далекоглядній, адже така влада - основна запорука добротворення.

Автор Літопису постійно говорить про національну приналежність і національні симпатії та антипатії можновладця; керівник України, переконує він, може творити добро для свого народу лише тоді, коли він його любить або хоча б поважає.

Перші ознаки духовності, як наміри й плани добротворення, виявляються у власних задумах та ідеях керівника держави, але він повинен прислухатися і до думок своїх підлеглих, зіставляти їх з інтересами й сподіваннями співвітчизників.

Однією з найважливіших ознак і запорук духовності державотворця, вважає С. Величко, є його набожність. Але віра в Бога має проявлятися не стільки в абстрактних світоглядно-філософських поглядах, позиціях, скільки в конкретних діях на благо народу і України, “во славу Бога”.

Вищою мрією і вищою рисою характеру українців, підкреслює багато разів літописець, є волелюбність - незалежність суттєва, а не формальна і тимчасова. А тому автор дуже часто й різко іронізує над так званою “автономією”. Дух нації і дух народу - незалежність. Це і є вище благо і добро народу - прекрасне і високе в свідомості керівника України. А якщо володар не розуміє цього і не бореться за волю народу, то він бездуховний. Антидуховний віддає народ у “підданство”.

У цілому можна говорити і про повчальний приклад діяльних та активних гетьманів і полководців України. С. Величко не раз підносить турботу Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Дорошенка та інших про необхідність освіти й виховання. Авторові вдалося сказати, що духовність керівника держави багата передовсім передачею, донесенням до широких мас кращих народних звичаїв і традицій.

Отже, Самійло Величко має чітко окреслену, багату за змістом і виявлену в багатьох формах та на різних рівнях свідомості концепцію духовності.

У подальшій роботі над розв'язанням цієї проблеми можна не тільки уточнювати і поглиблювати знайдене, а й розширювати коло питань. Так, наприклад, ще тільки почато дослідження духовності козацької старшини, розглянуто окремі образи, не вивчено духовність Всезапорозького та реєстрового козацтва тощо.

Після всього можна буде вичерпно дослідити духовний потенціал Літопису в цілому.

Результати дисертаційного дослідження викладено у таких публікаціях

1. Сафонов Ю.М. Народні думи та Літопис Самійла Величка про Богдана Хмельницького як керівника держави // Придніпровський науковий вісник. - Дніпропетровськ, 1998. - № 2. - С.23-26.

2. Сафонов Ю.М. Основні риси керівника держави (за Літописом Самійла Величка) // Придніпровський науковий вісник. - Дніпропетровськ, 1998. - № 3. - С.1-6.

3. Сафонов Ю.М. Концепція духовності керівника держави у Літописі Самійла Величка // Придніпровський науковий вісник. - Дніпропетровськ, 1998. - №4. - С.1-7.

4. Сафонов Ю.М. Літопис Самійла Величка як вияв концепції духовності керівника держави. // Формування і діяльність творчої особистості. Матеріали міжнародної наукової конференції. 28 квітня 1998 р. в м. Кривому Розі. Секція І. Філологія. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. С.185 - 189. - (Бібліотечка “Придніпровського наукового вісника”).

5. Сафонов Ю.М. Концепція духовності у Літописі Самійла Величка // Матеріали міжнародного симпозіуму “Людина: мова, культура”. - Кривий Ріг, 1995. - С.529-530.

6. Сафонов Ю.М. Деякі аспекти духовності людини в Літописі Величка // Культура - духовність - мистецтво: Зб. наукових праць. - Київ, 1995. - С.63-70.

7. Сафонов Ю.М. Людина як втілення духовності (за Літописом Самійла Величка) // Актуальні проблеми духовності. Збірка матеріалів всеукраїнської науково-практичної конференції у Кривому Розі. - Кривий Ріг, 1995, - С.153-155.

8. Сафонов Ю.М. Богдан Хмельницький - взірець високодуховного керівника козацької держави (За Літописом Самійла Величка) // Актуальні проблеми духовності: Зб. наукових доповідей та повідомлень ІІ-ї Всеукраїнської конференції. - Київ - Кривий Ріг, 1997. - С.390-392.

9. Сафонов Ю.М. Духовний світ І. Мазепи // Літературознавство, “Просвіта" і духовний ідеал українця: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Кривий Ріг, 1994. - С.66.

10. Сафонов Ю.М. Концепція духовності людини в епістолярії Г.С. Сковороди та Літопис Величка // Філософська, педагогічна та літературно-мистецька спадщина Г.С. Сковороди і сучасність. Матеріали всеукраїнських міжвузівських читань з нагоди 200-річчя смерті мислителя. - Кривий Ріг, 1994. - С.105.

Анотація

Сафонов Ю.М. Концепція духовності керівника держави в Літописі Самійла Величка - Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Запорізький державний університет. - Запоріжжя, 1998.

Дисертація присвячена дослідженню рівня і аспектів духовності керівника держави у Літописі Самійла Величка та містить подальшу теоретичну розробку категорії “духовність”.

Оригінальна методика аналізу літературного твору, яка була використана в процесі дослідження діяльності державотворців, дала змогу виявити, обгрунтувати і узагальнити судження, що Літопис - один із тих творів, котрий надзвичайно чітко характеризує людину як творця історії, і має розмаїття духовних та антидуховних образів.

Дослідження може бути основою для розробки аналізу твору літератури з огляду його духовної значимості.

Ключові слова: концепція, духовність, дух, душа, гетьман, керівник держави, національна ідея.

Аннотация

Сафонов Ю.Н. Концепция духовности руководителя государства в Летописи Самуила Величко

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Запорожский государственный университет. - Запорожье, 1998.

Диссертация посвящена уровню и аспектам духовности руководителя государства в Летописи Самуила Величко и содержит дальнейшую теоретическую разработку категории “духовность”.

Оригинальная методика анализа литературного произведения, которая была использована в процессе исследования деятельности творцов государства, дала возможность проявить, обосновать и обобщить суждения, что Летопись - одно из тех произведений, которое необычно четко характеризует человека как творца истории и отличается разнообразием духовных и антидуховных образов.

Данное исследование может быть основой для разработки анализа произведения литературы с позиции его духовной значимости.

Ключевые слова: концепция, духовность, дух, душа, гетьман, руководитель государства, национальная идея.

Annotation

Safonov J.N. Conception of spirituality of a head of a state in Samuel Velichko's Chronicle

The thesis (manuscript) for awarding the candidate degree in speciality 10.01.01 - Ukrainian literature, Zaporohie State University. Zaporohie, 1998.

The defending manuscript deals with the level of spirituality of the head of the state in Samuel Velihko's Chronicle and contains the further theoretical ground work of the category “spirituality”.

The original methods of fiction analisis, which were used in the process of research of the activities of the state leader gave the opportunity to express, to ground and to be convinced of the fact that the Chronicle is one of the works which characterizez the man as the creator of history unussually distinctly, it is differ of spiritual and antispisitual figures.

The given research is the base for the workingout of analysis of a literary work from the point of view of its spiritual value.

Key words: conception, spirituality, spirituality of the man, the leader of the state, hetman, national idea.

Размещено на Allbest.ru