Російсько-японські мовні взаємозв’язки XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ІМ. А. КРИМСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКІ МОВНІ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКИ XVIІІ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: Мови народів Азії, Африки, аборигенів Америки та Австралії

Бондаренко Іван Петрович

КИЇВ, 1999 РІК

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Реферована дисертаційна робота присвячена проблемі початкових міжмовних контактів.

У дисертації досліджується процес зародження та розвитку російсько-японських мовних взаємозв'язків XVIII ст., фундаторами й головними дійовими особами якого були японські мореплавці, що протягом століття випадково потрапляли на територію Росії - Камчатку, Алеутські та Курильські острови. Не маючи змоги повернутися на батьківщину, японці були змушені самостійно опановувати російську, щоб потім викладати свою рідну мову росіянам у японській школі, створеній 1705 p., за розпорядженням Петра I в Петербурзі. Лише деяким із них уже наприкінці XVIII ст., вдалося повернутися до Японії. Написані японськими мореплавцями як у Росії, так і в Японії перші двомовні словники, розмовники, навчальні посібники та граматики, що збереглися переважно в рукописному вигляді, поклали початок кодифікації російсько-японських мовних взаємин - системному лінгвістично-дидактичному описові двох мов. Ці джерела віддзеркалювали не лише ідіолекти їх авторів: індивідуальний рівень володіння певним білінгвом російською та японською мовами, компетентність японських моряків у різних видах мовленнєвої діяльності, їх індивідуальний лексичний запас, але й російську та японську мови тієї історичної епохи в цілому, а також мовну ситуацію в цих двох країнах у XVIII ст.

Переважна більшість зазначених рукописних словників, розмовників і навчальних посібників містить надзвичайно цінний і, головне, абсолютно не досліджений (насамперед - з позицій русистики) мовний матеріал як для ретроспективного аналізу російської розмовної мови XVIII ст., оскільки саме її передусім самостійно опановували японські мореплавці в мовному середовищі, спілкуючись з російськими мовцями, так і для вивчення фонетичних та лексичних особливостей деяких японських діалектів тієї ж історичної доби - каґосімського, осімського, секдайського та інших, оскільки автори цих двомовних джерел були вихідцями з різних регіонів роздрібненої в ті часи на численні князівства феодальної Японії.

Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження насамперед зумовлена новизною текстового матеріалу, який уперше в історії вітчизняного мовознавства став базою для комплексного лінгвістичного й лінгвістично-прагматичного аналізу. Унікальність російсько-японських мовних взаємин взагалі полягає в тому, що в цьому випадку лінгвісти можуть документально точно простежити процес зародження перших мовних контактів між двома сусідніми народами на індивідуальному рівні, з'ясувати об'єктивні й суб'єктивні причини, які зумовили виникнення перших мовних (первісно - виключно мовленнєвих) стосунків між росіянами та японцями, сприяли розвиткові міжмовних зв'язків чи, навпаки, гальмували їх, тобто дослідити динаміку мовних взаємин протягом цілого століття. Відносна повнота та вірогідність біографічних свідчень стосовно перших японців, які опанували російську мову, а також наявність певної інформації про росіян, що першими вивчили японську, дозволяють персоніфікувати перебіг становлення російсько-японських міжмовних контактів, об'єктивно оцінити внесок конкретної історичної особи в цей процес. А отже, актуальність реферованої дисертаційної роботи полягає ще й у тому, що вперше ідіолект білінгва, його комунікативна діяльність в іншомовному середовищі розглядаються як передумова і як підґрунтя процесу зародження мовних зв'язків між двома народами, як неминучий і обов'язковий етап в історії будь-яких міжмовних стосунків.

Для сучасного мовознавства можливість об'єктивного наукового аналізу перших витоків мовних (а мовленнєвих і поготів) зв'язків - явище надзвичайно рідкісне. Дійсно, що конкретно, наприклад, відомо нам про перші мовні контакти між татарами та росіянами, окрім самого факту численних лексичних запозичень з однієї мови в іншу? Яким чином варяги Рюрикович і опановували мову своїх підлеглих? Як вивчала французьку мову королева Анна - дочка Ярослава Мудрого? Як саме спілкувалися між собою турки та запорізькі козаки в ту історичну добу, коли вони були не ворогами, а спільниками? Або як вивчали турецьку нову українські невільники, захоплені в полон і назавжди вивезені на чужину? Точних відповідей на ці та інші дуже цікаві, як на нашу думку (і не лише з суто пізнавальних, але й теоретичних позицій), запитання у сучасних мовознавців немає. І невідомо, чи з'являться вони в майбутньому. Адже історична віддаленість зазначених міжмовних контактів та брак належних текстових джерел дозволяють лінгвістам у кращому випадку лише висовувати різні наукові гіпотези і не більше. Що ж стосується російсько-японських мовних взаємин, то завдяки відносній хронологічній близькості їх виникнення та наявності багатьох мовних джерел, які відносно добре збереглися, вони є рідкісним винятком з цієї історичної закономірності.

Можливість детального лінгвістичного аналізу написаних японцями лексикографічних та інших робіт, які стали першим кроком на шляху подальшої поступової кодифікації російсько-японських мовних взаємозв'язків, дозволяє отримати нові дуже цінні та цікаві дані стосовно обох цих мов у ретроспективному плані. Так, наприклад, «Новый лексикон славено-японский» (1736-1738 pp.) Ґондзи, створений ним на основі «Лексикона треязычного» Ф.П. Полікарпова, як і деякі інші рукописні словники та розмовники цього талановитого японського юнака, дають яскраве уявлення про ту мовну ситуацію, яка склалася в Росії в першій половині XVIII ст., і характеризувалася змішуванням різних мов та мовних стилів, а також усе ще суттєвим впливом української книжної мови на російську. Двомовні рукописні словники іншого японця - Дайкокуя Кодаю, так само, як і японсько-російський словник із рукопису «Канкан ібун», складений Цудаю, Ґіхеєм, Тахеєм і Тадзюро, мають виняткову цінність для історичної фонетики, акцентології, діалектології та стилістики, оскільки репрезентують різноманітні японські діалекти тієї епохи й російську розмовну мову кінця XVIII ст.

Лінгвістично-прагматичний аналіз цих мовних джерел дає реальну можливість не тільки оцінити роль та внесок тієї чи іншої історичної особи в перебіг зародження й кодифікації російсько-японських мовних взаємозв'язків, але й встановити обсяги, а іноді навіть повністю реконструювати словниковий запас конкретного індивіда, з'ясувати якісні характеристики його японського та російського лексиконів, об'єктивно визначити рівень компетенції білінгва в різних видах мовленнєвої діяльності, спроектувати деякі механізми самостійного евристичного оволодіння лексичним складом та граматичною системою іноземної мови (адже саме так вивчали російську мову перші японці; що потрапляли до Росії - Денбей, Саніма, Кодаю та їх співвітчизники). А це, у свою чергу, дуже цінний науковий матеріал для історії лінгводидактики, психолінгвістики, методики викладання російської мови як іноземної, багатьох інших суміжних дисциплін.

Конкретним текстовим матеріалом дисертаційного дослідження стали такі мовні джерела:

1. Денбей, «Скаска Денбея» - протокол допиту японського моряка в Сибірському приказ! (1701 p.);

2. Ґондза, Вокабулы (1736 p.);

3. Ґондза, Новый лексикон славяно-японский (1736-38 pp.);

4. Ґондза, Краткая Граииатичка (1738 р.);

5. Ґондза, Предверие разговоров японского языка (1739 p.);

6. Ґондза, Orbis sensualium pictus (1739 p.);

7. Татаринов Андрій (Самбаті), «Лексикон» (1782 p.);,

8. Кодаю, «Русско японский словарь» // Янкевич Ф.И. Сравнительный словарь всех языков и наречий, по азбучному порядку расположенный (1791-92 pp.);

9. Кодаю, Росія ґоруі («Оросиия гооъто») (1792-93 pp.);

10. Кодаю, Хокуса бунряку (1794 р.);

11. Кодаю, Росія мондзісю (1796 p.);

12. Кодаю, Росіа бенґо (рік написання невідомий);

13. Кодаю, Росіа кіґо (рік написання невідомий);

14. Рєзанов М.П., Руководство к познанию японского языка, содержащее азбуку, первоначальные грамматические правила и разговоры (1803 р.);

15. Рєзанов М.П., Словарь Японского языка по российскому алфавиту собранный (1804 р.);

16. Цудаю, Ґіхей, Сахей, Тадзюро Канкай ібун (1807 р.).

Слід зауважити, що головні труднощі під час аналізу зазначених мовних джерел, більшість з яких ще не опублікована, полягали в необхідності «розшифрування» (точного прочитання) великої кількості «темних плям», що трапляються в перших російсько-японських і японсько-російських словниках XVIII ст.: японських слів (часто діалектизмів лексичного, морфологічного чи фонетичного рівня), що транскрибувалися літерами кирилиці; та російської лексики, вимова якої передавалася графемами катакани - японським силабічним алфавітом, мало пристосованим для адекватної передачі на письмі фонетичної системи російської мови, а переклад цієї лексики японською мовою фіксувався стародавнім ієрогліфічним скорописом.

Головною метою дисертаційної роботи с ретроспективне комплексне дослідження мовленнєвої (російськомовної) комунікативної діяльності білінгвів (японських мореплавців XVIII ст.) у іншомовному середовищі, детальний лінгвістичний аналіз конкретних результатів цієї діяльності - рукописних російсько-японських і японсько-російських словників, розмовників, навчальних посібників, що віддзеркалювали не лише ідіолект конкретної історичної особи, але й російську, і японську мови тієї епохи в цілому, а також вивчення як позитивного, так і негативного впливу обох зазначених чинників на процес зародження та кодифікації перших мовних взаємозв'язків між двома сусідніми народами.

Об'єктом і предметом дослідження став початковий етап російсько-японських мовних (мовленнєвих) контактів, ідіолекти білінгвів, що закладали підвалини взаємні знання та взаємодії цих мов, а також процес становлення кодифікаційних відносин між двома неспорідненими мовами.

Зв'язок роботи з державними програмами наукових досліджень, планами і темами. Проблематика дисертаційного дослідження пов'язана з урядовою програмою з питань становлення та розвитку японознавства в Україні, що була розроблена Міністерством освіти згідно з розпорядженням Президента України за результатами його дідового візиту до Японії від 05.04.1995 p., й дорученням Кабінету Міністрів України від 21.04.1995 p., №6825/2 (Див.: розпорядження Міністерства освіти України від 22.05.1995 р., №47-р., наказ по Міністерстві освіти України «Про приділення належної уваги науковим розробкам з питань японознавства» від 13.07.1995 р., №1/12-1753). Тема дисертації була затверджена на засіданні бюро Наукової координаційної ради НАН України «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності» (протокол №2 від 8 квітня 1999 p.) і є складовою частиною комплексної програми наукових досліджень Інституту сходознавства та Інституту мовознавства НАН України.

На захист виносяться такі положення:

1. Будь-які мовні взаємозв'язки практично завжди зароджуються і здійснюються на індивідуальному рівні в процесі мовленнєвої діяльності носіїв різних мов. Завдання лінгвістів, які досліджують міжмовні контакти, полягає не тільки в тому, щоб констатувати та аналізувати сучасний рівень взаємодії і взаємовпливу двох мов, але й спробувати відшукати та описати їх первісні підвалини;

2. На індивідуальному мовному рівні повністю відбиваються всі структурні механізми мови як універсальної комунікативної системи й головного засобу людського спілкування, реалізуються практично всі мовні функції, здійснюються будь-які мовні взаємозв'язки, які потім лише уніфікуються та узагальнюються мовою, що обслуговує той чи інший мовний колектив (народ чи соціальну групу), визнаються та сприймаються або ж нехтуються та відкидаються конкретним мовним колективом у процесі його мовної практики;

3. За певних умов рівень володіння окремим білінгвом іноземною мовою, лінгвістичний талант та здібності індивіда можуть стати головними чинниками зародження перших кодифікованих міжмовних зв'язків у вигляді створених тим чи іншим білінгвом перших двомовних словників, навчальних посібників тощо. Якість цих перших кодифікаційних мовних матеріалів, у свою чергу, стає запорукою ефективності їх практичного застосування, а також позитивного чи негативного впливу на подальший розвиток міжмовних зв'язків;

4. Створені білінгвами перші двомовні словники, розмовники, навчальні посібники тощо відбивають не лише індивідуальний рівень володіння індивідом іноземною мовою, не тільки характеризують його ідіолект, але й мають велику лінгвістичну цінність для ретроспективної характеристики різноманітних аспектів як другої, так і рідної мови білінгва.

Головним методологічним підґрунтям дисертаційного дослідження стали діалектичні положення про єдність мови та мовлення; про взаємозв'язок мови і мислення, про взаємодію та взаємозумовленість мови і середовища, мови індивіда і мови колективу; про мову як засіб відображення дійсності; а також про мовне середовище, як водночас і результат, і обов'язкову умову функціонування будь-якої живої мови.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше на текстовому матеріалі, створеному білінгвами, досліджується процес становлення мовних взаємовідносин між двома, дуже віддаленими мовами. Вперше російська мова японських мореплавців та їх комунікативна діяльність у російськомовному середовищі розглядається як своєрідний фундамент, на якому ґрунтувалася вся система початкових мовних зв'язків між росіянами та японцями, а лінгвістичні досягнення (чи невдачі) японських моряків у цьому відношенні як запорука подальшого розвитку та ефективності цих зв'язків. Окрім того, сам мовний матеріал (переважно лексикографічного характеру) та деякі лінгвістичні явища, що відбилися в ньому, використовуються дисертантом для характеристики мовної ситуації в Росії XVIII ст., в цілому та російської розмовної мови (насамперед - сибірського міського просторіччя кінця XVIII ст.) зокрема, а також для характеристики деяких особливостей (головним чином - фонетичного рівня) різних японських діалектів тієї історичної доби.

Теоретичне та практичне значення своєї роботи автор бачить У тому, ідо вперше розроблені ним методи дослідження ідіолекту білінгва та критерії оцінки ролі індивіда в становленні мовних контактів між двома народами, як і застосована методика аналізу мовного матеріалу, створеного цими білінгвами, можуть використовуватися для комплексного аналізу початкового етапу будь-яких міжмовних взаємозв'язків, від яких залишилися певні документальні свідоцтва - двомовні словники, розмовники, граматичні описи тощо.

Деякі науково-теоретичні розробки даного дисертаційного дослідження, зокрема ті, що узагальнюють специфіку та труднощі оволодіння японцями російською мовою, а також ті, що присвячені аналізу кириличної транскрипції японської лексики й написанню графемами російських слів у перших японсько-російських та російсько-японських словниках XVIII ст., уже були певною мірою практично застосовані автором при створенні ним навчальних посібників та підручників з російської мови, призначених для японських студентів (Бондаренко И.П., Хино Т. «Эврика!»: Учебное пособие по развитию навыков семантической догадки на уроках речевой практики.-Японія, Нара: Тенрі дайґаку. - 1994. - 45 с., Бондаренко И., Уэмура С. Парус: Учебник русского языка. Первый этап. - Японія, Кіото: Санґьо дайґаку. - 1995. - 85 с. (2-е вид., випр. и доп. - Кіото: Санґьо дайґаку. - 1996. - 86 с.), і при написанні перших вітчизняних українсько-японського та японсько-українського словників (Бондаренко І., Хіно Т. Українсько-японський словник. - К.: Вид. дім «Альтернативи», 1997. - 250 с., Бондаренко І., Хіно Т. Українсько-японський, японсько-український словник. Навчальний словник японських ієрогліфів. - К.: Вид. дім «Альтернативи», 1998. - 592 с.).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладені в 42 публікаціях загальним обсягом 36 друк. арк. (наводяться в кінці роботи окремим списком), у тому числі в науковій монографії «Русский язык японских мореплавателей (XVIII век)» (Японія, Пара: Тенрі дайґаку. - 233 с. - 18,8 друк. арк.). Із зазначеної кількості публікацій 11 є тезами доповідей, прочитаних автором дисертації за проблематикою дисертаційного дослідження на наукових конференціях та симпозіумах, решта - статті. 9 опублікованих робіт були написані в співавторстві з японськими вченими.

Особистий внесок здобувача. Усі результати наукового дослідження отримані дисертантом самостійно. Але при розшифруванні ієрогліфічних написань деяких японських слів, зроблених скорописом, а також окремих «темних плям», що траплялися в рукописних словниках XVIII ст., дисертант консультувався з японськими мовознавцями Кава і Таданобу, Мураямою Сітіро, Накамурою Йосікадзу, Обатою Масатосі, Окабаясі Хіроакі, Уемурою Сусуму та Хіно Такао, яким він щиро вдячний за їх люб'язну допомогу. У тих випадках, коли обсяг консультацій у галузі стародавньої японської ієрогліфічної графіки був значним, дисертант за згодою японських фахівців включав їх у співавтори своїх публікацій.

Апробація роботи. Матеріали та поетапні результати дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на щорічних звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу філологічного факультету Одеського державного університету в 1996-1999 pp., на наукових конференціях японських істориків та русистів (університет Тенрі, 1992 р., Осакський державний університет, 1993 p.; університет Хоккайдо, 1994 р.), на Першому українському симпозіумі з мовознавства і літератур країн Азійсько-тихоокеанського регіону (Національний університет «Києво-Могилянська Академія», 1998 р.), на міжнародній конференції «Україна у сфері інтересів країн Азійсько-Тихоокеанського perіону» (Національний університет «Києво-Могилянська Академія», 1999 р.), на засіданні відділу російської мови Інституту мовознавства НАН України (березень 1999 р.), на III міжнародній науковій конференції «Сходознавчі читання А.Ю. Кримського» (Інститут сходознавства НАН України, червень 1999 p.).

Дисертація обговорювалася і була рекомендована до захисту на спільному засіданні кафедр загального і слов'янського мовознавства, російської та української мов Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова (травень 1999 р.).

Структура та обсяг роботи. Дисертація, яка має загальний обсяг 487 с., складається зі вступу, трьох розділів з 8 таблицями і схемами та висновків (усього 395 с.). Список використаної літератури (14 с.) налічує 250 наукових та фактичних джерел, 74 сторінки займають додатки (А, Б, В, Г) до дисертації, ще 4 сторінки - список публікацій дисертанта за темою його дисертаційного дослідження (42 /+4/ найменування).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі «Історія російсько-японських мовних контактів XVIII ст.» розкривається стан наукової дослідження дисертаційної проблематики, з'ясовуються історичні передумови, аналізуються об'єктивні та суб'єктивні причини, що сприяли виникненню російсько-японських мовних взаємозв'язків у XVIII ст.

У цьому ж розділі стисло подається історія аварій японських суден поблизу далекосхідних берегів Росії й описується подальша доля японців на чужині. Головна увага при цьому зосереджується на процесі опанування ними російської мови у світлі тих фактів, які, на думку дисертанта, безпосередньо впливали на цей процес.

Історії зародження перших російсько-японських взаємовідносин на державному рівні присвячена значна кількість наукових досліджень, опублікованих як у Росії і Японії, так і за їх межами (насамперед - у США та Англії). У першу чергу це роботи В.О. Александрова, А.Є. Бажиної, В. Бартольда, Л.С. Берга, В.Н. Верха, Є. Болховітінова, М.Є. Бранденбурга, О.В. Єфімова, С. Знаменського, Л.М. Кутакова, М.В. Кюнера, В. Лагуса, Р.В. Макарової, Г.Ф. Міллера, С.І. Новаковського, М.М. Оглобліна, Д.М. Позднсєва, П.А. Словцова, М.С. Табачка, Э.Я. Файнберг, П. Чечина, Р. Кідзакі, Й. Куно, Й. Накамури, С. Накамури, С. Йосіно, В. Йохельсона, Р. Сторрі та ін.

Що ж стосується проблеми перших мовних контактів між росіянами та японцями, бібліографія з цього питання значно бідніша. Прямо чи опосередковано теми російсько-японських мовних взаємин торкаються в своїх працях російські мовознавці та історики В.М. Алпатов, М.І. Веселоський, В.Н. Горегляд, П. Іванов, І.М. Кобленць, В.М. Константинов, А.М. Копилов, А.М. Куликова, О.П. Петрова, О. Сгибнєв, а також японські дослідники М. Ікута, Т. Каммура, С. Мураяма, І. Сакаґуті та ін.

Як будь-яке суспільне явище - а саме так ми розглядаємо початок систематичного вивчення японської мови в Росії і російської в Японії - цей процес мав певні історичні передумови, свої об'єктивні та суб'єктивні причини. Характерним є те, що в історії російсько-японських мовних взаємин останні зіграли якщо не вирішальну, то надзвичайно важливу роль, зокрема, у сфері кодифікації міжмовних стосунків, під якою ми розуміємо науково-практичний опис двох мов з позицій лінгводидактики.

До об'єктивних причин, що спонукали росіян започаткувати активне вивчення японської мови (до речі, першої серед східних мов) і навіть створити з цією метою в 1705 p., спеціальну японську школу, яка з перемінним успіхом функціонувала спочатку в Петербурзі, а потім у Іркутську протягом усього XVIII ст., ми відносимо такі історичні події та факти.

По-перше, це поступове освоєння росіянами (починаючи з другої половини XVI ст., і закінчуючи XVII ст.) практично всієї території Західного та Східного Сибіру і їх вихід у середині XVII ст., до берегів Охотського моря та Тихого океану, що в свою чергу відкривало прямий шлях до Японії. Як наслідок, наприкінці XVII ст., обидві країни стають сусідами, хоча все ще й розмежованими морем. Але після початку будівництва росіянами на Далекому Сході великих морських суден море поступово перестає бути нездоланною перешкодою між двома сусідніми народами. Нечасті й завжди випадкові до цього часу зустрічі росіян з японцями на суші й на морі стають дедалі частішими, закономірними.

По-друге, ціла низка військових та дипломатичних поразок Росії в 20-х роках XVIII ст., після успішного, але нетривалого просування на південь та захід (повернення туркам у 1711 p., захопленого наприкінці XVII ст. Азова, повний провал європейської місії Петра І в 1716-1717 pp. та інші), що змусили російського самодержця змінити напрямок своїх політичних та територіальних прагнень і повернути погляд на схід - у бік Персії, Китаю та Японії. Починаючи з XVIII ст., російська Імперія розширюється майже виключно у південно-східному та східному напрямках. Мудрий Петро, якому свого часу все ж таки вдалося «прорубати вікно» до Європи, очевидно, врешті-решт зрозумів історичну долю своєї країни: для Росії, що завжди прагнула стати європейською державою і наполегливо «рубала вікна» в західному напрямку, «двері» відчинялися (іноді - добровільно, а частіше - з застосуванням сили) лише зі сходу.

По-третє, це інтенсивний розвиток у Росії (зокрема, на Уралі) легкої та військової промисловості, що вимагало, особливо після припинення Північних війн та походів проти турків, нових ринків збуту для все зростаючої кількості товарів та зброї, яка вироблялася на новозбудованих фабриках і заводах. Автор документально-історичного дослідження, присвяченого початковому етапу російсько-японських політичних та економічних стосунків, С. Знаменський з цього приводу писав: «Коли перед московськими правлячими колами Японія вималювалися як багата золотом та сріблом країна, з розвинутим народним господарством і багатолюдним населенням, країни, яка вже мас вогнепальну зброю, країна, хоча и сусідка, але безмежно далека від основного ядра Московської держави, навряд чи в когось із цих кіл могла з'явитися думка про завойовування такої країни. Інша справа - торгівля. Європейці торгували 0 наживалися з торгівлі з японцями. Торгують і голландці, з якими ми особливо близько познайомилися останнім часом. Чому б не спробувати (і най отримати свою частку прибутків?» (Знаменский С. «В поисках Японии. Из истории русских географических открытий и мореходства в Тихом океане». - Благовещенск, 1929. - С. 46-47).

Ще 1702 року завбачливий російський цар після своєї зустрічі з Денбесм - першим японцем, що потрапив до Росії (і очевидно, під впливом розповідей останнього про Японію), відряджаючи чергового козацького отамана (прикажчика) на Камчатку «щоб усіляких немирних чужоземців закликати знову під його великого володаря високу руку» у спеціально виданому з цього приводу розпорядженні наказував «домагатися учинити з японською державою та російськими людьми торги не малі, як у Китайців з росіянами бувають торги і посилаються з Москви великого володаря з товарами купчини, щоб з тих новозаведених торгів великого володаря казні мати значний прибуток» (Знаменский С. «В поисках Японии». - С. 47-48).

Яким не парадоксальним це може здатися на перший погляд, але початку вивчення російської мови японцями значною мірою сприяла політика самоізоляції Японії від зовнішнього світу (сакоку сейсаку), офіційно запроваджена урядом в 1637 p., як засіб боротьби з проникненням у країну християнства. Спеціальним розпорядженням сьоґуна Токуґави Іемідзу в Японії було заборонено будівництво великих морських суден. Офіційно дозволялось будувати лише малі за розміром кораблі (вантажністю до 50 т.), придатні виключно для каботажного плавання. Наслідком цього фатального рішення стали часті аварії таких суден під час штормів і тайфунів. Океанські течії відносили понівечені кораблі разом з членами їх екіпажів до берегів Камчатки, Курильських і Алеутських островів, що в той період активно освоювалися та заселялися росіянами. Саме тут мали місце перші зустрічі росіян з японцями, які й поклали початок російсько-японським мовним контактам.

Не менш парадоксальною, але цілком зрозумілою причиною виникнення в Японії підвищеного інтересу до Росії в цілому, а також до російської мови зокрема стали побоювання японців щодо постійно зростаючої експансії росіян на Далекому Сході і в тихоокеанському регіоні. Про можливу загрозу Японії з боку Росії японські політичні діячі та вчені заговорили починаючи з другої половини XVIII століття. Насамперед це були Хабуто Сейо (1730-1780), Накаі Рікен (1733-1818), Сугіта Ґенраку (1733-1780), Хіраяма Кодзо (1758-1829), Хонда Тосіакі (1744-1821). У першому в історії Японії науковому дослідженні, що було повністю присвячене Росії й називалося «Роздуми про червоноволосих Едзо» (1783), його автор - відомий японський учений Кудо Хейсуке (1734-1800) писав: «Якщо ми будемо миритися з тим, що відбувається, то вся земля Едзо (стародавня назва Хоккайдо І.В.) стане російською територією» (Накамура С. Японцы и русские. Из истории контактов. - М., 1983. - С. 81). Щоб з'ясувати дійсні наміри Росії, японці всупереч своїй власній ізоляціоністській політиці навіть змушені були наприкінці XVIII ст., піти на перші напівофіційні контакти з росіянами, гостро відчувши при цьому брак кваліфікованих перекладачів і всі незручності, пов'язані з їх відсутністю. Яскравим проявом розуміння японцями в цей період необхідності вивчення російської мови став той факт, що практично всі звіти та офіційні протоколи допитів японських, мореплавців, які побували в Росії й змогли повернутися до Японії, як і їх спогади про перебування на чужині («Хокуса бунряку», «Оросіякоку хьомінікі», «Сінсьо мару хьомінікі», «Канкай ібун» та ін.), як правило, включали рукописні двомовні словники. Саме ці словники й стали першоджерелами японсько-російської навчальної лексикографії, методичною та лінгвістично-дидактичною базою початкового етапу вивчення російської мови в цій країні.

Таким чином, економічна й політична ситуація, яка склалася в Росії наприкінці XVI - на початку XVIII ст., безумовно, сприяла зацікавленості росіян у розвитку всебічних контактів з Японією, де подібна ситуація виникла трохи пізніше. Крім того, інтерес до Росії в цій країні зумовлювався причинами більше політичного, ніж економічного характеру. Дійсному зародженню цих контактів (у тому числі й мовних) заважало лише одне - відсутність антропологічного чинника, необхідність активного втручання в цей процес конкретних людей. Таким, не менш важливим, ніж об'єктивні історичні передумови, фактором розвитку російсько-японських мовних взаємозв'язків у XVIII ст., й стали японські мореплавці.

Першим японцем, що потрапив до Росії в 1695 p., був Денбей з японського портового міста Осаки. Він же став і першим викладачем японської мови в Петербурзькій школі, заснованій Петром І. Потім сюди потрапив Саніма, який, до речі (як і Денбей), починав з вивчення не російської, а корякської мови, оскільки обидва вони довгий час перебували в полоні у коряків. Наступними викладачами в школі японської мови були Ґондза й Содза. Саме Ґондза став автором перших в історії російсько-японських мовних стосунків словників і розмовників, створених на теренах Росії. У 1745 р., до Росії потрапила ціла група японських моряків - членів екіпажу судна «Тано-мару», - що теж потім стали викладачами, але вже в Іркутську, куди в 1754 p., була переведена японська школа. А першим японцем, якому в 1792 p., вдалося повернутися на батьківщину був Дайкокуя Кодам - автор перших двомовних словників, написаних у Японії. Завершували ж більш ніж столітню епопею перебування японських мореплавців у Росії члени екіпажу судна «Вакамі ямару» (Цудаю, Ґіхей, Сахей і Тадзюро), які повернулися до своєї країни лише в 1804 p.

Взагалі російсько-японські мовні контакти KVIII ст., безсумнівно, можна вважити унікальним в історії всієї світової лінгвістики мовним експериментом, що всупереч власному бажанню був здійснений простими японськими мореплавцями. Експеримент, у якому щільно переплелися долі окремих людей з історичними долями їх країн і народів, у якому, з одного боку, виразно простежується домінування державних інтересів над індивідом, а з іншого - можливість реального впливу конкретної особи на історію всієї держави. Експеримент, який яскраво демонструє не лише взаємного тяжіння, але й взаємного відторгнення різних цивілізацій, культур, мов. Саме до цього конкретного випадку взаємодії індивідуального та громадського, непередбачуваного та закономірного можна віднести слова Вільгельма Гумбольта про мову як «великий засіб перетворення суб'єктивного в об'єктивне», як перехід «від завжди обмеженого індивідуального до всеосяжного буття», тому «що в ній змішуються, поновлюються і змінюються способи, уявлення всіх віків, кожної статі, стану, характеру й духовної відмінності даного племені, внаслідок того, що народи обмінюються словами и мовами, створюючи в кінцевому підсумку людський рід у цілому».

До суб'єктивних причин, що сприяли виникненню перших кодифікованих російсько-японських мовних взаємних зв'язків, дисертант відносить:

1. Природний лінгвістичний талант Ґондзи - японського хлопчика, який потрапив до Росії в 11-річному віці й помер десять років по тому. За своє коротке життя він устиг досконало опанувати не лише російську, але й церковнослов'янську мову, залишивши після себе цілу низку двомовних словників та навчальних посібників, що вражають дослідників своїм обсягом;

2. Феномен Дайкокуя Кодаю - надзвичайно освіченого й не менш талановитого японського моряка, який першим серед японців спромігся повернутися на. батьківщину, зробивши для цього все можливе. Якби не це непохитне (нехтуючи навіть загрозою смертної кари, що могла чекати його в Японії) прагнення Кодаю - автора надзвичайно цікавих та змістовних спогадів про Росію й декількох словників, написаних у Японії, процес об'єктивного пізнання японцями Росії та початок вивчення російської мови в цій країні затримався б, як мінімум, на кілька десятиліть;

3. «Філологічний подвиг» М.П. Рєзанова - російського морського офіцера, який під час першого в історії Росії кругосвітнього плавання за допомогою Цудаю, Ґіхея, Сахея й Тадзюро, що поверталися на його кораблі додому, зміг не тільки чудово оволодіти японською мовою; але й написав дві фундаментальні лінгвістичні праці, які можна вважати першими науковими описами японської мови, зробленими росіянами.

Завершує перший розділ дисертації короткий аналіз подальшого розвитку русистики в Японії та японістики в Росії.

Другий розділ дисертаційної роботи «Лінгвістично-прагматичний аналіз рукописної спадщини японських мореплавців і оцінка рівня їх комунікативної компетенції в російській мові» повністю присвячено комплексному лінгвістично-прагматичному та лінгвістичному аналізу ідіолектів Денбея, Ґондзи, Кодаю, Цудаю, Ґіхея, Сахея, Тадзюро, Судая Хьобе, а також росіянина М.П. Рєзанова. Він будується перш за все на. детальному дослідженні лексикографічної спадщини японських мореплавців, результати якого використовуються дисертантом як для загальної оцінки рівня знання російської та японської мов окремими білінгвами, так і для оцінки комунікативної компетенції даних білінгвів у різних видах мовленнєвої діяльності. Розглядаючи лінгвістичну прагматику як один із продуктивних напрямків сучасного мовознавства, що займається дослідженням мови «в її відношенні до тих, хто нею користується» (Столнейкер Р.С. Прагматика // Новое в зарубежной лингвистике. - Вып. XVI: Лингвистическая прагматика. - М., 1985. - С. 423), дисертант застосовує лінгвістично-прагматичний метод аналізу рукописних джерел для з'ясування цілої низки питань, які мають, на його думку, концептуальне значення для дисертації в цілому:

а) наявність (відсутність) взаємозв'язку (взаємозалежності) між мовою або мовленням індивіда і конкретними умовами опанування ним цієї мови;

б) механізми та ступінь впливу мовного середовища на процес самостійного евристичного оволодіння білінгвом нерідною мовою взагалі й різними видами мовленнєвої діяльності;

в) залежність кількісних і якісних характеристик ідіолекту білінгва (насамперед - його словникового запасу) від сфер спілкування, конкретних комунікативних ситуацій, а також комунікативних ролей, в яких виступає індивід у процесі своєї реальної мовленнєвої діяльності в іншомовному середовищі та інших.

Взагалі в сучасній лінгвістиці (насамперед - у лінгводидактиці) склалася парадоксальна ситуація: є безліч досліджень, присвячених тому, як викладати чи вивчати іноземну мову, але практично відсутні праці, в яких досліджується, як саме ця мова вивчається білінгвом.

Лінгвістично-прагматичний підхід до аналізу ідіолектів японських моряків, якого послідовно дотримується автор у цьому розділі дисертаційної роботи, у цілому пов'язаний з концептуальною проблемою впливу Іншомовного оточення на індивіда, що самостійно опановує іноземну мову в мовному середовищі.

Авторський експеримент з ретроспективного моделювання російськомовного словникового запасу Денбея, що здійснюється на матеріалі тексту (протоколу) допиту японського мореплавця в Сибірському приказі Москви (грудень 1701 р.), є першою в історії вітчизняного мовознавства спробою реконструкції лексикону білінгва, який жив майже 300 років тому. У перший і останній раз «Скаска Денбея» - а саме так називався текст цього протоколу допиту - була опублікована відомим російським істориком М.М. Оглобліним у 1891 р.(Оглоблин Н.Н. Первый японец в России, 1701-1705 // Русская старина. - С. 11-24) і, як нам відомо, з лінгвістичних позицій ще ніколи не аналізувалася. Важливість загальної оцінки рівня володіння російською мовою першого, як вважається, викладача японської мови в Росії (а відповідно, враховуючи тогочасні методи викладання іноземних мов, і його спроможності викладати цю мову росіянам) дисертант вбачає в можливості та необхідності таким чином покласти край дискусіям між сходознавцями стосовно дати відкриття школи японської мови в Росії та започаткування систематичного вивчення першої східної мови росіянами.

Значна увага в цьому розділі дисертаційного дослідження надається лексикографічній спадщині Ґондзи, у першу чергу - аналізу його «Нового лексикона славено-японского», «Вокабул» і «Предверия разговоров японского языка». Саме ці праці японського юнака найяскравіше віддзеркалюють його російський, церковнослов'янський і японський ідіолекти, а також тогочасну диглосію - мовну ситуацію, що склалася в Росії у XVI-XVIII ст.

Як це не дивно, але й дотепер спірним є питання про авторство (вірніше - єдине авторство) рукописних праць Ґондзи. По-перше, багатьох дослідників збивали з пантелику написи на титульних аркушах деяких з цих рукописів:

- «Описана 1736 року японцем під наглядом цього навчання Андрія Богданова»;

- «Писана японцем п і д наглядом і навчанням російської мови Андрія Богданова» (виділено нами. - І.Б.) та ін. А по-друге, текст супліки А.І. Богданова - головного бібліотекаря Російської академії і директора школи японської мови, у якій він, звертаю» чи за матеріальною допомогою до керівництва Академії та нагадуючи про свої заслуги, писав: «...японську школу утримував і до того ж 5 книг граматичних учинив для японської мови, що в бібліотеці зберігаються» (виділено нами. - І.Б.) (Кобленц И.П. Андреи Иванович Богданов (1692-1766). Книговедення. - М., 1958. - С. 38).

Проблема авторства для нашого дослідження є засадничою. Від остаточної відповіді на запитання: хто насправді був автором рукописних книг, значною мірою залежала і наша оцінка рівня володіння російською мовою Ґондзи, адже лише за цими рукописами (за їх російськомовними частинами) ми могли робити висновки щодо російської мови цього японця. Спираючись на результати аналізу текстів рукописів (насамперед - на фундаментальний за своїм обсягом (12000 слів) «Новый лексикон славено-японский»), ми дійшли однозначного висновку: усі без винятку рукописні двомовні словники та навчальні посібники, створені в період функціонування в Петербурзі японської школи, належали перу Ґондзи і є виключною заслугою цього японського юнака. По-перше, авторство Ґондзи підтверджують орфографічні помилки, що досить часто зустрічаються в «Новом лексиконе» та інших рукописах, які ще можна вибачити іноземцеві Ґондзі, але неможливо книжнику А. Богданову. По-друге, деякі з цих помилок, безперечно, зумовлені інтерференцією на фонетичному рівні - впливом на російську мову Ґондзи японської фонетичної системи, у якій, зокрема, відсутня кореляція приголосних за м'якістю-твердістю і не розрізняються звуки р та л, котрі для японців с фонематичне тотожними:

а) вел(ь)ми, гул(ь)ба, Днепрь, користь, коритце, мол(ь)ба, пузиръ, раздирател(ь), умысль, употребител(ь)ный, управител(ь)ница;

б) велиги, возврекаю, гиля. закливление, закливляю, мозорь, пелепелка, разглабляю, разстираю.

Досить показовими є помилки, які певною мірою відбивають вимову Ґондзи, засвідчуючи безсумнівний вплив на його російську мову мовного середовища та мовленнєвої стихії:

а) акання: камаръ, капанїе,, копать, салдать;

б) редукції ненаголошених голосних: кашлею, кипетокь, месецъ, молчеливый, новинькій, песинка, сочитаниє;

в) оглушення кінцевих дзвінких приголосних і асиміляції за глухістю: ветфь, досукъ, догатка, дятька, плошатка, подвяска, свяска, соопщаю, соопшникъ, соопщенїє;

г) спрощення груп приголосних: праз(.д)ный, радос(т)но, сладострас(т)ный, спраз(д)ную;

д) усічення закінчень слів: жал(у)ю, родны(й) братъ, ос(т)ь, самодержавни(й), самодвижны(й).

Варто підкреслити й таку закономірність: переважна більшість цих помилок трапляється не в рідко вживаних у повсякденній мові церковнослов'янізмах, а в досить частотних розмовних російських словах. Незважаючи на свою назву, «Новый лексикон славено-японский» включав нарівні з церковнослов'янською та спільною для обох мов лексикою значну кількість російських народнорозмовних слів (10-15%), у тому числі, і просторічних: бздюхь, блядунь, брюзга, брюхатый, брюшко, веревочка, гулякъ, кляча, ковшичекъ, мешечикъ, молодка і т. ін.

Аналіз японської частини «Нового лексикона», зокрема, перекладу церковнослов'янської та російської лексики японською мовою, дозволяє дійти висновку, що на двадцятому році життя Ґондза значно краще володів російською і церковнослов'янською мовами, ніж своєю рідною, користуватися якою він припинив, коли йому виповнилося 11 років. Саме тому «Новий лексикон» має надзвичайно велику цінність для психолінгвістів, що займаються проблемами онтогенезу мови дітей, оскільки дозволяє точно визначити обсяг і якісні характеристики словникового запасу дитини (10-11 років) у її рідній мові. Адже Ґондза, котрий зміг без будь-яких словників та сторонньої допомоги перекласти рідною мовою майже 12000 іншомовних слів; вичерпав свій японський (як активний, так і пасивний) лексичний запас практично повністю. Його японський лексикон на той час був майже вдвічі меншим його сукупного російсько-церковнослов'янського тезауруса. І хоча далеко не всі з 12 тисяч слів, що складають реєстр «Нового лексикона», входили до словникового запасу Ґондзи, він активно поповнював його в процесі своєї роботи. Можливо, саме тут і проявилася «наглядницька» роль A.I. Богданова, який роз'яснював японцеві семантику нових для нього слів.

Дуже цікаві спостереження дає аналіз перекладу японською мовою саме тієї російської і церковнослов'янської лексики, що виходила за межі словникового запасу японця в його рідній мові. У цих випадках ступінь адекватності її семантизації японською мовою (як і шляхи виходу Ґондзи зі «скрутних» ситуацій) були різними. Найчастіше він зупинявся на японському лексичному еквіваленті, який приблизно передавав узагальнену семантику відповідного російського чи церковнослов'янського слова або групи слів. Так, наприклад, слова: государство, держава, монархия, страна, царство Ґондза перекладає одним словом «куні» - «країна», що, у принципі, допустимо, але лише як одне із значень наведених слів.

Іноді такий «узагальнюючий» переклад був занадто приблизним:

а) Дивлюся - ому - «мислити»:

Надежда - омукотъ - «мислення»;

Намерение - омукотъ - «мислення» Непщевачие - омукотъ - «мислення» Поиысль - омукотъ - «мислення» Чаяние - омукотъ - «мислення».

б) Блудъ - варуйкотъ - «погана справа»:

Грехъ - варуйкотъ - «погана справа»;

Неистовство - варукакотъ - «погана справа»;

Озлобление - варукакотъ - «погана справа»;

Пакость - карукакотъ - «погана справа»;

Придурь - тьоттоварукатъ - «трохи погана справа».

Як наслідок, японська частина «Нового лексикона» Ґондзи виявилася значно біднішою російсько-церковнослов'янської. Але японський юнак, що знав свою рідну мову на рівні одинадцятирічної дитини, не міг робити інакше. Адже семантику багатьох слів (особливо - абстрактних, наукових, релігійно-філософських термінів) він взагалі вперше в житті пізнав іноземною мовою. Йому потрібно було виявляти чудеса майстерності, докладати чимало зусиль, щоб перекласти цю лексику рідною мовою. При цьому японець застосовував навіть такий спосіб, як «особисте словотворення»:

Желчь - киканигака - «жовта гіркота»;

Прапрадедь - ёдзи - «четвертий дід»;

Чувство - киккоть обоюрукоть - «слухання /і/ запам'ятовування»;

Язычникъ - ёсонфуто - «чужа людина».

Але основним способом виходу з подібних складних лексикографічних ситуацій для Ґондзи було описове (іноді - дуже приблизне) тлумачення значень іншомовних слів, наприклад: амбвонъ - «високе місце», благоизобретение - «гарна річ», благонравие - «справи чудового серця», виталище - «місце розваг», власть - «діла великого воєначальника», вселенная - «піднебесся», грешникъ - «людина, щ,o робить погані вчиники», изстулление - «бути невеселим, засмученим», крепконравный - «мужня людина», мздоимецъ - «той, хто любить гроші», неверный - «той, хго не знає Будду», плодородие - «поява паростків», похоть - «бажана справа, бажання» і т. ін.

Нерідко ці семантичні «узагальнення» призводили до смислових неточностей і навіть помилок:

Истома - декенкотъ - «неможливість»;

Нечестивый - куреннентъ - «той, хто не має посади»;

Отчаяние - омованкотъ - «несподіваність»;

Почтение - куреярукотъ - «призначення на посаду»;

Убеждаю - шїекь - «поспішати».

У деяких складних випадках Ґондза змушений робити прямі лексичні запозичення з російської:

Ідолослужение - їдору йогамъкатъ - «ідоломоління»;

Планета - планетачъ - «коли йдеться про планету».

Що ж стосується екзотизмів, то практично для кожного такого слова японець наполегливо шукав відповідний еквівалент, характерний для японської дійсності:

Балалайка - «шямїсенъ» (/яп. муз. інструмент: сямісен/);

Бандура - «бїва» (/яп. муз. інструмент: біва/);

Волярынь - «демю» (/яп. іст.: «князь»/);

Верста - «ичирь» (/яп. міра довж.: прибл. 4 км/);

Вепршокъ - «иссунъ» (/яп. міра довж.: прибл. 3 км/);

Каша - «мешь» (/яп.: «рис» /про страву/);

Пиво - «аиазакъ» (/яп. солодке рисове, вино/);

Попь - «Бозь» (/яп. буддійський чернець/).

Дауважимо, що у всіх випадках, коли йдеться про семантичні неточності чи помилки в перекладах Ґондзи (та інших японців), мається на увазі не стільки нормативний аспект цієї проблеми, тобто міра відповідності перекладу російської або церковнослов'янської лексики кодифікованій літературній японській мові, скільки рівень адекватності передачі семантики іншомовного слова лексичними засобами, що має у своєму розпорядженні білінгв, лексикон якого обмежений рамками його словникового запасу в рідній мові.

Аналогічні спостереження над російським і японським ідіолектами Ґондзи здійснюються такой дисертантом у процесі лінгвістичного та лінгвістично-прагматичного аналізу інших лексикографічних робіт цього японського юнака (насамперед, «Вокабул» - першого російсько-японського словника та «Предверпя разговоров японского языка» - першого японсько-російського розмовника). Ці рукописи теж містять надзвичайно цікавий мовний матеріал, але своїми обсягами вони значно поступаються «Новому лексикону славено-японському».

За подібною схемою у наступному підрозділі дисертаційної роботи розглядається російський ідіолект Дайкокуя Кодаю. З цією метою дисертант використовує двомовні словники із рукописів «Росія ґаруі», «Росія бенґо» та «Хокуса бунряку» з особливою увагою до російсько-японського словника, що міститься саме в останньому з цих рукописів - «Хокуса бунряку», як найбільш об'ємного, змістовного та цікавого з точки зору комплексного лінгвістично-прагматичного га лінгвістичного аналізу.

Так само, як і у випадках з Денбесм та Ґондзою, у підрозділі, присвяченому ідіолекту Кодаю, з'ясовуються кількісні і якісні характеристики його російськомовного лексичного запасу, виділяються, аналізуються й класифікуються семантичні неточності та помилки, які він допускав у своїх двомовних словниках, перекладаючи російські слова японською мовою і навпаки, робиться спроба встановити лінгвістичні й екстралінгвістичні причини цих помилок, визначається рівень комунікативної компетенції Кодаю в різних видах мовленнєвої діяльності та ін.

Але деякі особливості лексикографічної спадщини Дайкокуя Кодаю, а також наявність інших мовних та історичних матеріалів, які мають безпосереднє відношення до цього японського мореплавця, дозволяють зробити ще цілу низку цікавих спостережень стосовно двомовного ідіолекту Кодаю і його комунікативної діяльності в російськомовному середовищі, зокрема:

- проаналізувати процес використання лінгвістичних компонентів на початковому етапі спілкування японських моряків з росіянами та аборигенами Камчатки, Курильських і Алеутських островів;

- з'ясувати механізми та динаміку процесу самостійного опанування японськими мореплавцями перцептивними та репродуктивними (мовлення, письмо) видами комунікативної діяльності в російській мові;

- уточнити загальну специфіку та деякі конкретні способи евристичного оволодіння японцями іншомовним лексичним матеріалом;

- визначити обсяги та шляхи неопосередкованого оволодіння ними граматичною системою російської мови;

- оцінити стилістичну різноманітність російської мови Кодаю.

Кожному з цих питань присвячена відповідна структурна частина дисертаційного дослідження.

На відміну від Ґондзи, який кілька років вивчав російську та церковнослов'янську мови в Александро-Невській семінарії і в процесі роботи над словниками користувався різними зразками, Дайкоку Кодаю оволодівав російською мовою самостійно: уважно прислуховувався до мовлення її природних носіїв, старанно копіював їх вимову, накопичував російську лексику безпосередньо з мовного середовища, а свої лексикографічні роботи писав по пам'яті. Саме тому його рукописні словники дуже яскраво відбили розмовну стихію тієї історичної епохи. Вони наповнені не лише загальновживаною російською лексикою, але й містять значну кількість:

а) просторічних конструкцій:

- «это тёва» (это чево);

- «эсйтэ охота» (есть охота);

- «сйто тэ» (что ты!);

- «исё хота» (eщe охота);

- «хпросо посиппэра» (хорошо поспела /про їжу/);

- «яя иссё» (я всё!) /я закінчив/);

- «канария, дзикой» (каналья, дикой)) та ін.

б) вигуків:

- «аси» (ась?);

- «охо, дзяуко» (ox, жалко);

- «хо, тосукариу» (aх, тоскливо) та ін.

в) часток:

- «нэ мосино рэ» (не можно ли?);

- «да-да» (да, да);

- «тата тата» (то-то, то-то /ото ж то, ото/);

- «такусу» (так-с) та ін.

г) діалектизмів (переважно сибірських):

- «тиисика» (чишка /«велика потреба»/);

- «итето» (ичет /гикає, ікає/);

- «пэссяука» (псявка /короста/);

- «усикан» (ушкан /заєць/);

- «сопука» (сопка);

- «падзэ» (падь /западина, болото/);

- «барабара» (барабара /землянка/);

- «мидзугири» (мизгирь /павук/) та ін.

Про те, що Кодаю поповнював свій словниковий запас, безпосередньо спілкуючись з російськими мовцями, свідчить також значна кількість зафіксованих у його словниках прикметників, іменників, прислівників з пестливими та зменшувальними суфіксами, які характерні насамперед для розмовної мови:

- «тонинкой» (тоненькой), «рёгиникой» (лёгонький);

- «гурубуси» (голубчпк), «беннясйко» (бедняжка);

- «марёсэнко гуородзунай» (малёсенько холодный), «нэмоносйка падзяро» (немножко, пожалуй), «хоросэника мэсите роуно» (хорошенько, вместе, ровно) та ін.;

Як і те, що практично всі дієслова наведені в його словниках або в особових формах теперішнього та простого майбутнього часу: «пуратёто» (плачет), «куппирё» (куплю), або у формі імператива: «сумотёрэ» (смотри), «суусяй» (слушай), «орободай» (работай), «кусяй» (кушай) та ін.

Дуже цікавим елементом російсько-японських словників Дайкокуя Кодаю с включення до їх реєстрів певної кількості української лексики:

- поганой (поганий) - кітана (брудний, неохайний);

- добрэ (добре) - йоку (добре);

- хито пирисё (хто прийшов?) - дарека кіта (хто прийшов?);

- тэдзунайё (та знаю!) - ґаттен (зрозумів, згоден);

- особиривай (особливий) - хока-но моно (інша річ, інша справа);

- сяравари (шаровари) - хакама (штани) та ін.

Це може, знову ж таки, свідчити або про все іде стійкий вплив на російську української мови в другій половині XVIII ст., або про те, що серед «учителів» Кодаю були вихідці з України.