Сучасна українська літературно-художня зоонімія: функції, склад та структура

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Шебештян Ярослава Михайлівна

УДК 811.161.2'323.2

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ЗООНІМІЯ: ФУНКЦІЇ, СКЛАД ТА СТРУКТУРА

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філологічних наук

Чернівці - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі журналістики філологічного факультету Ужгородського національного університету, Міністерство освіти і науки України.

літературний зоонімія художній ономастика

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Белей Любомир Омелянович,

Ужгородський національний університет,

директор Науково-дослідницького інституту

україністики імені Михайла Мольнара,

професор кафедри української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Полюга Лев Михайлович,

Інститут українознавства імені

Івана Крип'якевича НАН України (м. Львів),

провідний науковий співробітник;

кандидат філологічних наук, доцент

Колесник Наталія Степанівна,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

доцент кафедри історії та культури

української мови.

Захист відбудеться „15” травня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.07 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Коцюбинського, 2, V корп., ауд. 230.

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розіслано „11” квітня 2008 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Кульбабська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Літературно-художня ономастика ґрунтується на вивченні художнього тексту і має свої специфічні проблеми, завдання, підходи та пріоритети. Питома вага власних найменувань в ономастичному полі тексту доволі суттєва, а сам ономастикон є розгалуженою системою, одиниці якої виявляють тісний зв'язок. Дослідження української літературно-художньої ономастики, що помітно активізувалися у середині XX ст., спрямовані як на вивчення структурно-семантичних особливостей онімної лексики, так і на аналіз функціонального навантаження імені як елемента цілісної мовленнєво-образної системи художнього твору. Сучасний стан науки про художнє функціонування онімів позначений процесом диференціації, виокремленням нових галузей та особливим інтересом до літературно-художніх антропонімів, які, хоч і справді є найвагомішою групою пропріальних одиниць у художньому тексті, однак не вичерпують усього потенціалу онімних засобів. Тому-то вивчення літературно-художньої онімії не може обмежуватися лише цим розрядом власних назв. Літературно-художня зоонімія, наприклад, є також суттєвою ланкою в організації художнього тексту та як спосіб номінації персонажа має значні стилістичні ресурси.

Різні аспекти теорії та функціонування nomina propria як у реальному, так і в літературно-художньому просторі опрацьовували такі науковці, як Л.О. Белей, М.В. Горбаневський, В.М. Калінкін, Ю.О. Карпенко, Л.І. Колоколова, С.А. Красножен, Г.П. Лукаш, М.Р. Мельник, Т.В. Немировська, Є.С. Отін, І.Д. Сухомлин, І.В. Черновалюк, П.П. Чучка та ін. Значний доробок українських та загалом слов'янських ономастів (у тому числі М. Кнаппової, Е. Крошлакової, М. Майтана, Р. Мрузека, Р. Шрамека), що так чи інакше стосується інтерпретації власних найменувань у художньому тексті, не тільки засвідчує тенденцію інтенсивного заповнення „білих плям”, а й демонструє недостатність, прогалини у вивченні літературно-художнього зоонімікону як суттєвої складової ономастичного простору. За майже цілковитої відсутності фундаментальних досліджень української літературно-художньої зоонімії концептуального значення для її аналізу набувають ґрунтовні розвідки Л.О. Белея (з'ясував зміст та обсяг термінів і понять літературно-художньої антропоніміки, запропонував оригінальну класифікацію літературно-художніх антропонімів) та М.І. Сюська (вивчаючи карпатоукраїнську народну зоонімію, ввів у науковий обіг значний емпіричний матеріал, визначив критерії та принципи номінації в реальному зооніміконі, з'ясував статус зооніма в онімічній системі, номінативні ресурси у сфері зоонімії тощо).

Актуальність дисертаційного дослідження визначається потребою всебічного та ґрунтовного опрацювання сучасної української літературно-художньої зоонімії як важливої, цікавої та дотепер ще належно не вивченої частини української літературно-художньої ономастики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі комплексної наукової теми „Сучасний ономастикон України та національна, соціальна і правова специфіка його відтворення” (ДР 0107U001179), яку в Ужгородському національному університеті координує Науково-дослідницький інститут україністики імені М. Мольнара. Тема дисертації затверджена вченою радою Ужгородського національного університету (протокол № 5 від 31.05.2001 року).

Мета дослідження полягає в комплексному вивченні сучасної української літературно-художньої зоонімії (далі - ЛХЗ) і передбачає вирішення таких завдань:

1) уточнити основні терміни ЛХЗ, обґрунтувавши при цьому доцільність власних пропозицій;

2) визначити статус ЛХЗ в українській національній онімосистемі та зв'язок з іншими розділами (класами) літературно-художньої ономастики;

3) з'ясувати склад та структуру ЛХЗ, зокрема, лексичну наповнюваність моделей різної конфігурації, дозування ономаформ у конкретних текстових фрагментах, активність гіпокористик та інших дериваційних зоонімоформул, динаміку їх розвитку та стабілізацію, діалектику одноіменності, тезоіменності та „безіменності” як засобу групової індивідуалізації;

4) подати опис різних способів деривації у сфері ЛХЗ;

5) окреслити художньо-образний потенціал ЛХЗ, зокрема те, як відбувається формування семантики „промовистих” імен, а ширше, яке навантаження конотативно значущих авторських новотворів;

6) на функціональному рівні здійснити класифікацію ЛХЗ, з'ясувати продуктивність кожної виокремленої рубрики та визначити шляхи розвитку сучасної системи українського літературно-художнього зоонімікону.

Об'єктом дослідження є український літературно-художній зоонімікон.

Предмет аналізу - склад, структура та особливості функціонування українських літературно-художніх зоонімів.

Джерелами фактичного матеріалу, який складають близько 1600 одиниць українського літературно-художнього зоонімікону та 25 000 ономавживань, послужили різні за жанровими особливостями та часом написання друковані літературно-художні твори 167 українських письменників кінця ХVIII-ХХ ст. (у відборі текстів враховано їх роль в історії літературного процесу та в історії сучасної української літературної мови, а також регіональний фактор). До джерельної бази залучено й українські фольклорні казки про тварин.

Методологія і методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять положення про сутність мови як творчого процесу, про діалектику загального і частково, об'єктивного і суб'єктивного, узуального (рівень мови) і оказіонального (рівень мовлення). При опрацюванні інвентарю фактів принциповим є те, що ономастика художнього твору становить чітку й цілісну систему, де кожен онім пов'язаний з іншим і не сприймається читачем поза цими зв'язками. У процедурі обґрунтування фактичного матеріалу застосовується описовий метод (синхронічне моделювання дає змогу якнайповніше з'ясувати специфіку розгалуженої системи ЛХЗ), а для вивчення функціонального навантаження зоонімів у художньому тексті як генеральний прийом використовується контекстуальний аналіз. У роботі також задіяні елементи зіставно-типологічного, статистичного методів, прийоми культурно-історичної інтерпретації.

Наукова новизна. Виконана дисертація є першою спробою комплексного монографічного опрацювання сучасного українського літературно-художнього зоонімікону як системного утворення. До наукового обігу вводиться емпіричний матеріал, який ще не був предметом лінгвістичних досліджень, а на його основі вперше сформовано повний індивідуально-авторський зоонімікон як художню єдність, що виявляється в системності використання та багатоаспектності функціонування в процесі художньо-естетичної комунікації. Отримано мовознавчу аргументацію щодо становлення та розвитку, складу та структури ЛХЗ, ономасіологічної природи зооніма-персонажа. Уточнено основні терміни і поняття літературно-художньої зооніміки.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що отримані результати розширюють наукові знання про роль і місце літературно-художньої зоонімії в системі літературно-художньої ономастики, дають змогу глибше пізнати природу та специфіку ЛХЗ, дозволяють з'ясувати склад, структуру, номінативні ресурси, способи деривації та принципи номінації, уточнити шляхи, тенденції розвитку та перспективу українського літературно-художнього зоонімікону. Окремі узагальнення можуть бути корисними при подальшій розробці, уточненні та поглибленні теоретичних засад літературно-художньої зооніміки та української літературно-художньої ономастики взагалі.

Практична цінність. Застосована в роботі методика невідривного від контексту лінгвістичного аналізу ЛХЗ є цілком придатною для її використання при ономастичному розгляді будь-якого друкованого художнього тексту, а самі результати дослідження можуть залучатися як при викладанні відповідних фахових дисциплін, так і при розробці та забезпеченні різноманітних дисциплін спеціалізації (ономастичних спецкурсів, спецсемінарів). Матеріал дисертації (індекс зоонімів) може бути корисним у лексикографічній практиці, а також при розв'язанні окремих питань правопису українських власних назв, у тому числі зоонімів.

Особистий внесок здобувача. Усі етапи дослідження - від збору, систематизації, аналізу матеріалу й до висновків - авторка пройшла цілком самостійно, а результати отримала одноосібно.

Апробація результатів дисертації. Концепцію дослідження і його результати обговорено на засіданнях кафедри журналістики філологічного факультету Ужгородського національного університету (2001 - 2007). Основні положення дисертації оприлюднено на VII Всеукраїнській ономастичній конференції (Дніпропетровськ, 1-3 жовтня 1997 р.), науковому семінарі з української ономастики, присвяченому 90-річчю Кирила Кузьмича Цілуйка (Київ, 1998), Всеукраїнських наукових читаннях, присвячених 80-річчю від дня народження проф. В.І. Добоша (28-29 жовтня 2004 р.).

Публікації. Зміст роботи втілено в 9 публікаціях, 7 із яких вміщено у виданнях, затверджених ВАК України як провідні фахові.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до них, загальних висновків, списку використаної літератури (258 позицій), переліку джерел (678 найменувань). Як додаток подано повний список (індекс) зоонімів, дібраних із тексту роботи. Загальний обсяг дисертації - 322 сторінки, з яких 201 сторінка основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовується вибір теми та її актуальність у зв'язку зі станом і перспективами дослідження різних аспектів у сфері літературно-художньої ономастики, окреслюється мета й основні завдання, об'єкт і джерельна база, подається історіографічний огляд, визначаються пріоритетні методи опрацювання матеріалу, з'ясовується наукова новизна, теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи.

Перший розділ - „Теоретичні питання літературно-художньої ономастики та місце зооніма в онімічній системі” - присвячено з'ясуванню концептуальних понять (1.1), аналізу статусу ЛХЗ у системі літературно-художньої ономастики через призму специфіки зоонімійної номінації (1.2), дослідженню проблеми правописного врегулювання у сфері ЛХЗ (1.3).

Актуальним завданням літературно-художньої ономастики є подальше вдосконалення терміносистеми, до якої є всі підстави зараховувати й терміни літературно-художньої зооніміки. З усіх можливих варіантів терміноокреслень одного зі стрижневих понять „власна назва тварини у художньому тексті” найбільш оптимальним можна вважати літературно-художній зоонім, а термін кличка, яким послуговуються в реальній зоонімії, у літературно-художній є здебільшого неприйнятним: у художньому тексті ім'я тварини використовується не з утилітарних міркувань, не для маніпулювання твариною (підкликання, „спілкування”), а для створення художнього образу, ознайомлення з ним читача тощо. Враховуючи наявність у сфері ЛХЗ одиниць, які відтворюються як загальні назви (курочка-рябушечка), а насправді відіграють у художньому тексті роль власних, та спираючись на гіпотезу про перехідні одиниці (балансують на межі nomina propria et nomina appellativa), доцільним є й уведення в науковий обіг терміна квазізоонім на позначення перехідних номінацій - свідчень процесу зоонімізації апелятива.

Як індивідуальні найменування істот ЛХЗ загалом не можна вважати другорядними одиницями онімічної системи (хоча ступінь їх уживаності, особливості функціонування залежать від багатьох чинників, серед яких чи не найважливішим є аудиторне спрямування: для дорослих чи дітей). У пропріальній сфері найтісніший зв'язок ці одиниці виявляють з розрядом антропонімів (реальних і літературно-художніх) та реальними зоонімами. За своїм складом ЛХЗ значною мірою збігаються з наявними у мові зоонімами, а їх семантична структура в багатьох випадках повторює структуру кличок, хоча перші є фактами мовлення і належать художньо-літературній сфері, а другі як уже факти мови належать побутовій сфері та реалізуються в умовах усної традиції. На відміну від загальновживаних імен (рівень мови), літературно-художні найменування (рівень мовлення) переважно не втрачають зв'язку зі своїм етимоном, добре зберігають свою внутрішню форму, набуваючи при цьому ситуативного навантаження. Значний стилістичний потенціал імен зооперсонжів ґрунтується на їх номінативній специфіці, закладений у дозоонімійній семантиці (саме шляхом відновлення, іноді трансформації, переосмислення базових конотацій досягається бажаний ефект).

У корпусі досліджуваних зоонімів виявлено приклади правописної непослідовності у відтворенні складних одиниць з прикладковим компонентом (Зайчик Побігайчик, Зайчик-Побігайчик, зайчик-побігайчик), утворених на базі складених найменувань (Біла музейна Ворона, Заєць-Довгі вуха), відхилення від національної правописної та культурної традиції (Ваня, Дзига, дядя Жора, Клевер). Правописна невмотивованість чи неоднозначність відтворення окремих ЛХЗ може призводити до перцептивної неадекватності, обмеження виражально-зображальних можливостей та втрати такими одиницями естетичної цінності. На основі короткого аналізу чинних норм і правописних паралелей з кличками та літературно-художніми антропонімами та з урахуванням того, що ЛХЗ становлять специфічний конгломерат різних за своїм складом і структурою одиниць, окреслено шляхи правописної стабілізації системи літературно-художнього зоонімікону.

У другому розділі - „Склад та структура літературно-художніх зоонімів” - сфера ЛХЗ досліджується у зв'язку з особливостями внутрішнього наповнення та матеріального втілення (якість, кількість, послідовність компонентів) належних сюди одиниць. Враховано, що процес номінування персонажа зумовлюється багатьма суб'єктивними чинниками, а його результат узгоджується з різноманітними авторськими завданнями та настановами. Лексична наповнюваність художніх формул найменувань тварин багата й різноманітна, а основними її джерелами є, по-перше, власне апелятиви, як і все, що субстантивується вже на рівні зооніма (прикметники, дієприкметники, вигуки, звуконаслідування, різноманітні словосполучення), по-друге, семантичні трансформації, перебудова онімійних контекстів, у тому числі наслідки словеснотворчої діяльності письменників. Оскільки предметність як основна ознака іменника вимагає від власних найменувань субстантивності, найпотужнішим номінативним ресурсом і основою ЛХЗ є іменники - одиниці з найбільш денотативно насиченою семантикою. У процесі перебудови, оновлення апелятивних і власне онімійних контекстів переосмислення іменника ґрунтується на асоціативних зв'язках і вкладається в межі метафори чи метонімії (у „чистому” вигляді чи з дооформленням на рівні зооніма).

Літературно-художня зоосистема перебуває під впливом норм ідентифікації, усталених у реальному українському зооніміконі (більшість ЛХЗ - семантично насичені одиниці, котрі, як і клички, містять вказівку на різні прояви та якості тварини: масть, габарити, норов тощо). Факти мовлення, мотивовані ознаками тварини, здебільшого легко семантизуються і рубрикуються (класифікація подається), а їх кількість у складі ЛХЗ зростає за рахунок квалітативних ономаформ. Оскільки саме взаємодія апелятивного (етимологічного) внутрішнього плану з оригінальним текстовим середовищем є визначальною для індивідуалізації персонажа, онімне значення імен, мотивованих, наприклад, загальними назвами зоопрототипів (Баран, Вовк, Дятел), не збігається повністю з апелятивною базою, виходить за її межі. Не підлягають семантичній класифікації дериватологічно непрозорі оказіональні одиниці (приклади онімної звукогри, фоностилістичні засоби) на кшталт Мик, Ник, Тик, переосмислення яких може розглядатися лише на тлі авторської етимологізації, з урахуванням причин і обставин їх актуалізації в художньому тексті. На склад ЛХЗ суттєво впливають явища тезоіменності та одноіменності: одна й та ж одиниця може використовуватися для найменування різних зооперсонажів, а один зооперсонаж може мати кілька найменувань. В українському літературно-художньому зооніміконі широко представлені конгломерати різноманітних відапелятивних та відонімних утворень.

Склад ЛХЗ відображено в підрозділі 2.1. такими рубриками класифікації:

1. Літературно-художні зооніми, зумовлені апелятивами: 1) ЛХЗ, співвідносні з назвами реалій тваринного світу (Веприк, Зозуля, Какаду - всього 164); 2) ЛХЗ, співвідносні з назвами рослинного світу ( Айстра - лисиця, Волошка - кішка, Жолудь - кінь - всього 13); 3) ЛХЗ, пов'язані з апелятивами, які окреслюють внутрішні якості (Бешкетник - горобець, Примха - кобила, Розбишака - качур - всього 65); 4) ЛХЗ, пов'язані з апелятивами, які окреслюють специфічні ознаки конфігурації тіла (Довговух - заєць, Однокрил - птах, Шутя - коза - всього 20); 5) ЛХЗ, співвідносні з апелятивами, які вказують на специфічні ознаки забарвлення (масть) (Біляночка - курка, Жовтопузик - каченя, Сивуля - корова - всього 87); 6) ЛХЗ, співвідносні з назвами побутових реалій (Дрючок - бобер, Пензлик - метелик - всього 14); 7) ЛХЗ, мотивовані апелятивами, які вказують на специфіку покриву (Бровко - пес, Кудлик - кіт, Пухнастик - ведмежа - всього 14); 8) ЛХЗ, мотивовані апелятивами, які вказують на специфіку появи (народження, придбання) і місцезнаходження (Даролька - корова, Лісовик - кінь, Прибивчик - заєць - всього 10); 9) ЛХЗ, співвідносні з особовими невласними назвами (Бандит - пес, Герой - качур, Сирота - півень - всього 29); 10) ЛХЗ, пов'язані з апелятивами зі сфери духовного життя людини (Воля - кобила, Гопак - пес, Страх - цуценя - всього11); 11) ЛХЗ, зумовлені одиницями відвигукової, віддієслівної семантики та мотивовані звукогрою (Буцик - пес, Гагачка - гуска, Фирк - їжак - всього 139); 12) ЛХЗ, пов'язані з апелятивами первісно прикметникової та дієприкметникової семантики (Біла - свиня, Зачуханий - півник, Тягучий - жеребець - всього 74). 2. Літературно-художні зооніми, ускладнені компонентами прикладкового характеру становлять особливу групу. Формуючись на ґрунті апелятивної лексики, значна їх частина балансує на межі апелятив-онім (перехідний тип). У художньому тексті такі одиниці, як ведмідь-набрідь, Жабунець-Хвастунець, мурашка-поспішайка (всього близько 200), беруть участь у творенні оригінальних образів тварин та засвідчують сам процес зоонімізації апелятивів і формування ,,промовистих'' імен. 3. Літературно-художні зооніми, зумовлені іншими класами nomina propria, майже всі (крім поодиноких - Дунай, Казбек, Тиса) ґрунтуються на одиницях антропонімікону та відповідно розподіляються на імена чоловічих (офіційні форми найменування: Іван - вовк, Мирон - слон, Фабіян - цап; неофіційні: Арчі - пес, Васько - кіт, Йоній - кінь) та жіночих особин (офіційні: Варвара - сорока, Емма - собака, Мальвіна - лисиця; неофіційні: Ганя - свинка, Лукерка - киця, Маня - корова). Серед них незначна кількість одиниць дублює імена відомих (історичних, міфічних, літературних) осіб: Архімед - кінь, Гамлет - ведмідь, Гектор - пес, Еней - пес. 4. Оказіональні феномени -оригінальні результати індивідуальної ономатворчості, які не тлумачаться і не рубрикуються однозначно: дериватологічно непрозорі (Ник, Ня, Чик) та семантично ускладнені, багатоознакові (Морока-Дружок, Фітьфебель).

Підрозділ 2.1. містить також аналіз актуальних в українській літературно-художній зоонімії, як і в реальній комунікації, явищ одноіменності та тезоіменності. У сфері ЛХЗ відсутня однозначна кореляція ,,одна тварина - одне ім'я”. Кількість найменувань зооперсонажа визначається на основі ,,вертикального” контексту, а найузвичаєнішою комбінацією є 1+1, спорадично - 1+2 чи 1+3 (тобто базове ім'я може супроводжуватися ще одним чи кількома додатковими компонентами). Конкретні свідчення одноіменних ЛХЗ (Михайло Іванович, Михайло, Кудлатий Михайло - ведмідь) дозволяють стверджувати, що літературно-художнім текстам властива багатократна репрезентація як персонажа тварини, а саме явище одноіменності у сфері зоонімії актуалізується у зв'язку з прагненням автора уникнути повторів, урізноманітнити текст, створити переконливий образ тварини тощо. Кількісні параметри ЛХЗ певною мірою зумовлюються тезоіменністю, тобто використанням однієї й тієї ж одиниці для номінації різних зооперсонажів (Кузя - вовченя, галченя, песик, світлячок; Лиска - корова, кобила, лисиця, коза, кішка). Реалізація формули ,,різні тварини - одне ім'я” у художніх текстах супроводжується посиленням характеристики денотата за допомогою додаткових вербальних засобів та залежить від конкретних обставин мовлення. Це явище засвідчує здатність ономастикону повторюватися й онімними засобами фіксувати спільні для зоологічно різних тварин ознаки (пор.: Пухнастик - ведмежа, зайчик, котик; Сірко - вовченя, зайчик, пес). Явища одноіменності й тезоіменності у сфері ЛХЗ за своїм змістом протилежні.

У підрозділі 2.2. -,,Структура літературно-художніх зоонімів” - розглядається формальна специфіка ЛХЗ, в якій визначальною є інваріантна структуризація компонентів - їх якість, кількість і послідовність. Власні найменування зооперсонажів передають багатство уяви письменника, його прагнення підібрати найбільш адекватні засоби персоніфікації, що й пояснює закономірність структурного розмаїття, строкатість ЛХЗ. Іменування зооперсонажа все ж здійснюється з необхідним мінімумом різних ономаформ або ж їх поєднанням на основі чи за взірцем відповідних моделей. Сутність ЛХЗ полягає, отже, як у використанні готових традиційних схем, так і в продукуванні нових оригінальних одиниць, що формуються на базі власне авторської назвотворчої діяльності. Сучасна зоонімійна система поєднує традиції в іменуванні тварин з широкою орієнтацією на екстракультурні стандарти.

За структурними особливостями увесь інвентар фактів розподілено на дві групи.

1. Структурно однослівні (елементарні) ЛХЗ становлять ядро українського літературно-художнього зоонімікону, характеризуються максимальною наближеністю до кличок (зв'язок з традиційним ономастиконом) і є способом досягнення компресії та виразності мовлення. Чим компактніша одиниця, тим більша можливість її участі в номінативно-семантичних процесах. Однолексемна система у сфері ЛХЗ і зараз задовольняє потреби номінації та заповнюється практично необмеженим набором одиниць. Більшість як однокореневих, так і неоднокореневих найменувань сформувалася внаслідок переосмислення різних за семантикою апелятивів, інших пропріальних лексем, менша ж кількість - на основі інших лексико-граматичних розрядів: дієслів, вигуків, часток тощо. Тому як найбільш поширений і типовий кваліфікується лексико-семантичний споіб деривації: Байкал (кінь), Варварка (киця), Гав (цуценя), Довгов'яза (чапля), Мисливчик (кіт), Не (цуценя), Рятуй (пес), Терентій (горобець), Чубчик (шпак). Морфологічний афіксальний спосіб деривації представлено в досліджуваному зооніміконі вужче і стосується він лише тих одиниць, котрі як суфіксальні деривати актуалізувалися саме на рівні ЛХЗ, а не засвоїлися в готовому вигляді (пор.: антропонім Котигорошко і ЛХЗ Котигорошесик, Котигорошотик). Є й поодинокі суфіксальні одиниці (Бараньо, Вован, Їжила), узусні параметри яких в ономасіологічному аспекті окреслюються неоднозначно. Серед однослівних ЛХЗ репрезентовано також результати основоскладання (Кінокриса, Кіноослик), усічення (Абка - жабка, Ичка - синичка), повторення, синонімічного нарощування (Жук-Жучище, Жура-жура-журавель).

2. Структурно багатослівні (неелементарні) ЛХЗ демонструють необмежений зображально-виражальний потенціал пропріальних засобів у художньому тексті. Неелементарні формули мають і різний обсяг лексичної наповнюваності, і відмінну конфігурацію моделей, серед яких як типові кваліфікуються такі: двочленні іменування - відантропонімійні ,,особове ім'я + прізвище” (Михайлик Ведмеденко), ,,особове ім'я +ім'я по батькові” (Росомаха Ягуарівна); на базі словосполучень з підрядним зв'язком з різною граматичною основою (Ара Солдатський); три-, чотирислівні - відантропонімійні моделі (Сохат Сохатович Лось), дескриптивні утворення як наслідок синтаксичного способу деривації (Побігайчик Куций Хвіст). 3. Зоонімоформули з ідентифікаторами (детермінативами) у структурі у текстовому середовищі супроводжуються апелятивними індикаторами (конкретизують, підсилюють, конотативно збагачують ім'я зооперсонажа) вуйко, дядько, кум, пан тощо.: пан Бурмило, тіточка Гуска, кума Явдоха.

Зіставлення структурно різних ЛХЗ свідчить про зумовленість їх форми лексичним наповненням і загальнотекстовим комунікативним завданням та дозволяє встановити динаміку розвитку зоонімоформул. Багатокомпонентні одиниці є продуктивними щодо образотворення та вияву багатства авторської уяви, однак своєю розлогістю не узгоджуються з тенденцією до компресії (простота, цільнооформленість) і як оказіональні найменування мають порівняно низький ступінь актуалізації в українському літературно-художньому зооніміконі, дотепер знаходячись на його периферії. Конкретні текстові фрагменти позначені дозуванням різних ономаформул, а послідовне вживання ономаформ одного гнізда забезпечує структурно-композиційну гармонію та цілісність твору.

Третій розділ - ,,Літературно-художні зооніми у системі мовностилістичних засобів: їх функціональні можливості та навантаження” - спрямовано на вивчення стилістичної ролі зоонімів у художньому тексті. У п'яти підрозділах обґрунтовується доцільність виокремлення та специфіка вияву номінативної, характеристичної, емоційно-експресивної, дейктичної, архітектонічної функцій ЛХЗ, з'ясовується ступінь участі імені тварини у творенні її образу та загалом реалізації авторського задуму, а також жанрова зумовленість актуалізації досліджуваних одиниць.

У підрозділі 3.1. - ,,Особливості реалізації номінативної функції ЛХЗ”- стилістичний потенціал найменувань тварин простежується у зв'зку з їх денотативним підґрунтям. Своєрідність виявляють зооніми двох типів: 1. ЛХЗ, що вказують на зоопрототип, поєднують індивідуалізуючу роль з генералізуючою. Сюди належать одиниці різної кофігурації, які містять пряму вказівку (Бджола, Ведмідь) або ж опосередковану (співвідносні з найбільш знаними кличками - Буланий, Вороний, Мурка) на вид найменованої тварини. Їх узагальнений атемпоральний зміст зумовлений як збереженим доонімним значення, так і типовим художнім простором репрезентації (байки та казки про тварин). Спостереження над застосуванням відповідних одиниць українськими письменниками (Л.Глібов, Є.Гребінка, М.Вінграновський, П.Воронько, Н.Забіла, І.Калинець, П.Куліш, О.Пчілка, І.Франко та ін.) засвідчують високу частотність відапелятивних ЛХЗ на зразок Вовк, Зозуля, Лев і доводять, що саме на основі доонімної семантики та шляхом її текстового розгортання вибудовується інакомовність зоонімів, алегоричність найменованих персонажів та латентний зміст усього тексту. Мовностилістичний ефект доволі часто посилюється за рахунок ускладнень структури (Горобчик-Молодчик, Коник-стрибунець, Одинець Муравлик), що сприяє розширенню функціональних можливостей таких одиниць. Фольклорні з походження квазізооніми (зайчик-побігайчик) на основі стереотипних, традиційних ознак тварин алегорично пропонують певні узагальнення щодо людей, а одиниці на зразок вовчик-братик, лисичка-сестричка віддзеркалюють давні тотемістичні уявлення людей, віру в кровну спорідненість між родом і тотемною твариною. ЛХЗ, які мають відповідники в реальному зооніміконі (Бровко, Джульбарс, Чалий), також полегшують ідентифікацію персонажа як тварини, переважно свійської, а найбільш знані за певних паралінгвальних умов (вік, рівень освіченості читача) конкретизують ще й її вид. У літературних художніх текстах різних авторів (Г. Бойко, О.Гончар, Я.Грабовський, М.Трублаїні, Ю.Шип та ін.) найменування на кшталт Гнідко, Лиска, Рябко є засобами відтворення дійсної картини світу, де тварини виявляють свою справжню зоологічну сутність. Як і в реальній зоонімійній номінації, у художній важливе значення мають мотиваційні стимули, які, збігаючись (,,Песик був волохатим, і прозвали його Волохан”) чи не збігаючись (Сірко - ,,кудлатий пес”) з реальними, витлумачуються на рівні тексту. 2. ЛХЗ, що не містять вказівки на зоопрототип репрезентовано у творах багатьох письменників: О.Вишні, М.Йогансена, О.Копиленка, І.Чендея та ін. На підставі контекстуального аналізу одиниць на кшталт Пішта (кінь), Фабіян (цап), Флейта (собака), Янехо (курча) з'ясовується, що такі ЛХЗ надають художній абстракції конкретно-образного характеру, вміло обігруються авторами з зображальною метою, а сам процес номінації є предметом художнього осмислення та входить у структуру твору. Найменування, котрі не містять прямої вказівки на зоопрототип, ілюструють прагнення письменників відійти від шаблону (Геральда - ведмедиця, Дефіцит - кіт, Загнибіда - курка) і в тексті часто виступають у гармонізованій системі пропріальних одиниць (Жовтопузик, Жовтоносик, Жовтокрилик, Жовтохвостик - каченята ).

Специфіка реалізації номінативної функції ЛХЗ виявляється на всіх рівнях (вибір денотата, спосіб його осмислення та результат, актуалізований у тексті) і зумовлюється такими чинниками, як авторський задум, літературна форма, аудиторне спрямування тощо.

Підрозділ 3.2. - ,,Характеристична функція ЛХЗ” - містить аналіз стилістичних особливостей імен тварин у зв'язку з їх здатністю завдяки доонімній семантиці та енциклопедичному значенню вказувати на зовнішні чи внутрішні ознаки зооперсонажа. Потенціал характеристичних ЛХЗ зорієнтований на виражальні можливості реального зоонімікону.

1. До зовнішньохарактеристичних належать одиниці, які вказують на масть персонажа (Зозуляста - курка, Лисик - бичок, Червонюк - півень), якість покриву (Волохан - песик, Пушок - горобець, Шовкова Спинка - їжак), конфігурацію тіла (Вухань, Довговух, Куций Хвіст - зайці), акустичні ознаки (Гегекало, Каха, Квочка Кукуріківна - свійські птахи), час народження, спосіб придбання, належність (Даролька - корова, Прибивчик - зайчик, Стовбурова Іванова - кобила). Більшість ЛХЗ, що характеризують персонаж за зовнішніми ознаками, запозичена з реального зоонімікону або нагадує його одиниці. У текстовому середовищі такі феномени супроводжуються авторськими поясненнями, які не завжди збігаються з реальними (пор.: корова Ціндоля - авт. 'ціна долі' і ромське 'куплена').

2. Внутрішньохарактеристичні найменування зооперсонажів вказують на стійкі емоційно-психічні риси об'єкта. Функціонально-стилістичний аналіз текстів доводить здатність ЛХЗ передавати широкий спектр інформації про внутрішній світ тварини: особливості вдачі (веприк Забіяка, кобила Примха), раціональні риси (кіт Бовдур, папуга Премудрий Лорі), поведінкові ознаки (горобець Крутихвіст, кріт Ледвехід) тощо. Інвентар фактів засвідчує, що більшість внутрішньохарактеристичних імен присвоєно антропоморфізованим персонажам з урахуванням традиційної інтерпретації характеру тварин (вовк Відлюдько, лисиця Облудниця, зайчик Стрибайчик). Українські фольклорні казки про тварин дають блискучі взірці найменувань - точних і дотепних характеристик (бичок-крутиріжок, ведмідь всіх-вас-давун, кінь коничок-ступачок, лис-курижерун, заєць на-горі-підскакун), які й наслідуються в авторській літературі (Білочка-веселушка, Жабунець-Хвастунець, Зайчик-Побігайчик, Петячок-гордячок). Подібні ЛХЗ відіграють важливу роль у створенні психологічного портрета персонажа.

У репертуарі українських ЛХЗ є одиниці, характеристична роль яких втілюється не тільки за допомогою вказівки на одну прикметну рису тварини, а має багатоознакове (частіше - двоознакове) підґрунтя (рись Плямиста Блискавка, ведмідь Рудий Опришок, цуценя Страх-Пушок). На відміну від кличок, у складі яких превалює лексика як результат зорового сприйняття світу, характеристичний зміст ЛХЗ охоплює практично необмежений спектр статичних і динамічних мотиваційних ознак, що пояснюється специфікою художнього осмислення дійсності.

Підрозділ 3.3. - ,,Емоційно-експресивна функція ЛХЗ” - присвячений з'ясуванню виражальних можливостей найменувань зооперсонажів у зв'язку з суб'єктивним увиразненням висловлювання за допомогою одиниць з позитивною чи негативною конотацією та з урахуванням основних типів експресивності (інгерентної - притаманної, внутрішньо властивої лексемі й адгерентної - набутої у ,,своєму” контексті). Увесь інвентар фактів розглядається у межах двох груп. 1. ЛХЗ, що мають інгерентне емоційно-експресивне значення, актуалізуються як засоби увиразнення та емоційної оцінки за рахунок формальних (Барбосик, Жабка, Жук-Жучище), змістових (Ляля, Красуня, Цяця), формально-змістових (Вовцюга-Волоцюга, Чепурушечка) компонентів. Значна кількість здрібніло-пестливих форм зоонімів утілює не тільки позитивну авторську оцінку, а й віддзеркалює соціальний досвід традиційно доброзичливого, прихильного ставлення до тварин, особливо малят (пор.: песик Бобчик, ведмежа Бурмилко, теличка Горгонка). Інгерентне значення ЛХЗ посилюється у виразних текстових масивах (,,Сонечко простягло свій теплий промінець і погладило Синичці голівку”), за допомогою відповідного контексту реактуалізується й дещо стертий емоційно-експресивний план таких узуальних одиниць, як Дружок, Тузик, Шарик. У ЛХЗ з негативною конотацією суб'єктивне значення згрубілості, як правило, поєднується з об'єктивною збільшувальністю (Комарище-Довге Носище, котище Прокопище). Ці зооніми застосовуються для номінації негативних персонажів у творах для дітей (переважно казках). Специфічним виявом експресії (оригінальність, асоціативний план) позначені одиниці з відтінком книжності (кінь Архімед, ведмідь Гамлет, пес Еней): створюють комічний ефект, як й інші дотепні найменування на зразок Докучай (пес), Летюча Ковбаса (курка), Моська Олександрівна (теличка). 2. ЛХЗ з адгерентним емоційно-експресивним значенням актуалізуються завдяки відповідному контексту. Такого значення набувають відапелятивні одиниці (співвідносні з назвами зоопрототипів: Бджола, Гадюка, Лев) у текстах алегоричного змісту (байки та казки про тварин). Словесне оточення, семантичні зв'зки, перегуки надають первинно нейтральним найменуванням конкретного емоційного забарвлення (пор.: ,,не слуха Жаба, дметься гірш, Все думає, що стане більш. Та й що, дурна, собі зробила? З натуги луснула - та й одубіла!” (Л.Глібов ,,Жаба і Віл”)). У формуванні негативного чи позитивного плану адгерентних ЛХЗ важливу роль відіграє доонімна семантика (найменування свійських/диких, хижих/нехижих тварин) і традиційна фольклорна інтерпретація образів (Лис хитрий, підступний). Різнотипні за емоційним значенням одиниці застосовуються іноді для найменування одного персонажа (Спрут, Спрутисько). ЛХЗ здатні виражати різнопланові емоції, втілення яких зумовлене загальною емоційною настановою тексту, інтенсівністю вияву почуттів, відповідним оцінним контекстом, авторською манерою добору онімних і неонімних засобів.

У підрозділі 3.4. - ,,Дейктична функція ЛХЗ” - йдеться про особливості функціонування імен тварин у зв'язку з категоріями роду, соціального статусу, етнокультурної належності. 1. Вказівка на стать зооперсонажа. Потенціал і здатність ЛХЗ розрізнювати стать персонажа зумовлені природою зоонімів, їх призначенням найменовувати істот різної статі. Чітко розмежовуються чоловічі та жіночі особини на рівні відапелятивних (граматичний рід збігається з біологічною сутністю персонажа: лисиця Айстра, пес Гопак, пташка Королева, собака Пальма), співвідносних з кличками (кіт Мурзик, кішка Мурка, кобила Чала) та відантропонімійних назв (білочка Вірочка, їжак Кирило, лисиця Лариска). Невизначеність демонструють найменування малят (Гусеня, Тигреня), відапелятивні одиниці граматично спільного роду (Забіяка, Роззява) та іншомовні й стилізовані зооніми (Бімбо, Кау). Корпус українських ЛХЗ характеризується вищою частотністю найменувань чоловічих особин, що пояснюється переважно екстралінгвальними чинниками. 2. Вказівка на ,,соціальний” статус тварини актуалізується для імен антропоморфізованих песонажів. Сюди належать ЛХЗ, що дублюють антропонімійні моделі (Вепрій Кнурович Кабанюк, Кося Вухань) та супроводжуються апелятивними індикаторами вуйко, дядько, пан, пані (пані Качуровська). На поважність/неповажність, авторитетність/неавторитетність зооперсонажа вказують етикетні формули (серед них неонімні звертання-номінації), які визначають ще й регістр спілкування ,,тиви”, рольові позиції, специфіку стосунків (пор.: Добридень вам, кумо Явдохо! Ваше степенство, вельмишановний пане). Не вносячи у текст нового логічного змісту, вокативні формули з еквівалентами зоонімів (,,Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами!”) натякають на ,,суспільну” ієрархію. Конкретизація за видом діяльності, професією персонажа репрезентована поодинокими прикладами на зразок Дятел-лікар, Кіт-футболіст. ЛХЗ мають значний потенціал як етнокультурні (ведмідь Михайло Іванович, папуга Жако), регіональні (закарпатські - Дюла, Піціко) дейктики, а також можуть вказувати на локально-просторові межі художніх подій - місто, село, річка, океан тощо (миша-городянка, миша-хуторянка, Спрут). Найменуванням зооперсонажів властивий комплексний дейксис - одне ім'я дає уявлення про стать, статус чи роль тварини у системі персонажів, національний колорит тощо (кіт пан Коцький).

Підрозділ 3.5. - ,,Архітектонічна функція ЛХЗ” - спрямовано на вивчення ролі найменувань тварин у побудові художнього твору. Специфіка архітектонічного навантаження ЛХЗ розглядається у кількох основних аспектах. 1.Роль ЛХЗ у заголовках: умонтоване у назву твору ім'я тварини відіграє темовидільну роль, окреслює перспективу розгортання змісту, акцентує увагу на важливості найменованих тварин для всього твору; майже 70% заголовків опрацьованих джерел містять ЛХЗ (М. Йогансен ,,Собака Джан”, Г.Тютюнник ,,Однокрил”, В.Шкіря ,,Як Білявчик чудовиська злякався” тощо). 2. Роль ЛХЗ як засобу когезії тексту. Для імені зооперсонажа - суттєвого компонента творення образу тварини - характерна повторюваність, постійна відтворюваність (буквальні лексичні повтори, контекстуальна синонімія ЛХЗ - одноіменність), чим забезпечується текстовий зв'язок у ближчій перспективі, лінійно, між послідовними висловлюваннями, і дистантно, на рівні ,,вертикального” контексту. Спроектований на всю глибину тексту ЛХЗ сприймається як тематична і стильова домінанта. 3. Формальна (жанрова) зумовленість ЛХЗ як елемента архітектоніки. Обрана автором форма, аудиторне призначення тексту, індивідуальні художні завдання визначають і особливості актуалізації ЛХЗ. Прозовий художній твір дозволяє якнайповніше використати потенціал зооніма на енциклопедичному, власне онімному та доонімному рівнях. Для реалістичних текстів типовим є застосування одиниць, запозичених з реального зоонімікону (Зірка, Сіря, Шутя), для фантастично-казкових - оригінальних авторських новотворів (Півпівника, Шакал Бацила), для байок - інакомовних ЛХЗ, утворених на базі назв зоопрототипів (Бджола, Віл, Черепаха). У поетичних творах (вірші для дітей, загадки, лічилки, скоромовки тощо) особливого значення набуває фоностилістичний потенціал зооніма.

Здійснене в дисертації лінгвістичне обґрунтування емпіричного матеріалу, як і опрацювання засадничих питань літературно-художньої ономастики, дало підставу зробити такі висновки:

1. У художньому творі ім'я тварини окреслює персонаж, бере участь у творенні образу, ознайомлює з ним читача та загалом є засобом художнього втілення авторської концепції життя. Ономастика художнього твору - чітка й цілісна система зі значним потенціалом зоонімів, більшість із яких є літературно-художніми (вони мотивовані художньо, а не реально). Оскільки найменування тварини у художньому просторі позбавлене утилітарного навантаження (не для підкликання, „спілкування”), термін кличка у сфері літературно-художньої зоонімії здебільшого є неприйнятним.

2. Статус літературно-художніх імен тварин в українській національній ономасистемі не можна вважати периферійним: саме на базі ЛХЗ значною мірою формується образний потенціал багатьох творів, а в текстах для дітей, зокрема казках, де позамовні реалії традиційно осмислюються через образи тварин (часто антропоморфізовані), імена зооперсонажів є стрижневими компонентами ономастикону та всієї системи виражально-зображальних засобів конкретного твору.

3. ЛХЗ за своїм складом значною мірою дублюють наявні вже в мові найменування тварин, а їх семантична структура у багатьох випадках також збігається зі структурою реальних зоонімів (кличок).

4. В еволюції української ЛХЗ як джерело лексичної наповнюваності формул іменування важливу роль зіграли і власне апелятиви різноманітної семантики, і одиниці, що субстантивуюються вже на рівні зооніма (прикметники, дієприкметники, вигуки й звуконаслідування, у тому числі й наслідки авторської образотворчої діяльності (оказіональні феномени)), і доволі потужна група онімів (здебільшого антропонімів) як результат перебудови (оновлення) онімійних контекстів.

5. Ядро ЛХЗ (75% усіх ономавживань) як спосіб індивідуалізації складають елементарні, тобто однолексемні одиниці, ступінь уживаності яких у художніх текстах різних жанрів нерівномірний. Однослівні (й здебільшого - однокореневі) назви є способом економного формування системи мовних засобів, одним зі шляхів досягнення компресії та виразності, а їх використання зумовлене як жанрово-стилістичною належністю тексту, так і конкретними обставинами мовлення. Дво- і багатолексемна ідентифікація має здебільшого оказіональний характер. Три- і чотирислівні дескриптивні зоонімоформули є своєрідним засобом жанрової стилізації, проте, не узгоджуючись з тенденцією до компресії (простота, цільнооформленість, зручність), вони як оказіональні феномени не отримали cуттєвого розвитку в українському літературно-художньому зооніміконі.

6. Семантична деривація як спосіб номінації у складі ЛХЗ виявилася найбільш продуктивною і поширеною: тут як наслідок семантичної перебудови апелятивних, онімійних та інших контекстів закріпилися цілі конгломерати метафоричних вживань. Власне дериваційні форми (Бараньо, Бумсеня, Замет) є здебільшого похідними, а їх кількість у репертуарі досліджуваних зоонімів становить близько 30 %. Частина оказіональних феноменів належить до дериваційно непрозорих одиниць. Кількість ЛХЗ у художніх текстах зростає за рахунок лексико-зменшувальних ономаформ, які виявляють тут найбільшу активність і є засобом авторських конотацій на оцінній шкалі між позитивним і негативним.

7. Окремою серією в українському ЛХЗ представлені апелятиви з ознакою „безіменності”, чи групової індивідуалізації, які тлумачаться звичайно за допомогою „вертикального” контексту (Баран, Вовк та ін. - всього 196 одиниць (без урахування ускладнених ЛХЗ)).

8. За способом використання сучасний літературно-художній зоонімікон характеризується національним осмисленням: твори на українську тематику - і відповідно до цього використання українського іменника. Національна приналежність онімії чітко простежується.

9. Хоча українська літературно-художня зоонімія і зберігає виразну українську питомість, ономастичний простір художніх текстів складається не лише з зоонімів, властивих нашій національній культурі, а й із інтерлінгвальних та міжкультурних (Алекс, Алі, Архімед, Бертольдо, Бімбо, Блек, Гектор, Джек, Джой, Дунчі, Дюла, Жак, Мілорд, Піціко, Пішта, Ральф, Рекс, Стек, Султан, Чарлі тощо), які, по суті, є неперекладними й адаптованими на українському ґрунті. Не сприяють піднесенню національного колориту такі детермінанти у складі ЛХЗ, як дядя, тьотя, окремі зросійщені гіпокористики (Костя, Льоня, Петя) та одиниці, що суперечать правописній традиції.

10. Результати дослідження можливостей одиниць кожної з виокремлених під час функціонального аналізу рубрик (номінативна, характеристична, емоційно-експресивна, дейктична, архітектонічна функції) доводять, що і в ЛХЗ визначальною є все-таки номінативна роль, яка й забезпечує стилістичне використання найменувань тварин як фактів художнього мовлення, актуальних тільки у „своєму” тексті.

11. Специфічною рисою, яка зумовлена як внутрішніми та зовнішніми особливостями зоонімів, так і їх взаємодією з художнім середовищем, є поліфункціональність ЛХЗ. До номінативної ролі більшості досліджуваних одиниць, як правило, долучаються характеристична (виокремлює зовнішню чи внутрішню ознаку, суттєву для денотата), емоційно-експресивна (реалізується на рівні двох типів: інгерентному й адгерентному), дейктична (переважно втілюється як вказівка на стать зооперсонажа, його „соціальний” статус та етнокультурний колорит), архітектонічна.

12. Хоча назва твору є самостійним архітектонічним елементом (не входить у сам текст), художній текст і його заголовок становлять змістову єдність як компоненти цілісного утворення. Серед заголовків опрацьованих джерел щонайменше 280 (без урахування назв із квазізоонімами) містять у своїй структурі ЛХЗ, які відіграють темовидільну роль.

13. Актуалізація різних структурно-функціональних типів ЛХЗ пов'язана з типологічними особливостями тексту. Основні тенденції: у прозових творах імена зооперсонажів супроводжуються відтворенням у словесній формі авторських мотиваційних стимулів номінації, процес найменування художньо інтерпретується, обігрується, в поетичному ж середовищі на перший план висуваються формальні (фоностилістичні) чинники, хоча й тут ЛХЗ, пристосовуючись до вимог фоніки, ритмомелодики тексту, аранжуються українськими авторами з урахуванням аудиторного призначення, естетичних уподобань тощо.

14. Загальнотекстова настанова, тобто авторське завдання створити реалістичну чи нереалістичну картину, безпосередньо впливає на специфіку актуалізації ЛХЗ (форма, зміст, набір функцій).

15. Літературно-художню зоонімію не можна розглядати ізольовано від решти онімної лексики, передусім від української загальнонаціональної зоонімії, а також конкретних культурно-історичних умов, в яких вона творилася і твориться: літературно-художня зоонімія склалася історично, і її розвиток зумовлювався не тільки внутрішніми, а й зовнішніми чинниками.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Структурні особливості літературно-художніх зоонімів // Питання сучасної ономастики. Статті та тези VII Всеукраїнської ономастичної конференції. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1997. - С. 195.

2. Місце української літературно-художньої зоонімії в онімічній системі // Українська ономастика. Матеріали наукового семінару, присвяченого 90-річчю Кирила Кузьмича Цілуйка. - К.: Тираж, 1998. - С. 179-183.

3. Літературно-художні зооніми як засіб творення об'єктно-вікової характеристики денотатів-персонажів // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. - Ужгород: Ліра, 2000. - Вип. 3. - С. 239-244.

4. Українська літературно-художня зоонімія як засіб творення національного колориту // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. - Ужгород: Ліра, 2000. - Вип. 2. - С. 235-239.